Фелікс Лопе де Вега Карпіо<br />
Сонети з комедії "Собака на сіні"

Перекладач: Микола Лукаш<br />
Джерело: З книги: Від Бокаччо до Аполлінера/Переклади/ К.:Дніпро,1990

* * *

Я помічала тисячу разів —<br />
вродливий і розумний Теодоро;<br />
він був би втіхою моєму зору,<br />
якби не мур, що стан між нами звів.

Амур — могутній владар, бог богів,<br />
але свого не зраджу я гонору:<br />
сама себе я стримаю суворо<br />
від недостойних честі почуттів.

Та ревнощі мені бентежать душу<br />
і заздрощі на те добро чуже,<br />
що я од нього утікати мушу;

і мимоволі я гадаю вже —<br />
як з Теодоро можем ми зрівнятись:<br />
мені спуститись чи йому піднятись?

* * *

Чужим коханням серце запалилось,<br />
ще не любивши, стала я ревнива;<br />
це річ, здається, просто неможлива,<br />
та від Амура так мені судилось.

Од ревнощів любов моя вродилась,<br />
бо жаль мені, що я така вродлива,<br />
а та за мене гірша, та щаслива,<br />
бо ніжного кохання сподобилась.

Бентежить душу дивне хвилювання,<br />
і це не тільки заздрощі, я знаю —<br />
любити хочу, прагну милування.

Не силую і не забороняю,<br />
не дам надії і не збавлю мрії —<br />
нехай мене, хто вміє, зрозуміє.

* * *

Як хтось когось, здається, полюбив,<br />
побачивши з другою женихання,-<br />
це — заздрощі, а зовсім не кохання,<br />
якщо й до того вогник не горів.

Та як і перше в серці був порив —<br />
це — вже любов, що прагне обладання,<br />
що на уста жене слова жадання,<br />
як кров жене в обличчя стид чи гнів.

Нічого більше не скажу комусь,<br />
щоб знизька не образити високе;<br />
прийму я долі вироки жорстокі,

надії на блаженство я зречусь,<br />
аж поки не упевнюся, що смію<br />
в душі живити цю безумну мрію.

* * *

Невже це так? Чи це мені не сниться?<br />
Ні, справді, руку дати попросила,<br />
і личко їй рум'янцями скрасила<br />
напіврозкрита ніжна таємниця.

Невже ж моя сподіванка здійсниться?<br />
I вірю я, і вірити несила...<br />
Що ж діяти? Віддамся долі сміло —<br />
Непевність мусить скоро проясниться.

А як Марчелла? Це ж для неї зрада...<br />
Жінки на нас надії покладають,<br />
а ми... Та ні, з них кожна зміні рада,

вони мужчин частіше покидають,<br />
аби знайшлась нова якась принада;<br />
а коли так — нехай самі страждають!

* * *

Любове, годі! Це страшна забава!<br />
Поглянь, як жертва мучиться твоя.<br />
Мені ти, певно, скажеш: "Це не я,<br />
це тінь моя, її це чорна справа".

О ревносте, пораднице лукава,<br />
трутизну ллєш ти в серце, мов змія;<br />
загине через тебе честь моя,<br />
її замінить вічная неслава...

Люблю його, хоч знаю, що я — море,<br />
а він лиш човник, човничок хисткий.<br />
Кому ж із нас страшніший буревій?

Любов чи гонор — хто кого поборе?<br />
Так туго тятиву я нап'яла,<br />
що трісне лук і вломиться стріла.

* * *

Яке ж ім'я цій грізній шурі-бурі,<br />
як не любов? Та як вельможні пані<br />
усі такі оприскливі в коханні,<br />
то чи не краще нам любити фурій?

Нехай шляхетства кодекси похмурі<br />
утіх не визнають, що рівно дані<br />
людині кожній в будь-якому стані,-<br />
та нащо ж потурать своїй натурі?

О ручко мила, що мене побила,<br />
хотів би я тебе поцілувати,<br />
хоч ти б мені іще й не те зробила...

Не думав я, що ти така завзята!<br />
Але як ти такі узори пишеш,<br />
то не любов'ю — ревнощами дишеш.

* * *

Ні, щоб мене не вбила люта мука,<br />
подамся десь до дальніх берегів...<br />
Любов не знає зліших ворогів,<br />
як забуття, як віддаль і розлука.

З очей ізникне любощів спонука —<br />
і жар, дивись, у серці перетлів...<br />
Одна розлука після цих жалів<br />
душевного спокою запорука.

Там жде мене утіха забуття,<br />
якої всякий пристрасно жадає,<br />
хто, як і я, від любощів страждає.

Покину ж тут усе без вороття;<br />
сховавшися в чужім далекім краї,<br />
любов свою і муку поховаю.

* * *

Що може вдіяти моє кохання<br />
проти ції тиранської сваволі?<br />
Коритись силі мушу мимоволі,<br />
даремні всі пручання й сперечання.

Сподіванки розвіялись зарання<br />
від подиху ворожої недолі...<br />
Любов моя — тендітний цвіт красолі,<br />
недосвітом прибитий в час світання.

Втішали серце й душу ніжні квіти,<br />
що сила зла оповила в жалобу;<br />
любов розбилась об чужу жадобу.

Що може хвору душу оживити,<br />
коли немає плоду по цвітінню,<br />
коли кохана мрія стала тінню?