Присвячую Джуді

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Він сміявся, задерши підборіддя Й трусячи ГОЛОВОЮ. Бог-Отець спалахував у його очах під сліпучим сонцем, що лилося крізь мальовані шибки вітражів і посувалося за його рухами, запалюючи неземним сяйвом лики Авраама, Ісаака й самого Бога-Отця. Сміявся до сліз, і сяйво мінилося в його очах райдужними колами, дугами, промінчиками.

Він тримав у руках макет вежі й, примружившись, вдивлявся в нього. Радість, радість...

— Я півжиття чекав цього дня!

Перед ним, по другий бік столика з макетом собору, стояв канцелярій; його бліде старече обличчя ледь маячіло в затінку.

— Не знаю, мілорде настоятелю, не знаю...

Він вдивлявся в макет вежі, що його Джослін міцно тримав обома руками. Голос його, тоненький, ніби виск кажана, зовсім губився в просторій, високій залі капітулу.

— Адже як подумати, що оця дерев'яна цяцька... яка вона завдовжки?

— Вісімнадцять дюймів, мілорде канцелярію.

— Вісімнадцять дюймів. Атож. Саме так. Але ж насправді це буде споруда з каменю, дерева й заліза...

— Чотириста футів заввишки.

Тримаючи руки біля грудей, канцелярій вийшов із затінку і повів поглядом довкола себе. Тоді звів очі до стелі. Джослін скоса ласкаво дивився на нього.

— Підвалини... Я знаю. Але покладімось на бога.

Канцелярій нарешті знайшов те, чого шукав поглядом: він згадав.

— Ах, так...

І в старечій заклопотаності, човгаючи ногами по кам'яних плитах, рушив до дверей. Вийшов, а за ним у повітрі зависло нагадування.

— А, звичайно. Утреня.

Джослін, не зрушивши з місця, пустив услід йому стрілу ласкавої думки: "Це моє місце, мій дім, моя ро-дина. Зараз він вийде з ризниці вслід за іншими й поверне ліворуч, як робив завжди; а потім спам'ятається й поверне праворуч, до приділу Пресвятої діви". І Джослін знов засміявся, задерши підборіддя, сповнений блаженної втіхи: "Я знаю їх усіх, знаю, що вони роблять і робитимуть, знаю, що вже зробили. За всі ці роки, поки я простував далі й далі, собор став ніби вбранням на моїх плечах".

Він урвав сміх і витер очі. Взяв білий шпиль і туго встромив його основу в чотирикутний отвір, прорізаний у старому макеті собору.

— Ось так!

Макет скидався на людину, що лежала горілиць. Не-фи — ніби складені разом ноги, трансепти обабіч — розкинуті руки. Хор — тулуб; а приділ Пресвятої діви, де поки що мали правитись відправи,— голова. І ось тепер із самого серця будівлі стримів, підносився, рвався вгору його вінець, знак величі — новий шпиль. "Вони не знають,— подумав Джослін,— вони не можуть знати, поки я не розповім про своє видіння!" І, знов засміявшись радісно, він вийшов із зали капітулу на затоплене сонцем подвір'я, обведене аркадами. "Але я повинен пам'ятати, що шпиль — це ще не все! Я повинен, по змозі, робити далі те, що робив досі".

Він обійшов аркади, розхиляючи одну за одною Завіси, і опинився біля західних дверей собору. Обережно, щоб не бряжчати, підняв защіпку. Нахилив голову, входячи, і промовив подумки, як щоразу: "Підніміте, брами, верхи ваші!" К Та вже переступаючи поріг, зрозумів, що та обережність була зайва: собор уже сповнював гамір. Правда, звуки утрені, такі тихі, здрібнілі, що їх неначе можна було зібрати в одну жменю, долинали з приділу Пресвятої діви в другому кінці собору, крізь дощану переділку, обтягнену полотном. Інші звуки, ближчі, хоча й перемішані з відлунням у суцільний стугін, свідчили, що десь тут довбають лопатами та кайлами землю й камінь. Там гомоніли, щось наказували, часом голосно гукали, тягли по кам'яних плитах колоди, котили і впускали додолу тягарі, а доправивши до місця, важко гупали ними, і все це зливалось би в безладний ярмарковий гармидер, якби лункий простір собору не підхоплював їх і не змушував кружляти під склепіннями, наздоганяючи самих себе й дзвінкий хоровий спів і тягнучи без кінця все ту саму ноту. Ці звуки були такі нові для

1 Слова 8 23-го Давидового псалма.

Джосліна, що він заквапився до середини нефа, в затінок великих західних дверей, і там упав навколішки перед невидним звідти престолом; а потім підвівся й задивився.

Покліпав очима. Такого сонця він тут іще не бачив. Найматеріальнішою річчю в усьому нефі була не стінка 8 дощок та полотна, що розділяла собор надвоє по приступках перед хором, не два ряди арок обіч нього й не мальовані надгробні плити та склепики під тими арками. Найматеріальнішим у ньому було світло. Воно ринуло крізь ряди вікоп південного бічного нефа, вогнем запалюючи барви вітражів, і рівною лавою променів скісно падало на основи колон, що підпирали арки з північного боку середнього нефа. І всім тим світляним стовпам та пругам надавала об'єму зависла в повітрі тонка пилюка. Джослін знову покліпав очима: ось тут, перед ними, порошинки кружляли одна круг одної або всі разом шугали вгору, ніби рій одноденок під подувом вітру. Трохи далі вони клубочилися хмарами, завивались вихорами, на мить зависали нерухомо, а в найдальших пругах та стовпах світла були вже тільки кольором — медово-жовтими смугами, що навскіс перетинали простір собору. Там, де однобарвне світло вливалось у середохрестя з південного трансепту, з півторастафутової височини, той мед згущувався в колону, і вона, пряма, ніби Авелів стовп, височіла над людьми, що ломами зривали там плити підлоги.

Він аж головою похитав у скрушному подиві перед цим сонячним світлом, таким матеріальним. "Якби не отой Авелів стовп, я подумав би, що ці світляні колони стоять прямовисно, а мій кам'яний корабель сів на мілину й нахилився набік..." — і Джослін ледь усміхнувся від думки, що людський розум усьому приписує закони, а сам обманюється легко, мов дитина, "Тепер, коли на бічних вівтарях не горять свічки, а перед очима в мене ота стінка з дощок та полотна, можна подумати, що я опинився в якомусь поганському храмі; а оті двоє з ломами на самій середині (коли вони підважують плиту й вивертають її, вона грюкає, падаючи, ніби в каменярні) схожі на жерців, що чинять якийсь заморський обряд... Господи, прости мені.

Вже півтораста років ми тчемо в цьому храмі розкішний візерунок хвали Господові. Все й далі буде таке, як було, тільки ще краще, розкішніше: той візерунок хвали нарешті довершиться. Треба вже йти молитися".

Та він усвідомив, що молитись іще не піде, навіть у цей великий день, день радості. І він голосно засміявся від тієї чистої радості, бо знав, чому ще не піде, знав, як здавна знав щоденний порядок: хто на полюванні, хто виголошує казання, хто кого заступає, знав, яке надійне це кам'яне судно і його команда.

І, немов та думка відкрила собою коротеньку інтермедію, він почув, як у північно-західному куті собору брязнула защіпка й рипнули, відчиняючись, двері. "Зараз, як і щодня, я побачу свою дочку в Христі".

І справді, ніби спогад про неї викликав її, вона швидко ввійшла, а він стояв і чекав, щоб поблагословити її, як щодня. Але Пенголова дружина звернула ліворуч, долонею затуливши обличчя від пилюки. Джослін тільки на мить побачив її миле вузьке обличчя, а тоді вона пішла не через собор, а вздовж північного нефа, і йому довелося думкою послати своє благословення вслід їй. Він з любов'ю й легким жалем дививсь, як вона йде повз темні, без свічок вівтарі північного нефа, стягла з голови каптур, відкривши білу памітку, а з-під сірого плаща майнув краєчок зеленої сукні. "Наскрізь жінкаї — з любов'ю подумав Джослін.— Як це виказує ота примхлива дитинна цікавість! Але це клопіт не мій, а Пенгола чи отця Ансельма". А вона, немов збагнувши власну примхливість, швидко обминула яму, затуляючись долонею від пилюки, перетнула неф і зачинила за собою двері до "царства". Він розважно покивав головою.

"Мабуть, дещо в нас усе ж таки зміниться..."

Коли двері за жінкою грюкнули, стало майже тихо; а потім у тій тиші почулись нові звуки: "цюк, цюк,

цюк..." Джослін повернув голову ліворуч. Там на цоколі однієї з колон північної аркади сидів німий у шкіряному фартусі, затиснувши між коліньми великий камінь.

Цюк. Цюк. Цюк.

— Мабуть, Гілберте, він сказав тобі різьбити мене, бо я так подовгу стою на місці.

Німий зразу схопився. Джослін усміхнувся до нього.

— Із мене в цьому ділі найменше пуття, правда ж?

Німий усміхнувся по-собачому й щось промугикав

без'язиким ротом. Джослін весело засміявсь у відповідь і закивав головою, ніби їх поєднувала спільна таємниця.

— Спитай в отих чотирьох підпор на середохресті, чи вони нічого не роблять!

Німий теж засміявся й закивав головою.

— Я скоро піду молитись. Як хочеш, іди зі мною, сядем там, і різьбитимеш. Візьми щось простелити, щоб не насмітив, а то Пенгол вимете тебе з приділу Пресвятої діви, як сухий листок. Пенгола не можна сердити.

Враз почувся новий звук. Джослін умить забув про німого й прислухався, повернувши голову. "Ні,— сказав він собі,— не може того бути, вони не могли впоратись так швидко!" І заквапився до південного бічного нефа, звідки міг зазирнути через увесь собор до північного трансепту. Зупинився біля рогу гробниці Певерелів. І зашепотів, сповнений радості, надто глибокої, щоб вино* сити її з храму:

— Ні, таки правда. Після стількох років зусиль і трудів. Слава господові.

Бо вони робили неймовірне. "Я ж цілі роки проходив тут,— подумав він.— І завжди одне було надворі, а інше — всередині, розділене так виразно, так довічно й незаперечно, як сьогоднішній і вчорашній День. Зсередини — гладенький камінь, викладений візерунками й помальований, знадвору — шершавий, оброслий лишаями; вчора — та де, один "отченаш" тому! — від одного до другого треба було пройти чверть милі. А тепер крізь стіну віє вітер. І ці два розмежовані боки зійшлись докупи. Я, ніби крізь прозурку, можу бачити по той бік подвір'я ріг канцелярієвого будинку, куди, може, якраз прийшов Айво.

Сміливіше! Слава господові. Це вже початок завершення. Одна річ — наказати йому викопати яму в середохресті, ніби могилу для якоїсь значної особи. А це — щось зовсім інше. Тепер я зняв руку на саме тіло свого храму. Як хірург, я підношу ніж до живота, знечулено-го маковим настоєм".

Джослін якусь хвильку розважався цією думкою, уявляючи, ніби тихі звуки утрені — це повільний віддих знечуленого опієм тіла, безвладно розкинутого горілиць.

Із-за гробниці почулись молоді голоси.

— Що не кажи, а в ньому є гординя.

— І невігластво.

— А знаєш що? Він має себе за святого! Хай би вже хто, а то — він!

Та побачивши, що над ними схиляється настоятель, обидва диякони впали навколішки.

Він дивився на них згори, і власна радість сповнювала його любов'ю.

— Що це ви, діти мої! Лихословите? Пліткуєте? Чорните когось?

Вони мовчали, похиливши голови.

— Хто ж цей бідолаха? Краще б помолилися за нього. Ну ж бо!

Вхопив їх обома руками за кучері й легенько посмикав, повернувши до себе спочатку одне біле обличчя, потім друге.

— Попросіть канцелярія, щоб наклав на вас за це якусь покуту. Сприйміть її так, як годиться, і вона стане для вас великою втіхою.

Потім відвернувся й рушив південним нефом до середини храму, але знов затримався. Коло тимчасових дверей у дощаній переділці, що вели з кружної внутрішньої галереї до середохрестя, стояв Пенгол; побачивши Джосліна, він відпустив своїх помічників-прибиральників і пошкутильгав уперед, ледь тягнучи ліву ногу. Мітлу він ніс у обох руках, упоперек тіла.

— Велебний отче!

— Не зараз, Пенголе.

— Будьте ласкавії

Джослін похитав головою й звернув, щоб обминути його; та Пенгол простяг шкарубку руку, ніби насмів ухопити настоятеля за рясу. Джослін зупинився, опустив погляд і швидко заговорив:

— Ну, чого тобі треба? Все те саме?

— Вони...

— Вони хай тебе не обходять. Затям це раз і назавжди.

Та Пенгол не відступав: стояв і дивився на нього з-під кучми темного волосся. Бура одежина, навперехрест обмотані волоками ноги, старі постоли — все було в пилюці. Сердите обличчя теж запорошене. Ґолос був хрипкий — від пилюки, від злості.

— Позавчора вони вбили людину.

— Знаю. Слухай, сину мій...

Пенгол похитав головою так поважно й твердо, що Джослін замовк із розтуленим ротом і опустив погляд. Пенгол поставив мітлище на підлогу й зіперся на нього. Обвів очима плити, потім звів їх до настоятелевого обличчя.

— Колись вони й мене вб'ють.

Якусь хвильку обидва мовчали, а довкола гув примножений відлунням гамір роботи. В сонячному промінні між ними танцювали порошинки. І враз Джослін пригадав свою радість. Він поклав обидві руки Пенголові на шкіряні плечі й міцно стиснув їх.

— Не вб'ю'ґь. Ніхто тебе не вб'є.

— Ну, то виживуть звідси.

— Ніхто тобі нічого не зробить. Обіцяю.

Пенгол люто стиснув мітлище й випростався. Губи його скривились.

— Велебний отче, навіщо ви все це робите?

Джослін безнадійно зняв руки з його пліч і сплів їх

у себе на животі.

— Ти знаєш це незгірш за мене, сину мій. Щоб іще примножити велич господнього дому.

Пенгол вищирив зуби.

— Розваливши його?

— Спинися, поки не сказав зайвого.

Та Пенгол не спинився, він нападав далі.

— Ви коли-небудь лишалися тут на ніч, велебний отче?

Лагідно, як малій дитині, Джослін відповів:

—■ Лишався, і не раз. Ти це добре знаєш, сину мій.

—■ Коли йде сніг і вся ота вага лягає на свинцевий дах, коли опале листя позабиває ринви...

— Пенголе!

— Мій прапрадід був тесля, він будував цей собор. У спеку він ходив по горищу отам над склепінням, як я тепер ходжу. А знаєте нащо?

— Тихо, Пенголе, тихо!

— Нащо? Га?

— Ну, то скажи.

— Він побачив якось, що одна дубова колода закурілась. На щастя, у нього було при собі тесло. Якби він побіг по воду, покрівля вже палала б, а свинець лився річкою, поки він вернувся б. То він теслом почав вирубувати жар. Вирубав таку дірку, що дитина влізла б, а жар виніс голими руками, геть попік їх, ніби свинину. Ви знали це?

— Ні.

— А я знаю. Ми знаємо. Все це...— І Пенгол тицьнув мітлою в запилюжений карниз: — Усе оце ламання та копання... Ходім-но зі мною на дах.

— Я маю інші справи, і ти теж.

— Мені треба з вами поговорити.

— А що ж ми з тобою оце робимо?

Пенгол ступив крок назад. Обвів поглядом підпори склепіння й високі осяйні вікна, ніби вони могли підказати йому слова.

— Велебний отче. На горищі... коло самих дверей над сходами в південно-східній башточці лежить тесло — нагострене, змащене від іржі, лежить там напоготові.

— Це ти добре зробив. Мудро.

Пенгол тільки відмахнувся вільною рукою.

— Пусте. Для цього ми тут. Ми замітали, витирали пилюку, тинькували, різьбили камінь, часом різали скло й нічого не казали.

— Ви були вірними слугами храму божого. Я теж силкуюсь бути таким.

— І мій батько, й дід. А я й поготів — бо я останній.

— Вона путяща жінка й добра дружина, сину мій. Надійся й будь терплячий.

— Вони все мов життя обернули собі на забавку. Та це ще не все. Якби тільки це... Ходіть подивіться на мою хатину.

— Я бачив її.

— Та не останніми тижнями. Ходім зараз.— І, шкутильгаючи, помахами руки кличучи Джосліна за собою, а в другій руці тягнучи мітлу, Пенгол пішов попереду в південний трансепт.— Це був наш дім. А що тепер буде 8 нами? Гляньте!

Він показав рукою крізь невеличкі дверцята на подвір'ячко, що лежало між критими аркадами та південною стіною собору. Джослінові довелось нахилити голову в круглій шапочці, щоб пройти ними. Ще стоячи на порозі, праворуч від Пенгола, він аж рота роззявив, угледівши, що там нароблено. Подвір'я було геть заповнене стосами тесаного каменю. Ті стоси громадились між контрфорсами аж до вікон. Те місце, що лишалося, було закладене колодами, зоставлено тільки вузеньку стежечку. Ліворуч від дверей під стіною собору стояв верстак під очеретяним дашком. Там було складене скло та свинцеві смуги, і на верстаку працювало двоє склярів із війська будівничого: дзінь, лусь, лусь...

— Ви бачите, отче? Я насилу знаходжу власні двері!

Джослін просовувався між стосами слідом за ним.

Перед хатиною лишалося місця не більш як для надгробного склепика, стіна її з дальшого краю була заляпана грязюкою. Джослін зацікавлено дививсь на хатину: так зблизька він її ще не бачив. Досі йому вистачало прихильно позирнути крізь двері на подвір'ячко, бо хай там що, хоч це все й церковна власність, а подвір'ячко та хатина були Пенголовим царством. День у день тінь від тієї хатини падала на південно-східне вікно — ніби пам'ятник, споруджений усупереч задумові будівничого. А тепер стіна хатини була ось перед ним, і ще раз тут сходились докупи внутрішній і зовнішній боки. Хатина приліпилась у кутку подвір'я до стіни собору, ніби оті відклади під стріхою старого будинку, де незліченні покоління ластівок та горобців лишили свої сліди й рештки гнізд. Та хатина водночас ніби й принишкла, ховаючись, і лізла в очі: збудовану без дозволу, її терпіли, обминали мовчанкою, бо родина, що жила там, була необхідна. Хатина закривала собою один контрфорс і частину вікна. Стіни її були складені з каменю, сірого й старого, майже, як сам собор. Он кумедно випирає надвіконна лиштва, хоч вікна під нею нема. А частина стін із старого дерева чи валькованого хмизу. Подекуди видніли тонкі коржики цегли, старішої за хатину чи й сам собор — наламані в давно занедбаній римській гавані, що вже тисячу років не бачила римлян. Трохи покрівлі було вкрито справжнім дорогим свинцем; трохи — шиферними плитками, як на кухні вікаріального хору. Далі — очерет, уже такий зотлілий, що позападав ямами й поріс травою. Одне вікно під стріхою велике, зроблене так, щоб уставити цілу прямокутну шибку кольорового вітражного скла; друге — маленьке, з роговими шибочками. За якихось півтораста років ця мішанина набула прастарого, ветхого вигляду. Вся горбами та ямами, як той очерет на даху; недоладно дібрані частини її тулились одна до одної, ніби шукали, на що зіпертися для вічного спочинку.

Джослін подивився на хатину, скоса позирнув на стоси каменю та дерева довкола — одна зухвала недоладність тіснила іншу.

— Бачу.

Сказати більше він не встиг: у хатині заспівав ніжний жіночий голос. Вийшла Гуді, побачила його, урвала пісню, усміхнулася, глянувши скоса, й вилила воду з дерев'яного цебра під стіну собору. Вернулася до хатини, і знову Джослін почув її спів.

— Слухай, Пенголе. Все, що ти оце сказав... Ми з тобою давні друзі, хоч і не рівня, тому давай говорити до діла. Вежу будуватимуть, і квит. Скажи мені, в чому річ насправді.

Пенгол швидко зиркнув на майстрів, що, насвистуючи, різали скло. Джослін нахилився до нього.

— Ти турбуєшся за дружину? Що таке сусідство?

—■ Та ні.

Джослін хвильку подумав, порозуміло кивнув головою. Тоді тихо сказав:

— Вони зачіпають її, як ото часом чоловіки зачіпають жінок на вулиці? Щось гукають їй услід? Сороміцькі жарти?

— Ні.

— То що ж?

На Пенголовому обличчі вже не було злості. Скоріш якесь розгублене благання.

— Коли вже питаєте, скажу. Чого саме я? Хіба тут нема більш нікого? Чому їм треба брати на кпини мене?

— Треба терпіти.

— Весь час. Що б не робив. Глузують, регочуть. А "озирнуся...

— Ти надто тонкошкурий, сину мій. Змирися з усім цим.

Пенгол насупився:

— Допоки ж це?

— Нам усім буде нелегко. Що правда, то правда. Два роки.

Пенгол заплющив очі й застогнав.

— Два роки!

Джослін плеснув його по плечу.

— Сам поміркуй, сину мій. Камінь потроху використається, дерево теж. І скло різати в тебе перед носом не довіку будуть. А врешті шпиль збудується, і наш храм стане ще прекрасніший.

— Я того не побачу, велебний отче.

— Чому ж, ради...

Джослін затнувся, стримавши роздратування; та коли глянув Пенголові в очі, воно спалахнуло знову. Бо він ніби навіч прочитав у Пенголовій голові слова — так виразно, немовби вони були там написані: "бо підвалин нема, і Джослінів безум завалиться, перше ніж на вершечку поставлять хреста".

Він зціпив зуби.

— Ти такий, як і всі. Де тобі до твого прапрадіда з теслом! Ти не маєш віри.

Та Пенгол не підводив очей. Він ступив ближче, в Джослінову тінь. Запорошена, бура, ніби перегній, кучма була дюймів на шість нижче Джослінових очей і нахилялась аж до його ряси. Крізь своє роздратування настоятель почув хрипке, тихе мурмотіння:

Ну як мені терпіти? Вони ж весь час найдошкуль-ніші місця в мене вишукують, а я не можу оборонитись. Мені соромно перед людьми, перед власною дружиною, і все це накопичується отут, у мені, й щодня, щогодини...

По Джосліновому черевику щось різко стукнуло; він глянув униз і побачив на черевику мокру зірочку з про-мінчиками-бризками та малесенькі круглі крапельки, що скочувалися пб мокрій щкірі в грязюку. Він нетерпляче зітхнув і оглянувся довкола, думаючи, що сказати. Але сонце, що заливало камінь, потягло його погляд угору, в порожній простір над середохрестям, де зубці низької зрізаної вежі дожидали будівничого та його людей. Він згадав робітників, що зривали плити підлоги в середохресті, й радісне збудження відігнало роздратування.

— Май терпець, тобі сказано! А я побалакаю з будівничим. Обіцяю!

Він знову поплескав по шкіряному плечу й заквапив-* ся геть, боком пропихаючись між стосами дерева та каменю. Склярі коло верстата стояли до нього спиною. Маленькими дверима, пригнувшись, він увійшов до південного трансепту й постояв хвилинку, кліпаючи очима на сонячну пилюку. Зірвані з підлоги плити вже були складені стосом з одного боку середохрестя, і двоє копачів стояли по кісточки в початій ямі. Позаду них крізь діру в північній стіні видно було чималий клапоть зовнішнього світу, крите очеретом піддашшя на цвинтарі, де лежали наготовані колоди. Джослін стояв, наморщивши в усмішці носа, й дивився, як до нього квапливо йде через південний неф один із соборних священиків — отець Адам — з листом у руках.

— Хай потім, любий мій. Коли помолюся.

І Джослін, усміхнений, окрилений радістю, швидко рушив південною галереєю між хором та ризницею. Відправа вже скінчилась, і там не було нікого, тільки двоє вікаріальних хористів стояли й розмовляли коло внутрішніх дверей. Посеред приділу Пресвятої діви для Джос-ліна вже поставили підколінний стільчик із пюпітром. Він схилився перед вівтарем, тоді став навколішки на стільчик. Йому чути було, як поряд німий почав легенько прохати й шкрябати по каменю. Але йому навіть не треба було відганяти ці негучні звуки: сама радість була його молитвою, що лилася просто з серця.

"Що я можу ще зробити в цей великий день, коли моє видіння почало нарешті втілюватися в камінь, як не скласти подяку господові?

А тому — разом з ангелами й архангелами..."

Радість лилась на його слова, мов сонце. І вони спалахували вогнем.

Час молитви відмірювали йому коліна. Він завжди відчував, скільки саме простояв навколішки. І тепер, коли тупе ниття минуло і настало заніміння, він знав, що минуло більше години. Він вернувся до тями; перед заплющеними очима повільно пропливали вогники, а в литки, коліна, стегна знов уливався біль. "Моя молитва ще ніколи не бувала така проста, тому вона й тривала так довго".

А потім, зовсім несподівано, він усвідомив, що вже не сам. Не те щоб він побачив чи почув когось. Ні, він відчув ту присутність, як тепло від вогнища на своїй спині, могутню й лагідну, як сам час, і натиск її був такий безпосередній, наче вона проникла йому аж у хребет.

Жахнувшись, він схилив голову й затамував дух. Він не опирався тому гостеві. "Я тут,— ніби промовляв той,— не рухайся, ми тут, ми довіку діятимемо разом".

І тоді він насмів подумати, зігрітий отим теплом за спиною:

"Це мій ангел-охоронець.

Я чиню волю твою, і Ти послав Свого вісника втішити мене. Як у давнину в пустелі.

Двома крилами закривав він лице своє, а двома закривав стопи, а на двох крилах літав".

Радість, вогонь, радість.

"Господи, дякую тобі, що ти зберіг моє смирення!"

Перед його очима знов постали вітражі. Житіє святого так само пломеніло на них синьою, червоною, зеленою барвами; але сонячні іскри та бризки летіли вже не в той бік. Джослін отямився, дивлячись на знайомі вікна поверх сплетених пальців,— ангел уже покинув його.

Цюк. Цюк. Цюк.

Іїїкряб.

"Ти наповнив сяйвом душі обранців Твоїх, як сонце у вікні".

Джослін зіперся руками на пюпітр і насилу розігнув замлілі коліна. Раз, двічі ступнув здерев'яніло, а тоді випростався. Правою рукою розгладив на собі рясу і в ту мить згадав про цюкання й шкрябання. Глянув до північної стіни; там з розкритим ротом сидів німий. На підлозі коло його ніг була простелена рядюжка, і він старанно шкріб великий камінь. Коли на нього впала Джо-слінова тінь, німий схопився. Зовсім молодий, але високий і дужий, він легко тримав своє різьблення обома руками перед грудьми. Радість, утіха, спокій, що їх приніс ангел, наклали свій відбиток і на його обличчя, як на весь світ, тому Джослін, дивлячись на нього, відчув, як усмішка вкриває зморшками і його власне обличчя. Юнак, одного з Джосліном зросту, міг дивитись настоятелеві просто в очі, не задираючи голови. Джослін, ще сповнений принесеної ангелом радості, усміхнено окинув його ласкавим поглядом: засмагле обличчя й шия, розхристані широкі груди, порослі чорним волоссям, кучерявий чуб, чорні очі під чорними бровами, рукава під пахвами пропітнілі, ноги в перехрещених волоках, дебелі черевики, побілілі від пилюки.

— Ну, сьогодні ти вже, мабуть, надивився на мене!

Юнак завзято закивав головою й щось промукав порожнім ротом. Джосліп і далі всміхався в його палкі, по-собачому віддані очі. Куди я поведу, туди й він піде. Якби ж то він був будівничим! А може, колись..."

— Покажи-но, сину мій.

Юнак підхопив камінь зісподу, повернув боком і підняв на рівень грудей. Джослін задер голову й засміявся.

— Ні, ні, ні! Хіба ж у мене такий носяра? Де там!

Потім профіль знову прикував до себе його увагу, і

він замовк. Ніс — наче орлиний дзьоб. Рот широко роззявлений, на щоках зморшки, під вилицями глибокі западини, очі теж глибоко запалі. Він мацнув пальцями кутики своїх уст, посмикав за прямовисні складки шкіри. Роззявив рота, щоб пересвідчитись, як вони розтягуються, і тричі стулив його, клацаючи зубами.

— І тут не так, сину мій. Хіба в мене таке пишне волосся?

Юнак випростав убік вільну руку, зігнув її й замахав долонею в повітрі, наслідуючи рух ластівчиного крила.

— Птах? Який птах? Може, орел? Ти мав на думці Святого духа?

І знову помахи руки.

— А, розумію! Ти хотів передати враження льоту?

Юнак засміявся всім обличчям, мало не впустив камінь, але підхопив його, і над цим каменем Джослінова душа злилась із юнаковою, наче з ангелом, і знову радість...

Тоді обидва мовчки задивились на камінь.

Політ разом з ангелами безмежна швидкість у нерухомості, розмаяне волосся, відкинуте назад і випрямлене вітром духу, розкритий рот, із якого мав литись не дощова вода, а "осанна" та "алілуйя"...

Та ось Джослін підвів голову, усміхнувся з жалем.

— А ти не думав, що можеш уразити моє смирення, різьблячи з мене ангела?

Німий щось мукнув герлом, похитав головою, а погляд той самий, жадібний і по-собачому відданий.

— То оце таким мене вмурують там, на двісті футів над землею, на кожному боці вежі, з розкритим ротом, щоб я аж до Страшного суду звістував день і ніч? Ану який я спереду.

Юнак слухняно повернув камінь, і довго обидва стояли нерухомі й безмовні, поки Джослін дивився на худі випнуті вилиці, роззявлений рот, роздуті ніздрі — ніби вони, мов крила, піднімали вгору дзьобуватий ніс. Широко розплющені невидющі очі.

"Так і є. В хвилину видіння плотські очі не бачать".

— Звідки ти знаєш так багато?

Але юнак відповів поглядом, безтямним, як у каменя. Джослін знов тихенько засміявся, поплескав його по смаглявій щоці, вщипнуц.

— Мабуть, це твої руки знають, сину мій. У них є якась своя мудрість. Саме тому Всевишній і скував тобі язик.

Німий щось мукнув горлом.

— Ну, йди. Завтра знову можна буде різьбити мене.

Джослін повернувся, щоб іти, та раптом зупинився.

— Отець А дам!

І заквапився через приділ до священика, що стояв у затінку під південними вікнами.

— Ви дожидали мене весь цей час?

Миршавенький отець Адам терпляче стояв, тримаючи

в руках листа, наче тацю. Його безбарвний голос звучав якимсь рипінням.

— Так мені звелено, мілорде.

— Вибачте, отче, я винен.

Та поки він вимовляв ці слова, інші речі вже витіснили каяття з його голови. Він повернувся й попростував до північної галереї. Позаду ступали по плитах цвяховані підошви.

— Отче Адаме! Ви... ви бачили щось у мене за спиною, коли я молився?

Зарипів мишачий голос.

— Ні, мілорде.

— А як і бачили, то я наказую вам мовчати.

Він зупинився в галереї. Над головою були сонячні стовпи та пруги; але стінка, що відгороджувала хор від широкої галереї довкруж, затінювала плити під ногами в них обох. Він чув, як на середохресті ламають камінь, бачив порошинки, що танцювали в повітрі навіть тут, за дощаною переділкою, хоча й повільніше. Погляд його потягся за ними вгору, до високого склепіння, і він ступив назад, щоб бачити його виразніше. І відчув, що його підкований підбор наступив на м'які пальці.

— Отче Адаме!

Але миршавенький чоловічок мовчав і не рухався. Він стояв, так само тримаючи листа, і навіть вираз його обличчя нітрохи не змінився. "Може, тому,— подумав Джослін,— що він і не має обличчя. Гладенький і круглий, як кілочок вішати одежу". Усміхаючись до лисини з вінчиком безбарвного волоссячка, він сказав:

— Вибачте, будь ласка, отче Адаме. Про вас так легко забути! — А потім, голосно засміявшись із радості й любові, додав: — Я вас називатиму отцем Анонімом.

Священик мовчав.

— Ну, гаразд. Давайте вже того дурного листа.

По той бік церкви збирався хор для наступної відправи. Джослін почув, як там заспівали псалом. Процесія рушила: найдзвінкіше лунали дитячі голоси, потім вони стихли, їх перекрили низькі голоси вікаріальних хористів. Ось затихли й вони, і над приділом Пресвятої діви злетів один голос — "А-а-а-а..." — і, помножений луною, закружляв під широченним склепінням.

— Скажіть мені, отче: адже всі знають, що за мирськими правилами вона мені тітка?

— Так, мілорде.

— Ми повинні завжди бути милосердними — навіть до такої, як вона. Чи такої, як вона була.

Знову мовчанка. "А двома крильми прикрив свої стопи... Ангел твій — моя опора. Тепер я можу витримати все".

— І що ж балакають люди?

— Та то корчемні балачки, мілорде.

— Розкажіть.

— Кажуть, що без її грошей ви б ніколи не збудували шпиля.

— Це правда. А ще що?

— Кажуть, що за гроші можна купити собі могилу коло самого престолу, хоч би гріхи твої багряніли, як кров.

— Он як?

Лист і досі був перед очима, наче біла таця. Від нього ще линули, тонкі пахощі, вони досягали ніздрів, так що в галереї, тьмяно освітленій північними вікнами, неначе всупереч природі війнуло весною. Забувши й про початок великого діла, і про ангела, Джослін знову розсердився.

—— Від нього смердить!

"А-а-а-а..." — в приділі Пресвятої діви завмерло.

— Прочитайте.

— "Моєму небожеві й..."

— Голосніше.

(А з приділу Пресвятої діви — один голос, перекриваючи луну: "Вірую в єдиного бога..."

— "...вітцеві в бозі —Джослінові, настоятелеві соборної церкви діви Марії".

(А в приділі Пресвятої діви сплелися голоси юні й старші: "Всього видимого й невидимого..."

— "Цього листа написав за мене магістр Годфрі, бо ти за своїми церковними справами, мабуть, і не прочитав усіх тих, що він писав тобі від мого імені останні три роки. І ось, любий небоже, я знову питаю тебе про те саме. Невже в тебе не знайдеться й слова для мене? Коли йшлося про гроші, ти був не такий, тоді ти відповідав зразу. Будьмо відверті одне з одним. Я знаю, і ти знаєш, і всі на світі знають, яке було моє життя. Але все те скінчилося з його смертю — з його вбивством, мученицькою кончиною, сказала б я. Далі була тільки покута перед Творцем, і я маю надію, що він дарує своїй негідній рабі ще багато років оцієї смерті заживо, щоб я могла каятися".

("...Розіп'ятого при Понтійському Пілаті...")

— "Я знаю, ти мовчиш, бо засуджуєш мої зносини з владикою земним. Та хіба не сказано: "Віддавайте кесареве кесарю"? Я принаймні чинила так у міру своїх сил. Я мала спочити в Вінчестері, серед королів, він пообіцяв мені, але це скасовано, хоча вже недалекий той час, коли я могтиму лежати тільки з мертвими королями".

("...Судити живих і мертвих...")

— "Магістр Годфрі хоче викреслити ці останні слова, але я сказала — не треба. Невже всі останки в твоєму соборі такі вже безгрішні? Може, ти скажеш, що я навряд чи попаду в царство небесне, але я сподіваюсь на краще. Там є місце — тобто було ще до'тебе — на південь від хору, куди падає сонце, між якимсь давнім єпископом і склепиком першого настоятеля. Нехай мене буде видно від престолу, і, може, господь буде поблажливіший, ніж ти, до тих моїх гріхів, у яких мені й досі так нелегко розкаятись до кінця".

("...Прощення гріхів... і життя вічного...")

— "В чому ж річ? Треба ще грошей? Може, ти хочеш два шпилі замість одного? То знай, що я маю намір поділити свої статки — а він був у цьому щедрий, як і в усьому — між тобою й бідняками, зоставивши лише скільки треба на похорон, на заупокійні відправи, та ще внесок до собору на помин душі твоєї матері, бо колись ми дуже любили одна одну...".

Джослін простяг руку й згорнув листа в священико-вих руках.

— Ми чудово обійдемось і без жінок, отче Аноніме. Чи як ви гадаєте?

— Про них сказано: "лукаві й підступні", мілорде.

("Амінь".)

— А відповідь, мілорде?

Та Джослін уже згадав початок великого діла, і свого ангела, і невидимі обриси шпиля, що й тепер уже являлись поглядам утаємничених у сонячному небі над собором.

— Відповідь? — перепитав він сміючись.— Нащо нам міняти постанову? Відповіді не буде.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Він вийшов з галереї до нефа дощаними дверцятами в переділці й хвилинку постояв, кліпаючи очима від несподівано яскравого світла. Вилам у стіні північного трансепту був такий великий, що ним проїхала б фура, і люди з війська будівничого порались там, підчищаючи краї. Пилюка була ще густіша, наче жовтий дим, і Джослін закашлявсь, а з очей потекли сльози. Ті двоє, що копали яму, вже заглибились мало не до пояса, і курява над ними була така, що їхні обличчя здались йому страховинно спотвореними, але потім він розгледів, що вони просто позав'язували роти ганчірками, а на ганчірках, мокрих від поту, товсто осіла пилюка. Біля ями дожидав носій; коли йому накидали повне коритко землі, він поніс його через трансепт до вйламу, а на його місце став інший. Коли носій з коритком на плечі вийшов із густішої куряви в рідшу, він натужно заспівав. Джослін добре розчув його пісню і по перших словах її затулив вуха руками й розкрив, незважаючи на пилюку, рота, щоб насварити співака. Але той ніби й не почув його — співаючи, вийшов крізь вилам надвір. Джослін квапливо рушив до нефа й там роззирнувся. Тоді подививсь поза підпорами, але й там не знайшов нікого. Він рішуче попрямував південним трансептом, відчинив великі двері до аркади, шарпнув завісу. Але й у скрипторії не було нікого з каноніків — тільки один диякон, що звіряв два рукописи, встромивши носа в сторінки.

— Де ризничий?

Юнак зірвався на ноги, підхопивши книжку.

— Щойно проходив тут, мілорде...

Джослін розхилив ще одну завісу, але й у приміщенні школи не було нікого. Лави стояли безладно, одна звалена. Він підійшов до парапету, зіперся обома руками на кам'яну плиту, де була надряпана шахівниця й валялись костяні шашки, і визирнув надвір. Ризничний сидів там на лаві, винесеній із школи. Сидів на осонні, спиною зіпершись на підпору аркади й згорнувши руки на колінах.

— Отче Ансельме!

Весняна муха вдарилась об ніс отцеві Ансельмові й шугнула геть. Він розплющив очі, глянув безтямно й знову заплющив їх.

— Мілорде ризничий!

Джослін швидко пройшов крізь іще одну завісу, вийшов на подвір'я, зупинився перед отцем Ансельмом, придушив у собі роздратування й сказав звичайним, спокійним голосом:

— У нефі нікого нема. Ніхто не наглядає.

Хоч отець Ансельм начебто спав, він ледь помітно тремтів. Тоді розплющив очі, але дивився кудись убік.

— Пилюка, мілорде. Ви ж знаєте, які в мене слабкі груди.

— Нащо ж вам сидіти там самому? Могли б послати когось!

Ансельм стримано закашляв: "Кхе, кхе, кхе..."

— Як я можу просити інших робити те, чого не можу зробити сам? А за день-два такої куряви вже не буде. Мені будівничий сказав.

— Отже, поки що хай співають там свої сороміцькі пісні?

Хоч як Джослін стримувався, але голос його став гучніший, права рука стислася в кулак. Він змусив себе розціпити його, тоді випростав пальці — ніби просто так зігнув і розігнув їх. Але ризничий усе бачив, хоча й дививсь уже на великий кедр. Він іще тремтів, але голос його був спокійний.

— Коли подумати, мілорде настоятелю, скільки нам тепер доводиться терпіти порушень звичайного нашого порядку, то якась там пісня, пробачте — хоч би яка мирська,— здається мені марпичкою. Адже ж ми маємо в бічних нефах дванадцять вівтарів. А через оце наше нове будівництво на них не горять свічки. До того ж — іще раз пробачте — ці люди, ці дивні створіння з усіх кінців світу, здається, тільки й чекають зачіпки, щоб зчинити бешкет, тому гадаю, що розумніше буде не дратувати їх, хай собі співають.

Джослін розтулив рота, але зразу й стулив. Йому пригадалися тяжкі вагання капітулу; а ризничий дивився вже не на кедр, а просто в очі йому, ледь нахиливши голову.

— Так, так, мілорде настоятелю. Хай поспівають день чи два, принаймні поки пилюка осяде.

Джослін звів дух.

— Але ж ми в капітулі постановили!

— Дещо було полишено на мій розсуд.

— Вони ж оскверняють храм!

Ризничий застиг нерухомо, як камінь позад нього. Він уже не трусився.

— Та хоч не руйнують його.

— На що це ви натякаєте? — аж скрикнув Джослін. Руки ризничого заціпеніли, ніби він забув, що розвів

їх.

— Я, мілорде? Я ні на що не натякаю.

Ризничий обережно звів руки докупи й стулив долонями в себе на колінах.

— Не зрозумійте мене хибно. Природна річ, що ці темні люди оскверняють повітря своїми словами, так само, як пилюкою і смородом. Але вони не нищать повітря. І не руйнують самого храму.

— А я, виходить, руйную!

Та ризничий був обережний.

— Хто ж говорить про вас, мілорде?

— Відколи ви в капітулі голосували проти вежі... Роздратування здушило Джослінові горло. Ансельм

ледь усміхнувся.

— То був прикрий брак віри, мілорде. Мене переконали, і я тепер згоден, що ми всі повинні підпихати плечима цю колісницю.

В словах "плечі" й "колісниця" вчувався натяк на Джослінову промову, і роздратування, що душило Джо-сліна, обернулось у гнів.

— Справді прикрий брак віри!

Ризничий усміхався не тільки спокійно, а навіть ласкаво.

— Не всі можуть почувати себе такими обранцями господніми, мілорде.

— Ви гадаєте, що я не чую в ваших словах звинувачення, хоч би як обережно ви його висловлювали?

— Я сказав тільки те, що сказав.

— Сидячи.

У Джосліна вже закипала кров від люті. Коли він заговорив знову, голос його аж зривався.

— По-моєму, статуту нашого храму ще не скасовано. Ризничий ніби занімів. Його бліде обличчя ледь-ледь

порожевіло. Він підібгав під себе ноги й повільно встав.

— Мілорде...

— За робітниками так ніхто й не наглядає.

Ризничий змовчав. Він склав перед грудьми долоні,

ледь помітно схилив голову, повернувся й ступив у бік дверей. І раптом Джослін простяг руку.

— Ансельме!

Ризничий зупинився, обернувся й застиг у чеканні.

— Ансельме, я ж не хотів... У мене, крім вас, не лишилося давніх друзів. До чого це ми дійшли...

Ансельм мовчав.

— Ви ж самі знаєте, що я не хотів посилати вас туди* Простіть мені.

В очах, на порожевілому обличчі — ні сліду усмішки*

— Звичайно.

— Хіба ви не маєте кого послати? Хоч би отого хлопця, що в скрипторії. Златоуст, напевне, може почекатиі Самі подумайте, скільки він уже чекав.

Та ризничий знов уже був спокійний, він тільки похитав головою.

— Сьогодні мені не хочеться просити про це нікого* Пилюка, розумієте.

Обидва помовчали.

"Що ж мені робити? Це дрібна прикрість, вона минеться. Але це й наука надалі".

— Ваш наказ лишається в силі, мілорде?

Джослін відвернувся й звів очі вгору. Побачив парапет, аркади круг подвір'я, над ними контрфорси й високі вікна в південній стіні; погляд ковзнув ще вище, по куті між стіною й трансептом, до низького квадратового, даху над середохрестям. Камінь впивав сонячне світ" ло, не нагріваючись; над кам'яним бескеттям собору синіло небо, вимите нічним дощем. Хмар не було, але заходилось на вітер. У Джослінових очах на хвильку постали уявні лінії, що тяглись угору над середохрестям, високо-високо, де кружляв якийсь птах; ті лінії сходились в одну точку на чотириста футів над землею.

"Хай буде так. За всяку ціну".

Він опустив погляд на ризничого й заскочив на його обличчі двозначний вираз співчуття і зловтіхи. "Я твій друг,— промовляла та усмішка,— твій сповідник і просто друг". А ще вона промовляла — і на це ніяк не можна було відповісти,— що ота невидима річ угорі — то Джо-слінів безум, він завалиться, зруйнує собор і поховає його під собою.

— То як, мілорде?

Джослін стримав голос.

— Так, так. Ідіть.

Ризничий склав долоні й схилив голову. То був вияв цілковитої покори, але й ще дещо, бо та нитка, що поїде

в'язувала їх, перетиралась. Біля дверей, що вели до південного трансепту, ризничий затримався; і в повільному русі руки, що піднімала клямку, і в обережному натиску на двері, що, відчиняючись, тихо рипнули, був якийсь невловний докір, на свій лад зухвалий. І нитка урвалась. "Ну що ж,— подумав Джослін,— кінець, то й кінець". А потім згадав, яка довга й міцна була та нитка, ні, ціла линва, що зв'язувала їхні серця, і його серце аж заболіло від цієї думки. Він знав, що, коли минеться гнів, журитиметься, згадуючи монастир над морем, блискітки на хвилях, сонце й пісок.

"Це насувалось уже давно.

Я не знав, яку ціну доведеться заплатити за тебе, эа всі твої чотириста футів. Я гадав, це будуть тільки гроші. Та дарма, хай хоч якою ціною..."

Він рушив назад, до собору, і, ввійшовши до південного трансепту, вже й забув про Ансельма; бо пилюка вже порідшала й осідала далі. Копачі поскидали з ротів шматини; стовп куряви більш не стояв над ними. З ями видніли тільки їхні голови та ще злітали над ними лопати. І внизу ті лопати вже не бряжчали об щебінь, а з тихим шурхотом урізались у грунт; а носій відносив у коритці темну м'яку землю. Та Джослінову увагу привернув не носій і не копачі: по той бік ями стояв Роджер-Муляр і пильно вдивлявся вниз. Потім зиркнув на підпори в середохресті, ковзнув невидющим поглядом по Джослінові й знов утупив очі в яму. Це не эдивувало Джосліна — в Роджера часто бував отакий невидющий погляд, а іншим разом він міг дивитися на щось так, ніби не міг бачити, чути чи пам'ятати нічого іншого. В такі хвилини його очі ніби хапали, м'яли й ліпили те, на що він дивився, або вбирали його цілком. Одначе тепер він дивився не так. Застиглими очима вдивлявся він у яму, і на його смаглому обличчі відбивались подив і недовіра. Синій каптур будівничий відкинув з голови, і він лежав бганками круг товстої шиї. Ось Роджер підняв руку й провів нею по круглій обстриженій голові, ніби хотів пересвідчитись, що вона на своєму місці.

Джослін зупинився на краю ями й заговорив до будівничого:

— Ну що, Роджере? Ти задоволений?

Будівничий не відповів, навіть не глянув на нього. Він стояв, узявшись руками в боки, широко розставивши товсті ІІОҐИ й ледь нахиливши вперед міцне тіло в бурій одежині. Тоді сказав до копачів у ямі:

— Ану штрикачкою.

Один із копачів випростався й рукою витер спітніле обличчя. Другий нахилився, зникнувши з очей, і з ями почулось якесь ніби рохкання. Будівничий швидко став навколішки, зіпершись руками на край кам'яної плити, й ще далі нахилився вперед.

— Ну, є щось?

— Немає, хазяїне. Ось, гляньте!

З'явилась копачева голова й дві руки. Ті руки тримали залізний прут — одна за блискуче вістря, а друга великим пальцем позначала на пруті місце, до якого він угруз. Будівничий повільно оглянув прут від руки до руки. Тоді глянув ніби крізь Джосліна, випнув губи, наче хотів свиснути, але не свиснув. Джослін зрозумів, що його не хочуть помічати, відвернувся й обвів поглядом неф. Коло західних дверей, ярдів за двісті, побачив благородну сиву голову отця Ансельма: той сидів у храмі, про око скорившися Джосліновому наказові, але так далеко, що нічого не міг чути й мало що бачив. Джосліна раптом знов пойняла гіркота: отже, людина може бути зовсім не такою, як здається... І гіркота, й подив, і недовіра. "Та що ж, коли йому хочеться поводитись отак по-дитячому* хай сидить там, поки не приросте до каменя! Я не скажу ні слова".

Він знов повернувся до будівничого, і той уже помітив його.

— Ну що, Роджере, сину мій?

Будівничий випростався, струсив пилюку з колін, потім з долонь. Копачі знов узялися до роботи: "шкряб* гуп..."

— Ви зрозуміли, що це означає, велебний отче?

— Тільки те, що давні перекази правдиві. Але давні перекази завжди правдиві.

— Та ви, священики, вмієте їх вибирати.

"Ви, священики... Обережно, не можна сердити його,— подумав Джослін.— Поки він робить те, чого хочу я, нехай каже, що він хоче".

— Признайся, сину мій. Я тобі казав, що ця будівля — чудо, а ти не вірив. Тепер ти побачив на власні очі.

— Що побачив?

— Чудо. Ти побачив підвалини, чи, власне, побачив* що їх нема.

Будівничий пирхнув зневажливо й глузливо.

— Підвалини тут є. Але їх вистачає тільки щоб витримати будівлю такої ваги. Ось гляньте, тут видно, як вони зробили. Подивіться на стінку цієї ями. Ось поки щебінь, і ще трохи нижче, а далі сама багнюка. Вони по-

клали ніби пліт із хмизу, а зверху насипали щебеню. Та й ще хтозна. Десь тут унизу мусить бути рінь, і то неглибоко; мусить бути неглибоко, або ж я зовсім не тямлю свого ремесла. Може, тут був берег, якась коса, намита річкою. А ця багнюка просто зосталась на місці якоїсь ковбані.

Джослін переможно засміявся й задер підборіддя.

— І все ж твої хитрі способи не знаходять нічого певного, сину мій. Ти сказав, що вони поклали пліт. Чом тоді не повірити, що собор плаває на цьому плоту? Але в чудо повірити легше.

Будівничий мовчки дивився на Джосліна, поки той перестав сміятись.

— Відійдім-но отуди та поговорімо. Ось тут. Коли хочете, можете казати, що собор плавав. Це тільки слова. Може, воно так і є...

— Не "може", а так і є, Роджере. І ми це завжди знали. Може, ти скоро повіриш мені. А копати оцю яму було зовсім непотрібно.

— Я копаю заради своїх людей.

— Свого війська? А я гадав, що ти його полководець.

— Буває, що військо веде полководця.

— Кепський то полководець, Роджере.

— Слухайте. Підвалин чи то плота, коли ви так волієте, вистачає тільки для цієї будівлі. Більше вони не витримають — хіба що дуже небагато. І мої люди це знають.

Хоч як силкувався Джослін бути поважним, у голосі його мимохіть прозвучала ласкава посмішка.

— А може, ця яма і для мене, Роджере? Може, ви копаєте яму для настоятеля?

Та Роджер-Муляр не усміхався. Він дивився з-під густих брів, наче бугай.

— Цебто як?

— Хай настоятель пересвідчиться, що збудувати вежу неможливо. Цього літа роботи нема ні в Вінчестері, ні в Чігестері, ні в Лейкоку, ні в Крайстчерчі, ніде не будуються абатства, монастирі, пріорства; і замків новий король не будує. А тут, вирішив ти, можна перекалатати літо й показати настоятелеві Джосліну, який він дурень. Таким чином можна втримати своє військо вкупі, поки трапиться щось підхоже, а без війська ти — ніщо.

Тепер будівничий ледь усміхнувся.

— Ось як знайду невдовзі твердий грунт, велебний отче, тоді ще подумаємо. А як ні...

— А як ні, то ти згоден змурувати низеньку, присадкувату вежу, обережно, несміливо, позираючи одним оком, чи собор не осідає? Ти вважаєш себе бозна-яким хитрим. Адже вежу можна зрізати на будь-якій висоті, правда, Роджере? А тим часом твоє військо перезимує тут і ще не одного замордує.

— Яв тій бійці позбувся найкращого свого каменяра.

— І все це — задля якогось пенька замість вежі? Ні, Роджере.

— Я шукаю рінистого грунту. Ото буде справжня основа для вежі, справжні підвалини.

Та Джослін усе кивав головою й усміхався.

— Ось побачиш, як я пожену тебе вгору своєю волею. Бо на це діло є воля божа.

Усмішка на обличчі будівничого згасла. Він заговорив сердито:

— Якби вони збиралися спорудити шпиль, то заклали б підвалини для нього.

— А вони й збиралися.

В Роджері вмить спалахнуло зацікавлення.

— Є план?

— Який план?

— Ну, всієї будівлі... ви бачили його? Він є у вашому архіві?

Джослін похитав головою.

— Нема ніякого плану, сину мій. Тим людям непотрібні були ніякі малюнки на пергаменті чи на дошці. Але я знаю, який був їхній задум.

Будівничий почухав потилицю, тоді кивнув рукою:

— Ходім, велебний отче, подивімось на підпори.

— Я їх знаю дуже добре. Не забувай, що це мій дім, мій дім у бозі.

— Ні, ви подивіться на них, як я.

На середохресті, по всіх його кутах, стояли чотири підпори. Вони підносились угору тісними жмутами стовбурів, що своїм гіллям підтримували склепіння. Там, угорі, на височині сто двадцять футів, панувала сутінь, і око не розрізняло візерунків круг дерев'яної ляди, що закривала продухвину посередині. Будівничий підійшов до підпори в південно-західному куті й ляснув по одному зі стовбурів долонею. На гладенькому камені не держалась пилюка; на його дзеркальній поверхні рука зіткнулася зі своїм викривленим відображенням.

— Вони вам здаються грубими й міцними, отче?

— Безмежно.

— Але ж гляньте, які вони тонкі супроти їхньої височини!

— В цьому їхня краса.

— Вони держать на собі тільки склепіння, і їх не розраховано нести вагу, багато більшу від їхньої власної.

Джослін задер підборіддя.

— І все ж вони, мусить бути, дуже міцні.

Будівничий усміхнувся двозначно, як нещодавно отець

Ансельм.

— Велебний отче, а як би ви взялися споруджувати таку підпору?

Джослін підійшов до підпори й придивився до неї зблизька. Кожен стовбур у жмуті був товщий від людського тулуба. Він провів пальцями по поверхні одного.

— А ось. Бачиш? Тут е поперечні щілинки; як вони у вас називаються? Шви? Вони, напевне, витісували плитки й клали одна на одну, як діти, граючись шашками, складають їх стовпчиком.

Усмішка будівничого стала похмурою.

— Ви називаєте їх добрими людьми, велебний отче. Що ж, може, вони й справді були чесні. Але є й інші способи.

Через середохрестя, шкутильгаючи, пройшов Пенгол. Слідом за ним, безмовно передражнюючи його, шкутильгав носій. Він так самісінько волочив ногу, так само горбився, так само ніс голову, навіть погляд був так само лютий. Пенгол рвучко обернувсь, і носій зупинився й зареготав. Пенгол, щось мурмочучи, подався в своє "Царство".

— А тепер, Роджере, ще одне. Отой чоловік...

— Пенгол?

— Він дуже відданий слуга. Скажи своїм людям, щоб дали йому спокій.

Будівничий мовчав.

— Роджере!

— Дурень він! Не розуміє жартів.

— Жарти без міри набридають.

Будівничий кам'яним поглядом дивився в двері Пен-голового "царства" і мовчав.

— Чуєш, Роджере? Нащо їм весь час чіплятись до нього?

Будівничий швидко зиркнув на Джосліна. І враз їх обох наче струснув якийсь внутрішній поштовх, ніби колесо попало в колію; Джослін відчув, що на устах його вже тремтять слова, які він міг би вимовити, коли б не ці темні очі, що так прямо дивились йому в очі. Він неначе стояв на самому краю чогось.

— Роджере!

Але э приділу Пресвятої діви північною галереєю вже йшла купка молільників; попереду, ні на мить не вмовкаючи, виступала Рейчел. І слова, що тремтіли на устах, завмерли.

— Навіщо вони так роблять?

Роджер-Муляр уже відвернувся до ями.

— Аби відвернути невдачу. Це в нас така прикмета.

А Рейчел уже покинула своїх супутників і швидко

йшла через неф до них обох, щось вигукуючи здалека й вимахуючи руками. Ось уже вони розібрали її мову:

— Вони думали, що їхніх підвалин не розкопуватимуть до Судного дня, та й чом ні, певне ж, робили все за письмовою умовою, як осьде мій чоловік...— Вона говорила, киваючи головою, і всю її аж трусило від запалу; пелену спідниці вона не просто притримувала рукою, а підсмикнула так, що видно було дебелі ноги до кісточок.— Ну що там, Роджере: щебінь та березове дерево, як ти й сподівався? Він завжди все знає, мілорде!

"Мілорде", наче вона канонік і має ухвальний голос у капітулі! Вона говорила неначе всім тілом, чорні очі аж на лоба лізли; зовсім не така, як годиться добропорядній скромній англійській жінці ("Не така, як мовчазна Гуді Пенгол, моя люба дочка в Христі"). Ні, вона навіть перечила раз у раз чоловікові, ніби теж тямила щось у будівництві! Темноволоса, чорноока, завзята Рейчел, невтримно балакуча, вона могла б, у разі потреби, стати найпереконливішим у світі доказом на користь безшлюбності.

— Даруйте, мілорде, але я не можу змовчати! Я трохи знаюсь на цих речах, бо чула, що казав старий Род-жерів учитель. "Дитино моя,— розумієте, він називав мене дитиною, бо Роджер тоді був у нього за помічника,— дитино моя, шпиль має йти вглиб настільки ж, як увись". Чи, може, увись настільки ж, як углиб? Цим він, розумієте, хотів сказати...— Рейчел нахилила голову набік, таємниче всміхнулась і тицьнула пальцем мало не в обличчя Джослінові.— Хотів сказати, що під будівлею має бути стільки ж ваги, як у ній. Отож коли ви хочете піднести шпиль на чотириста футів угору, то треба й углиб укопатись на чотириста футів. Правда ж, Роджере? Роджере!

Вона говорила й говорила, надолужуючи неминуче мовчання на службі божій, що було для неї наче покутою, і все її тіло та смагляве обличчя аж тряслось від потоку слів, як трясеться ринва, коли з неї б'є вода. Дивна це була пара — Роджер-Муляр і його Рейчел. Вони були не тільки нерозлучні, а й схожі одне на одного, скорше брат і сестра, ніж чоловік і жінка, обоє темноволосі, червоногубі, кремезні. Вони жили наче на острові, життя їхнє мало свій особливий лад. Роджер ніколи не бив дружини, а їхні часті сварки були схожі на спалахи вогню, які зразу й гасить подув вітру, і все знов стає, як було. Вони обертались одне навколо одного якимось незбагненним для людей чином. Годі було зрозуміти, як вони ладнають між собою, хоча помітні були певні хитрі способи. Наприклад, Роджер пристосувався обертати свої сутички з Рейчел на комедію; так сталось і тепер. Він ніби не помічав її, а просто починав говорити гучніше, щоб його було чутно. Самого Роджера це нітрохи не дратувало, але неминуче дратувало того, хто слухав їх обох, надто коли той слухач був поважною духовною персоною.

...Зовсім не таке просте діло, як ви гадаєте.

У Рейчел знов затіпалось обличчя, і голос її знову перекрив чоловікові слова. Джослін теж заговорив голосніше, ніби погодившись теж грати цю комедію, хоч вона й сердила його.

— Ми говорили про Пенгола!

— Ох, яка мила жіночка, і так шкода, що вона не має дітей, але ж і я їх не маю, мілорде, обом нам доводиться нести цей хрест.

— Будуватиму, поки зможу...

— Ні, поки тобі стане зваги.

Раптом Джослін почув свій власний голос без пере-' шкод. Рейчел уже відвернулась, і потік її слів рин^в у яму, що поглинала їх.

— А яке пуття з малої зваги, Роджере? Я вже як зважуюсь, то на велике!

— На що ж це?

— На чотириста футів!

— Отже, я вас не переконав.

Джослін усміхнувся йому, але значуще кивнув головою:

— Починай будувати. Більше нічого я не прошу.

Вони подивились один на одного, обидва рішучі, і не

сказали більш ні слова, хоч розуміли, що нічого не вирішили, це тільки перемир'я. "Коли доведеться, я підго-нитиму його вгору камінь за каменем.— подумав Джослін.— Йому не було видіння. Він сліпий. Хай думає, що зможе закінчити вежу на тій висоті, на якій схоче..." Та в цю мить Рейчел обернулась від ями до них, і вони почули, як там уже темно внизу, та як потомились копачі, це ж люди, а не коні, та й коней годиться жаліти, пора вже кінчати роботу. Джослін пішов, лютий і на себе, й на цю навіжену жінку, і на чоловіка, який волів не зважати на неї, ніж її вгамовувати. Він здивувався, побачивши, що сонце вливається до собору вже західними вікнами, і йому враз захотілося їсти. Це ще дужче розсердило його, і дуже невелика втіха була в тому, що позад нього будівничий налаяв Рейчел:

— Як ти можеш плести такі дурниці?

Він-бо знав, що той крик нічого не вартий, це навіть не докір, а може, спосіб відводити невдачу; за п'ять хвилин вони вже знов обертатимуться одне круг одного й будуть реготатись або ж привселюдно прогулюватись попідручки, або ж перешіптуватися про щось своє, інтимне. І взагалі вона була жінка добропорядна: жодна скандальна чи сороміцька плітка з Нової вулиці, де оселився будівничий зі своїм військом, не зачіпала Рейчел. Джослін окинув поглядом неф, залитий сонцем, і знову почав дратуватись. "День почався з такої радості,— подумав він.— І велике діло почалось, і мій ангел прилітав; та водночас ця радість уже й змаліла, немовби ангела послано не тільки щоб покріпити й утішити мене, але й задля остороги". Він побачив звіддалік отця Ансельма, що з гідністю сидів коло західних дверей, сидів урочисто й тихо в своєму вінці зі срібних кучериків, і до роздратування долучився смуток. Джослін задер підборіддя й промовив до біблійних патріархів на вітражах горішніх вікон:

— Хай сердиться, коли йому так до вподоби.

За спиною в себе він чув сміх, що долинав у північний трансепт крізь вилам у стіні. Отже, Рейчел пішла. Джослін на мить озирнувся: будівничий розмовляв з робітниками коло ями. Він завагався: може, вернутись і натиснути ще? "Не треба було підходити до нього самому,— подумав він.— Краще б викликати його до себе й посварити за бійку при брамі. А що, як мер зажадає суду? Я не сказав і половини того, що хотів. А все ота жінка зі своїм невтримним язик<}м та зухвалим обличчям, що все тіпається. Бувають такі жінки, від чиєї дурості не поможуть ні брами, ні засуви. Слід було вичитати їй за те зухвальство, навчити, щоб знала своє місце. Другого разу, як зустріну її на самоті, поговорю з нею спокійно, поясню, як їй слід поводитись.

Господи, до яких знарядь доводиться вдаватись!"

Він почув у нефі стук цвяхованих підошов і здогадався: "отець Анонім". Оборнувся: отець Ансельм ішов своєю звичайною ходою, не повільно й не швидко, а так, ніби зроду не робив більш нічого, тільки ходив отак, переходячи з дня в день, щось приносячи, щось відносячи, чекаючи наказів, байдуже, нічим не запалюючись і ні на що не нарікаючи. Ось він зупинився перед своїм настоятелем, склавши долоні — наче, лялька, зроблена дитп-ною, що навіть не бралась вирізьбити обличчя, а тільки намалювала на ній руки та волосся. Він з'явився* з якоюсь справою, заступивши Джослінові шлях до й так згаяного обіду.

— Ви б не могли почекати, отче Адаме?

Отець Анонім діловито прорипів своїм писклявим голосом:

— Я гадав, що цього листа ви захочете прочитати зразу, мілорде.

Джослін зітхнув і відказав утомлено, дратливо, з дивним почуттям, ніби вся радість витекла з нього:

— Ну що ж, давайте.

Він повернувся обличчям до сходу й підняв листа так, щоб на нього падало сонце. Почав читати, і його обличчя проясніло; роздратування змінилось задоволенням, потім захватом.

— Ви добре зробили, що зразу принесли його мені!

Він упав навколішки, перехрестився й склав подяку

господові. Вернулася хвиля радості, підвела його на ноги й погнала туди, де будівничий коло ями розмовляв зі своїм помічником Джігеном. Коли він підійшов, Роджер обернувся від Джігена до нього й сказав:

— Рінистого грунту так і нема. Коли вода в річці прибуватиме й далі, копати не можна буде, доведеться чекати кілька тижнів. А може, й місяців.

Джослін постукав пальцем по листу.

— Ось тобі відповідь, сину мій.

— Що це?

— Мілорд єпископ згадав про нас. Навіть тепер, схиляючи коліна перед святим отцем у Римі, він пам'ятає про свою далеку паству.

Будівничий нетерпляче відповів:

— Ви ніяк не хочете зрозуміти, що я вам кажу. Ніякі гроші вашого шпиля не збудують. Хоч ви його з золота зробіть, то він тільки вгрузне ще глибше.

Джослін, сміючись, похитав головою.

— Як почуєш, що я зараз скажу, ти спатимеш спокійно. Він не послав грошей. Ба, врешті, що таке гроші? Ні, він посилає щось незмірно коштовніше...— Джослін так схвилювався, що аж підніс голос. Тоді раптом обняв будівничого за плечі.— Ми заб'ємо цю річ у самий вершечок шпиля, і він стоятиме вічно. Мілорд єпископ посилає нам реліквію — цвях із хреста господнього.

Він зняв руку з пліч незворушного будівничого й глянув на залитий сонцем неф. Побачив сиву голову отця Ансельма й ту ж мить подумав, що життя було б нестерпне без цілющого єлею. Мало не бігцем подався він уздовж нефа до старого, вимахуючи листом.

— Отче Ансельме!

Цього разу отець Ансельм підвівся перед ним. Підвівся повільно, терпляче несучи своє мучеництво, і, немовби довершуючи цей образ, не закашлявся, а тільки тричі глухо бухикнув. Обличчя його було холодне, непроникне.

— Отче Ансельме! Дружба — це велика коштовність.

Той самий непроникний вираз. Та Джослін, окрилений радістю, спробував ще раз.

— А ми що зробили з нею?

— Я мушу відповідати, мілорде, чи це запитання риторичне?

Джослін дихнув на нього щирою любов'ю.

— Хочете прочитати цього листа?

— Ви наказуєте, мілорде?

Джослін голосно засміявся.

— Ансельме! Ансельме!

Та старий уперто відкидав його любов, дивився вбік, на дощану, обтягнену полотном переділку і спокійно, але досить гучно кашляв: кхе, кхе, кхе.

— Якщо лист ваш стосується капітулу, мілорде, то ми напевне всі його почуємо свого часу.

— Ансельме! Я приніс вам дарунок. Я звільняю вас від цього обов'язку. Мені слід було розуміти, що з вашою нехіттю й слабким здоров'ям... Урешті, ніхто більш не захопився цією справою так, як я. Я візьму все на себе. Ви мене розумієте, саме ви найбільше з усіх, ви, мій сповідник, наставник моєї душі.

— З'ясуймо все до кінця, мілорде. Я не мушу ні наглядати тут, ні доручати цей нагляд комусь?

— Саме так.

Вираз Ансельмового обличчя не змінився. Його витончений профіль під вінцем сивого волосся був звернений на схід. Він стояв, достойний, царствений, спокійний. Ваговито промовив:

— І письмово?

Ваговиті слова. Не самоцвіти, не перли, як слід би сподіватись від святого. Ні, звичайні каменюки. В них не було образи, присікатись ні до чого; хоч у них і таїлося зухвальство, самі вони були резонні, відповідні до статуту: "Коли котрісь двоє з чотирьох каноніків, про щось сперечавшися, дійдуть згоди, хай умова їхня буде засвідчена письмово..." Так, немовби рядки статуту висіли в повітрі між ними, Ансельм закінчив цитатою:

"Коли щось засвідчене письмово треба перемінити, слід записувати й це, закріпивши в присутності двох членів капітулу малою костяною печаткою".

— Я знаю.

Ансельм заговорив знову — спокійно, холодно. Кашель його вже минувся.

— Це все, мілорде?

— Все.

Джослін стояв, озираючись через ліве плече, й чув, як ризнпчий відходить нефом. "Треба викинути його з голови.— думав він.— Я ошукався. У нього тільки обличчя таке благородне, а з уст падає каміння".

Він опустив погляд на єпископів лист. Подумав: "Це наче терези на ринку. В одній шальці радість підносить мене вгору, на другій Ансельм опадає вниз. У мене є цвях і мій ангел. Є канцелярій, будівничий і його дружина..."

Раптом він зрозумів, як підрізано крила його радості, й у ньому знову спалахнула злість. А бодай їм, хай падають, хай щезають, аби робота тривала! Він ішов попід західними вікнами, притискаючи листа до грудей, і гнівно мурмотів, задерши підборіддя:

— Треба взяти собі іншого сповідника!

Того вечора, коли він став навколішки біля ліжка, щоб помолитися перед сном, ангел знову явився йому й стояв у нього за спиною в хмарці тепла, щоб трохи втішити його.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Другого ранку, прокинувшись удосвіта, Джослін почув, як шумить дощ, і згадав слова будівничого. Тому він, молячись, поміж іншим попросив у бога й погоди. Але дощ не вщухав три дні, потім перестав усього на півдня, та однаково хмари пливли низько й повітря було насичене вогкістю, так що господині вішали випрану білизну перед вогнищами, де вона не стільки сохла, скільки продимлювалась. А потім знов цілий тиждень був дощ із вітром. Коли настоятель виходив зі свого дому, вгорнувшись у плащ, і поспішав через подвір'я до собору, він бачив, що хмари сунуть прямо по його даху: навіть зубців не було видно. А сама будівля, ця кам'яна Біблія, вже не співала хвалу господові, а тільки бубоніла проповідь. Вона була аж слизька від води, що стікала по моху, лишайниках та облущеному камінню. Коли мрячило, і час теж ніби мрячив, так повільно, нудно тяг-ся він. А коли хлющала злива, тоді тисяча кам'яних голів починала виригати воду — і людям згадувалося, що ті, з кого різьблено ці голови, давно зотліли на цвинтарях при соборі та парафіальних церквах. Вони лили з ротів воду, немов то була якась нова пекельна кара; а вода вливалась у потоки, що стікали по свинцю, склу та різьбленому каменю, по контрфорсах, по шпиликах, по зубцях і, булькочучи та пінячись, уливалась у рівчаки біля підніжжя стін. Коли налітав вітер, він не розганяв хмар, а тільки шарпав повітря на всі боки, за кожним ривком вихлюпуючи цебра води, так що настоятель аж хитався, підштовхуваний ззаду, або зустрічав той подув, як удар у обличчя, а плащ тріпотів за спиною, ніби крила. Коли вітер стихав, хмари спускалися нижче, і він уже не бачив верхньої половини собору; за дощовою завісою ніби губилась уся його велич. Око, наближаючись, бачило тільки окремі частини: мокрий кам'яний ріг, на якому впадали в око всі нерівності та ушкодження, ніби на обличчі, розгляданому надто зблизька. В закутках північної стіни — хоча тепер, без сонця, годі було добрати, де північ, а де південь — задавнено тхнуло сечею. Річка вийшла з берегів, залила шлях і, не зваживши на варту при міській брамі, ринула на брудні вулиці. Чоловіки, жінки, діти тулились біля мізерного вогника в камінах, і дим з вогких дров та торфу висів під кожним дахом. Тільки в шинках було людно.

Посеред собору вже не копали ями. Одного дня Джо-слін зупинився коло будівничого й почав стежити, як той на мотузку спускає в яму свічку. На дні ями блиснула вода. З ями здіймався сморід, і Джослін відійшов. Але будівничий на сморід не зважав. Він стояв і похмуро дививсь униз, на свічку. Джослін затривожився. Він нахилився над Роджеровим плечем.

— Що ти тепер робитимеш, сину мій?

— Роботи вистачає,— буркнув Роджер-Муляр.

Він рушив до кручених сходів, обережно ступив на нижню приступку й подерся вгору, швидко зникнувши з очей; невдовзі Джослін почув, як він повільно ходить по склепінню, за сто двадцять футів над головою.

Джослінові здавалося, що, відколи він почув той сморід із ями, для нього почалося щось нове. Тепер він помічав, що по всьому собору до застояного запаху ладану та спаленого воску домішується той інший, неприємніший запах. Бо вода, піднімаючись у землі, очевидно, просочилась до вельможних гробниць обабіч хору та під аркадами в нефах. І це, як виявилось, помітив не тільки він. Ті живі, котрі зневагу до життя обрали собі як покликання, вважали, що це нагадування надто безцеремонне, і правили службу божу з непристойною відразою на обличчі. Йдучи з приділу Пресвятої діви на середохрестя, де тепер стояв півморок, Джослін мусив твердити собі: "Отут, де тепер смердюча яма, багато років тому мені було явлено одкровення, і я тоді впав долілиць. Про це слід пам'ятати завжди".

Весь той час будівничий із частиною свого війська працював на покрівлі над середохрестям. Склепіння проламали, і, коли в соборі було хоч трохи світла, крізь той отвір знизу видніли крокви. Робітники зникали на кручених сходах, що пронизували стіни собору, і знову з'являлись на трифорії, малесенькі, наче мухи; а інші споруджували риштовання навколо південно-східної підпори середохрестя. Ставили драбини та помости чимраз вище й вище, наче снували павутиння, і коли ту роботу скінчили, підпора стала схожа на ялину з пообрубуваним гіллям. Тепер будування вже менше заважало відправам, бо згори не так було чути робочий гамір. Смердючу тишу в нефі тепер лише зрідка порушував стук довбешки на покрівлі. Потім із проламу в склепінні спустили мотузи, і вони гойдались у середохресті, ніби порість якогось велетенського моху, що ним почала обростати вся будівля, що вже звологла наскрізь. Мотузи були наготовані, щоб піднімати нагору колоди, які втягуватимуть крізь вилам у північній стіні, але вони скидались на мох, і сморід іще підсилював те враження. В цьому півмороці та вогкості навіть Джослін мусив напружувати всю свою волю, щоб не забути про якесь важливе діло; і коли один робітник упав крізь пролам у середохресті, розтинаючи криком повітря від склепіння аж до підлоги, таке густе, що крик неначе безжально закарбовувався в ньому навіки, Джослін не здивувався, що ніяке чудо не підхопило нещасного над невблаганними кам'яними плитами внизу. Отець Ансельм у капітулі не сказав нічого, але з обурення в очах ризничого настоятель бачив, що й цю смерть уписано в рахунок, який колись буде піднесено йому. На собор спустилась не темна ніч, а полудень без сонця, аж до блюзнірства безнадійний у своїй похмурості. Хлоп-чики-хористи істерично сміялися, коли канцелярій, що дріботів у кінці процесії, яка виходила з ризниці, повертав ліворуч, як звик за половину свого життя, а не праворуч, до приділу Пресвятої діви. Попри цей сміх та хихотіння, відправи тривали і діло робилось; але на людей наче тиснув якийсь майже непосильний тягар. Весь капітул дратувався; учні з школи хористів супились, вередували, кашляли безперестану, сварились між собою хто-зна й чому. Менші плакали без ніякої причини. У старших хлопців були невиспані очі: їм уночі марилися безносі кістяки, що зринали під підлогою в соборі, притискаючись лицем до важких плит. Не диво, що хлопці раді були поглузувати з канцелярія. Та одного дня, повернувши ліворуч, він не зупинився, і врешті двоє вікарі-альних хористів пішли за ним. Його наздогнали в сутіні біля дощаної переділки: він обмацував її руками,* шукаючи, де пройти до престолу. Коли його вивели на світло, то побачили, що права рука в нього сіпається, а обличчя зовсім безтямне. Старого канцелярія відвели додому, і відтоді старіших серед причту почав мучити страх перед старечим недоумством. З ранку до вечора всі обряди справлялись у смороді й напівтемряві, свічки освітлювали тільки німби випарів довкола свого вогника, а голоси злинали вгору, сповнені страху перед старістю й смертю, перед тягою та висотою, перед темрявою та безмежжям, сповненим безнадії.

"Господи, почуй наш плач!"

А потім пішла чутка, що в місті почалася чума. Перед вівтарем, де сяйво свічок звістувало присутність Святого духа, юрмилось дедалі більше людей, напружених, безмовних облич із блискучими очима. Сам Джослін ніколи не приставав до того тлуму, бо йому час від часу з'являвся ангел — утішити, зігріти, підтримати його. Проте, як добрий воєначальник, він бачив, яка потрібна їм допомога, адже ці люди, його знаряддя, які він мав уживати, тепер здавались йому ніби мавпами, що без пуття лазять на даху. Тому він виніс макет собору зі шпилем і поставив у середохресті під північно-західною підпорою, аби піддати їм духу. Макет стояв на столику й видавався єдиною чистою річчю в усьому соборі, хоча на доторк теж був вогкий.

Так минуло різдво. Хай зраджуються небеса, і хай земля втішиться перед лицем Господа, бо він іде.

Так і вважалося, що він прийшов; але хмари все висіли над самим дахом, і коли мряка припинялась хоч на хвилину, люди зводили вгору очі й мацали себе за щоки, самі собі не вірячи. Якось, коли дощ ущух, але в печері нефа стояв аж надто тяжкий дух, Джослін зупинився коло макета, щоб підбадьоритись самому. Він насилу вийняв вежу з гнізда, бо дерево відвологло, й тримав її шанобливо, як святощі. Ніжно гладив, колихав на руках, обдивлявся, як мати обдивляється немовля. Макет вежі був вісімнадцять дюймів завдовжки; нижня половина чотирикутна в перерізі, з високими вікнами. Її увінчував цілий гайок струнких шпиликів, серед яких здіймався високий шпиль, тонкий, без прикрас, із невеличким хрестиком на вершечку. Хрестик був менший за той, що Джослін носив на шиї. Джослін стояв біля північно-західної підпори, все колишучи на руках макет вежі, й запевняв себе, що тепер вода в річці вже почне опадати. Бо дощу не було вже цілий тиждень; хоча березень випав хмарний і не вітряний, усе-таки можна було сподіватися, що відвологле сонце таки проб'ється крізь хмари й висушить грязюку на полях. Погладжуючи шпиль рукою, він почув із виламу в північному трансепті Джіге-нів голос. Заплющив очі й подумав: "Ми витримали! Хай же віднині все буде інакше!" І він ніби побачив заплющеними очима, як сухі дні набирають розгону, прямуючи до світла. Згори долинав стук довбешки; і раптом шпиль у руках глибоко схвилював його; він згадав уявні обриси в небі над собором, і йому аж дух перехопило. Він відчув у собі життя. Задер підборіддя, розплющив очі, розтулив рот і вже хотів складати дяку господові.

Але завмер, не вимовивши й слова.

З Пенголового "царства" вийшла Гуді Пенгол. Швидко ступила три кроки вперед. Тоді зупинилася, ступила крок назад. Повільно рушила до середохрестя, не дивлячись уперед. Вона дивилась кудись убік. Одною рукою притримувала плащ біля шиї, а в другій, піднявши її, несла кошик. Вона дивилась убік, ніби обминала лютого бугая чи жеребця на припоні. Ноги несли її по колу, недосяжному для небезпеки, плече мало не терлось об стіну; але ті ноги не дуже прагли нести її далі. Очі були ніби дві чорні цятки на блідому після зими обличчі, уста розтулились, і вона здалась би дурненькою, якби таке гарне створіння могло здаватися дурним і якби на її виду не світився такий відвертий страх. Приголомшений Джослін простежив за її поглядом; і раптом час полетів стрибками, а може, й зовсім спинився. Тому й не дивно було, що він, іще й не побачивши будівничого, вже здогадався, на кого вона дивиться.

Роджер-Муляр стояв однією ногою на першому щаблі нижньої драбини риштовання, спорудженого навколо південно-східної підпори. Він спускався з того риштовання, дивлячись на Гуді. Ось він повернувся. Рушив по плитах підлоги, а вона скрадалася попід стіною все повільніше. Вона аж щулилася, щулилась і дивилась кудись угору й убік. Роджер ніби припнув її там, він дивився вниз і щось поважно говорив, а вона прикипіла до нього очима, розтуливши уста, й хитала головою.

Джосліна пойняла дивна певність. Він побачив усе, збагнув усе. Він побачив, що таких зустрічей було вже багато. Побачив страждання й смуток. Побачив — і це було схоже на одкровення під час молитви — що й саме повітря круг них двох було якесь не таке. Побачив, що їх оточує щось ніби шатро, яке відмежовує їх від усіх інших людей, і що вони обоє страшаться того шатра, але нічого не можуть удіяти. А вони вже розмовляли поважно й спокійно; і хоч Гуді знов і знов хитала головою, та не йшла геть, не могла піти, як видно, бо незриме шатро змикалося круг них. Вона тримала в руках кошика, вона зібралась іти на базар, їй не було чого розмовляти з будь-яким чоловіком, а з будівничим і поготів; їй досить було б похитати головою. Вона легко могла б проминути цього кремезного чоловіка в шкіряних штанях, бурій куртці та синьому каптурі, їй не треба було навіть зупинятись: вистачило б пройти мимо, відвернувши голову в другий бік, бо він не тримав її за руку. Але вона стояла, дивлячись на нього скоса, і її чорні некліпні очі, її уста промовляли: "Ні!" Тоді вона зненацька рвонулась від нього, ніби справді хотіла прорвати щось у повітрі; та шкода — невидиме шатро, що об'єднувало їх, тільки розтяглось і не випустило її. Вона лишилася всередині, вона вже довіку мала бути всередині того шатра, як була там тепер, хоча й поспішала геть південним нефом, уже не бліда на виду, а червона. Роджер-Муляр стояв і дивився їй услід так, ніби для нього в цілому світі, крім неї, не було нічого й нікого, і він нічого не міг із цим удіяти, хоч як це його мучило. Коли північно-західні двері зачинилися за Гуді, він повернувся до Джосліна спиною й пішов до риштовання, наче сновида.

І тоді в Джосліні немов із якоїсь ями піднявся гнів. У його уяві мелькало обличчя, яке щодня схилялось під його благословення, бринів її безтурботний спів у Пен-головому "царстві". Він задер підборіддя, і з темного закутка душі, де кипіли обурення й біль, прорвалось на уста слово:

— Ні!

І враз йому видалося, що вічне оновлення життя на землі — це мерзота, це якийсь потоп багна. Йому забило дух, він побачив вилам у північному трансепті й кинувся туди, надвір, на денне світло. І зразу почув здалеку глузливі голоси робітників. Хоч у ньому жаром горів гнів, та він зрозумів, яка це сміхота для них — побачити, що сам настоятель вибіг із виламу, тримаючи в обох руках свій "безум". Він кинувся назад, у середохрестя. Та північним нефом саме надходила невеличка процесія; серед неї йшла і Рейчел-Муляриха з дорогоцінною ношею на руках. Джослін машинально поздоровив і поблагословив її, та мажордомова дружина вихопила немовля в неї з рук і гордо попливла до приділу Пресвятої діви, де була хрестильна купіль. Через це він лишився на самоті з Рейчел, яка нащось відстала від процесії. І хоч у очах його ще стояли Роджер та Гуді Пенгол, він помалу зрозумів нащо. Він тільки не міг повірити, що жінка, хай навіть у нестямі (очі вибалушені, пасма чорного волосся спадають на щоки), здатна говорити таке. Його скував не потік її слів, а їхній зміст. Обличчя в Рейчел сіпалось і трусилось, як віконна шибка в бурю, і вона пояснювала йому, чому не має дітей, хоча й молить бога про це. Коли вони з Роджером уперше лягли разом, вона в найнедоречніпгу мить засміялась — не могла не засміятись! — тож річ зовсім не в тому, що вона нібито неплідна, як дехто думає або й каЖе. Ні, мілорде! Просто вона не могла не засміятись, а за нею мусив засміятись і він...

Джослін стояв, не ймучи віри, сторопілий, поки вона не подалася північним нефом наздоганяти свою процесію. Стояв під риштованням, і його пекла думка, що жінки всі такі: дев'ять тисяч дев'ятсот дев'яносто дев'ять

разів говоритимуть скромно, хоча й забагато, але в де-сятитисячний раз ляпнуть таке неподобство, так вивернуть на людські очі найпотаємніше, що здається, ніби саме оскаженіле жіноче лоно раптом дістало язик. І з усіх жінок у світі саме вона, оця неможлива, неймовірна, і все ж таки жива Рейчел мусила так учинити — ні, її присилувала це зробити невтримно язиката натура, в найнедоречнішому місці, в найнедоречнішу хвилину, перед найневідповіднішим слухачем. Вон здерла покрови з життя аж до того місця, де панують жах і сміховинність — ніби строкатий блазень у червоному й жовтому вимахує свинячим міхуром на паличці в жахливій катівні.

Він злісно промовив до макета у себе в руках:

— Яка безсоромна й'зухвала жінка!

А тоді блазень ударив його в пах своїм міхуром, і в нього вирвався регіт, від якого його аж затіпало.

Він голосно вигукнув:

— Гидота! Гидота!

Розплющив очі й почув, як його слова луною розлягаються в храмі. А коло дверей у переділці, що вели до північної галереї, застиг здивований Пенгол з мітлою. І Джослін, аби приховати справжній зміст свого вигуку., надати йому видимого змісту, ще гукнув:

— Тут скрізь гидота й бруд! Вони все бруднять!

Та через середохрестя вже йшли робітники: старий

каменяр. Мел і головний Роджерів помічник Джіген. Цей реготав, ніби й не бачачи Джосліна:

— Дружина? Сторож вона йому, а не дружина!

І Джослін, хоч у скроні йому ще бухала кров, присилував себе говорити з Пенголом спокійно. Але відчув, що задихається, ніби пробіг бігом через^увесь собор.

— Ну, як там у тебе, Пенголе, сину мій?

Але Пенгол іще дивився войовниче, мабуть, не охолонувши від якоїсь своєї прикрості чи сутички.

— А як воно може бути?

Джослін повів далі майже рівним тоном:

— Я говорив з будівничим. Ти якось поладнав з ними?

— Я? Де там! Ви щиру правду сказали, велебний отче. Вони все бруднять!

— Але хоч тобі дали спокій?

Пенгол понуро відказав:

— Мені вони ніколи не дадуть спокою. Бо вони обрали мене собі за блазня.

"Відвертати невдачу". Його уста самі повторили ці слова, як ноги самі ступають звичною стежкою.

— Інших ми не маємо. Всім нам доводиться терпіти їх.

Та Пенгол, що вже був відійшов, обернувся.

— А чого вам було не взяти нас, отче? Мене й моїх людей.

— Ви б не зуміли.

Пенгол розкрив рота, щоб відповісти, але зразу й закрив. Але не рушав з місця, а з викликом дивився на Джосліна, і кутик його уст ледь посіпувався; в когось менш відданого й щирого це могло б означати насмішку. А в повітрі між ними зависли невимовлені слова: "Вони теж не зуміють. Цього не зуміє ніхто. Багнюка, повінь, пліт, висота, тонкі підпори... Це неможлива річ".

— Вони — тяжка випроба для всіх нас, сину мій. Я це визнаю. Треба бути терплячими. Чи не сказав ти якось, що це твій дім? У цих словах була гріховна гординя, але водночас і вірність та ревність. Не думай, що тебе не розуміють і не цінують, сину мій. Незабаром вони підуть. А в тебе, з ласки божої, будуть сини...

Пенголів рот уже не кривився.

— І той собор, що вони доглядатимуть та плекатимуть, буде куди прекрасніший, ніж тепер. Подумай сам. Посередині його піднесеться до неба оце ось,— Джослін патетичним рухом підняв перед собою макет вежі,— і вони теж скажуть своїм дітям: "Оце збудували за життя нашого батька".

Пенгол аж зіщулився. Мітла, яку він тримав упоперек тіла, затремтіла в руках. Очі застигли, білі блискучі зуби вишкірились. Якусь мить він стояв так, прикипівши очима до шпиля, що його в такому захваті простягав до нього Джослін. Потім спідлоба зиркнув на настоятеля.

— І ви мене берете на глузи?

Відвернувся й швидко пошкутильгав південним трансептом геть, а виходячи в своє "царство", так грюкнув дверима, що луна пішла по всьому собору.

На даху гатили довбешкою: гуп, гуп, гуп... І враз грюкіт дверей, гупання довбешки, запахи, потік невимовних почуттів так наринули на Джосліна, що йому перехопило віддих. Він знав, де можна дихнути вільніше, і ноги самі понесли його туди, спотикаючись. Нарешті він упав навколішки перед спокійним вогником свічки на вівтарі. Втупив у нього очі, жадібно розкривши рот.

— Я ж не знав.

Але чистота того світла лишалась недосяжною, ніби малесенькі, безмежно далекі двері. Джослін стояв навколішки, й думки його кружляли у вихорі душевної бурі. Сам не знаючи, коли він опустив погляд, він раптом усвідомив, що бачить геральдичних звірів, зображених на кам'яних плитках підлоги. Та ще ближче, ніж ті плитки, стояли перед очима люди, четверо людей — він знову здригнувся: Роджер-Муляр, його Рейчел, Пенгол і його Гуді, як чотири підпори на середохресті.

Потім дрож підвів йому голову, і він утупився в потьмянілу пишноту вітражів, а вогник на вівтарі роздвоївся — по вогнику в кожному оці.

Він прошепотів:

— І тому Ти послав ангела Твого, щоб покріпив мене!

Але ангела не було, тільки вихори почуттів, що крутили, жалили, обпікали його — жах перед цим лихим життям, що зароджується, прокльовується, набирає страшної незбагненної сили й занепадає в старості.

— Ти, Господи! Ти!

Вогники злились докупи в безмежній далечі, і він запрагнув увійти в ті двері. Та замість ангела за спинок> в нього танцювали й галасували ті четверо, тому вогники розійшлися знову. А потім лишилися тільки двоє людей, він і вона під своїм шатром, але вже приголомшені повінню його скорботи та обурення, і він заплющив очі й застогнав з жалю за своєю любою дочкою в Христі.

— Покріпи її, о Господи, великим милосердям Твоїм і пошли їй мир душі...

А потім думка заметалась у нього в голові, наче живе створіння. Наче щось укинуло її туди несхибним кидком, ніби гострого списа. Щойно його очі були заплющені, а серце мліло й тануло в скорботі. А ще за мить усі почуття погасли, голова ніби спорожніла, в ній лишилась тільки одна думка, що стриміла там неначе споконвіку. Ніяких почуттів, тільки ця думка, і знову став відчутнішим тягар тіла. Тиск у грудях, над серцем, біль в обох руках і в правій щоці. Розплющивши очі, він побачив, що притискає до себе макет і гостре ребро біля самого вершечка врізається йому в щоку. Перед очима знов постали плитки підлоги, на кожній — два геральдичні звірі, що підняли пазурасті лапи для удару й переплелися зміїстими шиями. Десь, чи то над цими плитками, чи то там, де йому являвся ангел, чи то в безмірних глибинах голови, постав образ, наче намальований. Роджер-Муляр, напівобернувшись, стоїть на драбині, і його невидимими мотузами тягне до жінки, що тулиться коло стіни. Та жінка — Гуді, теж напівобернена, вона дивиться незмигно, відчуває, як натягуються мотузи, й хитає головою, жах і жадання борються в ній, і обоє вони, Гуді й Роджер, накриті шатром, що з нього не вирвуться, куди б не пішли. А думка була така виразна, що її можна б написати через усю ту картину. І така жахлива, що перед нею відступили всі почуття, і він читав її, ніби заворожений, а ребро шпиля все різало йому щоку. Жахлива й владна, вона так панувала над усіма іншими почуттями, що Джо-слін, розглядаючи дві зв'язані між собою постаті на тлі підлоги, мимоволі вимовив її вголос:

— Вона втримає його тут.

Він звівся на ноги, не дивлячись на вогник, і повільно пішов до середохрестя крізь якусь громову тишу. Підійшов до столика, де лежав, ніби людина горілиць, макет собору і втиснув вежу в квадратовий отвір. Потім пішов через неф, через подвір'я до свого дому. Час від часу він зацікавлено дивився па свої руки й поважно кивав головою. Аж пізно вночі почуття вернулися до нього, і він знову впав навколішки, а з очей йому ринули сльози. А врешті явився ангел і відігрів його так, що він трохи втішився й образ перед очима та жахлива думка стали більш-менш стерпними. Ангел не кидав його, і, вже засинаючи, він сказав:

— Ти мені потрібна! До сьогодні я не знав по-справжньому нащо. Прости мені!

І ангел грів його.

Та ніби для того, щоб нагадати йому про смирення, сатані дозволено було мучити його цілу ніч якимсь безглуздим і безнадійним сновиддям. Джослінові снилось, наче він лежить горілиць у своєму ліжку; а потім — не в ліжку, а на болотах, так само горілиць, розіп'ятий, і його руки — то трансепти, а під лівим боком притулилось Пен-голове "царство". Підходили люди, мучили його, глумились — і Рейчел, і Роджер, і Пенгол, і всі вони знали, що храм не має шпиля й ніколи не матиме. Тільки сам Сатана, що звівся на заході, одягнений тільки пломінким волоссям, стояв над його нефом і щось будував, мучачи його так, що він аж корчився в теплій воді болота й голосно кричав. Він прокинувся в темряві, сповнений огиди. Взяв нагая й сім разів боляче шмагонув себе, гордий своїм ангелом: по удару на кожного біса. А потім заснув міцним сном без сновидь.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Відтоді Джослін ревно взявся до діла. Натягти шкіряні ногавиці, сідав на коня й по грузьких дорогах об'їздив сільські церкви в околиці, перевіряв своїх вікаріїв, проповідував перед їхньою нужденною паствою. Виголошував проповіді й у міських церквах, де був архідияконом. У церкві святого Томи, промовляючи згори, з амвона на трифорії, й дивлячись на людей, що півколом стояли в нефі, звівши до нього погляди, він раптом спіймав себе на тому, що палко говорить про вежу, ледь пристукуючи кулаком по кам'яній стільниці амвона. Та люди стогнали й били себе в груди не тому, що розуміли його, а тому, що він промовляв так палко; а ще тому, що була пора дощів, повеней, смертей і голоду. Того ранку, коли він повернувся до собору, вітер прогнав дощ, і Джослін нарешті знову побачив усю будівлю. Але тепер це була звичайна, реальна споруда, стільки й стільки футів завдовжки, заввишки й завширшки, зовсім не пишна й не велична. Він глянув на холодне небо, але воно не розкрилось перед ним. Отож він пішов додому, до своєї кімнати й довго дивився на собор з віконця, бо в віконній рамі, наче в рамі картини, будівля часом набувала особливої виразності й значливості. Та зараз це була просто величезна комора. До того ж — хоча Джослін розумів, що це йому тільки здається,— собор наче трохи вгруз у землю. Поза стічним рівчаком попід стінами земля набрякла водою, поросла бур'яном, і камінь неначе видавлював ту землю вгору; тому образ храму нагадував не так про славу .господню, як про вагу спорудженого людськими руками. А видіння шпиля здавалося далеким, ніби спомин про якесь сновиддя в дитинстві. І коли Джослін згадав Ансельма, що теж був часточкою його дитинства, в голові зринула думка: кого ж тепер узяти за сповідника? Та він дратливо струснув головою й сказав крізь зціплені зуби, не звертаючись ні до кого:

— Я чиню волю мого Отця небесного.

Десь у ті дні він лишив без відповіді ще одного листа від леді Алісон.

І все ж вітер приніс переміну. Розігнав хмари, крізь повідчинені двері виніс із собору сморід. Повінь почала опадати, лишаючи за собою гниль та руїну, але й стежки, по яких можна ходити, та крем'янисті дороги, по яких міг проїхати віз. Ідучи до західного фасаду, Джослін бачив тепер, що кам'яні голови ринв уже не виригають воду, а нерухомо, з роззявленими ротами чекають, що ж далі. Він зупинявся й думав про те, як ретельно й натхненно збудували собор велетні давнини: адже голови ніби виросли з каменю, пробилися крізь його поверхню, як чиряки чи прищі, що очищають тіло від гною і своєю власного згубою забезпечують його чистоту. Тепер, коли дощі минулись, він бачив зелені й чорні плями моху та лишайників, так що декотрі голови були наче вражені недугою. Вони безгучно вигукували на вітер глум і блюзнірство, зчиняючи не більше галасу, ніж смерть десь у далекому краю. Святі й мученики, сповідники та праведники на західній стіні незворушно обсохли, байдуже перетерпівши зиму, і тепер байдуже чекали сонця, щоб перетерпіти й його.

Джослін почав відчувати, що до нього потроху вертається давня снага. Згадуючи про своє знаряддя — Родже-ра-Муляра та двох жінок, що оберталися круг нього,— він казав сам собі: "Вона чесна жінка!" — і вірив, що цього досить. Бо все помалу налагоджувалось. У капітулі менше бухикали, і тільки один з каноніків помер — старий канцелярій, що продріботів крізь свої останні двері; а оскільки то була природна, не нагла смерть, з усіма належними обрядами, то годилося скорше радіти, ніж журитись. Крім того, новий канцелярій був молодий і смиренний. Якось неждано настала й пора познімати завіси в аркадах, так що хлопчики з школи хористів тепер грались надворі або видиралися на високий кедр. А одного ранку, ввійшовши західними дверима до храму, Джослін побачив, що там знову панує мирська метушня. Приходили люди подивитись у яму між підпорами, на діру в склепінні. Тепер, коли річка вернулась у береги, а між хмарами синіли клапті неба, вода в ямі опала, і коли Роджер-Муляр спускав туди свічку, вона вже не відбивалась у гладіні. Роджерове військо збадьорилось, і, піднімаючись нагору драбинами між риштованням круг південно-східної підпори або крученици сходами, що вели на трифорій, люди весело висвистували. Та й коли спускалися з порожніми коритцями чи кошиком або й голіруч, то теж спочатку чувся свист, а потім з'являлись вони й ішли через храм, такі байдужі до суворих правил Великого посту, як кам'яні статуї. Будівники зчиняли великий гамір, хоча Джослін і скаржився Роджерові-Муля-реві. У піддашші за північним трансептом безперестану цюкали сокири, а на даху над склепінням безперестану щось брязкало й гупало. Та Джослін у дні Великого посту вбирався в обладунок, бо знав, що скоро бій; заклопотаний цим, він був безпорадний перед хвацьким військом будівничого, як дівчина, що мусить пасти завеликий табун гусей. Він безпорадно слухав їхні пісні; безпорадно дивився, як у соборі дражнять Пенгола; безпорадно споглядав Роджера й Гуді в їхньому шатрі.

Але він іще казав:

— Я чиню волю мого Отця небесного!

А потім одного ранку, ввійшовши до собору ("Підніміте, брами, верхи ваші!") й спинившись над ямою, з якої вже не смерділо, він почув, що згори долинають уже інакші звуки. Задер голову, і в очі йому сяйнув клаптик неба, дзвінкий, запаморочливий, неймовірний, чудесний, синій. Так само, як рама його віконечка часом додавала глибини й виразності тому, що Джослін бачив у ньому, так і краї невеличкого отвору в даху були ніби оправою для самоцвіту. Там, нагорі, робітники зривали покрівлю, по кроквах скачуючи свинцеві листи в сувої. Блакитна цятка довшала й ширшала, сполучала землю з небом саме там, де мали здійнятись у височінь стрункі обриси, втілюючи безмежність. Задерши голову, розкривши рота,

Джослін дивився й дивився, аж сльози виступали на зведених до неба очах. Він бачив, як там угорі пораються люди, роблячи, що їм сказано, але не знаючи, що ж вони роблять; бачив, як у блакить запливає біле й відпливає геть; чув, як підходить, щось торохтячи язиком, Рейчел, але не сприймав її теревенів, не знав, чи довго вона простояла коло нього й куди пішла; заболіла шия, але він не зважав на те, радіючи, як дитина, що бігає по квітках, аж поки блакитна цятка, що все ширшала, розпливлась і заіскрилась в очах. Нарешті він опустив голову и вернувся в повінь світла, медово-жовтих смуг від вітражів, примарних вогників, що пливли у нього в голові, змагаючись із зникомим образом блакитної цятки неба.

Відтоді весь час, поки Роджерове військо працювало на даху, небо дивилося згори в розкриту пащу ями. Спочатку отвір був покреслений плетивом кроков, потім їх одну по одній познімали. Робітники втягли в собор на полозках величезну полотнину й спустили до неї зі склепіння линви. З піснею полотнину потягли вгору. Коли скінчили цю роботу, полотнина закрила блакить; часом по ній тарабанив дощ, неначе тупотіли ноги хористів, а в зливу аж ревло. А як розгодинювалось, робітники скачували полотнину й знов відкривали блакить. Будівничий щодня підходив до ями й оглядав її. Одного разу навіть спустився туди, але виліз із ногами в багнюці, хитаючи головою. Він не сказав нічого, та однаково Рейчел розтлумачувала все кожному, хто хотів і хто не хотів слухати її.

Великий піст минав, наближався Великдень. Причет почав скаржитися, що гамір на даху вже чути й у приді-лі Пресвятої діви, тому Джослін вирішив, що йому як настоятелеві треба самому піднятись нагору й подивитися, що там робиться. Отож він обережно, повільно поліз угору крученими сходами і врешті вибрався на склепіння, звідки, з висоти сто двадцять футів, яма здавалася просто чорною цяточкою. Він опинився на просторому чотирикутнику, обведеному парапетом і затопленому повітрям та світлом. Пробравшись поміж загадкових споруд із дерева й каменю, Джослін перехилився через парапет і глянув униз. Він побачив прямокутник подвір'я, а посеред нього шапкою випинався кедр. Хлопчаки з школи хористів грались на траві у квача або сиділи, схилившись над шашками, на парапеті аркади. І Джослін раптом відчув, що він любить усіх спокійною, радісною любов'ю. Хвилювання переповнювало його. Джослін відсмикнув голову, бо повз нього пролетів крук, мало не зачепивши обличчя,— і враз ще дужче схвилювався, бо побачив, що стоїть на новому муруванні: один ряд каменів уже лежав по всіх сторонах чотирикутника. І муляр тоненьким шаром накладав на той ряд вапняний розчин — ніби мазав камінь яєчним білком. Джослін склав долоні, підняв голову й у захваті вигукнув, маючи на думці всіх: і хлопчаків-хористів, і німого різьбяра, і Роджера-Муля-ра, й Гуді.

— Радійте, о дочки Єрусалима!

Настав і Великдень — найдужче це відчувалось у при-ділі Пресвятої діви, де вівтар укрили новим покрівцем із небіленого полотна. Горіли свічки з небіленого воску, сходилась паства, могила чекала ангела, що звістить: "Віті воскрес!" Але на середохресті, де світло'з вітражів забарвлювало сіризну, Великдень виявляв себе інакше — гамором та сонцем.

Мурування швидко виростало, і незабаром Джослін, виглянувши зі свого вікна, побачив, що білий камінь уже видніє над парапетом даху. А потім і нове мурування почало обростати риштованням: один ярус, другий... Колоди з лісу Айво втягувано в собор крізь вилам у північному трансепті. Згори спускали линви й підтягували колоди сторчма, наче стріли, а внизу люди про всяк випадок відходили далі. Джослін хотів побачити, що роблять нагорі з тими колодами, але будівничий не пускав його нагору. Коли нарешті він таки піднявся туди, то побачив, що колоди з лісу Айво — чи то батька Айво — складені в чотирикутну раму для перекриття між поверхами там, де раніше був дах собору. Але посередині настилу лишили квадратний отвір, крізь який іще лилася небеспа синява. В рядах мурування по всіх чотирьох сторонах вежі з'явилися проміжки, і Джослін здогадався, що стіни вже викладено до рівня вікон, п'ятдесятифутової висоти рі-кон, що освітлюватимуть вежу.

У приділ Пресвятої діви нанесли квітів, бліді лиця молільників поповнішали, дитячі уста виголошували хвалу. Привели Айво, вбраного для висвячення в каноніки. Перед трьома старшинами капітулу він почав читати вголос велику Біблію, а може, й не читав, а проказував напам'ять, важко сказати, бо читав він "отченаш" та "бого-родицю"; але новий канцелярій сказав, що Айво вже вміє читати непогано. Таким чином обряд висвячення відбувся — під барвистим сонячним промінням із маленьких віконець, де вітражі зображували житіє святого Альд-гельма. Джослін сидів на своєму місці й думав про те, що вежа виростає. Він чекав на Айво, і той підійшов до нього з належною гідністю. Отож Джослін прийняв його в західному кінці приділу Пресвятої діви і потримав його за гарячу руку. Приписані запитання, благословення, ру~ ка в руці, крісло з пюпітром, внесене задля цього, і, нарешті, серед свічок та квітів — поцілунок миру.

А потім Айво знову подався полювати.

Тим часом і повітря, й земля просихали; і от знову з'явилась пилюка. Старанно виважені плани, як боротися з нею, пішли за вітром, бо Пенгол зі своїми помічниками зневірилися. Нанесена до нефів грязюка висохла й теж розтерлась на пилюку. Влітала вона —й квадратним отвором, залишеним над середохрестям. І лежала скрізь невисокими смугами та горбками. Світилась у сонячному промінні, плівкою вкривала надгробки. Хрестоносці, що лежали в геральдичній безмовності на кам'яних плитах між колонами нефа, вже не пломеніли родовими гербами, вони вбрались у брудні кольчуги, в бурі, мов гній, панцери, ніби їх тут-таки й повалили в клекоті бою. По цей бік дощаної переділки собор утратив усю священну пишноту й скидався на стайню чи порожню комору для десятини. Все призначення будівлі тепер наче зосередилось у споруджуваній над середохрестям вежі. Всередині спиналось угору риштовання, так що, коли дивитися знизу, вона здавалася комином, у якому мостять гнізда дуже ретельні птахи. Звисали линви, помости обмежували квадратик неба, прямовисні лінії сходились докупи, з ярусу на ярус вели похилі драбини. І всюди сновигали вояки Роджерового війська. Веселий галас, що панував навесні, змінився спокійною зосередженістю. Поки працювали внизу, будівники були стримані, аж зухвалі. Але тепер, на висоті мало не двісті футів, кожного ніби опанував потайний дух, і вони працювали мовчки, тож звідти долинали тільки звуки праці — стук молотків, цюкання сокир, шурхіт пилок. Ідучи до приділу Пресвятої діви на службу божу або на благочестиві роздуми, Джослін інколи зупинявся й задивлявся, як котрийсь із будівників на запаморочливій вишині переходить отвір по хисткій дошці, покладеній через його кут. А іншим разом він простежував шлях одного-однісінько-го каменя з Пенголового "царства", коли той камінь несли в коритці з ярусу на ярус або підтягували па линві до отвору. Він спостерігав, як будівничий важко, обережно піднімається з ярусу на ярус, несучи під пахвою ватерпас, а з пояса в нього звисає свинцевий важок. У Род-жера був ще якийсь чудний інструмент, металевий, з просвердленою в ньому дірочкою, й він цілі години вивіряв крізь нього стіни від кута до кута. Щоразу, коли Роджер користувався ватерпасом чи тією візирною трубкою, він повторював вимірювання навпаки і завжди опускав важок, а для цього відривав від роботи принаймні двох людей. Джослін, бачачи те, аж шаленів, йому дух переймало з досади, поки якийсь невідкладний настоя-тельський обов'язок — приміром, лист, принесений отцем Анонімом,— не вертав його в дійсність. Та тільки-но траплялась вільна хвилина, він вертався на середохрестя й стояв, дивлячись угору, щось вигукував. Німому юнакові, що докінчував уже третю голову настоятеля Джо-сліна із чотирьох потрібних, було нелегко працювати.

Якось він побачив, що люди нагорі стоять купками й про щось сперечаються. Роджер-Муляр то жартував, то влещував їх, то навмисне вдавав розгніваного, то переконував спокійними словами; після згаяної години робота поновилась. Потім будівничий спустився вниз із Джі-геном і почав щось робити на плитах. Джосліна він сердито відіпхнув з дороги. Він розставляв на підлозі миски з водою, підкладаючи під них дощечки, а тоді націлювався на них своїм візиром. Він зробив дряпини йа всіх чотирьох підпорах середохрестя, а поверх кожної дряпини провів крейдою риску. Відтоді він принаймні двічі на день цікавився тими позначками. Наприклад, ставав біля дверей південного трансепту й дивився по черзі на кожну позначку, а потім на її відбиття в мисці з водою. Коли крейда осипалась, він поновлював позначку.

Та Джослін, бадьоро проходячи середохрестям, тільки сміявся до Роджера й хитав головою. А часом гукав йому:

— Що? Й досі нема віри, сину мій?

Будівничий не відповідав, тільки одного разу, видно, хотів був огризнутись. Це було після того, як ангел так покріпив Джосліна, що тому здавалось: якби довелось, йому стало б сили втримати на плечах увесь собор. Коли він вертався середнім нефом (там саме швидко йшла й Гуді), йому закортіло похвалитися перед кимось своєю удачею, і він гукнув до Роджера, що стояв перед мискою з водою:

— От бач, сину мій! Я ж тобі казав! Підпори не осідають!

Тоді Роджер розкрив рота, але не сказав нічого, бо побачив, що північним нефом швидко наближається Гуді. І Джослін ураз збагнув, що будівничий, побачивши її, забув про нього. Отож він пішов собі далі, і його радість трохи потьмяніла.

Ще одною докукою була йому в ті дні Рейчел. Коли Джослін зупинявся й дивився вгору, вона підбігала до нього, але не зводила погляду, а теревенила, торохтіла, перебивала йому думки, і врешті йому лишалось тільки не звертати на неї уваги. Вона казала, що боїться висоти, у неї нагорі голова йде обертом, і це велика прикрість: адже чоловік її мусить майже весь час працювати вгорі. Та коли він піднімавсь нагору, вона завжди чекала його внизу; а коли він спускався, обоє знов починали обертатись одне круг одного, ніби їм ні до кого й діла не було. Побачивши це, Джослін щоразу аж здригався від думки, що вони були б схожі скорше на брата й сестру, ніж на подружжя, якби він не знав про тих отієї огидної, мерзотної речі: він — темноволосий, запальний, кремезний, але моторний; вона — запальна, темноволоса, дужа й рухлива. А Пенгол тим часом тулився десь коло стіни, або понуро стояв, зіпершись на мітлу, або шкутильгав, утікаючи від кпин будівницького війська; а Гуді Пенгол переходила через собор — хоч могла б дістатись додому й іншим шляхом — низько, з видимим зусиллям нахиливши голову; а Роджер-Муляр вдивлявся в крейдяні риски... Інколи Джослін сам собі дивувався — або, краще сказати, його дивував якийсь темний закуток власної свідомості, силуючи його уста вимовляти слова, начебто позбавлені глузду, але пов'язані прямо з почуттям тріумфу чи розпачу:

— Ще й не те буде!

Але потім, тверезим розумом розваживши, чого слід сподіватись, він ішов додому, киваючи головою, й дожидав свого ангела, що давав йому розраду, але не пораду.

Настав червень. Одного дня, коли Джослін прийшов до храму, в нього боліла голова. Вночі перед тим ангел пробув з ним особливо довго й був аж надто щедрий, і він без кінця, то соромливо, то гордовито, то знов соромливо, аж мозок свій виснажуючи, думав про те, що це, мабуть, нагорода за його зусилля: адже він, попри весь опір, домігся того, що перший поверх вежі вже змуровано. Але згодом він збагнув: ангел являвся остерегти його, бо дияволові дозволено мучити його з безмірною жорстокістю, і коли він прокинувся вранці, то згадав, що остання година сну була отруєна страховинними примарами. Він прийшов до собору по змозі раніше, щоб помолитися. Було вже видно, і вій сподівався застати Роджерове військо за роботою. Але в запилюженій стодолі собору було тихо й безлюдно. Підійшовши до вже висохлої ями в середохресті й звівши очі вгору — голову, наче блискавкою, пронизало болем,— побачив, що гнізда в комині порожні; птахів там немає, звислі линви ледь погойдуються від протягу, а більше не рухається ніщо, тільки рожева хмара повільно напливає на отвір у вежі, затягуючи його вогнистим покривалом. Він опустив погляд, і якась невиразна тривога погнала його до Понголового "царства", але й у хатині було тихо, коло склярського верстака — нікого. Він вернувся до собору, швидко перейшов через лункий неф до північного трансепту й крізь вилам глянув на подвір'я — чи робітники не на подвір'ї. І тоді він побачив, де зібралося військо. Воно все було в піддашші, де цілу зиму сохли колоди. Коло входу були жінки, тихі, безмовні. Далі — чоловіки, що стояли на ще не винесених колодах. А в самій глибині був Роджер-Муляр; його плечі й голова силуетом темніли на тлі відкритого дальшого кінця піддашшя. Він щось говорив, але не так голосно, щоб міг почути й Джослін; та й рух і голоси в натовпі заважали його слухати.

Виглядаючи з-за нерівного краю виламу, Джослін мудро й сумно покивав сам собі головою, і кожний кивок віддавав у голові спалахом болю:

"Хочуть, щоб я накинув їм"пенні в день".

Тоді пішов до приділу Пресвятої діви, де оживали східні вікна, й помолився за військо будівників. Його молитва ніби прикликала їх, бо він, ще й не зосередившись як слід, уже почув, що вони з гамором увійшли до собору. Він звернувся думкою до підступів диявола; здригаючись від огиди, покартав свою ненадійну плоть. Але гамір у соборі, та й власні спогади не так легко було відіслати. Він збагнув, що не молиться, а, стоячи навколішки, зіперши підборіддя на руку, дивлячись перед собою, думає про всякі речі. Замість молитися за них. "Треба переломити себе,— подумав він,— треба знайти силу для цього".

І враз його задуму розігнано. Біля нього стояв німий, уже не в шкіряному фартусі й без різьбленого каменя в руках, і щось мугикав без'язиким ротом. Він навіть доторкнувся до Джосліна рукою, щоб підвести його, і знов* заквапився до юрби па середохресті.

"Треба піти до них",— подумав Джослін, крізь спалахи болю в голові дивлячись, як німий виходить із приділу.

Тоді сказав уголос:

— Я надто мало їм, великий піст виснажив мене. Хто я такий, що смію умертвляти плоть, потрібну для роботи?

У середохресті залунав крик, і він, стривожений, зірвавсь на ноги. Перейшов квапливо галерею і зупинився, кліпаючи очима проти яскравого світла. Перед очима пливли райдужні кола, в голові пульсував біль, але він насупив брови й шаленим зусиллям волі погасив ті кола. Спочатку він не зрозумів, у чому річ, бо до нього підбігла, торохтячи язиком, Рейчел, і йому довелося знов напружити волю, щоб не слухати її. Всі робітники, все військо стояло круг ями. Жінки, крім Рейчел, скупчились у північному трансепті. Підходячи, він помітив, що юрба прибуває: нові й нові люди підступають і, пошепотівшись трохи, напружено застигають на місці. Неначе то актори виходили на сцену, щоб почати інтермедію, й чекали тільки удару барабана. Там були й Гуді Пенгол, і сам Пен-гол зі своєю мітлою, і Джіген, і німий, і Роджер-Муляр; здаваЗіось, ніби то фігурки з дзигарів, застиглі в неживих поставах, чекають, щоб вибило годину. Вони стояли нерівним колом, а посеред того кола була яма. З цього боку над ямою — і, попри всю тривогу та біль у голові, Джослін зрозумів нащо — стояв на столику лист блискучого металу, що ловив сонячне проміння й відбивав його вниз, у яму. З того боку сиділи навпочіпки Джіген та будівничий і дивилися вниз.

Джослін швидко рушив до ями — Рейчел бігла за ним, не вмовкаючи; та коли він підійшов, будівничий підвів голову.

— Ану, відійдіть далі! Всі! Чуєте? В трансепти!

Джослін тільки розтулив рота, щоб спитати, в чому

річ, та Роджер люто засичав на дружину:

— Ану не застуй! Гайда надвір!

Рейчел вийшла. Роджер-Муляр знову нахилив голову над ямою. Джослін став навколішки поруч нього.

— Що тут таке, сину мій? Кажи!

• Роджер не підвів голови.

• Рятунок був тільки в праці, що вимагала надзвичай

• — Свята.

Роджер не підвів голови.

— Дивіться на дно. Не рухайтесь і дивіться.

Джослін, спираючись на руки, нахилився вперед, і

йому наче бурхнув крізь шию в потилицю окріп, так що він ледве не скрикнув. Він міцно заплющив очі й став чекати, поки минуть хвилі нудоти й болю. А Роджер поряд шепотів:

— Дивіться просто на дно.

Джослін розплющив очі, й сонячне світло, відбите листом металу в яму, вже не обпекло їх. У ямі — тихо, порожньо, Джослін бачив усі верстви на стінках. Спочатку — камінь, шестидюймові плити в них під коліньми, далі з цієї кам'яної губи ніби звисав щебінь, скріплений вапняним розчином. Потім — фут чи два чогось волокнистого: може, обламані кінці хмизу. Ще нижче була темна земля впереміж із кам'яними круглячками; і дно — ще темніше, теж засипане круглячками. Наче не було на що й дивитись; але м'яке світло, відбите від металевого листа, давало спочинок очам; і довкола стояла тиша.

І враз Джослін помітив, що від стінки відвалився камінець і дві грудки землі; а тоді прямо під ним відірвався цілий корж, із квадратний ярд завбільшки, й глухо гупнув на дно. Камінці, що впали разом з нею, тьмяно блищали у відбитому світлі й перекочувались, ніби вмощуючись на своєму новому ложі. Джослін дивився й чекав, коли вони нарешті вляжуться. Та враз волосся стало дибом у нього на потилиці: камінці не влягались. Ось раптом заворушився один, ніби охоплений неспокоєм; а потім він побачив, що ворушаться всі камінці, ворушаться повільно, ніби хробаки. Під ними рухалась земля, штовхаючи їх сюди й туди, ніби каша, що закипала в горщику, і камінці-хробаки повзали по ній від того руху, як рухається пилюка на шкірі барабана, коли в нього бити.

Джослін рвучко підняв руку, ніби хотів захиститись нею від того дна. Тоді глянув на Роджера-Муляра, що теж прикипів очима до кам'яних хробаків, вищиривши зуби, жовтий на виду, і не тільки від світла, відбитого металевим листом.

— Що це таке, Роджере? Що це?

Якась подоба життя; те, чого не слід бачити чи торкатися, підземна темрява, що переверталась, булькала, закипала.

— Що це? Кажи!

Та будівничий усе дивився вниз широко розплющеними очима.

Це настає Судний день; чи, може, тут унизу — склепіння пекла. Може, то ворушаться грішники або кістяки перевертаються, пориваючись устати; а може, це сама жива поганська земля, нарешті розкута й пробуджена. Оеа сіеі *. Джослін мимовільно підняв руку до рота —і враз аж затіпався весь, почавши хреститись.

Під південно-східною підпорою хтось пронизливо скрикнув. Там стояла Гуді Пенгол, а в неї біля ніг качався на плитах її кошик. На нижній із приступок, що вели до дощаної переділки перед хором, щось грізно ляснуло; судомно зиркнувши в той бік, Джослін побачив,

1 Матір богів (латин.).

як по плитах бризнули в усі боки уламки каменю, наче крижинки від удару по кризі замерзлого ставу. Одна трикутна скалка з долоню завбільшки ковзнула аж до краю ями й упала туди. І в ту ж мить залунало ще щось: високий, протяглий, неймовірно, нестерпно напружений звук. Він ішов невідомо звідки, не з якогось певного джерела, бринів однаково й посеред собору, й попід стінами; він голками впивався в усі вуха. І ще один камінь упав згори й розбився, аж скалка вдарила в металевий лист.

І враз вибухнув хаос людських голосів; зойків, вереску, прокльонів. Почалася й метушня, гарячкова, безладна: всі кинулися врозтіч, наосліп, не дивлячись, куди біжать, аби вибратись надвір. Схопившись на ноги й квапливо задкуючи від ями, Джослін бачив руки, обличчя, ноги, чуприни, суконну та шкіряну одіж — все мелькало перед очима, не доходячи до свідомості. Гучно забряжчавши, впало металеве дзеркало. Джосліна штовхнули на підпору, і чиїсь уста — чиї? — закричали поряд:

— Земля повзе!

Він підняв руки, захищаючись від поштовхів, і почув, як будівничий десь гукає:

— Тихо!

І сталось чудо: галас затих, лишився тільки той високий, шалений, напружений дзвін. Коли галас завмер, будівничий знову крикнув:

Тихо! Тихо, кажу! Несіть камінь, якіїй трапиться,— засипати яму!

І знову вибухнув крик, але вже схожий на хоровий спів:

— Засипати яму! Засипати яму! Засипати яму!

Джослін притискався до підпори, а юрба завирувала

й відкотилась. "Я вже знаю, що мені робити,— подумав він.— Ось нащо я тут!" Юрба вже верталась; чиїсь дві руки принесли кам'яну голову настоятеля Джосліна й кинули її в яму. А він тим часом поза підпорою шаснув у галерею. Далі він пішов не до приділу Пресвятої діви, а до хору й став навколішки перед пюпітром під самою серединою великої арки. Дзвін каменю пронизував його наскрізь, і він змагався з ним, зціпивши зуби й кулаки. Його воля запалала буйним вогнем, і він погнав той вогонь у чотири підпори, упхав у камінь разом з болем у потилиці, голові та спині, в якомусь потьмаренні чуттів зрадів вогняним колесам та спалахам світла: хай печуть йому розплющені очі скільки сили. Кулаки він поклав на пюпітр перед собою, але не помітив їх. Збентежено й норовливо він відчував: це теж молитва! І стояв навко-ліпиш, заціпенілий, пронизаний болем, терплячий; а дзвін каменю розпирав йому голову зсередини. Врешті він уже не розумів нічого, пам'ятав тільки одне: що вага всієї будівлі лежить на його плечах. Закам'янівши в тій поставі, він уже не бачив нічого, не відчував, як плине час. Та ось йому впали в око якісь дві грудки перед ним, і він збагнув, що вертається з безвісті. Крізь спалахи світла, вже не такі яскраві й різкі, він розгледів, що ті грудки — його кулаки, втиснуті в дерево там, де він поклав їх. А потім до нього дійшло: чогось не стало! В раптовому ляку він аж рота розкрив, щоб крикнути, але збагнув, чого бракує: каміння вже не бриніло! Мабуть, воно вже зробило те, що мало зробити у нього в голові. Джо-слін звів погляд від своїх кулаків і побачив Роджера-Муляра: той стояв, ледь усміхаючись, і чекав.

— Велебний отче!

Джослін враз вернувся в цей світ, але не цілком. Надто багато в ньому змінилося, стало на нове місце. Він облизав пересохлі губи, розціпив кулаки; але з тим, що зціпилось у нього в душі, не міг удіяти нічого.

— Що, Роджере, сину мій?

Роджер-Муляр усміхнувся вільніше.

— Я дивився на вас і чекав.

("А чи побачив ти, як палає моя воля, упертюх? Я боровся з ним, і він не переміг".)

— Я завжди до твоїх послуг, коли потрібен тобі.

— Ви?..

Будівничий заклав руки за потилицю й похитав головою, ніби хотів струснути щось. "Он воно що! — подумав Джослін.— Те, що сталося, вернуло йому волю. Він так гадає. Він не розуміє. Не знає. Йому стало легко на серці".

Будівничий опустив руки й замисленно кивнув головою, ніби з чимось погоджувався.

— Правда, отче. Я знаю, що ви вкладали серце в це діло. До останку. Ви, звісно, не могли розуміти. Але все владналось само, так чи ні? І я по-своєму радий. Ні. Не ло-своєму — взагалі радий. Усе з'ясувалось само.

— Що це з'ясувалось?

Роджер-Муляр засміявся в присмерку собору, засміявся легко й спокійно.

— Це ж очевидна річ. Далі будувати не можна.

Джослін осміхнувся самими губами. Він бачив Роджера ніби здалеку, маленьким-маленьким. "Ну що ж,— подумав він.— Побачимо".

— Поясни, будь ласка.

Будівничий подивився на свої долоні, обтрусив з них пилюку.

— Ви це знаєте не гірше за мене, велебний отче. Ми вивели вежу до такої висоти, до якої можна було.— Він вишкірив зуби.— Зрештою, один поверх закінчено — один ряд вікон. Можнд поставити по шпилику на кожному розі й по голові настоятеля Джосліна — до речі, їх доведеться вирізьбити наново — над кожний із чотирьох вікон. Тоді покриємо вежу свинцем, і посередині можна поставити флюгер. Коли мурувати вище, земля знов поповзе. Розумієте, ви мали рацію. Неймовірна річ навіть для тих часів, але собор не має підвалин. Справжніх підвалин тут нема. Просто земля.

Боячися зрушити тягар у себе на плечах, у сподіванні, що повернеться ангел, Джослін сидів перед пюпітром випростаний, склавши руки на колінах.

— А що б тебе задовольнило, Роджере? Тобто — як би ти зміг зробити вежу тривкою, за всіма правилами твого ремесла?

— Ніяк. Нічого тут не можна зробити. Якби нам удосталь часу і грошей, не кажучи вже про вміння... ну, тоді можна б розібрати весь собор по каменю. Потім викопати яму сто на сто ярдів і завглибшки футів із сорок. Заповнити її щебенем. Але ж туди зразу натече вода. Скільки це треба людей із цебрами? А уявіть собі, що собор весь цей час стоятиме на краєчку урвища з багнюки! Розумієте, отче?

Крізь вогонь, що палав у нього в голові, Джослін позирнув на престол. "Ось як воно буває,— подумав він,— ось як воно буває, коли приносиш себе в жертву і ця жертва вгодна богові".

— Небагато ж у тебе відваги.

— Стільки, скільки можливо.

— Небагато. Де ж твоя віра?

— Віра не віра, отче, а ми дійшли до краю. Більше тут нема чого сказати.

"А отак буває, коли твоя воля злита з великою, безмежною Волею".

— Ти нарешті знайшов іншу будову, Роджере? В Мамзбері, еге?

Будівничий гдянув на нього без ніякого виразу.

— Хай так, коли хочете...

— Я не хочу, а знаю. І ти теж знаєш. Ти сподіваєшся там перезимувати й знайти роботу для свого війська.

— Людям треба жити.

На середохресті раптом загаласували, і в Джосліні во-

рухнулось роздратування. Він заплющив очі, щоб стримати його, й сердито сказав:

— Що це?

— То мої люди. Вони чекають.

— Нашого вирішення?

— Земля вже вирішила за нас.

Не розплющуючи очей, Джослін відчув по віддиху, що будівничий нахилився до нього.

— Кінчаймо, отче, поки ще можна.

— Поки ще є інша робота для твого війська.

Тепер і в голосі будівничого почулася злість:

— Ну, гаразд. Думайте так, коли хочете.

Джослін відчув, що Роджерів віддих даленіє, й швидко підняв руку.

— Стривай хвилинку. Стривай!

Він поклав складені докупи руки на пюпітр і обережно припав до них чолом. Подумав: "Зараз усе тіло моє спалахне вогнем, а серце заб'ється шалено. Але така моя доля".

— Роджере! Ти ще тут?

— Ну, що?

— Ось послухай мене. Що людині ближче за брата, матір, дитину? Ближче за руку, за уста, за свою думку? Видіння, Роджере. Я не сподіваюся, що ти це зрозумієш...

— Чом ні? Я розумію!

Джослін підвів обличчя й раптом усміхнувся.

— Та невже?

— Але буває межа, за якою видіння — це не більше, ніж дитяча гра: "Ось давай я буду тим чи тим".

— Ех!

Джослін повільно, обережно похитав головою, й вогні попливли перед очима.

— Тоді ти не розумієш. Зовсім не розумієш.

Роджер-Муляр знову підійшов по гладеньких плитках

і зупинився, дивлячись на нього згори.

— Велебний отче! Я... я захоплений вами. Але твердь земна промовляє проти нас.

— Ближче, ніж земля до ноги...

Роджер уперся руками в боки, ніби наважившись. Голос його став гучніший.

— Слухайте. Можете казати, що хочете. Я вже вирішив за нас.

— Ти вирішив, але не я.

— Я, звісно, розумію, що це означає для вас. І тому хочу все пояснити вам. Є ще й інші речі. Я попав у пастку.

— Шатро.

— Яке шатро?

— Байдуже яке.

— Може, я б не вирвався — але тепер, коли будувати не можна, я можу піти геть, піти, як стою, і все забути, хоч би скільки воно мені коштувало.

— Порвеш тенета.

— Врешті це тільки павутиння. Хто б іще про таке думав!

Обережно, не спускаючи ока з наставленої пастки, Джослін підманював звіра.

— Тільки павутиння.

— Та с й ще одне. Що таке священицтво для священика? 6 одна річ, про яку ви маєте право знати, отче. Ви б назвали її честю будівничого.

— І вигідніша робота для твого війська в Мамзбері.

— Та зрозумійте ж!

— І ти хочеш зберегти й честь, і військо. Та не так воно просто. За це треба дорого платити.

— Ну що ж. Тоді — вибачайте.

У вогні, що палав у Джосліповій голові, закрутилися Гуді Пенгол і Рейчел. І всі обличчя капітулу. "Мені було видіпня. Я б захистив її, якби міг,— захистив би їх усіх. Але кожен з нас сам відповідає за своє спасіння".

— Ніхто, крім тебе, не зуміє збудувати цю вежу. Так мені сказали. Славетний Роджер-Муляр.

— Ніхто в світі не зуміє.

А з середохрестя знову сердитий крик, потім регіт.

— Хто відає, Роджере! Може, хтось сміливіший...

Уперта мовчанка.

— Ти просиш, щоб я звільнив тебе від скріпленої печаткою умови. Я не можу цього зробити.

Роджер промурмотів:

— Ну й нехай. Хоч. би там що, я вирішив.

Вирватися з павутиння, втекти від страху перед великими ділами.

— Не поспішай, сину мій.

У середохресті знов закричали, і Джослін почув, що Роджерові ноги ступають по плитках до дверей.

І знов він підняв руку.

— Зачекай.

Він почув, що будівничий зупинивсь і обернувся. "До чого це я докотився! — подумав він ніби в запамороченні.— Що я збираюся зробити! Але що мені лишається?"

— Я слухаю, отче.

Джослін відповів сердито, прикривши очі руками:

— Зачекай трохи. Зачекай!

Ні, він не хотів виграти час: вирішення з'явилось само. Десь позаду очей ворухнулася млосна тривога: не тому, що шпилеві загрожувала небезпека,— навпаки, шпиль був у цілковитій безпеці, він буде споруджений, це вирішено певніш, ніж будь-коли, це неминуче. І тому він уже знав, що має зробити.

Він затремтів увесь, з голови до ніг, як, певне, тремтіло каміння, коли почало бриніти. А потім, як і дзвін, тремтіння урвалось, він став спокійним і холодним.

— Я вже написав до Мамзбері, Роджере. Абатові. Я знав, що в нього на думці. Й сповістив його, скільки ще ти будеш потрібний тут. Він знайде когось іншого.

Він почув кроки, що швидко наближались.

— Ви!..

Джослін підвів голову й обережно розплющив очі. В хорі було не дуже видно, і тепер усе світло наче збіглось у спалахи та райдужні німби навкруг усього. В такому німбі був і будівничий, що обома руками вчепився в край пюпітра. Ті руки так стискали дошку й смикались, ніби він хотів переломити її. Джослін покліпав на ті німби й заговорив тихо, бо слова прикро віддавали луною в голові:

— Сину мій! Коли має бути зроблене таке діло, воно вкладається в душу... в душу якійсь людині. Це страхіття. Я лиш тепер починаю розуміти, яке це страхіття. Це наче очисне горнило. Та людина, може, трохи знає про мету, але нічого не знає про ціну... Чого вони там галасують? Чого вони не стоять спокійно й не чекають? Ні. Нас із тобою обрано, щоб ми довершили це діло разом. Велике й славне діло. Тепер я бачу, що воно, звичайно, згубить нас. Та що ми таке, врешті? І я тобі кажу, Роджере, всією силою своєї душі: нашу вежу можна збудувати, і вона буде збудована, хоч би як опирався диявол. І збудуєш її ти, бо більш ніхто не зуміє. З мене, мабуть, сміються. А може, й із тебе. Та нехай сміються. Це робиться ради них і їхніх дітей. Але тільки ти та я, сину мій, друже мій, коли скінчимо терзати самих себе й один одного, знатимемо, з якого каменю, яких колод, якого свинцю й вапна збудовано цю вежу. Розумієш?

Будівничий не спускав з нього очей. Він уже не ламав пюпітра, а держався за нього, як за дошку в бурхливому морі.

— Отче, отче... Ради бога, відпустіть мене!

"Я роблю те, що мушу робити. Він уже ніколи не буде тим, що був,— переді мною не буде. Він уже ніколи не буде тією самою людиною. Я виграв, він мій, мій бранець, і він виконає цей обов'язок. Ось зараз замок замкнеться".

Шепіт:

— Відпустіть мене І

Клац!

Мовчанка, довга мовчанка.

Будівничий розціпив руки, що стискали дошку, й повільно позадкував крізь райдужні німби та хвилі гамору за переділкою. Голос його звучав хрипко.

— Ви просто не знаєте, що станеться, коли ми будуватимемо далі.

Він задкував, широко розплющивши очі. На дверях зупинився.

— Просто не знаєте!

І пішов.

У середохресті все затихло. Джослін подумав: "То не каміння співає. То у мене в голові". Та враз тишу розітнув несамовитий рев, а потім він почув, як кричить Род-жер-Муляр. "Треба йти,— подумав він,— Треба йти, але не до нього. Лягти в ліжко. Якщо дійду".

Вхопився за пюпітр і насилу підвівся. Подумав: "Це вже не мій клопіт. Хай сам уладнує все, раб мого великого діла". Обережно ступаючи, перейшов хор, вийшов у галерею. На приступках зупинився, зіперся спиною на стіну, задерши голову, заплющивши очі, збираючись на силі. "Треба пройти поміж них,— подумав,— хай хоч як кричать",— і, заточуючись, спустився зі східців.

Йому вдарив у груди вибух реготу; але сміялись не з нього. Звуки були безладні, як спалахи світла, що кружляли у нього в голові. Собор був повен бурих і синіх сорочок, шкіряних курток, сукняних холош, шкіряних торбин, борід, зубів. Стовпище товклось, вирувало, гамір оскверняв освячене повітря храму. Він зиркнув у бік ями, що й досі зяяла в підлозі, і поміж ногами юрби побачив, що її ще не засипано. Він знав, що це якась примара, бо все, що діялося там, тільки на мить яскраво зринало перед очима, як при спалахах блискавки. Він бачив будівників, що дражнили Пенгола, спритно ухиляючись від його мітли. Зблиснув просто-таки апокаліпсичний образ: один з робітників пританцьовував перед Пенголом, непристойно вистромивши з-поміж ніг у себе макет цши-ля. А потім розгаласований, розвирований людський табун турнув Джосліна до стіни, і він уже не побачив, а тільки почув, як Пенгол упав... Почув, як той, прот