Сонети подільської осені
Сонети подільської осені
СОНЕТИ ПОДІЛЬСЬКОЇ ОСЕНІ<br /> СКАРГА
Ось на подільськім полі бурячник:<br /> Немов окопи, кіпці та кагати.<br /> Так, це війна! Кого ж перемагати<br /> Так тужно кличе журавлиний крик?
А ось ідуть уславлені солдати —<br /> Одне жіноцтво, куфайчаний шик.<br /> Хоч би один — для запаху — мужик!<br /> Ні, є один! Команду ж треба дати!
Ідуть жінки копати буряки,<br /> Над ними журавлі летять у вирій,<br /> Як чорні вітром зірвані хустки.
І чорна скарга ллється в пісні щирій,<br /> І я боюся, щоб мої слова<br /> Не заглушив пирій — гірка трава!
1969<br /> ХЛІБ
Цей хліб, що світить на моїм столі,<br /> Поборює мою печаль і втому;<br /> Я сонця двигіт відчуваю в ньому,<br /> Неначе пульс на власному чолі.
Безсмертний подих рідної землі<br /> Заходить з хлібом до мойого дому.<br /> І пахощами весняного грому<br /> Бентежить хлібодайні мозолі.
Цей хліб на мене дивиться очима<br /> Благальними, а я беру чепіль<br /> Непощадимий, гострий, наче рима…
Я розтинаю хліб, як власний біль,<br /> Як пісню скорбну із подільських піль,<br /> Як мисль, що сяє в неба за плечима.
1972-2003<br /> БЕРЕЗА
Береза, наче мати сивоброва,<br /> Над стежкою в полях озимини<br /> Стоїть чи йде поволі… Зупини,<br /> Спитай, а де ж твоя рідня й діброва?
А може, й справді з-під Москви чи Пскова<br /> На українські пагорби й лани<br /> До сина, що поліг у дні війни,<br /> Вона прийшла, як пісня колискова.
В блакиті, наче в світлі кришталю,<br /> Я бачу, як сльоза тремтить на вії,<br /> Як білі руки в'януть од жалю.
Не плач, березо, в людській безнадії,<br /> Я, син калини, в сніговій завії<br /> Тобі, як рідній, небо прихилю.
1972<br /> ЯБЛУНЯ
Юрію Якутовичу<br /> Щаслива яблуня! Надовкруги<br /> Ті яблука, мов золоті собори, —<br /> Живло добра, яке ніхто не зборе,<br /> Шаленство материнської снаги.
Але від непомірної ваги<br /> Галуззя рветься, падають підпори;<br /> І ламлеться вона, мов серце хворе,<br /> Скидаючи плоди, мов ланцюги.
Вона, як мати, молода й тружденна,<br /> Кладе на землю зламані рамена,<br /> Вмирає, хоч вмирати не пора…
Якби дерева й нас також навчили<br /> Ламатись лиш від безуму добра,<br /> Від щедрості, що понад людські сили!
1972<br /> НИВА
Блищать росою довгі пасма нив,<br /> Як скроні, побринілі сивиною.<br /> Той шлях, що ним я в молодості снив,<br /> Що звів мене з коханою маною,
Заорано. Рілля переді мною.<br /> Розхристаний чубок стерні надгнив.<br /> Здається: то під скибою масною<br /> Похований русявий вітер жнив.
Стоги соломи в сповитках туману,<br /> Мов айсберги, пливуть мені навстріть,<br /> І надять душу хвилі океану.
Я йду та йду вже декілька століть,<br /> Втопаю й на рятунок зву кохану,<br /> Що деревом на обрії стоїть.
1972<br /> ЗЕМЛЯ
Машину мив я вчора: з-під крила<br /> Виборсував чорнозему букати —<br /> Шляхи, що ними довелось блукати<br /> Вночі коло подільського села.
Липка земля із рук моїх текла<br /> І заливала рапуваті скати,<br /> Немовби я зап'ястя мав розтяте,<br /> І кров'ю захлиналася жила.
Втім, на долоні засвітила рана<br /> Тим поблиском, що в полі спонадрана<br /> На скибі залишають лемеші.
Так я відкрив, що полум'я любові,<br /> Плачі і радощі в моїй душі —<br /> Все з одності землі моєї й крові.
1972<br /> НА ПОЛІ
Дві колії у чорній болотнечі,<br /> Моторів монотонний вокаліз,<br /> Отруйний дим буксуючих коліс,<br /> Колгоспних водіїв похилі плечі,
Зелених оболоків мокрий ліс,<br /> Вітрів студених пошуми смеречі,<br /> Коралове сузір'я гечі-печі[1]<br /> В сіянні сплаканих туманом сліз.
Як глечики, там буряки цукрові<br /> На купищах. Там трудяться жінки,<br /> Хоч люта мжичка їх пече до крові.
Там зашпори заходять у кістки,<br /> Там носять гичку заспаній корові<br /> І в мріях світ будують пастушки.
1971<br /> ПРОЗОРІСТЬ
Стоїть, як мати, лагідна і чиста<br /> Осіння днина в сяйві сивини.<br /> Медово пахнуть стиглі тютюни,<br /> Нанизані на шнури, як намиста.
Бринять, як море, зорані лани,<br /> Над ними лине пісня тракториста.<br /> В землі дзвенить пшениця золотиста<br /> Під пальцями важкої борони.
Біжить весела дітвора зі школи,<br /> Нестримна, як розгачена ріка,<br /> Вирують сміхом голубі околи.
В повітрі потривоженість така<br /> Тонесенька, як голка літака,<br /> Що тягне білу нить за видноколи.
1972<br /> ПІСНЯ
На фоні побліднілого блакиту<br /> Конари чорні й ніби неживі.<br /> Брунатне листя в темному рові —<br /> Отіння мертвого деревориту.
І раптом — пісня! Начебто до скиту<br /> Ввірвались блискавиці грозові.<br /> І злото покотилось по траві,<br /> Що ожила, як плахта оксамиту.
Співали парубки біля млина,<br /> Дзвонила пісня, наче кришталева<br /> Сріберно вигнута озимина.
Від пісні пригорталися дерева,<br /> І крізь далекі заосінні мрева<br /> Я бачив, як всміхається весна.
1972-2003<br /> ВЕСІЛЛЯ
Дуднить весілля. Круглі молодиці<br /> Тонких, неначе хміль, парубчаків<br /> Навколо себе в'ють, і блиск підків<br /> У притемках присвітлює музиці.
Злітають із прадавніх рушників,<br /> На щастя звінчаних, червоні птиці.<br /> І рідна пісня, як бджола з косиці,<br /> Бере з душі напої для віків.
Сп'янілі підлітки, хмільні дідуги<br /> Однаковісінької повні туги —<br /> За тим, що буде й що було давно.
А молодята у новій коморі<br /> Невтомно розкорковують вино<br /> І мріють лиш про сон в щасливій зморі!
1971<br /> ЗОРІ
У плоть мою, не навчену літать,<br /> Впиваються, неначе кігті, зорі.<br /> То боронюсь від них у непокорі,<br /> То в темряву ховаюся, як тать.
Неначе в звіра ніж — по рукоять —<br /> Вганяю зір у простори суворі.<br /> Та сліпить, наче рана в дикім створі,<br /> Безмежності сліпуча непроглядь.
Нема зв'язку між космосом і мною!<br /> Нічого кров не розповість мечу,<br /> Сталь не пойметься мислю жизняною!
Та як надходить вечір і в очу<br /> З'являються зірки за далиною,<br /> Я, небесами пійманий, тремчу.
1971<br /> ЗЕРНО
Мого життя не вистачить мені<br /> Для діл, що їх у задумах лелію.<br /> І не одну мою жагучу мрію<br /> Зі мною поховають у труні.
Лежати з ними в пітьмі й тишині<br /> Під кам'яним надгробком не зумію.<br /> Рвучись у світ, у людську веремію,<br /> Відроджуся в пшеничному зерні.
В його ядра вогненнім безконеччі<br /> Заграють, як у безмірі світи,<br /> Нездійснені жадання молодечі.
Я рідним полем вічно буду йти,<br /> Не виймуть з мене сонця й доброти<br /> Сльотаві дні, зимові холоднечі.
1972<br /> БАЖАННЯ
Стою, мов явір, в огняній одежі,<br /> Снігам навстріч несе мене земля;<br /> В моїх думках згоряє мудра тля.<br /> Сивіють іскри в скронях — із пожежі.
Такого зросту я дійшов, що межі<br /> Свого життя побачив звіддаля.<br /> Але не вище став за немовля,<br /> Що вперше бачить сонячні мережі!
Живу, але скорботи печія,<br /> Хоч палить, не дає горіти… Я<br /> Не хочу вдруге жити в цій печалі.
Я хочу жити раз, але в огні,<br /> Що палить душі плісняві й зів'ялі,<br /> Вистрілює крильми з плечей мені!
1972<br /> ДАЛИНА
Під хмарами згасає далина,<br /> Як сивий лірник, сніг іде і грає.<br /> Мене, як немовлятко, сповиває<br /> І тісно в'яже музика сумна.
Втім, ясний звук до серця долина,<br /> Серпанок сірий долу опадає.<br /> Гей, розлетись, думок почварних зграє,<br /> Нам сяє далеч, що пітьми не зна.
Хвилина смутку — це звичайне діло,<br /> Та не вдягнути льодових заков<br /> На викохане сонцем людське тіло!
Я — вічного вогню надійний схов,<br /> А як помру, займеться в інших знов<br /> Те, що в моїй душі палахкотіло.
1972<br /> ОСІНЬ
На мене осінь хлинула, як павідь<br /> На луг низький… Тікати я не міг…<br /> Вона як жінка, що останній гріх<br /> Їй за саме життя дорожчий навіть.
Не знає маски, в слові не лукавить<br /> І не соромиться жадань своїх.<br /> Як ті дерева — в неї голий сміх,<br /> І голий плач, і гола щастя звабідь.
Я покорився їй — нехай вона<br /> У мене переллє свою натуру,<br /> До себе уподібнить, як жона.
Я радісно прийняв її зажуру,<br /> Жахну відвертість, пристрасність похмуру, —<br /> Та сниться все-таки мені весна!
1971<br /> СОНЦЕ
Під вечір ти зникаєш, ніби в пущі,<br /> Де сіється, як мжичка, сірий змрок,<br /> І морок, наче пилюга морок,<br /> Туманить очі, ще ясні, видющі.
У темряві, що ніби в'яже крок,<br /> Стоїш ти, мов курчатко в шкаралущі,<br /> Та головою небеса темнющі<br /> Розвалюєш у визначений строк.
Тобі назустріч крізь вітри студені<br /> Виходжу на посніжені поля<br /> Стежками, що скриплять, немов ремені.
Жовтоголове і пухке пискля,<br /> Дрімаєш ти в моїй широкій жмені,<br /> Та вже парує серце і земля.
1971<br /> НА ДОСВІТКУ
На досвітку гудуть мені сніги,<br /> Тікає ніч від мене, як ворона.<br /> Стоять дерева, ніби виногрона,<br /> Обгризені вітрами довкруги.
А сонце йде на темні береги,<br /> Печальне, ніби пісня похоронна.<br /> І чорний човен сивого Харона<br /> Пливе на склі ранкової юги.
Та, мов літак з тяжкого оболока,<br /> Я вилітаю знову на блакить —<br /> Геть видива осінні з-перед ока!
Я смерть згадав лише на те, щоб жить,<br /> Щоб ця земля, зелена і широка,<br /> Тісною стала, ніби творча мить.
1971<br /> ТИША
Про тишу мріялось… Та ось вона<br /> Опівночі мене вгорнути хоче;<br /> В її тумані вірш мій шелескоче,<br /> Як миша у мішечку борошна.
О тишино, ненависна й страшна,<br /> Набита хмарами груднева ноче,<br /> Не вродиш слово ти мені пророче,<br /> Що блискавками небо розтина!
Я проклинаю ласку супокою,<br /> Блаженство дорогої самоти,<br /> Напоєне трутизною гіркою.
Жду ранку, шуму, крику, суєти,<br /> Щоб, наче міст над прірвою гірською,<br /> Сонет у громі серця возвести!
1972<br /> СВІТЛО
Стікає світло, як вода зі скелі,<br /> З небесної крутої висоти.<br /> І сліпне той, хто хоче віднайти<br /> Пощербину на сонячнім тарелі.
Коли тебе, немов струмки веселі,<br /> Вмивають промені любові, ти<br /> Сміливо їм відкрийсь до наготи<br /> І ясністю залий душі тунелі.
Хай сонце в них шумить, немов обвал.<br /> Твоя любов — довір'я ідеал,<br /> Не обізвись до неї згірклим словом.
Іди назустріч їй і так зроби,<br /> Щоб тайники ненависті й злоби<br /> Для святощів любові стали сховом.
1972<br /> ІНІЙ
Вночі з'явився іній на катранах,<br /> На стомленому цвіті диких рож,<br /> Повітря голубе прошив, як дрож,<br /> Зібрався в падолах, як сіль у чанах.
Дуби в сріблом гаптованих каптанах<br /> Подібні стали до старих вельмож.<br /> А ти — на камінь мармуровий схож<br /> У діамантах нетривких і таних.
Та день іде, і крем'яний покров<br /> Зникає з дерева, з куща, з болота,<br /> Неначе в них запульсувала кров.
А там на обрії кипить робота:<br /> Немовби сонця золоті долота<br /> Вирізьблюють для тебе серце знов.
1972<br /> "РАБИ" МІКЕЛАНДЖЕЛО
Нема в Рабів облич, лишень тіла, —<br /> Страшні створіння ці безумислові.<br /> Чому ж творець покинув на півслові<br /> Свій труд — Рабам не вирізьбив чола?
Невже забракло генію тепла,<br /> Щоб оживити очі мармурові,<br /> В камінні мозки влити світла й крові,<br /> Збудити мисль із темного живла?
Ні, все в них є: слізьми промиті очі,<br /> Думками й потом спалені лоби —<br /> Про це говорять руки їх робочі.
Я чую ваше дихання, Раби,<br /> Закуті в брилах крики боротьби,<br /> Як рокотання грому в надрах ночі!
1976<br /> БАТЬКО
Причулось наче цокання копит,<br /> Ланців бряжчання в батьковому возі.<br /> Я вибіг уночі надвір в тривозі,<br /> Неначе совість кликнула на спит.
Грав на рокитах інею блакит,<br /> Та не було нікого на дорозі.<br /> О батьку мій, ти в кам'яній знемозі<br /> Лежиш, згорівши, як метеорит!
Усе життя я доростати буду<br /> До мудрості твоєї й доброти,<br /> До висоти твого важкого труду.
Дай до пісень мені слова знайти,<br /> Щоб не було в них плісняви ні бруду,<br /> Згоріти дай у полум'ї мети.
1971<br /> ПЕЙЗАЖ
Жінки співали на далекім полі,<br /> Пливли в блакитних небесах пісні.<br /> Стояв осінній вечір на стерні<br /> В молодику — неначе в ореолі.
Як тихі промені в листках тополі,<br /> Ряхтіли мрійно голоси в мені,<br /> І проступали в неба глибині<br /> Зірками рідні радування й болі.
Летіло, наче іскри з димаря,<br /> Пожовкле листя з темної обочі,<br /> І брався я вогнем, що не згоря;
Вдихав, як вітер, співанки жіночі,<br /> Ширяв на золотих висотах ночі,<br /> І серце в грудях билось, як зоря.
1971<br /> РОЗДУМ
Ще не скінчилося празникування<br /> В гостинах юності, а сивина<br /> Бринить сама від себе, як струна,<br /> Яку напнула в полі осінь рання.
Але в одвічнім дарі чудування<br /> Моя душа прозориться до дна;<br /> Любові сяйвом повниться вона,<br /> Як сонцем плід у пору дозрівання.
Я не боюся, що на рінь тверду<br /> Чи на колючі гостряки покосу,<br /> Немов доспіле яблуко, впаду…
Вітаю день осіннього приносу,<br /> Як оберну я в пісню стоголосу<br /> Свою — до краплі — силу молоду!
1971<br /> СОНЕТ
Стрункий сонет з'являється в уяві,<br /> Неначе в лісі олень-злоторіг,<br /> Чутливий і принадливий, як гріх,<br /> Далекий, мов зоря в небесній мряві.
Як в намисли фальшиві і лукаві<br /> Напрямувать його нестримний біг…<br /> Він спиниться на схрещенні доріг,<br /> Закаменівши в дешевенькій славі.
Відчується бетон в його статурі,<br /> На голові засохнуть штурпаки,<br /> Мов у спекотне літо кущ на мурі.
Все вичарує правда навпаки —<br /> Він роги золоті, як блискавки<br /> Думок, нестиме крізь віки та бурі.
1971<br /> ДВІЙНИК
Той ліс, що я дитиною садив,<br /> Гуде й шумить на кам'янім узгір'ї.<br /> Там поселились невідомі звірі,<br /> По ночах стогне загадковий див.
Там я гриби збирав і заблудив;<br /> Тріщало гілля, ніби звук в ефірі…<br /> За мною у моїй подобі й шкірі<br /> Мені на пострах мій двійник ходив.
Він там живе, де темники оспалі,<br /> Та якось я оглянувся в юрбі —<br /> І стрілись наші погляди зухвалі.
Ми з ним у потаємній боротьбі:<br /> Сміється він тоді, як я в журбі,<br /> Як я сміюся — він тоді в печалі.
1972<br /> РАНОК
Ще котить вітер листя по соші,<br /> Як обруча палаючого диво,<br /> А вже сльота з'їдає дні жадливо,<br /> Немов іржа забуті лемеші.
Ще не змолола осінь, а в коші<br /> Засипала зима багате мливо.<br /> Спадає сніг повільно й терпеливо,<br /> Біліють крила ниви і душі.
Я слухаю, як свищуть, ніби реї,<br /> Антени на дахах у ніч бліду,<br /> Як днина йде, подібна до лілеї.
Сивіючу, але ще молоду,<br /> В долоні сонця голову кладу,<br /> Неначе в руки матері своєї.
1972<br /> ЗРІЛІСТЬ
Як бабиного літа срібні ниті,<br /> Думки пливуть і світять оддалік,<br /> Вливаюся в їх лагідний потік<br /> Душею, ніби поблиском блакиті.
Де ж пристрасті мої несамовиті?<br /> Де молодий вогонь, що серце пік?<br /> Невже запорошився, наче тік,<br /> Майдан мого життя в лискучім плитті?
Ні! Зрілість, наче сонце, надійшла.<br /> Вона мене понад вершини й хлані<br /> Несе в безмежнім світла океані.
Але яка хмільна пора була,<br /> Коли згоряв я сто разів дотла<br /> І воскресав, неначе бог, в коханні!
1972<br /> ДЕДАЛ ТА ІКАР
— Моя дитино, синку мій Ікаре,<br /> Хіба я не казав летіти в млі,<br /> Триматися туману і землі,<br /> Не рватися до сонця понад хмари?
— Ти все казав, та нездоланні чари<br /> Польоту й висоти. Покинь жалі,<br /> Бо ж я летів на справжньому крилі<br /> І щастя знав, а не його примари.
— Дитя моє, ти за щасливу мить<br /> Віддав життя, розбився на граніті,<br /> А ми ж тікали від царя, щоб жить!
— О батьку, смерть — це не найгірше в світі;<br /> На скелі краще падати, ніж гнить<br /> В ярмі, при царськім золотім кориті!
1972<br /> ЩАСТЯ
На пагорбі зеленім хата.<br /> Криниця. Ясени. Автомобіль.<br /> Стіл на подвір'ї. Пісня — предків біль.<br /> Вишневоокі мальви — як дівчата.
На серці — спомин маминого свята,<br /> А на устах — солодкий вітер піль.<br /> Калач і сонце, місяць і чепіль,<br /> Блакиті чарка — сподом синювата.
В усьому — щастя. Хміль буття. Роса<br /> Привітно посміхається, аж диво.<br /> День, як багаття, тихо погаса.
Грудь матері ссе немовля жадливо<br /> І дивиться поважно в небеса,<br /> Де мерехтять зірки, як вічне жниво.
1972<br /> ЛЮБОВ
Час на байдужість обертає муку,<br /> А тіло й кров — на камінь чи на мідь;<br /> Ненависна ж мені одноманіть,<br /> Де не буває світла ані звуку.
Не простягну ніколи доброхіть<br /> Безжальній костомасі дружби руку.<br /> Люблю життя, де повно сонця й грюку,<br /> І ця любов моя на сто століть!
Я син землі, що родить хліб і мрію.<br /> Вона безсмертя кожному дала,<br /> Як рідну мову й правіків надію.
Збагну безмежжя неба і числа,<br /> Добра відвертість і дволиччя зла,<br /> Лиш смерті я повік не зрозумію!
1972<br /> ГУСИ
Навсплячки гуси чапають додому,<br /> Вдоволені та сповнені надій.<br /> Вони напаслись на траві блідій,<br /> Погрубшали в лінивстві молодому.
Десь журавлі летять крізь власну втому<br /> І кличуть їх на шлях спасенний свій.<br /> Дарма! Кого скував блаженний лій,<br /> Той хоче спати в курнику глухому.
Не збудяться — хоч ти з гармати влущ!<br /> Ідуть вони спокійно, по ранжиру,<br /> За гусаком — у хлів плекати тлущ…
О брате мій, оспалий, повен жиру,<br /> Чи бачиш ти з міщанських шкаралущ<br /> Біля хліва наточену сокиру?
1972-2003<br /> ДЗВІН
Якщо ти дзвін, то серце віддаєш<br /> Шнурку на прив'язь, хоч воно залізне…<br /> Не тільки титар, а й створіння злісне<br /> За мотуз може сіпати. Авжеж!
Як ти поет, то в руки сам береш<br /> Своє велике серце правдовісне,<br /> Б'єш ним об зорі — хай од болю трісне,<br /> Але хай скаже все, чим ти живеш!
І заздрості не май до того дзвона,<br /> Що звук йому дається легкома,<br /> Що збуджує його чужа припона.
Для твого серця в світі пут нема!<br /> Воно само собою — світло й тьма,<br /> Твої кайдани і твоя корона.
1972-2003<br /> ЗАКІНЧУЮЧИ
Писав я ці сонети восени<br /> В подільському селі на Тернопіллі.<br /> Мов яблука чи груші пізньоспілі,<br /> До снігу наливалися вони.
В них — зернятка душі, туманів сни,<br /> Терпкого сонця соки стужавілі,<br /> Але в плодах, що до зими на гіллі, —<br /> Немає хробів ані гнилизни.
Благословенний будь, мій рідний краю!<br /> Як дерево мале в гучнім саду,<br /> Політок зимовий тобі складаю.
Нічого не жадаю, тільки жду,<br /> Щоб знов підняти крону молоду<br /> І розцвісти в зеленому розмаю.
1972