Слово, чому ти не твердая криця,<br />
Що серед бою так ясно іскриться?<br />
Чом ти не гострий, безжалісний меч,<br />
Той, що здійма вражі голови з плеч?

Ти, моя щира, гартована мова,<br />
Я тебе видобуть з піхви готова,<br />
Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,<br />
Вражого ж серця клинком не проб'єш...

Вигострю, виточу зброю іскристу,<br />
Скільки достане снаги мені й хисту,<br />
Потім її почеплю при стіні<br />
Іншим на втіху, на смуток мені.

Слово, моя ти єдиная зброє,<br />
Ми не повинні загинуть обоє!<br />
Може, в руках невідомих братів<br />
Станеш ти кращим мечем на катів.

Брязне клинок об залізо кайданів,<br />
Піде луна по твердинях тиранів,<br />
Стрінеться з брязкотом інших мечей,<br />
З гуком нових, не тюремних речей.

Месники дужі приймуть мою зброю,<br />
Кинуться з нею одважно до бою...<br />
Зброє моя, послужи воякам<br />
Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

25/ХІ 1896