Пишно займались багрянії зорі
Колись навесні,
Любо лилися в пташиному хорі
Лісні голосні; Грала промінням, ясним самоцвітом
Порання роса,
І усміхалась весняним привітом
Натури краса. Гордо палала троянда розкішна,
Найкраща з квіток,-
Барвою й пахом вродливиця пишна
Красила садок. А соловейко троянді вродливій
Так любо співав,
Голосом дивним співець чарівливий
Садки розвивав; Слав до вечірньої зорі прощання,
Що гасла вгорі,
Ще ж голосніше співав на вітання
Поранній зорі... Вже пролетів, немов пташка зальотна,
Весняний той час, —
Осінь холодная, осінь вільготна
Панує у нас. Тихо спускається нічка осіння, —
Година сумна;
Місяць холоднеє кида проміння;
Здалека луна Пугача віщого крик — гук єдиний;
Діброва німа.
Де ж соловейко? де ж спів солов'їний?
Ох, де ж він? Нема! В вирій полинув, де вічная весна,
Натхненний співець.
Вічно красув там рожа чудесна,
Там теплий вітрець; Глухо і смутно кругом на просторі.
Мій гаю сумний!
Кинув співець тебе в тузі та в горі,
Тебе й край рідний. Тиша така тепер всюди панує.
Лиш в листі сухім
Вітер зітха, мов дріада сумує,
Із жалем глухим. Чом я не маю огнистого слова,
Палкого, чому?
Може б, та щира, гарячая мова
Зломила зиму! І розлягалась би завжди по гаю
Ясна-голосна
Пісня, й розквітла б у рідному краю
Новая весна. Та хоч би й крила мені солов'їні,
І воля своя, —
Я б не лишила тебе в самотині,
Країно моя!
(1889)