Нас двоє в кімнаті: собака моя і я. На дворі виє страшна, шалена буря. Собака сидить переді мною — і дивиться мені прямо в очі. І я теж дивлюся їй в очі. Вона ніби хоче сказати мені щось. Вона німа, вона без слів, вона сама себе не розуміє — але я її розумію. Я розумію, що в цю мить і в ній і в мені живе одне і те ж почуття, що між нами немає ніякої різниці. Ми тотожні; в кожному з нас горить і світиться той же трепетний вогник. Смерть налетить, махне на нього своїм холодним широким крилом … І кінець! Хто потім розбере, який саме в кожному з нас горів вогник? Ні! це не тварина і не людина обмінюються поглядами … Це дві пари однакових очей спрямовані один на одного. І в кожній з цих пар, у тварині і в людині — одне і те ж життя тулиться лякливо до іншого. Лютий, 1878 р.