СМЕРТНИЙ СПІВ Того вечора хтось прошепотів мені якісь глибокі таємниці. Розібрати та зрозуміти я не міг, але на душу осів раптом спокій. Це був перший вечір, коли навколо стояла глибока тиша, що входила в груди пухким інеєм. Ми розташувались у грецькому селі, що посіло береги невеличкої річки. Я вийшов на подвір'я й бачив: білі полотна степів десь далеко зливаються з зажуреним небом. Купи гаїв вкрилися синім інеєм — усюди глибока потайна тиша й радість білих снів. І ось під цю тишу раптом звідкись зісподу встає цілий табун думок і булькотить мені, як каша. Це знову заговорила моя мука, що позбавила мене спокою. Хто ж такий я й що, властиво, тепер роблю? Чи загнана, затерта гнида, чи потрібна ланка у великих подіях народу, а чи просто ніщо? Колись я був артистом-співакою, а нині мобілізований Все-робмисом агент продорганів. Моє життя в місті проходило в тому, що я бігав з вечірки на вечірку, з мітингу на мітинг, з вистави на виставу. Там я механічно, з виснаженим обличчям, з посоловілими від голоду очима проспівував давні романси й деякі з модних революційних пісень. А звідти повертався додому з холодними бутербродами під рукою. Бутерброди ми ділили з старенькою мамою та сестрою. Тоді сідали навколо "буржуйки" —тяглись до купи вугля — і кожен з нас мовчки цідив якісь тьмяні думки й спомини. Ми раділи, як Великодню, цілій паляниці хліба, що ненароком попадала до нас, пляшці олії, оберемкові дров. А коли я виміняв у селянина великий шматок сала, тоді ми всі дома цілувались, а я співав бадьорих пісень. Яка ж могла бути культура й мораль у нас, голодних, злиденних, зубожілих? Тепер я одбираю в селян для голодного міста й заводів хліб. У клунях, ожередах соломи, в коморах, на піддашшях ми знаходили купи пшеничного зерна, що чекало свого вигідного покупця, тоді як сила люду конала з голоду. Це проймало мене інколи таким обуренням, що я сам починав завзято вишукувати зерно. Та заспокоєння в цьому мені не було. Один лагідний покво-лий дідусь говорив мені крізь сльози: — Коли б ти знав, голубчику, як його важко обробляти бодай тобі так легко його їсти! Я мовчав. — А нам що ж9> помирати з голоду ? — поспитав робітник що працював з нами. — А що ти, товаришу, привіз сюди? Де твій крам? Тепер задарма хліб у мене грабуєш? — Нічого, привезем ще! Селянин докірливо хитав головою. Робітник замовк. А я думав в цю пору: чи можу я дати вексель за всю стихію революції цьому дідусеві? Чи можу я взяти відповідальність за мільйони голодного, ошалілого люду? Ось моя мука, що сичить мені в сердці, як тільки навколо повстане тиша. у Мені одвели кімнату в грецькій родині. Кімната була чиста, з пухкими ліжками, канапою, комодом,— мебля міського міщанства. В сусідній кімнаті цілу добу не вгасав огонь у плитці — освячене родинне вогнище. Від нього по всіх кімнатах розходилась приємна теплінь. Господиня більшу пору дня стояла коло вогнища: мішала паруюче молоко. Вона щодня варила каймак. Зо мною жив політком нашого загону — міцний дебелий латиш. Хто він такий, як і чого попав до комуністичної партії, яке в нього минуле, звідки саме він — я не знав. Ми прожили з ним більше місяця, але нітрохи не зблизились. Ми по більшості мовчали або ж говорили про наші буденні справи. Нам щодня мовчки господиня подавала ситу страву, і ми, пожадливі й голодні, одхарчовувались. І я почув, як поволі родиться в мені повна фізіологічна радість життя. Тоді дивився я навколо бадьорими очима і на вустах мені розходилась сита усмішка. До нас інколи зазирав господар, маленький чорний грек, хитав головою й, посміхаючись, говорив: — Ой, булі время! Булі всякий время,— но такий, ой, не булі! Барані, свиня — город забралі, город кушать булі! Ой! Вай-анам! Вай-анам! — Нічого, нічого! Ти он сколько жрьош! Тєбє мало іщо? А ти знаєш — там дєті з голоду помірають... Рабочій... женщі-ни... пухнуть! Ти ета знаєш! — Ой! хліби он такой! А вісною мі пуля тіб бросім! Пахай сам — кушай сам. Ті булі сам работай — ті булі сам жрать! — А ти что тут, с бандітами компанію водіть будеш? — Какой бандіт! Бандіті — оні звер! Бандіті режет — бан-діті стріляєть. Ой, бандіті! З бандіті помірать нада! Нам нужні хорошій власть! Нам нужні крепкій власть... А хлібі ті сам работай. — Нічого — приедем! Сам запахаєш! В Советской Росії, брат, лодирей не нада! — Хі-хі-хі! Что то булі! Ой, что то булі! Вай-анам! Вай-анам! І вони дивились один на одного лукаво й підозріло. Це було ввечері. Комісар повагом перевалювався з ноги на ногу, важко сопів. Нарешті розперезався, зняв револьвера й почав роздягатись на ніч. — Завтра нада викачку! — сказав він під кінець і важко зітхнув.— Нічого не подєлаєш! Республікє хлеба нада. Оні тут жірниє—горя не знають! А там...— і він безнадійно махнув рукою. Ми швидко задрімали, і я відчував, як по всьому тілу розходились теплі п'яні соки. І ось серед ночі прокидаюсь і чую: хтось настирливо стукає в вікно. Я розплющую очі й придивляюсь: у сірих присмерках дві військові постаті в якихось куртках зазирають до хати. — Одчинив —і знову настирливий тривожний стук. Я чую, як у сусідній кімнаті ворочається грек. — Одчини, чорти б тебе взяли! — Хто ті є? — обізвався нарешті грек. — Після взнаєш, одчини, кажу тобі, довго ти копошиться будеш? — Ні могу, хто ті є? Как я тібе одчиню?! — Довго ти варнякатимеш, піндос проклятий? Грек ізсунувся з софи, закашляв, а далі я почув стук У двері. [ — Ой, вай-анам! Вай-анам! В той же час до двору в'їхало кілька вершників. Я почув — грек мій знову закашляв, почав стукать ослінцями й швидко пішов одчиняти. Прокинувся комісар, трохи підвівся й напружено вслухався. Я ж дивувався сам собі. Я добре знав, що сталась велика й страшенна небезпека і врятуватись нікуди. А мені в цю пору лише хотілось заховатись у теплу ковдру й снувати якісь свої затишні думки. Комісар швидко зіскочив з ліжка й почав одягатись, увесь час тримаючи близько себе нагана. Він був стривожений, важко сопів, але всі його рухи були спокійні, розраховані. — Ну, а ти що ж? Ти думаєш, тєбя помілують? Одівайся, брат! Я знехотя виліз з-під ковдри й почав надягати одежу. Але не встигли ми й узутись, як двері з грюкотом розчинились і в нашу кімнату увірвалось кілька озброєних людей. — А, ось вони, пташенятка! Нам-то вас і треба. Комісар підняв револьвера, але на нас націлилось цілих три рушниці. — Опусті револьвер, не пособітся! Позно! До нас увійшов здоровенний рижий чолов'яга. Пишні вуса в нього вкрилися інеєм, і з них падали слизькі краплі. Він зиркнув блискучими чорними очима. — Хто такі будете? Ваші документи! — Зачем тєбє документи мої? Что тебе нада? — Ето потом разберьом, што нам нада! Документи по-кажі! — А кто требует? — Я требую! Так мінє покажеш? — Успокойся, товаріщ! У — Какой я тобі товариш? Сволоч! Товариш! Што я з тобою — водку пив, чи що? Какой товариш! — Та що з ним панькаєшся! В'язать його — обшарить. Зразу видать, що за штука,— устряв другий хриплий голос. — Нічого, ми допитаємо в штабі,— сказав перший.— А лівольверт давай сюди. Комісар якось знизився й з презирливою посмішкою випустив револьвера. — А як твоя сила, ти що тоді робиш? А? Сатана! Нас оточили, обшукали, зачекали, доки одягнемось, і повели з хати. Надворі в обличчя вдарив густий туман. Крізь нього було чутно, як десь далеко гавкали собаки, блимали звідкись смуги світла. Заспівали півні, і від того чомусь зразу стало тепліш у грудях і цікаво. Я думав: тисячі років проходили по землі й ніч у ніч співали півні — благословляли безупинне життя на ній. Про небезпеку я не хотів думати. Стало по-хлоп'ячому цікаво, чим скінчиться вся ця незвичайна подія. Ми йшли в оточенні кількох озброєних, осторонь їхали вершники. Стукіт копит лунко розходився в тумані. Один з вершників раптом спинився, запалив цигарку, й тоді в осяянні маленького вогника встали якісь стародавні велетенські легіонери. А сизий туман сідав на одежу, збирався в крижані крупиці, й по тілові розходились дрижаки. Нас повели якимись глухими закапелками, далі ми увійшли в невеличке провалля, за ним був гай. І коли виходили з гаю, раптом в очі впав рясний промінястий світ. Майже на околиці села нас завели в якусь хату. Ми запримітили маленький каганець, по підлозі було розкидано солому, осторонь валялась амуніція, а коло печі лежало теля й спокійно ремиґало. Хтось у темній чумарці вискочив з другої хати, оглянув нас зацікавлено-веселими очима й, узявши одного з вартових, швидко зник. А за кілька хвилин нас просто впхнули в другу просторні-шу хату. За столом напроти нас сидів, обіпершись на руку, добродій у сірій чумарці. — Ну, не сподівались? — тряхнув довгим чубом і, звузивши косенькі, по-звірячому блискучі очі, пильно вдивлявся в нас. Ми стояли мовчки, несміливо озираючись. Я все ж запримітив за піччю якесь шамотіння й схожу на жіночу постать, що там вешталась. Обіч стояло кілька озброєних людей і захоплено стежили то за нами, то за добродієм у сірій чумарці. — Ну, що ж? Розвьорстка? Викачка хліба! Сукини сини, сволочі! Розвьорстка вам! Добродій зловтішно хитнув головою, а далі впився в нас очима. Комісар в цю пору легко чмихнув, і по обличчю йому розійшлась тонка презирлива посмішка. — Хто з вас комісар? Ну? — поспитав добродій суворо, але стримано. — Я! — твердо відповів мій товариш. — А-а! Я бачу! Ти? — Да, я! — Партійний? — Да! — А-а! Дорога рибка! Ти хто? Жид? — Латиш! — Так ти сюди, до нас, хліба? — У мене отечества нет! — Інтернаціонал? Брешеш. Шахери-махери! Знаєм твій Інтернаціонал! Де твоя свобода, равенство? А мать твою... Людей дурить! — Ми боремся за всєх трудящіхся, і нікого не обманиваєм, ето всьо ложь! С намі все! Ето бандіти протів, проходімци разниє! — А хто ж я, по-твоєму? — А сам знаєш. — Бандіт? — Конечно, бандіт! Зачем людей подбіваєш, зачем мєшаєш нам работать? — Работать, щоб старцями усі стали? Сволочі! — Неправда! Ти на несчастьї республікі іграєш! Бандіт ти! Разбойнік! — А ви? Хто ви? Добродій підвівся, підійшов на кривих ногах до комісара і впився в нього блискучими сірими очима. — Що з тобою робить? Кажи, що мені робить з тобою? Комісар знизав плечима: — Я нічого не боюсь! — А-а! Так! Хлопці! Він ляснув у долоні, моргнув оком. В гурті хлопців почались якісь суперечки, та швидко один з них підступив, запопав комісара під руки й чекав. — Ну, хіба не знаєш? Там! — зневажливо махнув добродій і, тиняючись на ногах, кривих, як у доброго вершника, подавсь до столу. Я несамохіть рвонувся за комісаром. Неймовірний біль і співчуття штовхнуло до дверей. Але до мене зразу підскочив вояка з рижими вусами. — Жалко? Товариша жалко? Хі-хі-хі! Підожди, ще встигнеш! Він попав мене за плече й так тримав. На хвилину я зустрівся очима з комісаром і бачив: очі йому безпомічно й злякано забігали, обличчя перекривилось. Але за мент комісар раптом напружився, застогнав і тоді зовсім спокійний і холодний поволі й твердо вийшов з хати. Добродій усівся за стіл і так само гостро, з лукавим посміхом поглянув на мене. — Ну,^а це що за мазня буде? Я мовчав. — Я тебе питаю, хто ти? Агент? — Рахівник! — Який рахівник? Що це за слово? — Я щетовод! — Партійний? — Ні! — А що ж, кацапня, чи ще який чорт? — Українець! — Українець? Чого ти пішов сюди? — Однаково ми мусимо сюди йти, чи з рушницями, чи старцями. — За хлібом? — За хлібом! — Що ж ти приніс за це? — А що ж я можу принести? — Нічого не вмієш? — Я артист, співака. — Інтелігенція! — ще з більшим презирством він вимовив.— Сволочі ви, дармоїди! Куди ви кинули людей? Затуркали його! А тепер що ти тутеньки? Ех, сволочі! ВІН підвівся до мене через стіл і не то грізно, не то насмішкувато різав мене гадючими очицями. Я мимоволі вдивлявся в нього й бачив довгий чуб з широким лобом, як у сільського вчителя, й кислі складки навколо рота, жорстокі й хворобливо-пристрасні. Я напружено питав: хто ти є— гадюка, чи бунтар, чи великий гріх мого народу, злочинник? Усмішка коло рота в нього розпливлась в щось м'яке, як драглі, й пристрасно-кисле, як у діда, що сюсюкає над повією, й чимсь безмежно далеким були гострі, жорстокі очі. Було до нестями моторошно. — Що мені з тобою робити? Я мовчав. В цю пору десь в тиші ночі глухо залунали три постріли. — Чув? Чув? Ха-ха-ха! Я мимоволі скривився, а бандит тим часом говорив: — Мало вам, сволочі! Буду четвертувати, пекти на вогні, на колеса сажати! Облітаю усю землю, замучу вас! Ге, ви ще взнаєте Коханця! — А хіба від того легше буде — мутить, мутить людей? Навіщо це?—докірливо мимоволі вирвалось-у мене. — Навіщо? А ти не знаєш, навіщо? А розвьорстка, а знущання? Ти цього не бачиш — повилазило? Продався за черствий шматок!.. А знаєш, куди вони йдуть? До чого вони ведуть? Коханець раптом сів, поклав на руки голову й так застиг. До хати увійшов один з вояків і грубо сказав: — Готово!.. І не дриґнув!.. — А!.. Компартія!.. І він голосно зареготав. І та ж сама хвороблива пристрасна й жорстока посмішка в зморшках коло рота. — А тепер ось з цим! —сказав Коханець. Вояка підійшов до мене й презирливо оглянув. — Стривай! стривай!.. Я ще хочу з ним поговорити. Це Цікаво! Коли там ще доведеться зустрітись? Грицьку, налий йому оцей стакан! Він каже: українець. Побачимо, який з нього українець. Коханець тряс довгим чубом, кокетуючи,-І ДИВИВСЯ ] мене вчителем якогось маленького глухого села. "Кари моєму народові за давні провини, за гріхи й безглу дя",— думав я. Якась важка й пекуча хвиля залила мені груди. Тепе я вже знав: я чимсь навіки спаяний з тими, хто послав меь сюди. І смерть чомусь здавалась зовсім не страшна. Грицько налив шклянку, очевидно самогону, бо від н< потягло пахом перегорілого жита й спиртом. Я лише тепе побачив на столі скибки білого хліба, глечики, тарілки сметаною, пляшки з самогоном. — Ну?—рішуче сказав Коханець. Я завагався. — Пий, а то!.. Та однаково!.. Пий, веселіш буде, браток! Тоді я од важив ся, підійшов і в один раз вицідив уск горілку. В животі мені разом запекло, у ноги побіг гарячий струмок а в голові великий шум. Коханець насмішливо дивився на мене. — Молодчина, хоч цим не поганиш свого роду! Він ще який час дивився на мене, наче щось зважуючи. Тоді моргнув воякові й, звернувшись до мене, сказав: — Ну, а тепер іди ти спати, хлопче! Чуєш? Грицько підійшов до мене, ласкаво озирав, як свою здобич, що вже ніколи не втече. Він міцно запопав мене за руку й поволік із хати. Я відчував: ноги мої тинялись, в голові шуміло, в ухах хтось дзеленчав завзято в малі дзвони. І в ту ж пору перед очима пройшла така яскрава смуга червоних променів весняного ранку й пахощі вербового цвіт^! Я мимоволі вхопився за одвірок у сінях і застиг. В той же час хтось грізно постукав у вікно, із хати почувся крик: — Назад! Назад! — Грицько одірвав мене від одвірка й поволік до хати. Крізь туман, що стояв мені в очах, я помітив: Коханець сидів і нахабно-огидливо сміявся. — Ще трохи рано! До світу далеко! Ти той... поспівай нам трохи... А то, брат, щось скучно...— сказав він. Хтось із гурту хлопців зареготав. — Бачиш, і хлопці охочі послухать. Я мовчав. Мені в грудях підводилась якась лють і ненависть. Тим часом Коханець звернувся до мого цербера. — Грицьку, налий йому ще, нехай його підохотить! Грицько слухняно підійшов до столу і забулькотів у шклянку самогону. Я тоді наближаюсь до Коханця й рішуче кажу: — Я не буду пить! І співать не стану! — Чому? —єхидно поспитав Коханець. — Я не хочу більше знущання. В ідіть мене, куди вам треба. — Ще вспієш, хлопче! Ми й тут можемо. — Не мучте мене, слухайте! — істерично прокричав я. Коханець прижмурив ліве око: — Слухай, не валяй дурака! Як на те пішло, то знай: я вбивать не стану, а візьму з собою! Брешеш, заспіваєш мені! Я несамохіть поточився назад і сів на лаву. — Ги-ги-ги! Будеш нас розважати! їй-бо! Скучно, братуха, їй-бо, скучно. Він таки справді поневірявся. Обіперся об стінку і так насмішкувато дивився на мене. Я похнюпив голову й байдуже чекав, що буде далі. — Слухай сюди,— знову звернувся до мене Коханець.— Ось тоді так: як проспіваєш зараз, на ранок одпущу. А ні — будеш гуляти зо мною ще довго! Я ноглянув на нього здивовано й недовірливо. Якийсь маленький чортяка шепотів мені на вухо, підбивав мене на цю спокусу. Але було сором за зраду своєму товаришеві, обурення клекотіло в мені важким туманом. Та раптом так гостро запахло мені знову вербовим цвітом і червоними проміннями весняного ранку!.. Я підводжусь й похапцем, з огидою випиваю шклянку самогону і, як наймит, похнюпивши голову, починаю співати. Мене пече зненависть і обурення, голос мій бренить грубо, але... звіряча жага життя перемагає... Я згадую за тисячі, мільйони люду, обшарпаного, зголоднілого, —що пнеться вийти на кращий шлях, за землю мою радісну й беспутну, що розкинулась тепер, як запльована повія. Тоді біль цей вливається гарячим потоком у моє серце. Що моя зневага й смерть за їхні муки, за їхні змагання! Я, не думаючи, беру одну з пісень, котра в цю хвилю приходить мені в голову: "Ой доле, моя доле", що відповідає моєму глибокому болю, й голос мені бренить тоді соковито й сумно. Напівсвідомо в цю пору я помічаю усе, що діється в хаті. У двері раптом входить гурт бандитів, диких, неохайнш в якихось чудних убраннях. Хто це? Останки Запорозьке Січі, татарва чи сини мого народу? Очі їм затуркані повол ясніють. М'який спокій лягає на обличчя. Мій магнат в цю пору з насолодою дивиться на мене, яі ситий крамар, котрого тішать. Та щодалі очі йому туманіюті слізьми, на обличчя лягає сум. Із-за печі виходить жінка, по-міському вбрана. Бачу: очі її сині-сині, як польові волошки, а підборіддя одвисле, гладке й жовтувато-бліде, як у підстаркуватої повії. Сині дитяч волошки — й повія! Вона підходить, схиляється на плече Коханцеві й про щось шепоче. Та за кілька хвилин вони обоє починають разом зо мною співати, і голоси їх повним струменем зливаються з моїм. Чудно було дивитись! Я собі одним куточком голови трохи посміхаюсь. Це ж точнісінько як в українській старій мелодрамі! Та що ж поробиш, коли збіглось так життя! Моя компанія дійшла до смаку, й ми проспівали ще кілька наших пісень. Я бачу — у мого теперішнього життєдавця сум в очах. В його подруги в синіх очах рясні сльози, що горять, як синява нічного неба влітку,— і лише підборіддя повії! Коли скінчили, Коханець важко зітхнув і поглянув не мене теплими, сумними очима. Його подруга крізь сльози дивилась вдячно й захоплено. — Ну, що ж, товаришу, вип'ємо! — сказав Коханець. Я змучений, стомлений, якось байдуже погодився. , — А ви, хлопці, мабуть, пора спати! — І він спроквола махнув рукою. Гурт поволі розійшовся. Жінка схилилась до Коханця й тужно, ледве чутно промовила : — А завтра знов у дорогу... пригоди... Боже, Юрку! Коли це скінчиться? — Що ж поробиш, моя любко!—лагідно відповів він.— Наша доля така — палити землю рідну! — Доля... доля... Ми сиділи, поволі цілячи самогон, і уривками розмовляли. Одного разу я нахилився й тихо поспитав: — А куди ви йдете? За що б'єтесь? — Я? А хіба я знаю? Мене штовхає, а я йду! Як я можу вдержати? Та один біс тепер — хоч так, хоч інакше, однаково помирати, як розбишаці. А поки гуляємо... Він сумно похитав головою, приліг на руки й задрімав. На світанку ввійшли вояки, щось зашепотіли. Коханець виймав з кишені гроші, роздавав їх товстими пакунками. Щось коротко говорив... Усі метушились... А коли почало розвиднятись, загупали вершники, зацокотіли тачанки. Коханець швидко одягся у звичайного кобеняка, його дружина в свитку — й вийшли з хати. Я пішов слідом за ними. Коханця оточив гурт хлопців і щось говорив. Він раптом спалахнув і почав кричати: — Як? Куди ви дивились? Як вони могли втекти? — Та чорт його вглядить! — хтось обізвався з гурту. — А ти нащо тут? Розстрілять вас мало. — Не дуже! Що ми тобі, заприсягалися, наймити? В цю пору у двір ускочив вершник і щось прошепотів Коханцеві. Вся компанія швидко вгамувалась і вибралась із двору. Востаннє в мене промайнули жорстокі вузенькі очі ховрашка й пристрасть гадюки коло рота в нього". І сині дитячі волошки в полі, а підборіддя застаркуватої повії! Я непомітно вийшов з двору. Тіло моє було як побите, безсиле, але десь зісподу вставала глибока соковита радість життя. Я поволі йшов до себе, а ранок яснів. Білі пухкі інеї коронували мене цвітом травня, і сміялись зимовою радістю сизі простори степів. І цілий день тоді стояв радісний пухкий ранок. А в моїй душі все снувались і снувались глибокі тужливі пісні. Це я співав землі моїй. Лютий, 1924 року м. Київ