Барвиста вигадко, Царівно, що в обладу<br />
Взяла заквітчану далеку давнину!<br />
Замовкни, приглуши пісень і струн луну,<br />
Замкни в цей зимний день своїх рядків принаду!<br />
Прощай! Я мушу знов цю навіжену зваду<br />
Між перстю буйною й гріхом — не на кону,<br />
А в серці — перетліть. Смиренно розпочну<br />
Гірко-солодкий плід Шекспірового саду.

Поете головний! I ви, що вічний спір<br />
Лишили в спадок нам, тумани Альбіону!<br />
Коли з дібров старих я вийду знову в шир,<br />
Не дайте поринуть мені в байдужість сонну,<br />
А й спопелілому даруйте крила знов,<br />
Як Феніксу, щоб путь у небеса знайшов.