Хвилини тягнуться, а мозок мій,<br />
Нічим не натхнутий, не поринає<br />
В дельфічний лабіринт, хоч серце знає,<br />
Яких небесних треба дум і мрій,<br />
Щоб заплатить за дар, поете, твій,<br />
За лавр зелений, що оповиває<br />
Чоло жадібне. Майже біль проймає<br />
Від думки, що піддавсь принаді цій.

А час іде, і марно жду я сну<br />
Розкішного; показує уява,<br />
Як ноги стоптують пиху земну,<br />
I все непам'ять обіймає млява —<br />
I темна думка душу тне смутну,<br />
I не всміхається їй більше слава.