Дівчинка книжку читала,<br />
І соняшника прохала.<br />
Може, так жартувала:<br />
Посвіти мені, посвіти.

А соняшник мовив:<br />
— Ну, що ти? І<br />
Не мав би я вже роботи.<br />
Щоб свої золотисті соти<br />
На дрібниці перевести!..

Соняшник дивився на Сонце,<br />
Дуже довго дивився на Сонце,<br />
І здалося йому, що Сонце —<br />
Квітка така ж, як він.

І здалося йому, що Сонце<br />
На нього дивиться з неба,<br />
Йому посилає з неба<br />
Від захоплення свій уклін.

І здалося йому, що Сонце —<br />
Блідніше й менше за нього,<br />
Що ніжне тепло не від Сонця,<br />
А від нього струмує в світ;

І здалося йому, що хата,<br />
Побіля якої він виріс.<br />
Од його неземної вроди<br />
Просяває, немов самоцвіт.

І здалося йому, що Сонце<br />
Сходить на землю поволі,<br />
Щоб зблизька його обдивитись,<br />
Намилуватися ним.

І справді, Сонце на землю<br />
Спустилось, і вже по стежці<br />
Прямувало до нього й світило<br />
Назустріч вінком золотим.

Втім, вийшла дівчинка з хати<br />
І стала Сонце прохати:<br />
— Зайди до нашої хати,<br />
Перепочинь з путі!

Сонце — зайшло. І раптом<br />
Все навкруги померкло.<br />
Тільки вікно хатини<br />
Сяяло в темноті.

Соняшник здивувався!<br />
Засоромлено пооглядався<br />
І до вікна підкрався.<br />
І що ж він побачив? Дива!

Дівчинка книжку читає,<br />
А Сонце перегортає<br />
Сторінки й світло вливає<br />
В літери та в слова.