Канарка-мати покинула своїх дітей. Не хотіла виховувати їх у неволі. Коли господар те помітив і витяг із клітки гніздо, там було троє мертвих пташенят, а четверте ще ворушилося. Він хотів усіх викинути, та мені жаль стало ще живенького, і я взяв його до себе. Поклав його у вату, зігрів своїм диханням. Потім почав годувати. Воно, маленьке, як горіх, і ще голісіньке, беззвучно і з великим трудом роззявляло ротик : не мало сили. Згодом почало цвірінькати і обростати жовтим пір'ячком. Коли тепер я підходив до нього й кликав: "Сирітко"! — воно зараз же відзивалося: "Цінь-цінь"! І роззявляло широко ротик. Я був емігрантом, був одинокий, і Сирітка мене помалу радувала й тішила. Вона росла й помітно вбиралася у ясно-жовте пір'ячко. От уже й літає по кімнаті. Весела, бадьора, утішна, повна життя. Струнка, уся жовта, а голівка сіра з чорним чубиком, неначе коронована. Мені, самотньому, було любо з цією істотою. Цілий день вона в клопотах, усе якусь роботу собі знайде: або ниточку з занавіски тягне, або стінку довбає, або нишпорить по різних закуточках... І в тому все її життя. Дивлячись на неї, я думав: "Бідна, бідна! Ти не зазнаєш волі у своєму житті! Не відчуєш розкоші гарячого сонця і холоднуватих лісів! Твій рідний край далеко-далеко, де цвіте вічно весна. Ти його не побачиш... А, може, й я не побачу вже свого?.." Коли я виходив із дому, і, повертаючись, не бачив у кімнаті своєї пташини, гукав: — Сирітко! Де ти? Зараз же чув: —Тінь, тінь! І голодна пташка вилітала або з-під стола, або з-під ліжка, сідала на мою долоню або на рамено й вимагала їсти. Так усе літо ми жили, як добрі приятелі, й тішилися обопільною дружбою. Настала холодна осінь. Вільні птахи відлітали в теплі краї. Сирітка все сиділа на вікні, пильно приглядалася до них, проводила їх сумним поглядом... Уже не з такою дитячою вірою сідала мені на долоню, а сторожко, обережно. Сонце сховалося у хмари, падали дощі. Засумувала. — Сирітко! Де ти? — Цінь-цінь! — Де твоя воля? — Щнь-цінь! — Лети ж, лети до мене, моя кришечко, моя дитинко люба!.. Не хочеш? Уже боїшся мене?.. Упали сніги. Морози заволокли візерунками вікна. Сирітка сидить на вікні й сумно дивиться на біле зимове вбрання, якого ще не бачила... Якось одного разу через відчинені двері вона вилетіла на мороз. їй одразу стало весело, радісно. Сіла на перше дерево й перелітала з гілки на гілку. Я вискочив за нею. — Сирітко! Де ти? — Цінь-цінь! Кликав, кликав. Вона відзивалася, проте не летіла до мене. — Сирітко! Де твоя воля? Нічого вже не відповіла, з усією енергією полетіла ген-ген... У цю ж мить звідусіль налетіла ціла зграя горобців й кинулася на неї. Так почали клювати, що жовте пір'ячко летіло за вітром... Це була її перша зустріч з братами. Вернула назад і сховалася між гілками голого дерева. — Сирітко, де ти? Тихо. — Де твоя воля? Тихо. — Ходи до мене, моя дитинко, бо загинеш на морозі!.. Наблизився вечір. Я поліз на дерево, щоб її піймати. Вона здіймалася все вище й вище... Надійшла холодна, морозна ніч. Уже нічого не міг зробити й лишив свою вихованку на власну її волю. Ледве розвиднілося, а я був уже під деревом. Придивився й побачив: моя пташка сидить високо на гілці. — Сирітко, це ти? Тихо. Хотів вилізти на дерево. Воно хитнулося всіма гілками й жовтеньке замерзле тільце, як грудочка, упало додолу... Підняв його й поклав на долоню. — Сирітко, це ти? Тихо. — Це твоя воля? Тихо...