Сатира Паля Степанівна нагло одружилась. Подія, власне кажучи, не така вже й важлива і варта уваги, хіба що тільки для родинних мемуарів та пліток сусідам, але тут сталося деяке ускладнення. Тим-то й цей малопомітний факт набрав ваги для ширшого кола людей. Паля Степанівна — панна як панна, вона була вже кілька років на виданні, але ніхто з ветеринарного інституту — ні ректор, ні завканц, ні два молоді викладачі, ні навіть сторож і ректорова куховарка, що була сусідкою з Палею Степанівною в інститутському флігелі, не сумнівались, що вона вийде заміж за Діагностику. Сам Діагностика був зовсім не від того і, якщо боявся спочатку гарбуза, то тільки через завканца. Завканц — дрібненька, брутальна, безпринципова людина, дрянцо — як висловився собі на мислі Діагностика, і це тільки він міг би якось підвести Діагностиці москаля. Але ці побоювання були марними, їх породило те, що Діагностика вже трохи підтоптався на сорок другому році свого віку, а завканц щойно тільки вийшов із того недорікуватого стану, коли на нього можна було б зовсім не вважати. Звісно, було не без того, щоб завканц залицявся до Палі Степанівни, але якби Діагностиці оце тепер молодощів, а не чотири десятки життєвого досвіду, він міг би посміятись із жалюгідних завканцівських змагань. Завканц рішуче не подобався Палі Степанівні, і на це було кілька поважних причин. Він швидко говорив, ковтаючи кінцівки й зневажаючи злучники та прийменники, і тоді завжди стрибали на співбесідника крапельки слини, потім, він часто зловтішно сміявся й брав на глузи всіх, кого знав, а найголовніше — в завканца маленькі, холодні сірі очі, широкий рот з тонкими губами і на голові проект недалекої лисини. Хтось пустив чутку, що завканц подав заяву до комосередку і Паля Степанівна певна, що його вже десь записали до компартії. Але поза тим — що може бути прозаїчнішого, ніж завканц, і це тоді, коли яких шість років тому Паля Степанівна мало не вийшла заміж за сотника з Чорноморського кошу й трохи-трохи не вискочила з ним укупі за кордон. Ні, завканц і ті перспективи родинного щастя, що їх він міг запропонувати Палі Степанівні, аж ніяк не збігались із її поглядами на життя. Тим-то й ніхто у ветеринарному інституті не здивувався, дізнавшись, що завканц піймав облизня й до кімнати Палі Степанівни, що отут же, у дворі інституту, тепер стеле стежку Діагностика. Ця зовсім уже маловажна подія із завканцом спинила нашу розповідь тільки через те, що після цього фіаско завканц недотепно прозвав викладача діагностики, поважного Костя Євлангійовича Стрибуна — "Діагностикою" і ця безглузда назва чомусь швидко прищепилась в інституті, а крім того (і це найголовніше), завканц дозволив собі називати Палю Степанівну цілком офіційно "Параскою Степанівною". Це було занадто болюче місце і болюче тим, що тут Паля Степанівна не могла нічим зарадити. Одного разу вона спробувала виправити завканца і нагадала, що її, як усім відомо, звуть Палею, а не Параскою, але завканц одразу ж сперся на свої знання укрмови й до того заявив, що він взагалі проти перекручування імен: перекручувати своє власне ім'я — це міщанська спадщина минулого, так би мовити, забобони. Нам часто доводиться розплачуватись за помилки й необачності своїх батьків, і так було в даному разі й з Палею Степанівною. Чому і як — чи батько здуру вигадав, чи піп, уводячи в хрест, навмисне накапостив — її назвали Параскою. Коли Паля Степанівна ще не могла подати свого голосу, бо їй було тільки два місяці, батько торгував на базарі та ярмарках шапками і його тоді зовсім не обходило, як зватиметься його перша донька; інша річ, коли Паля Степанівна почала вчитись у гімназії, а батько купив за містом хутір і сімдесят десятин. Перемінити імені, на жаль, не можна було і залишалося тільки якось його пом'якшити. Отоді Параска стала Палею, а другу доньку, що народилася через десять років після Параски, досвідченіший тато назвав уже Лідою. Ну що ти робитимеш з хворобою — завканцем, що, безперечно, прекрасно, каналія, догадується про все і навмисне, коли в канцелярії щонайлюдніше, голосно каже: "Параско Степанівно! Дайте, будь ласка, мені "Діло поточного листування". Ну що ти робитимеш із ненависним завканцем? Єдиний Діагностика міг би покрити Палю Степанівну своїм авторитетом і захистити її від такого знущання. І Діагностика радо зробив би це. Він носив до Палі Степанівни цукерки, торти, помаранчі (і про це не могли не дізнатись його колеги з інституту), і ці дарунки всі майже напочатку трактували як вияв старечої легковажності й несерйозності, потім мовчки примирились і не звертали уваги. Ніхто вже не питав його — куди це він і до кого — коли випадково зустрічали Діагностику пізно ввечері з пакунками: хто ж міг сумніватися, що ці золотаві помаранчі й жовті з сухотними рум'янцями "крим-ки" призначені зникнути між двома правильними низками перлових зубів Палі Степанівни! Проте одного вечора, цілком несподівано для себе, він натрапив на картину, що примусила його зробити, як-то кажуть, переоцінку цінностей. Того вечора Діагностика дістав випадково квитки до опери на добрі місця й надто рано помчав до інститутського флігеля, щоб Паля Степанівна встигла вдягнутися та причепуритись. Діагностика мав найкращі наміри: сьогодні в опері йде "Кармен", вічно свіжа, вічно прекрасна, пристрасна "Кармен"; кожна інтелігентна жінка повинна конче послухати "Кармен"; а Паля Степанівна взагалі, здається, з усіх опер бачила тільки "Запорожця за Дунаєм", та й то на повітовій сцені. Тут Діагностика пригадав трагедію своєї химерної нації, що не спромоглася досі створити справжньої української жінки, бо таки справді — міркував він: пересічна українська жінка — або ж культурний примітив, що її інтелектуальні обрії не виходять за межі Уманського чи Лохвицького масштабу, або ж вона зрусифікована. Україна не мала своєї жінки, як Росія — росіянку, або Польща — польку, і в цьому Діагностика давно вже вбачав одну з причин того, що сталося. Ні, Діагностика робитиме з Палі Степанівни новий тип української жінки. її молодість і краса не змарнуються з ним; він дасть їй культуру й кохання, вона — кохання й спочинок. 1 це буде чудовий альянс. У доборі й спаруванні в людей повинні бути такий же сенс і поміркованість, як і в спаруванні племінної худоби. Ця теорія, може, й не стосується безпосередньо його фаху, але Діагностика не вузький спеціаліст. У кожнім разі так диктує природа, а те, що спілкується з природою, є завжди добре. Діагностика молодцювато зійшов на другий поверх, роздягнувся в сінцях і ввійшов до кімнати Палі Степанівни. Проте йому не судилося цього разу перенести через поріг радість та певність своїх сил і віру в прекрасне майбутнє, що сповнювало його завжди через вінця, коли він ішов до Палі Степанівни. Несподівано виявилося, що Паля Степанівна не одна і гірше те, що — не втрьох чи вп'ятьох, а вдвох. У кімнаті Палі Степанівни сидів коло столу якийсь шелихвіст, студент у кепці й апетитно уминав за обидві щоки той самий торт, що його так любовно й педантично вибирав учора Діагностика в найкращій цукерні. Глянути тільки, як по-індичому студент ковтав великі шматки, не виявляючи жодного захоплення перед мистецьким витвором кондитера-штукаря, і можна подумати, що то не торт стоїть перед ним на столі, а якийсь поганенький кавун, і що студентові зараз — хоч клоччя, хоч вовна, аби кишка була повна. Студент не подобався Діагностиці. Не подобався він іще більше тоді, коли Діагностика за п'ять хвилин пізніше дізнався, що студент учиться не у ветеринарному, а в ІНО. Коли б •це був свій студент, він, безперечно, шанувався б перед своїм професором і йому можна було б показати його місце самим тільки науковим авторитетом Діагностики, а той факт, що студент учиться в іншому ВИШІ, десь в ІНО, нейтралізувало будь-які впливи Діагностики на студента. 1 це одразу ж виявилося. Студент недбало привітався, не скинувши і на цей раз кепки ("Ну й тип!" — злісно подумав Діагностика), і навіть коли Паля Степанівна, розливаючи струмки чарівної усмішки, одреко-мендувала студентові Діагностику: "А це, товаришу Карасик, познайомтесь — наш професор, Кость Євлантійо-вич", — навіть і тоді студент оком не повів, а мугикнувши щось нечленоподільне, знову заходився старанно знищувати торт, ніби це до кімнати прителіпала якась рівня йому. Діагностику це обурило вкрай. Йому хотілося крикнути студентові: "Це вам не кубучівська їдальня, ви мій торт їсте!" Але Діагностика вважав себе за європейця і мав досить такту, щоб нічим не виявити свого гніву й мерщій удати, ніби він нічого не помічає. Проте спокуса була надто велика і Діагностика все ж не втримався і печально глянув ще раз на нужденні покраяні недоїдки торту, що і їх ось-ось, мабуть, пожере той варвар. "Якщо вона таких підсвинків буде одгодовувати моїми торгами, то хай мені вибачає: я не стою членом "Общества покровительства животных", — подумав він і вже був твердо поклав собі бути надалі поміркованішим, коли це до нього заговорила Паля Степанівна. І цей голос, як ловкий шулер, перемішав Діагностиці всі його карти, повиймавши з них усе вино та жир, а полишивши саму чирву та дзвінку. Хоч би там якась розгубленість, ніяковість абощо промайнули їй на обличчі чи в голосі — нічогісінько! Голос, як і завжди, трохи хрипкий, але ніжний, інтимний і веселий, а обличчя — рожеві, повні щоки, жовто-золотаві крила волосся і перли зубів крізь пелюстки усмішки. Ну, хіба їй можна щось закинути, та навіть щось недобре подумати! Отой студент — то просто мале тигреня, що розважає її своєю дикістю і апетитом. До опери? Будь ласка, прошу! З великою охотою. Я дуже вдячна вам, Костю Євлантійовичу... Товариш Карасик? Він земляк — з одного повіту і зовсім на неї не гніватиметься. Проте з цього вечора студент Карасик занадто часто почав відвідувати землячку. Та з чим тільки людина не зживеться. Зжився з цим не таким уже й приємним, але не таким, як виявилось, і загрозливим фактом Діагностика. Паля Степанівна, як і раніш, радо їздила з Діагностикою до опери й драми, ходила з ним гуляти замріяними вечірніми вулицями і навіть те, що студент і далі не одмовлявся пожирати цукерки, яблука та помаранчі, більше вже не дратувало Діагностику. Навпаки: це давало йому змогу відчувати якусь свою перевагу над студентом і, коли б не сорок один рік, студента для Діагностики не існувало б зовсім. А втім на обрії затишних пенатів Палі Степанівни невдовзі з'явилася ще одна постать. Це був місцевий лідер укапістів. Чого йому занесло сюди — важко було добрати. Паля Степанівна сказала між іншим Діагностиці, що це теж її земляк. Ця рекомендація, не можна сказати, щоб потішила Діагностику (що за земляцтво таке завелося — скажіть, будь ласка!). Але укапістський лідер не запобіг ласки в Палі Степанівни. Це виразно почувалось одразу ж, із першого погляду. Лідер видався чоловіком похмурим і, як Діагностика зауважив Палі Степанівні — невихованим. Говорив він мало, а коли говорив, то нещадно лаяв українську інтелігенцію, КП(б)У і автокефалію. З Карасика, Діагностики і навіть самої господині, Палі Степанівни, він, не криючись, глузував і при нагоді допікав уїдливими кпинами. Ні, укаїгістський лідер не міг бути героєм роману Палі Степанівни. Єдине, що було йому на користь, — це те, що він хоч і комуніст, а все ж таки — український комуніст, а по-друге — лідерове лице ставало просто-таки ди-тяче-хорошим, скоро він починав безпосередньо сміятись. Але, на щастя Діагностиці, лідер сміявся мало. Певно, в нього були якісь свої плани на Палю Степанівну, дарма що з свого партійного погляду він мусив би дивитись на неї, як на викінченого типа української дрібної буржуазії, і, розуміється, нещадно громити її в своїх промовах. Та партія партією, а жінка жінкою. Можливо, що й лідер поскоромився б, кінець кінцем, та одного разу він дістав від Палі Степанівни одкоша, і його незграбна, мов сокирою вирублена постать у смугастому, селянського сукна френчі більше вже не запливала до тихої дрібнобуржуазної саги, де викохувалася така золота рибка, як Паля Степанівна. Перед Діагностикою були тепер відкриті всі шляхи, що йшли до укоханої мети. І Діагностика рушив. Він вирішив, що підготовчий період перед тим, як він мав запропонувати Палі Степанівні спільні радощі й спільні муки, вже кінчився й уже, власне кажучи, час сказати останнє слово. У характері відповіді, що її, спалахнувши пожежею на щоках, дасть Паля Степанівна, він не сумнівався. Тут Діагностика справді міг би поставити, б'ючись об заклад на що завгодно, свій діагноз, і дарма, що це знову ж таки не збігалося з його фахом (жеребці, кобили, свині, пси), Діагностика ні на мить не сумнівався в його правильності. Через це все Діагностика розпланував собі так: уже заходить літо, кінчається третій триместр, а завтра іменини Палі Степанівни. Заліки він почне приймати оце тепер же, щоб потім, після триместру не гаяти часу, а хто із студентів не встигне — прийде восени. А потім одразу ж після триместру Діагностика скаже оте останнє слово й піде з Палею Степанівною до загсу оформити шлюб. Тим часом треба найняти десь у Боярці дачу, щоб одразу ж, на другий день після загсу — з Києва; а завтра він прийде на іменини раніш від усіх і принесе Палі Степанівні на подарунок перлове намисто. Він уже бачив його у вітрині Грінберга і вподобав. Ті перли нагадують Па-лині зуби, й намисто їй буде дуже до лиця. Тоді ж разом із перлами Діагностика скаже дещо Палі Степанівні і це буде ніби вступ, ніби прелюдія до того "останнього", що після триместру. І ось раптом Паля Степанівна одружилася. Саме напередодні своїх іменин чи дня народження (хто його зна, що то, власне, в неї було за свято), коли Діагностика мав принести їй перли й виректи прелюдію. 1 одружилася вона не з Діагностикою і навіть не з студентом Карасиком, не кажучи вже про завканца й укапістського лідера, а з якимсь невідомим чоловіком, що його ніхто й ніколи не бачив у маленькій кімнаті Палі Степанівни. Як воно сталось і до того ж отак притьмом — про це ніхто не міг сказати. Перший про це дізнався аж на другий день Карасик. Чогось йому заманулося на цей раз прийти не ввечері, коли б він міг досхочу задовольнити вічні запити свого настирливого, але завжди порожнього шлунка всякими тістечками та тортами, що їх напевно понаносили б Діагностика та інші іменинні гості, а — вдень. Але Палі Степанівни він удома вже не потрапив, замість неї він зустрів здивований погляд її сусідки, ректо-рової куховарки. Вона поклала на живіт свої масні шкарубкі пальці й досить недоброзичливо поінформувала Карасика. — Спізнилися вже! 1 не оббивайте по-дурному пороги: Паля Степанівна вийшли заміж. Уже й речі вивозять. За партєйного. У Соробкоопі вони служать. Куховарка зробила недвозначний притиск на Соробкоопі й подалась мерщій до примуса доглядати, щоб не збігло молоко. Це була така несподіванка, що Карасик не встиг навіть огризнутися на безглузді кухарчині поради. Карасика здивував не сам факт одруження, а те, що — "за партєйного". Він пригадав собі оту кругленьку стрілецьку відзнаку "Не ридай, а добувай", що Паля Степанівна носила до останніх днів на спомин про сотника з Чорноморського коша, і здивувався ще більше. Про срібний ланцюжок до хреста, що виблискував на білявості шиї, можна було не говорити. Карасик вирвав із лекційного зошита аркушик, пришпилив його до дверей і написав олівцем: "Странно, но верно! Олекса Кар..." Надвечір, коли сонце було вже "на вечірньому прузі", як це воно завжди робить у повістях Нечуя-Левицького (так принаймні подумав чогось тоді про сонце Діагностика), і коли вже можна було, хоч і ранувато трохи, але все ж без здивованого погляду господині прийти на іменини, знаючи в той же час напевно, що ти прийдеш першим, Діагностика взяв перли й подався до Палі Степанівни. Він ішов у долину бульваром Шевченка, і високі тополі, що вартують київський шлях на Берестя, і якась сумішка пахощів, що линула з Ботанічного саду, яких Діагностика, на жаль, не міг гаразд добрати, бо вчора трохи застудився на Дніпрі й сьогодні мав нежить, і якийсь соловейко не соловейко, але в кожнім разі напевно закоханий весняний птах, що виспівував свою арію на ботанічній липі, — все це схиляло Діагностику до епікурейської філософії й самоаналізу. Життя видалось йому таким запашним, таким принадним і щасливим, що Діагностика навіть спинився. Він почув зараз, як бадьоро б'ється йому серце, передчуваючи радощі, а найголовніше — в нього ще такі міцні ноги: от захотів піднести праву ногу — і вона зразу ж без усяких зусиль підіймається, захотів повернути її ліворуч — і вона слухняно, як вишколений кінь, повертається ліворуч. У нього зовсім ще не гнеться спина і на голові ледве-ледве тільки можна помітити сиві волосинки. Та ні — він ще зовсім молодець. І сорок один рік, і перше, невдале, навіть просто скандальне одруження (його, професора діагностики, могла через рік після весілля кинути зрадлива жінка), і оте все, що було, — то дурниці. Він зовсім іще молодий, та й взагалі літа тут ні до чого: найголовніше — певний режим і нормальне, спокійне життя. І ось це життя за я*их два тижні вона дасть йому. Вона, прекрасна Паля! Ніжна, запашна квітка, яка щойно тільки розпустила свої тендітні пелюстки... Діагностика навіть зітхнув, засоромившись своїх помилок та гріхів, і процитував до себе Олесеве: "Сонце, чому ти раніш не зійшло!.." Не маючи сили увібрати в себе одразу всю ту гаму почувань, яка так щедро сповнила його, Діагностика завернув на середину бульвару, щоб сісти на хвилину на лаві під тополями. Перед ним на доріжці пустували діти, а поруч на лаві жирували червоноармійці з няньками та куховарками. Діагностика тепло подивився на зелені однострої та червоні п'ятикутні зірки й подумав: "Ось — пролетаріат. Він теж зараз по-своєму милується і кохається і такий же щасливий, як і я. Що там не кажіть, а є загальнолюдські почуття, властиві всім класам. І це добре, це, власне кажучи, колись і приведе людей до соціалізму. Уся біда в тому, що ми, робітники й інтелігенція, не знаємо ще один одного. Ну ось, як його, наприклад, заговорити з ним — не зрозуміє ж тебе! Ти видаватимешся йому смішним, а він тобі — диким. Радянська влада де в чім стирає цю прогалину — і в цьому її поступове значення. Усе на світі закономірне й логічне: так і Радвлада. Розуміється, не без хиб там, але не можна ж і одкидати те позитивне, що вона дає. — Тут Діагностика ще раз перевірив себе, чи правильні були його кроки лояльності до Радвлади, й ще раз ствердив їх цілковиту слушність. — Кожна влада вимагає до себе лояльного ставлення, так і Радянська! Цілком нормально й закономірно". Діагностика навіть подумав, що це, власне, через свою мудру лояльність він професорує тепер у ветінсти-тугі, а не поневіряється десь на покривному пункті, це через неї він владно схопив міцною долонею за хвіст не якогось там бика, а саме життя сьогоднішнє і круто повернув його лицем до себе. Це вона, лояльність, повертає тепер йому в обіймах Палі Степанівни його молодість і щастя. Від цих останніх думок Діагностика зовсім розчулився і, ну просто як хлопчисько, так-таки й ляпнув у мислі: — Як добре бути лояльним!.. Сонце почало виявляти виразні тенденції перейти до нічного пруга, й Діагностика похопився. Він звівся на ноги й швидко пішов бульваром. І знову весна стелила йому дорогу квітами. Ці квіти були і в бляшаних коробках та кошиках вуличних продав-ниць, і в усмішках перехожих. Усе цвіло й жило. Два вартові з оголеними шаблями бруком вели до бупру якогось злочинця, і той злочинець ішов, посміхаючись, мов на безплатну квартиру з усіма вигодами. Якийсь блатний, ризикуючи своєю недоторканістю, не втерпів, голосно спитав із пішоходу заарештованого: — За что тебя, Ванька? І злочинець, не вважаючи ані на що, по-дитячому весело відповів: — Скрипуху на бану прислал * У долину до Святошина помчав, дзеленькаючи, трамвай, і Діагностиці здалось, що то не просто собі їде трамвай, а везе людей кудись у блакитні краї, кудись далеко до кращого життя. Трохи захеканий (на сходах коло другого поверху почало здавати серце), Діагностика увійшов у сінці. Ще треба тільки переступити поріг, але нараз Діагностика подумав: "Навіщо відкладати. Скажу оце зараз їй усе і про все зараз же умовимося. На біса там усякі прелюдії, коли й так... Він узявся за ручку дверей і легенько штовхнув її наперед, але що таке? Двері замкнені... Може, ще зарано? Може, Паля Степанівна прилягла на хвилинку відпочити? Може, з нею щось недобре скоїлося? * Думки блискавично напосідали одна на одну, і в голові Діагностиці зчинилась страшенна веремія. Одначе він стримався і обережно, намагаючись якомога менше порушати зажурену тишу сінців, постукав. Його стуки віддалися луною десь між порожніми стінами, але на них ніхто з кімнати не озвався. * Умовний вислів дрібних злодіїв, що означає — вкрав на вокзалі кошика. — Що за оказія?.. — проказав Діагностика і застукав гучніше. Тоді з сусідньої кімнати, як і вдень до Карасика, вийшла ректорова куховарка, але до Діагностики вона поставилася з пошаною і навіть співчутливо: — Це ви, Костю Євлантійовичу, неначе до Палі Степанівни прийшли? Дак вони вже виїхали. Полчаса оце буде, як послідні жечі вивезли... — Виїхала?... — не розуміючи до ладу анічогісінько, спитав Діагностика. — Як це так виїхала? Куди виїхала?.. Куховарка печально захитала головою: — Я так що й не допойняла — куди вони переїхали... Тільки одно й можу сказати, що вийшли вони заміж. За партєйного. Діагностика зморщив у неймовірному подиві чоло й зовсім спантеличився. — Вийшла заміж?! За якого це "партєйного"?.. — сказав він так сердито, що куховарка навіть поточилася мимоволі до дверей і вже там скорботно відповіла: — За комуніста вийшла заміж, а я його так що й не бачила самого. Говорили тільки, що в Соробкоопі служить. Цього для Діагностики було вже занадто багато, щоб миттк* протверезитись від тих весняних чар і збагнута ввесь жах своєї ситуації. Одначе поміркованість і мужність не зрадили на цей раз Діагностику. Інстинкт самозбереження виніс його насамперед із цього проклятого приміщення, а далі штовхнув до коляси першого, що трапився, візника, щоб мерщій паняти на Хрещатик до Грінберга, поки він не зачинив своєї крамниці, і спробувати повернути назад перли, а на гірший випадок ~~ замінити їх на срібний портсигар. Після Грінберга треба швидко поїхати одмовитись від дачі й головне — повернути завдаток. Хоч як це дивно, а з приміщення Палі Степанівни студент Карасик подався на Володимирську до "якобінського клубу", де порався в партійних справах укапіст-ський лідер. Дивним це може видатись через те, що Карасик не належав ні до УКП, ні до "співчуваючих", і можна, мабуть, не говорити, що лідер гребував Карасиком уже хоч би через те, що Карасик був безпартійний. Цього, безперечно, не міг не знати Карасик, тим більше, що, правду кажучи, в нього було не все гаразд із укапіз-мом. До УКП Карасик не належав, але в губкомівській шафі УКП, десь між паперами в папці лежала Караси-кова анкета й заява про вступ до партії. На випадок трусу чи взагалі якоїсь потреби анкету легко можна знайти. Тут діло дуже просте: лідер, спираючись на спільне з Карасиком земляцтво і знаючи, що під Карасиковою полотняною сорочкою криється не "ідеалістична" душа, а матеріальне незаможницьке серце, зумів його переконати, що український пролетаріат потребує своїх економічних центрів і своєї Червоної Армії. Карасик був не від того всього і необачно одразу ж написав заяву і старанно заповнив усі пункти нескладної укапістської анкети. Лідер — як партійну роботу — доручив Карасикові подбати за лави та стільці на чергову укапістську вечірку й погнав його на пошту однести доповідь до Харківського ЦК. Карасик виявив одразу ж спритність і запопадливість, але йому, на щастя, ще не виписали кандидатської картки. На щастя, бо за кілька днів у ІНО відбулась перереєстрація студентства, і Карасик не витримав до кінця. Злякався, що його запечуть у платну категорію, і пішов немудреними слідами апостола Петра, тричі зрікшись перед комісією свого вчителя і його віри. На короткі, а проте вщипливі докори лідера Карасик тільки й спромігся сказати: — Мені, товаришу, вчитись треба, а яка ж буде наука, як тебе замкнуть у каземат! Лідер хотів був нагадати Карасикові старих революціонерів, арешти, тюрми й заслання, а потім подумав, що на таке сміття не варто витрачати доброго слова й, •не попрощавшись, пішов обідати до нархарчівської їдальні. Отже, з Карасика не вийшов укапіст; та все ж його від часу до часу тягло до Володимирської вулиці на ука-пістські вечірки в "якобінському клубі". І хоч це було діло ризиковане, бо його могли підгледіти з інститутського комосередку і закинути, що він, хоч і криється, та все ж є "тайний ученик" УКП, проте це була надмірна спокуса, бо на тих вечірках, крім "Живої газети" й довжелезних тягучих доповідей лідера, було ще чимало дівчат, що співчували, якщо не УКП, то в усякому разі укапістам. Карасик не крився з своєю відвагою й натякнув знайомим укапістам про небезпеку своїх відвідин. Він радо пішов би на мирову і з лідером і навіть пообіцяв би йому збирати нишком поміж студентством за підписним листом на "Залізний фонд УКП", та серця лідерового вже не міг привернути до себе. Зустрічі з лідером у Палі Степанівни анічим не зарадили Карасикові: лідер залишався холодним і мовчазним. І ось тепер Карасикові заманулося чогось піти не куди-інде, а просто до лідера, щоб йому першому сказати про несподіваний фінал із Палею Степанівною. І тут сталася друга, ще, може, дивніша, аніж прихід Карасика до лідера, річ. А саме: лідер, замість того, щоб недбало кивнути Карасикові головою і знову одвернутись флегматично читати собі далі ренегата Каутського, раптом заговорив із Карасиком, навіть виявив ознаки чемності — мовчки показав очима на вільний, трохи поламаний укапістський стілець і підпер долонею русяву голову. Це Карасика підбадьорило і він зовсім весело сказав: — А знаєте — Палька Забийворота вийшла заміж за капебеушника! Лідер лагодився саме ліквідовувати місцеву укапіст-ську організацію і через це мав подвійну порцію гніву на українську інтелігенцію, а Палю Степанівну й поготів. Хтозна — може, й це спричинилось до того, що лідер, почувши про цю новину, несподівано охоче розбалакався з Карасиком і додав до біографії Палі Степанівни деякі цікаві деталі. Спочатку він виявив чолом (борозни зморшок) здивування, потім носом і куточками губів (важке видихання й криві лінії долу) зневагу й огиду. — Хто? Ота автокефальна дєвственіца, ота Забийворота — за комуніста? Ну-ну! Та я ж її, як облуплену, знаю! Та їй же тільки й думки в голові, що Свята Софія та академічні вечорниці! Хоч, власне кажучи, куди ж їй більше, як не заміж. Вона ж... Лідер, покінчивши з укапістськими злиднями, сам почував тепер себе засватаним, часу в нього було досить і він міг на цей раз не обмежувати себе регламентом, щоб соковито змалювати загальні риси міщанського профілю Палі Степанівни. Коли його філіппіки 1 увійшли в більш-менш спокійне річище, він розповів Карасикові про один епізод. — Якось я її торік іще зустрів на вулиці. "І чого б я ото, — кажу, — по-дурному час гаяв! Ви тільки подумайте—ну для чого ви в Києві сидите? Піджидаєте, щоб заміж вискочити. Ех, ви. Поступили б до якогось вузу, почали б учитись абощо". Вона почервоніла, зніяковіла, каже мені: "Ну як же його вчитись? Я ж на службі, мені ніколи навіть дізнатись про умови вступу, а до свого ветеринарного я не хочу: не можу переносити запаху конячого поту і зроду б жаб не різала". Саме тоді наш губком доручив мені в кооперативному інституті комгурток укапе організувати. Я і два наші хлопці вже проскочили: склали іспита (про партійність замовчали, розуміється) і сидимо тихенько. "Так поступайте, — кажу Забийвороті, — до кооперативного. Я вам улаштую все". Вона спочатку була завагалася: "Боюсь екзамена, хтозна, що вони тепер вимагають...". — "Єрун-да, — кажу, — які там екзамени! Ви ж пам'ятаєте, що в гімназії вчили. Ну, більш нічого й не треба". — "А по-літграмота?" — несміливо спитала вона. "За політграмоту не турбуйтесь, я вас накачаю. "Капітала", звичайно, не читали? Ну, та про "Капітал" не питають. Найчастіше — це скорочені назви, я вам їх зараз розшифрую, а ви запишіть собі. ВСНХ — це "Высший совет народного хозяйства". ЦКК ЦК КП(б)У — це "Центральна Контрольна Комісія Центрального Комітету Комуністичної Партії (більшовиків) України". Чому — більшовиків? Бо ще були меншовики. Ясно? Питаєте, хто такий Енгельс. Я ж вам уже про "Капітал" сказав. Це Карл Маркс написав "Капітал", ну, а Енгельс такий же самий. Основоположники. Головне це — "Буття визначає нашу свідомість", а потім іще "Пролетаріату нема чого губити, окрім своїх кайданів, бо він завоює світ". Це Карл Маркс сказав. Та це все пусте, зовсім нема чого боятися!" — заспокоїв я її, а через два дні й повів. Та, як на те, саме напередодні політком Криславсь-кий дізнався, що до інституту проскочили укапісти. Ну, звичайно, вступний іспит став суворіший, нових почали приймати дуже обережно (а в інституті і без того вже селюк на селюку сидить!). Словом, умови дуже несприятливі. Але Забийвороті я про це ще нічого не кажу. Навіщо лякати! Привів її до приймальної комісії, а сам залишився за дверима послухати. Двері до половини скляні, погано причиняються, так що все майже видно й чути. Приймали вони вдвох тільки: Криславський і проректор. Проректор — гладкий, в золотих окулярах, із кооператорів сам. Він тільки сидить та слухає, а іспитувати почав сам Криславський. Забийворота увійшла несміливо в кімнату, сіла на краєчок стільця проти Криславського і потерпає. Криславський же — здоровило (на ввесь інститут вищого від нього нема), на голові палахкотить грива рудого волосся, зеленими баньками втелющився в За-бийвороту — чорт, а не чоловік. "Как ваша фамилия?" — питає її понуро. Забийворота почервоніла й тоненько-тоненько, от-от їй голос перетнеться: "Забийворота, Параска". Політком похмурився: " Забий-ворота?... Скажите, у вас из родственников никого не было в "батьках" и "отаманах". У вас фамилия какая-то как будто бандитская..." Забийворота зблідла, потупила очі й тихо відповіла: "Ні, не було... Я сама нетутешня". Але політком мав уже проти неї упередження. Він вороже оглянув її перелякану постать, подивився на проректора і сказав: "Ну, хорошо. Расскажите вот бином Ньютона". Забийворота полохливо стенулась: "Біном? Це буде... Біном..." Вона безпорадно бігала очима між Криславським і проректором, повторюючи зачароване "біном", але Криславський різко осік її: "Не знаєте! Где остров Цейлон?" "Цейлон? Це в океані..." "Да, в океане, — важко зітхнув Криславський. — Но в каком океане, где именно?" Забийворота зовсім спантеличилась. К щоки — то червона цинобра 2, то просто тобі сніг. Вона безнадійно шепотіла: "Цейлон... Цейлон..." "Да и этого не знаєте! — погрозливо процідив Криславський. — Ну, а скажите, кто это такие "некрасовцы"?" "Некрасов? Це той, що — "укажи мне такую обитель"?.." — з кволою надією спитала вона змучено політ-кома. Політком похмуро захитав головою. "Нет. Не Некрасов и "обитель", а "некрасовцы". Забийворота непорозуміло ворухнула плечима: "Я знаю, що Некрасов був російський поет..." "Федот, да не тот! Не знаєте и этого... — Криславський видержав паузу, закурив цигарку й одсунувся на стільці від столу: — А может быть, вы нам скажете, кто такой был... — Криславський знову зробив коротку паузу: — Тарас Шевченко?" Забийворота як не підскочить! Враз ожила і як горохом по столу: "Тарас Григорович Шевченко, син селянина-кріпа-ка, народився в селі Кирилівці Звенигородського повіту на Київщині. Він змалку..." Та туг Криславський перебив її: "Я вижу, что вы за все время революции только и научились, что о Шевченке... Довольно! Вам не место в пролетарском вузе. Идите..." Вона вискочила з кімнати як ошпарена і, не обертаючись, побігла вниз. Я аж на вулиці догнав її. Цілу дорогу до самого її дому вона як у рот води набрала. Я її давай розважати, до кіна тягнув, — не хоче. Прийшли ми додому і тільки-но вона роздяглася — зараз же в сльози. Та ще які сльози!.. Хвилин п'ять ревіла, а потім, уся заплакана, червона, щоки мокрі, питає мене: "Ну невже ж я дурніша від усіх"... Мені, розумієш, і шкода її стало, почав я її заспокоювати, ні, нічого не виходить: реве далі. Мені вже воно і набридло з нею морочитись, але що ж з нею робити? Сказав, аби тільки сказати: "Нічого, підучитесь іще, а тоді й складете іспита"... І тільки я їй це, вона одразу ж притихла. Потім одірвала від лиця долоні та як визвіриться на мене: "Не хочу я вчитись! Не буду! Облиште мене! Це через вас так сталось!" І знову в сльози. Попрощався я мерщій і — від неї. Більше вже після того ніколи не заходив. Так ото тепер вона — вона за комуніста? Що ж то за дурень такий знайшовся? — Да, вона така! — не знати для чого промовив Карасик і знову розповів лідерові про все, що знав. Зо всіх колишніх приятелів і знайомих Палі Степанівни Карасикові судилось першому побачити її в нових обставинах. Він таки дізнався, де оселилася Паля Степанівна зі своїм чоловіком, і ось одного вечора він скерував свої невтомні ноги до великого шестиповерхового будинку. Але перше, ніж відважитись відновити з Палею Степанівною давні приятельські стосунки, Карасик ретельно перевірив, чи воно таки правда, що її чоловік комуніст. Коли всі попередні чутки ствердились і вже не залишалося жодних сумнівів, Карасик розміркував собі так: якщо він — комуніст, значить, він не ревнуватиме її до Карасика (ревнувати комуністам не дозволяє їхня етика), потім — це одруження сталось так нагло, що комуніст просто не встиг обізнатися з попереднім життям своєї молодої, а крім того, й ревнувати до Карасика йому взагалі нема ніяких підстав. Карасик же нічого такого... Отже, Карасик логічно дійшов до того, що він може йти до Палі Степанівни, не позичаючи в сірка очей. Карасик злетів на третій поверх і, засвітивши сірника, почав вивчати нескладний дверний розпорядок — до кого скільки разів дзвонити. Дійшовши до того місця, де хімічним олівцем свіжо написано: "Макар Андрійович і Паля Степанівна Сгепури — 4 рази", Карасик, перше ніж натиснути кнопку, завагався. Щось тьохнуло йому в серці, і він ще раз руба поставив перед собою питання — йти чи, може, краще ні? А втім, чим йому, Карасикові, ризикувати? Нічим! Якщо ми вам не в лад, так ми й додому назад. Соромно буде не Карасикові, а отому ж таки "Макарові Андрійовичу"... Карасик рішуче подзвонив чотири рази. Двері досить швидко одчинили. Карасик побачив перед собою саженного чолов'ягу, одутлі щоки й чорні вирла очей. — Вам до кого? Карасик хоробро переступив поріг. — Мені... Товаришка Степуравдома? Вирла замигтіли веселими вогниками й подались у сутінь передпокою. — Будь ласка, будь ласка! Просимо. Ось і родинне щастя Палі Степанівни. Сама Паля Степанівна ніби змарніла й стомилася. Вона глянула на Карасика і зашарілася. Ніяково провела долонею до чоловіка й тихо промовила: — Це, Олексо, мій чоловік... — Потім відкілясь ледве помітне зітхання і поворотна рекомендація: — Познайомся, Маро, мій земляк, студент Карасик... Чолов'яга по-приятельському затермосив Карасикову руку й знову замиготів своїми чорними вирлами. — Дуже приємно! Дуже приємно! Будь ласка... Карасик нишком глипнув на чоловіка Палі Степанівни і йому стало раптом занадто тужно. На мить він уявив собі протилежну ситуацію: Паля Степанівна каже оцьому "Марі" (ім'я! як на цей зріст і ці банькаті очі, то це направду буде не Мара, а мара...): "А це мій чоловік — Олекса..." і не дядя — Карасикові, а Карасик — дяді поблажливо, як господар, термосить руку. — Сідайте, будь ласка! Будемо товаришами. Карасик прислухався до гучного басу й подумав: "Ну й голос! Сама природа припасувала йому пельку до мітингів. Такий не захрясне на низах, знала Палька, на кого мітила!.." І тоді ж Карасикові само спливло на думку, аж заскреготіло з досади в грудях: ну як ото таку дурницю бахнути — не задержатись тоді в УКП. Це б він тепер, як і всі укапісти, перейшов до партії, і чим, власне кажучи, цей "Мара" переважає Карасика? У кімнаті щось не витанцьовувалося на розмову. Карасик грузько сидів на канапі, приголомшений емоціями, а Паля Степанівна ще не звикла до свого амплуа одруженої і почувала себе перед Карасиком ніби винною в якійсь брехні. Тоді вона почала запевняти себе, що Карасикові вона нічого не обіцяла, не давала ніяких приводів сподіватись на щось, Карасик — земляк, і більше нічого. Це виправдовувало Палю Степашину перед самою собою, але в той же час сором пік їй рака за нові меблі, дорогий персидський килим, дзеркальну шафу і все це занадто вже оголене щастя. Чоловік Палі Степанівни — чи то з чемності, щоб дати Карасикові оговтатись, чи, може, просто вирішив, що він уже досить познайомився з Карасиком і може тепер не соромитись його присутності, — сказав: — Ну ви тут позанімайтесь чим-небудь, а я піду бух-тєть над морфологією. Він двома велетенськими кроками переступив через кімнату й пірнув у науку. Паля Степанівна ніжно пояснила Карасикові: — За тиждень іспит, він же в сільськогосподарському. Паля Степанівна, як і годиться молодиці, взялася за якесь шитво. Вона не втерпіла, щоб із-під голки закопилити манірно губки і з легкою тінню пошани й гордощів сказати: — Це не навчання, а просто морока одна! Удень сидить у президії каенес та в правлінні Соробкоопу, а ввечері обов'язково засідання та ячейки всякі, тільки якусь годину вночі і вирве, щоб повчитись удома, а в інституті — вже ніколи. Карасик безцеремонно вивчив до деталей усі зміни, що стались у зовнішньому вигляді Палі Степанівни. Насамперед він констатував, що немає вже на грудях жетона "Не ридай, а добувай", потім, коли Паля Степанівна нахилилась над шитвом одкусити зубами нитку, Карасик побачив, що вже не видно на шиї ланцюжка до хреста, а замість того впоперек шиї випнувся схований раніш комірцем блузки великий синяк. "Поцілував з присмоктом, сучий син!" — здригнувся ревниво Карасик і навмисно, щоб іще більше себе розпалити, почав тягти свою збентежену уяву до факту одруження. Цей факт видавався раніш Карасикові таким звичайним, що можна було не задумуватися над ним, а тепер — що більше заглиблювалась його уява, то більше відчував Карасик якусь незбагненну кривду над собою. 1 тільки ось зараз, коли він побачив зблідлість лиця і серпанок утоми, коли він почув, як змінився її голос, Карасик здивовано збагнув, що ці, так недавно ще незнайомі "мшйнсью" принади Палі Степанівни страшенно йому близькі, чорт би їх узяв. 1 що він ненавидить отого цибатого одоробла, який прийшов не знати відки на готовеньке й забрав перед самісінькими очима в Карасика. Вона, що без сумніву мала належати тільки йому, Карасикові, ось тепер сидить насупроти, але він уже не може навіть доторкнутися до неї, вона упливла від Карасика безнадійно назавжди і яка мука, до ста чортів, мати змогу тепер дивитися на неї, щоб помічати знаки нового володаря над нею, отої мари! Вражений цим напливом чудернацьких думок, Карасик запитав себе: "Та невже ж тільки тепер, коли вона вже одружена, я покохав її, чи я кохав її й раніш? Тоді чому ж я цього сам досі не знав?.." Але відповіді собі Карасик не годен був дати. І це ще більше допікало його. Щоб дати якийсь вихід своїм почуттям, Карасик рвучко спитав: — Та як же це? — Що "це"? — не зрозуміла Паля Степанівна. — Та оце?.. Я питаю, як це ви так раптом одружились. Паля Степанівна ніжно усміхнулась і удала з себе здивовану. — Та як же... Ну ото земвідділ улаштував у Голосіївш гулянку. Кондратенки запросили й мене. Там я і познайомилась із Марою... — А потім? — зовсім уже знахабнів Карасик, сердито дивлячись на Палю Степанівну. — Потім... — Паля Степанівна до непристойного почервоніла і ось-ось, диви, розплачеться. Карасик із насолодою тішився її розгубленим видом. "Ну, а про Цейлон і некрасівців тепер уже знаєш?" — зловтішно посміхнувся собі Карасик. — А потім через тиждень і побрались... — ніби перепрошуючи, що це одруження так швидко сталося, тихо проказала Паля Степанівна і благаюче подивилась на Карасика. — Да, скоро... — недвозначно промимрив Карасик і глибоко втягнув у горло цигаркового диму. Якби не рятувало шитво, Паля Степанівна зовсім би не знала, що робити. До шитва можна схилити голову і принаймні щось робити руками. Одначе і і цій позі Паля Степанівна відчувала на собі Карасикові очі. Вони так посміливішали й дивляться так пронизливо, що, здається, одяг зовсім уже не захищає Палю Степанівну, і гострі зеленуваті Карасикові булавочки легко проходять крізь блузку, сорочку, ба навіть влізають у тіло і безсоромно заглядають, що робиться там, усередині, куди навіть і сама Паля Степанівна не одважується подивитись — такий там тепер рейвах і безладдя. — Щось мене наче морозить, — сказала Паля Степанівна і накинула на плечі хустку. — Морозить — у червні? — саркастично ворухнув куточком губ Карасик і знову запнувся хмарою диму. Паля Степанівна тужно подумала: "Ото ще мені напасть із цим Олексою! І навіщо Мара його впустив!" Але годі дати собі раду з цим мамулою, що розлігся на канапі і вже зім'яв нову плахту, яку позавчора купив Мара в кустарспілці. Ось він сидить над душею, ніби прийшов правити якийсь борг з минулого. Вигнати б його з хати, але ж не виженеш. У сусідній кімнаті, затуливши долонями вуха й підібгавши під себе довгі ноги, старанно батує басом Мара: — ...Ranunculus асег, ranunculus асег — це буде "лю-тік". Ranunculus асег — люгік... — Тоді голосно через кімнату: — Палю! А що воно таке по-нашому "люгік"? Паля Степанівна похапливо кладе на коліна шитво й напружує брови: "Лютік"? А як же це справді по-українському — "ЛЮІІК"? Карасик переможно посміхається. — "Люгіком" у нас звуть жовтець. У сусідній кімнаті обурюється Мара: — Написали б просто "жовтець", і всім було б ясно. А то якийсь ranunculus! Бу-бу-бу-бу... — Мара знову спиняється над латинською назвою, щоб поволі, як возом, переїхати з літери на літеру: — Di-i-co-o-ty-y-ledo-nes, dicotylédones — "двухсеменодольные". А "двухсеме-нодольные" — що таке? Паля Степанівна з надією підводить на Карасика очі. Карасик байдуже перекладає ногу на ногу й хитає галовою: — Я філолог, a не природник. Мара нетерпляче просить: — Подивись, будь ласка, Палю, в ботанічний словник. Паля Степанівна одкладає шитво й хустку і мерщій іде в куток до маленького столика. Руки їй непризвичаєно шарудять папером, аж поки, кінець кінцем, не спиняються на одній сторінці, де вона побожно шукає пальцем: — Двухсеменодольные, двухсеменодольные, двухсе-менодольный — двопрозябцевий. Чудно якось переклали — "двопрозябцевий"... — Паля Степанівна нерішуче кладе словника на стіл. Мара незадоволений з перекладу, він понуро бубонить собі далі: — Бу-бу-бу-бу... hordeae, ну це я вже знаю, ячмінне збіжжя. Бу-бу-бу Cydonia vulgaris... Що таке — cydonia vulgaris 3 ? Паля Степанівна вже не відважується братись до словника. Мара громохко встає з-за столу й одним кроком переступає через поріг. — Це єрунда друкувати назви рослин латинською мовою! Виходить не морфологія, а чисто шифрована телеграма... Це ж, безумовно, навмисне так робилося, щоб робітники й селяни не могли вчитись по вузах, t чого б тепер оцих ranunculus'iB не перекласти на українську мову? Ну от я, скажемо, я ж у