Сповідальні сонети
Сповідальні сонети
СПОВІДАЛЬНІ СОНЕТИ<br /> 1
Я став тоді рабом, як написав заяву,<br /> Вступив під натиском до компартійних лав.<br /> В тім пеклі я горів, мов ялівець, палав<br /> І потім опадав кудись в глибоку мряву.
Та чудо сталося: на вольності відправу<br /> Мене покликано для неминущих справ.<br /> Я душу спалену свою з землі зібрав,<br /> Мов з іскрами золу димуючу й криваву.
Я ще горю, але то тільки никла грань;<br /> Врятований з вогню, жадаю прохолоди,<br /> Виходжу на сніги в сяйну, морозну рань.
Не оглядаюся на власні переходи,<br /> Боюся бачити на білині свободи<br /> Сліди обвуглених юнацьких почувань.
2
Не вірив я собі, страхався власних слів,<br /> Бо знав, що слухають і стіни, й телефони,<br /> Та виривався все ж з покірної колони,<br /> Що до трибун несла царя пролетарів.
До наляку свого ненавистю горів,<br /> Окови на душі носив тяжкі, як дзвони.<br /> А вже коли співав про чорне і червоне,<br /> То думав про своїх братів-боївкарів.
В благословенний день собі сказав я: "Досить!<br /> Боятись перестань, і на майдан іди,<br /> І сповідайсь, як муж, що милості не просить!"
Окови я зламав, та не позбувсь біди:<br /> Палають на душі ганебні їх сліди;<br /> Ласкавий Бог, але полегші не приносить.
3
Любити ворогів — найтяжча це наука,<br /> Що йде, мій Господи, з Твоєї доброти.<br /> Я ж в серці закипав, жадав покари, мсти,<br /> Коли мене вражав негідник і падлюка!
Та піднімав і Ти у Божім храмі бука<br /> На жадібних купців погорблені хребти,<br /> І Юді Ти не дав од зашморга втекти,<br /> Як пойняла його відступництва розпука.
Ненавидів я зайд-гнобителів. Пробач,<br /> Та більше не любив не чужака, а брата,<br /> Що за геройство мав свій підневільний плач.
Ще більше не любив себе! Доба проклята<br /> Була така, що я з гнобителем на свята<br /> Сідав за стіл і їв, як плоть свою, калач.
4
Був на трибуні кат, а ми сиділи в залі,<br /> Поети злякані, ряди погаслих свіч,<br /> На гори наших душ упала темна ніч,<br /> І зір погаснув наш з болючої печалі.
Як під помостами конали на Каялі<br /> Пов'язані князі, так мліла наша річ.<br /> Мовчали ми, як дух зруйнованих сторіч,<br /> Як Бога вічного потовчені скрижалі.
Ніхто не закричав. І я змовчав також,<br /> Та нишком докоряв поетові старому,<br /> Коли в його руці відчув смертельну дрож.
Чому це я не зміг пробачити нікому<br /> Тремтіння власних рук, ганебну осорому<br /> Мовчанки рабської, що прославляє лож?
5
Хотів я підійти і вдарити падлюку,<br /> Щоб заточився він і повалився в грязь,<br /> Щоб аж йому щока від ляпаса спеклась,<br /> І щоб тулився він, немов хробак, до бруку!
Насправді ж я йому подав поштиво руку<br /> І плоть його відчув, немов гидотну мазь;<br /> Втім, усмішка моя (звідкіль вона взялась?)<br /> Нагадувала крик розчавленого звуку.
Фальшива доброта перемогла на мить.<br /> А може, то була відраза до мерзоти,<br /> Котра лайно і бруд обходити велить?
А може, я свій страх не зміг перебороти,<br /> Бо як згадаю, знов тремчу від соромоти,<br /> І на моїм лиці той ляпас мій горить!
6
Я недругів своїх старавсь не впізнавати,<br /> Проходячи повз них, убік відводив зір;<br /> Це помилка була, бо ворог — наче звір:<br /> Як в очі не зирнеш, він буде нападати.
Ти пожадай за зло не миру, а відплати,<br /> І сутички шукай, і злагоді не вір;<br /> Як він одвернеться, роби наперекір,<br /> Ставай з ним до чола, хай бризне кров бидляти!
Гірке моє вчення. Немає тут Христа.<br /> Є людські мудрощі, позичені в потвори,<br /> Що невідома їй звитяжна доброта.
О Боже, чом же Ти не дав мені покори,<br /> Коли шукав мій дух ослаблений опори,<br /> І сяяла йому, як сонце, правда-мста?!
7
Сумна моя душа — криниця, повна туги<br /> За тим, що не збулось, хоч мріялось мені.<br /> Та не хотів би я вернутись в юні дні,<br /> Щоб виправляти все, життя прожити вдруге.
Ганьбу приниження над волею наруги<br /> Я в серці вмурував на кам'яному дні.<br /> Та дзвони вдарили! В натхненному вогні<br /> Горів я й воскресав з народної потуги.
Минулося. Гуде прощань глуха струна.<br /> А я, не вписаний ні в жертви, ні в герої,<br /> Дивлюсь, як глибину ковтає глибина.
І жаль мені за тим, що смерті молодої<br /> Я не зустрів тоді, коли ходив при зброї<br /> Над Прутом у лісах, у сотні Спартана.
8
Про славу я не дбав, не пхався в лавреати,<br /> А як давали, брав медалі й ордени,<br /> Та не кладіть мені тих бляшок до труни,<br /> Щоб я без сорому міг перед Богом стати.
Писав я вірші й знав напам'ять їх читати,<br /> Але не всі, не всі, немовбито вони<br /> Від різних матерів були мої сини;<br /> Тих я любив, а тих не міг ніяк згадати.
Хоч я підозрював — Політика була<br /> Повією, але її гріховна знада<br /> П'янила й на мій дух лягала, наче мла.
Але до Лірики я біг, як до свічада<br /> Своїх бажань і мрій, і, мабуть, добрі чада<br /> Та дівчина на світ од мене привела.
9
Я з прапором стояв у людськім ланцюзі,<br /> Що біг дорогою до Києва зі Львова.<br /> Підводилась тоді із мертвих наша мова,<br /> І серце з радості купалося в сльозі.
Де ж дівся той народ, та сув'язь барвінкова,<br /> Ті горді погляди, мов леза в морузі?<br /> Те стало смердами, а те пішло в князі,<br /> Те в шлях зарилося, як згублена підкова.
Держава є, але народу ще нема.<br /> Задовго ми були у хробачливій плісні,<br /> Згасила мозок нам нагайка і тюрма.
Та вірю я в часи майбутні, благовісні —<br /> Постане нація об'єднана, як в пісні,<br /> І люди, не раби, візьмуться до керма.
10
Як замками з піску втішається дитя,<br /> Так я радів колись будовою держави,<br /> І серце я поклав поміж каміння ржаве,<br /> Аби стіна була відпорна до гниття.
Не каюсь, та болить затрачене життя;<br /> Там будяки ростуть, де квітували трави,<br /> І споживаю я розчарувань потрави,<br /> Трутизну п'ю і жду на смертне забуття.
Я знаю: дні були, коли світив, як зброя,<br /> Мій непокірний дух, та грізний мій припас<br /> Пішов до рабських рук; мені ж — судьба ізгоя!
Занесений піском моїх чуттів алмаз;<br /> Моя доба пройшла, її поглинув час,<br /> Та буде ще вона відкопана, як Троя!
2000-2002