Райнер Марія Рільке<br />
Сонети до Орфея<br />
(переклав Микола Бажан)

Частина перша<br />
I

Ось дерево звелось. О виростання!<br />
О спів Орфея! Співу повен слух<br />
І змовкло все, та плине крізь мовчання<br />
новий початок, знак новий і рух.

Виходять звірі з лісової тиші,<br />
покинувши кубельця чи барліг;<br />
вони, либонь, зробилися тихіші<br />
не з остраху, не з хитрощів своїх,

а з прислухання. Рев, скавчання, гам<br />
змаліли в їх серцях. Їм за пристанок<br />
недавно ще була маленька хижа,

де крилася жадливість їхня хижа<br />
і де при вході аж хитався ґанок, —<br />
там ти воздвиг їх прислухання храм.

II

В мені немов жило дівчатко гоже<br />
і вибігло, зачувши ліри спів,<br />
сяйнувши крізь вуаль весільних днів,<br />
у вухах в мене примостило ложе

й заснуло там. Все стало сном її, —<br />
все, що мене вражало, наче диво.<br />
побачені дерева, луки, ниви,<br />
всі ці далекі і близькі краї.

Вона снить світом. Як, співучий боже,<br />
ти, всупереч самій, її створив?<br />
Поглянь: вона звелася, хоч вві сні.

Де смерть її? Чи знайдеш ти мотив,<br />
докіль не вб'ють її твої пісні?<br />
Де зникло з мене?.. те дівчатко гоже...

III

Бог це зумів, та чи пройти людині<br />
крізь вузькість ліри так, як бог-співець?<br />
Двоїться мисль. На схрещенні сердець<br />
не зводять Аполлонові святині.

Той спів, якого вчиш, не пожадання,<br />
не клич сягти досяжних ще вершин.<br />
Спів — здобич бога. Спів — це існування.<br />
А як же нам, коли оберне він

І землю, й зорі вбік на нашу путь?<br />
Не буде, хлопче, добре задля тебе,<br />
як спів тобі розірве рот, — забудь,

що ти співав. Час одзвуки всі витер.<br />
По-іншому співать насправді треба.<br />
Не подих в пустку. Віддих в бога. Вітер.

VII

Славити! Слави обранець спливе<br />
вгору із надр, як руда — з брил мовчання.<br />
Серце його — о давильні стискання —<br />
людям вино витискає живе.

Звуку пісень його порох не вкриє,<br />
якщо на божий співатиме лад.<br />
Скрізь — виноградник і скрізь — виноград,<br />
що на осонні південному зріє.

Ні королі, перетлілі в труні,<br />
слави його не принизять, ані<br />
тіні богів не дадуть на образу.

Він є одним з вічносущих гінців,<br />
котрий приходить до Брами Мерців,<br />
овочів славних тримаючи вазу.

XVII

Старче, отам, в глибині<br />
світобудови,<br />
б'ють джерела потайні,<br />
коренів схови.

Сурми, шоломи, щити,<br />
чвари могутні,<br />
люди — як люті брати,<br />
діви — як лютні...

З віттю сплелася віть,<br />
тьма — по всім ширу.<br />
Хто там? О йдіть... ідіть...

Хай ще бредуть по лісах. —<br />
Той же, що верху досяг,<br />
вже зводить ліру.

XVIII

Двигіт нового — його<br />
чуєш ти, Пане?<br />
Це — передвістя того,<br />
що в світі стане.

В дужій цій гуркотні<br />
звуки зникають,<br />
тільки машини одні<br />
вславлень чекають.

Глянь,— двигуни<br />
крутяться мстиво і люто,<br />
щоб нас здолати й знебути.

З нас набираючись сили,<br />
нам же тоді збайдужіло<br />
служать вони.

XIX

Всесвіт є змінний, немов<br />
хмари несталі:<br />
гине довершене знов<br />
в часу проваллі.

Попри всю змінність тривог,<br />
троп у безкрає,<br />
пісня почнеться,— вже бог<br />
ліру тримає.

Є непізнанні жалі,<br />
смерті незнана є суть,<br />
марне бажання — збагнуть<br />
тайни любові.<br />
Тільки пісні на землі<br />
сяють, святкові.

XX

Пане, що можу — скажи ти мені —<br />
скласти тобі на посвяту і я?<br />
Спогад мій давній про день навесні,<br />
вечір в Росії, і луг, і коня...

Десь із села приблукав він, сиваш,<br />
сплутаний путами по ногах,<br />
щоб на лугах ночувать пустон?аш;<br />
хльоскає гриви розхристаний змах

шию його в такт буянню снаги,<br />
грубо вгамованій в прагненні мчать.<br />
Як його крові ключі клекотять!

Як він вслухається в шир навкруги!<br />
Чує й співає,— ввімкни в круг билин<br />
образ цей.<br />
Є посвятою він.

Частина друга<br />
II

Майстер, на аркуш поглянувши радо,<br />
в ньому вже бачить твір<br />
здiйсненний свій,<br />
так от в собі відбиває й свічадо<br />
посміх дівочий, єдиний, святий;

так воно мірить ранкове проміння<br />
й сяйво смеркове послужливих свіч.<br />
Згодом у подих реальних облич<br />
падають тільки відбитки світіння.

Що наші очі змогли розпізнати<br />
в прискові огнища довго жаркому?<br />
Образ життя, що минуло навік.

Земле, чи змірив хто-будь твої втрати? —<br />
Тільки отой, чия пісня, мов крик,<br />
вславила серце, рожденне в усьому.

VI

Ти царюєш, трояндо,— для людства за давніх сторіч<br />
просто келихом тонкогранчастим була ти,<br />
а для нас ти — це цвіт незліченно багатий,<br />
до кінця невичерпна річ.

Ти зі свого багатства на вбра?нні пишаєшся вбранням,<br />
тільки з сяйва складається тіло твоє;<br />
в тебе кожна пелюстка є всяких прикрас відкиданням,<br />
запереченням всякого одягу є.

Нам твій запах упродовж століть<br />
був твоїм найсолодшим найменням,—<br />
він в повітрі, як слава, і зараз бринить.

Ми не знаємо й досі, як зветься по-справжньому він,<br />
І вертаємо в згадках до нього, й з натхненням<br />
в нього молим собі довгожданих годин.

XII

Зажадай переміни. Хай пломінь тебе надихне,<br />
якщо річ, загордівши од зміни, тебе уникає;<br />
творчий дух, що накреслює й ревно майструє Земне,<br />
у накресленні явищ одні лиш пунктири вбачає.

Ціпеніє усе, що себе замикає в бутті,—<br />
де воно заховається, вкрите наплинулим жахом?<br />
Зачекай,— все тверде зачапіє ще більш в майбутті.<br />
Леле! Молот незримий підноситься змахом!

Хто спроможен, мов ключ, розливатись,— того<br />
і здобуте пізнання осяйно крізь простори творчі веде,<br />
де кінець може стати початком, початок — кінцем.<br />
Всякий про?стір щасливий — він син або внук розставання.<br />
Навіть Дафна, зміняючись в лавра гілля молоде,<br />
вже як лавр, тоді прагне, щоб зробився ти вітерцем.

XXVIII

Прийди і відійди. Сливе дитя,<br />
враз дотанцюй фігуру того танцю<br />
небесних зір, в якому наостанці<br />
перемагаєм хоч на мить буття,

що нами владно править. Ти звелась,<br />
заслухавшись в далекий спів Орфея.<br />
Ти з тих часів стривожена якась<br />
і мало не чужа для нас душею,

коли вагалось дерево, — чи йти<br />
вслід за тобою там, де він співа,<br />
де, наче сховок, звуки ліри чути.

Туди знайшла путі прекрасні ти,<br />
бо прагнула до світел торжества<br />
лице і кроки друга обернути.

XXIX

Чуєш, друже незлічених далів,<br />
як твій подих ширить дальшу даль?<br />
З-під дзвіниці похмурих порталів<br />
продзвени. Твоє терзання й жаль —

дужче за тутешній почастунок.<br />
Будь же завше в зміні днів і дій.<br />
Що таке болючий досвід твій?<br />
Стань вином, якщо згірчавів трунок.

Вийди в ніч, в надмірних чарів час,<br />
зупинись на почувань межі,<br />
жди на дивних зустрічей пришестя.

Хай земне тебе зречеться враз,—<br />
— я течу,— землі тоді скажи,<br />
вимови воді струмливій: — Єсть я.

Додаток<br />
I<br />
(Переклав Микола Лукаш)

Устало древо. О гінке зростання!<br />
Орфей співа. О вгору вольний гон!<br />
I вмовкло все. I з того от мовчання<br />
Постав новий зачин, новий закон.

Із лісу, що у лагоді світлішав,<br />
Ринули звірі з леж своїх і гнізд;<br />
Не лють їх гнала і не хижий хист,<br />
Не ляк їх упокорив і утишив,

А слухання, вчування. Рев і рик<br />
Змалів їм у серцях. I де допіру<br />
Хіба яка хибарочка у хащах

Хилялася до первісних слухащих,<br />
Де темна хіть чаїлась потай миру,—<br />
Їм храм воздвиг співливий чарівник.