Томас МАНН

СПОВІДЬ АФЕРИСТА ФЕЛІКСА КРУЛЯ

Переклад з німецької Романа Осадчука

Роман

КНИГА ПЕРША

Розділ перший

Зараз, коли я взявся за перо, щоб на дозвіллі й у цілковитій самотині (до речі, я ще здоровий, хоча й почуваюся втомленим, дуже втомленим, так що писати доведеться потроху, з частими перепочинками), отже, коли я зібрався чітким, гарним почерком, даним мені від бога, довірити терплячому паперові мою сповідь, мене враз опосіли сумніви, чи справді я такий підготовлений та освічений, щоб узятись до такої справи. Та оскільки я збираюся розповідати про свій власний життєвий досвід, власні пристрасті й помилки, то матеріал, звичайно, мені добре знайомий, і сумніваюсь я лише у своєму вмінні описувати події з належною витонченістю й тактом; хоча тут, здається, закінчена освіта відіграє меншу роль, ніж природжені здібності й світське виховання. А таке виховання я отримав, адже походжу з, як то кажуть, "доброї", хоча й непутящої бюрґерської родини. Я й моя сестра Олімпія досить довго перебували під наглядом гувернантки з Веве, якій згодом довелося покинути наш будинок унаслідок суто жіночого суперництва, що виникло між нею й моєю матір'ю. Йшлося про мого батька. Мій хрещений на ім'я Шіммельпрістер, з яким я був у дуже близьких стосунках, мав, як митець, великий пошанівок: усі в нашому містечку називали його "пан професор", хоча цей почесний, а для багатьох такий жаданий титул йому навряд чи офіційно присвоювали. Мій батько, попри огрядність, мав надзвичайно витончені жести й дуже пильнував за вишуканістю своєї мови. Від своєї бабусі він успадкував французький темперамент; роки навчання він провів у Франції й запевняв, що знає Париж, як свої п'ять пальців. Він охоче вставляв у розмови такі слівця, як "c'est ca", "epatant" або "parfaitement", — ще й бездоганно вимовлені;[1] він полюбляв казати: "Я це ґутирую",[2] й до кінця своїх днів залишався улюбленцем жінок. Але завершимо цей відступ. Отже, щодо моєї природної схильности до красного слова, то тут я все своє життя почувався цілком упевнено, тож, гадаю, й цього разу, ступивши на літературну ниву, можу сповна на неї покластися. До речі, свої нотатки я писатиму абсолютно щиросердо, не боячись закидів ні в марнослав'ї, ні навіть у безсоромности. Адже який сенс і яка користь зі спогадів, якщо вони не відверті!

Народився я в Прирайнській області, в тому благодатному краю, де не лише м'який клімат, але й рельєф не має різких обрисів, у краю густозаселеному, багатому на веселі міста й містечка, в одному з наймиліших куточків на землі. Тут, у сяйві полуденного сонця, захищені райнськими горами від суворих вітрів, квітують і зеленіють поселення, від однієї назви яких радісно б'ється серце гуляки: Рауенталь, Йоганісберґ, Рюдесгайм, і тут-таки причаїлося славне містечко, де я, лише через кілька років після заснування величної Німецької імперії, вперше глянув на світ. Розташоване трохи на захід від залому, що його утворює Райн перед містом Майнц, знамените своїми шипучими винами, те містечко нараховує чотири тисячі жителів і служить головним місцем стоянки для пароплавів, що поспішають угору й униз за течією. До веселого Майнца звідтіля можна палицею докинути, так само, як і до уславлених курортів Вісбадена, Гамбурґа, Ланґеншвальбаха та Шланґенбада, до якого лише якихось півгодини їзди вузькоколійкою. Як часто погожої днини я з моїми батьками та сестрою Олімпією їхали на екскурсії пароплавом, екіпажем чи залізницею у всі можливі напрямки, адже скрізь вабили нас красоти природи й людського генія. Як зараз бачу я свого батька: в картатому зручному літньому костюмі він сидить разом з нами під криттям якого-небудь трактиру, трохи відсунувшись від столу — адже черевце заважало йому присунутися ближче — і з насолодою наминає страву з раками, запиваючи золотистим білим вином. Мій хрещений батько Шіммельпрістер також нерідко їздив з нами й крізь круглі окуляри, які носять митці, пильно розглядав місцевість та людей, на рівних приймаючи в свою мистецьку душу Велике й Мале.

Мій бідолашний батько був власником фірми "Енґельберт Круль", яка виробляла сьогодні вже призабуте шипуче вино марки "Лорелея екстра кюве". Погреби фірми розташовувались на березі Райну, неподалік від причалу, й частенько в дитинстві я блукав під їхнім прохолодним склепінням, занурившись у задуму, проходжався поміж високих стелажів і розглядав полчища пляшок, які в нахиленому положенні громадились одна над одною аж до самої гори. Ось ви лежите тут, міркував собі я (хоча у той час я, звичайно, ще не вмів добирати таких точних слів), — лежите, огорнені в сутінки підземелля, а всередині вас тихо зріє колючий золотистий сік, який з часом прискорить биття багатьох сердець, змусить прояснитися не одну пару очей! Зараз ви ще голі й непримітні, та одного дня ви у пишній оздобі покинете підземний світ, щоб на святі, на весіллі, в окремому кабінеті бадьоро вистрелити корком у стелю й ширити серед людей хмільну, радісну легкість. Щось таке казав я, коли був хлопчиком, і небезпідставно, адже фірма "Енґельберт Круль" надавала надзвичайно великої ваги зовнішньому виглядові своїх пляшок, тобто тому, що мовою виноробів зветься "зачіскою". Пресовані корки були обкручені срібним дротом і золоченим мотузочком, залиті червоним лаком, ще й збоку на золотому шнурі звисала урочиста кругла печатка, як на папських буллах чи на давніх держав них грамотах; шийка пляшки щедро обгорталася виблискуючим станіолем, а нижче красувалася обрамлена золотом етикетка, ескіз якої розробив для фірми мій хрещений батько Шіммельпрістер. На ній окрім численних гербів та зірочок, вензеля мого батька та тисненої золотими літерами назви "Лорелея екстра кюве" була зображена жіноча постать, зодягнута лише в браслети й намиста; закинувши ногу за ногу, вона сиділа на скелі, тримаючи високо піднятою рукою гребінь, і чесала свої хвилясті коси. До речі, варто зауважити, що якість вина не зовсім відповідала цьому блискучому оформленню. — Круль, — часом казав до батька хрещений Шіммельпрістер, — не хочу вас засмучувати, але поліція мала б заборонити ваше шампанське. Тиждень тому я спокусився й випив десь із півпляшки, і ось мій організм ще й досі не оклигав від такого замаху. Що за чортівню ви додаєте до цього пійла? Гас чи дизельне пальне? Одне слово, це справжня отрута. Бійтесь правосуддя! Мій бідний батько на це знічувався: він був слабкою людиною й не знав, що сказати на різкі слова. — Легко вам насміхатися, Шіммельпрістере, — відповідав він, за звичкою погладжуючи черевце кінчиками пальців, — а я мушу випускати дешевий товар; надто упереджене ставлення в нас до вітчизняної продукції. Загалом, я даю людям те, чого вони чекають. До того ж мене ще й конкуренція душить, я і так заледве тримаюся. — Ось що зазвичай відповідав мій батько.

Ми мешкали в одній з тих чарівних вілл, що обліпили всі похилі береги Райну й так прикрашають прирайнський пейзаж. Наш сад, що спускався до річки, був щедро розцяцькований гномами, грибами та іншими фаянсовими фіґурками; серед них на постаменті красувалася велика блискуча куля, що кумедно спотворювала обличчя, тут були й еолова арфа, кілька ґротів і фонтан, водяні струмені якого художньо перепліталися в повітрі й спадали в басейн, де плавали сріблясті рибки. Якщо говорити про домашній інтер'єр, то, відповідно до смаку батька, все виглядало вишукано й весело. Затишні ніші еркерів так і манили до відпочинку; в одному з них навіть стояла справжня прядка. Безліч дрібничок вишикувалися на етажерках та плюшевих столиках: різні цяцьки, мушлі, дзеркальні скриньки, ароматичні флакончики; на диванах і канапах було накидано купу пухових подушок, розшитих шовком чи прикрашених строкатим гаптуванням: мій батько полюбляв прилягти на м'якому; карнизи на вікнах мали форму алебард; у дверних проймах висіли легкі штори з тростини та різнобарвних пацьорок — ті, що спершу здаються суцільною стіною, та при першому ж дотику розступаються з ледь чутним стуком і шерехом, аби відразу знову зімкнутися за тим, хто ввійшов. У передпокої над вхідними дверима ми мали невеликий дотепний пристрій: поки двері, стримувані особливим пневматичним пристосуванням, повільно зачинялись, пристрій видзвонював початок пісні "Життю радійте".

Розділ другий

Таким був дім, де одного дощового й теплого травневого дня, — до речі, це була неділя, — я з'явився на світ; відтепер намагатимусь не забігати наперед, а старанно дотримуватися хронології. Моє народження, коли вірити оповідям домашніх, відбувалось доволі повільно й не без штучного втручання нашого тодішнього домашнього лікаря, доктора Мекума, насамперед через те, що я — якщо лише ту далеку й цілком чужу мені істоту можна так назвати — поводився вельми бездіяльно й байдуже, майже не поділяючи зусиль матері й не виявляючи жоднісінького бажання з'явитись на світ, який я згодом так палко полюбив. Проте я виявився здоровою, міцною дитиною, якій, безперечно, йшло на користь молоко ретельно вибраної годувальниці. Розмірковуючи про свою дивну млявість та відверту нехіть змінити темінь материнського лона на денне світло, я дійшов висновку, що все це безпосередньо пов'язане з моєю надзвичайною сонливістю, ба навіть даром до сну, що виявився в мене ще з раннього дитинства. Кажуть, що я був спокійною дитиною: не горлопанив, не ліз у кожну шпару, а на радість моїх няньок, любив як не поспати, то подрімати; й хоча пізніше я так тягся у світ, до людей, що навіть поставав перед ними під різними іменами й дуже прагнув схилити на свій бік, та ніч і сон були моїм другим життям, я легко засинав, навіть коли не відчував утоми, впадав у глибоке сновидне забуття й коли прокидався після десяти дванадцяти, а часом і чотирнадцяти годин сну, то почувався значно бадьоріше й щасливіше, ніж після денних успіхів і радощів. Цей дивовижний потяг до сну, здавалося, суперечив тій невтримній жазі життя й любови, яка охоплювала мене й про яку на належному місці я вестиму мову. Як уже було сказано, я неодноразово повертався думками до того дивного явища й часом навіть усвідомлював, що ці дві мої особливості не лише не суперечать одна одній, а навпаки, нерозривно пов'язані між собою. Тепер, коли я — всього лише сорокалітня людина, але постаріла й утомлена, що втратила жадібну цікавість до інших людей, — живу цілковито усамітнившись, мій потяг до сну також втрачається, й лише зараз я ніби трохи відвик від довгого спання. Мій сон став коротким, неглибоким, чутливим, а от свого часу у в'язниці, де на сон була сила-силенна часу, я спав, напевне, міцніше, ніж у м'яких ліжках Палас-готелю. Та я знову трохи згрішив, забігши наперед.

Мої домашні часто казали мені, що дитина, яка народилася в неділю, буде щаслива, і хоча мене виховували в родині, вільній від будь-яких забобонів, але цій обставині разом з моїм іменем Фелікс (так мене назвали на честь хрещеного Шіммельпрістера) та моєю привабливою зовнішністю я приписував якийсь особливо таємничий сенс. Так, віра в моє щастя, в те, що я обранець богів, завжди жила в мені й, незважаючи ні на що, мене не одурила. Зауважте дивну властивість мого життя — всі страждання й муки, що випали на мою долю, я сприймав як щось випадкове, що мені не призначалося, й крізь них для мене завжди сяяло сонячним світлом моє справжнє призначення. — Після цього відступу я негайно переходжу до відтворення, принаймні в загальних рисах, картини мого дитинства.

Я був справжнім фантазером і часто веселив своїх домашніх різними витівками й вигадками. Мені здається, що я пригадую, хоча, можливо, скорше з оповідей дорослих, як ще зовсім малим у дитячому платтячку я уявляв себе кайзером і годинами стояв на своєму, бавлячись у цю гру. Сидячи у візочку, який наша нянька возила по садку чи в просторому передпокої нашого дому, я, не знати чому, намагався якомога нижче опустити нижню губу, при цьому верхня розтягувалась ледь не до вух, й так швидко кліпав очима, що очі червоніли й на них наверталися сльози, зрештою, не лише від частого моргання, а від моєї внутрішньої розчулености. Затишений і вражений усвідомленням своєї старечої величности, я сидів у візочку, а нянька кожному стрічному казала, кого вона катає, адже неувага до моєї вигадки мене б страшенно розлютила. "Везу на прогулянку кайзера!" — повідомляла нянька й, салютуючи, притуляла долоню до скроні, а зустрічні кланялися у відповідь. Хрещений Шіммельпрістер любив жартувати, тож охоче мені підігрував, чим ще більше утверджував мене в усвідомленні моєї позірної величі. "Погляньте, ось він їде, наш сивочолий герой!" — казав він, кланяючись при цьому ледь не до землі. Потім він ставав, ніби публіка, на моєму шляху, вигукував "віват", підкидав у повітря капелюха, ціпок і навіть окуляри й сміявся до болю, коли бачив, як від розчуленості на верхню розкатану губу в мене скочувалися сльози.

Цю гру я полюбляв і пізніше, коли вже не міг розраховувати на підтримку дорослих. Зрештою, я її не надто потребував, а радше насолоджувався незалежністю й само достатністю моєї фантазії. Так, я прокидався одного ранку з твердим наміром увесь день бути вісімнадцятирічним принцем на ім'я Карл і твердо тримався за цю вигадку не лише до вечора, а багато днів. Великою перевагою такої гри була можливість не переривати її ні на мить, навіть під час надзвичайно нудних уроків у школі. Я обертався на поблажливу величність, вів жваві й дотепні бесіди з губернатором та ад'ютантом, яких вигадував собі в поміч, і був невимовно щасливий і гордий від почуття таємничости свого високого й найяснішого існування. Який дивовижний дар фантазії, і які насолоди вона нам дає! Якими дурними й обмеженими видавалися мені інші хлопчики, що вочевидь не мали такого обдарування, а отже, й таємних радощів, які я одержував без жодних зовнішніх приготувань, лише завдяки напруженню волі! Зрештою, звичайним хлопчикам зі скуйовдженим волоссям та почервонілими руками було б смішно й ніяк не до лиця уявляти себе принцами. Тоді як у мене було біляве шовковисте волосся, яке рідко трапляється в чоловіків і яке в поєднанні з сіро-блакитними очима так чудово контрастувало із золотистою смаглявістю моєї шкіри, що на перший погляд ніхто навіть не міг визначити, блондин я чи брюнет, і мене з однаковим успіхом брали за того й за того. Я дуже рано почав стежити за своїми руками, не занадто вузькими, але приємної форми, які, до речі, не пітніли, залишаючись завжди помірно теплими і сухими; нігті мої теж милували око своєю витонченістю. У голосі в мене, ще до того, як він встановився, було щось таке, що пестить слух, і наодинці з собою, під час довгих і цікавих розмов вигаданою незрозумілою говіркою з невидимим губернатором я із задоволенням прислухався до його звучання. Такі зовнішні переваги — річ досить невагома; визначити тут можна хіба що ефект від них, однак говорити про це важко, навіть для людини, яка вільно володіє словом. Хай там як, але для мене було очевидно, що я створений із шляхетнішого матеріалу, ніж мої однолітки. Говорячи це, я не страшусь докору в самозакоханості. Мене такий закид зачепити не може, я був би лицеміром або дурнем, якби оцінював себе як звичайнісінький товар. Узявши собі за правило неухильно дотримуватись істини, я повторюю, що був створений таки з найшляхетнішого матеріалу. Підростаючи на самоті (сестра Олімпія була на кілька років старша за мене), я мав схильність до незвичайних, мудрованих занять, приклади яких зараз наведу. По-перше, мені спало на думку вивчати і спостерігати на самому собі силу людської волі, таємничу силу, здатну до майже надприродних виявів. Усім відомо, що наші зіниці звужуються й розширюються залежно від сили світла, яке потрапляє на них. І ось я взяв собі в голову підпорядкувати цей мимовільний рух примхливих м'язів своїй волі. Я ставав перед дзеркалом і, намагаючись вимкнути будь-яку іншу думку, зосереджував усю свою духовну силу на наказі зіницям — звузитися або розширитись на мій розсуд. І насмілюся запевнити, що мої наполегливі вправи увінчалися повним успіхом. Спочатку, попри внутрішню напругу — таку, що піт виступав у мене на лобі й кров відливала від обличчя, — зіниці мої тільки нерівномірно ряхтіли, та з часом я справді навчився наказувати їм звужуватися до крихітних цяток або розширюватись до великих блискучих чорних кружал. Задоволення, яке я відчував від такого успіху, вже межувало з острахом, бо я здригався, думаючи про таємниці людської природи.

Інша фантазія, що також дуже мене займала й ще досі не втратила для мене певного значення й чарівности, полягала ось у чому. "Чого слід бажати більше, — запитував я себе, — бачити світ малим або великим?" Думка моя працювала так: для великих людей — полководців, визначних державних умів, природжених завойовників і володарів, які могутньо вивищуються над натовпом, світ, мабуть, виглядає малим, як шахова дошка, інакше в них не вистачило б жорстокости і душевного спокою на те, щоб зухвало і безтурботно підпорядковувати своїм планам щастя і горе окремих людей. Але з іншого боку, така обмеженість світогляду, безперечно, може зробити людину нікчемною, бо тому, хто рано навчається нехтувати людство і не ставити за нього щербатого шеляга, загрожує небезпека погрузнути в байдужості, млявості і перед впливом на людські душі похмуро віддати перевагу власному спокою. Вже не кажу про те, що нечутливість такої людини, її байдужість і млявість на кожному кроці ображають людську гідність, а це відріже шлях навіть до випадкового життєвого успіху. "Чи не розумніше, чи не краще, — запитував я себе, — бачити світ і людину як щось прекрасне, важливе, гідне будь-яких зусиль, найважчого служіння, щоб, своєю чергою, добитися шани й зажити доброї слави? Але проти такого широкого й шляхетного бачення світу говорить те, що воно з легкістю може призвести до власної недооцінки, перебільшеної сором'язливости, і тоді життя з глузливою посмішкою промчить попри боязкого й шанобливого молодика, шукаючи мужніших коханців. Проте, з іншого боку, святоблива віра в життя дає людині значні переваги. Бо той, хто все і всіх сприймає всерйоз, не тільки буде приємний людям і, таким чином, доб'ється певного успіху в житті, але самі його думки і вчинки неминуче стануть серйозними, пристрасними, відповідальними, що, звичайно, піднесе його в очах людей, навіюватиме їм повагу до такої людини, сприятиме її значним життєвим успіхам". Так розмірковував я, зважуючи всі "за" і "проти". Сам я, мимоволі, просто за своєю натурою, вдавався тільки до другої можливости; для мене великий, безкінечно привабливий світ завжди дарував невимовно солодкі насолоди, гідні будь-яких зусиль і достойні найпристрасніших домагань.

Розділ третій

Такі філософські експерименти внутрішньо відчужували мене від однолітків і шкільних товаришів, які вдавалися до розваг, більш звичних для нашого містечка, з іншого боку, всіх цих хлопчиків, синів поміщиків-виноробів і чиновників, батьки застерігали щодо мене і, як незабаром з'ясувалося, навіть забороняли їм зі мною приятелювати. Один із них, якого я спробував запросити до себе, сказав мені прямо в очі, що дружити зі мною і бувати в мене йому заборонено, тому що наш будинок недостатньо благопристойний. Мене це дуже зачепило, і дружба з цим, загалом нічим не примітним хлопцем, стала здаватися мені дуже й дуже привабливою. Але, правду кажучи, думка, що склалася в містечку про наш дім, була небезпідставна.

Уже на самому початку я згадав про розлад, внесений у наше сімейне життя гувернанткою з Веве. Мій бідолашний батько справді упадав за нею і таки досяг омріяної мети, через що між ним і матір'ю виникла сварка, в результаті якої батько на декілька тижнів поїхав до Майнца — це траплялося вже не вперше — відсвіжитися й трохи попарубкувати. Та загалом моя мати, жінка мало цікава й не дуже мудра, була неправа, коли так суворо повелася з бідолашним батьком, бо сама, так само як і моя сестра Олімпія (огрядна й вельми м'ясоїдна особа, яка згодом не без успіху виходила на опереткову сцену), в моральному сенсі стояли анітрохи не вище за нього; тільки батьковій легковажності була притаманна своєрідна чарівність, якої геть бракувало їхній настирній жадобі до насолод. Мати й доньку пов'язувала напрочуд інтимна дружба; пригадую, одного разу мені довелося бачити, як старша сантиметром вимірювала об'єм стегон молодшої, порівнюючи їх зі своїми, я потім кілька годин поспіль ламав собі голову над тим, що б це могло означати. Іншим разом, коли я вже доволі розбирався в усіх таких справах, хоча нічого ще не міг виразити словами, мені довелося стати таємним свідком того, як обидві грайливими приставаннями чіплялися до маляра, який працював у нас — темноокого хлопчини в білій блузі, й нарешті до того його розпалили, що він, не змиваючи зелених вусів, які ці дами йому намалювали олійною фарбою, як несамовитий гнався за ними аж до самої комори, куди ті з відчайдушним вереском заховались.

Оскільки мої батьки смертельно нудьгували одне з одним, то до них часто навідувалися гості з Майнца й Вісбадена, і тоді в домі ставало гамірно й парадно. Товариство у нас збиралося щонайстрокатіше; кілька молодих фабрикантів, актори й актриси, один армійський лейтенант хворобливого вигляду, який пізніше сватався до моєї сестри Олімпії, єврей-банкір з дружиною, яка вражаюче випирала зі своєї розшитої стеклярусом сукні, журналіст в оксамитовій камізельці й із пасмом, що спадало йому на чоло, він щоразу приводив із собою нову подругу життя, та безліч інших. Зазвичай гості з'їжджалися до вечері, яку подавали о сьомій; тоді шум, звуки рояля, човгання танцюючих, сміх і зойкіт не вщухали цілу ніч. Та особливо на Масницю і в час збору винограду буря веселощів досягала апогею. В такі дні мій батько, великий віртуоз у справі піротехніки, власноруч запускав чудові феєрверки; фаянсові гноми, оповиті магічним світлом, виступали з-за кущів, а вигадливі маски, в які виряджалися гості, сприяли ще більшим веселощам. У той час я був учнем реального училища, і коли вранці, годині о сьомій чи о пів на восьму, щойно вмившись холодною водою, йшов до їдальні снідати, гості, розслаблені, пом'яті, мружачись на денне світло, ще сиділи за кавою і лікерами; мене вітали гучними криками і садовили за стіл.

Підлітком я вже був присутній на обідах і розвагах, які йшли за ними, нарівні з моєю сестрою Олімпією. У нас в домі взагалі був добрий харч, і батько за обідом завжди пив шампанське, розбавлене содовою водою. Але при гостях подавалася нескінченна вервечка страв, чудово приготованих першокласним кухарем з Вісбадена з допомогою нашої кухарки; пікантні, апетитні наїдки вміло чергувалися з освіжаючими, "Лорелея екстра кюве" лилося рікою, але крім нього пили й хороші вина, наприклад "Бернкаслер доктор", букет якого був мені особливо приємний. У зріліші роки я скуштував ще чимало пречудових вин і навчився з недбалим видом замовляти такі шляхетні сорти, як "ґран вен Шато Марґо" чи "ґран крю Шато Мутон Ротшильд".

Люблю згадувати, як батько зі своєю сивою клинцем борідкою, в незмінній білій камізельці, яка щільно облягала його черевце, головував за столом. Він мав слабкий голос і звичку засоромлено опускати очі, але неприховане задоволення читалося на його червоному лискучому обличчі.

"C'est сa, — говорив він, — еpatant, parfaitement", — і витонченими рухами пальців з трохи загнутими догори кінчиками орудував келихами, серветкою, столовим набором. Мати й сестра в цей час займалися безглуздим кокетуванням і хихотіли до сусідів, ховаючись за своїми віялами.

По обіді, коли сиґарний дим уже плавав навколо газової люстри, починалися танці і гра у фанти. Пізнього вечора мене відсилали до ліжка, але оскільки музика і гамір все одно не давали мені заснути, я зазвичай уставав, накидав на себе червону вовняну ковдру й, мальовничо в неї закутавшись, на превелику втіху жінок, повертався до їдальні. Вина й закуски, пунш, лимонад, оселедцеві салати та винні желе змінювали один одного аж до ранкової кави. Танці ставали надто пустотливими й нестримними, фанти служили приводом до поцілунків та інших інтимних доторків. Жінки в сукнях з глибокими викотами перехилялися, сміючись, через спинки стільців, хвилюючи кавалерів виставленими напоказ принадами, але вищої точки все це досягало, коли хто-небудь раптово гасив світло: тут уже зчинявся справжнісінький гармидер.

Саме ці веселі збіговиська чи скорше пов'язані з ними витрати і викликали в містечку підозріле ставлення до нашого дому; подейкували (на жаль, маючи на те всі підстави), що справи мого бідного батька геть кепські й що дорогі феєрверки та обіди, безперечно, розорять його дощенту. Така недовіра громади, яку я при моїй чутливості досить рано виявив, у поєднанні з деякими дивацтвами мого характеру прирікла мене на самотність, що дуже мене смутило. То більше радости мав я від однієї пригоди, яку досі з задоволенням пригадую до найменших подробиць.

Мені було вісім років, коли вся наша родина поїхала на літо до знаменитого курорту Ланґеншвальбах, розташованого неподалік. Батько лікувався там грязьовими ваннами від нападів подагри, які час від часу його діймали, а мати й сестра на променаді привертали до себе увагу публіки надто модними капелюшками. Тамтешнє товариство, що групувалося навколо нас, як, зрештою, й скрізь, робило нам мало чести. Мешканці ближніх місць нас уникали; аристократичні іноземці гребували нашим знайомством і тримались осібно, як і належить аристократам. Ті ж, що поділяли з нами своє дозвілля, ніяк не могли вважатися вершками суспільства. І все-таки мені було добре в Ланґеншвальбаху; я завжди любив перебування на курортах і згодом неодноразово обирав їх ареною своєї діяльности. Спокій, безтурботне і розмірене життя, зустрічі з пещеними аристократами на спортивних майданчиках і в парках — усе це було мені до душі. Але того літа ніщо не приваблювало мене більше, ніж щоденні концерти чудово вишколеного курортного оркестру. Музика завжди мене чарувала, хоч я сам так і не навчився грати на жодному інструменті, вже тоді, ще зовсім дитиною, мені було несила полишити павільйон, де оркестранти у вишуканій формі під орудою маленького капельмейстера циганкуватого вигляду виконували різноманітні попурі та уривки з опер. Годинами сидів я на сходах цього витонченого храму музики, заворожений чарівним хороводом упорядкованих звуків, і водночас стежив з палаючими очима за рухами виконавців, що так по-різному поводилися зі своїми інструментами. Найбільше мене вражали скрипалі. І вдома, точніше в готелі, я розважав своїх тим, що за допомогою двох палиць — довшої й коротшої — намагався якомога подібніше відтворити рухи першої скрипки: хисткі порухи лівої руки, що примушують інструмент видавати скорботні звуки, м'який перехід, стрімка швидкість пальців у віртуозних пасажах і каденціях, точний і спритний прогин правого зап'ястя, що веде смичок, само заглиблення, напружено-вдумливий вираз обличчя, щока притиснута до деки, — все це я робив з такою досконалістю, що мої домашні, та передовсім батько, аж заходились од сміху. І ось одного разу, перебуваючи у чудовому гуморі, викликаному благотворним упливом вина, батько раптом відкликає на бік довговолосого і майже безголосого капельмейстера і домовляється з ним розіграти маленьку комедію. Задешево купується невелика скрипка, смичок ретельно змазується вазеліном. Як правило, на мій зовнішній вигляд ніхто особливої уваги не звертав, але тепер мені купують матроський костюм із золоченими ґудзиками, шовкові панчохи й дзеркально блискучі лаковані туфлі. Одного разу в неділю, у пообідній час, коли курортна публіка вирушала на променад, я стояв у всіх своїх обновках поруч із маленьким капельмейстером біля рампи нашого храму музики і разом з оркестром виконував угорський танець, точніше, своєю скрипкою та навазеліненим смичком виробляв точнісінько те ж саме, що раніше дома демонстрував з двома палицями. Й треба сказати, успіх у мене був нечуваний.

Публіка — обрана і та, що простіше, — валом валила зусібіч і юрмилась коло павільйону. Всі дивилися на вундеркінда. Самозабутній вираз та блідість мого напруженого обличчя, кучеряве пасмо, яке раз по раз спадало мені на очі, дитячі руки, що визирали із синіх рукавів, трохи зашироких у плечах та звужених до зап'ястя, — одне слово, вся моя зворушлива і незвичайна маленька постать розчулювала серця. Коли я закінчив, широким і енергійним жестом зараз заторкнувши всі струни, бурхлива овація з високими й грубими вигуками "браво" потрясла курортний павільйон. Мене підхоплюють, стягують на землю — маленький капельмейстер уже встиг приховати мою скрипку і смичок. На мене дощем сипляться похвали, ласки, пестливі слова. Аристократичні пані й панове гладять мене по голові, поплескують по щоці, по плечах, називають мене чортеням та янголятком. Російська княгиня, стара з товстими сивими буклями, з бузковою хусткою із шовку на плечах, простягає унизані каблучками руки, притискає мою голову й цілує мене в спітніле чоло. Потім вона судомно відстібає сяючу діамантову брошку у формі ліри, не перестаючи щось бурмотіти по-французькому, пришпилює її до моєї курточки. Підходять мої батьки, батько відрекомендувався й поспішає виправдати недосконалість гри моїм ще зовсім дитячим віком. Мене тягнуть у кондитерську. За трьома столиками навперебій пригощають шоколадом і загодовують тістечками. Маленькі аристократи, гарні, заможні діти графа Зібенклінґена, на яких я частенько позирав з тугою, отримуючи у відповідь лише здивовані, холодні погляди, тепер чемно просять мене зіграти з ними партію в крокет, і поки наші батьки разом п'ють каву, я, розпашілий, сп'янілий від щастя, і з діамантовою шпилькою на грудях, йду з ними на крокетний майданчик. То був один з найкращих днів мого життя, якщо не найкращий. Багато голосів лунало за те, аби я виступив ще раз, з таким проханням звернулася навіть до батька дирекція курорту. Але батько відповів, що дав свою згоду лише одного разу, взагалі ж публічні виступи не відповідають його суспільному становищу. До того ж і наше перебування в Ланґеншвальбаху добігало кінця…

Розділ четвертий

Тепер я хочу розповісти про свого хрещеного Шіммельпрістера, що був, безперечно, людиною неабиякою. Почну із зовнішности. Постава в нього була приземкувата; волосся, рано посивіле й поріділе, що було розділене проділом над самим вухом, він зачісував на один бік. Його голене обличчя з підібраними губами і гачкуватим носом, на якому сиділи величезні круглі окуляри в целулоїдній оправі, привертало до себе увагу дивовижним за величиною безбровим чолом, що свідчило про гострий та проникливий розум; хрещений, наприклад, давав таке іпохондричне тлумачення свого імени.

— Природа, — говорив він, — це гниття і цвіль, і я призначений бути її пастирем, звідси й моє ім'я Шіммельпрістер. А от чому я зовусь Феліксом, то це вже одному Богові відомо. Він був родом з Кельна, де його приймали в найкращих домах, там він навіть відігравав видатну суспільну роль, оскільки був незмінним розпорядником карнавалів. Через певні обставини чи якісь події — для нас це залишилось нез'ясованим — йому довелося забратися звідти, тож він перекочував у наше містечко і незабаром, ще задовго до мого народження, став другом нашого дому. Хрещений був завсідником усіх наших вечорів і мав велику повагу товариства, що збиралося в нас. Панії верещали і закривали обличчя руками, коли він, стиснувши губи, уважно і водночас байдуже, ніби штудіюючи якийсь неживий предмет, вдивлявся у їхні очі крізь свої совині окуляри. — Ох уже цей художник! — кричали вони. — Як дивиться! Таки бачить наскрізь, до самого серця. Змилуйтеся, професоре, не лякайте нас! І хоча всі ним захоплювалися, сам він не дуже високо поціновував власне покликання й часто висловлював доволі сумнівні судження про природу художника. — Фідій, — говорив він, — був людиною неабиякого таланту, про що свідчить хоча б те, що його звинуватили в крадіжці і кинули в афінську в'язницю; він привласнив золото і слонову кістку, які йому дали в розпорядження для статуї Афіни. Перікл, що відкрив його талант, влаштував йому втечу з в'язниці (чим цей уславлений поціновувач довів, що розбирається не лише в мистецтві, а що набагато важливіше, і в митцях), і Фідій вирушив до Олімпії. Там йому доручили створити із золота і слонової кістки великого Зевса. Що ж він зробив? Знову прокрався. І помер у в'язниці Олімпії. Прикметний випадок. Але такі люди. Вони із захопленням приймають талант, який уже сам по собі дивина, але не можуть прийняти дивацтв, пов'язаних з ним, і пов'язаних, можливо, навіть нерозривно, ба більше, не тільки не хочуть, але навідріз відмовляються навіть розумі ти їх.

Так казав мій хрещений. Я дослівно відтворив його оповідь, бо він часто повторював її й завжди в тих самих виразах.

Ми, як уже було сказано, жили з ним у добрі й злагоді; маю сказати, він дуже мене вподобав, і з роками я все частіше служив йому як натурник; мені це приносило велике задоволення, тим більше, що він щоразу рядив мене в інші костюми й убори, яких мав цілу колекцію. Майстерня хрещеного на одне велике вікно нагадувала крамничку з мотлохом. Вона містилася під дахом невеликого будиночка біля самого Райну, єдиними мешканцями якого були він та його стара покоївка. Годинами "сидів" я там для нього на дерев'яному, грубо збитому помості, а він орудував біля мольберта пензлями і шпателем. Треба зауважити, що я неодноразово позував і оголений для великої картини на сюжет з грецької міфології, що мала прикрасити їдальню якогось винороба з Майнца. За цей час я наслухався чимало похвал від художника, адже я мав золотаву шкіру, зріст, як то й належить грецькому богові, а також струнку, міцну, без надмірно розвинутої мускулатури й бездоганну за своїми пропорціями статуру. Ці сеанси займають особливе місце в моїх спогадах. Але ще цікавішими були перевдягання, що відбувалися не лише в майстерні хрещеного батька.

Траплялося, що, збираючись до нас на вечерю, він заздалегідь надсилав цілий пакунок всіляких костюмів, перук, бутафорної зброї, аби, повечерявши, заради мого задоволення вирядити мене й потім на шматку картону зробити з мене ескіз в тому вигляді, який йому особливо припадав до смаку.

— Цей хлопчик народився для маскараду, — говорив він, радіючи, що будь-який костюм мені до лиця, будь-яка одіж сидить на мені природно й звично. Справді, хай би ким я виряджався: римським флейтистом у коротенькому вбранні та вінку з троянд на чорних кучерях; англійським дворянином у жорсткому єдвабі, з мереживним коміром і в капелюсі з пір'ям; іспанським тореадором в усіяному блискітками яскравому болеро і крислатому фетровому капелюсі; юним абатом епохи напудрених перук, в шапочці, білій краватці, плащі й туфлях з пряжками; австрійським офіцером у білому мундирі з шарфом і при шпазі або селянином з гірських німецьких сіл у підбитих цвяхами черевиках і з хвостом сарни на зеленому капелюсі, — щораз людям здавалося, ніби я народжений саме для цього костюма, та я й сам, позираючи в дзеркало, мимоволі приходив до того ж висновку; ба більше, хрещений запевняв, що моє обличчя, звичайно при відповідному костюмі й перуці, набуває характерних рис не лише певного стану й національности, але навіть певної епохи, і повчав нас, що час неминуче накладає на своїх дітей особливий фізіогномічний відбиток. Тож коли вірити хрещеному, то, здавалося, ніби я зійшов з портрета тих часів, навіть коли був у подобі середньовічного флорентійського франта, в пишній перуці, що в наступні сторіччя було неодмінною окрасою шляхетного юнака. Ох, які то були чудові години! Але вони швидко збігали, й коли я знову нацуплював свій сіруватий буденний одяг, мене охоплював сум і пекуча журба, відчуття нескінченної, невимовної туги, тож решту вечора, не зронивши ні слова, я перебував у стані пригнічености й зневіри. На цьому закінчу про Шіммельпрістера. Пізніше, в кінці мого виснажливого шляху, ця чудова людина знову рішучим і рятівним чином втрутиться в моє життя…

Розділ п'ятий

Коли я подумки перебираю інші враження з моєї юности, то найяскравіше пригадується день, коли мене вперше взяли до Вісбаденського театру. До речі, маю заздалегідь попередити, що, змальовуючи свої дитячі роки, не збираюся запопадливо дотримуватися хронологічного порядку, а розглядатиму цю пору як єдине ціле, довільно вибираючи з неї, що мені заманеться. У віці від шістнадцяти до вісімнадцяти років я позував хрещеному Шіммельпрістеру в образі грецького бога, отже, був зовсім уже юнаком, хоча й стирчав у середній школі. Але перше відвідування театру припадає на раніші роки — тоді мені заледве виповнилося чотирнадцять. У той час я (як буде видно з подальшого) вже певною мірою досяг духовної і фізичної зрілости й був дуже чутливий до всіх життєвих вражень. Усе, що я побачив того вечора, глибоко запало мені в душу й дало привід для нескінченних роздумів.

До театру ми побували у "Віденській кав'ярні", де пили солодкий пунш, тоді як батько потягував через соломинку абсент; усе це вже саме по собі привело мене в стан сильного збудження. Але хто опише ту лихоманку, яка охопила все моє єство, коли екіпаж нарешті доставив мене до жаданої мети і яскраво освітлений зал гостинно прочинив свої двері! Жінки в ложах, що обмахують віялами напівоголені груди; чоловіки, що схиляються над ними під час розмови; гудіння натовпу в партері, де були й наші місця; запах газу у світильниках, що змішувався з ароматами, які линули від волосся й суконь; приглушене клекотання настроюваних інструментів; пишно розмальоване склепіння; завіса, вся в оголених геніях, та цілі каскади рожевих купідонів, один від одного менших: як усе це збурювало юні почуття, що готуються до чогось незвичайного. Дотепер таке скупчення людей у високій розкішній залі мені доводилося бачити хіба в церкві, й справді, театр — цей велично розподілений простір, де на підвищеному, проясненому місці у хвилях музики співали, танцювали, розмірено рухались, виконували належні дії й промовляли потрібні слова строкато вдягнені обранці долі — поставав переді мною своєрідною церквою, храмом насолоди, в якому заховані у затінку й спраглі до душевної втіхи люди, роззявивши роти, дивилися на свої заповітні ідеали, що ожили на сцені у сфері ясности й досконалости.

Того вечора ставили досить невибагливу п'єсу, як то кажуть, плід легковажної музи — оперетку, назву якої я, на жаль, забув. Дія відбувалася в Парижі (що дуже підняло настрій мого бідного батька), все оберталося навколо молодого аташе, гуляки, неймовірного дармоїда й донжуана, якого грав прем'єр театру, обожнюваний публікою співак Мюллер-Розе. Батько, був давно з ним знайомий, тож він назвав мені ім'я цієї людини, образ якої ніколи не згасне в моїй пам'яті. Тепер Мюллер-Розе, напевне, старий і немічний, так само як і я, але в той час він викликав у публіки таке захоплення, так засліплював її, що ця вистава залишилася одним з найсильніших вражень мого життя. Я вжив слово "засліплював" і згодом розповім, як багато сенсу вкладено в це слово. Але зараз хотів би за живими спогадами відтворити сценічний образ Мюллера-Розе.

Він з'явився з-за лаштунків, одягнений лише в чорне, проте він аж випромінював блиск марнослав'я. За сюжетом п'єси він повертався ледь напідпитку з великосвітського рауту; цей стан він зображав, не переходячи межі, тактовно й ошляхетнено. Чорна крилатка, підбита єдвабом, лаковані туфлі, чорні фрачні панталони, білі лайкові рукавички й циліндр, з-під якого спадало гладке блискуче волосся, за тодішньою модою до самої потилиці розділене проділом, — усе було нове як з голочки й бездоганно сиділо на ньому, сяючи тією незайманою свіжістю, яку в повсякденному житті годі зберегти й на чверть години, свіжістю, так би мовити, не від цього світу. А особливо циліндр, недбало зсунутий набакир, був воістину своєрідним взірцем і дивом — без жодної пилинки, з ідеально гладким переливчастим ворсом, він здавався намальованим; таке саме враження справляло й обличчя цієї вищої істоти, що було ніби виліплене з найтоншого воску. Те обличчя було ніжно-рожеве, з миґдалеподібними, темно підведеними очима, з коротким прямим носом, напрочуд чітко окресленим кораловим ротом і абсолютно симетричними вусиками, що здавалися намальованими тонким пензликом над злегка зігнутою верхньою губою. Пружно похитуючись, — у щоденному житті такого п'яного навряд чи побачиш, — він віддав ціпок і капелюх лакеєві, скинув йому на руки свою крилатку й постав перед нами у фраку й накрохмаленій манишці, на дрібних складочках якої виблискували діамантові запонки. Базікаючи і заливаючись сріблястим сміхом, він зняв рукавички, й руки у нього виявилися білими, як борошно, а долоні так само рожевими, як і обличчя. Стоячи біля рампи, він потихеньку заспівав перший куплет пісеньки, в якій говорилося про дивовижно легке й веселе життя аташе й гуляки, потім, блаженно розкинувши руки й поклацуючи пальцями, він у танці перенісся на протилежний бік сцени, проспівав там другий куплет і відступив назад, аби у відповідь на оплески знову наблизитися до рампи й заспівати втретє вже над самою суфлерською будкою. Закінчивши куплети, він з чарівною безтурботністю долучився до подій у п'єсі. За сюжетом він був дуже багатий, від чого його образ ставав ще принадніший. По ходу дії він з'являвся у щораз нових туалетах: у білосніжному спортивному костюмі з червоним поясом, у розкішному фантазійному мундирі, за якихось особливо делікатних і неймовірно комічних обставин — навіть у кальсонах з блакитного шовку. Він увесь час опинявся в ризикованих, веселих, надзвичайно складних і заплутаних ситуаціях: біля ніг герцоґині, за пишною вечерею з шампанським у товаристві двох розкішних дів радости, з пістолетом у високо піднятій руці, готовий до дуелі з недорікуватим суперником. І жодна з цих елеґантних пригод не позначилася на його бездоганній зовнішності: не пом'ялися ідеально запрасовані складки на штанях, не побляк блиск циліндра, не розчервонілося недоречно його рожеве обличчя. Зв'язаний і водночас окрилений музичним супроводом і театральними умовностями, він тримався невимушено, вільно, зухвало, ще й без найменшого нальоту сірої буденщини. Здавалось, його тіло до глибини душі пронизане тими чарами, які можна визначити лише таким невизначеним словом як "талант" й, очевидно, давало йому не менше радости, ніж нам усім. Дивитися, як він береться за срібний набалдашник ціпка або запихає обидві руки до кишень, було справжньою насолодою; його самовпевнена манера вставати з крісла, кланятися, відходити від рампи й знову наближатися до неї сповнювала життєвою радістю всі серця. Так, так, саме таким він був: Мюллер-Розе ширив навколо себе радість життя, адже якими іншими словами можна описати те солодко-хворобливе відчуття заздрости, збудження, надії й любовного потягу, що його відчуває людина від споглядання краси, талану й досконалости. Публіка в партері — то були переважно бюрґери та їхні дружини, комівояжери, службовці-першорічники, молоденькі дівчата, тож, хоч як я був захоплений тим, що відбувалося на сцені, мені таки вистачило самовладання й цікавости, аби зрідка позирати на обличчя сусідів, щоб, порівнюючи власні враження, бачити, як усе це на них діє. Вираз їхніх облич був блаженно-безглуздий. На всіх устах грала однакова тупувато-самозабутня усмішка, хіба що на обличчях дівчат усмішка була ніжніша й збудженіша, у жінок була більш млосна, розслаблена й захоплена, а чоло віки усміхались розчулено, з тією заохочувальною доброзичливістю, з якою простакуваті батьки дивляться на своїх успішних синів, які пішли дуже далеко порівняно з ними, живуть тепер зовсім інакше й ніби втілюють у життя їхні власні юнацькі мрії. А щодо комівояжерів і першорічників, то на їхніх обличчях усе було навстіж: роздуті ніздрі, широко розплющені очі, роззявлені роти. Та вони теж усміхались. "А що, якби ми стояли в кальсонах там на підвищенні, добрий був би в нас вигляд, — здавалося, говорили їхні усмішки. — А як він сміливо поводиться з цими розкішними дівами радости!" Коли Мюллер-Розе зникав зі сцени, всі плечі опускалися, і здавалось, що нараз глядачів полишає сила. А коли Мюллер-Розе з піднятою рукою, тримаючи високу ноту, стрімким і переможним кроком ішов з глибини сцени до рампи, всі груди так бурхливо здіймалися йому назустріч, що ліфи на жіночих сукнях тріщали по швах. Так, усе це юрмисько людей було схоже на велитенську темну зграю нічної машкари, що німо, сліпо й захоплено прямує на сяйво полум'я.

Мій батько був нагорі блаженства. За французьким звичаєм, він прихопив із собою в залу ціпок і капелюх. Капелюха він надів, тільки-но опустилася завіса, а за допомогою ціпка взяв участь у шаленій овації: він довго і голосно стукотів нею об підлогу. "C'est еpatant!" — повторював він ледь чутним, розслабленим голосом. Але після вистави, вже у фойє, де навколо нас юрмилися сп'янілі й розчулені комівояжери, які прагнули наслідувати ходу героя вечора, його манеру говорити, тримати ціпок і навіть розглядати свої червоні руки, батько раптом звернувся до мене:

— Ходімо! Треба хоч привітатися з ним. Ми з Мюллером, слава богу, добрі приятелі. Він буде радий знову побачити мене. Матері й сестрі було наказано чекати нас у вестибюлі, й ми вдвох вирушили вітати Мюллера-Розе. Шлях наш пролягав через найближчу до сцени і вже темну директорську ложу, звідки залізні дверцята вели за лаштунки. Неосвітленою сценою, ніби примари, снували театральні робітники. Нам трапилась якась мініатюрна особа в червоній лівреї, що грала у виставі хлопчика-ліфтера, вона стояла в роздумах, притулившись до стіни; мій бідний батько жартівливо вщипнув її за найширше місце фіґури й запитав, як пройти до вбиральні Мюллера-Розе. Вона сердито тицьнула пальцем кудись углиб лаштунків. Ми пройшли побіленим коридором, в задушливому повітрі якого з маленьких пальників пломінцями палахкотів газ. Лайка, сміх і обривки розмов долинали сюди з багатьох дверей, і батько, сміючись, коротким рухом великого пальця вказував мені на ці вияви життя. Ми дійшли до останніх дверей на вузькій поперечній стіні коридору. Батько постукав і прислухався. Зсередини відповіли чи то "хто там", чи то "якого біса" — не пригадаю точно, що саме вимовив той гучний і не надто чемний голос. "Можна зайти?" — поспитав батько, йому порадили зробити щось інше, що саме, я все ж не ризикую повторити на цих сторінках. Батько ніяково хихикнув і сказав:

— Мюллер, це я, Круль, Енґельберт Круль. Сподіваюся, мені буде дозволено потиснути вашу руку!

За дверима пролунав регіт.

— Ах, це ти, старий чортяко! Заходь, заходь, дуже радий! Вас, сподіваюсь, не збентежить, — вів далі голос, коли ми вже прочинили двері, — що я не надто вдягнений.

Ми увійшли, і перед поглядом хлопчика постало незабутньо огидне видовище. За брудним столом перед запиленим й заляпаним дзеркалом сидів Мюллер-Розе в сірих в'язаних підштаниках. Якийсь чоловік із засуканими рукавами обробляв рушником спину співака, всю облиту потом, а сам він старанно обтирав зашкарублою від кольорового жиру ганчіркою свою шию й обличчя від лискучого крему. Одна половина його обличчя, ще вкрита рожевим шаром, який зовсім недавно надавав йому ідеально воскового вигляду, тепер здавалася жовто-червоною порівняно з іншою, вже разгримованою. Він устиг зняти русяву перуку з довгим проділом, в якій грав аташе, і я переконався, що волосся у нього руде. Одне око було ще підведене, і на його віях блищав якийсь чорний металевий порошок, а інше, оголене, водянисте, натерте до почервоніння, зухвало дивилось на нас. Але все це було нічого, якби груди, плечі й спина Мюллера-Розе не були суцільно вкриті прищами. Огидними червоними прищами з гнійними голівками, які місцями кровоточили, і я досі жахаюся від самої згадки про них. Я давно помітив, що гидливість наша то більша, що більша наша життєва жага, тобто що свіжіше ми сприймаємо життя та все, що воно нам пропонує. Холодну й нелюблячу людину ніколи не охопить дріж тієї відрази, яка приголомшила мене тоді. До того ж повітря цієї кімнати, із чавунною, не надто жарко натопленою піччю, було просякнуте запахом поту й випарами баночок, скляночок та різно колірних жирних помад, які захаращували стіл, тож спочатку мені здалося, що я не витримаю тут і хвилини.

Проте я стояв і дивився, але у вбиральні Мюллера-Розе більше вже нічого такого не побачив, про що варто було б розповісти. Я мав би зробити собі закид за надмірно детальний опис перших відвідин театру, якби ці спогади не при значалися насамперед для мене самого, для власної розваги від спогадів і лише в другу чергу — для читача. Про напруженість сюжету й пропорційність я зовсім не думаю й залишаю ці клопоти тим авторам, які черпають з уяви, намагаються на вигаданому матеріалі створити чудові й правильні твори мистецтва, я ж тільки розповідаю про власне незвичайне життя й поводжуся з цією матерією, як мені заманеться. На зустрічах або подіях, які відкрили для мене багато чого в собі самому і в навколишньому світі, я спинятимусь надовго, ретельно виписуючи гострим пером кожну деталь, і водночас хутко прослизатиму попри все, що мені менш дороге й цікаве.

Розмова між Мюллером-Розе й моїм бідним батьком майже повністю вивітрилася з моєї пам'яті, ймовірно тому, що я не мав коли до неї прислухатись. Адже почуття збурює наш дух таки значно сильніше, ніж слово. Втім, я пригадую, що співак — незважаючи на бурхливі овації, які робили його успіх безсумнівним, — раз по раз питав, чи сподобався нам його виступ, що саме в ньому сподобалось — і я чудово розумів його тривогу. Далі мені невиразно пригадуються деякі вульґарні дотепи, якими він пересипав свою промову; так, на якийсь жарт батька він вигукнув: — Ну ти й сво… — аби відразу додати: — Ну й своєрідна ж ти особистість! Проте, всі ці дотепи я чув хіба в піввуха, тому що переймався іншим — щосили намагавсь осмислити пробуджені в мені почуття.

Ось приблизний перебіг моїх думок: так, цей неохайний, прищавий суб'єкт і є той улюбленець, на якого щойно побожно витріщалася захоплена юрба! Мерзотний хробак — ось справжній образ легковажного метелика, в якому тисячі ошуканих очей бачили втілення своїх таємних мрій про красу, безтурботність, досконалість! Або ж він з породи тих капосних слизняків, які в темряві раптом спалахують казковим вогником? Але як же дорослі, биті життям люди так охоче дозволили йому себе ошукати? Невже вони не зрозуміли, що їх обдурюють? Чи, може, вони за якоюсь мовчазною змовою не вважають обман обманом? Мабуть, це найімовірніше. Адже якщо гарненько подумати, яка справжня личина світляка? Поетична іскринка, що ширяє серед літньої ночі, чи примітивна, непоказна істота, що звивається в нас на долоні? Остерігайся шукати пряму відповідь на це питання! Спочатку згадай картину, яка щойно постала перед твоїми очима: величезна зграя жалюгідної машкари й мушви вперто й нестримно летить на звабливе полум'я! Яка одностайність у бажанні піддатися на обман! Мабуть, це потреба, закладена в природу людини самим Господом Богом, і Мюллер-Розе створений для того, аби її задовольняти. Тут ми вочевидь маємо справу з життєво необхідним механізмом, а Мюллер-Розе — лише найманий слуга, що приводить в дію цей механізм. І хіба він не заслуговує на похвалу за те, що йому вдалося сьогодні й, мабуть, вдається щодня! Слід придушити в собі огиду, відчути всім серцем, що ця людина, знаючи про свої огидні прищі, весь час їх відчуваючи, зуміла з таким переможним самовдоволенням перевтілитись перед натовпом, ба більше, зуміла примусити натовп (звичайно, за допомогою світла, гриму, музики й відстані) побачити в ньому свій ідеал, й, таким чином, ця людина потішила публіку, вдихнула в неї життя!

Так запитаймо себе ще й таке: що змусило цього вульґарного жартуна опанувати мистецтво щовечірнього перевтілення? Запитаймо себе про таємні джерела чар, якими півгодини тому було пройняте все його єство аж до кінчиків нігтів! Для того щоб відповісти на це запитання, треба лише згадати (саме згадати, адже тобі це чудово відомо), яка безіменна сила, що для неї годі підшукати солодших слів, навчила світляків світитися. Зауваж: людина ніяк досхочу НЕ наслухається запевнень, що вона тобі сподобалася, сподобалась до нестями. Врешті, саме його любов і прихильність до цього сірого натовпу зробили цю людину такою майстерною; і якщо вона змушує радіти життю, а натовп платить захопленням, то хіба це не взаємне ощасливлення, не найшвидше поєднання обопільних бажань?

Розділ шостий

Останні рядки в загальних рисах відтворюють перебіг думок, що роїлися в моєму розпаленому допитливому мозкові, коли я стояв у вбиральні Мюллера-Розі. Наступними днями, навіть тижнями я багато-багато разів з хвилюванням і цікавістю повертався до них. Ці внутрішні пошуки щоразу сповнювали мене тривогою, невтримним бажанням, надією, п'янили й радували так, що навіть тепер, попри всю мою величезну втому, один спогад про них примушує швидше калатати моє серце. Але в той час ці почуття були такі сильні, що, здавалося, груди у мене розірвуться під їхнім натиском, так що часом я почувався просто хворим і користався цим своїм станом як приводом не йти до школи. Розводити балачки про мою дедалі зростаючу відразу до цієї ворожої інституції я вважаю зайвим. Необхідна умова життя для мене — це свобода думки й уяви; саме тому я й згадую про своє довголітнє тюремне ув'язнення з меншою неприязню, ніж про кайдани упокорення й страху, які накладала на чутливу душу хлопчика така, здавалося б, поважна дисципліна, що панувала в схожому на коробку будинку з білого ракушняку, який розташовувався в нижній частині нашого містечка. А якщо взяти до уваги ще й мою внутрішню самотність — про причини її я говорив вище, — то, звичайно, немає нічого дивного, що я не лише у свята, але і в будні дні був радий ухилитися, аби не відбувати шкільну службу.

Тут мені неймовірно прислужилося моє вміння імітувати почерк батька, що я його виробив під час своїх самотніх ігор. Батько, безперечно, є взірцем для підростаючого хлопчика, який прагне долучитися до світу дорослих. Несвідомо спираючись на таємничу спорідненість та схожість статури, підліток-син намагається перейняти звички батьків, які порівняно з власною недолугістю видаються йому гідними захоплення; тож захоплюючись ними, він розвиває спадково закладені в ньому здібності. Водити пером легко й діловито, як батько, було моєю мрією, коли я ще сяк-так вимальовував кривулі на розлінованій грифельній дошці; скільки паперу я змарнував пізніше, коли намагався тримати ручку з такою самою ґрацією, як батько, й з пам'яти відтворювати його почерк!

Власне, це було неважко, оскільки почерк у батька був майже дитячий, каліграфічно бездоганний і невиписаний; щоправда, літери в нього виходили крихітні, але завдяки неймовірно довгим сполучним штрихам почерк здавався розгонистим, і цю манеру я швидко й чудово навчився наслідувати. А щодо підпису "Е. Круль", то на противагу до ґотично загострених літер тексту він мав скорше латинський характер, щоправда, його оточувала ціла хмара розчерків, на перший погляд ніби неповторних, але власне, надзвичайно простих, тож підпис вдавався мені майже бездоганно. Нижня половина першої літери імени збігала донизу красивою летючою лінією, а в її відкрите лоно акуратно вписувався перший склад прізвища. Ця лінія двічі перетиналася другою, що починалась від хвостика "у", яке окреслювало весь підпис, і видовженою петлею спускалася донизу. Весь підпис спрямовувався радше у висоту, ніж у ширину, й при всій своїй химерності був вигаданий по-дитячому наївно, тож я й відтворював цей підпис так, що сам батько не зумів би відрізнити його від власноручного. А тому хіба не напрошувалася думка використовувати вміння, надбане просто так, з нудьги, для свого духовного розкріпачення?

"Мій син, Фелікс, — писав я, — 7 числа currentis[3] через шлункові болі пропустив заняття, що я з жалем змушений підтвердити. Е. Круль". Або ж таке: "Гнійне запалення окістя, а також вивих правого плеча змусили Фелікса з 10-го по 14-те цього місяця пролежати в ліжку й, на превеликий жаль, утриматися від відвідування школи. Моє пошанування, Е. Круль". Оскільки цей виверт удавався, ніщо вже не заважало мені кілька днів поспіль блукати околицями містечка, або, лежачи на зеленій галявині, в затінку шурхотливого листя, поринати в юні мрії, або цілими годинами дрімати серед мальовничих руїн блаженної пам'яті єпископського замку над Райном, або, нарешті, суворої зимової пори знаходити притулок у майстерні хрещеного Шіммельпрістера; він хоч і шпетив мене на всі заставки за такі штуки, але в голосі відчувалося, що причини, які мене до цього спонукали, йому також видаються поважними.

Нерідко траплялося й так, що я оголошував себе хворим, залишався вдома й не вставав з ліжка, вважаючи, як я вже говорив, що в мене є на це певне внутрішнє право. За моєю теорією, будь-який обман, в основі якого не закладено хоча б крихти вищої правди, іншими словами, брехня неприкрита, недосконала й незґрабна буде викрита першим зустрічним. Справді успішним буде лише обман, який цілком не заслуговує такого визначення, обман, який зводиться до того, аби живу правду, яка ще не остаточно утвердилася в реальному світі, наділити тими матеріальними ознаками, без яких світ не погоджується вважати її правдою. Я був здоровим хлопчиком і, за винятком дитячих хвороб з легким перебігом, не знав серйозних недуг, проте я ніколи не розігрував грубої комедії, коли вранці ухвалював рішення оголосити себе хворим і, таким чином, уникнути страху і неприємностей, що чекали на мене у школі. Та й навіщо було мені витрачати стільки непотрібних зусиль, коли я завжди мав у розпорядженні відповідні засоби, аби в тихо мирити моїх духовних поневолювачів? Ні, напруження всіх внутрішніх сил як наслідок роздумів, про які я говорив вище, у той час мене дуже виснажували, а вкупі з огидою до шкільного ярма вони надавали безперечної переконливости моїй грі у хворого й озброювали мене всіма засобами, необхідними для того, щоб викликати тривожну заклопотаність лікаря й домочадців.

Удавати хворого я починав без жодних глядачів, ніби для себе самого, щойно моє рішення насолодитися цього дня свободою разом з невблаганним ходом годинникових стрілок виростало в нагальну потребу. Я вже проґавив останню хвилину, коли можна було встати, не боячись запізнення, в їдальні вистигав приготований покоївкою мій сніданок, тупоголові хлопчаки вже йшли до школи, будній день розпочався, і я мав власними силами, на свій страх і ризик вирватися з цього деспотичного розпорядку. Від сміливости такого задуму мені холонуло серце й починало пекти під грудьми. Нараз я помічав, що мої нігті набули синюватого відтінку. Ранок, очевидно, випав прохолодним, тож досить було пролежати кілька хвилин без ковдри або, ще краще, пройтися кімнатою й злегка втомити себе, щоб схопити дрижаків. Те, про що я зараз кажу, досить характерне для мене; мій організм завжди був легко вразливий і потребував дбайливого догляду, тож усю мою подальшу бурхливу діяльність я розглядав як мужнє самопередолання, ба більше — як неабиякий моральний подвиг. Коли б то було не так, ні тоді, ні в подальшому моєму житті мені б не вдалося за допомогою навмисного легкого стомлення тіла й мозку вдавати тяжкохворого й за потреби налаштовувати своє оточення на поблажливий, жалісливий лад. Здоровань так запросто не прикинеться хворим. Тільки людина, — дозвольте мені знову вдатися до цього звороту, — тільки людина, створена зі шляхетного матеріалу, навіть не хвора в звичному розумінні слова, може так зріднитися з недугою, що довільно відтворюватиме її завдяки внутрішньому сприйняттю її сутности. Я заплющив очі і зразу знов широко розплющив, надавши їм запитального й скорботного виразу. Навіть без дзеркала я знав, що моє волосся, скуйовджене від сну, довгими пасмами спадає мені на лоба, а моє обличчя бліде від хвилювання й страху. Аби воно виглядало ще й змарнілим, я вдавався до власного винаходу: ледь помітно прикушував зубами внутрішню сторону щік, тож підборіддя видовжувалось, а щоки ставали запалими, таким чином створювалося враження тяжко проведеної ночі. Тремтячі ніздрі й ніби хворобливе посмикування м'язів у кутиках очей доповнювали картину. Руки з синіми нігтями я складав на грудях, на стілець біля ліжка ставив знятий з раковини таз і, раз по раз клацаючи зубами, чекав, поки за мною пошлють.

Траплялося це не зразу, оскільки мої батьки полюбляли довго поспати, тож поки вони з'ясували, що вранці я не пішов з дому, в школі минали вже два чи три уроки. Аж ось моя мати піднімалась нагору й входила до моєї кімнати, ще з порога запитуючи, чи я не захворів. Я дивився на неї широко розплющеними, незворушними очима, немов насилу приходячи до тями й ще не розуміючи, де я й що зі мною, та відповідав, що, мабуть, справді хворий.

— Що ж тобі болить? — питала вона.

— Голова… все тіло ламає… Чому мене так лихоманить? — промовляв я, ніби важко ворушачи язиком, і неспокійно перевертався в ліжку з боку на бік.

Мати переймалася до мене співчуттям. Не думаю, щоб вона сприймала мою хворобу всерйоз, та оскільки чутливість у ній завжди брала гору над розумом, в неї бракувало духу вийти з гри, навпаки, вона, як у театрі, починала мені "підігравати".

— Бідолашна дитино, — вигукувала вона, підперши щоку вказівним пальцем і сумно похитуючи головою. — Отже, їсти ти нічого не хочеш? Я здригався, судомно притискав підборіддя до грудей і робив заперечний жест. Залізна послідовність моєї поведінки витвережувала матір, підточувала її впевненість, позбавляла задоволення, яке вона разом зі мною отримувала від цієї ілюзії, адже їй просто в голові не вкладалося, що людина може зайти у своїй грі так далеко, щоб відмовитися від їжі і пиття. Вона дивилася на мене недовірливим, допитливим поглядом. Та помітивши це й бажаючи підштовхнути її до потрібного мені рішення, я негайно розігрував найважчу й найефектнішу з усіх заготовлених мною сцен. А саме: я схоплювався з ліжка, тремтячими, непевними руками підсував до себе таз і буквально падав на нього, не зважаючи на страшні судоми й корчі, що змикали моє тіло, — лише кам'яне серце могло встояти перед лицем таких страждань. — Більше вже нічого немає, — давлячись і задихаючись, промовляв я, підводячи від таза змучене, змарніле обличчя. — Вночі з мене вже все вийшло… Тут я вважав за потрібне зобразити жахливий напад ядухи, такий сильний, ніби я й справді мав задихнутися. Мати притримувала мені голову й переляканим голосом наполегливо гукала мене на ім'я, сподіваючись привести до тями. Коли судоми мене злегка відпускали, вона викрикувала:

— Я зараз пошлю за Дюзінґом!

Й остаточно переконавшись у моїй хворобі, вибігала з кімнати. Цілком виснажений, але несказанно радий і задоволений, я падав на подушки. Як часто я подумки малював собі цю сцену, як часто відпрацьовував її про себе, перш ніж набрався хоробрости й розіграв її "на публіці"! Не знаю, чи зрозуміють мене, та коли я вперше втілив у життя свій план і досяг усього, чого хотів, то був сам не свій від щастя. Не кожен здатний на таке! Багато хто про це мріє, але не може здійснити власних мрій. Людина думає, от якби зі мною трапилося щось приголомшливе. Адже коли ти падаєш без тями, коли цівка крови цебенить з рота й судоми корчать твоє тіло, — як швидко тоді жорстокість і байдужість світу обертаються увагою, переляком, запізнілим каяттям. Але тіло витривале й нечутливе, воно терпить, коли душа вже давно жадає співчуття і ласкавої турботи, воно все ще не подає тривожних сиґналів, які кожному могли б сказати, що з тобою може трапитись біда, й голосно волали б до людської совісти. Й ось я не тільки зумів відтворити ці симптоми, але й домігся результатів не менших, ніж якби вони виявилися без свідомої моєї участи. Я виправив природу, здійснив мрію. І тільки той, кому вдавалося з нічого, на основі одного лише внутрішнього знання й спостереження за речами, іншими словами — на основі фантазії та, звичайно, великої сміливости, силоміць створити життєздатну дійсність, тільки той зрозуміє, в якій щасливій знемозі перебував я, успішно закінчивши виставу.

За годину з'являвся санітарний радник Дюзінґ. Він став нашим домашнім лікарем після смерти старого доктора Мекума, який допоміг моєму народженню. Дюзінґ був довготелесим чоловіком, який вічно сутулився, його волосся стояло дибки, він раз по раз затискав свій ніс між великим і вказівним пальцями й потирав одна об другу широкі кістляві руки. Ця людина була для мене небезпечною: не своїм лікарським талантом — він, як я гадаю, фахівцем був невеликим (проте найлегше обдурити саме хорошого лікаря, який самовіддано служить науці заради неї самої), — ні, небезпечним він був через грубу життєву кмітливість, доволі часто властиву пересічним натурам, саме їй він і завдячував своїй кар'єрі. Цей послідовник Ескулапа, обмежений і честолюбний, роздобув собі звання санітарного радника завдяки особистим зв'язкам, знайомству з великими вино торговцям — одне слово, за протекцією, тож він часто їздив до Вісбадена, де енергійно пробивав собі нові відзнаки й таким чином далі просувався кар'єрною драбиною. Характерною для нього була його звичка — і в цьому я переконався на власні очі — приймати пацієнтів не за чергою, а нітрохи не соромлячись, пропускати вперед людей багатих і знаних у суспільстві, проминаючи пацієнтів "з простих", які прийшли набагато раніше. Високопоставлених хворих він оточував надмірною турботою й піклуванням, тоді як до незаможніх звертався грубо, недовірливо й най частіше намагався оголосити їхні скарги необґрунтованими. На моє переконання, він був здатний на будь-яку ницість, брехню, неправдиві свідчення, якщо цим міг догодити "верхам", або зарекомендувати себе відданим слугою можновладців; примітивний здоровий глузд підказував йому, що саме так повинна діяти людина бездарна, яка сподівається досягти успіху в житті. Річ у тому, що мій бідний батько, незважаючи на своє сумнівне становище, як фабрикант і платник податків, належав до відомих городян, тимчасом як санітарний радник був у нього домашнім лікарем, тобто від нього залежав, й, очевидно, просто жадібно хапався за будь-яку можливість вдатися до корупції, та хай там як, але цей тип вирішив, що повинен діяти зі мною заодно.

Щоразу, коли він звертався до мене з удаваною лікарською добродушністю: "Ой-ой-ой, що ж це з нами таке трапилося?" або: "Це що за коники, хлопче?" — й сідав біля мого ліжка, щоб вислухати і розпитати мене, — повторюю, щоразу несподіване мовчання, посмішка або навіть підморгування з його боку мали спонукати мене відповісти йому тим самим, а отже, просто визнати, що в мене вихідний у зв'язку з днем "святого ледаря", як він, напевне, називав це про себе. Але я жодного разу не пристав на його гру. Й утримувала мене від цього не обережність (скоріш за все, я міг би йому довіритись), а радше гордість і презирство. Всі його намагання втягти мене у змову виявилися марними, тільки очі в мене робилися все сумніші й розгубленіші, щоки западали ще більше, губи безсило опускались, дихання ставало уривчастим; я завжди був готовий у разі потреби вдати перед ним напад нестримної блювоти і з такою незворушною послідовністю продовжував свою симуляцію, що йому врешті довелося визнати себе переможеним, забути про свою розсудливість і звернутися за допомогою до науки.

Це давалося йому нелегко, по-перше, тому що він був дурний, а по-друге, тому що картина хвороби, яку я відтворював, грішила надто вже великою невизначеністю. Він вислуховував і вистукував мене зусібіч, запихав мені в горло ручку чайної ложечки, допікав частим вимірюванням температури й нарешті таки мусив проголосити свій вердикт: — Мігрень. Жодних підстав для занепокоєння немає. Схильність цього юнака до головного болю нам давно відома. На жаль, цього разу зачепило й кишківник. Я рекомендую спокій, ніяких відвідувачів, якомога менше розмовляти й побільше лежати в затемненій кімнаті. Дуже добре в таких випадках приймати кофеїн з лимонною кислотою. Зараз я випишу рецепт. Якщо ж у нашому містечку траплялися два-три випадки грипу, то він говорив: — Грип, шановна пані Круль, грип, ускладнений гастритом. Крім того, запалення дихальних шляхів, хоча й досить незначне. У вас з'явився кашель, мій друже, чи не так? Температура трохи піднялася, а протягом дня, безперечно, підніметься ще на кілька десятих. Пульс прискорений і нерівний. З властивим для нього браком фантазії він прописував кисло-солодке зміцнювальне вино, я його пив із задоволенням, після витриманого бою воно викликало в мене утихомирений, задоволений настрій.

Звичайно, лікарський фах не є винятком серед інших професій, тож багато лікарів — звичайнісінькі дурні, готові бачити те, чого немає, й заперечувати абсолютно очевидне. Будь-який не фаховий знавець людського організму перевершує їхнє знання найтонших секретів настільки, що йому за виграшки обвести навколо пальця вченого медика. Катар дихальних шляхів, який у мене виявив санітарний радник, мною не був передбачений; у вигаданій мною клінічній картині я не зробив на нього ні найменшого натяку. Та оскільки мені все таки вдалося змусити Дюринґа відмовитись від його вульґарного діагнозу: "святкує святого ледаря", то нічого дотепнішого за грип він придумати не зумів, і ось, боячись осоромитися, вимагав, щоб я страждав від нападів кашлю, і твердив, що в мене розпухли мигдалини, чого теж не було. Але щодо підвищеної температури він не помилявся, хоча це й не робило чести його шкільній премудрості. Лікарська наука чомусь хоче, щоб жар завжди був тільки наслідком зараження крови збудниками хвороби, й стверджує, що підвищення температури пов'язане лише з фізичними явищами. Але це смішно! Читач давно вже збагнув, до того ж я запевняю його чесним словом, що коли санітарний радник Дюзінґ мене вислуховував, фізично хворим я не був, але миттєве збудження, задуманий мною від важний план, своєрідне сп'яніння, яке я відчував, увійшовши в роль хворого, роль, що потребувала участи всього мого організму й граничної досконалости виконання, аби не бути комічним, ба більше, певне натхнення, яке вимагало водночас і напруги, й ослаблення всіх сил, аби зробити уявне справжнім для мене та інших, — усе це разом привело діяльність мого організму в стан такої високої напруги, що санітарний радник справді міг прочитати це на термометрі. Прискорення пульсу, звичайно, пояснювалось тими самими причинами, а коли голова радника лягла до мене на груди і я відчув тваринний запах його сухого сивого волосся, то завдяки цьому враженню мені вдалося навіть надати своєму серцю нерівний — то завмираючий, то прискорений — ритм. І, нарешті, щодо шлункового розладу, який, незалежно від діагнозу, щоразу проголошував доктор Дюзінґ, то мушу зауважити, що в мене шлунок завжди вирізнявся такою хворобливою чутливістю, що при будь якому душевному струсові починав стискатись і пульсувати, так що в інших життєвих випадках я, так би мовити, страждав не серцебиттям, як інші люди, а "калатанням шлунка". І санітарний радник лише вражено спостерігав за цим феноменом.

Отже, прописавши мені гіркі піґулки або кисло-солодке зміцнювальне вино, він ще якийсь час сидів біля ліжка хворого, жваво розмовляючи з моєю матір'ю, тоді як я уривчасто дихав на пів розтуленим ротом, втупивши в стелю втомлений, згаслий погляд. Іноді до нас приєднувався і батько. Вигляд у нього бував збентежений, він намагався не зустрічатись зі мною очима й користувався нагодою поговорити із санітарним радником про свою подагру. Залишившись урешті на самоті, я збавляв день, часом навіть і два-три дні у мирному відпочинку і в солодких мріях про життя, про майбутнє, щоправда, отримував при цьому лише мізерну дієтичну їжу, але тим смачнішою вона мені здавалась. А коли протертий суп із сухариками не задовольняв мого юнацького апетиту, я обережно вилазив з ліжка, тихенько підіймав кришку свого маленького бюрка і брався поглинати шоколад, запаси якого у мене майже ніколи не переводились.

Розділ сьомий

Звідки були в мене ті ласощі? Вони потрапляли до мене дивним, так би мовити, фантастичним чином. У нижній частині містечка, на розі доволі жвавої торгової вулиці, містилася чепурна й приваблива крамничка делікатесів, коли не помиляюся, філія вісбаденської фірми, яка обслуговувала клієнтуру з вищого світу. Дорогою до школи й назад я щодня проходив повз апетитну вітрину цієї крамниці, а часом навіть заходив до неї з якоюсь копійчиною в руці, щоб купити відповідно до мого капіталу трохи дешевих фруктових або ячмінних льодяників. Одного разу в обідню пору я застав крамницю порожньою, там не було не лише покупців, але й жодного продавця. Дзвінок, який зазвичай при відчинянні й зачинянні дверей штовхав зубець металевого стержня й спрацьовував, таки задзвонив, але дзенькіт його або не долетів до заднього приміщення, відокремленого від крамниці заскленими дверима із зеленою складчастою фіранкою, або в ту хвилину там теж нікого не було. Принаймні, ніхто звідти не з'явився. Здивований, зляканий і навіть схвильований тією мовчанкою і пусткою, я роззирнувся. Ніколи ще мені не вдавалося так вільно оглядати цей спокусливий закуток. Вузькувате, хоча й високе приміщення було віднизу до верху набите ласощами. Щільні ряди шинок і ковбас всіляких форм і кольорів — білих, жовтих, червоних і чорних, круглих і твердих, як гарматні ядра, а також довгих, вузлуватих і кручених, ніби мотузка — затемнювали вікна. Бляшані консервні коробки какао та чаю, різнокольорові банки з варенням, медом і зацукрованими фруктами, стрункі й пузаті пляшки з лікерами й пуншевимі есенціями заповнювали стінні шафи від підлоги до стелі. Під склом на прилавку красувалися тарелі й полумиски з апетитною вудженою рибою: макреллю, міногами, камбалою й вуграми. Там стояли також страви з італійським салатом. На брилі льоду розкинув свої клешні омар; шпроти, щільно притиснуті один до одного, мерехтіли жирним золотом у відчинених скриньках; добірні фрукти, полуниці й грона винограду, ніби занесені сюди з краю обітованого, громадилися серед башточок, вибудованих із бляшанок з сардинами та спокусливих білих баночок з ікрою й паштетом з гусячої печінки. З верхніх полиць звішувались шийки вгодованої домашньої птиці. Різносортні ковбаси й м'ясива, готові до нарізки, про що свідчили довгі й вузькі ножі з масними лезами, що лежали поряд: ростбіф, шинка, язики і копчена лососина й гусячі грудки, — стосиками височіли трохи далі. Великі скляні ковпаки прикривали найрізноманітніші види сирів: цегляно-червоні, молочно білі, мармурові з прожилками й такі, що ласою золотистою хвилею випливали зі своєї срібної обгортки. Між ними зеленіли артишоки, пучки зеленої спаржі, купки трюфелів і ніби висипані з рогу достатку райдужні, лискучі печінкові ковбаски, загорнені в строкатий станіолевий папір. На окремих столиках були розставлені відкриті бляшанки з найкращими сортами бісквітів, таці зі складеними навхрест медовими пряниками, що виблискували брунатним полиском, а серед них височіли стрункі скляні вази, повні цукерок і глазурованих фруктів.

Я стояв, ніби зачарований, трепетно вдихаючи грудьми чудове повітря, в якому аромати шоколаду та вудженини змішувались зі смаковито-затхлими пахощами трюфелів. Казкові країни й підземні скарбниці, де щасливчики сміливо напихають собі кишені й навіть чоботи коштовним камінням, поставали в моїй уяві. Так, то була казка або сон! Гнітюча законність і добропорядність буднів нараз зникала, розчинялась, умовності й перешкоди, які в щоденному житті стіною стоять на шляху жадання, також якимось щасливим чином танули як туман. Радість від того, що цей щедрий закуток землі зараз підпорядкований моїй єдиній владі моменту, охопила мене з такою силою, що я відчув сверблячку по всьому тілі. Насилу я придушив у собі бажання скрикнути від шаленого щастя, від насолоди від усієї повноти небувалої свободи.

— Добрий день, — промовив я в пустку, й мені ще досі чується здавлений, неприродно-спокійний звук мого голосу, що загубився серед тиші.

Відповіди не було. Й саме цієї миті в мене буквально потекла слина з рота. Швидко й безшумно я підступився до одного з бічних столів, що аж угинався від ласощів, широким жестом запустив руку в найближчу вазу з цукерками, висипав цілу пригорщу в кишеню пальта, пройшов до дверей і за мить уже зник за рогом.

Мені, звичайно, закинуть, що моя витівка — звичайнісінька крадіжка. Та я змовчу, спробую пропустити це повз вуха, адже все одно не можу завадити вживанню цього жалюгідного слова тому, кому приємно його вимовляти. Але одна річ — слово, дешеве, заяложене, яке аж надто приблизно описує життя, й зовсім інша — живий, безпосередній, вічно юний вчинок, що сяє неповторною, незрівнянною новизною. Тільки звичка й лінощі змушують нас думати, що це те саме, тоді як насправді слово, оскільки воно має характеризувати вчинок, нагадує радше хлопавку для мух, тобто завжди б'є мимо. До того ж, коли мова йде про вчинок, істотним є не "що" і не "як" (хоча останнє все-таки важливіше), а "хто". Хай би що я робив у житті, то завжди був мій вчинок, а не вчинок якогось ім'ярек, і хоча мені довелося спізнати всякого й різна потолоч, у тому числі охоронці правосуддя, іменували мій вчинок так само, як і десятки тисяч інших, але в глибині душі я непохитно вважав себе улюбленцем богів, моя вищість увійшла в плоть і кров, тож я внутрішньо незмінно повставав проти такого прирівнювання. Перепрошую мого майбутнього читача за цей відступ у сферу розумування, що, можливо, не личить людині мало освіченій і за родом своїх занять незвичній до роздумів, проте я вважаю за обов'язок мірою можливости примирити читача зі своєрідністю мого життя, а якщо це не вдасться, то вчасно втримати його від читання цих сторінок.

Повернувшись додому, я проходив у пальті до себе в кімнату, щоб викласти на стіл і роздивитися принесену здобич. Я заледве вірив, що все це моє. Адже уві сні чого тільки не потрапляє нам до рук, та прокинешся — а в тебе всього того катма. Тож лише той може, принаймні частково, розділити мою радість, хто здатний уявити собі, що скарби, даровані йому в спокусливому сні, при світлі ранку лежать перед ним на ковдрі, такі реальні й відчутні на дотик, наче сон забув забрати їх із собою.

Цукерки найдорожчих сортів, з солодкавим лікером або ніжно-ароматним кремом, були загорнуті в кольорові станіолеві папірці, але мене п'янив не їхній чудовий вигляд і смак, а уявлення, що це коштовності зі сновидіння, які я врятував для справжнього життя, і моя радість була така глибока, що я, природно, став подумувати, як би мені принагідно знову спробувати щастя. Читач може поставитися до цього факту як йому заманеться, — сам я не вважав за потрібне надто довго про це роздумувати. Річ у тому, що в обідній час крамниця делікатесів іноді залишалась без нагляду — звісно, не часто, не регулярно, але через більші або менші проміжки часу це таки траплялося, — що я й помічав, проходячи з ранцем за плечима повз засклені двері. В таких випадках я заходив тихо, обережно, так що дзвіночок не видавав ні звуку, хоча язичок і терся об його стінки, причиняв за собою двері, про всяк випадок говорив "добрий день" і хутко брав те, що мені хотілося — завжди небагато, скромно: жменю цукерок, скибку медового пряника, плитку шоколаду, так що ніхто ніколи не запідозрював пропажі. Коли в пізніших частих моїх "перевтіленнях" я так само легко й вільно пригорщами брав ласощі життя, мені здавалося, ніби мене охоплювало знову те особливе відчуття, яке не піддається визначенню, але було для мене таким близьким завдяки своєрідному перебігові моїх думок та самоаналізу.

Розділ восьмий

Невідомий читачу! Маю зізнатись, на якийсь час я навіть відклав перо, аби зібратися з думками, перш ніж вступити у сферу, яку я вже не раз заторкував у своїх спогадах і на якій, як людина сумлінна, я маю зупинитися трохи докладніше. Кваплюся з попередженням: того, хто чекає від мене легковажного тону й слизьких жартів, неминуче спіткає розчарування. Навпаки, у цих записах я прагну поєднувати належну щирість з тією стриманою серйозністю, яку диктують мораль і благопристойність. Бо, на противагу багатьом, я ніколи не любив масних жартів, більше того, з усіх видів розбещености розбещеність мови у мене завжди викликала найбільшу огиду, адже вона не виправдана жодною пристрастю. Коли людина дозволяє собі солоні жарти, здається, мова йде про щось простецьке, кумедне, та насправді тут ми торкаємося найважливішого таїнства природи, й говорити про нього нахабним, вульґарним тоном — означає зраджувати це таїнство знущанням плебсу. Але повертаюсь до сповіді!

Передовсім мушу зауважити, що певні відносини дуже рано почали відігравати роль у моєму житті, опосідати мої думки, становити предмет моїх мрій та дитячих ігор, — набагато раніше, ніж я дізнався, як це називається і яке загальне значення має; тож картини, що поставали в моїй бурхливій уяві, і пронизливе задоволення, яке я при цьому відчував, здавались мені моєю особистою, нікому іншому не зрозумілою властивістю, дивацтвом, про яке я вважав за ліпше не говорити вголос. Не знаючи, яким словом означити цей підйом і солодке хвилювання, я вигадав для них два найменування: "найкраще" і "велика радість" — і зберігав їх як безцінну таємницю. Через таку ревниву замкненість, через мою самотність і ще внаслідок третього чинника, про який згадаю нижче, я тривалий час залишався в цьому стані духовної невинности, що ніяк не в'язалося з бурхливістю моїх почуттів. Адже відтоді, як себе пам'ятаю, "велика радість" посідала чільне місце в моєму душевному житті; ба більше, вона, мабуть, пробудилась у мені ще за межею пам'яті. Маленькі діти зазвичай безневинні через незнання; припущення, що вони невинні в сенсі справжньої чистоти і янгельської святости, — то лише сентиментальне марновірство, що розсіюється при ближчому розгляді. Принаймні мені з достовірного джерела (про яке я зараз оповім детальніше) відомо: ще біля грудей годувальниці я виявляв недвозначні ознаки почуття; ця оповідь видається мені доволі ймовірною і вельми характерною для моєї енергійної натури.

Справді, моя здатність до любовних утіх була просто дивовижна, як тепер у цьому переконуюсь, і далеко перевершувала звичайну міру. Підстави для такого припущення я мав уже досить рано, але щоб припущення переросло у впевненість, знадобилося втручання однієї особи (вона якраз і повідомила мені про мою жваву поведінку біля грудей годувальниці), з якою ще у підлітковому віці протягом багатьох років я перебував у таємних зносинах. Це була покоївка на ім'я Женев'єва, що поступила до нас ще зовсім дівчинкою, а в той час, коли мені минуло шістнадцятий, вже досягла тридцятирічного віку. Дочка фельдфебеля, давно заручена з начальником маленької станції між Франкфуртом і Нідерланштайном, вона тяжіла до світської витончености й хоча виконувала різну чорнову роботу, але виглядом і манерами була скорше чимось середнім між покоївкою і повірницею. Та оскільки пристойного приданого все ще не було зібрано, то її весілля все відкладалося у довгу шухляду й Женев'єві, великій, огрядній білявці з зеленими тривожними очима й витонченими рухами, неосяжно довга пора очікування нерідко таки надто докучала. Перебуваючи кращі свої роки в стриманості, вона не опустилася до домагань простого люду: солдатів, робітників, майстрових, які дуже ласилися на її пишну юність. Вона не зараховувала себе до простолюду, тож зневажала його мову і дух. Інша річ — хазяйський синок, ще й непоганий на вигляд і, що старший він ставав, то більше відгукувались на нього її жіночі почуття. Задоволення його потреб, з одного боку, ніби входило в коло її домашніх обов'язків, а з іншого — означало своєрідний альянс з вищими класами. Ось так і вийшло, що мої бажання не зустріли серйозного опору.

Я далекий від наміру поширюватися про надто пересічний епізод, адже його подробиці навряд чи зацікавлять освіченого читача. Одне слово, якось після вечері, коли хрещений Шіммельпрістер закінчив виряджати мене у всілякі костюми, в темному коридорчику мансарди, біля дверей моєї кімнати, сталася зустріч, звичайно, не без заміру з боку Женев'єви, зустріч, яка мала продовження вже у кімнаті й скінчилася повним взаємним заволодінням. Пригадую, того вечора я був особливо пригнічений прозою життя, до якого повернувся після маскараду, й був занурений у нескінченну печаль і тугу. Буденний одяг, який я натяг на себе після стількох перевтілень, викликав відразу, я відчував непереборне бажання зірвати його з себе, але цього разу не лише для того, щоб знайти заспокоєння уві сні. Справжнє заспокоєння, як мені здавалося, я знайду лише в обіймах Женев'єви; відверто кажучи, мені навіть увижалося, що повна близькість із нею буде своєрідним завершенням вечірнього маскараду, ба більше, що вона і є справжньою метою моїх сьогоднішніх перевтілень. Хай там як, але та виснажлива, небувала насолода, якої я зазнав у білявої, пишногрудої Женев'єви, не піддається жодному описові. Я кричав, гадаючи, що я підношуся на небо. Моя хтивість була не своєкорисливою, а, як це властиво моїй натурі, розпалювалася то більше, що повніше ділила її зі мною Женев'єва. Будь-які порівняння тут, звичайно, недоречні. Але моє переконання, настільки недоказове, як і незаперечне, залишається непохитним: любов'ю я насолоджувався вдвічі гостріше і палкіше, ніж інші.

Однак було б несправедливо вважати, що цей природжений дар перетворив мене в сластолюбця й донжуана. Цього не могло статися хоча б з тієї простої причини, що складний і небезпечний спосіб життя, який я проводив, ставив чималі вимоги до моєї витримки, а її у мене, звичайно, забракло б, якби я став розмінюватися направо й наліво; адже якщо для багатьох це сумнівне перебування часу, за моїми спостереженнями, є чимось таким, що робиться мимохідь і після чого ніби можна взяти та й піти у справах, наче нічого не трапилось, то я віддавав цьому заняттю всього себе, уставав з ліжка цілковито спустошений і непридатний до будь-якої діяльности. Я часто впадав у розгул, адже тіло слабке, а світ був завжди готовий безсоромно кидатися мені в обійми. Але врешті, як то й личить чоловікові, я був налаштований серйозно, й після чуттєвої розслаблености мене незабаром знову вабило напружене й суворе життя. Й хіба тваринний акт любови не є лише найгрубшим видом насолоди тим, що я, сповнений туманних сподівань, колись назвав "великою радістю"? Адже ця насолода задовольняє нас надто ґрунтовно, ми спустошуємось і перестаємо бути улюбленцями життя; гідним любови є лише той, хто прагне, а не той, хто переситився. А щодо мене маю сказати, що знаю значно тонші, радісніші, окриленіші види задоволення пристрасти, ніж цей примітивний акт, який врешті, є лише мізерною, оманливою втіхою; гадаю, що погано розуміється на щасті той, чиї думки спрямовані лише на цю мету. Я завжди прагнув щонайбільшого, щонайповнішого, всього зараз і знаходив вишукану, пряну насолоду там, де інші не бралися навіть її шукати; мої почуття ніколи не були спрямовані на достеменну, певну мету, цим, напевне, й пояснюється те, що я, попри весь жар жадання, так довго залишався у наївному невіданні, точніше, навіки залишився дитиною і мрійником.

Розділ дев'ятий

На цьому я облишу матерію, трактуючи яку, я, здається, жодного разу не переступив меж благопристойности; час уже наблизитися до поворотного пункту, який трагічно поклав край моєму життю в рідній домівці. Щоправда, спершу маю сказати кілька слів про заручини сестри Олімпії з таким собі Юбелем — секундлейтенантом Другого Нассауського піхотного полку № 88, що стояв у Майнці, — подія, що відбувалася вельми урочисто, але не мала жодних серйозних наслідків. Під тиском обставин ці заручини було розірвано, й наречена, після того як все у нас остаточно завалилося, стала оперетковою актрискою. Юбель, хворобливий, бувалий у бувальцях хлопець, якось став завсідником наших вечорів. Розпалений танцями, грою у фанти, вином "Бернкаслер доктор" і принадами, які так щедро демонстрували йому наші дами, він запалав любов'ю до Олімпії, з пристрастю слабкогрудих людей став мріяти про володіння нею і до того ж, з наївности, надто переоцінював наше матеріальне благополуччя, тож одного разу ввечері на колінах, ледь не плачучи від нетерпіння, попросив її руки. Ще досі дивуюся, як у Олімпії, яка майже не відповідала на його почуття, вистачило нахабства погодитися на цю боже вільну пропозицію, — адже вона набагато ліпше за мене знала про стан наших справ. Мабуть, їй хотілося вчасно забезпечити собі хоча б такий ненадійний прихисток, а може, їй навіяли, що заручини з власником двоколірного мундира зміцнить наше становище або, принаймні, відтер мінує катастрофу. Мій бідний батько, щойно зайшла мова про його згоду на цей шлюб, ніяковіючи, дав її, після чого про подію було оголошено гостям, які зі страшенним гамором почали вітати і, як вони висловлювалися, щедро "обмивати" заручини вином "Лорелея екстра кюве". Відтепер лейтенант Юбель став щодня приїздити до нас з Майнца, хоча довге перебування поряд з предметом його хворобливого жадання надто вже йому шкодило. Коли мені траплялося ввійти до кімнати, де вони сиділи удвох, лейтенант виглядав абсолютно виснаженим і блідим; тож для нього той поворот, що трапився в нашому житті, безперечно, виявився просто щасливим випадком.

Проте я знову повертаюся до своєї особи. Всі мої думки тої пори були зайняті зміною прізвища моєї сестри, яке відбудеться після одруження; добре пам'ятаю: я заздрив їй чорною заздрістю. Подумати тільки, вона, яка все життя називалася Олімпією Круль, тепер підписуватиметься "Олімпія Юбель"! Скільки в цьому новизни й принади! Годі уявити собі щось нудніше й утомливіше, ніж увесь вік ставити під листами й діловими паперами один і той самий підпис. Рука сама відмовляється виводити ці остогидлі літери. Яке щастя, який приплив свіжих сил, коли можеш відгукуватись на нове ім'я! Можливість принаймні раз у житті змінити ім'я здавалася мені величезною перевагою слабкої статі, — адже нас, чоловіків, закон позбавляє цієї радости. Щодо мене, не пристосованого, як більшість людей, вести під захистом буржуазного ладу сумне й безпечне життя, то згодом я виявив чимало винахідливости, аби таки обійти заборону, яка суперечила моєму способові життя й заробляння на хліб, і я вже зараз дозволяю собі відіслати читача до того пройнятого легкою своєрідною красою місця моїх спогадів, де я вперше, як зношений, потертий одяг, скидаю з себе своє родове ім'я, щоб — не зовсім самочинно — привласнити собі інше, яке за звучністю й аристократизмом набагато перевершувало ім'я лейтенанта Юбеля.

Але в той час, коли сестра була нареченою, доля, висловлюючись фіґурально, кістлявим пальцем уже стукала до нас у двері. Єхидні чутки про стан справ мого бідного батька, що поширились у наших краях, недовірлива стриманість, з якою до нас почали ставитися, біди, які пророкували нашому надто гостинному домові, — все це, на превелике задоволення брудних злостивців, таки збулося, виправдалося й підтвердилося. Ставало дедалі очевидніше, що споживач рішуче відкидає наші шипучі вина. Ні відчутне здешевлення (що, безперечно, не надто сприяло підвищенню їхньої якости), ні спокусливий дизайн реклами, яку мій хрещений Шіммельпрістер, усупереч своїм переконанням, зробив для фірми з чистої люб'язности, не викликали симпатій винолюбної публіки до нашого товару. Останнім часом замовлення вже дорівнювали нулю, і ось одного з весняних днів, напередодні мого вісімнадцятиліття, на мого бідного батька насунулася катастрофа.

У тому ніжному віці я анітрохи не розумівся на комерційних справах, та й пізніше моє фантасмагоричне життя не давало мені можливости набути меркантильних знань. Тому не стану заглиблюватися в предмет, мені майже незнайомий, і обтяжувати читача подробицями професійного краху фабрики шампанських вин. Але про душевне співчуття, яке мені в той час вселяв мій бідний батько, все таки скажу декілька слів. З кожним днем він усе глибше й глибше поринав у меланхолію; це виражалося в тому, що він цілими днями сидів де-небудь на стільці біля стіни з похиленою набік головою, пальцями правої руки неквапливо погладжуючи своє черевце й часто кліпаючи очима. Іноді він їздив до Майнца, — ці сумні поїздки робилися, треба гадати, в надії дістати грошей або знайти які-небудь джерела допомоги; приїжджав він звідти геть пригнічений і раз по раз витирав батистовою хустинкою лоба й очі. Колишня благодушність поверталася до батька, хіба коли він, зав'язаний серветкою, з келихом вина в руці, головував за бенкетним столом, — вечорами в нашому домі все ще збиралося гучне товариство. Але одного разу під час такого зібрання між моїм бідним батьком та євреєм-банкіром, що був чоловіком однієї обвішаної коштовностями особи, виникла дуже неприємна суперечка, яка розвіяла останні ілюзії. Цей банкір, як я тоді довідався, був одним із найнесамовитіших кровопивць, що заманюють у свої тенета невдах і легковажних комерсантів. І незабаром настав той знаменний, фатальний, але для мене все-таки цікавий і насичений день, коли фабрика і контора фірми залишилися закритими, а в нашому домі з'явилася купка поважних панів з холодним поглядом і стуленими губами з метою описати наше майно. На суді мій бідний батько у вишуканих висловах підтвердив свою неплатоспроможність і скріпив папір наївно вигадливим підписом, який я вмів так майстерно імітувати, після чого справу врочисто передали до управління в справах банкрутств.

Того дня через нашу ганьбу, вже відому всьому містові, я не пішов до школи, точніше, до реального училища, закінчити яке, зауважу мимохідь, мені так і не судилося: по-перше, тому, що я анітрохи не приховував своєї відрази до деспотичної обмежености, характерної для цього закладу, і, по-друге, тому, що підозрілі чутки, а потім і повний крах нашого торгового дому налаштували проти мене весь учительський персонал, ба більше, сповнили його ненавистю й зневагою до мене. І цього разу, після банкрутства батька, мене не тільки не перевели на Великдень до наступного класу, а поставили перед вибором — або й надалі терпляче зносити огидні вияви тиранії, у моєму віці вже нестерпної, або піти зі школи і, таким чином, поставити хрест на тих громадських перевагах, які дає закінчення реального училища; та задерикувато усвідомлюючи, що мої особисті якості в стократ відшкодують мені втрату цих жалюгідних привілеїв, я, звичайно, вибрав останнє.

Катастрофа, яка спіткала нас, була непоправна, й мені стало очевидно, що мій бідний батько, відтягуючи її наближення, дедалі безнадійніше заплутувався в тенетах лихварів, адже достеменно знав — торги зроблять нас не просто бідними, а жебраками. Все пішло з молотка — складські запаси (втім, не знаю, хто погодився дати хоча б щербатого шеляга за цю злощасну субстанцію, яка іменувалася шипучим вином); нерухомість, тобто: винні погреби та наш заміський будинок, обтяжені боргами по заставах, які становили більше двох третин їхньої вартости, і відсотки з яких не сплачувались протягом низки років; садові гноми, гриби й тваринки з нашого саду, навіть скляна куля та еолова арфа не уникли цієї сумної долі. Наш дім позбувся всього свого привітного достатку — прядка, строкаті подушки, лаковані скриньки й флакони з пахощами були винесені на аукціон; управління в справах банкрутств не пощадило навіть алебарди й веселі завіси з розфарбованого очерету, і якщо кумедний пристрій над вхідними дверима ще вцілів у цьому розгромі та, як і раніше, тоненько виводив "Життю радійте", то лише тому, що судові виконавці його не помітили.

Власне кажучи, спершу мій бідний батько не справляв враження вкрай надломленої людини. В його жестах помічалося навіть певне задоволення від того, що справи, розплутати які йому ніяк не вдавалося, тепер перейшли до надійних рук, а оскільки правління банку, в чию власність перейшла наша нерухомість, пішло нам назустріч і люб'язно дозволило ще якийсь час пожити серед голих стін нашого заміського будинку, то у батька принаймні залишався ще й дах над головою. Легковірний і добросердий від природи, він гадав, що інші люди не можуть бути жорстокосердими педантами й не вірив, що вони справді його відштовхнуть, у нього навіть вистачило наївности з'явитися в місцевому акціонерному товаристві з виробництва шампанських вин і запропонувати свої послуги як директора. Отримавши глузливу відмову, він зробив ще кілька спроб стати на ноги, для чого хоробро відновив свої вечори й феєрверки. Коли й це не допомогло, батько впав у зажуру, а оскільки він гадав, що стоїть нам поперек дороги і що без нього нам буде легше пробитися в житті, то й вирішив накласти на себе руки.

З часу торгів минуло п'ять місяців. Настала осінь. Я вже з Паски не відвідував школи і радів тимчасовій свободі та своєму перехідному станові без певних перспектив на майбутнє. Ми — моя мати, сестра Олімпія і я — зібралися в їдальні, яка була єдиною ще сяк-так умебльованою кімнатою, й досить довго не бралися до мізерної трапези, чекаючи на главу сімейства. Та коли батько не з'явився й після того, як було з'їдено суп, сестру Олімпію, до якої він плекав особливу ніжність, послали в кабінет гукнути його до обіду. Через якихось три хвилини ми раптом почули, що вона з криком мчить сходами вниз, потім знову вгору і чомусь знову вниз. Я весь аж похолов і, передчуваючи найгірше, кинувся до кімнати батька. Він лежав на підлозі в розстебнутому сурдуті; одна його рука лежала на опуклому животі, а поруч — блискучий небезпечний предмет, з якого він вистрілив у своє чутливе серце. Покоївка Женев'єва і я підняли його і перенесли на софу. Доки прислуга бігала за лікарем, Олімпія з криками носилася по будинку, мати не наважувалася вийти з їдальні, а я стояв, затуливши очі руками, біля синіючої оболонки мого батька, щедро віддаючи йому данину синівських сліз.

КНИГА ДРУГА

Розділ перший

Довго пролежали ці папери у замкненій шухляді; більше року небажання писати і сумнів у плідности мого задуму втримували мене від того, аби в суворій послідовності, аркуш за аркушем, продовжувати свою сповідь. На попередніх сторінках я хоч і неодноразово запевняв, що веду ці нотатки насамперед для власної розваги, але й тут маю від дати належне правді й хочу відверто зізнатися: сідаючи за письмовий стіл, я потаємно все ж таки думав про читачів, і без надії на їхнє співчуття й заохочення мені, напевне, забракло б посидючости довести свою роботу навіть до нинішньої її стадії. Безперечно, мене цікавило питання — чи зможуть мої правдиві зізнання, скромно взяті зі справжнього життя, суперничати з вигадливістю письменників і заслужити ласку публіки, смаки якої притлумилися через пересичення яскравими витворами мистецтва? Одному Богові відомо — іноді говорив я собі, — яких чар і потрясінь чекають від книги, що завдяки своєму заголовкові ніби стає в один ряд з детективними романами, тоді як історія мого життя хоч і здається часом незвичайною, ба навіть неправдоподібною, але безперечно, зовсім не знає приголомшливо раптових ефектів і карколомних інтриґуючих ситуацій. Від усіх цих думок мужність ледве не полишила мене.

Та сьогодні мені випадково трапились на очі вже написані розділи, не без почуття розчулености перечитав я хроніку свого дитинства й перших підліткових років; надихнувшись, я знову поринув у спогади й тоді, коли переді мною оживали найбільш пам'ятні моменти моєї біографії, мимо волі подумав, що всі ті подробиці, які так живильно діють на мене, мають бути цікаві й широкому читачеві. Варто мені, наприклад, пригадати, як в одній зі знаменитих столиць імперії я під іменем бельгійського аристократа сиджу з сиґарою за чашкою кави в добірному товаристві, серед якого перебуває й начальник поліції, навдивовижу гуманна й душевна людина, сиджу й проваджу безтурботну розмову про авантюризм і криміналістику, або ж у фатальну годину мого першого арешту, коли серед чиновників карного розшуку, які прийшли до мене, був один новачок; вражений величчю моменту і збитий з пантелику розкішшю моєї спальні, він постукав у відчинені двері й, старанно витерши ноги, тихо промовив: "Перепрошую за сміливість", — за що був нагороджений обуреним поглядом свого огрядного начальника, — і я сповнююсь радісною надією, що мої зізнання, нехай і поступаються вигадкам романістів щодо захоплюючих цікавинок, нехай не цілком задовольняють вульґарну допитливість публіки, проте рішуче перевершать їх витонченою проникливістю й шляхетною правдивістю. Ось чому я знову загорівся бажанням продовжити й завершити свої нотатки. Відтепер я маю намір ще з більшою ретельністю стежити за чистотою стилю й шляхетністю зворотів, аби те, що виходить з-під мого пера, могло читатися і в найкращих домах.

Розділ другий

Я відновлюю свою оповідь на тому самому місці, де колись перервав її, а саме на самогубстві мого бідного батька, загнаного у глухий кут людською черствістю. Поховати його за релігійним обрядом було важко, бо церква відвертається від такого діяння, як, зрештою, і мораль, вільна від канонічних поглядів. Життя, безперечно, не є найвищим даром небес, за який ми повинні чіплятися, введені в оману його красою; по-моєму, життя радше варто розглядати як заданий, певною мірою навіть нами самими обраний, важкий і суворий урок, що ми його повинні виконувати зі старанною наполегливістю, адже передчасна втеча від нього була б найбільшим недбальством. Але в цьому окремому випадку я утримався від суворого вироку й цілком віддався почуттю жалю. Поховати батька без благословення церкви ми, родина небіжчика, вважали за неможливе — моя мати й сестра через людський поговір та зі святенництва (вони були ревними католичками), а я через природжений традиціоналізм, який завжди спонукає мене віддавати перевагу благодійно усталеним формам перед претензіями новітнього поступу. Тож оскільки в жінок не стало на те мужности, я взявся умовити настоятеля нашого собору, консисторіального радника Шато, здійснити обряд поховання.

Цей життєлюбний клірик, що лише недавно отримав парафію у нашому місті і якого я застав за другим сніданком, який складався з омлету й пляшки легкого вина, удостоїв мене надзвичайно люб'язного прийому. Річ у тому, що консисторіальний радник Шато був пастирем щонайсвітськішого спрямування, він переконливо уособлював своєю персоною блиск і аристократизм католицької церкви. Кругленький і куций, але аж ніяк не позбавлений певної витончености, він тішив око дивовижною округлістю жестів та хвацьким похитуванням стегнами при ходьбі. Мова у нього була вишукана, навіть взірцева, а з-під його бездоганно зшитої шовковисточорної сутани виглядали чорні шовкові панчохи й лаковані туфлі. Щоправда, масони й антипапісти стверджували, ніби він змушений постійно носити лаковане взуття через те, що у нього пітніють і недобре пахнуть ноги, але це мені й досі здається якоюсь обмовою.

Незважаючи на те, що я з'явився перед ним уперше, він своєю білою пухкою рукою запросив мене сісти до столу, розділити з ним трапезу і люб'язно удав, що вірить моїм брехливим свідченням: я стверджував, ніби мій батько, розбираючи револьвер, що давно не був у користуванні, ненавмисно всадив у себе кулю. Всьому цьому він уважав за потрібне повірити з міркувань суто політичних (за нинішніх убогих часів церква має тішитись, коли до неї звертаються за послугою, нехай і з нечистою совістю), сказав мені на розраду кілька ласкавих слів і висловив пастирську готовність відслужити панахиду й провести обряд поховання, витрати на який великодушно взяв на себе хрещений Шіммельпрістер. З моїх слів єгомость зробив собі кілька нотаток про життєвий шлях покійного. Я намагався змалювати цей шлях як радісний і почесний. Потім він поставив мені низку запитань про мої особисті обставини та плани на майбутнє. Я відповідав на них докладно, але досить ухильно.

— Ви, любий сину, — сказав він, — досі були не дуже вимогливі до себе. Але я вважаю, що не все ще втрачено, ви справляєте дуже приємне враження, і мені особливо припав до душі ваш голос. Не сумніваюсь, що доля буде до вас прихильною. Народжених у щасливий час і угодних Богові я розпізнаю з першого погляду, бо доля людини написана на її чолі письменами, які легко читає посвячений.

І з цими словами він відпустив мене.

Радіючи словам святого отця, я помчав, аби повідомити домашніх про успішний результат моєї місії. На жаль, похорон батька, хоча й церковний, нітрохи не був схожий на пишно урочистий обряд, який нам уявлявся: представників міської громади зібралося надзвичайно мало, і тут, оскільки мова йде про жителів нашого міста, нічого дивного не було. Але куди поділися друзі з інших міст, які за добрих часів так часто милувалися феєрверками мого бідного батька і так охоче розпивали з ним одну-другу плящину "Бернкаслер доктор". Вони не вшанували його похорон своєю присутністю, напевне, не тому, що були людьми нешляхетними, а тому, що все серйозне, все, що нагадує про вічність, було їм просто не до душі й вони уникали церемоній, які могли затьмарити їхнє життя, що, звичайно, свідчить про певну душевну ницість. З'явився лише один лейтенант Юбель з Другого Нассауського, і тільки завдяки йому мій хрещений Шіммельпрістер і я виявилися не єдиними, хто супроводжував труну до розверзлої могили.

Але пророкування духовного пастиря весь час звучало в мене у вухах; збігаючись із моїми сподіваннями й надіями, воно до того ж виходило від інституції, яка щодо таких глибоких і таємничих питань видавалася мені визначальною. Пояснювати чому — це справа не для кожного, і все-таки я візьму на себе сміливість хоча б поверхово заторкнути цей предмет. По-перше, поважне місце на одному із ступенів ієрархії римської церкви, безперечно, допомагає значно тонше розбиратися в людських ранґах, ніж перебування в обивательському болоті. Висловивши цю самоочевидну думку, спробую піти ще далі, неухильно дотримуючись логічного її розвитку. Тут мова йде про почуття — отже, про елемент чуттєвости. А католицька форма вшанування бога, маючи на меті введення людини в надчуттєвий світ, спирається передусім на чуттєве сприйняття, вона прокладає для нього всі мислимі шляхи й більше, ніж будь-яка інша релігія, намагається проникнути в його таємниці. Вухо, звикле до піднесеної музики, до гармонії, яка ніби провіщає хори небожителів, чи може воно виявитися недостатньо чутливим і не вловити внутрішнього аристократизму в звучанні людського голосу? Око, привчене до благочестивої розкоші, до фарб і форм, що представляють на землі пишність небесних палаців, хіба може воно не вгледіти таємничої принади, самою природою привнесеної в образ щасливого обранця? Орган нюху, який насолоджується потай перейнятою ладаном атмосферою вівтаря і який наперед відчуває будь-які святощі, невже не вловить він нематеріального, але все-таки тілесного духу щасливця, людини, народженої в неділю? Той, хто посвячений у проведення найбільшого таїнства цієї церкви, таїнства причастя, невже він за допомогою вищого почуття дотику не від різнить високу людську субстанцію від приземленої? Тішуся надією, що за допомогою цих ретельно підібраних слів я, мірою можливости, ясно висловив свою думку.

У всякому разі, пророцтво пастера не сказало мені нічого такого, що не підтверджувалося б моїми власними відчуття ми і тим, що я побачив у дзеркалі. Щоправда, часом я від чував занепад духу, бо моє тіло, яке одного разу у всій своїй міфічній красі було перенесене на полотно рукою художника, поки що прикривалося потворним поношеним одягом, а моє становище в місті було не лише принизливим, але й вселяло підозру. Нащадок родини з вельми сумнівною репутацією, син банкрута-самовбивці, який покинув навчання, юнак без жодних перспектив на майбутнє, я постійно відчував на собі пильні, похмурі погляди своїх співгромадян — людей досить порожніх і позбавлених для мене будь-якої чарівности; але мою особливу натуру ці погляди таки боляче ранили, тож я, не маючи ще можливости виїхати з нашого міста, намагався якомога менше показуватись на вулиці. У цей час ще більше розвинулися мої здавна відомі риси: відлюдькуватість та почуття остраху перед людьми, які, до речі, чудово вживалися в моєму серці з шаленим потягом до життя і до людей. До того ж ці мої похмурі погляди викликали — і не тільки у жіночої половини населення — щось на кшталт мимовільної співучасти, що за сприятливіших обставин мене б дуже обнадіяло. Нині, коли обличчя моє змарніло, а тіло почало старіти, я можу сказати без зайвої скромности, що в мої дев'ятнадцять років збулося все, що обіцяло мені отроцтво, і в той час я, навіть з власного погляду, буквально розквітнув, перетворившись на чарівного юнака. Білявий і водночас смаглявий, з мерехтливими синіми очима, зі скромною усмішкою на устах, з шовковистим волоссям, зачесаним догори над чолом, я мав привертати до себе серця моїх простодушних земляків — якби їхній погляд не затуманювало неприємне усвідомлення хисткости мого становища, — як згодом привертав серця жителів усіх частин світу. Моя статура, яка задовольняла навіть найвимогливіший погляд хрещеного Шіммельпрістера, була зовсім не кремезною, але рівномірно і пропорційно розвиненою, як у любителів спорту та гімнастичних ігор, хоча я, щирий мрійник, у житті не займався фізичними вправами й нічого не робив для свого фізичного розвитку. Окрім того шкіра моя була настільки ніжна, що, попри свою обмеженість у грошах, я завжди купував м'яке й дороге мило, оскільки дешеві сорти стирали її до крови. Вроджені переваги, природні обдарування незмінно вселяють їхнім носіям палкий і побожний інтерес до свого походження, саме тому я так любив розглядати зображення моїх предків: фотографії, дагеротипи, медальйони й силуети, що служили мені підмогою в моїх дослідженнях; палаю чи бажанням дізнатися, кому я зобов'язаний найбільше, я намагався відшукати в обличчях предків риси, які підготували появу моєї особи. Але якимось значним успіхом ці пошуки не увінчалися. Щоправда, в образі деяких родичів по батькові можна було помітити підготовчі вправи природи (адже я вже згадував, що мій бідолашний батько, незважаючи на свою огрядність, також був на короткій нозі з ґраціями). Але загалом я переконався, що особливо дякувати мені нікому, і якщо відмовитися від думки, що в якийсь невідомий момент історія мого роду зазнала загадкової колізії, внаслідок якої одним із моїх предків став аристократ або вельможа, то для обґрунтування переваг, дарованих мені природою, я мусив заглибитися в роздуми над самим собою.

Чому, власне, слова консисторіального радника справили на мене таке величезне враження? На це запитання я й тепер можу відповісти з не меншою впевненістю, ніж у ті далекі роки. Він мене похвалив, за що? За приємний голос. Але ж ця властивість чи дар очевидно не має нічого спільного з поняттям "заслуги", й уважати ці слова похвальними так само не прийнято, як засуджувати когось за косоокість, кульгавість або зоб. Адже, на думку нашого буржуазного суспільства, хвалити або ґанити можна тільки моральне, а не природне начало; вихваляти природне начало вважається безглуздим і несправедливим. Те, що Шато, мабуть, дотримувався протилежної думки, вразило мене своєю новизною й сміливістю, здалося мені виразом свідомої і впертої незалежности, до якої домішувалося навіть дещо від язичницької простоти й наштовхнуло мене на приємні роздуми. "Дуже важко, — думав я, — провести межу між вродженими й етичними перевагами. Всі ці портрети дядьків, тіток і дідів ясно довели, як мало з моїх переваг перейшли до мене в спадок, але в такому разі, виходить, я сам якимось чином виробив їх? Хіба правильне відчуття не підказує мені, що чесноти, якими я володію, значною мірою моя заслуга, що мій голос міг бути вульґарним, погляд тупим, а ноги кривими, якби душа моя цьому потурала? Той, хто по-справжньому любить життя, створює себе йому на догоду. Іншими словами, якщо природні чесноти й не є наслідком моральних зусиль, то похвали, якими розсипався патер щодо милозвучности мого голосу, якщо подумати, були аж ніяк не простою його примхою".

Розділ третій

За декілька днів після того, як ми поховали тлінні останки мого батька, всі зібралися на сімейну раду на чолі з хрещеним Шіммельпрістером, який спеціально заради цього до нас прийшов. Нам було офіційно запропоновано до нового року звільнити будинок, а тому прийняття рішення щодо подальшого нашого місця проживання стало нагальною потребою.

Я досі не знаю, як дякувати хрещеному за поради й співчутливу увагу, з якою він, маючи на увазі кожного з нас окремо, розробив плани на майбутнє, які згодом виявилися (зокрема, для мене) воістину благодійними й далекосяжними. Сімейна рада проходила в нашій колишній вітальні, колись затишно обставленій м'якими меблями і переповненій веселощами й святковим чадом; тепер ця зала була голою, розгромленою, майже порожньою. Ми сиділи в кутку на бамбукових стільцях з горіховими сидіннями, які колись стояли у їдальні, за зеленим столиком — усе, що залишилося від ґарнітуру, який складався з чотирьох чи п'яти тендітних столиків для перекусок або чаювання, які всувалися один в один.

— Круль, — почав хрещений (у своєму фамільярно-дружньому тоні він зазвичай називав матір на прізвище).

— Круль, — сказав він і повернув до неї свій гачкуватий ніс і гострі очі без брів і вій, своєрідно обрамлені целулоїдними колами окулярів, — от ви носа повісили й руки опустили, і зовсім дарма. Насправді саме після жорстокої катастрофи, яку так влучно називають цивільної смертю, відкриваються для людини по-справжньому радісні й різноманітні можливості, а найобнадійливіше становище — це те, коли нам настільки погано, що, здається, гірше й бути не може. Тож повірте, друже мій, людині, яка сама переживала подібні удари долі, коли не матеріального, то морального порядку. Втім, вам до такого стану ще далеко, що, ймовірно, і підрізає вам крила. Зберіться з духом, моя люба, побільше підприємливости. Так, у цьому місті у вас з усім покінчено, але що з того? Перед вами широка дорога. Ваш особистий, правда скромний, рахунок у Комерційному банкові ще не остаточно вичерпано. З цими грошима ви можете вирушити кудись у велике місто — Вісбаден, Майнц, Кьольн, нехай навіть у Берлін. У кухні ви як вдома, даруйте мені за незґрабний зворот. Ви вмієте готувати пудинг з хлібних крихт і чудову кисло-солодку печеню із залишків вчорашнього м'яса. Крім того, ви звикли бачити у себе безліч людей, пригощати їх, розважати розмовою. Отже, ви наймете кілька кімнат, дасте оголошення, що за певну ціну приймаєте нахлібників або просто пожильців на пансіоні, і будете жити так само, як жили дотепер, з тією лише різницею, що ваші гості будуть вам платити. А поблажливе ставлення до людей і бадьорий стан духу дозволять вам влаштувати приємне, затишне життя для своїх пансіонерів, і, їй-бо, я буду здивований, якщо ваше підприємство незабаром не почне процвітати й розширюватися.

Тут хрещений замовк, даючи нам можливість виявити свою захоплену вдячність і радість, врешті до нас приєдналась і моя мати.

— Щодо Лімпхен, — провадив він далі (цим пестливим іменем хрещений завжди величав мою сестру), — то най простішим для неї, звичайно, було б стати помічницею матері й скрашувати життя її постояльців, причому я не сумніваюся, що вона виявила б себе як гідна й енергійна filia hospitalis[4]. Але ця можливість нікуди від неї не подінеться. А поки що я маю для неї на увазі щось ліпше. У дні вашого процвітання вона вчилася співати; співачки з неї не вийшло — голос у Олімпії слабкий, хоча не позбавлений милозвучности і в поєднанні з її зовнішніми даними справляє дуже приємне враження. Саллі Меершаум з Кьольна — мій давній друг, а головна його справа — це театральне аґентство. Тож він з легкістю влаштує Олімпію в оперетну трупу, нехай попервах навіть не першого ранґу, або в яку не будь співочу капелу, свій гардероб спершу вона поповнить з моєї костюмерної. Початок її кар'єри буде, ймовірно, нелегким, можливо, їй доведеться вступити в боротьбу з життям. Але якщо вона виявить характер (який є важливішим за талант) і зуміє одержати зиск зі свого обдарування, що складається з безлічі різноманітних обдарувань, то швидко піде вгору і, хтозна, можливо, досягне блискучих вершин. Я можу, звичайно, тільки вказати вам напрям, окреслити можливості, решта — вже ваша справа.

Радісно зойкнувши, моя сестра кинулася на шию порадника й сховала голову у нього на грудях.

— А тепер, — вів він далі, й з усього було видно, що наступний пункт він приймає ще ближче до серця, — тепер перейдімо до нашого "лицедія" (читачеві зрозуміло, на що він натякав, називаючи мене цим ім'ям). — Я чимало мізкував над проблемою його майбутнього й, незважаючи на значні труднощі, гадаю, що таки знайшов рішення, звичайно тимчасове. З цього приводу я навіть затіяв листування з закордоном, точніше кажучи з Парижем, — зараз поясню вам, з ким саме і на який предмет. На мій погляд, насамперед йому треба відкрити дорогу в життя, яку, внаслідок сумного непорозуміння, поважні вершителі доль вважають для нього закритою. Щойно він опиниться на просторі, потік підхопить його і, переконаний, принесе до прекрасного берега. На мою думку, найкращі перспективи обіцяє Феліксові робота у великому готелі, принаймні на посаді кельнера: я говорю не тільки про прямий шлях (який теж може привести до вельми поважного становища в суспільстві), але й про всілякі відхилення і несподівані обхідні стежки, які не менше ніж уторовані дороги деколи таки сприяють щасливцю. Я згадав про листування. Так от, я написав директорові готелю "Сент-Джеймс енд Олбані", Париж, вулиця Сент-Оноре, неподалік від Вандомської площі (тобто це самий центр, я покажу вам місце на плані Парижа), отже, написав Ісаакові Штюрцлі, — ми з ним на "ти" ще з моїх паризьких часів. Я не тільки вигідним чином відгукнувся про виховання й характер Фелікса, але поручився за вишуканість його манер і моторність. Він трохи говорить по-французькому та по-англійському і найближчим часом має ще підучити ці мови. Штюрцлі готовий зробити мені послугу і взяти його на випробувальний термін, звичайно без платні. Харчування і приміщення він отримає безкоштовно, а ліврею, яка, безперечно, буде йому до лиця, зуміє придбати за досить пільговою ціною. Одне слово, це шлях в життя, сприятливий терен для розвитку його дарувань, і я сподіваюся, що наш Фелікс зуміє догодити заможним постояльцям "Сент-Джеймс енд Олбані".

Певна річ, я висловив цій чудовій людині не менше подяки, ніж мої мати й сестра. Ненависна обмеженість рідного містечка, здавалося, лишилася в минулому, широкий світ відкривався переді мною, і Париж, місто, від самої згадки про яке мій бідний батько впадав у солодку знемогу, вже поставав перед моїм внутрішнім зором у всій своїй життєрадісній пишноті. Але насправді все було не так просто, точніше, як кажуть у народі, була тут одна притичина: я не мав права залишити батьківщину, оскільки підлягав призову на військову службу. Державний кордон був для мене нездоланною перешкодою, доки в моїх паперах чорним по білому не буде написано, що я звільнений від військової повинности; питання про військову службу тим більше турбувало мене, що я, як відомо, не користувався привілеями тих, хто закінчив навчальний заклад, і у разі якщо б мене визнали придатним, повинен був би з'явитися в казарми як звичайнісінький рекрут. Ця подробиця, про яку я дотепер просто волів не думати, у хвилину, сповнену таких райдужних надій, важким каменем лягла мені на серці. І коли я нерішуче про це заговорив, з'ясувалося, що ні моя мати, ні сестра, ні сам Шіммельпрістер не брали цієї обставини до уваги — перші через жіночу необізнаність, а останній — тому, що, все життя займаючись живописом, мав дуже приблизне уявлення про такі формальності. З досадою заявивши, що він абсолютно безпорадний у такій справі, бо знайомств з військовими лікарями не має, а отже, не може вплинути на тих, від кого це залежить, хрещений запропонував мені виплутуватися із зашморгу власними силами.

Отже, у цій делікатній справі я міг покладатися лише на самого себе; читач незабаром дізнається, чи виявився я зугарним з нею впоратися. Спочатку мій жвавий юнацький розум відволікся на майбутній переїзд та пов'язані з цим приготування. Оскільки моя мати сподівалася прийняти пожильців чи пансіонерів до нового року, то переселення наше мало відбутися ще перед Різдвом, а місцем нового проживання повинен був стати Франкфурт-на-Майні, адже у такому великому місті швидше може трапитися щасливий випадок.

Як легко, як нетерпляче, презирливо й незворушно залишає юнак, спраглий за просторами, свою тісну батьківщину, жодного разу навіть не озирнувшись на її вежі та пагорби, вкриті виноградниками! Він уже відчужений від неї й надалі відчужуватиметься ще більше, але до смішного знайомий образ батьківщини залишиться жити в глибинах його свідомости й після довгих років забуття раптом знову спливе на поверхню. Тоді минуле здасться йому гідним поваги, у своїх справах і успіхах на чужині, на кожному життєвому повороті, при кожному новому зльоті він озиратиметься на той покинутий маленький світ, запитуватиме себе, що б сказали про це або вже говорять там, в його рідному місті. Так зробить будь-який обдарований юнак, до якого батьківщина була глуха, недоброзичлива, несправедлива. Коли він залежав від неї, то всім єством своїм чинив опір, але після того, як його батьківщині довелося таки його відпустити, й вона, можливо, про нього вже забула, той добровільно надасть їй право голосу в своєму житті. Так, одного дня, після бурхливих, сповнених подій років йому закортить повернутись назад, він не зможе втриматися від спокуси вразити тамтешніх жителів своїм новим, незнайомим виглядом і з боязкою насмішкою в серці, впізнаний або ніким не знаний, блукатиме старими вулицями. У належному місці я розповім, як це було в моєму випадку.

Я написав у Париж чемного листа до пана Штюрцлі, повідомляючи йому, що змушений почекати з від'їздом, поки буде вирішено, чи придатний я до військової служби; при цьому я висловлював нічим не обґрунтовану впевненість, що з причин, які не мають стосунку до моєї майбутньої роботи, відповідь, певніш усього, буде на мою користь. Невдовзі залишки нашого майна перетворилися на паки й валізи, в одній з яких лежало півдюжини розкішних сорочок з накрохмаленими манішками; хрещений вручив їх мені на прощання, висловивши впевненість, що в Парижі вони мені можуть добре прислужитись. І ось похмурого зимового дня ми всі троє, висунувшись з вікна потяга, який щойно рушив, бачимо, як зникаючи тріпоче на вітрі червона хустинка нашого друга. З цією чудовою людиною мені довелося побачитись ще тільки один раз.

Розділ четвертий

Не стану довго спинятись на перших метушливих днях нашого перебування у Франкфурті. Неприємно згадувати про ту жалюгідну роль, яку було відведено нам у цьому найбагатшому торговому місті, та й докладним описом нашого тодішнього становища боюсь обриднути читачеві. Промовчу й про брудний пансіон чи заїжджий двір, який якнайменше заслуговує на назву готелю, де ми з матір'ю (сестра Олімпія зійшла з поїзда у Вісбадені, аби спробувати щастя в кьольнському аґентстві Меершаума) з міркувань економії провели багато ночей: я спав там на дивані, який просто кишів кусючими, злісними комахами. Промовчу й про ті поневіряння, яких ми зазнали, розшукуючи в цьому великому, черствому, ворожому до жебраків місті хоч якусь більш-менш пристойну квартиру, аж поки в одному з віддалених кварталів нарешті натрапили на помешкання, яке певною мірою відповідало життєвим планам моєї матері. Це були чотири маленькі кімнати й крихітна кухня на нижньому поверсі фліґеля з видом на жахливий двір і без жодного сонячного промінчика. Але оскільки ця квартира коштувала всього сорок марок на місяць, а нам якось не личило видавати себе за вибагливих квартирантів, тож ми зразу дали задаток і поквапилися до неї переїхати.

У молодості будь-яка новизна безкінечно приваблива, і хоча це похмуре житло не могло йти в жодне порівняння з нашим світлим заміським будинком, у такій незвичайній обстановці у мене стався напад невтримних веселощів і втіхи. Я завзято допомагав матері у невідкладних справах: пересував меблі, виймав з ящиків зі стружками тарілки й чашки, намагався якомога гарніше розставити в шафі на полицях кухонний посуд і терпляче вів переговори з господарем, огидно пузатим чоловіком з підлим характером, щодо необхідного ремонту, від якого цей черевань так уперто ухилявся, що матері довелося дещо порихтувати за власний кошт, аби при значені нею до винаймання кімнати не мали занадто непривабливого вигляду. Це далося їй вельми нелегко, оскільки витрати на переїзд виявилися досить значними й у разі затримки з прийомом пансіонерів щойно розпочатій справі загрожувало банкрутство.

Першого ж вечора, коли ми з матір'ю, сидячи на кухні, вечеряли яєчнею, вирішено було на згадку про добрі старі часи наректи наш заклад "Пансіон Лорелея", ми відразу написали листівку хрещеному Шіммельпрістерові, запитуючи його, чи він схвалює таку назву. І вже наступного дня я побіг до редакції однієї з найбільш читаних франкфуртських газет зі скромним, але заманливо складеним оголошенням, яке з набраною жирним шрифтом поетичною назвою майбутнього пансіону мало неодмінно зацікавити публіку. А от табличку, яку ми збиралися прибити біля дверей, аби привертати до нашого закладу увагу перехожих, ми з матір'ю відразу не могли придбати — вона виявилася нам не по кишені. Та як описати нашу радість, коли на шостий чи сьомий день після нашого переїзду до Франкфурта з рідного міста раптом прибув пакет вельми незвичайної форми; відправником його значився хрещений Шіммельпрістер, а всередині лежала продірявлена на всіх чотирьох кутах прямокутна дощечка, на якій красувалася власноруч намальована ним жіноча постать з наших етикеток, в одязі із самих лише кілець та браслетів, і напис золотавою олійною фарбою: "Пансіон Лорелея". Ця вивіска, прибита до будинку на розі вулиці, виглядала дуже ефектно: ми зуміли так її прикріпити, що діва зі скелі вказувала своєю унизаною коштовностями рукою на заїзд і двір, де була наша квартира.

І справді, скоро з'явилися пожильці; першим прийшов чи то технік, чи інженер-механік, серйозний, мовчазний, навіть похмурий і вочевидь незадоволений своєю долею хлопець, який, проте, платив справно і провадив розважливий, статечний спосіб життя. Він не прожив у "Пансіоні Лорелея" й тижня, як у нас з'явилося ще двоє гостей, які були з театрального світу, а саме: комічний бас, що залишився без роботи через повну втрату голосових здібностей, товстий і кумедний на вигляд, але озлоблений через своє нещастя; він марно намагався нескінченними вправами зміцнити свій голос, і коли співав свої вправи, здавалось, що хтось, задихаючись, волає про допомогу з порожньої бочки. Разом з ним з'явилася його тінь жіночої статі — руда хористка в неохайному капоті, з довгими пофарбованими в рожевий колір нігтями, — страшенно худе і, мабуть, слабкогруде створіння, яке наш співак, чи то за якісь провини, чи просто, аби дати вихід накопиченій озлобленості, нерідко "повчав" за допомогою своїх підтяжок, що, втім, жодного разу не похитнуло її безперечної впевнености в почуттях свого співмешканця.

Отже, ця пара займала одну кімнату, механік — другу, третя правила нам за їдальню, де всі ми їли обіди, вміло приготовлені з мізерної кількости продуктів. Не бажаючи, з міркувань благопристойности, ділити кімнату з матір'ю, я спав на кухні, постеливши собі на лавці, й мився над раковиною, впевнений, що таке моє життя довго тривати не може.

"Пансіон Лорелея" почав процвітати, нам доводилося тіснитися, поступаючись місцем гостям, і моя мати, маючи на те всі підстави, думала про те, щоб розширити заклад і найняти кухарку. Одне слово, справа налагоджувалась, і допомога моя була не потрібна, а до від'їзду в Париж або до дня, коли мені доведеться пов'язати двоколірний шарф, у мене залишалося ще багато вільного часу, такого бажаного й необхідного кожному непересічному юнакові. Освіта здобувається не через тупу навчальну повинність, вона — дар свободи й дозвілля; її не домагаються в поті чола, а вдихають, як повітря; на неї працюють незримі інструменти; потайне напруження почуттів і думок чудово поєднується з тим, що люди вважають марно згаяним часом, й щогодини збагачує тебе знаннями, я б навіть сказав, що до обранця долі освіта приходить уві сні. Бо й справді, треба бути створеним зі сприйнятливого матеріалу, аби стати освіченою людиною. Ніхто не засвоює того, що не закладене в ньому від народження, і не заздрий до того, що йому чуже. Обмеженій людині освіти не здобути, а хто її здобув, ніколи не був йолопом. І тут знову ж таки дуже важко про вести пряму й чітку демаркаційну лінію між особистою заслугою й тим, що ми називаємо "сприятливими обставинами"; адже якщо прихильна доля в найвідповідальніший момент закинула мене до великого міста і щедро обдарувала часом, то, з іншого боку, цілковито позбавлений засобів, які розчиняють перед людиною двері тих місць, де вона може поповнити свою освіту й отримати духовну насолоду, я був приречений заглядати в сад, що квітнув таємничою красою, тільки через чудові ґрати.

Тієї пори я присвячував сну аж надто багато часу, спав переважно до обіду, нерідко ще пізніше, й, уставши з ліжка, навтрус з'їдав на кухні якісь розігріті, а часом і холодні недоїдки, потім закурював цигарку, дар нашого механіка (він знав, який я ласий до цієї ніжної втіхи і як рідко можу собі її дозволити), та йшов з "Пансіону Лорелея" вже в надвечірній час, годині о четвертій, п'ятій — коли світське життя в місті досягає найвищої точки, заможні жінки вирушають з візитами або їздять в екіпажах від крамниці до крамниці, кафе наповнюються відвідувачами й вітрини починають сяяти вогнями. Тож я виходив на свої водночас повчальні й цікаві прогулянки велелюдними вулицями славетного міста Франкфурта й частенько, внутрішньо збагачений, повертався додому вже перед світанком.

А тепер уявіть собі скромно вдягненого юнака і те, як він, без друзів і знайомих, самотньо валандається крізь різнолику товкотнечу чужого міста! Він не має грошей, аби насолодитися радощами цивілізації. Про ці радощі так проникливо розповідають розклеєні на стовпах афіші, що навіть най недоумкуватіший хлоп неминуче мав утратити спокій і відчути приплив цікавости, а він так легко збуджується від усього й змушений задовольнятися лише читанням назв, дізнаючись про те, що ті радощі справді існують. Він бачить святково освітлені фойє театрів, але йому не можна злитися з людським потоком, який суне досередини, він стоїть, засліплений яскравим світлом вогнів мюзик-холів і вар'єте, що відбиваються на тротуарі, біля дверей яких стовбичить казковий велетень-мавр у трикутному капелюсі, тримаючи в руках жезл; через яскраве світло його обличчя ніби вибілене, як і пурпурова його ліврея, він вишкіряє зуби, припрошуючи гостей якимось незрозумілим діалектом; а бідному юнакові не можна відгукнутися на ці заклики! Але почуття його збентежені, розум напружений; юнак дивиться, насолоджується, сприймає, і якщо гамір і товкотнеча спершу оглушають, страшать і збивають з пантелику уродженця сонного містечка, то в нього таки вистачає гумору й самовладання, аби поступово освоїтися з цією метушнею й навіть обернути її на користь собі й своєму прагненню до пізнання.

А яка чудова вигадка — вітрини, як добре, що крамниці, базари, художні салони — ці склади розкоші — не жмикрутствують, не ховають скарби в своїх надрах, а широко, щедро, спокусливо виставляють їх напоказ за широкими вікнами. У зимові вечори ці виставки сяють, ніби сонячний день; ґірлянди маленьких газових пальників, вибудованих внизу вікна, не дають склу покритися памороззю. Так стояв я біля них, захищений від холоду тільки вовняним шарфом, обмотаним навколо шиї (пальто, яке дісталося мені у спадок від мого бідного батька, давно вже було закладене в ломбарді за вельми скромну суму), й пожирав очима всі ці прекрасні, витончені, дорогі речі, не звертаючи уваги на холод і вогкість, яка пронизувала мене до кісток.

У вітринах меблевих крамниць були облаштовані цілі кімнати: комфортабельні кабінети класичного стилю; спальні, що демонструють витонченість інтимних звичок, невеликі чарівні їдальні, де на столі, вкритому дамастовою скатертиною, обставленому зручними стільцями, стоять квіти, мерехтить срібло, найтонша порцеляна, крихкі келихи; аристократичні вітальні у вишуканому стилі, з канделябрами, камінами й кріслами, оббитими ґобеленом. Я не міг досхочу надивитися на те, як ніжки затишних крісел, такі витончені й благородні, тонуть у багряному ряхтінні перських килимів. Трохи далі мою увагу привернули вітрини елеґантного кравецького ательє. Тут я побачив весь гардероб багатія або вельможі — від оксамитового шлафрока чи підбитої єдвабом домашньої куртки до урочисто-чорного фрака, від комірця вишуканої форми, зробленого ніби з алебастру, до гідних гамаш та сяючих лакованих туфель, від сорочок у смужку або цяточку до коштовної шуби. Тут таки перед моїми очима постали й дорожні речі багатих мандрівників, ці вмістилища розкоші з м'якої телячої або найціннішої крокодилячої шкіри, яка виглядає ніби складеною із суцільних латок. Біля цих вітрин я познайомився з предметами необхідности красивого, вишуканого життя: флаконами, щітками, несесерами, футлярами для провізії, а також складаними спиртівками з блискучого нікелю. Серед усіх цих предметів були спокусливо розкладені строкаті жилети, чудові краватки, найтонша білизна, капелюхи на єдвабній підкладці, замшеві рукавички й шовкові шкарпетки. Споглядаючи всю цю розкіш, юнак міг засвоїти набір речей елеґантного джентльмена аж до останнього зручно вигнутого ґудзика. Потім, обережно проскакуючи між дзвінкими трамваями й екіпажами, я перейшов вулицю, й опинився уже біля вітрини крамниці художніх виробів. Тут була виставлена продукція витончених ремесел, речі, призначені тішити заможний освічений погляд: картини видатних майстрів, всілякі тваринки з порцеляни, красива кераміка, бронзові статуетки, руки мої так і тяглися приголубити їхні стрункі, шляхетні тіла. А що значить блиск кількома кроками далі, такий блиск, що у перехожого ноги приростають до землі? Це вітрина відомого ювеліра й майстра золотих справ, і ніщо, ніщо, крім тонкого скла, не відокремлює змерзлого хлопчика від усіх скарбів казкової країни.

Тут у мене, більше ніж деінде, нестримний захват поєднувався з невгамовною жагою пізнання. Блідо-ряхтливі низки перлів на мереживах з великою, як вишня, перлиною посередині, що рівномірно зменшуються, наближаючись до діамантового замка, — низки, які коштують ціле багатство; діамантові прикраси, що холодно виблискують на темному оксамиті, переливаються всіма барвами веселки й гідні прикрашати шию, груди й голову королев; гладкі золоті портсиґари й руків'я для тростин, спокусливо розкладені на скляних підставках; між ними недбало розсипане коштовне каміння, що вражає око величавою грою барв: криваво червоні рубіни, смарагди — яскраво-зелені, як кришталь, сапфіри, що випромінюють зоряне світло зі своєї прозоро синьої глибіні; аметисти, про які говорять, ніби їхній дивовижний бузковий відтінок — наслідок органічної домішки; опали, що змінюють колір залежно від точки, з якої дивишся на них; кілька топазів і ще якісь невідомі камені всіх відтінків сонячного спектру. Це видовище не тільки лоскотало мої почуття, я вивчав камені, усім єством своїм заглиблювався в них, порівнював їх і подумки зважував; у ті дні я вперше усвідомив свою любов до коштовного каміння, до цих досконалих за складом, але власне, нічого не вартих кристалів, найпростіші елементи яких з'єднуються в безцінне ціле лише завдяки грайливій примсі природи, й тоді саме я заклав основу серйозних знань, згодом набутих мною в цій чарівно-прекрасній царині.

Не знаю, чи казати мені ще про квіткові крамниці, з дверей яких, щойно вони прочинялися, лилися волого-теплі пахощі раю, а у вікнах стояли кошики, прикрашені величезними єдвабними бантами, ті, що на знак уваги посилаються жінкам. Або про канцелярські крамниці; заглядаючи у їхні вікна, я дізнався, який папір повинен вибирати джентльмен для своєї кореспонденції, а також — що на ній повинні бути виґравійовані його ініціали, корона й герб. Або про вітрини парфумерів і перукарів, де у великих гранованих флаконах були виставлені французькі парфуми й ароматичні есенції, а в розкішно оббитих футлярах лежали різноманітні аксесуари для полірування нігтів і масажу обличчя. Дар споглядання, а ним я володів тієї пори, був для мене всім — це дар, який виховує вже тому, що звернений на предметне, на все заманливо-повчальне, що тільки є у світі. Проте наскільки глибшими бувають збурені почуття, коли пожираєш очима не речі, а людей — можливість, щедро надана мені великим містом, точніше, його фешенебельними кварталами, в яких я переважно провадив свої спостереження! Як зовсім по-іншому, ніж мертві речі, полонять думки й увагу юнака люди!

О, ці сцени світського життя! Ніколи не були вони сприйнятнішими для погляду! Хто знає, чому одна з картин наповнює моє серце тугою й пожадливістю, а інша картина, нічим не примітна й цілком пересічна, так врізалася мені в пам'ять, що я навіть зараз ще тремчу від захоплення, згадуючи про неї? Ні, я не в змозі опиратися спокусі відтворити її на цих сторінках, хоча добре знаю, що оповідач — саме ним я зараз є — не повинен відволікати читача пригодами, з яких, вульґарно висловлюючись, "нічого не виникає", бо вони не сприяють розвиткові того, що прийнято називати "дією". Але можливо, при описі власного життя таки дозволено більше керуватися веліннями серця, ніж законами мистецтва!

Ще раз повторюю: нічого особливого в цій картині не було, але вона була чарівна. Місце дії знаходилося у мене над головою — балкон бельетажу великого готелю "Франкфуртське подвір'я". Одного разу зимовим вечором на балкон вийшли — так, так, прошу вибачення, саме так все й відбувалося — двоє молодих людей, не старших за мене, мабуть брат і сестра, можливо навіть двійнята. Були вони з непокритими головами, верхній одяг теж на себе не накинули, з пустощів. Обоє чорняві, явно уродженці заморських країн, чи то південно-американці іспано-португальського походження, чи то арґентинці або бразильці, а можливо — я ж просто гадаю — можливо, і євреї — припущення, яке нітрохи не применшує мого захоплення, оскільки виховані в розкоші діти цього племені бувають дуже й дуже привабливі. Обоє були такі гарні, що словами не опишеш, і юнак красою не поступався дівчині. Вони вже були одягнені для вечора; на манишці хлопця я помітив діамантові запонки, у дівчини в темних, красиво зачесаних косах виблискував діамантовий аграф, другий такий самий був пришпилений на грудях, там, де червонуватий оксамит сукні переходив у прозоре мереживо; з таких самих мере жив були й рукава.

Я вболівав за недоторканість їхнього туалету, бо кілька мокрих сніжинок, покружлявши в повітрі, вже лягли на темні кучері брата і сестри. Та й уся їхня дитяча витівка тривала не більше двох хвилин і була затіяна, очевидно, тільки для того, щоб, зі сміхом перехилившись через перила, подивитися, що діється на вулиці. Потім вони вдали, ніби в них зуб на зуб не потрапляє від холоду, струсили сніжинки зі свого одягу й зникли у кімнаті, де відразу спалахнуло світло. Зникла чудова фантасмагорія, зникла, щоб уже ніколи не виникнути знову. Але я ще довго стояв і дивився поверх ліхтарного стовпа на балкон, подумки намагаючись проникнути в життя цих істот. І не тільки в цю ніч, але ще багато ночей поспіль, коли я, втомлений від ходьби й споглядання, засинав на своїй кухонній лаві, снилися мені ці двоє.

То були любовні сни, сповнені захвату й жаги єднання. Інакше й сказати не можу, хоча схвилювало мене не окреме, а двоєдине явище — пробігом побачена пара, сестра і брат. Іншими словами — істота моєї статі і статі протилежної, тобто прекрасної. Але краса виникла тут з двоєдиности, з чарівного подвійного повторення, і я аж ніяк не впевнений, що образ юнака на балконі — якщо не говорити про перлини в його манішці — хоч трохи розбурхав би мої почуття, як сумніваюся і в тому, щоб дівчина без її чоловічого повторення могла змусити мій дух віддатися таким солодким мріям. Любовні сни — сни, які я люблю, мабуть, саме за первозданну нероздільність і невизначеність, за двозначність, а значить, повний сенс, який визначає людську природу в подвійності обох статей.

"Мрійник і роззява! — вже чую голос читача. — Де ж твої пригоди? Чи не зібрався ти протягом усієї книги годувати нас сентиментальними ламентаціями й хвилюваннями твоєї хтивої розслаблености. То що, так ти і далі притискався лобом і носом до величезних вікон і крізь шпарину в кремових фіранках зазирав досередини елеґантних ресторанів або стояв, одурманений пряними запахами, що линули з кухонь, і дивився, як кельнери обслуговують обраних франкфуртців, що сидять за маленькими столиками, на яких стоять канделябри зі свічками, затінені витонченими абажурами, й дивовижні квіти в кришталевих вазах?"

Так, усе це я робив і лише дивуюся, як влучно вдалося читачеві описати зорові насолоди, викрадені мною у красивого життя, здається, ніби він сам притискався носом до вищезазначених шибок. А щодо "розслаблености", то читач незабаром зрозуміє, наскільки недоречне тут це визначення і, як джентльмен, поспішить від нього відмовитися, попередньо вибачившись переді мною. Але час вже довести до його відома, що, не обмежуючись спогляданням, я шукав і знайшов спосіб вступити в певну дотичність зі світом, до якого вабила мене моя природа, а саме: після закінчення вистав я тинявся біля театральних під'їздів і, оскільки був спритним і послужливим, підкликав екіпажі, що чекали на замовлення, для вибраної публіки, коли вона, сміючись і розмовляючи, розпалена солодким видовищем, прямувала з фойє до виходу. Я кидався мало не під ноги коням, щоб змусити їх зупинитися біля критого під'їзду, де чекали мої "клієнти", або пробігав чималий шмат вулицею, розшукуючи чиюсь карету, сідав на козли поруч з кучером та, під'їхавши до театру, знову зіскакував, як лакей, стрімголов летів відчиняти дверцята й при цьому настільки чемно кланявся власникам екіпажа, що вони почувалися спантеличеними. Для того щоб доправити до під'їзду ці ландо і карети, я просив щасливців, яким вони належали, назвати мені своє ім'я і не знав більшого задоволення, ніж дзвінким голосом вигукнути його в повітря й обов'язково з додаванням титулу, наприклад: "Карету пана таємного радника Штрайзанда! Пана генерального консула Окерблома! Пана полковника Штраленгайма або Адельебзена!" Деякі власники особливо мудрованих імен вагалися, перш ніж назвати їх, не сподіваючись на мою здатність їх вимовити. Одна подружня пара, наприклад, яку супроводжувала доросла, але мабуть, незаміжня дочка, мала прізвище Крекі де Монт ан Флер; ці люди були буквально розчулені коректною елеґантністю, з якою я, ніби півень на зорі, прогорланив їхню поетичну, барвисто-назальну композицію імени, що складається з самого хрускоту й шелесту. Почувши його на віддалі, старий кучер негайно подав своїм панам старомодну, але чисто вимиту карету, запряжену парою вгодованих була них.

Жадані монети, часом навіть срібні, ковзали мені в долоню за ці послуги, надані сильним світу цього. Але для мого серця дорожчими були менш вагомі та більш обнадійливі нагороди, які часом випадали на мою долю, мимохіть помічені знаки прихильности з боку вищого світу: приємно здивований погляд, який зупинився на моїй особі, цікава усмішка. Я так дбайливо відзначав про себе всі ці скромні успіхи, що навіть тепер міг би поділитися спогадами якщо не про будь-кого з них, то вже, безперечно, про кожного більш-менш поважного.

Коли замислитися глибше, то яка дивна річ виходить з людським оком, цією перлиною органічної будови, коли воно зупиняється, збираючись зосередити свій вологий блиск на іншій людській істоті; ці дивовижні драглі, що складаються з такої самої звичайної матерії, що й усі творіння, і так само, як коштовне каміння, наочно показує нам: матерія — ніщо, все — це вдале й хитромудре її поєднання. Доки цвіль, що накопичилась у нашій орбіті й призначена до того, щоб з часом, розкладаючись в могилі, знову змішатися з рідким брудом, одухотворена хоч іскринкою життя, їй судилося будувати й перекидати повітряний міст через будь-яку прірву відчуження, що може виникнути між людьми!

Про явища тонкі й невловні говорити треба теж без жодного натиску, а отже, відступи тут допустимі лише з дотриманням суворої обережности. Щастя можна випробувати тільки на двох полюсах людських взаємин — де ще або вже не виникають слова: у зустрічі очей і в обіймах — тільки там панують безумовність, свобода, таємниця й глибока відвертість. Усі відносини в проміжку між цими полюсами — не теплі й не холодні, умовні, обмежені, скуті прийнятою формою світської умовности. Тут панує слово, цей слабкий, половинчастий засіб, перше породження цивілізованої поміркованости, настільки чуже пристрасній і мовчазній сфері природи, що можна було б сказати: будь-яке слово саме по собі — фраза, риторика. І це кажу я, той, хто має на меті написати автобіографію й, звичайно, докладає всіх зусиль, аби надати їй щонайкращого белетристичного вигляду. Проте словесне повідомлення — це не моя сфера, мене найбільш цікавлять зовнішні, мовчазні області людських стосунків; насамперед ті, де відчуженість та суспіль на безвідносність перебувають ще в своєму вільному первинному стані, де погляди безвідповідально поєднуються в мрійливій розпусті; але також інші — де найбільш можливе поєднання, довірливість і переплетіння стосунків щонайкраще віддзеркалюють той безсловесний первинний стан.

Розділ п'ятий

Та мені здається, читач уже починає побоюватися, що за всіма цими відступами я легковажно забув про навислу наді мною загрозу військової служби, а тому поспішаю запевнити його, що справа йшла зовсім не так і що я, навпаки, майже весь час і не без туги розмірковував про це фатальне для мене питання. Щоправда, мірою того як я подумки розплутував зав'язаний вузол, моя туга поступалася місцем тому радісному хвилюванню, яке ми відчуваємо, готуючись спрямувати всі свої здібності на вирішення великого, ба навіть ґрандіозного завдання, але — тут я маю притримати перо, адже піддатися спокусі й забігти наперед було б вельми необачно. Оскільки я дедалі більше переконуюся в правильності мого наміру опублікувати своє творіння, звичайно, якщо мені судитиметься його закінчити, то не маю права нехтувати тими правилами та приписами, якими керуються романісти, прагнучи розбурхати цікавість і хвилювання читача, тож не встоявши перед спокусою й наперед вибовкнувши все найцікавіше, я б передчасно витратив свій порох і, звичайно, грубо порушив би згадані правила.

Насамперед зазначу, що я з великою ретельністю, можна навіть сказати — суто науково, взявся до справи, остерігаючись недооцінити труднощі, які могли мене спіткати. Діяти навмання в серйозних випадках — не моя метода, навпаки, я завжди намагався поєднувати неймовірно зухвалу, з обивательського погляду, відвагу з холодною розсудливістю й продуманою обережністю, щоб одного разу розпочате не скінчилося для мене поразкою, ганьбою й осміянням, і такий підхід став запорукою моїх успіхів. У цьому випадку я не лише дізнався про всі подробиці майбутнього проходження медичного огляду, але й одержав найточніші відомості про вимоги, які висуваються до стану здоров'я військовозобов'язаних, почерпнувши їх частково зі спільних розмов з нашим пансіонером-механіком, який свого часу відбув військову службу, а частково з однієї багатотомної енциклопедії, яку механік, невдоволений власним рівнем освічености, виставив на полиці у себе в кімнаті. Накресливши в загальних рисах план дій, я зібрав півтори марки з чайових, отриманих біля театральних під'їздів, і придбав одну працю медичного спрямування, яка була виставлена у вітрині книгарні; я відразу занурився в читання й читав не тільки з великим запалом, але й з великою користю для себе.

Талант потребує знань, як корабель — піщаного баласту, але не менш правильно й те, що ми по-справжньому засвоюємо, чи навіть маємо право засвоювати лише ті знання, які талант жадає знайти в особливих випадках, коли вони йому конче потрібні, щоб з їхньою допомогою створити непорушну дійсність, вагому реальність. Щодо згаданої книги, то я нею буквально зачитувався, а вночі при свічці, що стояла біля дзеркала у нас на кухні, поспішав підкріпити здобуті мною знання практичними вправами, які кожен, кому трапилося б їх підгледіти, вважав би найбільшим шалапутством; але, займаючись цими вправами, я мав дуже чітку й продуману мету! Однак жодного слова більше! Скажу лише, що незабаром це вимушене мовчання буде відшкодоване читачеві сторицею.

Уже наприкінці січня я, відповідно до припису, письмово звернувся до військового комісаріату, доклавши до листа бездоганне метричне свідоцтво й довідку про не притягання до відповідальности, взяту з поліцейської дільниці, стримано ухильна форма якої (у довідці зазначалося, що поліція не має відомостей про будь-які порушення з мого боку) мене по-дитячому засмучувала й турбувала. У березні, коли весна вже сповістила про себе солодким подихом вітерцю й пташиним цвіріньканням, я отримав повістку, що зобов'язувала мене з'явитися у свій призовний округ для медичного огляду, тож узявши квиток четвертого класу, я негайно відбув до Вісбадена в настрої, втім, досить бадьорому. Я знав, що доля моя того дня ще не вирішиться, оскільки майже не було людини, яка не направлялася після попереднього огляду на так звану головну призовну комісію, що ухвалює остаточне рішення про придатність або непридатність рекрутів до військової служби. Очікування мої справдились. Процедура огляду виявилася швидкою, нічим не примітною й не залишила по собі жодних спогадів. Лікар виміряв мій зріст, ширину плечей, вислухав мене, поставив кілька побіжних питань і утримався від будь-яких висновків. Відпущений до особливого розпорядження з почуттям собаки на довгому ланцюгу, тобто поки що вільний, я прогулявся чудовими парками, яких так багато у місті-курорті Вісбадені, постояв, захоплюючись і розвиваючи свій смак, біля вітрин розкішних курортних торгових рядів і ввечері повернувся до Франкфурта.

Але минуло ще два місяці (була вже друга половина травня, і в наших краях передчасно запанувала літня спека), й настав день, коли моя відстрочка закінчилась, довгий ланцюг — вище я вдався до цього образного вислову — вкоротився, і я мав невідкладно з'явитися в комісію. Як калатало в мене серце, коли я знову сидів серед просто люду у вагоні четвертого класу вісбаденського потяга й на крилах пари мчав назустріч рішенню своєї долі. Мої супутники, розморені спекою, куняли, але я не мав права заснути, сидів виструнчений і налаштований до дії, інстинктивно уникаючи притулятися до спинки, та намагався уявити собі обставини, за яких мені доведеться випробувати свої сили і які, як то завжди буває, звичайно, складуться зовсім інакше, ніж мені зараз видається. І хоча мене по черзі охоплювали острах і веселощі, проте результат задуманого не вселяв тривоги. Я твердо вирішив іти до краю і, якщо знадобиться, задіяти всі свої душевні й фізичні сили (без такої готовности, на моє тверде переконання, взагалі нерозумно йти на серйозний ризик), а тому не сумнівався в моєму кінцевому успіхові. Страшила мене хіба що невідомість: я не знав, скільки сил мені доведеться зібрати й принести в жертву для досягнення мети. Така властива мені ніжна турбота про власну персону легко могла б обернутися розслабленням або боягузтвом, якби не врівноважувалася іншими, мужнішими рисами мого характеру.

Як зараз бачу низьке, але велике склепінчасте приміщення, переповнене юнаками, куди спрямував мене суворий перст військового відомства. Для комісії відвели перший поверх давно не ремонтованої, запущеної казарми; похмуре приміщення всіма чотирма вікнами виходило на глинистий приміський пустир, завалений усіляким сміттям, жорствою, бляшанками й різними покидьками. За простим кухонним столом сидів якийсь вусатий військовик, унтер офіцер або фельдфебель, і вигукував імена тих, кому належало через вузькі двері пройти для роздягання за перегородку поряд із сусідньою кімнатою, де відбувався медичний огляд. Замашки в цього військовика були грубі, розраховані на залякування новачків. Він голосно позіхав, викидав уперед руки й ноги або посмішкувався над освітнім цензом тих, кого викликав за списком і скеровував до вирішального приміщення. "Доктор філософії", — вигукував він з глузливим виглядом, ніби хотів сказати: "Ми цю філософію з тебе виб'ємо, друже!" Все це сповнило моє серце страхом і відразою.

Огляд був у розпалі, але просувався повільно. А оскільки рекрутів викликали за алфавітом, то ті, чиї прізвища починалися на останні букви, мимоволі були приречені на довге чекання. Напружена тиша панувала в приміщенні, де зібралися юнаки різних суспільних верств. Були тут сільські телепні й задерикувато налаштовані молодики — представники міського пролетаріату; підпанки з крамарських учнів, простодушні сини ремісників, ба навіть якийсь тип, причетний до театрального світу, чия вгодована темна постать викликала стриманий сміх; були тут і витрішкуваті хлопці невизначеної професії, без комірів, у подертих лакованих черевиках, а також мамині синочки, щойно зі шкільної лави, й бліді пани вже старшого віку, із борідками клинцем і чемними манерами вчених, які, відчуваючи всю безглуздість свого становища, неспокійно ходили залою. Троє чи четверо призовників, чиї імена мали ось-ось вигукнути, вже стояли босоніж біля дверей, роздягнені до спіднього, перекинувши через плече свій одяг, з капелюхами та черевиками в руках. Інші розташувались уздовж стін на вузьких лавках або присіли боком на підвіконня й уже зав'язали знайомство та впівголоса перекидалися словами про своє здоров'я й випадковості рекрутського набору. Часом — ніхто не знав, яким чином — з кімнати, де засідала медична комісія, проникали чутки, що придатними визнано вже багато юнаків, а це означало, що для тих, кого ще не оглянуто, підвищувалися шанси на щасливий кінець; утім, ці повідомлення годі було перевірити. У натовпі переморгувались, грубувато жартували над тими, чиї імена вже було названо і які стояли перед усіма поглядами майже голі, або простували до дверей в супроводі дедалі фривольнішого сміху, поки злісний окрик фельдфебеля не відновлював належної тиші.

Я зазвичай тримався осібно, не беручи участи в порожніх теревенях та солоних жартах, а коли до мене зверталися, відповідав холодно й ухильно. Стоячи біля відчиненого вікна (у переповненій залі було затхле повітря), я, аби згаяти час, дивився то на засмічене пустирище, то на строкату юрбу в приміщенні. Мені дуже кортіло зазирнути до сусідньої кімнати, де чинила суд медична комісія, щоб отримати принаймні побіжне уявлення про грізного штаб лікаря, але це було неможливо, і я посилено навіював собі, що йдеться не про особу цього пана й що моя доля зовсім не в його руках, а в моїх власних. Нудьга важко тисла на настрій усіх навколо, але я не страждав від цього. По-перше, я від природи терплячий, можу довго обходитися без жодних занять і люблю дозвілля, яке не стирається з пам'яті, не спотворюється й не забивається якоюсь притлумлюючою діяльністю. Крім того, мені жодним чином не треба було поспішати братися за виконання сміливого й важкого уроку, який на мене чекав; я навіть радів можливості освоїтися, звикнутися й зібратися на силі.

Було вже близько полудня, коли мій слух уловив імена, що починаються на літеру "К". Але доля, очевидно, хотіла сьогодні добродушно пожартувати зі мною: прізвищам Каммахер, Келлерманн, Кіліан, а також Кноль і Кроль, здавалося, кінця не буде, тож, коли нарешті пролунало моє прізвище і я почав роздягатись, мої нерви були дуже напнуті. Втім, ця обставина не похитнула моєї рішучости, навпаки, тільки зміцнила її.

У день призову я одягнув одну з тих накрохмалених сорочок, якими хрещений забезпечив мене для нового життя і які з ощадливости я зазвичай не носив, але заздалегідь вирішив, що тут хороша білизна справить вигідне враження. Отже, я стояв біля дверей кабінету між двох хлопців у запраних картатих бавовняних сорочках, усвідомлюючи, що мені не соромно показатися людям. Наскільки я міг помітити, на мою адресу не було відпущено жодного глузливого слівця, і навіть сержант за столом дивився на мене з тією повагою, з якою людина підлегла ніколи не відмовляє недоступній для неї витонченості й ошатності. Я бачив, що він порівнює з моїм обличчям дані, занесені в його список, — це заняття настільки захопило його, що він проґавив момент, коли треба було вигукнути моє ім'я, так що я навіть сам був змушений запитати, чи не пора мені йти, що він відразу й підтвердив. Отже, я переступив босоніж поріг і, опинившись один за перегородкою, поклав свій одяг поряд з одягом мого попередника на лаву, засунув під неї свої черевики, зняв нарешті накрохмалену сорочку й, акуратно розправивши, поклав її до решти гардеробу. Потім я прислухався і став чекати подальших наказів.

Напруження моє дійшло межі, серце калатало нерівно й кров, напевно, відлила від обличчя. Але до цього стану долучилося й інше почуття — почуття радісного порядку, для опису якого не так-то легко добрати слів. Одного разу мені на очі трапилася сентенція, вже не пригадаю, чи то якийсь епіграф, чи то обривок думки, вичитаної у в'язниці або під час проглядання газет, — сентенція про те, що голизна — той образ, який дала нам мати-природа — всіх нас зрівнює в правах і що серед голих не може бути ні табелі про ранґи, ні несправедливої переваги. Ця думка, яка дуже мене розгнівила, безперечно, мала потішити чернь, але в ній немає й крихти правди, бо справжня табель про ранґи встановлюється якраз первинною природою, й голизну можна назва ти справедливою лише настільки, наскільки вона якраз і підтверджує встановлену самою природою несправедливу аристократичну ієрархію людського племені. Я це зрозумів, коли мій хрещений Шіммельпрістер уперше чудово переніс на полотно мій образ, надавши йому ідеально узагальнюючого значення, й пересвідчувався в істинності цієї думки щоразу, коли бачив людину, ну хоча б у громадських лазнях, яка звільнилася від усіх випадкових умовностей і постає в тому вигляді, в якому народилася. Ось чому я від чував приплив радости, навіть гордости від того, що мав постати перед високою комісією не у випадковому злиденному одязі, а в щирому, первозданному вигляді.

Своїм вузьким боком перегородка прилягала до зали засідань, і хоча дощана стіна приховувала від моїх очей це судовище, але вухом я вловлював усе, що там відбувалося. Я чув, як штаб-лікар віддавав команду рекрутові повернутися праворуч, ліворуч, стати так чи так, чув уривчасті запитання, які він ставив, відповіді того хлопця, його незґрабне бурмотіння про запалення легенів, яке вочевидь не справило належного враження, оскільки було сухо обірване заявою про його безумовну придатність. Цей вердикт повторив ще якийсь інший голос, потім пролунала команда: "Прошу на вихід". Затупотіли кроки, й рекрут зайшов до мене за перегородку: сухорлявий молодик з бурою смугою навколо шиї, в нього були незґрабні плечі, всі в ластовинні, шорсткі коліна й великі червоні ступні. Я намагався в тисняві не торкатися до нього, але саме цієї миті якийсь гугнявий, хоча й різкий голос назвав моє прізвище, й унтер офіцер, що з'явився на дверях, кивнув мені головою. Я вийшов з-за перегородки, повернув ліворуч і зі скромною гідністю попрямував до того місця, де на мене чекали лікар і члени комісії.

У такі хвилини людина буває сліпою, тож усе, що я тут побачив, лише досить туманно закарбувалося в моєму розбурханому і водночас приголомшеному мозкові; праворуч від мене, зрізаючи кут, стояв довгий стіл, за яким, схилившись над паперами або відкинувшись на спинки стільців, сиділи якісь пани у військовому та цивільному. На лівому фланзі я помітив лікаря, що стояв у тіні, тож розгледіти його мені не вдалося, тим паче, що за його спиною було вікно. Під усіма цими націленими на мене поглядами, голий, виставлений напоказ, я, ніби в хмільному сні, відчував себе відчуженим від усіх людей та життєвих умовностей, без певного віку, вільним і чистим; мені навіть здавалося, ніби я ширяю в просторі — почуття, про яке згадую не тільки без здригання, а навпаки, з великим задоволенням. Хай як тремтіли у мене руки й ноги, хай як прискорено билося серце, але дух мій тепер був на чатах, ба більше, насолоджувався спокоєм, і все, що я говорив і робив, було природно й, на мій власний подив, давалося мені легко, без жодних зусиль. Наслідком довгого тренування й сумлінного заглиблення в неминуче майбутнє є те, що у вирішальний час людина перебуває в сомнамбулічному проміжному стані між вчинком і подією, дією та пасивністю, й цей стан уже не вимагає від нас уважности, тим паче, що дійсність, як правило, висуває нам значно менші вимоги, ніж ті, до яких ми готувалися, тож ми опиняємося у становищі воїна, що вирушив у бій, озброївшись до зубів, тоді як насправді йому для перемоги досить мати при собі лише якийсь один вид зброї. Той, хто розраховує лише на себе самого, завжди готується до найважчого, аби тим вільніше впоратися з легким, і радіє, коли йому для повного торжества досить пустити в хід найпростіші засоби, адже засоби грубі та несамовиті вселяють йому огиду і він вдається до них лише у разі крайньої потреби.

— Так, це однорічник, — промовив за столом чийсь низький, доброзичливий голос, але відразу, на мою превелику досаду, я почув, як інший, гугнявий і різкий, який я вже одного разу чув, виправив його, помітивши, що я звичайний рекрут.

— Підійдіть ближче, — сказав штаб-лікар. Голос у нього був слабкий і буркотливий. Я охоче йому скорився й, підійшовши впритул, з рішучістю, можливо, трохи дурнуватою, але не антипатичною промовив:

— Я абсолютно придатний до військової служби.

— Не вам це встановлювати, — досадливо заперечив лікар, при цьому він витягнув шию й похитав головою. — Відповідайте на запитання і утримуйтесь від зауважень.

— Слухаю, пане головний лікарю, — тихо сказав я, хоча чудово знав, що він всього на всього штаб-лікар, і злякано зиркнув на нього. Тепер я роздивився його краще. Він був худий, його мундир був весь у складках і сидів на ньому незграбно. Рукави з вилогами до самого ліктя були йому задовгі, тож з них визирали лише кістляві пальці. Вузька й рідка борідка, того самого темно-бурого кольору, що й під стрижене їжачком волосся на голові, дуже видовжувала його обличчя; окрім того він майже весь час тримав рот напів-розтуленим, від чого щоки здавались запалими, а нижня щелепа — відвислою. На червоному переніссі штаб-лікаря сиділо пенсне в срібній оправі, таке погнуте, що одне скло налазило на повіку, а інше було занадто далеко від ока.

Такою була зовнішність мого партнера. Почувши мої слова, він натужно посміхнувся й скоса подивився на комісію за столом.

— Підніміть руки! Скажіть, ким ви є у цивільному житті, — наказав він і відразу, як кравець, обміряв мені груди й спину зеленим сантиметром, поцяткованим білими цифрами.

— Маю намір піти на службу в готель, — відповідав я.

— У готель? Так, так, це ваш намір. І коли ж ви гадаєте приступити до цієї служби?

— Я і мої рідні вважаємо, що я можу вступити на посаду після того, як відбуду військову службу.

— Гм! Про ваших рідних я не питав. Утім, хто вони?

— Професор Шіммельпрістер — мій хрещений батько, а мати — вдова фабриканта шампанських вин.

— Так, так, шампанських вин. А чим ви наразі займаєтеся? Як у вас справи з нервовою системою? Чому у вас смикається плече?

І справді, поки я стояв перед ним, мені раптом майже несвідомо подумалося, що зовсім не настирливе, але часте посмикування плечем буде тут дуже доречним. Я вдумливо відповів:

— Чесно кажучи, я ніколи не думав про свою нервову систему.

— У такому разі перестаньте сіпатися!

— Так, пане головний лікарю, — зніяковіло відповів я, але тут-таки знову здригнувся, на що він, проте, не звернув уваги.

— Я не головний лікар, — пробекав він і при цьому так сильно гойднув схиленою головою, що пенсне ледь не звалилося в нього з перенісся, він поправив його всією п'ятірнею правої руки, втім, абсолютно намарно, оскільки так і не підняв голови.

— Перепрошую, — соромливо прошепотів я.

— Відповідайте на моє запитання.

Я розгублено й здивовано роззирнувся й благально поглянув на членів комісії, в очах яких, на мою думку, читалася співчутливість і цікавість.

— Я питав, чим ви наразі займаєтеся?

— Допомагаю матері, — поспішив я відповісти з радісною готовністю, — у веденні господарства великого пансіону для приїжджих до Франкфурта-на-Майні.

— Дуже похвально, — іронічно зауважив він і відразу наказав: — Кашляніть, — оскільки вже встиг приставити чорний стетоскоп до моїх грудей.

Мені довелося ще багато разів кашляти, поки він прикладав цей апарат до мого тіла. Відклавши стетоскоп, він озброївся маленьким молоточком, узятим зі столика, що стояв поруч, і почав мене вистукувати.

— Чи хворіли ви коли-небудь на важкі недуги? — проходом спитав він.

Я відповідав:

— Зовсім ні, пане полковий лікарю! Важкими ніколи не хворів. Наскільки мені відомо, якщо не говорити про маленькі відхилення від норми, я абсолютно здоровий і придатний до служби в будь-якому роді військ.

— Та мовчіть уже! — сказав він, раптово перериваючи прослуховування, й, не розгинаючи спини, злісно подивився на мене знизу вгору. — Дозвольте мені самому зробити висновок про вашу придатність чи непридатність і не бовкайте зайвого! Ви весь час говорите те, про що вас не питають, — повторив він, припиняючи обстеження, випростався й відступив від мене на кілька кроків. — У вас якесь нетримання мови, я відразу це помітив. Що з вами таке? Де ви навчалися?

— Я закінчив шість класів реального училища, — тихенько відповів я, явно засмучений тим, що не догодив йому.

— А чому не сім?

Я опустив очі й кинув на нього спідлоба красномовний погляд, який міг би пройняти кого завгодно. "Навіщо ти мучиш мене? — ніби питав я цим поглядом. — Навіщо змушуєш мене відкритися? Хіба ти не бачиш, не чуєш, не відчуваєш, що перед тобою стоїть юнак зовсім особливого душевного складу, який під личиною вихованости й привітности приховує тяжкі рани, завдані йому нещадним життям? Який же ти нечуйний, коли змушуєш мене виставляти мій сором напоказ усім цим поважним панам!" — такий був мій погляд. І нехай повірить мені вимогливий читач, мій погляд не брехав, хоча я свідомо й цілеспрямовано змусив його відобразити тугу й сум'ятті. Брехня й лицемірство завжди легко виявляться, коли відтворювати відчуття для тебе чуже й незнайоме, в кожному разі, зведуться до убогого мавпування, до жалюгідного фарсу. Але невже ми не маємо права у разі потреби обертати собі на благо життєвий досвід, який так дорого нам дістався? Мій сумний, докірливий, швидкий погляд говорив про раннє знайомство з потворною жорстокістю життя. Потім я глибоко зітхнув.

— Ну, відповідайте! — повторив лікар дещо м'якшим тоном.

Внутрішня боротьба тривала в мені, коли я нерішуче заговорив:

— Я відстав і не зміг закінчити школу, оскільки часто пропускав заняття; періодичні нездужання змушували мене залишатися в ліжку. До того ж вчителі вважали своїм обов'язком картати мене за брак уважности й старанности, що позбавляло мене останніх сил і бадьорости духу — адже моєї провини тут не було, як не було і нехтування своїми обов'язками. На мою біду, я часто не чув, що говорилося в класі, точніше — чув, але не сприймав. Мені, наприклад, траплялося не виконувати домашніх завдань просто тому, що я нічого про них не знав, а не через те, що голова моя була зайнята якимись сторонніми, неналежними думками, але виходило так, наче я не був у школі й не чув ні пояснень нового матеріалу, ні домашнього завдання, яке нам треба було виконати і яке я, отже, не робив, що, звичайно, викликало роздратування вчителів, мене лаяли й вживали суворих заходів, тоді як я…

Тут я вже не знайшов слів, розгубився, замовк і якось дивно пересмикнув плечима.

— Стоп! — сказав лікар. — Ви що, недочуваєте, чи що?

Відійдіть но подалі! Повторюйте мої слова. — І він почав безглуздо артикулювати губами, — його худа борідка при цьому ходила ходором, — він шепотів різні числа, які я точно й акуратно повторював за ним; мій слух, як, утім, й інші чотири органи чуття, завжди вирізнявся неабиякою гостротою, і я не вважав за потрібне це приховувати. Я повторював складні числа, які він, здавалося, тільки ледь чутно видихав, і цей мій чудовий дар так його зацікавив, що він захоплено продовжував експеримент: відсилав мене в протилежний кут і на відстані шести або семи метрів не так вимовляв, як намагався приховати чотиризначні цифри й час від часу, коли я майже навмання вловлював і повторював те, що він шепотів ледь розтуляючи губи, багатозначно поглядав на членів комісії.

— Ну що ж, — сказав він нарешті з награною байдужістю, — чуєте ви відмінно. Підійдіть сюди й точніше поясніть нам, у чому, власне, виражалося нездужання, яке часом примушувало вас пропускати заняття в школі?

Я з готовністю підійшов ближче.

— Наш домашній лікар, санітарний радник Дюзінґ, називав це нездужання свого роду мігренню.

— Так, так, значить, у вас був домашній лікар? Був санітарним радником. І називав це мігренню! Добре, а як же вона починалася, ця ваша мігрень? Опишіть нам весь напад! Починалося з головного болю?

— Так, головний біль теж, — підтвердив я, шанобливо і з подивом поглянувши на нього, — і шум у вухах, але насамперед я відчував болісну тугу, страх, точніше, цілковитий занепад сил, який незабаром переходив у страшні блювотні судоми, так що мене мало не викидало з ліжка…

— Блювотні судоми? — перепитав він. — А інших судом не бувало?

— Ні, інших не було, — впевнено відповів я.

— Ну, а шум у вухах?

— Шум у вухах дуже допікав мені.

— А коли з вами траплялися ці напади? Після якого не будь сильного хвилювання? Чи без особливого приводу?

— Якщо не помиляюся, — торопіючи й роззираючись, відповідав я, — то це траплялося зазвичай після того, як у мене бували неприємності в класі, пов'язані з тим явищем, про яке я…

— Тобто коли ви не чули або чули, але не сприймали того, що говорилося в класі, ніби ви були відсутні?

— Так, пане старший лікарю.

— Гм, ну а тепер гарненько подумайте й чесно скажіть нам, чи не помічали ви особливих симптомів, які б постійно з'являлися перед тим станом, коли ви були ніби відсутні, симптомів, які попереджали вас про наближення нападу. Не соромтеся! Подолайте свій цілком зрозумілий страх і скажіть відверто, чи траплялося вам помічати щось таке?

Я глянув на нього й досить тривалий час дивився йому прямо в очі, повільно, у важких роздумах похитуючи головою.

— Так, у мене частенько бувало якось дивно на душі, бувало й, на жаль, буває, — тихо й зосереджено промовив я нарешті. — Часом мені здається, ніби я стою біля розжареної печі або біля вогню — таким жаром нараз повіє на мене, спочатку я відчуваю його в ногах, потім він підіймається вище. З цим відчуттям пов'язаний ще якийсь свербіж у всьому тілі, дуже дивний, тому що одночасно у мене йдуть кола перед очима, різнокольорові, іноді навіть красиві, але мене це все таки лякає. А тіло свербить так, якщо мені буде дозволено ще раз згадати про це явище, наче по ньому повзають мурашки.

— Гм… І після цього ви не чуєте багато чого з того, що говориться навколо?

— Саме так, пане начальнику шпиталю. Я багато чого в самому собі не можу збагнути; навіть у побуті в мене трапляються якісь дурні неприємності: іноді, наприклад, я потім сам це помічаю, у мене за столом раптом випадає ложка з рук і я обливаю скатертину супом, мати потім лає мене, каже, що я — доросла людина й при гостях… — до речі, у нас переважно бували артисти й учені — …не вміє пристойно поводитись.

— Так, значить, ложка випадає з рук! І ви не відразу це помічаєте. А скажіть, будь ласка, радилися ви з вашим домашнім лікарем, цим самим санітарним радником чи як ви там його величаєте, щодо таких не цілком нормальних явищ?

— Ні, — похнюпившись, відповів я.

— А чому ж? — наполягав він.

— Та я соромився, — сказав я затинаючись, — і нікому нічого не говорив, мені здавалося, що ліпше зберегти це в таємниці. Крім того, в душі я сподівався, що з часом моя хвороба минеться. Я ніколи не думав, що знайду в собі сили зізнатися кому небудь про те, як дивно я часом почуваюся.

— Гм, — пробурмотів він, і його борідка насмішкувато засмикалась. — Ви, очевидно, вважали, що це завжди будуть пояснювати просто мігренню. Ви, здається, сказали, — провадив він далі, — що ваш батько був власником горілчаного заводу?

— Так, тобто власником заводу шипучих вин, — чемно відповів я, одночасно погоджуючись з ним і виправляючи його.

— Так, так! Завод шипучих вин. І ваш тато, треба гадати, чудово розбирався у винах?

— Ну, певна річ, пане штаб лікарю, — радісно підтвердив я; члени комісії помітно пожвавішали. — Він був справжнім знавцем.

— І, напевно, сам він теж не відмовлявся від скляночки доброго вина й був, так би мовити, добрим гулякою перед ликом господнім?

— Мій батько, — відповів я ухильно й уже зовсім не так бадьоро, — був втіленням життєрадісности. Це я можу під твердити.

— Так, так, втіленя життєрадісности. А від чого він помер?

Я не відповідав. Глянув на нього, похнюпився і тільки трохи згодом тремтячим голосом сказав:

— Я просив би пана штаб-лікаря, якщо можливо, не наполягати на цьому питанні…

— Ви тут не повинні нічого приховувати, — суворо пробекав він у відповідь. — Якщо я питаю — значить, ці відомості для нас істотні. Нагадую вам, що у ваших інтересах повідомити, від чого помер ваш батько.

— Він був похований за церковним обрядом, — відповідав я; груди у мене стискалися від хвилювання, я не міг нічого розповісти до ладу. — Я можу надати докази, папери, що свідчать про церковне поховання, а також про те, що за труною йшло багато офіцерів і професор Шіммельпрістер. Єгомость настоятель нашого собору отець Шато згадав у своєму прощальному слові, що револьвер вистрілив випадково, коли батько взяв його, щоб трохи ліпше роздивитися, а якщо в нього здригнулася рука, якщо він у той момент взагалі не зовсім володів собою, то це тому, що нас спіткало велике лихо… — Я сказав "спіткало велике лихо" та вжив ще кілька пишномовних і патетичних виразів. — Банкрутство кістлявою рукою постукало у наші двері, — вигукнув я, не тямлячи себе, й для більшої наочности постукав у повітрі зігнутим пальцем, — бо мій батько втрапив у тенета лиходіїв; з ласки цих кровопивць і душогубів усе наше майно було розпродане, вивезене… навіть… скляна арфа… — безглуздо пробурмотів я, відчуваючи, що в мене міниться обличчя, — еолове… колесо… І цієї миті трапилося ось таке: моє обличчя спотворилося — та що там спотворилося, воно стало таким страшним і небувалим, яким може стати обличчя смертного хіба через втручання й спонуку самого диявола. Воно буквально роз'їхалося на всі чотири боки — догори, донизу, праворуч і ліворуч — і тут же все стислося, ніби від удару; огидна крива посмішка прорізала спочатку ліву, потім праву щоку, тоді як одне око заплющилося з такою силою, ніби в нього зліпилися повіки, а інше розплющилося так неймовірно широко, що я, з жахом, виразно відчув — ось-ось у мене вискочить очне яблуко — але хай буде, що буде! Цієї хвилини мені було не до ніжної турботи про свої очі. Хоч ця проти природна міміка й повинна була викликати у всіх присутніх той ступінь здивування, який уже прийнято позначати словом "жах", та вона була ще тільки прелюдією до справжнього відьомського шабашу, до пекельної битви ґримас і судом, що в найближчі секунди розігралася на моєму юному обличчі. Достеменно описати всі видозміни рис, всі огидні положення, які набували мій рот, ніс, мої брови й щоки, одне слово — всі мої лицьові м'язи — і все це в безперервній блискавичній мінливості, так що жодна з цих мерзенних ґримас не повторилася двічі, — далебі було б непосильним завданням. Зауважу лише, що душевні зміни, які хоч якось відповідали б таким фізіологічним феноменам, — ідіотична жвавість, крайнє здивування, божевільна хіть, нелюдська мука й шалене скреготіння зубами, — мали бути вже породженням не цього світу, а інфернального царства, де стократно розростаються земні наші пристрасті.

Тіло моє теж не залишалося спокійним, хоча я стояв, і стояв на тому самому місці. Голова крутилася так, що, здавалося, обличчя й потилиця, міняються місцями, немов хтось, заволодівши моїм тілом, мав намір скрутити мені в'язи; плечі й руки ніби виверталися із суглобів, стегна прогиналися, коліна вкрутилися досередини й билися одне об одне, живіт запався, а випнуті ребра, здавалося, готові прорвати шкіру; пальці на ногах звела судома, а на пальцях рук не залишалося жодного суглоба, який не зігнувся б, наче якийсь фантастичний кіготь, і от у такому стані, ніби під пекельним катуванням, я пробув не менше двох-трьох хвилин.

Упродовж цього нескінченно тривалого часу, ще й у таких тяжких умовах, я був без свідомости, в усякому разі, я нічого не пам'ятаю з того, що коїлося навколо, грубі окрики долинали до мене ніби з якоїсь безмірної далечіні, і я не мав змоги їх розібрати. Отямившись уже на стільці — його квапливо підсунув під мене обер-штаб-лікар, я сильно закашлявся, захлинувшись затхлою й теплуватою водою, яку цей вчений муж силкувався влити мені в горлянку. Багато членів комісії схопилися з місць і стояли, перехилившись через зелений стіл, з розгубленими, обуреними й гидливими обличчями. Інші висловлювали свої почуття з приводу тільки що побаченого дещо тихіше. Один із них, наприклад, затиснув руками обидва вуха, й обличчя його — так ніби на нього перекинувся мій психічний стан — спотворила безглузда ґримаса; другий, притиснувши до губ два пальці правої руки, швидко-швидко кліпав очима. А щодо мене, то я вже зі спокійним, але переляканим обличчям роззирався навколо, щойно закінчивши цю огидну сцену; в сум'ятті я швидко підхопився зі стільця й став струнко — позиція, яка, безперечно, жодним чином не узгоджувалася з моїм душевним станом.

Обер-штаб-лікар відійшов від мене, все ще не випускаючи з рук склянки з водою.

— Ну що, очумався? — запитав він з досадою, хоча й не без нотки співчуття в голосі.

— Так точно, пане військовий лікарю, — з готовністю відповів я.

— Ви що-небудь пам'ятаєте з того, що зараз відбулося?

— Красно перепрошую, — була моя відповідь, — хвилину-другу я був трохи неуважний.

За столом комісії хтось коротко і не без гіркоти розсміявся. Хтось пошепки повторив слово "неуважний".

— Мабуть, вас щось відволікло, — сухо сказав лікар. — Ви що, йшли сюди в дуже збудженому стані? З хвилюванням чекали рішення про свою придатність до військової служби?

— Не смію заперечувати, — відповів я, — що я був би дуже засмучений, якби мене визнали непридатним, не знаю, як би я став дивитися в очі матері у разі такого рішення. Свого часу у неї в домі було багато людей, належних до офіцерського стану; вона — палка шанувальниця військової касти й питання про мою службу приймає дуже близько до серця, бо чекає від служби значної користи для моєї освіти й, крім того, сподівається, що військова служба зміцнить моє часом все ж таки слабке здоров'я.

Він, мабуть, не звернув ані найменшої уваги на мої слова й не подарував мені своєї відповіди.

— Визнаний непридатним, — промовив він і поставив склянку з водою на столик, де лежали його інструменти: сантиметр, стетоскоп і молоточок. — Казарма — не лікарня, — кинув він мені через плече й повернувся до столу комісії.

— Призовник, — тоненько замекав він, — страждає так званими еквівалентними нападами епілепсії, що вже саме по собі виключає питання про його придатність до військової служби. На моє переконання, ми маємо тут справу з важкою спадковістю: батько його багато пив і коли збанкрутував, наклав на себе руки. З наївної розповіди пацієнта ми можемо зробити висновок, що у нього мають місце явища так званої аури. Далі, тут наявні важкі душевні стани, які, як ми чули, часом приковують пацієнта до ліжка; шановному колезі санітарному радникові, — дерев'яна посмішка знову з'явилася на його тонких губах, — хотілося пояснити все це мігренню, тоді як науково таке явище кваліфікується як депресія, що настає після нападу епілепсії. Також вельми характерне явище для перебігу хвороби — небажання говорити про неї, зазначене самим пацієнтом, — попри свій явно говіркий характер, він, за власним визнанням, вважав за краще замовчувати ці явища. Прикметно, що в свідомости більшости епілептиків ще досі живе дещо від старовинних містично-релігійних уявлень про суть цього нервового захворювання. Призовник прийшов сюди у схвильованому, напруженому стані.

Екзальтованість його мови відразу впала мені в очі. Про нервову конституцію свідчила також нерегулярна, хоча органічна й бездоганна, діяльність серця й звичне, мабуть мимовільне, посмикування плечей. Але найхарактернішим симптомом я би назвав дивовижну чутливість слуху, виявлену в пацієнта під час подальшого огляду. Не виключено, що таке виняткове загострення почуттів пов'язане з досить важким нападом хвороби, який ми зараз спостерігали, нападом, що, можливо, визрівав уже протягом декількох годин і був спровокований, гадаю, неприємним для пацієнта випитуванням. Рекомендую вам, — сказав він, обернувшись до мене під кінець свого чіткого наукового висновку, тон у нього знову став нуднуватий і зарозумілий, — довіритися досвідченому й обізнаному лікареві. Ви визнані непридатним до військової служби.

— Визнаний непридатним, — повторив уже знайомий мені гугнявий голос.

Я стояв як у воду опущений і не міг рушити з місця.

— Ви вільні й можете йти додому, — співчутливо й навіть доброзичливо мовив бас, володар якого ще на самому початку виявив себе людиною з витонченими почуття ми, коли прийняв мене за однорічника.

— Чи не можна все-таки зробити ще одну спробу? Хіба це неможливо, що солдатське життя зміцнить моє здоров'я?

Деякі з членів комісії, сміючись, знизали плечима, але обер-штаб-лікар залишився невблаганно суворим.

— Я вам повторюю, що казарма — не лікарня. Ви вільні! — пробекав він.

— Вільні! — повторив гугнявий голос і вигукнув нове ім'я: — Латте, — оскільки тепер черга дійшла до літери "Л", і на арену виступив якийсь вуркаган з волохатими грудь ми.

Я вклонився й пішов за перегородку; поки я вдягався, мені складав товариство унтер-офіцер, що наглядав за порядком.

Щасливий, але вельми серйозно налаштований і втомлений — адже я тільки що витворив і вистраждав щось таке, що лежить за межами людського розуміння, — роздумуючи над словами обер-штаб-лікаря щодо застарілого погляду на таємничу хворобу, носієм якої він мене вважав, я ледве слухав лагідну балаканину цього поцяцькованого дешевими галунами унтера з напомадженою чуприною та закрученими вусиками й тільки пізніше усвідомив його прості слова.

— Шкода мені вас, — говорив він, — їй богу, шкода, Круль, чи як вас там звати! Хлопець ви — що треба і могли б далеко піти на військовій службі. Я одразу бачу, з кого буде діло. Шкода, дуже шкода, ви для нас людина найбільш підходяща, вони від хорошого солдата відмовилися. Може, ви б навіть фельдфебелем стали, якби вони вас послухались.

Як я вже сказав, ці прихильні слова не скоро дійшли до моєї свідомости, і, доки квапливі колеса несли мене додому, я думав нишком, що ця людина, мабуть, має рацію; коли я уявляв, як відмінно, витончено і природно сидів би на мені військовий мундир, як солідно виглядав би я весь той час, що мені довелося б його носити, я вже майже жалкував, що закрив собі доступ до такої пристойної форми існування, до світу, де, напевно, мають смак до природжених заслуг, до неписаної субординації.

Та добре подумавши, я зрозумів, що, долучившись до цього світу, вчинив би грубу помилку. Я не народжений під знаком Марса, принаймні, не в особливому й істинному сенсі цих слів. Адже коли головними прикметами мого незвичайного життя були войовнича суворість, самовладання, небезпека, то все ж таки найпершою його передумовою і основною умовою незмінно була свобода, а ця умова несумісна з ярмом будь-якої грубо наявної дійсности. І хоча я згодом таки жив життям солдата, проте було б великим безглуздям приректи себе на солдатське життя; якщо розумно визначати такий високий набуток, як почуття свободи, то можна сказати, що свобода — це можливість жити по-солдатськи, але не як солдат, тобто в переносному, а не в прямому сенсі, одне слово — мати можливість жити в переносному сенсі якраз і означає свободу.

Розділ шостий

Після цієї воістину Давидової перемоги, інакше не можу її назвати, я повернувся до життя на франкфуртських вулицях, — оскільки час, призначений для мого вступу на посаду в паризькому готелі, ще не настав, — до життя, сповненого хвилюючої самотности у вирі вищого світу. Поринувши у хвилі міської суєти, я міг би, звичайно, якби мав охоту, зав'язати приятельські стосунки або хоча б знайомство з безліччю юнаків, подібних на мене, або, принаймні, таких, що були зі мною одного покрою. Але я не тільки до цього не прагнув, а скорше уникав такого товариства і вже, в кожному разі, намагався, щоб просте знайомство не переходило у ближчі відносини, оскільки внутрішній голос рано сповістив мені, що приятелювання й тепла дружба — не мій талан і що мені судилося у скрутній самоті, не покладаючись ні на кого, крім самого себе, неухильно йти своїм особливим шляхом; оскільки мені хочеться бути якнайточнішим, скажу навіть, що мені здавалося, ніби тісніше спілкування, невимушена балаканина з товаришами по чарці й узагалі будь-яке панібратство чи "амікошонство", як сказав би мій бідолашний батько, змусять мене розм'якнути, видати якусь таємницю моєї натури, так би мовити, розрідять мої життєві соки й фатальним чином послаблять, зведуть нанівець дивовижну еластичність мого єства.

Тому, сидячи за липкими мармуровими столиками нічних ресторацій, які мені траплялося відвідувати, я проти ставляв будь-яким спробам зближення, будь-якій нав'язливості ту ввічливість, що властива моєму характерові й смакові значно більше, ніж грубість, і яка, до речі, є значно надійнішим муром. Грубість ставить вас на одну дошку з ким завгодно; дистанцію створює тільки ввічливість. Її я закликав на допомогу й тоді, коли більш-менш завуальовано й дипломатично мені робилися небажані пропозиції з боку чоловіків не зовсім звичайного складу, що, безперечно, не дуже здивує читача, знайомого з багатогранним світом почуттів, бо й справді нічого тут дивного не було при тому гарненькому личкові, яким нагородила мене природа, та й взагалі при моїй за всіма мірками привабливій зовнішності, на яку звертали увагу, незважаючи на жалюгідний латаний одяг, шарф навколо шиї та подерті черевики. Це моє злиденне вбрання навіть заохочувало такого штибу "шукачів", що належали, певна річ, до вищого класу суспільства, воно надавала їм сміливости, тимчасом як на жінок у тих самих колах такий вигляд справляв відразливе враження. Звичайно, мені траплялося і з боку прекрасної статі з радістю помічати й уловлювати знаки мимовільного співчуття до моєї особи, самою природою виділеної із загалу. Іноді я зауважував, як при моїй появі самозакохана блукаюча усмішка на блідому випещеному обличчі раптом ставала розгубленою й набувала збентеженого, навіть ледь страдницького відтінку. Твої чорні очі, о моя безцінна в парчевій ротонді, розширювалися й майже злякано дивились на мене. Їхній погляд проникав крізь моє лахміття, так що я нагим тілом відчував його допитливий доторк, потім знову запитливо повертався до мого одягу, глибоко вбирав у себе мій погляд, — твоя голівка при цьому злегка закидається, ніби ти п'єш вино, — безмовно відповідав мені з ніжною, тривожно-наполегливою спробою збагнути, потопав у моїх очах, а потім, потім тобі, звичайно, доводилось "байдуже" відвертатися, сідати у витончений будиночок на колесах, і коли ти вже наполовину зникала під його шовковими склепіннями і лакей з батьківським благоволінням вручав мені срібну монету, твоя чарівна постать, оповита гаптованим золотом, у світлі великих ліхтарів біля під'їзду оперного театру ще ніби в нерішучості застигала на якусь мить у вузькій рамі каретних дверцят.

Ну, звичайно, були і в мене таємні зустрічі, й спогад про одну з них ще досі викликає в мені почуття розчулености. Але взагалі навіщо жінкам у золотих ротондах потрібен такий юнак, такий, яким я був тоді, іншими словами, ще зовсім зелений молодик, який вже цим одним заслуговує хіба на те, щоб здвигнути плечима, та ще зовсім знецінений в їхніх очах своїм жебрацьким одягом, цілковитою відсутністю всього, що повинен мати справжній кавалер? Жінка зауважує лише джентльмена, а я таким не був. Інша річ — охочі йти манівцями, мрійники, ті, що шукають не жінку й не чоловіка, а щось середнє, якусь дивину. І я таки був цією дивиною. Тому мені й було потрібно мати на озброєнні стільки відстороненої ввічливости, аби ухилятися від настирливих захоплень такого роду, хоча часом я таки був змушений на невтішні благання вдаватися до м'яких, примирливих умовлянь.

Я не вважав за можливе відповідати на такі домагання з позицій високої моралі, в моєму особливому випадку мені не зовсім зрозумілої; скорше разом з римським поетом я був готовий вигукнути: ніщо людське мені не чуже. А про моє власне оволодіння наукою кохання мені хотілося б роз повісти таку історію: серед найрізноманітніших людських порід, які траплялися мені у великому місті, була одна, зовсім особлива, сама поява якої в поважному суспільстві незмінно дає щедру поживу для фантастичних вигадок, не могла не привернути до себе уваги ще незрілого юнака. Я кажу про ту частину міського жіноцтва, яку називають "публічні жінки", "діви радости" чи просто "ці створіння", або, вдаючись до високого стилю — "жриці Венери", "німфи" та "Фріни", яка проживає в будинках розпусти або в нічний час вештається певними вулицями й пропонує себе, з дозволу влади або внаслідок її потурання, зголоднілій та водночас платоспроможній частині чоловіцтва. Мені завжди здавалося, що коли дивитися на це явище так, як, на мою думку, взагалі варто було б дивитися на речі, а саме свіжим, не затьмареним звичкою поглядом, то ми побачили б у ньому барвистий пережиток яскравіших епох, що вклинюється в нашу благопристойну епоху, пережиток, який мене особисто тішив і веселив уже самим фактом свого існування. Через бідність я не міг відвідувати ті особливі заклади. Але на вулицях і в нічних барах я мав необмежені можливості спостерігати за цими звабними створіннями. До речі, треба сказати, що інтерес мій не був одностороннім, і якщо хтось таки обдарував мене пильною увагою, то передовсім ці нічні метелики, тож незабаром, незважаючи на мою звичайну стриманість, із багатьма з них у мене зав'язалися дружні стосунки.

"Пташки смерти" або "трупні курочки" — так називає народ дрібних сов, які, за давнім переказом, у стрімкому нічному польоті б'ються об шибку смертельно хворого й криком: "Ходи з нами!" — кличуть на свободу полохливу душу. Чи не дивно, що саме до цієї формули вдаються й нічні сестри недоброї слави — ті, що вештаються під ліхтарями й зухвало закликають чоловіків до таємних утіх плоті? Деякі з них огрядні, як султанші, й затягнуті в чорний єдваб, з яким примарно контрастує біла як борошно шкіра пухкого обличчя; а інші, навпаки, хворобливо худі. Всі вони зухвало нафарбовані з урахуванням напівтемряви нічної вулиці. Малиново-червоні губи палають в одних на обличчі, білому як крейда, а в інших — між густо нарум'янених щік. Їхні тонкі брови різко окреслені й круто вигнуті, під ведені очі, подовжені чорними штрихами, неприродно блищать через впорснуті в них краплі. Фальшиві діаманти переливаються в них у вухах, на величезних капелюхах погойдується пір'я, в руках у всіх незмінна сумочка ридикюль, в якій зберігається таке-сяке туалетне начиння — губна помада, пудра й протизаплідні засоби. Проходячи панеллю, вони ледь торкаються рукою твоєї руки; їхні очі, в яких відбивається світло ліхтарів, позирають на тебе з темного закутка; їхні губи кривляться закличною, непристойною посмішкою; кидаючи пошепки квапливі заклики "трупної курочки" до перехожого, вони таємничим кивком голови манять його в спокусливо невідому далечінь з таким виглядом, ніби на сміливців, що підуть за цим покликом і кивками, чекає там ніколи не знана, безмежна насолода.

Як часто доводилося мені здалеку спостерігати за отими сценками, не призначеними для стороннього ока; я бачив, як добре вдягнені чоловіки або незворушно продовжували свій шлях, або пускалися в перемовини й, нарешті домовившись, квапливим кроком йшли за своєю розпусною провідницею. До мене діви радости з цією метою не підступали, бо клієнт у настільки вбогому вбранні не обіцяв їм практичних вигод. Щоправда, незабаром я вже міг потішитися з їхньої позафахової прихильности до моєї особи, й хоч сам я, пам'ятаючи про свою економічну неспроможність, ніколи не наважувався підходити до них, зате вони, змірявши мене допитливо-прихильним поглядом, нерідко перші зверталися до мене зі щирими словами: дружньо розпитували, хто я такий і звідки (я відповідав, що перебуваю у Франкфурті, аби згаяти час); й під час таких розмов у під'їзді або в підворітті з цілою зграйкою я вислуховував чимало зізнань, промовлених грубим, примітивним діалектом. Між іншим, було б ліпше, якби ці створіння взагалі не говорили. Мовчки посміхаючись, киваючи головою й зиркаючи своїми очима, вони справляють враження, та, заледве розтуливши рота, вже ризикують втратити свій ореол. Адже слово — ворог будь-якої таємничости й грізний викривач примітивщини.

Проте мої дружні стосунки з цими метеликами мали й певну принаду, принаду небезпеки. Й ось чому. Той, хто заробляє на хліб тим, що професійно служить хіті, сам жодним чином не вивищується над цією вродженою людською слабиною, бо неможливо плекати хіть, пробуджувати й задовольняти її, не присвячуючи себе цьому повністю, не маючи до цього особливої схильности, ба більше, не бувши справжнім дітищем хіті. Тож і виходить, що ці дівчата, крім численних коханців, яких вони обслуговують, переважно ще знаходять собі сердечного друга, коханого, й цей коханець, вихідець з того самого низького середовища, будує своє життя на їхній мрії про щастя не менш діловито, ніж вони — на мрії всіх інших людей. Ці суб'єкти переважно, нахабні й здатні на все, обдаровують своїх коханок радістю позаслужбових ласк, охороняють й певною мірою регулюють їхню працю, надають їм свого роду лицарське заступництво, і за це стають їхніми володарями і повновладними господарями над ними, відбирають у своєї подруги левову частку заробітку й, якщо той здається їм недостатнім, обходяться з нею вельми суворо, тоді як вона все покірно терпить. Можновладці налаштовані до цих людей ворожо й постійно їх переслідують. Ось чому такі залицяння приховували в собі подвійну небезпеку. По-перше, поліція моралі могла затримати мене, прийнявши за одного з таких хлопів, а по-друге, я ризикував викликати ревнощі цих тиранів й запізнатися з їхніми ножами, якими вони, до речі, орудують таки досить управно. Тож слід було дотримуватись обопільної обережности, й коли багато хто з нічних фей недвозначно натякав мені, що не проти відпочити зі мною від своїх осоружних обов'язків, то подвійна пильність перешкоджала цьому доти, доки не з'ясовувалося, що усунуто бодай половину небезпеки.

Отже, одного вечора, після того як з особливим завзяттям і задоволенням я допізна займався вивченням міського життя, мені забаглося відпочити від своїх мандрів за склянкою пуншу в другосортнім кафе. На вулиці свистів різкий вітер та періщив дощ упереміш зі снігом, а до мого дому шлях був не близький, проте й цей притулок у нічну пору мав досить негостинний вигляд: частину столів та стільців уже було нагромаджено один на інший, прибиральниці старанно відтирали брудну підлогу мокрими ганчірками, офіціанти ледь волочили ноги від сонливости, й якщо я все таки й досі сидів за столиком, то лише тому, що того вечора мені було важче, ніж будь-коли відмовитися від споглядання багатоликого життя, занурившись у глибокий сон.

У залі панувала пустка. Біля однієї стіни, схилившись на столик і притулившись щокою до шкіряної торбинки з грішми, спав якийсь чоловік, схожий на торгівця худобою. Навпроти нього два старигани в окулярах, що, мабуть, страждали безсонням, у повній тиші грали в доміно. Але через два або три столики від мене за чаркою зеленого лікеру сиділа самотня панночка, явно з "тих", яка ніде ще мені не зустрічалася; ми обмінялися з нею доброзичливим поглядом.

Вона була надзвичайно схожа на іноземку: з-під червоного плетеного берета, збитого набакир, прямими пасмами вибивалося чорне коротко стрижене волосся, частково прикриваючи щоки, які здавалися запалими через різко виступаючі скули. Вона мала кирпатий ніс, великий, яскраво нафарбований рот й косо посаджені, немов незрячі, очі якогось дивного, незвичайного кольору, з трохи загнутими догори зовнішніми кутиками. Червоний берет вона носила до канарково-жовтого жакета, що м'яко окреслював її мало-розвинуті форми; я навіть помітив, що у неї довгі, ніби в лошати, ноги, а це завжди мені подобалося. Кінчики її пальців теж загиналися догори — я це запримітив, коли вона піднесла до губ чарку зеленого лікеру, і ще я подумав, що рука у неї дуже гаряча, можливо тому, що на ній так чітко проступали жилки. До того ж у незнайомки була звичка випинати й знову втягувати нижню губку, ледь торкнувшись нею до верхньої.

Отже, ми з нею кілька разів перезирнулися, хоча за її розкосими ряхтливими очима важко було визначити, куди вона, власне, дивиться, й нарешті я не без ніяковости зауважив, що вона удостоїла мене кивком, тим кивком у перелюбну невідомість, яким її ґільдія супроводжує поклик "трупної курочки". Я мовчки вивернув назовні свою порожню кишеню, але вона відповіла мені рухом, що ясно промовляв: моя бідність не повинна мене бентежити, потім повторила свій знак і, поклавши на мармурову дошку столика плату за зелений лікер, м'якими кроками пішла до дверей.

Я відразу рушив за нею. Брудний, затоптаний сніг чорнів на тротуарах, йшов навскісний дощ, разом з дощем падав великий лапатий сніг, — ніби то були якісь мокрі м'якотілі істоти, — на плечі, обличчя та рукави перехожих. Тож я зрадів, коли незнайомка кивком підкликала візницьку карету, що пленталася повз нас. Вона стиха сказала візникові назву якоїсь зовсім невідомої для мене вулиці й скочила в екіпаж; я рушив за нею й теж присів на обшарпане сидіння.

Тільки тепер, коли наш екіпаж загуркотів серед нічної тиші, ми зав'язали розмову, яку не наважуюся тут передати, бо не личить благопристойному перу опускатися до грубої фривольности. Та розмова почалася без жодного вступу, без чемних загальних фраз; з перших слів вона вирізнялася цілковитою свободою й розгнузданою безвідповідальністю, можливою хіба в вісні, коли наше "я" спілкується з тінями, позбавленими власного існування й породженими цим самим "я". То було щось таке, що здавалося абсолютно немислимим у справжньому житті, де плоть і кров одного існує окремо від плоті й крови іншого. Але тут мала місце саме така розгнузданість, і, маю зізнатись, я був до глибини душі схвильований п'янкою й дивною пригодою, що розігрувалась переді мною. Кожен з нас не був один, але нас було ніби менше, ніж двоє, бо двоє, як правило, відразу вдаються до мимовільного, умовного спілкування; тоді як тут про це не могло бути й мови. У моєї подруги була манера закидати свою ногу за мою з таким виглядом, ніби вона просто сидить нога на ногу, все, що вона говорила й робила, було надзвичайно вільно, сміливо, розкуто, як думки людини, що залишилася наодинці з собою, і я з радісною готовністю наслідував її приклад.

Одне слово, наша бесіда звелася до обопільних зізнань у тому, що ми сподобалися одне одному, до дослідження, обговорення, розчленування цього почуття, що раптово виникло, й домовлености на всі лади це почуття плекати, розвивати, отримувати з нього користь. Моя подруга не скупилася на вихваляння, що віддалено нагадувало мені похвали мудрого клірика, колись почуті мною в рідному місті, хіба що її слова мали водночас більш загальний і більш рішучий характер. Адже людина обізнана, як запевняла вона, з першого погляду зрозуміє, що я покликаний до служіння любови й що це покликання піде на благо мені самому й людству за умови, що я цілком їй віддамся й на цій основі будуватиму своє життя. Але вона хоче бути моєю наставницею й ґрунтовно пройти зі мною курс навчання, бо їй ясно, що мої здібності слід розвинути під досвідченим керівництвом… От що я зрозумів з її слів, звичайно, лише приблизно, оскільки відповідно до свого чужоземного вигляду вона й говорила неправильно, ламаною мовою, власне, зовсім не володіла німецькою вимовою, від чого слова та звороти, які вона вживала, частенько межували з безглуздям і ще більше посилювали враження, що все це відбувається уві сні. Проте я хотів би особливо підкреслити й відзначити ту цілковиту відсутність легковажної грайливости в її манерах; за всіх обставин — а обставини часом складалися вельми своєрідно — під час цієї поїздки нічними вулицями й протягом усього нашого знайомства вона зберігала сувору, майже похмуру серйозність.

Коли гуркотливий екіпаж нарешті спинився, моя подруга розплатилася з візником. Потім ми підіймалися холодними темними сходами, де пахло кіптявою, аж поки не дійшли до дверей її кімнати, що виходили просто на сходи. Раптом стало дуже тепло: запах сильно натопленої залізної печі змішувався з густим квітковим ароматом косметики, лампа розсіювала темно-червоне приглушене світло. Кімната була облаштована із сумнівною розкішшю: на покритих плюшевими скатертинами столиках у строкатих вазах стояли штучні букети з пальмового гілля, паперових квітів та пір'їн павича; всюди були розкидані пухнасті шкури, й посередині стояло ліжко під балдахіном з червоної вовняної тканини із золотою облямівкою. Вразила мене й велика кількість дзеркал: дзеркала я виявив навіть там, де нікому б не спало на думку їх шукати — одне було вправлене в узголів'я ліжка, інше висіло поруч на стіні. Але оскільки й вона, і я відчували бажання до кінця пізнати один одного, то ми негайно взялися до справи, і я пробув у неї до ранку.

Роза (так звали мою партнерку) була родом з Угорщини, походження вельми невизначеного: її мати у бродячому цирку стрибала через обруч, затягнений шовковистим папером, а батько залишився невідомим