Дванадцять знаків Зодіаку

Світлій пам'яті Хосе С. Альвареса [36]

1.

Козеріг, Водолій, Риби, Овен, Бик – рахував уві сні Ахілес Молінарі[37]. На мить запнувся. Увіч побачив Ваги та Скорпіона. Зрозумів, що помилився, – і в паніці прокинувся.

Сонце падало йому на лице. На столику коло ліжка лежали альманах "Брістоль" та кілька журналів "Фіха", поруч стояв будильник, що показував двадцять на десяту. Все ще повторюючи назви знаків Зодіаку, Молінарі піднявся з ліжка. Визирнув у вікно. На розі вже стояв отой незнайомець.

Молінарі хитрувато всміхнувся. Пішов до ванної і приніс бритву, щіточку для гоління, решточок жовтого мила та посудину з окропом. Із награною безтурботністю відчинив нарозтіж вікно, зиркнув на незнайомця і почав голитися, насвистуючи танго "Краплена карта"[38].

Через десять хвилин він уже був на вулиці – у новому коричневому костюмі, за який ще треба буде зробити дві місячні виплати в "Англійське ательє Рабуффі". Коли Молінарі завертав за ріг, незнайомець, приховуючи зніяковілість, вдав, що цікавиться лотерейною таблицею. Молінарі, вже звиклий до таких примітивних штучок, попрямував у бік вулиці Умберто Першого. Моментально під'їхав автобус, Молінарі сів. Щоби полегшити роботу своєму переслідувачеві, він зайняв місце спереду. Через два-три квартали він озирнувся: незнайомець, якого легко було впізнати за чорними окулярами, читав журнал. Автобус їхав у бік центру, пасажирів ставало дедалі більше. Молінарі міг би висісти так, щоби незнайомець цього не зауважив, проте він мав кращий план. Він зійшов коло пивного бару "Палермо", рушив у напрямку північної частини міста, наблизився до виправної тюрми та увійшов у браму. Молінарі хотів би тримати себе в руках, але, перш ніж підійти до охоронця, він нервово відкинув убік нещодавно прикурену сигарету. Перекинувся кількома несуттєвими фразами з черговим. А тоді хтось із тюремної охорони провів його до камери двісті сімдесят три.

Чотирнадцять років тому такий собі м'ясник Августин Р. Боноріно[39], вбравшись у костюм коколіче[40], поїхав на парад автомобілів у Бельграно – і отримав смертельний удар пляшкою по голові. Усі знали, що пляшка належала одному хлопчині з банди Кульгавого. Та, оскільки Кульгавий відігравав далеко не останню роль у передвиборчій кампанії до конгресу, поліція вирішила, що краще буде звалити вину на Ісидро Пароді[41], тим більше що ходили чутки, нібито він чи то анархіст, чи спірит. Насправді Ісидро Пароді не був ні тим ні іншим: він був власником перукарні у південній частині міста і мав нещастя взяти до себе на квартиру клерка з вісімнадцятого комісаріату поліції, а той заборгував йому квартплату за цілий рік. Цей трагічний збіг обставин якраз і визначив долю Пароді: всі свідчення (а свідки були тільки з банди Кульгавого) одностайно вказували на нього, і суддя оголосив вирок: двадцять один рік в'язниці.

Ісидро Пароді опинився у в'язниці 1919 року, і час, проведений у камері, добряче давався йому взнаки: нині це був огрядний сорокалітній чоловік, із поголеною головою, менторським виразом обличчя та вражаюче мудрими очима. Зараз ці очі дивилися на молодого Молінарі.

– То чого вам від мене треба, шановний аміго?

Його тон був не надто люб'язним, та Молінарі знав, що візитери Пароді радше не дратували. Крім того, Молінарі не переймався реакцією Ісидро: йому було вкрай потрібно довіритися і почути пораду, а відтак він був готовий стерпіти яке завгодно ставлення до себе. Неквапно і дуже ретельно добрий Пароді запарив у голубому глечику мате і запропонував Молінарі. Той, хоч і страшенно нетерпеливився розповісти Пароді про те, що перевернуло йому ціле дотеперішнє життя, знав, що прикваплювати Ісидро Пароді не варто. Тож Молінарі, здивувавши тим самого себе, почав безтурботну розмову про кінські перегони: мовляв, це суцільний підступ, і переможця ну просто ніколи не можливо вгадати.

Дон Ісидро проігнорував сказане Молінарі – й узявся за своє улюблене: став плюгавити італійців, які вже у всі діри позалазили, рятунку від них нема, ось уже навіть пробралися в їхню тюрму.

– Купа бозна-яких чужаків, бозна-звідки сюди до нас понаїжджали…

Затятий націоналіст Молінарі охоче підтримав ці нарікання і сказав, що вже й сам ситий по горло і макаронниками, і друзами[42], але особливо – багатіями-англійцями, які скрізь тут понабудовували залізниць та понавозили холодильників. От і вчора: зайшов було до піцерії "Наші хлопці" – і першим, кого побачив, був сольді, макаронник.

– То хто вам усе ж допік? Італієць чи італійка?

– Не італієць і не італійка, – жорстко сказав Молінарі. – Доне Ісидро, я вбив людину.

– Кажуть, що я також убив людину, побий мене грім. Та не мучтеся ви так, ціла та справа із тими друзами доволі заплутана, але якщо вам не копатиме ями паршивий клерк із вісімнадцятого комісаріату, то ви, якщо постараєтеся, шкуру свою врятуєте.

У Молінарі очі полізли на лоба від здивування. Далі він згадав, що про нього написала одна нікчемна газетка, де він колись вів колонку про модні види спорту та футбол; газетка пов'язала його ім'я із загадковими подіями на віллі Ібнхальдуна. Згадав також, що Пароді не допускав бездіяльності свого мозку і, завдяки поблажливому ставленню помічника комісара Кордоне[43], щодня уважно вивчав свіжу пресу. Тож дон Ісидро вже знав про нещодавню смерть Ібнхальдуна[44]. Але він попросив Молінарі детальніше і по порядку розповісти, що трапилося, тільки не поспішати при цьому, бо він, дон Ісидро, тепер трохи недочуває. Молінарі з робленим спокоєм почав розповідати свою історію:

– Повірте, я абсолютно сучасний хлопець, я йду в ногу зі своєю епохою, я люблю жити на повну, але думати я теж люблю. Я розумію, що етап матеріалізму ми вже проминули. Жадібні святенники з Євхаристійного конгресу показали не найкраще з-поміж своїх облич. Ви казали це минулого разу – і, повірте, я це добре запам'ятав: завжди потрібно намагатися зрозуміти незрозуміле. Бачте, факіри та йоги з їхніми дихальними вправами багато в чому все-таки змогли розібратися. Або спірити. Що ж, я не можу входити до їхньої спільноти "Честь і Вітчизна", бо я – католик. Або друзи. Я зрозумів, що друзи як община – дуже прогресивні, що вони давно наблизилися до великої таємниці, на відміну від тих, хто щонеділі ходить на месу. Доктор Ібнхальдун на своїй віллі "Массіна" облаштував щось на кшталт папської резиденції, до того ж там – феноменальна бібліотека. Про це я на День Дерев[45] почув по радіо "Фенікс". Його виступ на радіо, скажу я вам, – неабищо. Пізніше хтось надіслав докторові мій газетний відгук про його виступ, відгук йому сподобався. Він запросив мене до себе додому, понадавав мені багато розумних книжок і покликав на свято, що мало відбутися на віллі. Туди, щоправда, не допускають жінок, це елемент культури, проте там трапляються неперевершені інтелектуальні баталії. Кажуть, що друзи не мають ідолів, але там у головній залі – залізний Бик, здається, абсолютно безцінний[46]. Щоп'ятниці коло Бика збираються акіли[47], інакше кажучи – втаємничені. І от відносно недавно доктор Ібнхальдун вирішив ввести мене в це коло втаємничених, а відмовитися я ніяк не міг, бо треба було зберегти зі старим добрі взаємини, та й не хлібом єдиним живе чоловік. Друзи дуже замкнуті, вони не могли повірити, що якась західна, та ще й біла людина гідна бути допущеною до їхньої общини. До прикладу, Абдул Хасан[48], власник колони грузовиків, які перевозять м'ясо, нагадав, що кількість обраних не може змінюватися, проти мене виступив і підскарбій общини Ізеддін[49], але він же, бідолашний, щодня сидить, щось пописує, і доктор Ібнхальдун вічно підсміюється з нього та його книжок. І ось ці закостенілі реакціонери з їх неадекватними упередженнями – всі вставляли мені палки в колеса. Скажу чесно: саме вони в усьому якраз і винні.

Одинадцятого серпня я отримав листа від Ібнхальдуна, у листі йшлося про те, що чотирнадцятого я повинен пройти певне непросте випробування, і маю до цього підготуватися.

– І як ви мали підготуватися до випробування? – поцікавився Пароді.

– Три дні поспіль я мав пити тільки чай, а крім того, вивчити знаки Зодіаку в тому порядку, в якому вони надруковані в альманасі "Бристоль"[50]. На роботі, в Санітарному управлінні, де я працюю першу половину дня, я сказав, що захворів. Спершу мене дуже здивувало, що церемонія втаємничення відбудеться в неділю, а не у п'ятницю, та лист містив пояснення: для такого важливого іспиту найбільше підходить саме благословенна Свята неділя. Я мав з'явитися на віллі до півночі. Цілу п'ятницю та цілу суботу я намагався бути максимально спокійним, але в неділю я прокинувся у тривозі.

Бачте, доне Ісидро, зараз я думаю, що вже тоді мені передчувалося щось лихе. Я на це не зважав – і провів цілий день, читаючи книжку. Смішно подумати, кожні п'ять хвилин я поглядав на годинник, щоби переконатися, чи не час мені випити ще горнятко чаю; я не розумію, навіщо я дивився на годинник, я і без того пив би той чай, бо у горлі постійно пересихало – і я страшно потребував рідини. Отож я дуже чекав вечора і часу випробування, однак примудрився запізнитися на вокзал Ретіро і пропустив потрібний потяг, тому довелося їхати наступним, час відправлення – двадцять третя вісімнадцять.

Звісно, я вже все дуже добре вивчив, але навіть у поїзді продовжував підглядати в альманах.

І мене несамовито дратували якісь ідіоти в моєму вагоні. Вони голосно обговорювали перемогу "Мільйонерів" у матчі з "Юніорами Чакаріта", однак, повірте, вони зовсім нічого не петрали у футболі. Я висів у Бельграно. Станція була десь за три квартали від вілли. Я вирішив, що прогулянка пішки трохи мене збадьорить, але насправді приповз під віллу вже напівмертвим. Виконуючи інструкції Ібнхальдуна, я зателефонував йому з крамнички на вулиці Розетті.

Перед віллою стояла вервечка машин. Дім сяяв, наче різдвяна ялинка, здалеку долинали розмови людей. Ібнхальдун зустрічав мене біля воріт. Мені здалося, що він наче аж постарів. Я завжди бачив його тільки вдень, а цієї ночі я зрозумів, що він чимось подібний на Репетто, але з бородою. Іронія долі, як-то кажуть: саме тоді, коли я божеволів від думки про випробування, мені запала у голову така-от цілковита дурниця. Ми обійшли дім, ступаючи по доріжці, вимощеній цеглинами, й увійшли всередину. У кімнаті перед кабінетом, коло архіву, сидів Ізеддін.

– Уже чотирнадцять років, як я також надійно заархівований, – дещо вкрадливо сказав дон Ісидро, – і ось про цей архів я нічогісінько не знаю. Опишіть мені детальніше це місце: як ви його побачили.

– Усе дуже просто. Кімната секретаря розташована на найвищому поверсі, звідти сходи ведуть униз, просто до головної зали. Там, довкола металевого Бика, стояли друзи, чоловік десь зо сто п'ятдесят, усі вони були в білих туніках. Архів міститься у кімнатці, суміжній із секретарською, зовсім без вікон. Знаєте, я можу посперечатися з будь-ким, що якщо людина проводить багато часу в приміщенні без вікон – то це шкодить здоров'ю. Як ви думаєте?

– І не кажіть! Відтоді, як мене посадили – тут, на півночі, – я ненавиджу замкнутий простір. А тепер опишіть мені кімнату секретаря.

– Величезна кімната. Дубовий письмовий стіл, на ньому – друкарська машинка "Оліветті", поруч – дуже зручні крісла, в яких можна втонути. І ще на столі лежала старовинна турецька люлька, з тих, що варті цілого маєтку. Ще – люстра з підвісками, персидський килим – навіть, може, дещо футуристичний, погруддя Наполеона, бібліотека з надзвичайно поважними книжками: "Всесвітня історія" Чезаре Канту, "Чудеса світу та людини", "Всесвітня бібліотека всесвітньо відомих творів", щорічник "Розум", "Ілюстрований садовий довідник" Пелуффо, "Скарб молодості", "Злочинниця" Ломброзо і так далі.

Ізеддін дуже нервував. Я відразу зрозумів чому: бо він перебирав свої книжки. На столі лежала ціла гора книжок. Натомість доктор уже думав про моє випробування і хотів спекатися Ізеддіна, відтак сказав йому:

– Не переживайте. Якраз сьогодні вночі я прочитаю ті ваші книги.

Не знаю, чи Ізеддін повірив, але він пішов і надягнув туніку, щоби приєднатися до інших у залі, при цьому на мене він навіть не подивився.

Як тільки ми залишилися самі, доктор Ібнхальдун запитав:

– Ти чесно дотримувався строгого посту? Вивчив напам'ять усі дванадцять знаків Зодіаку?

Я запевнив його, що з четверга, з десятої години вечора пив сам лише чай (того вечора я повечеряв у цікавій компанії в Меркадо де Абасто[51], це товариство називало себе "тиграми нової чуттєвості"; я з'їв лівійську паляницю та запечену рибу).

Тоді Ібнхальдун попросив, щоб я перерахував йому всі знаки Зодіаку. Я назвав по порядку та без жодної помилки. Він змусив мене повторити всі знаки Зодіаку п'ять чи шість разів, а далі сказав:

– Я бачу, що ти дотримувався інструкцій. Але це нічогісінько тобі не дасть, якщо ось зараз ти не будеш дійсно наполегливим та мужнім. Упевнений, що і наполегливість, і мужність у тебе є. Я вирішив не дослухатися до тих, хто сумнівається у твоїх чеснотах: ти пройдеш через одне-єдине випробування, проте воно найбільш складне й суворе. Тридцять років тому в горах Лівану я успішно його пройшов; але перед тим мої наставники давали мені простіші завдання: я дістав монету з дна моря, знайшов повітряні джунглі, а також чашу в центрі Землі та кинджал, викуваний у Пеклі. Тобі не доведеться шукати чотирьох магічних елементів. Тобі треба розпізнати чотирьох майстрів, які складають сокровенний тетрагон Божества. Зараз вони моляться зі своїми братами-акілами коло металевого Бика, вони одягнуті, як і всі, їх неможливо відрізнити від решти очима, але твоє серце їх вирізнить. Я накажу тобі привести до мене Юсуфа. Ти зійдеш униз, у залу, називаючи подумки – по порядку – всі знаки Зодіаку; коли дійдеш до останнього знаку, до Риб, то почнеш називати знаки спочатку – Овен і так далі – і тричі обійдеш усіх акілів. Якщо ти не переплутаєш порядку сузір'їв, твої кроки приведуть тебе до Юсуфа. Ти скажеш: "Ібнхальдун кличе тебе!" – і прийдеш із ним сюди. Потім я накажу тобі привести другого майстра, тоді – третього, нарешті – четвертого…

На щастя, я стільки разів перечитував альманах "Бристоль", що назви сузір'їв намертво засіли в моїй голові, але ж відомо, що коли комусь кажуть, що він у жодному разі не може помилитися, відразу ж зникає упевненість і починаються помилки. Запевняю вас, я не злякався, саме так воно і є, одначе якесь погане передчуття зародилося в мені, а тоді почало міцніти. Ібнхальдун потис мені руку і запевнив, що молитиметься за мене, потім я сходами зійшов униз, у головну залу.

Моя увага була повністю прикута до знаків Зодіаку; все навколо – ці білі спини, ці низько опущені голови, ці безликі маски, цей священний Бик, якого я ніколи раніше не бачив зблизька, – вселяло лютий неспокій. Одначе я тричі обійшов довкола натовпу друзів – і опинився за спиною одного з них, хоча, на мій погляд, він нічим не відрізнявся від решти. Я боявся збитися з послідовності знаків, а тому не відволікався на сторонні думки і сказав: "Ібнхальдун кличе тебе!" Чоловік рушив за мною, у той же час я безперестанку тримав перед очима знаки Зодіаку. Ми піднялися сходами і зайшли у кімнату секретаря. Ібнхальдун молився. Він завів Юсуфа до архіву, відразу вийшов звідти і сказав мені: "Тепер приведи Ібрагіма". Я повернувся до головної зали, зробив три круги, став за спиною якогось чоловіка і сказав: "Ібнхальдун кличе тебе!" Далі ми з ним пішли до кімнати секретаря.

– Притримайте-но коней, аміго! – промовив Пароді. – Чому ви думаєте, що доки ви ходили туди-назад, а також по залі, ніхто не виходив із секретарської?

– Я вас запевняю, абсолютно точно: ніхто! Я був дуже зосереджений, перераховуючи знаки, але не дав би обвести себе довкола пальця. Я не зводив очей із дверей у кімнату секретаря. Не сумнівайтеся, ніхто туди не заходив. І ніхто не виходив звідти.

Отже, Ібнхальдун узяв за плечі Ібрагіма і завів до архіву; далі він знову звернувся до мене: "А тепер приведи мені Ізеддіна". Так дивно, доне Ісидро: перші два рази я був дуже впевнений у собі, проте в цю мить розгубився. Я спустився, тричі обійшов усі фігури у білому, а тоді повернувся з Ізеддіном. Я неймовірно втомився, на сходах мені потемніло в очах, напевно, від виснаження; перед очима розпливалося геть усе, навіть мій супутник Ізеддін. Ібнхальдун, вочевидь, настільки повірив у мене, що вже навіть не молився; він сів і почав розкладати пасьянс. Коли я прийшов з Ізеддіном, він завів його до архіву, повернувся і заговорив зі мною батьківським тоном:

– Це завдання дощенту тебе виснажило. Останнього з них – обраного Джаліла – я приведу сам.

Утома – ворог зосередженості. Та все ж, як тільки Ібнхальдун зійшов по сходах, я відразу кинувся шпигувати за ним. Він зробив три круги довкола, схопив Джаліла за руку і привів його нагору. Я вам казав, що в архіві лише одні двері – вони ведуть до секретарської. У ці двері Ібнхальдун увійшов із Джалілом – і незабаром повернувся з чотирма перевдягнутими друзами; перехрестив мене – вони дуже побожні, а потім (креольською мовою) наказав їм відкрити обличчя. Ви можете вважати це чистою вигадкою, але переді мною стояли Ізеддін з відстороненим лицем і Джаліл – заступник керівника фірми "Формаль", Юсуф – зять одного бубнявого чоловіка та блідий, наче смерть, бородатий Ібрагім – як ви знаєте, компаньйон Ібнхальдуна. Зі ста п'ятдесяти однаковісіньких друзів були обрані четверо майстрів – саме ті, що треба.

Доктор Ібнхальдун був готовий мене обійняти, але решта, ніби не бажаючи змиритися з тим, що сталося, почали присікуватися до деталей і бурхливо сперечатися своєю мовою. Бідолашний Ібнхальдун намагався в чомусь їх переконувати, але врешті йому опустилися руки. Він сказав, що я маю пройти ще одне випробування – найскладніше, причому на кін буде поставлено їхні життя чи навіть долю цілого Всесвіту.

Він пояснив:

– Цією пов'язкою ми зав'яжемо тобі очі, дамо тобі в праву руку бамбукову палицю, а кожен із нас заховається в якомусь закутку в домі чи в саду. Ти дочекаєшся, поки годинник виб'є дванадцяту, а тоді підеш нас шукати; шлях тобі вкажуть знаки Зодіаку. Ці сузір'я правлять світом. На час випробування ми передамо тобі керування їхніми переміщеннями. Космос стане підвладним тобі. Якщо ти не зіб'єшся і нічого не наплутаєш, світ рухатиметься, як і раніше, але якщо ти помилися – і після Терезів назвеш Лева, а не Скорпіона, той майстер, якого ти шукаєш, загине, а світ опиниться перед загрозою випробування повітрям, водою та вогнем.

Решта друзів підтвердили його слова; всі, крім Ізеддіна. Той спожив так багато салямі, що тепер боровся зі сном, йому аж очі змикалися, а ще він був такий дезорієнтований, що кожному потис руку, раніше він такого взагалі ніколи не робив.

Мені дали бамбукову палицю, зав'язали очі; всі розійшлися. Я залишився сам. Мене охопив несамовитий розпач. Стільки справ одночасно: тримати в голові знаки Зодіаку – і не переплутати їх послідовність; чекати на бамкання годинника, що все ніяк не починав бамкати, – і водночас боятися цієї миті, бо тоді мені доведеться йти блукати будинком, який здавався мені велетенським та геть незнайомим. Я почав викликати в уяві сходову клітку, балюстраду, меблі, на які, вочевидь, буду наштовхуватися по дорозі, підвали, внутрішній дворик, мансардні вікна, щось там іще… Я раптом став чути все: шелест гілок на дереві в саду, кроки поверхом вище, друзів, які виходили з вілли; я почув, як від'їхала машина старого Ісотта Абд аль-Маліка[52], котрий виграв у лотерею фірми "Раджіо". Нарешті всі пороз'їжджалися – і я залишився сам у будинку, сам – але з чотирма друзами, котрі поховалися невідомо де. З першим же ударом годинника я дуже налякався. Ще геть молодий і повний життя, я йшов зі своєю палицею, наче сліпий інвалід, – сподіваюся, ви розумієте, про що я? І відразу повернув наліво, бо зять бубнявого був украй самовпевненим, тож мені подумалося, що знайду його під столом. Весь цей час у моїй голові чергувалися образи: Терези, Скорпіон, Стрілець і так далі – і я зовсім забув, що на сходах має бути майданчик, тому спіткнувся, а потім опинився в зимовому саду. І аж тоді зрозумів, що втратив орієнтацію. Я не бачив ні дверей, ані взагалі стін. Не забувайте, що я три дні пив сам лише чай, тож відчував дуже сильну психологічну напругу. Одначе мені вдалося опанувати себе. Я побачив підйомник для посуду – і здогадався, де я. Потім мені у голову закралася непевна думка, що хтось міг заховатися у дров'яному сарайчику, але ті друзи, при всій їхній освіченості, не наділені нашим креольським жвавим здоровим глуздом.

Я знову повернувся до вітальні. Перечепився об столик із трьома ніжками, що його друзи використовують для спіритичних сеансів, так наче живуть у Середньовіччі. Мені здалося, що на мене дивляться очі людей з геть-усіх олійних портретів (ви будете сміятися, але моя сестра не дарма завжди стверджувала, що я – трохи божевільний: божевільний поет). Я не давав собі впасти в запаморочення і невдовзі побачив Ібнхальдуна, просто витягнув руку – і наткнувся на нього. Без найменших зусиль ми дуже швидко відшукали сходи; як виявилося, вони були ближче, ніж я думав; ми дісталися до кімнати секретаря. Дорогою ми не розмовляли. Я поринув у думки про знаки Зодіаку. Залишивши в секретарській Ібнхальдуна, кинувся на пошуки іншого друза, і раптом почув щось на кшталт приглушеного хихотіння. Чи не вперше у мене закрався сумнів: може, з мене тут насміхаються? Моментально пролунав крик. Я готовий заприсягти, що не переплутав сузір'я, але хтозна, можливо, злість, а потім здивування збили мене з пантелику, відволікли? Та я ніколи не сумніваюся в очевидному. Відтак повернувся назад, постукуючи палицею, зайшов до кімнати секретаря і спіткнувся об щось, що лежало на підлозі. Тоді нагнувся. Моя рука наткнулася на чиєсь волосся. Потім – на ніс та очі. Механічно я зірвав пов'язку зі свого обличчя.

Ібнхальдун лежав на килимі, з рота у нього сочилася кривава піна; я його обмацав, він був іще теплий, але вже мрець. У кімнаті, крім нас, нікого не було. Я подивився на палицю, яка випала мені з рук. На її кінчику виднілася кров. І тільки тоді до мене дійшло, що це я його вбив. Без сумніву, тої миті, коли до мене долинув приглушений сміх, я збився і переплутав порядок фігур; моя помилка коштувала цьому чоловікові життя. А можливо, що й чотирьом людям… Я визирнув у галерею і почав їх гукати. Ніхто не відповів. Нажаханий, я кинувся вглиб дому, пошепки повторюючи: Овен, Бик, Близнюки – аби лише не настав кінець світу. За хвилину я опинився коло огорожі, й це при тому, що вілла займає три чверті кварталу. Тульїдо Ферраротті завжди мені казав, що моє майбутнє – це забіги на середні дистанції. Але цієї ночі я поставив рекорд стрибків у висоту. З розгону я перескочив через двометрову огорожу, а коли вибирався з рівчака, намагаючись повитягувати осколки пляшок, які повпиналися в моє тіло з усіх боків, раптом почав задихатися від диму. Над віллою піднімалася чорна хмара – щільна, як матрацна вовна. Я давно не тренувався, але тут рвонув так, як ніколи не бігав навіть у найкращі свої часи, домчав до вулиці Розетті, озирнувся, побачив, що небо над віллою зробилося немов 25 травня[53], будівля яскраво палала. Ось що може спричинити заміна знаків Зодіаку! Від цієї думки мені пересохло в горлі. За рогом я помітив поліцейського і різко побіг в інший бік, потім я вештався якимись закинутими місцинами, майже нетрями; аж соромно, що на таке досі можна натрапити у нашій столиці, соромно за нас, аргентинців, а ще мене вкрай роздратували собаки: вистачало одному загавкати, як інші підхоплювали, вони валували дуже близько, тож я мало не оглух. Інакше кажучи, у західній частині міста перехожий не почуває себе в безпеці, до нього нікому немає ніякого діла. Невдовзі я заспокоївся, бо зрозумів, що вийшов на вулицю Чарльоне, якісь нещасні, що скупчилися біля крамнички, побачивши мене, почали викрикувати: "Овен, Бик, Близнюки!" – і видавати при цьому дуже непристойні звуки, але я пішов своєю дорогою, не звертаючи на них уваги. Важко повірити, але я лише за деякий час усвідомив, що, блукаючи, безперестанку впівголоса повторював знаки Зодіаку. Потім я знову заблукав. Знаєте, той, хто споруджував будівлі в цих районах, не мав ані найменшого уявлення про елементарні закони містобудування, а тому вулиці перетворилися на лабіринти. Мені й на думку не спало скористатися якимось транспортом, тож поки я добирався додому, моє взуття перетворилося на дрантя. Це був час, коли на вулиці повиходили нічні прибиральники. Світало, і я почувався хворим від утоми. Здавалося, в мене піднялася температура. Я впав на ліжко, але вирішив боротися зі сном, тож далі повторював назви знаків Зодіаку.

О дванадцятій я дав знати, що захворів, – і в редакцію, і в Санітарне управління. А тоді зайшов мій сусід, комівояжер із Бранкато; він, по суті, силою затягнув до себе – скуштувати тальяринади[54]. Я щиро вам скажу, поклавши руку на серце: від цих спагеті мені навіть полегшало. Мій приятель, чоловік із досвідом, побачивши, в якому я стані, відкоркував пляшку мускатного вина. Одначе мені було не до розмов, тому я сказав, що валюся з ніг від утоми – і повернувся до себе. Цілий день я не виходив з помешкання. Проте я не збирався все своє життя провести за зачиненими дверима. До того ж мене тривожили нещодавні події на віллі, а тому я попросив консьєржку принести мені газету "Новини". Навіть не зазираючи на спортивну сторінку, я відразу зосередився на кримінальній хроніці та моментально побачив фотографії з місця трагедії: о нуль годин двадцять три хвилини, сьогодні вночі, у доктора Ібнхальдуна на віллі "Массіні" сталася пожежа. Попри бездоганну роботу пожежників, будівля згоріла вщент; загинув господар, ключовий представник громади вихідців із Лівану, один із піонерів імпорту лінолеуму в нашу країну, людина великих заслуг. Я нажахано заціпенів. Баудіццоне[55], який веде свою рубрику вкрай безголово, знову зробив кілька помилок; наприклад, він ані словом не обмовився про те, що на віллі проводилася релігійна церемонія, натомість вказав, що того вечора там зібралися друзи, аби зачитати якісь документи і переобрати керівництво громади. Незадовго до нещастя віллу залишили сеньйори Джаліл, Юсуф та Ібрагім. Вони дали свідчення, що до двадцять четвертої години провадили дружні розмови з господарем; його розум був, як завжди, світлим, а розмірковування – блискучими, він не передчував наближення трагедії, яка обірвала його життя і перетворила на попіл шедевр архітектури, традиційної для західного району столиці. Причини грандіозної пожежі розслідуються.

Я ніколи не уникав роботи, але, починаючи з цього дня, більше не повертався ні до редакції газети, ні до Санітарного управління; геть занепавши духом. Через два дні до мене навідався дуже ввічливий сеньйор: нібито для того, щоб обговорити мою участь у придбанні швабр та мітел для прибирання на вулиці Букареллі; потім раптом змінив тему і заговорив про іноземні громади, причому особливо його цікавила сирійсько-ліванська. Прощаючись, він не дуже переконливо пообіцяв, що зайде ще раз. Але більше не повернувся. Зате на розі будинку з'явився суб'єкт, який таємно стежить за мною. Я знаю, що ви – той, кого не зіб'є з пантелику ані жодна поліція, ані хто інший. Урятуйте мене, доне Ісидро, бо я у відчаї!

– Я не віщун і не вмію розгадувати головоломки. Але тобі не відмовлю. Проте – за однієї умови: пообіцяй-но мені, що будеш у всьому мене слухатися.

– Як скажете, доне Ісидро.

– Чудово. Отже, почнемо. Ану, назви всі знаки Зодіаку по порядку.

– Овен, Бик, Близнюки, Рак, Лев, Діва, Терези, Скорпіон, Стрілець, Козеріг, Водолій, Риби…

– А тепер – навпаки.

Молінарі зблід і пробурмотів:

– Нево, Киб…

– Що за цирк ти влаштовуєш? Я тобі наказав змінити порядок і назвати знаки водночас навспак і впереміж.

– Змінити порядок? Ви мене не зрозуміли, доне Ісидро, це неможливо.

– Та невже? Давай називай: перший, останній, передостанній…

Молінарі, холонучи від жаху, підкорився. Потім дуже обережно роззирнувся навсібіч.

– Ну, я сподіваюся, що тепер ти викинеш із голови всілякі дурниці та повернешся у свою газету. І не переймайся ти так.

Не сказавши ні слова, заспокоєний і вражений Молінарі залишив тюрму. Зовні на нього чекав незнайомець.

2.

За тиждень Молінарі зрозумів, що не може відкладати візит у виправну тюрму. Насправді йому було трохи ніяково перед Пароді, адже той розкусив його, зрозумівши, наскільки він довірливий при всій своїй самовпевненості. Щоби такий сучасний чоловік, як він, та дозволив задурити собі голову якимось фанатикам-чужинцям! Візити ввічливого сеньйора стали дедалі частішими та доволі зловісними: тепер він говорив не лише про ліванців, а й про друзів із Лівану. Його репліки збагачувалися новими темами: наприклад, сеньйор згадував про заборону тортур 1813 року, про переваги електричних острог, що їх нещодавно відділ розслідувань імпортував із Бремена і т.д.

Одного дощового ранку Молінарі знову подався на вулицю Умберто Першого, дочекався автобуса і сів у нього. Коли він вийшов коло Палермо, за ним поквапився незнайомець; цим разом той не мав чорних вусів, зате мав невелику світлу бороду…

Пароді, як завжди, зустрів його прохолодно; здавалося, він намагається уникнути розмови про віллу "Массіні"; натомість він заговорив на свою улюблену тему, а саме: як багато може досягнути той, хто по-справжньому опанував картярство. Пароді згадав Лінсе Ріваролу, якого огріли стільцем по голові в ту ж таки мить, коли він витягнув зі сховку в рукаві другого пікового туза. І щоби проілюструвати історію, яку власне розповів, Пароді витягнув із шухляди заяложену колоду карт, наказав Молінарі перетасувати їх і розкласти на столі мастю донизу. Відтак промовив:

– Мій друже, сеньйоре, ви в нас справжній чаклун… Дайте-но нещасному старому червову четвірку.

Молінарі пробурмотів:

– Я ніколи не казав, що я чаклун, сеньйоре… Ви ж знаєте, я назавжди порвав із тими фанатиками.

– І з фанатиками порвав, ще й колоду перетасував… Дайте-но мені, сеньйоре, червову четвірку, та якомога швидше! Не треба боятися, вона сама прийде тобі до рук.

Молінарі невпевнено простягнув руку, взяв якусь карту і віддав її Пароді. Той глянув і сказав:

– Ти просто диявол, а не людина! Тепер давай мені пікового валета.

Молінарі взяв другу карту і передав її Пароді.

– Тепер хрестову сімку.

Молінарі знову дав йому карту.

– Ти втомився. Тому я сам витягну за тебе червового короля.

Він легко витягнув якусь карту і поклав поряд з іншими трьома. Потім наказав Молінарі їх відкрити. Це були червовий король, хрестова сімка, піковий валет, червова четвірка.

– Не витріщайся так, тут немає ніяких чудес! – сказав Пароді. – Серед цих усіх карт є одна краплена, і я попросив її в тебе першою, але, звісно, ти витягнув і дав мені не ту карту. Я наказав тобі взяти червову четвірку, а ти витягнув пікового валета, тоді я попросив пікового валета, а ти дав мені хрестову сімку, я попросив хрестову сімку, а ти дав червового короля. І в цей момент я сам вибрав червову четвірку, яку можу впізнати, бо вона краплена. Ібнхальдун зробив те саме. Він послав тебе шукати друза номер один, ти привів йому друза номер два, тоді він послав тебе за номером два, і ти привів йому друза номер три, він послав тебе за номером три, ти привів йому номер чотири, далі він сказав, що сам піде за номером чотири – і привів друза номер один. Першим номером був Ібрагім, його близький друг. Ібнхальдун просто не міг його не впізнати; ось що буває з людьми, які злигуються з чужаками. Ти ж сам розповідав, що друзи – люди дуже замкнуті й недовірливі. Найбільш недовірливим з-між них виявився Ібнхальдун, голова громади. Будь-хто з друзів легко міг вказати наївному креолові на його місце, та Ібнхальдунові того було замало, він вирішив виставити тебе на глум. Він запросив тебе у неділю, але ж ти сам був сказав, що богослужіння у них відбуваються щоп'ятниці. Аби збити тебе з пантелику, він придумав усі ці дурні умови: три дні підряд пити сам лише чай і завчити напам'ять альманах "Бристоль", до того він іще й змусив тебе пройти пішки через кілька кварталів; він розіграв справжнісіньку виставу з друзами, загорнутими у простирадла, але насамкінець, і це було ніби вишеньки, які викладають на тортик, він вирішив додати головоломку зі знаками Зодіаку. Він щиро розважався і неабияк повеселився, адже він тоді ще не встиг перевірити (ну та вже і не перевірить) фінансові звіти Ізеддіна. Саме про ці книги вони розмовляли, коли ти прийшов, а не про романи і не про вірші, як ти собі чомусь вирішив. Хто знає, що за фіґлі там понавикручував той підскарбій? Совість у нього явно була нечиста, саме тому він і вбив Ібнхальдуна та підпалив дім, щоби про його гріхи не стало відомо. Він попрощався з вами, потиснувши кожному руку, чого ніколи раніше не робив, щоб ніхто не сумнівався в тому, що він залишає віллу. Тоді як сам заховався неподалік. Отож він дочекався, поки всі гості покинуть віллу, адже ця забава всім уже насправді набридла. І поки ти із зав'язаними очима та палицею шукав Ібнхальдуна, Ізеддін повернувся до кімнати секретаря. Коли ти привів туди старого, вони не змогли втриматися від сміху, дивлячись, як ти метаєшся із зав'язаними очима. Ти збирався йти за другим друзом, Ібнхальдун пішов за тобою – і вдруге ти саме його знайшов би і також привів би у секретарську. Тобто ти виходив би на пошуки чотири рази – і кожного разу приводив би одну і ту ж саму людину. Та раптом підскарбій ударив Ібнхальдуна ножем у спину – і ти почув крик. Але поки ти йшов навпомацки, нічого не бачачи, Ізеддін устиг утекти. Ще до того він підпалив бухгалтерські книги. А потім, щоби остаточно замести сліди, підпалив і будинок.

Пухато, 27 грудня 1941 р.

Ночі сеньйора Голядкіна[56]

Присвячується Доброму Злодієві [57]

1.

Із невимушеною елегантністю Хервасіо Монтенегро – високий, поставний, ледь побитий життям, власник романтичного профілю та обвислих фарбованих вусів – заліз в арештантський фургон і дозволив себе voiture[58] у виправну тюрму. Він опинився в парадоксальній ситуації: численні читачі вечірніх газет у всіх чотирнадцяти провінціях обурювалися тим, що його, відомого актора, звинувачують у крадіжці та вбивстві: але в той же час численні читачі вечірніх газет дізналися, що Хервасіо – відомий актор, і це сталося тільки тому, що його звинуватили у крадіжці та вбивстві. Ця несамовита плутанина була справою рук Ахілеса Молінарі, вельми влізливого журналіста, який зажив голосної слави після того, як розкрив таємницю смерті Ібнхальдуна. І ось, завдяки клопотанням Молінарі, поліція дозволила Хервасіо Монтенегро відвідати виправну тюрму – причому з незвичайною метою. У цій тюрмі, у двісті сімдесят третій камері, відбував покарання Ісидро Пароді – в'язень-детектив; саме йому Молінарі (з винятковою великодушністю) приписував головну заслугу в розкритті попередньої справи. За своєю натурою Монтенегро був чоловік украй скептичний, відтак не надто покладався на детектива, котрий зараз і сам тарабанив у цій виправній тюрмі довгі-предовгі дні, а до того працював перукарем на вулиці Мехіко[59]; з іншого боку, сама лише думка про відвідини такого закладу, як в'язниця, змушувала завмирати серце Хервасіо – делікатне, як скрипка Страдіварі, – і стискатися від поганих передчуттів. Одначе він все ж піддався на вмовляння, добре тямлячи, що не варто псувати взаємин із Ахілесом Молінарі, котрий, якщо вірити його пишномовним запевненням, був представником четвертої влади.

Пароді зустрів відомого актора, навіть не глянувши на нього. Він неквапливо і ретельно заварював мате у блакитному глечику. Монтенегро був уже майже готовий до почастунку, однак Пароді – безумовно, через те, що несамовито знітився, – не став пригощати гостя. Монтенегро, щоби підбадьорити Пароді, поблажливо поплескав його по плечі й закурив сигарету з пачки "Сублімес", яка лежала на стільчику.

– Ви прийшли раніше від домовленої години, доне Монтенегро. Я вже знаю, що вас сюди привело. Це справа, пов'язана з діамантом.

– Я бачу, що навіть ці грубі мури не здатні завадити моїй славі, – швидко відповів Монтенегро.

– Воістину так! Саме тут, і то найшвидше, можна довідатися, що діється в країні: від сумнівних звитяг якогось генерала дивізії – до подвигів на ниві культури нещасного нікчеми з радіо.

– Цілком поділяю ваше ставлення до радіо. Недарма Маргарита – Маргарита Ксіргу[60], як ви розумієте, – часто мені повторювала, що нам, справжнім акторам, лицедіям від Бога, потрібна енергія глядачів. Мікрофон – холодний і безживний, він не містить енергії життя. Навіть я, як тільки опинявся перед цією огидною штукою, кожного разу відчував, що втрачаю контакт із публікою.

– Мені здається, що зараз краще облишити розмову про мікрофони та енергії. Я читав опуси Молінарі. Хлопчина непогано володіє пером, але вся ця розлога балаканина та різні літературні фіґлі з часом стають нудними. Чому б вам не розповісти мені суть справи – так, як ви її бачите, без усілякої літературщини? Мені подобається, коли висловлюються чітко та зрозуміло.

– Домовилися. До того ж я цілком із вами погоджуюся. Чіткість – пречудовий дар латиноамериканської раси. Але я сподіваюся, що ви дозволите мені не озвучувати деяких подробиць певної події, які можуть скомпрометувати одну даму, яка належить до бомонду в Ла-Кіякі (а саме там, смію вас запевнити, ще залишилися респектабельні люди). Laissez faire, laissez passer[61]. Я вважаю необхідним захистити ім'я цієї дами, яка у своєму колі має репутацію неперевершеної господині салону, чарівниці (хоча для мене вона не тільки чарівниця, а й ангел), – і це змусило мене перервати моє тріумфальне турне латиноамериканськими республіками. Як справжній портеньйо[62] я, охоплений ностальгією, чекав миті повернення додому, але навіть уявити не міг, що ця мить буде затьмарена подіями, які за своєю суттю належать до категорії кримінальних. Саме так, бо, як тільки я прибув на вокзал Ретіро, мене моментально заарештували; тепер мене звинувачують в одній крадіжі та двох вбивствах. І, немов на додачу до всіх нещасть, поліцейські забрали у мене старовинну коштовну річ, власником якої я став за кілька годин до арешту, за надзвичайно мальовничих обставин; саме тоді, коли ми перетинали Ріо-Терсеро[63]. Словом, оскільки я не терплю переливати воду з пустого в порожнє, хочу розповісти вам усю історію ab initio[64], не обмежуючи себе в праві на стриману іронію, без якої просто неможливо говорити про сучасне життя. Дозволю собі також використати кілька ескізів пейзажиста і дещицю яскравих фарб.

Отже, сьомого січня о четвертій годині чотирнадцять хвилин (це був звичайнісінький болівійський день) я сів у Мококо[65] в Панамериканський експрес, вправно позбувшись – savoir faire[66], друже мій, – своїх численних надокучливих прихильників. Я щедро роздарував обслузі експресу свої портрети з автографами, таким чином злагіднивши їхнє дещо насторожене ставлення до моєї персони. Мене провели до купе, яке я покірно погодився розділити з незнайомцем із яскраво вираженою єврейською зовнішністю, причому мій прихід перебив сон сеньйора. Згодом я дізнався, що цей пан має прізвище Голядкін і торгує діамантами. Якби ж то знаття, що цей насуплений сеньйор, якого доля дала мені у подорожні, втягне мене у настільки таємничу й трагічну історію.

Наступного дня, кожної миті очікуючи несподіванки від якого-небудь вождя племені кальчакі, я вирішив поспостерігати за людською фауною, що населяла наш малесенький і тісний світ, доки потяг перебував у русі. Свої дослідження я розпочав – cherchez la femme – з дуже цікавої особи; вона навіть на Флориді о восьмій годині вечора привабила б до себе море захоплених чоловічих поглядів. У таких речах мене неможливо обдурити, я відразу збагнув, що доля звела мене з екзотичною й абсолютно винятковою дамою. Це була баронеса Пуффендорф-Дювернуа[67], цілком зріла, хоч і дуже молода жінка; у ній уже нічого не залишилося від незграбного підлітка, іншими словами, дуже цікавий сучасний екземпляр: струнка фігура, сформована грою у lawn-tennis, риси обличчя доволі грубі, проте вправно підкреслені кремами та косметикою. Одним словом, це була жінка, котрій стрункість постави додавала шляхетності, а мовчазність – вишуканості. Проте вона мала один недолік, faible, що його неможливо вибачити істинній Дювернуа[68]: вона симпатизувала комуністам. Спершу я був навіть зацікавився нею, але потім дотямив, що за всім її зовнішнім лоском криється вкрай пересічна душа, і мені довелося просити сеньйора Голядкіна замінити мене на цьому фронті; вона ж – о, яка типова поведінка для жінки! – вдала, що взагалі не зауважила підміни. Але я випадково підслухав розмову баронеси з іншим пасажиром – він називав себе полковником Херрапо з Техасу – коли вона сказала про когось, що той – "йолоп"; мабуть, ішлося все ж про pauvre[69] сеньйора Голядкіна. Відтак я знову повернуся до Голядкіна. Це був єврей російського походження, проте у моїй фотографічній пам'яті його риси закарбувалися невиразно. Він – здається, світловолосий, міцно збудований, з вічно здивованими очима – тримався з гідністю, та при цьому щоразу прагнув проявити люб'язність і відчиняв переді мною двері. Зате полковника Херрапо важко забути, хоч як би того хотілося: бородатий, з тілом атлета – типовий приклад агресивної вульгарності, яка віднедавна запанувала на його батьківщині, що хибує гігантоманією, не здатна розрізняти відтінки, nuances, доступні кожному задрипанцю з неаполітанської тратторії, адже чутливість до нюансів узагалі є фірмовою рисою латиноамериканської раси.

– Нічого не казатиму про Неаполь, але якщо хтось не витягне вас за вуха з цієї справи, то виверження Везувію здасться вам дитячою забавою, оце я стверджую достеменно[70].

– Я заздрю вашому бенедиктинському всамітненню, сеньйоре Пароді, тому що моє життя – життя волоцюги. Я шукав світла на Балеарських островах, насичених кольорів – у Бріндізі[71], витончених спокус – у Парижі. І, як Ренан[72], я ревно молився в Акрополі. Так, скрізь і всюди я намагався вичавити до краплі сік із розкішного виноградного грона, ім'я якому – життя. Але повернуся до своєї розповіді… Доки Голядкін – врешті-решт євреї приречені мати неприємності – терпляче вислуховував безупинне і виснажливе просторікування баронеси, я сидів у пульманівському вагоні з таким собі Бібілоні[73], молодим поетом із Катамарки, й насолоджувався, немов істинний афінянин, діалогами про поезію та провінційні міста. Тепер я можу зізнатися, що темна, майже чорна шкіра молодого лауреата премії "Косинус Вулкан"[74] дещо мене відштовхувала. Велосипедні окуляри, краватка-метелик на гумці, рукавиці кремового кольору – все це спонукало мене думати, що я маю справу з послідовником Сарм'єнто – геніального педагога та пророка, від якого було б абсурдним очікувати вміння передбачати майбутнє[75]. Та коли молодий чоловік із неймовірним зацікавленням вислухав вінок моїх тріолетів, які я нашвидкуруч склав у товарно-пасажирському поїзді, поки їхав із Харамі – зі сучасного цукрового дива, із циклопічною статуєю Прапора авторства Фйораванті[76], – переконав мене, що він є гідним представником нашої сучасної молодої літератури. Він не належав до тих нестерпних віршомазів, які використовують кожну бесіду, щоб тільки помучити нас каліками, які народилися з-під їхнього пера: мій співрозмовник був освіченим та скромним юнаком, котрий умів триматися в тіні та прислуховуватися до метра. Потім я його ощасливив однією з моїх од із присвятою Хосе Марті[77]. Проте, дійшовши до одинадцятої оди, я був змушений зупинитися; нудьгою, що її балакуча баронеса навіяла на сеньйора Голядкіна, заразився і наш молодий поет: дуже цікаве явище психологічного зв'язку, я не раз спостерігав його у своїх "пацієнтів". Із притаманною мені простотою, а це дуже важлива риса, apanage[78] для світської людини, я взяв його за плечі й струсонув із такою силою, що він тут же розплющив очі. Щоправда, бесіда, після цього прикрого випадку, mésaventure, вичахла й припинилася, відтак, щоби допомогти розмові розгорітися знову, я почав бесіду про вишуканий тютюн. І влучив у яблучко: Бібілоні пожвавішав. Понишпоривши у внутрішніх кишенях своєї куртки, він вийняв гамбурзьку сигару і, не наважуючись запропонувати її мені, заявив, що придбав її, щоби викурити сьогодні ввечері у салоні. Мені було доволі легко розгадати цей нехитрий прийомчик. Я дуже прихильно прийняв сигару, буквально вихопивши її з рук молодика, і тої ж миті її розкурив. Мені здалося, що, як тільки я це зробив, Бібілоні охопив якийсь дуже прикрий спогад, принаймні саме так мені зчитався вираз його лиця, бо я ще й надзвичайно тонкий фізіономіст. Відтак, зручно вмостившись у кріслі, пускаючи хмари блакитного диму, я попросив його розповісти про свої поетичні здобутки. Темношкіре обличчя засвітилося від утіхи. Я вислухав стару як світ історію про долю літератора, який протистоїть буржуазним смакам і пливе по життю, немов по бурхливому морю, прилаштувавши на спині фантастичну, казкову мрію[79]. Родина Бібілоні, багато років віддавши фармакопеї та життю в горах, все ж таки змогла залишити кордони Катамарки і переїхати у Банкаларі. Там і народився наш поет. Його першим учителем стала сама Природа: з одного боку – батьківські сільськогосподарські угіддя, а з другого – прилеглі курники, які він так любив відвідувати, коли був дитиною… у темні безмісячні ночі, озброївшись вудкою, щоб ловити курей. Після вкрай нелегкого навчання у початковій школі, що знаходилася за двадцять чотири кілометри від дому, поет повернувся до рідних полів і просторів; він познайомився з благодатними і клопіткими радощами роботи на землі, які заслуговують значно більшого визнання, ніж усього лише чиїсь-то бездумні оплески. Несподівано автора врятувало журі літературного конкурсу "Косинус Вулкан": його книгу "Катамаркеняс (спогади з провінції)" було відзначено нагородою. Грошова премія дала змогу молодикові помандрувати рідними краями, що їх він із такою любов'ю був описав. А тепер він, зібравши щедрий урожай романсів та вільянсіко[80], повертався до свого рідного Банкаларі.

Ми перейшли до вагону-ресторану; бідному Голядкіну довелося сісти біля баронеси, ми з падре Брауном розмістилися навпроти за тим же столом. Зовнішність у священика була невиразною: темне волосся, пласке округле обличчя. Проте я дивився на нього з дещицею заздрощів. Ми мали нещастя позбутися наївної дитячої віри, а тепер не можемо видобути з нашого холодного розуму і здорового глузду той цілющий бальзам, яким лікує своїх мирян церква. Проте скажіть, чи багато користі має наше століття – це сивоволосе, перенасичене дитя – від глибокого скептицизму Анатоля Франса[81] і Жуліо Дантаса[82]? Усім нам, вельмишановний Пароді, так не вистачає хоч краплини наївності та простоти…

Я тільки доволі туманно пригадую те, про що йшла мова того вечора. Баронеса постійно опоряджала виріз своєї сукні, пояснюючи це нестерпною спекою, і весь час норовила притулитися до Голядкіна – звичайно, щоби привернути до себе мою увагу.

Голядкін радше не звик до такого поводження, він марно намагався хоч трохи відсторонитися, чудово розуміючи, яка плюгава роль була йому відведена, відтак нервово починав говорити на теми, які насправді абсолютно нікого не цікавили, – наприклад, що ціни на діаманти скоро впадуть і що неможливо підмінити справжній діамант підробкою, розкриваючи різні фахові деталі. Падре Браун, який, здається, забув, що перебуває у вагоні-ресторані дорогого експресу, а не серед своїх парафіян, раз по раз повторював парадоксальну істину, що спочатку потрібно звести зі світу душу, щоби згодом її врятувати, – а це ж низькопробні візантійські фокуси, які заяложують істинний сенс Євангелія.

Noblesse oblige[83] – якби я далі ігнорував еротичні натяки баронеси, я би виставив себе у дуже непривабливому світлі; цієї ж ночі я прослизнув до її купе, присів, прихилив до дверей свою мрійливу голову, зазираючи одним оком у щілину в дверях, і тихесенько замугикав "Mon ami Pierrot"[84]. Я дозволив собі блаженство цієї паузи, бо це наче перепочинок воїна посеред життєвої баталії, однак мене повернув до дійсності полковник Херрапо, що все ще перебував у полоні печерного пуританства. Так-так, це той самий бородатий дідуган – реліквія, що вціліла ще з часів піратської війни на Кубі. Він схопив мене за плечі, відірвав від підлоги, досить високо підніс мене над землею, а тоді поставив перед дверима чоловічого туалету. Моя реакція була блискавичною: я зайшов туди, гримнув дверима, зачиняючи їх за собою просто в нього перед носом, і просидів там майже дві години, намагаючись не прислухатися до потоку лайки, яку він вивергав ламаною іспанською мовою. Я вийшов зі свого прихистку лише тоді, коли шлях до відступу звільнився. "Дорога вільна!" – подумки заволав я і кинувся до себе в купе. Але богиня Несподіванка, вочевидь, не хотіла зі мною розлучатися так просто. У купе на мене чекала баронеса. І вона кинулася мені назустріч. У глибині купе я зауважив сеньйора Голядкіна, який одягався у свій піджак. Баронеса зрозуміла – із притаманною жінкам інтуїцією, що присутність Голядкіна руйнує інтимну атмосферу, таку важливу для кожної закоханої пари. І вона пішла, не промовивши до нього жодного слова. Я себе знаю добре: якби я у цю хвилину зустрівся з полковником, все закінчилося б дуеллю. Але в поїзді такі події насправді вкрай недоречні. Крім того, хоч мені й гірко це визнавати, дуелі залишилися в минулому. Я вирішив, що найкраще – це лягти спати.

Наскільки велика ця дивна піддатливість та послужливість єврейської натури! Моє повернення зруйнувало якісь (не знаю які, проте, звичайно, безпідставні) плани сеньйора Голядкіна. Одначе він тут же почав засипати мене знаками уваги і буквально нав'язав мені у подарунок сигару "Аванті".

Наступного дня всі були в поганому гуморі. Я завжди дуже тонко реагую на емоційну атмосферу, тож вирішив підняти настрій своїм сусідам за столом: розказав кілька веселих історій із життя Роберто Пайро[85] і прочитав дуже дотепну епіграму на честь Маркоса Састре[86]. Сеньйорі Пуффендорф-Дювернуа, яку дуже розчарували вчорашні невдачі, ледве вдавалося приховувати роздратування; звичайно ж, чутки про її mésaventure[87] дійшли до вух падре Брауна; священик влаштував їй украй сувору розмову, що було не дуже до лиця представникові церкви.

Після сніданку я все ж таки втер носа полковникові Херрапо. Аби продемонструвати йому, що його faux pas[88] не зіпсував наших чудових відносин, я пригостив його сигарою "Аванті" від Голядкіна і навіть не відмовив собі у приємності прикурити йому сигару. Оце називається дати ляпаса в білій рукавичці!

Цього вечора, а то був мій третій вечір у цьому поїзді, юний Бібілоні надзвичайно мене розчарував. Я збирався розповісти йому про власні любовні пригоди, розказати історійки, що їх переважно не довіряють комусь першому-ліпшому, однак у купе його не було. У мене виникли неприємні підозри: чи, бува, молодий мулат не пішов до купе баронеси Пуффендорф? Іноді я стаю подібним до Шерлока Голмса; ось і зараз я спритно відволік увагу вартового, підсунувши йому унікальну парагвайську монету, і спробував, наче справжня собака Баскервілів, почути та побачити все, що діялося на території нашого вагона. (До речі, полковник дуже рано пішов до себе). Щоправда, я переконався лишень в одному: довкола панували морок і мертва тиша. Все ж я не довго нудьгував, чекаючи. На мій превеликий подив, відкрилися двері купе падре Брауна – і звідти вислизнула баронеса. На якусь мить я перестав панувати над собою, і це можна пробачити людині, в чиїх жилах тече гаряча кров роду Монтенегро. На щастя, я дуже швидко зметикував, що і до чого. Баронеса ходила сповідатися. Зачіска її розкошлалася, а одяг – яскраво-червоний пеньюар, розшитий срібними балеринами та золотими паяцами, – був більш ніж легким. На лиці у баронеси не було макіяжу, а оскільки в будь-якій ситуації ця дама залишалася справжньою жінкою, вона прошмигнула до себе, щоб я часом не побачив її без звичної маски. Я розкурив препогану сигару від молодого поета Бібілоні та прийняв філософське рішення йти спати.

Ще одна халепа сталася зі мною в моєму купе: сеньйор Голядкін іще навіть не збирався лягати. Я посміхнувся: ми провели разом тільки два дні, а цей непоказний сеньйор уже почав наслідувати мої богемні та світські звички, адже театри та клуби – це щоразу безсонні ночі. З новою роллю, як ви розумієте, він справлявся кепсько. Голядкін виглядав розгубленим і неуважним, він нервував. Хоч я вже позіхав і мені злипалися очі, він почав розповідати у всіх подробицях свою сіреньку, та, можливо, апокрифічну біографію. Сказав, що був конюхом, а пізніше – коханцем княгині Клавдії Федорівни. З цинічністю, яка нагадала мені найризикованіші сторінки з роману "Жіль Блаз із Сантільяни"[89], він зізнався, що зрадив довіру княгині та її сповідника падре Абрамовича і вкрав у неї величезний діамант, рівних якому немає; тільки деякі огріхи ограновування не дозволяли йому вважатися найдорожчим у світі. Двадцять років віддаляли Голядкіна від тої ночі пристрасних любощів, коли він вчинив крадіжку і втік. За цей час червоною хвилею революції з царської Росії викинуло і пограбовану княгиню, і зрадливого конюха-коханця. Як тільки він перетнув кордон, почалася потрійна одіссея: княгиня шукала засобів для існування, Голядкін шукав княгиню, щоби повернути їй діамант, а міжнародна банда грабіжників, які також шукали діамант, дихала в спину Голядкіну.

Тим часом він побував у південноафриканських копальнях, у бразильських лабораторіях, на болівійських ринках; з'їв пуд лиха і не раз опинявся у вкрай небезпечних ситуаціях, але жодного разу йому не спало на думку продати діамант, який став для нього символом розкаяння та надії. З плином часу княгиня Клавдія Федорівна зробилася для Голядкіна живим втіленням образу лагідної та величної Росії, спаплюженої конюхами та всілякими утопістами. Йому все ніяк не вдавалося розшукати княгиню, і від цього його любов до неї з кожним днем ставала дедалі сильнішою і пристраснішою. Нещодавно до нього долетіли чутки, нібито вона живе в Аргентинській Республіці та керує там, не втрачаючи при цьому свого аристократичного апломбу, певним прибутковим закладом на набережній в самій Авельянеді[90]. Голядкін відразу ж забрав діамант зі сховку – і тепер, коли він знав, де саме перебуває княгиня, найголовнішим для нього було за всяку ціну зберегти призначену для неї коштовність. Навіть ціною власного життя.

Звісно, ця довга і така щира історія Голядкіна, конюха і злодія, не могла залишити мене байдужим. З притаманною мені відвертістю, хоч і в дуже ввічливій формі, я висловив сумнів: чи цей чудовий діамант існує в принципі? Мій сумнів його дуже зачепив. Він витягнув чемоданчик зі штучної крокодилової шкіри і вийняв звідти два однаковісінькі футляри; потім один із них Голядкін відкрив. Геть сумніви! Там, на оксамитовій подушечці, лежав рідний брат "Кохінура". У людях мене зворушує все людське. Я відчув щире співчуття до нещасного Голядкіна: доля на одну ніч зробила його коханцем княгині Клавдії Федорівни, а тепер він під стукіт коліс, їдучи потягом, розповідає історію своїх незгод незнайомому аргентинському джентльменові, який від сьогодні готовий, як тільки може, йому допомагати. Щоби підбадьорити Голядкіна, я сказав, що переслідування банди грабіжників є не настільки небезпечним, як переслідування поліції; потім я розповів йому блискавично вигадану мною історію про те, як після поліцейської облави в "Salon Doré"[91] моє прізвище, чи не найдавніше в Аргентинській Республіці[92], безславно потрапило до кримінальної картотеки.

Але мені важко було зрозуміти психологію мого новоспеченого друга. Двадцять років він не бачив любого йому обличчя, а зараз, напередодні їхньої радісної зустрічі, геть зовсім втратив упевненість у собі.

Попри мою репутацію, справді заслужену, людини з богеми, я притримуюся певного режиму; мені було важко заснути в цей настільки пізній час. Я перебирав у пам'яті розповіді про діамант, який знаходився так близько, і про княгиню, яка знаходилася так далеко. Сеньйор Голядкін (безумовно, він перебував під враженням від моєї шляхетної щирості) також цілу ніч крутився на своїй верхній полиці та все ніяк не міг заснути.

Ранок приніс мені дві великі втіхи. По-перше, з'явилися перші ознаки пампасів – такі милі оку кожного аргентинця, а надто коли йдеться про творчу натуру, художника. На рівнину падало рясне сонячне проміння. Під його благодайним світлом навіть телеграфні стовпи, огорожі з дроту і бур'яни, здавалося, заплакали від щастя. Небо зробилося неозорим – і потоки світла залили цілу рівнину. Здавалося, наче молоді бички одягнули на себе нові шкури…[93] Друга моя радість була суто психологічною. Просто біля столу, гостинно накритого до сніданку, падре Браун довів нам, що хрест та шпага – аж ніяк не вороги: користуючись владою та авторитетом, що їх забезпечував йому священичий сан, він влаштував прочухана полковникові Херрапо, назвав його (вкрай точно, як на мене) віслюком та брутальною тварюкою. І додав, що Херрапо нічого не боїться, тільки коли має справу з беззахисними людьми, а з відважними людьми воліє взагалі не зв'язуватися.

Тільки згодом я зрозумів сенс слів падре: коли дізнався, що минулої ночі щез Бабілоні; вочевидь, брутальний полковник підняв руку на нещасного поета.

– Хвилиночку, друже мій! – сказав Пароді. – Цей ваш дивний потяг, хіба він ніде не зупинявся?

– Дорогий мій Пароді, ви наче з Місяця впали! Всі знають, що Панамериканський експрес прямує з Болівії до Буенос-Айреса зовсім без зупинок. Однак, дозвольте, я продовжу. Того вечора спільна бесіда не вирізнялася розмаїттям тем. Усі розмови крутилися довкола зникнення Бабілоні. Хтось із пасажирів зауважив, що як би саксонські капіталісти не нахвалювали цілковиту безпеку подорожей залізницею, цей випадок доводить протилежне. Я не погодився: Бабілоні міг необережно повестися лише через те, що був неуважним, ця риса притаманна всім поетам, я й сам, скажімо, витаю десь у хмарах. Але всі наші гіпотези, які раз у раз звучали вдень, коли світ був наповнений кольорами та сонячним сяйвом, втратили будь-який сенс, як тільки сонце зробило останній пірует і зникло за обрієм. Щойно запав морок, всюди запанували сум і меланхолія. Час від часу ніч розривало страшне гухання невидимого пугача, що немовби наслідував бухикання хворого старигана. І в такі хвилини кожен із подорожніх пригадував щось своє – або ж відчував невимовний страх перед тужним, безпросвітним життям. Здавалося, ніби навіть колеса вистукували у такт: ба-бі-ло-ні-вби-то-ба-бі-ло-ні-вби-то-ба-бі-ло-ні-вби-то…

Після вечері Голядкін (напевно, щоби розвіяти сумний настрій, що заполонив цілий вагон) зробив велику помилку і запропонував мені зіграти з ним у покер – тет-а-тет. Він настільки перейнявся бажанням помірятися зі мною силами, що з абсолютно не властивою йому рішучістю відмовив баронесі та полковникові, які хотіли зіграти з нами вчотирьох. Тож вони просто спостерігали. Хто б сумнівався, сеньйор Голядкін отримав жорстоку науку. Член клубу "Salon Doré" не посоромив своєї репутації. Спочатку мені трохи не щастило в картах, але потім включилася моя родова пам'ять – і Голядкін програв усі свої гроші, тобто триста п'ятнадцять песо та сорок сентаво, що їх поліцейські дойди забрали в мене згодом, до того ж без жодних законних підстав. Я ніколи не забуду нашого з ним протистояння: плебей проти світського лева, скнара проти байдужого, єврей проти арійця. Дуже цінна картина для моєї уявної галереї. Але дивіться, що відбувається далі: Голядкін, який за всяку ціну жадає відігратися, виходить із салону. І тут же повертається зі своїм чемоданом зі штучної крокодилячої шкіри. Виймає один із футлярів, кладе на стіл та пропонує мені зіграти: триста програних песо проти діаманта. Я не зміг не дати йому останнього шансу. Отож я здаю карти, в мене на руках – покер тузів, ми відкриваємо карти – і діамант княгині Федорівни переходить до мене. Єврей залишає салон navré, інакше кажучи, вбитим. Такі хвилини не забуваються.

A tout seigneur, tout honneur[94]. Відтак баронеса Пуффендорф зааплодувала мені своїми ручками у шкіряних рукавичках; вона весь час із відвертою цікавістю спостерігала за грою свого чемпіона, і саме ці оплески стали кульмінацією сцени. Але як кажуть у "Salon Doré", я ніколи не зупинявся на півдорозі. Тому відразу ж прийняв рішення, покликав офіціанта і попросив ipso facto[95] принести карту вин. Недовго вагаючись, я подумав, що для такої нагоди найкраще підійде ігристе вино "Ель Гаїтеро", півпляшки. Ми з баронесою підняли келихи.

Світська людина завжди залишається світською людиною. Після таких подій будь-хто інший на моєму місці цілу ніч не склепив би очей. Натомість я втратив будь-яке бажання залишитися tête-à-tête з баронесою, мріючи лише про одне: якнайшвидше дістатися до свого купе. Позіхаючи, я насилу зміг проговорити слова вибачення; тоді відкланявся. Втома буквально валила мене з ніг. Я пригадую, як, позіхаючи, брів безконечним коридором потяга, як начхав на правила, що їх запровадили англосаксонські компанії, аби тільки обмежити свободу аргентинського пасажира; отже, врешті я завалився у перше-ліпше купе і, дбаючи про безпеку діаманта, зачинив двері на засув.

Зізнаюся вам, вельмишановний Пароді, хоч і без тіні сорому, що тієї ночі я спав одягненим. Я просто впав на постіль і заснув як убитий.

За всякі значні розумові зусилля доводиться платити якусь ціну. Цілу ніч мене переслідував жахливий кошмар. Крізь сон я чув саркастичний голос Голядкіна, який раз по раз повторював: "Я не скажу вам, де діамант!" Щойно прокинувшись, я тої ж миті застромив руку до внутрішньої кишені; футляр лежав там, а в ньому – незрівнянний скарб, non pareil[96].

Я з полегкістю зітхнув і відчинив вікно.

Світло. Свіжість. Божевільний вранішній щебет птахів. Туманний світанок – такі бувають тільки у перші дні січня. Ще сонний, ще ніби загорнутий в імлаву ясу білосніжний ранок.

Від ранкової поезії я моментально повернувся до прози життя: в мої двері постукали. Я відчинив. Переді мною стояв помічник комісара Грондони. Він запитав, що я роблю в цьому купе, а тоді, не дочекавшись відповіді, запропонував пройти за ним до мого власного купе. Я завжди і всюди орієнтувався, як жайвір. Вам це, можливо, видасться дуже дивним, однак моє купе виявилося відразу поряд. Там усе було перекинуто догори дриґом. Щоправда, Грондона не повірив у щирість мого здивування. Допіру пізніше я дізнався про те, про що ви вже, звичайно, прочитали у газетах. Сеньйора Голядкіна викинули з потяга. Охоронець, який супроводжував експрес, почув його крик і здійняв тривогу. Поліцейські сіли у поїзд у Сан-Мартіні. Мене звинувачували всі, навіть баронеса, причому я впевнений, що хто-хто, а вона це робила заради помсти. Проте мушу сказати, що у цій справі спостережливість мене не підвела: доки тривала вся ця поліцейська колотнеча, я зауважив, що полковник уночі зголив бороду.

2.

За тиждень Монтенегро з'явився у виправній тюрмі знову. Дорогою, залишившись на самоті у фургоні для арештантів, він придумав не менше ніж чотирнадцять комічних історій і згадав сім акровіршів Гарсіа Лорки, щоби просвітити цими знаннями свого нового підопічного – habitué[97] камери двісті сімдесят три Ісидро Пароді; але норовливий і впертий перукар не бажав його слухати, натомість відразу ж вийняв з-під арештантської шапочки заяложену колоду карт і запропонував Монтенегро (точніше, примусив його) зіграти з ним удвох.

– Я готовий у будь-яку хвилину зіграти в карти, – зауважив Монтенегро. – У родовому гнізді моїх предків, в замку зі шпилястими башточками, що подвоюються, милуючись на своє відображення у водах Ріо Парана[98], я дозволяв собі спускатися аж до гамірного та грубого товариства гаучо і любив проводити з ними свій вільний час. Звичайно, мій особистий закон (чесна гра понад усе) зробив мене грозою найдосвідченіших картярів Дельти.

Та вже невдовзі Монтенегро, який ущент програв в обох партіях, визнав, що аж настільки проста гра не змогла повністю заполонити увагу такої людини, як він, – палкого прихильника подорожей залізницею та bridge.

Пароді, не дивлячись на нього, промовив:

– Послухайте, щоби віддячити за цей урок гри, що його я отримав від вас, – я, старий чоловік, уже не здатний позмагатися навіть із жалюгідним невдахою, хочу розповісти вам одну історію. Це історія одного дуже сміливого, але надзвичайно нещасного чоловіка, якого я безмежно поважаю.

– Я надзвичайно шаную ваші почуття, дорогий Пароді, – сказав Монтенегро з незворушним виглядом і закурив цигарку з його пачки "Сублімес". – Вони роблять вам честь.

– Ой ні-ні, друже мій, я зовсім не вас маю на увазі. Йдеться про незнайомого мені сеньйора, вихідця з Росії, який був чи то конюхом, чи то слугою в однієї знатної дами і який заволодів безцінним діамантом; дама була княгинею, одначе любов має свої закони… У юнака від удачі, від того, що йому раптом так пощастило, запаморочилося в голові, він піддався спокусі (ну але хто ж не піддається спокусі?), відтак украв діамант і втік. А коли він розкаявся, було вже надто пізно. Неймовірних масштабів революція розкидала його і княгиню по різних куточках світу. Спочатку він потрапив до Південної Африки, потім – до Бразилії; до того ж нещасного переслідувала банда грабіжників, щоби заволодіти діамантом. Із грабунком їм довго не щастило: цей чоловік вдавався до неймовірних хитрощів, переховуючи скарб; тепер діамант був потрібний не йому самому, він прагнув повернути його сеньйорі. Після багатьох років поневірянь сеньйор дізнався, що княгиня живе у Буенос-Айресі; вирушати з діамантом до Аргентини було вкрай небезпечно, проте він пішов на ризик. Грабіжники сіли в той самий поїзд і в той же вагон, що й він; один переодягнувся священиком, другий – військовим, третій виступав у ролі провінційного поета, четверта зі зловмисників – загримована жінка.

Серед пасажирів був один наш співвітчизник, чоловік певною мірою божевільний, за професією актор. Він, провівши ціле своє життя серед загримованих людей, нічого дивного у своїх супутниках не побачив… При тому що комедія була зіграна вельми грубо. Та й компанія підібралася аж занадто мальовнича. Священик – той запозичив своє ім'я з журналів про Ніка Картера[99], поет – той народився у Катамарці[100], сеньйора – та придумала називатися баронесою, мабуть, лише тому, що до справи була причетна княгиня; та й старий полковник – адже він уночі зголив собі бороду, причому був здатний, якщо вірити сказаному вами, підняти вас "дуже високо" (тоді як ви важите приблизно вісімдесят кілограмів), а потім заштовхати вас до туалету.

Ці люди поводилися вкрай рішуче й цілеспрямовано, вони вирішили провернути всю справу за чотири ночі. Першої ночі в купе Голядкіна виявилися ви – і цим зруйнували їм усі плани. Другої ночі ви мимоволі врятували йому життя: баронеса, ніби у пориві шаленої пристрасті, прийшла до нього в купе, але ваша поява її сполохала. Третьої ночі, коли ви, ніби приклеєний, стовбичили коло дверей баронеси, поет накинувся на Голядкіна. І отримав по заслузі: Голядкін викинув його з поїзда. Ось чому ваш попутник так крутився вночі в ліжку. Він обмірковував те, що вже сталося, і те, що могло ще його чекати. Напевно, він думав і про четверту ніч – найнебезпечнішу, бо останню. Йому згадалися слова священика про тих, хто губить душу, проте робить це заради її спасіння. Відтак він вирішив загинути і розлучитися з діамантом, але так, щоби врятувати коштовність для її власниці. Ви проговорилися, що ваше ім'я занесене у поліцейську картотеку; він зрозумів, що якщо його вб'ють, то підозра впаде насамперед на вас. Четвертої ночі він показав два футляри, щоби грабіжники подумали, ніби існують два діаманти: справжній та підробка. На очах у всіх він програв діамант, причому програв людині, яка, по суті, навіть не вміє грати в карти; злодії вирішили, що він хотів змусити їх повірити, ніби він програв справжній камінь; вас приспали, підсипавши чогось вам у сидр. Потім вони вдерлися до росіянина в купе і почали вимагати діамант. Уві сні ви чули, як він повторював, що не знає, де коштовний камінь; можливо, він навіть вказав на вас, щоби тільки їх обдурити. У цього мужнього чоловіка все вийшло так, як він був задумав; на світанку ці негідники все ж його вбили, проте скарб залишався у надійному місці – у вас. Як тільки поїзд прибув до Буенос-Айреса, поліція схопила вас, а коштовність передала законній власниці.

Знаєте, мені здається, Голядкін просто розчарувався; він не розумів, чи варто йому жити далі, якщо двадцять жорстоких років не змилосердилися над княгинею, до того ж тепер вона керує борделем. Напевно, на його місці я так само боявся б майбутнього.

Монтенегро потягнувся за другою сигаретою.

– Стара історія, – сказав він. – Лінивий розум не встигає за геніальною інтуїцією художника. Я відразу запідозрив усіх цих людей: баронесу Пуффендорф-Дювернуа, Бабілоні, падре Брауна, а особливо – полковника Хераппо. Не переймайтеся, дорогий Пароді, я негайно переповім вашу версію представникам влади.

Кекен, 5 лютого, 1942 р.

Бог биків

Світлій пам'яті поета Александра Поупа[101]

1.

Із притаманною йому зухвалою прямолінійністю поет Хосе Форменто не один раз повторював сеньйорам та кабальєро, що збиралися в Будинку мистецтв (де Флорида і Тукуман[102]): "На мою думку, не існує більшої насолоди для розуму, ніж стежити за словесними баталіями мого вчителя Карлоса Англада з таким собі Монтенегро, який немовби вигулькнув із вісімнадцятого сторіччя. Це виглядає десь так, як коли б Марінетті[103] виступив проти лорда Байрона, або як коли б автомобіль на сорок кінських сил виступив проти шляхетного й витонченого тільбюрі[104], або як коли б кулемет виступив проти шпаги". Потрібно сказати, що ці змагання приносили багато непідробної втіхи самим учасникам, які в жодному разі не страждали від зайвої скромності. Як тільки Монтенегро дізнався про викрадення листів (а він після одруження на княгині Федорівні полишив театр і на дозвіллі присвячував себе створенню довгого історичного роману, а також кримінальним розслідуванням), він відразу запропонував свої послуги Карлосові Англада – тобто, якщо точніше, свій розум і талант. Щоправда, пропонуючи допомогу, він наполегливо рекомендував Карлосові Англада зробити одну-єдину річ, а саме: відвідати виправну тюрму і камеру номер двісті сімдесят три, де відбував покарання його помічник Ісидро Пароді.

Пароді, правду кажучи, на відміну від наших читачів, про Карлоса Англада нічого не чув: не зачитувався ні його сонетами з циклу "Сенильні пагоди" (1912), ні пантеїстичними одами "Я – це вони" (1928), не заглиблювався у сенс великих літер у "Бачу і смокчу" (1928), не прочитав нативного[105] роману "Нотатки гаучо" (1931), ані жодного з "Гімнів до мільйонерів" (п'ятсот пронумерованих примірників і масовий наклад у типографії "Першопрохідці Дона Боско", 1934), він також не читав "Книги антифонів для хлібів та риб" (1935) чи хоч і вкрай скандальних, однак дуже змістовних післямов до книг видавництва "Мензурка" ("Маски крадія, видані під егідою Мінотавра", 1939).[106]

До того ж, хоч нам і дуже прикро це визнавати, за двадцять років тюрми Пароді так і не знайшов часу, щоб ознайомитися з книжкою "Маршрути Карлоса Англада (шлях лірика)". У цьому дослідженні Хосе Форменто, яке нині вже стало хрестоматійним, поет, спираючись на свої власні розмови з маестро, аналізує різноманітні етапи його творчості: втаємничення у модернізм, вплив Хоакіна Белди[107], а іноді навіть цілковите наслідування ним Хоакіна Белди, палке захоплення пантеїзмом у 1921 році, коли поет, мріючи про абсолютне злиття з природою, відмовився від взуття і блукав, накульгуючи і збиваючи ноги до крові, полями довкола свого прекрасного шале у Вінсенте-Лопес; коли він порвав із холодним інтелектуалізмом (знаменитий період; тоді Англада у супроводі бонни, з чилійським виданням Лоуренса під пахвою, без тіні священного трепету прогулювався біля озер у Палермо[108], зовсім по-дитячому вбраний у матроський костюмчик, прихопивши із собою обруч і самокат), ніцшеанське прозріння, з якого виросли "Гімни до мільйонерів", де утверджувалися аристократичні цінності (гімни писалися під враженням від статті Асоріна), дещо пізніше автор буде готовий відректися від них, ставши неофітом-послідовником ідей Євхаристійного конгресу; ну, і врешті-решт альтруїзм і глибоке занурення у життя провінцій, коли метр, орудуючи скальпелем критики, зайнявся аналізом творчості покоління цілком нових, мовчазних поетів, рупором яких стало видавництво "Мензурка", в котрого вже назбиралося близько ста передплатників, а декілька брошурок були майже готові до публікації.

Сам Карлос Англада, щоправда, не справляв настільки страхітливого враження, як його книги та літературний портрет. Дон Ісидро, що заварював собі мате у глечику блакитного кольору, підняв очі й побачив чоловіка сангвінічного типу: високого, кремезного, з похмурим та пильним поглядом, з хвацькими чорними вусиками, які стирчали з-під носа. До того ж цей чоловік, вочевидь, рано полисів. Карлос Англада був одягнений, як дотепно висловився одного разу Хосе Форменто, у костюм "із квадратів". Супроводжував його сеньйор, котрий зблизька нагадував самого Карлоса Англада, але ніби побаченого звіддалік. Усе – лисина, очі, вуса, енергія, картатий костюм – геть-усе повторювалося, але менш виразно, не так яскраво. Допитливий читач, напевно, вже здогадався, що цей молодий чоловік був Хосе Форменто – апостол, євангеліст Карлоса Англада. Його робота не дозволяла йому нудьгувати. Універсальність Карлоса Англада полягала в тому, що він, сучасний Фреголі[109] духу, своєю мінливістю міг збентежити кого завгодно, й особливо – учнів, менш самовідданих та наполегливих, ніж автор "Піс-колиски" (1929), "Записок заготівельника птиці та яєць" (1932), "Од до управителя" (1934) та "Неділі на небесах" (1936). Усі чудово знали, що Форменто, по суті, молився на метра. Той відповідав йому щирою приязню, хоча іноді по-дружньому його бештав. Форменто був не тільки учнем, а й секретарем – певного штабу bonne à tout faire[110]; їх тримають при собі великі письменники, щоб ті вписували коми та крапки у геніальні рукописи й виловлювали між написаного великими письменниками помилки, які туди ненароком закралися.

Англада тут же почав зі справи:

– Прошу вибачити, проте я звик говорити прямо, як мотоцикл. Звернутися до вас мені порадив Хервасіо Монтенегро. Хочу підкреслити, я не вірю й ніколи не повірю в те, що ув'язнений може успішно займатися розслідуванням кримінальних головоломок. У моїй справі, загалом кажучи, немає нічого незвичайного. Я, як відомо, проживаю у Вісенте-Лопес. У моєму кабінеті, точніше кажучи, на моїй фабриці метафор є залізний сейф, він зачинений на кілька замків, у сейфі зберігається, точніше зберігався, пакунок із листами. Не буду приховувати. Моєю кореспонденткою та шанувальницею є Маріанна Руїс Вільальба де Муньягоррі, для найближчих друзів – Монча. Я граю відкрито. Не варто звертати увагу на різні наклепи: тілесних відносин між нами не було. Наше спілкування відбувалося в значно вищих сферах – емоційній та духовній. Проте, і мені з цього приводу надзвичайно сумно, жодний аргентинець не зможе збагнути таких тонкощів. У Маріанни – прекрасна душа; скажу більше: Маріанна – найпрекрасніша з-поміж жінок. Її сповнений здоров'я організм наділений чутливою антеною, здатною вловлювати щонайменші вібрації сучасної дійсності.

Мій перший твір – "Сенильні пагоди" – надихнув її на створення сонетів. Я працював над цими текстами Маріанни. Часом вона використовувала александрійський вірш, що зраджувало її істинну схильність – писати верлібром. Тепер вона захоплюється есеїстикою. І вже написала "Дощовий день", "Мій пес Боб", "Перший день весни", "Битва під Чакабуко", "Чому я люблю Пікассо", "Чому я люблю свій сад" і таке інше. Все ж я спробую висловлюватися точніше, немов я – злодій на допиті у поліції, щоби вам було легше мене зрозуміти. Як усім відомо, я за своєю природою надзвичайно комунікабельний; чотирнадцятого серпня я щонайгостинніше роззявив пащу свого шале і впустив усередину страшенно цікаву компанію авторів та передплатників "Мензурки". Перші вимагали опублікувати їхні твори; другі – повернути гроші, заплачені ні за що. Я обожнюю такі ситуації і почуваю себе в них десь так, як підводний човен на великих глибинах. Забава тривала до другої ночі. Бійки – моя стихія: я змайстрував барикади з крісел і стільців, таким чином я зумів урятувати добру частину посуду. Форменто, який виступав у ролі радше Улліса, ніж Діомеда, намагався втихомирити людей, що сперечалися, і ходив поміж ними з дерев'яною тацею, на якій височіла гора печива та стояли пляшки з "Наранха-більц". Бідолашний Форменто! Насправді він доносив нові снаряди своїм ворогам – і вони тут же їх задіювали. Коли останній pompier[111], тобто останній із цих кретинів пішов, Форменто вкотре довів свою вірність (о, я цього ніколи в житті не забуду), виливши на мене глечик води, щоб я міг прийти до тями. Моя свідомість запалала яскравим полум'ям, ніби всередині мене запалили три тисячі свічок. І знаєте, я, доки перебував у цьому колапсі, створив дещо головоломне; ну звісно, я про поезію. Назва вірша – "Стоячи на імпульсі", а його останній рядок – "і Смерть я впритул розстріляв". Якби я дав вислизнути з підсвідомості такому матеріалу, то цієї помилки я би собі не пробачив. Але продовжити розпочате мені не вдалося, тож я відпустив свого вірного учня. Він же під час словесних баталій загубив своє портмоне. Чесно зізнаюся: я вирішив допомогти йому, щоб він міг доїхати до Сааведри[112]. Ключ від мого неприступного "Ветере" я завжди ношу при собі, в кишені; я сягнув по ключ, приноровившись, застромив його у замкову щілину і зробив один оборот. Відчинивши сейф, я побачив належні кошти, але не побачив листів Мончі (вибачте, листів Маріанни Руїс Вільальби де Муньягоррі). Я сприйняв цей удар незворушно, бо завжди використовую "Розум" і несхитно дивлюся у майбутнє. Я обшукав цілий будинок і все довкола – від ванної кімнати до вигрібної ями. Та результат моїх дій виявився негативним.

– Я впевнений, що листів у шале вже немає, – промовив густим басом Форменто. – Вранці п'ятнадцятого числа я приніс з "Ілюстрованого дзвону" матеріали, які маестро потребував для роботи. І негайно долучився до пошуків. Але також нічого не знайшов. Ні, неправда. Я знайшов дещо вкрай цінне як для сеньйора Англада, так і для нашої країни. Йому, як і будь-якому поетові, притаманна неуважність, тож він якийсь час не розбирав кореспонденцію в передпокої, там утворилася ціла гора паперів, серед яких загубився справжній скарб – чотириста дев'яносто примірників "Записок гаучо", що вже давно зробилися раритетом.

– Пробачте моєму учневі. Коли йдеться про літературу, він втрачає почуття міри, – поквапливо зауважив Карлос Англада. – Людину вашого розумового складу не можуть цікавити наукові знахідки, адже вас вислали в суворі краї кримінальних тем та сюжетів. Тож ось вам самі лише голі факти: листи зникли, і якщо вони потраплять до рук нешляхетної зловмисної людини, то ці щирі зізнання світської дами, її сентиментальні роздуми, плоди напруженої праці сірої субстанції, можуть стати першим каменем у великому скандалі. Йдеться про документ людської душі, де поряд із взірцями ідеального стилю, що сформувався під моїм впливом, – делікатні жіночі таємниці. Висновок: це може стати ласою здобиччю для видавців-піратів, яких чимало розвелося по той бік Анд.

2.

За тиждень по тому довгий "кадилак" зупинився на вулиці Лас Ерас перед воротами національної виправної тюрми. Дверцята відкрилися. З автомашини вийшов джентльмен: сірий піджак, вільні брюки, світлі рукавички, тростина з набалдашником у формі собачої голови. Він рухався зі старомодною елегантністю і впевнено перетнув невеличкий сквер.

Помічник комісара Грондони зустрів його з рабською догідливістю. Джентльмен прихильно прийняв від нього баїйську сигару і дозволив провести себе до камери номер двісті сімдесят три. Дон Ісидро, щойно побачивши його, блискавично сховав під арештантську шапочку пачку сигарет "Сублімес" і стиха промовив:

– От дідько! Видно, на Авельянеда живий товар розбирають умить! Можливо, когось така собача робота виснажує, але вам вона йде на користь!

– Touché, дорогий мій Пароді, touché[113]. Зізнаюся у своєму embonpoint[114]. Княгиня наказувала вам кланятися, – відказав Монтенегро, видихаючи хмарки синюватого диму. – Ну, і наш спільний друг Карлос Англада – цей світлий розум, якщо в наш час нам іще дозволено говорити про щось подібне; так, світлий, але позбавлений континентальної дисципліни, – Карлос Англада також про вас не забуває. Він навіть занадто часто вас згадує, між нами кажучи. Більше того, вчора він бурею увірвався до мене в кабінет. Я ж чудовий фізіономіст, мені вистачило секунди, щоби поглянути на нього, послухати, як він гримнув дверима, як він сопе, коли дихає, щоб одразу дійти висновку: цей чоловік страшенно схвильований. Я легко здогадався: якщо приливає кров, то це несумісне з умиротворенням душі. Ви вчинили розумно, ви зробили правильний вибір: тюремна камера, розмірене життя, відсутність ексцесів. Тут, у самісінькому центрі міста, – ваша маленька оаза, і це ніби окрушина цілком іншого світу. А ось нашого товариша сильним не назвеш: він лякається навіть тіні, навіть примарної небезпеки. Якщо говорити чесно, я думав, що він виявиться міцнішим. Спочатку він до втрати листів поставився з витримкою істинного clubman[115], але вчора я переконався, що це тільки маска. Він постраждав, blessé[116]. Він сидів у мене в кабінеті, перед ним стояла пляшка "Мараскіна" тридцять четвертого року; весь у клубах диму кубинських сигар, він не збирався ламати комедію. Я поділяю його занепокоєння. Якби листи Мончі були опубліковані, це завдасть жорстокого удару по нашому оточенню. Це жінка hors concours[117], любий мій друже: дуже красива, багата, знатна, досконала духовно; якщо коротко, це екстракт сучасності у келиху з муранського скла. Карлос Англада, бідолашний, упевнений, що оприлюднення листів зруйнує її репутацію; тоді йому доведеться вдатися до доволі-таки антигігієнічних заходів і вбити цього недоброго Муньягоррі на дуелі. Але все ж таки, вельмишановний Пароді, прошу вас не втрачати вашої славнозвісної розважливості. Я вже зробив перший крок і запросив Карлоса Англада і Форменто кілька днів погостювати зі мною на фермі "Ла Монча", яка належить Муньягоррі. Noblesse oblige. Треба сказати, не можна не визнати; тільки завдяки наполегливості Муньягоррі цілий муніципалітет Пілар почав рухатися шляхом прогресу. Вам би не завадило зблизька подивитися на це чудо, бо ферма "Ла Монча" – одне з небагатьох господарств, де скарби національної традиції продовжують жити та процвітати. І навіть присутність господаря дому, деспота, людини старого гарту, не зможе затьмарити цю товариську зустріч. Маріанна привітно прийме гостей – і, звісно ж, усе відбудеться пречудово. Запевняю вас: ця подорож – не забаганка артистичної душі, ой ні; наш домашній лікар, доктор Мухіка, радить мені звернути серйозну увагу на surmenage[118]. Але княгині, попри наполегливе запрошення Маріанни, не вдасться до нас приєднатися. Вона ніяк не може вирватися, бо має надто багато справ на Авельянеда. Я ж задумав продовжити своє villégiature[119] аж до Дня весни[120]. Отже, самі подумайте, я без жодних вагань іду на величезну жертву, можна сказати, на подвиг. А розслідування цієї справи (власне, пошуки листів) я покладаю на вас, і воно тепер у ваших руках. Тож завтра о десятій ранку радісний караван автомобілів вирушить від кенотафа[121] Рівадавіа в бік вілли "Ла Монча". Нас п'янитиме велич обріїв, що відкриються нашим очам, і відчуття свободи.

Хервасіо Монтенегро рішуче поглянув на свій золотий годинник марки "Вашерон і Константен".

– Час – це гроші! – вигукнув він. – Я обіцяв, що відвідаю полковника Хераппо і падре Брауна, ваших сусідів по цій будівлі. А недавно я був з візитом на вулиці Сан-Хуан у баронеси Пуффендорф-Дювернуа, з дому Пратолонго. Вона ще не втратила почуття власної гідності, однак її абіссинський тютюн цілком гидотний.

3.

П'ятого вересня, ближче до вечора, до камери номер двісті сімдесят три увійшов відвідувач у плащі, з траурною стрічкою на рукаві. Щойно переступивши поріг, він відразу ж заговорив, причому – за всіма правилами цвинтарної пишномовності; водночас дон Ісидро зауважив, що гість чимось надзвичайно стривожений.

– Ось я перед вами, розпростертий, наче сонце в мить, коли воно сідає за обрій, – Хосе Форменто сумно махнув рукою в бік віконця, яке виходило на пральню. – Ви можете наректи мене Юдою, сказати, що я задурюю собі голову якимись громадськими справами, тоді як мій Учитель зазнає переслідувань. Але я керуюся геть іншими мотивами. Я прийшов просити вас, навіть благати, щоби ви задіяли всі зв'язки, які напрацювали, багато років перебуваючи настільки близько до представників владної верхівки. Без любові милосердя неможливе. Як сказав Карлос Англада у своєму "Посланні до сільського парубка", щоб розібратися у тракторі, потрібно полюбити трактор. Щоби зрозуміти Карлоса Англада, потрібно полюбити Карлоса Англада. Не думаю, що книги самого Маестро допоможуть вам розгадати таємницю злочину, а тому я приніс вам примірник своєї праці "Шлях Карлоса Англада". Ця людина завжди заводила у тупик критиків, а тепер ще й надзвичайно зацікавила поліцію, проте для мене він – усього лише вкрай імпульсивний індивідуум, зовсім як мала дитина.

Форменто навмання відкрив книжку і подав Пароді. Дон Ісидро побачив фотографію Карлоса Англада: життєрадісний зовсім лисий чоловік у дурнуватому дитячому матроському костюмчику.

– Безумовно, ви пречудовий фотограф, але зараз я потребую зовсім іншого, розкажіть-но мені, що ж усе-таки сталося ввечері двадцять дев'ятого числа. Мені хочеться знати, хто саме там був, хто що робив і хто як себе поводив. Я вже читав статті Молінарі; він не дурний, у його мізках не такий уже й хаос, як може здаватися; проте від його описів, від цілої купи зайвих деталей починає паморочитися в голові. Ану, юначе, давайте: зосередьтеся – і розкажіть мені все до ладу.

– Добре, але це буде експромт, точніше кажучи, моментальне фото. Двадцять четвертого числа ми всі приїхали на ферму. Довкола – мир та спокій. Сеньйора Маріанна (у костюмі для верхової їзди від Редферна, у пончо від Пату, у чобітках від Гермеса, у косметиці "Плейн айр" від Елізабет Арден) зустріла нас, як завжди, зі щирою радістю. Англада і Монтенегро дуетом завели довгу суперечку про заходи сонця. Англада стверджував, що виразність будь-якого заходу сонця блякне перед яскравими фарами автомашини, які вгризаються в щебінь на дорозі. Монтенегро казав, що жоден захід сонця не зрівняється з красою сонетів великого уродженця Мантуї[122]. Врешті войовнича затятість сперечальників була втоплена у вермуті. Сеньйор Мануель Муньягоррі, приємно вражений манерами Монтенегро, здається, навіть змирився з нашою навалою.

Рівно о восьмій гувернантка (примітивна і груба блондинка, оце вже мені повірте) привела Пампу – єдиного нащадка цієї щасливої пари. Хлопчик був одягнутий у штани чирипа[123], а на поясі в нього висів кинджал, як це прийнято у гаучо. Сеньйора Маріанна, стоячи на найвищому щаблі сходів, простягнула до дитини руки, хлопчик кинувся в ніжні обійми матері. Незабутнє видовище, причому повторювалося воно кожного вечора: як доказ, що світськість та богемний спосіб життя господині не стає на заваді міцним родинним зв'язкам. Потім гувернантка забрала Пампу. Муньягоррі пояснив, що вся його педагогіка зводиться до однієї заповіді мудрого Соломона: якщо поскупишся на різку, то зіпсуєш дитину. Я думаю, щоби змусити хлопчика повсякдень носити чирипа та кинджал, він мусив застосовувати різку з цієї заповіді на практиці. Двадцять дев'ятого, саме в момент заходу сонця, ми розташувалися на терасі й спостерігали прекрасне і величне видовище: попри нас гнали з пасовища стадо биків. За цю сільську сценку ми мали би бути вдячні сеньйорі Маріанні. Чесно кажучи, якби не вона, це, а також усі інші наші незабутні враження були би неможливими. Бо, якщо говорити відверто і з чоловічою прямотою, сеньйора Муньягоррі важко було б назвати гостинним та привітним господарем (хоч він, безумовно, прекрасний господар ранчо). Він майже ніколи не був до нас уважним, віддаючи перевагу спілкуванню з управителями або пеонами[124], і його більше хвилювала сільськогосподарська виставка в Палермо, що мала відбутися вже незабаром, ніж містичне злиття Природи й Мистецтва – тобто пампи й Карлоса Англада; у сеньйора Муньягоррі всі мали працювати, все мало приносити прибуток. Отже, внизу суцільним потоком рухалася цілком темна, аж чорна маса тварин, тіні в променях помираючого сонця, а нагорі, на терасі, сиділи люди, і їхня розмова ставала дедалі пристраснішою та все більш цікавою. Як тільки Монтенегро кидав якесь зауваження щодо величної краси биків, тої ж миті в Англада прокидалася гра уяви, і мозок починав працювати на повну силу. Маестро зірвався на ноги і подарував нам одну з тих життєдайно-цілющих ліричних імпровізацій, які однаково цікаві як для історика, так і для лінгвіста, як для холодного раціоналіста, так і для пристрасного мрійника. Він сказав, що в попередні століття бики вважалися священними тваринами, а ще раніше вони були як жерці та володарі, а до того – і взагалі богами. Сказав, що ось це сонце, яке в цю мить осяває биків, що проходять повз нашу терасу, сотні років тому на Криті осявало процесію нещасних, рокованих на страту за зневагу до бика. Ще Маестро розповідав про людей, які купалися в гарячій крові биків, щоб здобути безсмертя. Монтенегро хотів розповісти про кривавий спектакль за участю сп'янілих від алкоголю биків, що його він бачив на арені у місті Нім (під палючим сонцем Провансу), але тут Муньягоррі, який не терпів квітчастої пишномовності й пафосу, сказав, що Англада знається на биках не краще, ніж базарна перекупка. Розсівшись, наче на троні, у величезному плетеному кріслі, він заявив, що сам виріс серед биків, а тому краще, ніж будь-хто інший, знає, що бики – мирні та навіть лякливі тварини, одначе страшенно нахабні. Кажучи це, він не зводив очей з Англада, так ніби хотів його загіпнотизувати. Хочу підкреслити, що ми з Монтенегро залишили поета та Муньягоррі в розпалі суперечки. Ми пішли за незрівнянною господинею цієї вілли, щоби помилуватися новим електричним двигуном. Потім пролунав гонг, скликаючи на обід, і ми зібралися у їдальні, причому я встиг спожити телятину швидше, ніж до нас приєдналися оті наші затяті сперечальники. Звичайно, переміг Маестро, тож Муньягоррі під час обіду сидів насуплений, роздратований і не зронив жодного слова.

Наступного дня він запросив мене відвідати селище Пілар. Ми вирушили удвох на його невеличкій бричці. Я як істинний аргентинець на повні груди вдихав насичене пилюкою повітря пампасів – справжнісінької запилюженої пампи. Розкішне сонце кидало своє проміння на наші голови. Уявіть собі, з'ясувалося, що наша Поштова спілка опікується навіть такою дірою, де й доріг справжніх, по суті, нема. Поки Муньягоррі споживав у місцевому барі алкогольні напої, я довірив поштовій скриньці дружнє послання до свого видавця, написане на звороті фотографії, де я – у костюмі гаучо. Та моє повернення на віллу не належало до приємних. До вибоїн та ям на нашій хресній дорозі додалися незграбні рухи до краю п'яного Муньягоррі; якщо чесно, то я відчував деяке співчуття до цього раба оковитої й щиро пробачив йому всі прикрощі, що їх він мені завдав. Він шмагав коня батогом так, ніби то був його син, бричка нещадно скрипіла, і я, доки ми їхали, багато разів прощався з життям.

На віллі мені ледве вдалося прийти до тями – за допомогою компресів та завдяки читанню "Маніфесту Марінетті".

Тепер, доне Ісидро, ми плавно наближаємося до вечора, коли стався злочин. Провісником нещастя виявився один жахливий інцидент. Муньягоррі, дотримуючись настанов мудрого Соломона, безжально відлупцював Пампу по задку, бо хлопчина, звабившись підступними принадами екзотичності, піддався спокусі й відмовився носити атрибути гаучо – ніж та батіг. Його гувернантка, міс Більгем, дозволила собі втрутитися, цілком забувши, це я вам до слова кажу, де її місце, і почала вкрай різко читати нотацію Муньягоррі, відтак ця вельми неприємна сцена вкрай затягнулася. Я готовий заприсягнути, що гувернантка не стрималася тільки через те, що вже знала, що отримає іншу роботу, я собі думаю, що Монтенегро, який примудряється всюди знаходити добрі душі, встиг запропонувати їй якусь працю в княгині на набережній Авільянеда.

Ми дещо знічено вийшли з вітальні. Господиня дому, Маестро і я пішли до австралійського ставка[125]. Монтенегро і гувернантка повернулися в дім. Муньягоррі, якого цікавила тільки виставка, зовсім байдужий до краси природи, вирішив ще раз подивитися на биків. Усамітнення і робота – два стовпи, що підтримують творця. На першому ж повороті я скористався нагодою і відстав від своїх друзів, щоби повернутися до себе в кімнату, яка могла вважатися моїм сховком у буквальному сенсі цього слова: там не було вікон, туди не долинав гамір зовнішнього світу. Я засвітив лампу і поринув у переклад "La soirée avec М. Teste"[126]. Але працювати не зміг. У сусідній кімнаті спілкувалися Монтенегро та міс Більгем. Я не зачиняв дверей: по-перше, щоб не образити міс; по-друге, щоб не задихнутися. Другі двері з моєї кімнати, як ви знаєте, виходили на господарський дворик, де завжди клубочаться дим і пара.

Раптом я почув крик, але він долинув не з кімнати міс Більгем; мені здалося, що це незрівнянний голос сеньйори Маріанни. Я помчав до тераси, долаючи коридори та сходи.

Там, на тлі сонця, яке вже майже сіло за обрій, сеньйора Маріанна з витримкою великої актриси показувала на щось абсолютно жахливе; на превеликий жаль, я це видовище ніколи не зможу стерти із пам'яті. Внизу, як і вчора, повз терасу йшло стадо биків, нагорі, як і вчора, сидів господар, який, як і вчора, спостерігав за цим повільним потоком, але цього разу бики проходили перед одним-єдиним чоловіком, і ця людина була мертва. Його хтось заколов кинджалом – крізь плетену спинку крісла.

Труп продовжував сидіти прямо, його підтримували висока спинка та бильця. І тут Ангалада нажахано зауважив, що загадковий убивця скористався кинджалом сина господаря.

– Скажіть-но, доне Форменто, як злодій міг заволодіти цією зброєю?

– Дуже просто. Хлопчисько після сварки з батьком наче сказився, він викинув весь свій костюм гаучо в кущі гортензії.

– Я так і думав. А як ви поясните той факт, що в кімнаті Англада знайшли батіг?

– Якнайзвичайніше. Біда полягає тільки в тому, що про справжні причини не можна розповісти поліції. Ви й самі можете зрозуміти з фотографії, яку я вам показував, у вкрай непостійному житті Англада був період, який умовно можна назвати "дитячим". Але навіть і нині наш борець за авторські права, геній мистецтва заради мистецтва, має незборний потяг до дитячих іграшок, хоча, до речі, це досить часто трапляється і з іншими дорослими.

4.

Дев'ятого вересня до камери двісті сімдесят три увійшли дві сеньйори в жалобі. Одна – блондинка з широкими стегнами і повними губами, інша – вдягнута більш скромно, невисока і худа, з недорозвинутими, як у школярки, грудьми і тонкими дещо закороткими ногами. Дон Ісидро звернувся до першої дами:

– Я думаю, що ви – вдова Муньягоррі.

– Ох, це велика помилка, пальцем у небо! – тоненьким голосом пропищала друга дама. – Вона лише супроводжує мене. Ця fräulein[127] – міс Більгем. Сеньйора Муньягоррі – це я!

Пароді запропонував відвідувачкам присісти на лавку, а сам примостився на розкладному ліжку. Маріанна, нітрохи не розгубившись, заговорила знову:

– Яка мила кімнатка, вона не має нічого спільного з living[128] моєї зведеної сестри – там такі страхітливі ширми! А ви, сеньйоре Пароді, я бачу, – прихильник кубізму, хоча, якщо чесно, він уже вийшов із моди. І все ж таки я б вам дуже радила переробити двері. Мені неймовірно подобається метал, пофарбований у білий колір. Міккі Монтенегро (вам не здається, що він геніальний?) наполегливо наполягав, щоб я звернулася до вас. Яке щастя, що ми застали вас на місці. Я хотіла поговорити з вами, бо розмовляти з поліцейськими – це найжахливіше жахіття, вони своїми дурнуватими питаннями мало не довели до божевілля мене і моїх слуг, цих нудних зануд.

А тепер я розповім вам, що трапилось того дня, тридцятого числа, і почну від подій із самісінького ранку. У домі були тільки Форменто, Монтенегро, Англада, я та мій чоловік – і більше нікого. Ох, як прикро, що з нами не було княгині, в неї є charme, на жаль, в Росії charme припинив існування з приходом комуністів: вони його знищили. Але уявіть собі, жіноча інтуїція, материнська інтуїція – це щось надзвичайне! Коли Консуело принесла мені сік зі слив, у мене шалено боліла голова. Але мужчини – всі дуже черстві. Спочатку я зайшла в кімнату до Мануеля, та він навіть слухати мене не хотів, бо його теж боліла голова, хоча, звісно, менше, ніж мене. Ми, жінки, а надто ті, котрі пройшли школу материнства, вміємо не піддаватися своїм слабостям. До того ж він був сам собі винен, оскільки напередодні дуже пізно ліг спати. Вони з Форменто півночі обговорювали якусь книжку. З якого такого дива він взявся обговорювати речі, в яких завжди був цілковитим профаном? Я застала кінець розмови, але відразу зрозуміла, про що йдеться. Пепе, вибачте, я маю на увазі Форменто, дуже зайнятий, бо готує до друку переклад надзвичайно популярного видання – "La soirée avec М. Teste". Щоб загал зрозумів, про що йдеться, а для того він, власне, й затіяв усю цю справу, Форменто переклав назву як "Вечір з доном Всезнайкою". Мануель, який ніколи не міг дотямити, що без любові не буває милосердя, намагався переконати його не видавати цей переклад. Він казав, що Поль Валері змушує думати інших, а притому сам не думає взагалі, тоді як Форменто стверджував, що переклад у нього вже є готовий. Я, до речі, не раз говорила в Будинку мистецтв, що було б добре запросити Валері, хай би він почитав у нас лекції. Не знаю, що там такого сталося в цей день, не виключено, що північний вітер трохи потьмарив усім нам свідомість, а особливо мені, адже я страшенно вразлива. Навіть fräulein, якщо говорити відверто, забула, яке її місце, і зчепилася з Мануелем через Пампу, що ніяк не хотів вбиратися у костюм гаучо. Ох, не знаю, не знаю, навіщо я вам про це все розповідаю – про все, що трапилося напередодні.

Тридцятого числа, після спільного чаювання, Англада, а він звик думати лише про себе і навіть не підозрює, що я ненавиджу ходити пішки, змусив мене, і це вже не вперше, показувати йому австралійський ставок. Ось ви уявіть собі: припікає сонце, хмари комах… На щастя, я змогла відкрутитися і пішла читати Жіоно[129], ви тільки не подумайте сказати мені, що вам не подобається "Accompagné de la flûte"[130]. Незвичайна книжка, під час читання буквально забуваєш про все на світі. Але я вирішила спершу підійти до Мануеля, який о цій порі завжди сидів на терасі, спостерігаючи за своїми биками. Це вже була майже шоста, я піднялася сходами для прислуги. І раптом я буквально остовпіла і сказала: "Ах!" Жахливе видовище! Я в блузці кольору лосося і в шортах від Віонне стою коло поручнів, а за два кроки від мене – Мануель, прохромлений кинджалом нашого Пампи і приштрикнутий ним до спинки крісла. На щастя, малий бігав за кошенятами і не бачив цього жахливого видовища. Надвечір він повернувся з трофеєм – приніс півдюжини котячих хвостів.

Міс Більгем додала:

– Мені довелося викинути їх до ватерклозету, вони огидно смерділи.

Але вона проговорила ці слова з майже похітливим тремтінням у голосі.

5.

Того вересневого ранку Англада охопило натхнення. Його блискучому інтелекту зненацька відкрилося минуле і майбутнє, історія футуризму і приховані інтриги, що їх дехто з hommes de lettres[131] вів за його спиною – з тим, аби він усе ж таки погодився прийняти Нобелівську премію. Коли Пароді вже було вирішив, що фонтан велемовності Англада вичерпався, поет різко змінив тему, зауваживши з лагідною посмішкою:

– Бідолашний Форменто! Чесне слово, чилійські пірати знають свою справу. Почитайте-но цього листа, шановний Пароді. Вони не хочуть друкувати його кумедний переклад із Поля Валері.

Дон Ісидро взяв аркуш і прочитав:

Вельмишановний сеньйоре!

Ми змушені повторити те, що вже писали, відповідаючи на Ваші листи від 19-го, 26-го та 30-го серпня цього року. Ми не маємо змоги оплатити витрати з видавництва: вартість гранок, оплата авторських прав на ілюстрації від Волта Діснея, привітання з Новим Роком та Великоднем іноземними мовами роблять проект нездійсненним, хіба що Ви погодитеся повністю оплатити вартість макету й покриєте витрати за зберігання продукції меблевому складу "Компресора".

Залишаємося до Ваших послуг!

За заступника керуючого справами Руфіно Хіхена С.

Трохи помовчавши, дон Ісидро заговорив:

– Цей діловий лист наче надіслано із небес. І я починаю зв'язувати кінці з кінцями. Ось тільки щойно ви з величезною насолодою розмірковували про книжки. Тепер дозвольте порозмірковувати мені. Я прочитав цей томик із гарненькими ілюстраціями: ви на двох дибах, ви у дитячому костюмчику, ви на велосипеді – і щиро посміявся. Хто б міг подумати: дон Форменто, цей красунчик із жіночними рисами і з похоронною міною – другого такого ще пошукати – зумів пречудово висміяти, ви вже мені великодушно вибачте, пихатого і бундючного йолопа. Перегляньте-но книжки Форменто, у них там всюди збиткування і глум; ви пишете "Гімни мільйонерам", а цей хлопчисько, на перший погляд, дуже ввічливий і шанобливий, – "Оди до керуючих", ви – "Записки гаучо", а він – "Записки приготувальника пташок та яєць". Знаєте, тепер я можу розповісти, як усе відбулося – від самого початку.

Що ж, спочатку була казочка про викрадені листи. Я відразу викинув цю історію з голови, бо, якщо людина щось загубила, вона не звернеться по допомогу до в'язня. Наш павич, розпустивши хвоста, стверджував, нібито листи компрометували певну даму, що між ним і тією дамою нічогісінько не було і що вони листувалися, керуючись приязню і симпатією, і тільки ними. А говорив він це лише для того, щоби я подумав, ніби ця дама – його коханка. Через тиждень після того в мене побував простодушний і довірливий Монтенегро, він сказав, що наш павич перебуває у страшній тривозі. Цього разу павич поводив себе так, наче справді щось загубив. І навіть звернувся до приватного детектива, який, на відміну від мене, поки що не встиг потрапити до в'язниці. Потім усі поїхали на віллу, де й було вбито Муньягоррі, потім дон Форменто відвідав мене – і в цей момент у мене виникли певні підозри.

Ви сказали, що у вас вкрали листи. Ви навіть натякнули, що це зробив Форменто. Ви хотіли тільки одного: щоби ці листи стали приводом для пліток, щоби поширювалися чутки – про вас і про цю даму. Потім брехня перетворилася на правду: Форменто дійсно викрав листи. Викрав, щоби їх опублікувати. Ви йому осточортіли, і після двогодинного монологу, що його ви сьогодні на мене вилили, я цілком здатен розуміти цього молодого чоловіка. Він вас так страшно зненавидів, що прихованого глуму йому виявилося замало. Він вирішив опублікувати листи, щоби вивести вас на чисту воду, тобто показати всій країні, що насправді між вами і Маріанною нічогісінько не було. Але Муньягоррі дивився на ці всі речі інакше. Він не хотів, щоб його дружину виставили на посміховисько через публікацію всієї цієї дурні. Двадцять дев'ятого числа він намагався поговорити з Форменто, щоби він, так би мовити, не злітав з рейок. Про цю їхню розмову Форменто не сказав мені ані слова. У розпалі сварки прийшла Маріанна, та їм вистачило розуму вдати, ніби вони обговорюють книжку, яку Форменто перекладав із французької. Можна подумати, що простих селян чи пеонів можуть зацікавити якісь ваші книжки! Наступного дня Муньягоррі повіз Форменто до Пілара, щоб надіслати листа видавцям – і таким чином зупинити публікацію листів Маріанни. Але Форменто зміна перебігу подій не влаштовувала, тож він вирішив покінчити з Муньягоррі. Часу на роздуми в нього не залишалося також і тому, що на нього чатувала ще одна небезпека. Могло стати відомо про його любовний зв'язок із сеньйорою Маріанною. Ця дурепа не вміє тримати себе в руках, вона постійно повторює те, що почула від нього: про любов та милосердя та про англійку, яка забула, де її місце… Крім того, якось вона проговорилася, назвавши його при мені пестливим іменем – Пепе.

Коли Форменто побачив, що хлопчик зірвав із себе і викинув усі ті штуки, які його примушував носити батько, він вирішив, що настав ключовий момент. Він діяв дуже впевнено. Забезпечив собі прекрасне алібі тим, що сказав, нібито весь цей час були відчинені двері, що з'єднували його кімнату і кімнату гувернантки. Ані вона, ані наш приятель Монтенегро не заперечили його слів, хоча в таких ситуаціях двері прийнято зачиняти. Форменто дуже добре вибрав зброю. Кинджал належав Пампі – і таким чином підозра падала на двох людей: на самого Пампу, хлопчиська дуже норовливого і, по суті, некерованого, а також на вас, доне Англада, адже ви корчили із себе коханця сеньйори і не раз демонстрували любов до дитячих іграшок. Форменто підкинув до вашої кімнати батіг – спеціально, щоби його там знайшла поліція. А мені він приніс книжку з вашими фотографіями, щоб мої підозри впали саме на вас.

Йому було зовсім не важко вийти на терасу і заколоти Муньягоррі. Пеони бачити його не могли, бо перебували внизу і були зайняті биками.

Але доля – це доля! Той чоловік вчинив злочин суто заради того, щоби надрукувати книжку, куди ввійдуть тільки безглузді листи цієї дурепи і її новорічні привітання! Однак вистачає лише глянути на цю сеньйору, щоби здогадатися, якими можуть бути її листи. То невже дивно, що видавці постаралися відкараскатися від усього цього?

Кекен, 22 лютого 1942 р.

Передбачення Санджакомо

Присвячено Магометові [132]

1.

В'язень камери двісті сімдесят три зустрів сеньйору Англада та її чоловіка, імітуючи покірливість.

– Я говоритиму коротко і не дозволю собі жодної метафори, – патетично заприсягнув Карлос Англада. – Мій мозок – немов морозильна камера. Тож обставини смерті Хулії Руїс Вільальби (для найближчих – просто Пуміти) залишаються в цьому сірому контейнері неушкодженими. Я буду чітко дотримуватися фактів, буду дивитися на все, що сталося, з байдужістю deus ex machina. Я пропоную вашій увазі достеменний зріз подій. І хочу попередити, Пароді: ви не можете пропустити жодного слова.

Пароді навіть не підвів на нього погляду, продовжуючи старанно розмальовувати фотографію доктора Ірігоєна[133]; у вступі пристрасного поета не містилося нічого нового, за кілька днів до того Пароді прочитав кілька статей Молінарі про раптову смерть сеньйорити Руїс Вільальби – однієї з найяскравіших представниць нового покоління нашого найвищого світського товариства.

Англада прокашлявся і хотів було продовжувати, але тут заговорила Маріанна, його дружина:

– Ви тільки подумайте, Карлос повів мене до цієї тюрми якраз тоді, коли я збиралася йти на лекцію Маріо про Консепсьон Ареналь[134], щоби вмирати там від нудьги. Ваше щастя, сеньйоре Пароді, що вам не треба відвідувати Будинок мистецтв; знаєте, які екземпляри там зустрічаються? Марудні аж до нудоти, хоча я завжди визнавала, що монсеньйор говорить досить-таки небанальні й високі речі. Карлос вічно хоче, щоби з вівса – та на небеса, але врешті-решт вона – моя сестра, і мене притягнули сюди не для того, щоб я мовчала, як могила. До того ж нам, жінкам, властива особлива інтуїція, ми швидше все помічаємо, так сказав Маріо, коли зробив мені комплімент з приводу жалобної сукні (я мало не збожеволіла від горя, але нам, платиновим блондинкам, чорний колір дуже до лиця). Тож я, з притаманним мені suite[135], розповім усе, що за чим, і не буду вас втомлювати, безперестанку зводячи нашу розмову на балачку про книги. Ви, певно, читали в rotogravure[136], що бідолашна Пуміта, моя сестра, була заручена з Ріко Санджакомо (ну й прізвище, хоч бери та вмирай!). Як не дивно це звучить, та вони були ідеальною парою: Пуміта неймовірно красива – cachet[137] від родини Руїсів Вільяальба, а очі – як у Норми Ширер[138], хоча тепер, після того, як її не стало, за словами Маріо, такі очі залишилися тільки в мене. Звичайно ж, вона була селючкою і не читала нічого, крім журналу "Vogue", напевно, тому їй бракувало того шарму, що є, скажімо, у французькому театрі, хоча їхня Мадлен Озерей[139], чесно кажучи, – якесь несамовите чудовисько. І вони ще мають нахабство переконувати мене, що вона сама себе вбила, – переконувати мене, католичку, при тому що після Євхаристійного конгресу моя віра тільки ще більше зміцніла; але моя сестра відзначалася joie de vivre[140], цим насправді відзначаюсь і я: я не є ні кволою, ні беземоційною. І не сперечайтеся зі мною, цей скандал став жахливим непорозумінням, причому всуціль – безцеремонність та неповага, ніби мені мало історії з бідолашним Форменто, який заколов кинджалом нещасного Мануеля, в умі помішаного на своїх биках. Над цим треба добряче замислитися, нещастя так і падають мені на голову, це так, ніби безперестанку ллє дощ, хоч ти і так уже весь мокрий.

Ріко має репутацію красеня, але він, звичайно, міг хіба мріяти, щоби поріднитися із сім'єю такого високого польоту, як наша, адже самі вони – parvenus, цілковиті вискочки, хоча до їхнього батька я ставлюся з повагою, він приїхав до Росаріо без жодного песо за душею. Ким-ким, а дурною Пуміта ніколи не була, і мама, яка любила її до глибини душі, не поскупилася, коли настала пора вивести Пуміту в люди, щоб забезпечити їй належне світське життя. А отже, немає нічого дивного в тому, що Пуміта дуже швидко заручилася, хоч вона була тиха, наче голубка. Розповідали, що вони познайомилися надзвичайно романтично – у Льявальоле, майже як Ерол Флін та Олівія де Хєвіллен у фільмі "Поїдемо до Мексики", англійською, до речі, фільм називався "Сомбреро". Її поніс поні, запряжений у tonneau[141], коли вони виїхали на дорогу, вкриту гравієм, і Рікардо, який обожнює гру в поло, а значить, уміє поводитися з усілякими дрібними конячками, вирішив похизуватися і показати себе таким собі Дугласом Фербенксом[142], тому й зупинив поні – теж мені, великий подвиг!

У нього відпала щелепа, коли він дізнався, що вона моя сестра, а бідолашній Пуміті подобалося крутити носом перед ким завгодно – хай навіть перед власними слугами. Все складалося так, що Ріко запросили до "Ла Мончі", хоча, звичайно, до того ми формально знайомства не підтримували. Ще чого! Командор – це батько Ріко, якщо пригадуєте, – буквально зі шкіри пнувся, щоби між ними гарненько поукладалося, а я просто гинула від заздрощів, дивлячись, які орхідеї Ріко щодня слав Пуміті, через це я навіть почала уникати її і приязнитися з Бонфанті, ой, але до чого це я?

– Перепочиньте, сеньйоро, – ввічливо перебив її Пароді, – а ви, сеньйоре Англадо, оскільки цей водоспад ненадовго ущух, ловіть нагоду: викладіть мені вашу справу по суті, але постарайтеся, щоби коротко.

– Відкриваю вогонь…

– Без своїх дурних вивертів ти навіть почати говорити не можеш, – зауважила Маріанна, виймаючи помаду і підфарбовуючи сердито закопилені губки.

– Намальована моєю дружиною картина зрозуміла, переконлива і чітка. Залишаються, однак, деякі суто практичні деталі. Необхідно встановити систему координат. І я готовий стати землеміром. Мушу взяти на себе підведення суворого балансу.

У Пілар, у маєтку Командора, що знаходиться безпосередньо коло маєтку "Ла Монча", є все: парки, розплідники, оранжереї, обсерваторія, сади, басейн, клітки з тваринами, поле для гольфа, підземний акваріум, господарські будівлі, спортивний майданчик; усе це власність командора Санджакомо. Він – старий невеличкий на зріст чоловік, сповнений життя, з пронизливим поглядом, сангвістичною будовою тіла, з вусами, що немовби вкриті інеєм, і з блискучим, тонким почуттям тосканського гумору. Притому він – справжнісінька гора м'язів; бачили б ви його на стадіоні, на треку чи на дерев'яному трампліні.

Тепер від моментальної фотографії я переходжу до кінозйомки, ось зараз почну розповідати вам біографію цього славетного популяризатора добрив. Дев'ятнадцяте століття іржавіло, дрижало і скімлило у своєму інвалідному кріслі (це були роки моди на японські ширми і скрипучі велосипеди), коли містечко Росаріо відкрило свою невимовно гостинну пашу перед італійським іммігрантом, а точніше, перед італійським хлопчиськом. Питання: а ким же був цей хлопчисько? Відповідь: командор Санджакомо. Неуцтво, мафія, історичні потрясіння, сліпа віра у майбутнє Батьківщини – ось його лоцмани у життєвому морі.

Державний муж, наділений консульськими повноваженнями – можу засвідчити, бо так воно і було насправді, – сам консул Італії, граф Ізидоро Фоско[143], передчув моральні сили, що крилися в юнакові, й не раз обдаровував його порадами.

У 1902 році Санджакомо боровся з дійсністю у той спосіб, що сидів на дерев'яному передку брички, приписаної до Санітарного управління. У 1903 році він уже керував цілою армадою бричок, котрі розвозили сміття. З 1908 року – а якраз цього року його випустили з тюрми – він остаточно пов'язав своє ім'я із сапоніфікацією відходів[144]. У 1910 році він захопив чинбарні, а також пташиний послід, у 1915 році чіпким поглядом зауважив можливості рослинного соку[145]; щоправда, війна розвінчала всі ці ілюзії – і наш боєць, опинившись на грані катастрофи, надзвичайно різко змінив курс і зосередився на ревені. Італія всі сили вклала в призов. Санджакомо з іншого берега Атлантики відповів на заклик: "Єсть!" – завантажив цілий корабель ревенем і доправив його до окопів. Він не зважав на протести темних і неґречних солдатів, його провіантом були забиті всі пристані та склади у Женеві, Салерно та Кастелламаре; між іншим, від такого сусідства навіть найбільш густонаселені квартали часто порожніли. Ріки провіанту принесли йому нагороду: груди новоспеченого мільйонера прикрасила стрічка з Хрестом Командора.

– Ну хто ж так розповідає? Мимриш собі щось під ніс, наче сомнамбула, – різко промовила Маріанна та їдко додала: – Перш ніж Санджакомо став Командором, він устиг одружитися на власній кузині, яку наказав привезти з Італії; та й про нащадків його ти ще зовсім нічого не говорив.

– Визнаю, я потрапив у сіті власної велемовності. Наче аргентинський Веллс, я пливу проти течії часу. Зараз я зроблю зупинку біля шлюбного ложа. Наш витязь зачав первістка. На світ Божий з'явився Рікардо Санджакомо. Мати його – особа доволі дивна, цілком другорядна, вона дуже скоро сходить зі сцени і помирає у 1921 році. Цього ж року смерть (а вона, наче листоноша, зазвичай дзвонить двічі)[146] забрала до себе покровителя Командора, який ніколи не відмовляв йому в підтримці, – графа Ізидоро Фоско. Кажу вам – і повторю це без жодних вагань: Командор від горя мало не збожеволів. Піч крематорію пожерла тіло його дружини, проте лишилося її творіння, її рельєфний відбиток – немовля.

Батько, скеля моральності, присвятив себе вихованню дитини, він обожнював малого. Прошу звернути на це особливу увагу: Командор – жорстокий диктатор серед підлеглих, щось на кшталт гідравлічного преса поміж машин, але вдома він був для свого сина найніжнішим із пульчинел[147].

Тепер камера покаже вам Командорового нащадка: сірий капелюх, очі – як у матері, тонесенькі вуса, рухи – як у Хуана Ломуто[148], ноги – наче в аргентинського кентавра. Він герой доріжок басейнів та іподромів, крім того, він юрист, отже, перед нами людина цілком сучасна. Мушу визнати, що у його збірці віршів "Зачесати вітер" зовсім не важко віднайти міцну систему метафор, там є і чіпкий погляд, і певні проблиски нової форми. Думаю, наш поет свою творчу напругу краще розкриє у жанрі роману. Передбачаю, що якийсь маститий критик відзначить, що цей іконоборець, перш ніж зламати старі форми, скопіював їх; треба визнати, що ці копії вирізнялися суворою науковою виваженістю.

Рікардо – надія Аргентини, його розповідь про графиню Чінчон – це археологічне дослідження плюс специфічний неофутуристичний дрож. Мені мимохіть напрошується порівняння з фоліантами Ганді, Левена, Гроссо, Радаеллі. На щастя, наш першопроходець не самотній, Елісео Рекена[149], його самовідданий молочний брат, іде слідом за ним і надихає на небезпечні мандри. Змальовуючи портрет вірного супутника Рікардо, я буду лаконічним, наче удар кулака: будь-який великий романіст займається насамперед центральними постатями роману, при цьому другорядні фігури щоразу залишає перам меншого масштабу[150]. Рекена (звичайно, він заслуговує на повагу як factotum[151]) – один із численних позашлюбних дітей Командора; він не гірший і не кращий за інших. Ні, неправда! У нього є яскрава риса, яка вирізняє його на тлі решти: він із незрозумілих причин схиляється перед Рікардо. А тепер у кут зору і фокус моєї лінзи потрапляє персонаж, пов'язаний з грошима та біржею. Я зриваю з нього маску – і ось перед вами Джованні Кроче[152], управитель при Командорі. Його вороги зводять наклеп, наче він – уродженець Ріохи[153], наче його справжнє ім'я – Хуан Крус. Одначе ні, це неправда; його патріотизм загальновідомий, його вірність і відданість Командорові незламні, а ще в нього дуже неприємний акцент. Командор Санджакомо, Рікардо Санджакомо, Елісео Рекена, Джованні Кроче – ось квартет чоловіків; і саме з ними Пуміта провела останні дні. Буде справедливо, якщо я залишу безіменною юрму найманих робітників – садівників, пеонів, конюхів, масажистів…

Маріанна не витримала і знову втрутилася:

– І після всього цього ти далі казатимеш, що не заздриш і не зловтішаєшся? Ти навіть словом не обмовився про Маріо! Адже він жив зовсім коло нас, жив у своїй кімнаті, яка під саму стелю завалена книжками, і він здатний зрозуміти небанальну жінку, він спроможний вирізнити її на загальному вульгарному тлі, він з абсолютною певністю не почне марнувати час на дурні листи, наче останній кретин. Ти ж і сам слухав його, роззявивши рота, ти ані слова не наважився втулити, щоб не осоромитися. Це просто жахіття – скільки всього він знає!

– Так і є, я біля нього переважно мовчу. Доктор Маріо Бонфанті – іспаніст, і також приписаний до володінь Командора. Він опублікував адаптований для дорослих варіант "Пісні про мого Сіда", а тепер думає, як переробити в стилі гаучо "Самотності" Гонгори[154], а також як ввести туди, наприклад, пияків та наші аргентинські колодязі-хагуелі[155], попони з овечих шкур або з видри.

– Доне Англада, мені вже в очах темніє від цієї вашої літературщини, – сказав Пароді. – Якщо хочете, щоб я чимось вам допоміг, переходьте нарешті до нещасної покійниці, вашої родички. Адже мені однаково доведеться вислухати цілу історію до кінця.

– Ви, як ті критики, – також не здатні оцінити мій стиль. Великий майстер пензля, я маю на увазі Пікассо, головну увагу приділяє фону картини, а центральну фігуру відсуває аж до лінії горизонту. Таким є і мій стратегічний план. Спочатку я хочу змалювати портрети статистів – Бонфанті та йому подібних, а потім усі зусилля зосередити на Пуміті Руїс Вільяальба, corpus delicti[156]: пластичний хірург ніколи не залишає видимих шрамів. Пуміта, пустотлива, наче Ефеб, безтурботно-прекрасна, слугувала всього лише тлом: її функцією було відтіняти звитяжну вроду моєї дружини. Пуміта померла, але в нашій пам'яті ця її функція залишається на безумовній висоті.

Однак зараз мій пензлик зробить штрих у стилі гіньйолю[157]: двадцять третього червня ввечері, після застілля, вона сміялася і жартувала, насолоджувалася своєю пишномовністю. Двадцять четвертого червня вона лежала отруєна у своїй спальні. І сліпий випадок (а його ніхто не стане називати джентльменом) розпорядився так, що саме моя дружина знайшла її тіло.

2.

Двадцять третього числа, у переддень своєї смерті, Пуміта тричі спостерігала за тим, як помирає Еміль Яннінгс[158] – це були дуже недосконалі, але заслужені копії фільмів "Державна зрада", "Голубий ангел" та "Останній наказ".

Маріанна запропонувала поїхати до клубу "Pathé-Baby", на зворотному шляху вони з Маріо Бонфанті сіли на заднє сидіння "роллс-ройса". Таким чином вони дали змогу Пуміті та Рікардо сісти спереду і остаточно помиритися, бо миритися Рікардо з Пумітою почали ще у напівтемряві кінозалу. Бонфанті поскаржився на відсутність Англада, який саме того дня вирішив попрацювати над "Науковою історією кіномистецтва", воліючи черпати безцінні матеріали зі своєї незрівнянної пам'яті – пам'яті істинного художника, не засміченої безпосередніми враженнями від фільмів, що чомусь завжди оманливі, неясні та непевні.

Післяобідня пора на віллі "Кастелламаре" проминула під знаком діалектики.

– Що ж, я вкотре готовий процитувати мого старого друга маестро Корреаса[159], – солідно, як надзвичайно ерудована людина, промовив Бонфанті. Здавалося, він творить єдине ціле зі своєю сумкою з дрібної рисової рогожі, теплим светром спортивного клубу "Уракана", шотландським галстуком, скромною сорочкою цегляного кольору, коробкою олівців, гігантською авторучкою і ручним суддівським хронометром. – Він би на це сказав, що ми пішли стригти вовну, а повернулися стриженими. Невігласи, які орудують нині у клубі "Pathé-Baby", нахабно нас ошукали: вони влаштували показ фільмів Яннінгса, але ніби випадково забули показати найголовніший з-між них, справді найважливіший. Адже нам не показали екранізацію батлерівської сатири "Ainsi va toute chair" – "Шлях усякої плоті".

– Як на мене, ми втратили зовсім не багато, – прокоментувала Пуміта. – Усі фільми Яннінгса – так чи інакше переспіви "Шляху всякої плоті". Завжди один і той же сюжет: спочатку героєві неймовірно щастить, а потім ціле його життя обвалюється, біда іде за бідою. І все дуже нецікаво, бо надто нагадує нашу дійсність. Я готова посперечатися, що Командор зі мною погодиться.

Командор не відповів, зате моментально відгукнулася Маріанна:

– Ти так кажеш на зло мені, адже це я вас туди повела. А сама ти весь цей час проплакала, мов остання дурепа, незважаючи на rimmel[160].

– Це правда, – сказав Рікардо. – Я сам бачив, як ти плакала. А потім ти починаєш дратуватися і п'єш снодійне, яке стоїть у тебе на комоді.

– До всього іншого, ти від нього починаєш сходити з розуму, – різко кинула Маріанна. – Адже лікар тобі казав, що ця гидота шкідлива. Я – це щось зовсім інше, адже мені доводиться постійно воювати зі слугами.

– Подумаєш, якщо не засну – буде час над дечим поміркувати. Крім того, це ж не остання ніч у моєму житті. А чи вам, Командоре, не здається, що є долі, котрі дуже нагадують ті, які ми бачимо у фільмах Яннінгса?

Рікардо зрозумів: Пуміта хоче змінити тему, щоб не говорити про своє безсоння.

– Пуміта правду каже, від долі не втечеш. Ви пам'ятаєте Морганті? Він грав у поло, як той звір, а потім купив собі опудало ворона, і це принесло йому нещастя: все пішло шкереберть.

– О ні! – закричав Командор. – Як може homme pensante[161] вірити у такі забобони?! Я, наприклад, здатний легко захистити себе за допомогою ось цієї кролячої лапки, – він вийняв лапку із внутрішньої кишені смокінга й енергійно нею помахав.

– Це називається прямим ударом у щелепу, – з цілковитою готовністю підтримав його Англада. – Чистий розум – і ще раз чистий розум…

– Ні, я впевнена, що є долі, в яких нічого не стається випадково, – і далі наполягала Пуміта.

– Знаєш, якщо це камінь у мій город, то ти тицяєш пальцем у небо, – розлютилася Маріанна. – Так, дійсно, у нас вдома не вщухають сварки, але в цьому винний Карлос: він постійно за мною шпигує.

– Але ж у житті ніщо не може відбуватися випадково, – трагічним тоном прожебонів Кроче. – Якщо не буде належного керівництва і сильної поліції, ми моментально потонемо у російському хаосі, настане диктатура чекістів. Наразі ми встигли переконатися: в країні Івана Грозного давно покінчили зі свободою.

Рікардо довго думав, а тоді сказав:

– Ці справи – це таке собі, знаєте, діло, яке ніколи не відбувається без причини. І… Ну, якщо нема порядку, то навіть корова може залізти у відчинене вікно.

– Навіть містики, містики щонайвищого – орлиного – польоту, такі як Тереза де Сепеда-і-Аумада[162], чи Рюйсбрук[163], чи Боско[164], – підхопив Бофанті, – керуються установленнями церковної цензури.

Командор ударив кулаком по столі:

– Бонфанті, я не хочу вас ображати, але давайте-но грати відкрито: ви міркуєте як справжній католик. Щоб ви знали, ми, члени Ложі Великого Сходу Шотландського Обряду, вдягаємося як священики і маємо на все свої особливі погляди. Кров закипає, коли я чую, що людині не дозволено робити всього того, що їй робити хочеться.

Запанувала мертва тиша. Минуло кілька хвилин; лише тоді Англада, хоч і зблід, усе ж наважився пропищати:

– Технічний нокаут. Першу колону детерміністів розгромлено. Ми нападаємо, а вони у паніці від нас втікають. Доки бачить око, поле бою всуціль всіяне зброєю та амуніцією.

– Можливо, хтось у цій суперечці навіть і переміг, але ти тут узагалі ні до чого, ти мовчав, як риба, – безжально, з металом у голосі відрізала Маріанна.

– Усе, про що ми тут розмовляємо, потрапляє в особливий записник; Командор привіз його із Салерно, – неуважно промовила Пуміта.

Кроче, вічно поглинутий господарськими та фінансовими справами, вирішив спрямувати розмову в інше русло:

– А що скаже наш товариш Елісео Рекена?

У відповідь пролунав пискливий голосок величезного молодика-альбіноса:

– Зараз я дуже занятий, адже Рікардо закінчує свій роман.

Рікардо зашарівся і сказав:

– Я працюю, наче віл, але Пуміта радить мені не поспішати.

– На твоєму місці я заховала б усі зошити до шухляди і не чіпала б їх дев'ять років, – зауважила Пуміта.

– Дев'ять років? – вигукнув Командор із таким обуренням, що здавалося, ніби зараз у нього почнеться серцевий напад. – Дев'ять років? Звичайно, Дантову "Комедію" опублікували всього лише п'ятсот років тому. А скільки вона чекала на оприлюднення?!

Із надзвичайно шляхетним виглядом Бонфанті поспішив підтримати Командора:

– Браво! Браво! Невпевненість – істинно гамлетівська риса, властивість північних народів. Римляни розуміли мистецтво геть інакше. Для них письмо – абсолютно гармонійне і надзвичайно природне заняття; це танок, а не якась варварська нудна принука; варвари намагаються монашим умертвінням плоті вбити всяку іскру натхнення, подаровану Мінервою.

Ці слова підхопив Командор:

– Той, хто не квапиться тут же занотовувати все, що прошмигує в його макітрі, – просто євнух із Сикстинської капели. Це не мужчина.

– Я також вважаю, що письменник повинен усього себе віддавати творчості, – заявив Рекена. – Але не варто боятися суперечностей, головне – це виливати на папір плутанину, яка людину перетворює на людину.

Втрутилася Маріанна:

– Ну, скажімо, коли я пишу листа до матері й починаю замислюватися, мені нічогісінько не спадає на думку, але коли я відчуваю порив і пишу під настрій, то виходить пречудово, ніби саме собою, і тут-таки заповнюються багато сторінок. Ти, Карлосе, навіть сам якось був сказав, ніби я – природжена письменниця.

– Послухай-но, Рікардо, – знову заговорила Пуміта, – ти все ж таки зваж на мою пораду. Я вважаю, що тобі потрібно сто разів подумати, перш ніж публікувати свої твори. Згадай Бустоса Домека[165] із Санта-Фе[166]; якось раз надрукували його оповідання, а потім з'ясувалося, що це взагалі не він написав, а Вільє де Ліль-Адан[167].

Рікардо різко їй відповів:

– Не минуло навіть і двох годин, як ми помирилися… А ти знову за своє…

– Заспокойтеся, Пуміто, – почав захищати його Рекена. – У романі нашого Рікардіто немає нічого від Вільє де Ліль-Адана.

– Ти просто не хочеш мене зрозуміти, Рікардо. Я кажу все це, бажаючи тобі добра. Сьогодні я дуже напружена, але завтра нам треба відверто поговорити.

Бонфанті, який прагнув закріпити свою перемогу, безапеляційно сказав:

– Рікардо занадто розважливий, щоби повестися на наживку новомодного мистецтва, яке відірвалося від наших латиноамериканських та іспанських коренів. Якщо письменник не відчуває, як у його жилах течуть життєдайні соки рідної землі, то він – déraciné[168].

– Я вас просто не впізнаю, Маріо, – промовив Командор. – Нарешті ви припинили своє блазенство. Справжнє мистецтво йде від землі. Цей закон спрацьовує завжди, найбільш благородне своє Маддалоні[169] я зберігаю на дні пивниці. По цілій Європі, навіть в Америці, шедеври великих майстрів зберігають у надійних підземеллях, щоб їх не знищили, скажімо, бомби. Минулого тижня один відомий археолог приніс мені маленьку теракотову пуму, що її він привіз із розкопок у Перу. Я заплатив за неї рівно її ціну – і тепер вона зберігається в мене в третій шухляді письмового столу.

– Як? Невже це справді крихітна пума? – здивовано підняла брови Пуміта.

– Ну, власне, – відповів Англада. – Ацтекам вдалося дещо передбачити. Але ми не можемо вимагати від них занадто багато. Хоч якими футуристами-розфутуристами вони не були, все ж оцінити функціональну красу, скажімо, нашої Маріанни ацтеки однаково не зуміли б.

(Карлос Англада передав цю розмову доволі точно).

3.

У п'ятницю вранці Рікардо Санджакомо розмовляв з доном Ісидро. Його щире горе не викликало жодних сумнівів. Він був блідий, похмурий, неголений. Зізнався, що минулої ночі не спав, а якщо точніше, то не спав уже кілька ночей.

– Це просто дико – все те, що відбувається зі мною, – глухо промовив він. – Просто дико. Ви, сеньйоре, як мені здається, прожили спокійне життя за мурами в'язниці, тож вам, певно, важко уявити, що все це означає для мене. Я багато чого пережив, але мені ніколи не траплялися проблеми, які не можна було б залагодити моментально. Скажімо, коли Доллі Сістер[170] прийшла до мене і сказала, що в неї нібито від мене буде дитина, мій старий, від якого я взагалі не чекав розуміння в таких справах, навпаки, все блискавично залагодив: дав їй шість тисяч песо. До того ж, скажу чесно, іноді я просто зриваюся. Минулого разу в Карраско я програв у рулетку всі гроші – аж до останнього сентесімо. Це було незабутнє видовище, місцевим типам, щоправда, довелося попріти, щоби втягнути мене в гру, зате потім я за двадцять хвилин розпрощався з двадцятьма тисячами песо. Уявляєте, я навіть не мав за що подзвонити до Буенос-Айреса. І що ви собі думаєте? Знову все зійшло з рук. Я викрутився ipso facto. До мене підсів якийсь гугнявий курдупель; він дуже уважно спостерігав за грою – і позичив мені на носа п'ять тисяч песо. На другий день я повернувся на віллу "Кастелламаре"; у мене в кишені були хоч якісь гроші – принаймні п'ять тисяч замість тих двадцяти, що їх зцідили з мене уругвайці. А гугнявому я помахав ручкою.

Про історії з жінками взагалі не варто говорити. Як хочете розважитися, то поцікавтеся у Міккі Монтенегро, який з мене звір. І так у всьому; якби ви знали, як я вчуся! Адже я навіть не відкриваю книжок, а коли настає день іспиту, все залагоджується саме собою! Тепер мій старий, задля того, щоб я якнайшвидше забув цілу історію з Пумітою, вирішив запхати мене в політику. Доктор Сапонаро, цей хитрий лис, стверджує, що не знає, яка партія мені більше підходить, та він готовий битися об заклад, що в наступному таймі я опинюся в конгресі. Те саме – з грою в поло. У кого найкращі коники? Хто був найсильнішим у Тортутасі? Гадаю, я можу більше не продовжувати, боюся, що моя розповідь вас замучить.

Тільки повірте, це не хизування чи вихваляння, я говорю не заради приємності просто потеревенити, як Барсіна, що мало не стала моєю невісткою, чи як її чоловік, який постійно намагається говорити, наприклад, про футбол, хоча зовсім нічого в ньому не тямить. Ні, я хочу, щоби ви уявили собі цілу картину. Отже, я збирався одружитися з Пумітою, яка, звичайно, мала деякі химерні примхи, але загалом була чудовою дівчиною. І ось уночі хтось отруїв її ціаністим калієм, а ми знайшли її вже мертвою. Спочатку казали, нібито вона наклала на себе руки. Маячня – адже ми збиралися одружитися! Ніхто не повірить, що я вирішив дати своє прізвище якійсь божевільній, здатній на самогубство. Потім вирішили, що вона випила отруту через неуважність; ну, але ж для цього треба було бути зовсім дурною! Тепер нам підкинули ще одну версію – вбивство. Тобто всі ми опиняємося під підозрою. Що я можу на це сказати? Якщо вибирати між убивством та самогубством, то мене більше влаштовує останнє, хоча це – казна-що і маячня.

– Слухай, красунчику, з такими балачками ця тюрма невдовзі перетвориться на театр Белісаріо Ролдана[171]. Варто тільки мені кліпнути, як відразу ж починається: один блазень приходить із казочкою про знаки Зодіаку, другий верзе не знати що про поїзд, який нібито ніде не зупиняється, а тепер я маю вислуховувати про сеньйориту на виданні, яка не наклала на себе руки, не випила через помилку отруту, а ще, безумовно, її ніхто не вбивав. Я думаю, помічник комісара Грондоне мав би віддати наказ, щоб отаких-от відвідувачів, як тільки вони сюди до мене прийдуть, відразу кидати за ґрати.

– Але ж я хочу допомогти вам, сеньйоре Пароді, точніше, насправді я хотів сказати, що хочу просити вас, аби ви мені допомогли…

– Чудово. Це міняє справу. Отже, давайте за порядком. Покійна справді аж так мріяла вийти за вас заміж? Ви впевнені?

– Як і в тому, що я – син свого батька. Пуміта була трохи екзальтованою, але мене вона дуже любила.

– А тепер уважно вислухайте мої питання. Вона була вагітна? Хто-небудь до неї залицявся? Їй були потрібні гроші? Вона була хвора? Може, ви встигли їй остогиднути?

Санджакомо подумав-подумав – і на всі ці питання відповів "ні".

– А тепер розкажіть мені про її снодійне.

– Ми не хотіли, щоби вона пила снодійне. Але вона купувала пачку за пачкою – і завжди ховала порошки у себе в кімнаті.

– Ви мали змогу заходити до неї в кімнату? Хто ще міг туди зайти?

– Та насправді будь-хто, – переконано відповів молодик. – Знаєте, двері всіх спалень цього будинку виходять на галерею зі статуями.

4.

Дев'ятнадцятого липня до камери номер двісті сімдесят три вихором залетів Маріо Бонфанті. Він різко скинув із плечей білий габардиновий плащ, зняв фетрового капелюха з ворсом, жбурнув на тюремну лавку ціпок і, клацнувши briquet[172], закурив модну люльку, виготовлену з сепіоліту; далі Бонфанті вийняв із внутрішньої кишені прямокутний замшевий клаптик гірчичного кольору і акуратно протер затемнені окуляри-консерви. Потім вдихнув і видихнув повітря – це тривало протягом двох-трьох хвилин, і від його дихання раз по раз здіймалися лискучий шарф та щільний атласний жилет у горошок. Після цього прозвучав дзвінкий італійський голос із ноткою іберійської шепелявості. Гість говорив упевнено, владно, цілячи слова крізь зуби:

– До вас, майстре Пароді[173], певно, дійшли чутки про підступні інтриги поліцейських нишпорок? Зізнаюся, мене, людину, що більше схильна до премудростей науки, ніж до кнування злочинних задумів, усе це застало зненацька. Слідчі стверджують, що самогубство Пуміти насправді було вбивством. Але гірше те, що ці доморощені Едгари Воллеси[174] почали поглядати скоса на мене.

Я палкий прихильник футуризму, фантаст-пурвенірист; кілька днів тому я вирішив, що корисно здійснити "веселі оглядини" любовних листів, які зберігаю. Я запрагнув духовно очиститися, звільнитися від сентиментального баласту. Не згадуватиму ім'я дами, бо ні для мене, ані для вас, доне Ісидро Пароді, не важлива патрономічна[175] достеменність. За допомогою такої briquet, вибачте мене за вимушений галліцизм[176], – додав цей Бонфуа[177] і велично помахав у повітрі доволі масивною штукенцією[178], – я розпалив у себе в каміні розкішне вогнище. Так ось, нишпорки здійняли через це шалений галас. За цю невинну піротехнічну забаву я заплатив вікендом у тюрмі Вілла-Девото, мене жорстоко розлучили з моїм куривом та з моїм незамінним листком паперу. Звичайно, спершу я був готовий боротися з ними до кінця, аж до цілковитої перемоги. Але запал мій уже минув, тепер навіть у бульйоні мені ввижаються гидотні фізіономії слідчих. До вас я прийшов, щоб отримати чесну відповідь: чи дійсно мені щось загрожує?

– Так, загрожує. Боюся, що після Страшного суду ви ще цілу вічність будете гріховодити язиком. Я раджу вам притримати коней, бо про вас подумають, ніби ви якийсь нікчема-галлісієць. Досить клеїти дурня, краще розкажіть мені все, що ви знаєте про смерть Рікардо Санджакомо.

– До ваших послуг усі доступні мені висловлювання і все моє красномовство, а це – наче ріг достатку. Я легко зможу змалювати вам картину того, що сталося. Я не приховуватиму від вашого проникливого погляду, вельмишановний Пароді, що смерть Пуміти дуже підкосила Рікардо, а точніше, зовсім вибила його з сідла. Донья Маріанна Руїс Вільальба де Англада не жартувала, коли з притаманною їй безпосередністю стверджувала, нібито "коні для гри у поло – це все, що цікавить Рікардо"; тож уявіть собі наше здивування, коли ми дізналися, що він у припадку поганого настрою продав якомусь об'їждчику коней із City Bell свої прекрасні конюшні, а вони ж бо ще зовсім недавно були чи не найбільшою його втіхою; аж зненацька він став до них зовсім байдужий, і навіть почав ставитися до них із деякою відразою. Він був немов напівмертвий. Із глибокого смутку Рікардо не вивела навіть публікація його роману-хроніки "Опівденна шпага", а я особисто готував цей роман до друку, як істинний ветеран подібних арен ви без жодних зусиль зможете розпізнати в ньому й оцінити чимало слідів мого власного стилю, і це не просто якісь вкраплення в тілі тексту – це перлини завбільшки як страусяче яйце. І причиною всього цього була доброта Командора, його непоборна слабкість: батько, щоби вивести сина з печалі, потай від нього так пришвидшив видання книжки, що той не встиг і оком зморгнути; відтак старий вручив своєму синові шістсот п'ятдесят примірників на дорогому ватмані, формату Teufelsbibel[179]; одночасно з цим Командор розвинув надзвичайно бурхливу діяльність у різних напрямках: радився з домашніми лікарями, вів переговори з якимись підозрілими типами, на вигляд – банкірами, зустрівся з баронесою де Сервус, якій так подобається розмахувати патерицею Союзу антиєврейської допомоги, при цьому відмовився давати їй гроші на її справу. Ще Командор поділив свої статки на дві нерівні частини. Більшу віддав своєму законному синові, вклавши ці воістину неймовірні гроші у підземну залізницю, призначену для мільйона людей, які приїжджають подивитися на Діву Марію із Сотерраньйо; це обіцяло трикратне примноження капіталу за п'ять років. Меншу частину він заповів Елісео Рекені – синові, що народився з доброї війни, причому якраз ці гроші Командор вклав у вельми скромні цінні папери. При цьому Командор без крихти сорому затримував мою зарплатню, але з дивовижним спокоєм пробачав фінансове нехлюйство керуючому друкарнею.

А далі? Як-то кажуть, були б гроші, а кишеня знайдеться. Через тиждень після публікації "Шпаги" Хосе Марія Пеман[180] написав величальну оду, апелюючи до цього твору, хоча, звісно, його привабили насамперед вишукані вкраплення, які оздобили роман: уважне і досвідчене око завжди може відрізнити непересічний стиль Рекени від письма людини з насправді невеликим словниковим запасом. Отже, доля ходила перед Рікардо на задніх лапках, проте він поводив себе вкрай невдячно, марнуючи свої сили на одне з найбезглуздіших занять: він оплакував смерть Пуміти. Так, я вже чую, як ви починаєте ремствувати: "Хай мерці ховають своїх покійників". Але зараз не час для безплідних суперечок про те, наскільки справедливі ці біблійні слова. Значно важливіше інше; особисто я переконував Рікардо, що зараз йому найголовніше – точніше, навіть життєво необхідно – забути про нещодавні сумні події і пошукати розради в минулому, адже це найбагатший арсенал, золотий фонд для всякого зцілення, найкраще підґрунтя для нових пагонів. Я порадив йому згадати і відновити яку-завгодно любовну інтрижку з періоду до появи в його житті Пуміти. Сказано – зроблено! Вперед! Ще старий дід не кахикнув, а вже наш Рікардо, молодий та натхненний, їхав у ліфті приватного будинку баронеси де Сервус. Оскільки я природжений репортер, то не поскуплюся на правдиві деталі й називатиму справжні імена дійових осіб. Ціла ця історія, між іншим, на перший погляд – доволі примітивна, однак цікава з огляду на світськість цієї дами. Дозволю собі здійснити невеликий екскурс у минуле. Перша дія відбувалася на березі моря, на спортивній трибуні. Це діялося пречудової весняної пори у 1937 році. Наш Рікардо неуважно дивився в бінокль, спостерігаючи за дивним перебігом попереднього етапу жіночої регати: валькірії з "Рудерверейна" проти коломбін "Нептунії". Раптом його бінокль, нескромний та надокучливий, випав із рук, покотився і зупинився, а його власник, аж роззявивши рота від захвату (ніби спраглий, що прагне напитися життєдайної води), задивився на чудесне видовище: тоненька й мініатюрна баронеса де Сервус мчала верхи на прекрасному коні. Цього ж вечора старий номер журналу "Графіко" було пошматовано ножицями – і зображення баронеси, коло якої сидів доберман, що неабияк облагороджувало це фото, перекочувало на стіну і повністю заполонило думки нашого юного героя.

Тиждень по тому Рікардо сказав мені: "Якась божевільна француженка доймає мене по телефону. Щоби вона відчепилася, я призначив їй побачення". Як бачите, я повторюю ipsissima verba[181] покійного. А ось і скромний ескіз першої любовної ночі: Рікардо з'являється у згаданий особняк, ліфт піднімає його нагору, гостя запроваджують у салон, залишають самого, тоді раптом гасне світло; у голові юнака народжуються два припущення: це або коротке замикання – або викрадення. Він уже починає плакати та розпачати, проклинає хвилину свого народження, простягає у молитві руки до небес, та враз млосний голос із владною м'якістю прикував його до місця – він завмер і не може зрушитися. Темрява приємна, диван надзвичайно зручний. Лише Аврора, а вона воістину жінка, повертає йому здатність бачити. Ви вже здогадалися, вельмишановний Пароді: Рікардо знайшов щастя в обіймах баронеси де Сервус.

Дорогий Пароді, і ваше, і моє життя – нудні, ми живемо нецікаво, спокійно, можливо, занадто помірковано; саме через це нам не судилося спізнати подібних пригод, тоді як Рікардо мав їх досхочу.

А тому, оплакуючи смерть Пуміти, він кинувся до баронеси. Наш Грегоріо Мартінес Сьєрра[182], написавши, що жінка – це сучасний сфінкс, був суворим, але справедливим. Звичайно, я, як благородна людина, не буду (тому і ви від мене цього не вимагайте) описувати пункт за пунктом спілкування примхливої світської дами і надокучливого залицяльника, який раптом вирішив поплакати в неї на грудях. Такі подробиці, чутки, плітки добрі для кухні темних офранцужених романістів, але будь-хто, хто шукає істину, відмовиться від цієї маячні. Скажу як є: мені невідомо, про що саме говорили Рікардо і баронеса. Але впевнено свідчу, що не минуло й півгодини, як Рікардо, похнюплений і розчарований, їхав униз – тим же ліфтом "Отіс", який іще так недавно піднімав нагору юнака, окриленого надіями. Тут, власне, починається трагічна сарабанда – саме тут вона зароджується, в цьому місці – її зав'язка. О, Рікардо, ти прямуєш назустріч своїй смерті! Ти падаєш у провалля! Ох! Ти котишся у безодню схилами власного божевілля! Я не приховаю від вас жодного етапу цієї хресної дороги, хоч вона мені зовсім не зрозуміла. Після зустрічі з баронесою Рікардо подався до міс Доллі Вавассур, вередливої та бездарної актриски, до якої Рікардо не мав серйозних почуттів, хоча вона, наскільки мені відомо, була його коханкою. Ви маєте право вилити на мене своє роздратування, Пароді, якщо я затримаю вашу увагу на цій нікчемній дівулі. Вистачить однієї деталі, щоб ви уявили, що вона за цабе. Я проявив люб'язність і надіслав їй свою книжку "Все вже сказав Гонгора"[183] (особливу цінність цьому примірнику надавав мій власноручний дарчий підпис), але ця невігласка навіть не відповіла мені; мало того: на неї не вплинули також і надіслані мною цукерки, печиво та лікери, до яких я долучив свої "Пошуки арагонізмів[184] у деяких роботах X. Сехадора-і-Фраука[185]" – це розкішне видання до неї додому привіз кур'єр із найдорожчого поштового відділення міста. І я ламаю голову, постійно запитуючи себе: в якому емоційному стані був Рікардо, якщо ноги занесли його до цієї нори. Сам я з гордістю можу сказати, що забув туди дорогу раз і назавжди, адже на світі немає радощів, за які варто платити настільки завищену ціну. Ну, але де гріх, там розплата: після неприємної розмови з англосаксонкою Рікардо вийшов від неї в дуже поганому настрої, він жував і пережовував гіркий плід своєї поразки, а з-під його капелюха рвалися назовні іскри шаленства. Та не встиг Рікардо відійти від особняка іноземки – між вулицями Хункаль та Есмеральда[186], якщо зовсім точно, – як він відчув приплив рішучості й відразу взяв таксі, котре після досить довгої поїздки привезло його до невеликого пансіонату по вулиці Майпу, 900.

Легкокрилий зефір надував його вітрила; у цьому відлюдному місці, де ніколи не буває натовпів, жила і живе донині, поклоняючись богові Долару, міс Емі Еванс[187]; ця особа не зрікається своєї жіночої натури, припадаючи при цьому то до одного горизонту, то до другого, пробуючи на смак різні землі та різні країни, а якщо вже зовсім конкретно, то вона працює в тому ж таки панамериканському консорціумі, місцеве відділення якого очолює Хервасіо Монтенегро. Мета цієї організації гідна всіляких похвал: консорціум сприяє міграції південноамериканських жінок, "наших латинських сестер", як вишукано висловлюється міс Еванс, – до Солт-Лейк-Сіті та на зелені ферми в цілій окрузі.

Час для міс Еванс – золото. І все ж ця дама присвятила Рікардо mauvais quart d'heure[188], відірвавшись від решти своїх невідкладних справ, і великодушно прийняла його як друга, хоча після заручин, що так трагічно закінчилися, він уникав її товариства. Зазвичай десяти хвилин спілкування з міс Еванс вистачає, щоби поганий емоційний стан суттєво покращився. Але Рікардо – біда та й годі! – сів у ліфт у страшному відчаї та зі словом "самогубство" в палаючих очах, і це легко могла побачити будь-яка достатньо спостережлива людина.

Коли тебе оповиває чорна меланхолія, важко знайти ліки, здатні зрівнятися з простою і такою звичною для нас Природою, коли краса, чутливо відгукуючись на поклик квітня, м'яко та щедро розливається долинами та схилами. Рікардо, спізнавши досвід невдач, запрагнув усамітнення десь поза містом – і, навіть не замислюючись, вирушив до Авельянеди. Старий будинок Монтенегро відчинив йому назустріч усі свої засклені двері з важкими портьєрами. Амфітріон, у приступі радощів, був готовий на геть-усе, він узяв і надягнув собі на голову трохи завеликий лавровий вінок, пересипаючи свої теревені грубими жартами та примітивними анекдотами, врешті почав віщувати, немов оракул, і намолов стільки дурниць, що вкрай розчарований Рікардо впав у відчай і поквапився якомога швидше повернутися на віллу "Касталламаре", причому він так туди поспішав, наче за ним бігли двадцять тисяч чортів. Передпокої темряви за крок до божевілля, холи перед володіннями самогубства: цього вечора Рікардо так і не вдалося ні з ким поговорити, ніхто не зміг підняти йому настрій, ніхто не став йому другом та філософом; на його біду, він застряг у щонайгіршій твані, почавши розмову з неприкаяним Кроче, ще нудотнішим та сухішим, ніж цифри в його бухгалтерських книгах.

Три дні вбив наш Рікардо, вислуховуючи це нудне та вельми некорисне просторікування. Але у п'ятницю його раптом осяяло, і він прийшов motu ргоріо[189] до моєї кімнати. Я, щоб звільнити його душу від зарази, так би мовити, продезінфікувати її, запропонував йому прочитати плід каторжної роботи – підготовану мною коректуру перевидання "Аріеля" Родо[190] від маестро, котрий, за словами Гонсалеса Бланко, "перевищує Хуана Валеру в гнучкості, Переса Гальдоса – в елегантності, Пардо Басан – у вишуканості, Переду – в актуальності, Вальє-Інклана – в теорії, Асоріна – в силі пристрасті критики"[191]. Можу посперечатися: будь-хто інший на моєму місці дав би Рікардо якусь гидку кашку, аби тільки не це люте зілля. Рікардо всього лише на кілька хвилин поринув у своє магнетичне заняття, а потім наш смертник попрощався зі мною: вкрай безцеремонно і нетерпляче. Я хотів запропонувати йому прочитати ще дещо, але не встиг надягнути на носа окуляри, як на іншому кінці галереї пролунав страхітливий постріл.

Я вибіг з кімнати і зіткнувся з Рекеною. Двері до спальні Рікардо було привідчинено. На підлозі, заливаючи грішною кров'ю кільянго[192], лежав труп. Револьвер був іще теплий; він охороняв вічний сон покійного.

Я готовий зробити заяву, щоби всі це почули. Рішення Рікардо не було спонтанним. Це доводить і підтверджує ганебна записка, що її він залишив: така вбога, наче автор нічого не знав про багатство нашої мови, така млява, ніби її писав якийсь недолугий халтурник, що не володів необхідним stock[193] прикметників; ще й цілком позбавлена смаку, бо в ній не було жодного натяку на гру слів. І це ще раз доводить те, про що я раз по раз говорю з кафедри: випускники наших так званих колехіо[194] не мають ані найменшого уявлення про сокровенні таємниці словників. Я прочитаю вам цю записку, і ви моментально поповните лави найбільш непримиренних учасників хресного походу за добрий стиль.

Ось послання від Рікардо, яке прочитав Бонфанті за кілька хвилин до того, як Ісидро Пароді випровадив його за двері:

Найгірше у тому всьому – що я завжди був щасливим. Тепер усе змінилося – і буде змінюватися ще. Я йду з життя, бо нічого не можу зрозуміти. Я не можу попрощатися з Пумітою, оскільки вона вже померла. Те, що зробив для мене мій батько, не зумів зробити жоден інший батько на світі; хочу, щоб ви всі про це знали.

Прощавайте і забудьте мене.

Рікардо Санджакомо Пілар, 11 липня 1941 р.

5.

Невдовзі до Пароді прийшов з візитом Бернардо Кастільйо – лікар родини Санджакомо. Їхня розмова була довгою і конфіденційною. Такою ж довгою і конфіденційною була розмова дона Ісидро з управителем Джованні Кроче, яка теж відбулася цими днями.

6.

У п'ятницю 17 липня 1942 року Маріо Бонфанті – в заяложеному плащі, прим'ятому капелюсі, збляклій шотландській краватці та яскравому светрі від Расінга – зніяковіло увійшов до камери номер двісті сімдесят три. Він рухався незграбно, тому що в руках ніс величезний таріль, прикритий білосніжною серветкою.

– Боєприпаси для рота! – закричав він. – Я ще навіть не встигну перерахувати всі пальці на одній руці, як ви вже облизуватимете свої, любий мій Пароді. Млинці з листкового тіста з медом! І приготували їх смагляві руки – добре вам відомі. А таріль, на якій лежать ці млинці, прикрашена гербом із девізом "Ніс jacet"[195], що належить нашій княгині.

Його зупинив ціпок із Малаки. Ним, наче шпагою, розмахував Хервасіо Монтенегро; здавалося, він перетворився на трьох мушкетерів водночас: монокль а-ля Чемберлен, чорні романтичні вусики, шкіряний плащ з вилогами і високим коміром із видри, широка краватка з аґрафкою марки "Мендакс", взуття від Німбо, рукавиці від Баллінгтона.

– Щасливий вас бачити, любий мій Пароді, – люб'язно промовив Монтенегро. – Прошу пробачити моєму секретареві за fadaise[196]. Нас важко засліпити софізмами Сьюдадели і Сан-Фернандо, будь-який розсудливий чоловік визнає, що Авельянеда заслуговує на якомога поважніше ставлення до себе[197]. Я не втомлююся нагадувати Бонфанті, що цей його набір повторів та архаїзмів виглядає вкрай vieux jeu[198] і недоречно; даремно я намагаюся скеровувати його в його читанні: Анатоль Франс, Оскар Вайльд, дон Хуан Валера, Фрадіке Мендес[199] і Роберто Гаче[200] – навіть вони так і не змогли приборкати його бентежну натуру. Бонфанті, перестаньте, будь ласка, бути таким упертим і бунтувати, відставте нарешті ці млинці, які вам вдалося успішно донести аж сюди, – і йдіть motu ргоргіо[201], на Ла-Роса-Формада, Коста-Рика, 5791 у санітарне управління, де ваша присутність виявиться кориснішою.

Бонфанті пробурмотів цілий набір загальноприйнятих слів: "низький уклін, завжди до ваших послуг, щасливий бути корисним, цілую ручки", а тоді з честю вислизнув.

– Ви, доне Монтенегро, доки ви ще не взялися до справи, – попросив Пароді, – зробите мені приємність, якщо відчините віконечко, бо інакше ми тут задихнемося: ці млинці, судячи з усього, смажилися на смальці.

Монтенегро, меткий, немов дуелянт, вистрибнув на лавку і виконав прохання маестро. Потім зіскочив униз, але в особливий спосіб, так ніби він виступав перед публікою.

– Отже, настала година, – сказав він, уважно зиркнувши на розтоптаний недопалок. Потім сягнув по масивний золотий годинник, накрутив його і подивився на циферблат.

– Сьогодні сімнадцяте липня, рівно рік тому ви розгадали моторошну таємницю вілли "Кастелламаре". А тепер – у цій дружній атмосфері – я хочу підняти келих і нагадати вам, що тоді ви пообіцяли: через рік, тобто якраз сьогодні, ви відверто розкажете, що ж там усе-таки відбулося? Я не буду кривити душею, любий Пароді, фантазер іноді перемагає в мені ділову людину, літератора, і я навіть придумав страшенно цікаву теорію. Можливо, ви, з вашим гострим і чіпким розумом, зможете додати до цієї теорії, до цієї шляхетної інтелектуальної конструкції окремі корисні деталі. Я не належу до категорії архітекторів-самітників; погляньте, я простягаю руку за вашою дорогоцінною піщинкою, але залишаю за собою право – cela va sans dire[202] – відкинути сумнівні та неправдоподібні висновки.

– Не переживайте, – сказав Пароді. – Ваша піщинка буде подібна до моєї, а надто якщо ви почнете розповідати першим. Вам слово, друже мій Монтенегро. Як мовиться, перші зернятка маїсу – папугам.

Монтенегро швидко відповів:

– Ні, нізащо! Après vous messieurs les Anglais[203]. Не хочу від вас приховувати, моє зацікавлення цією справою вельми ослабло, і це дуже дивно. Мене розчарував Командор: мені здавалося, що він значно міцніший чоловік. Він помер (приготуйтеся до пронизливої метафори) на вулиці. Того, що розпродували після суду, ледве вистачило, щоби покрити борги. Не сперечаюся, ситуації Рекени можна хіба що позаздрити, до того ж я придбав на цих enchères[204] Гамбурзьку ораторію та ферму тапірів, усе – за сміховинно низькими цінами, тож я здійснив дуже вигідну покупку. Княгині теж гріх нарікати, вона перехопила у заморського плебсу теракотову змію з fouilles[205] із Перу, якраз ту, яку Командор зберігав у шухляді письмового столу; а тепер ця змія, наче королева, випромінює міфологічну чарівливість у нашому холі. Pardon, адже я минулого разу вже розповідав вам про цю змію, що має властивість інфікувати душу незрозумілою тривогою. Я людина з вишуканим смаком, тож збирався залишити за собою бронзу Боччоні[206], ефектного і таємничого монстра, але мусив від нього відмовитися, бо прекрасна Маріанна, вибачте, я хотів сказати – сеньйора де Англада, щойно побачивши, прикипіла до нього серцем, і через це я вирішив шляхетно відступитися. Мій гамбіт було винагороджено, атмосфера наших відносин тепер по-літньому тепла. Але я відволікся сам – і відволік вас, дорогий Пароді. Я не можу дочекатися вашої розповіді й наперед готовий висловити вам цілковите схвалення того, що я почую. До того ж я маю право вести цю нашу розмову з гордо піднятою головою. Звичайно, ці слова можуть викликати усмішку в гострих на язик людей, але ви ж то знаєте, що я свій борг заплатив сповна. Я скрупульозно виконав пункт за пунктом, як і обіцяв: коротко передав вам суть моїх розмов із баронесою де Сервус, з Лолою Вікунією де Кройф[207] та з одержимою fausse maigre[208] Долорес Вавасер[209]. Я пішов на різного штибу хитрощі й навіть погрози й добився, щоб Джованні Кроче, цей Катон[210] бухгалтерської справи, ризикнув своїм авторитетом і відвідав вашу камеру, перш ніж він вирішить утекти. Я роздобув для вас примірник убивчої брошури з отруйним вмістом, яка розлетілася по всій столиці та в її околицях; її автор, пишучи під маскою аноніма (ще й при відкритому кенотафі[211]), виставив себе на посміховисько, демонструючи публіці приклади збігів і паралелей між романом Рікардо та "Святою віце-королевою" Пемана[212], при тому що це якраз той роман, який літературні вчителі Рікардо запропонували йому яко найдостойніший взірець. На щастя, цей дон Гайферос, а звати його доктором Севаско[213], сотворив чудо, він доклав максимум зусиль – і таки довів, що хоча жалюгідний романчик Рікардо переспівує окремі розділи з твору Пемана (і такі збіги не можна вибачити, бо це аж ніяк не перший спалах натхнення), та все ж цей роман варто прочитувати радше як факсиміле "Лотерейного білета" Поля Груссака[214], ось тільки дія роману перенесена, насправді – досить незграбно, у сімнадцяте століття і спритно закручена довкола сенсаційного винаходу – відкриття рятівної благодаті рекрутування до війська[215].

Parlons d'autre chose[216]. Виконуючи щонайдивніші ваші забаганки, шановний Пароді, я вмовив доктора Кастільйо, цього Блакмана[217], поведеного на хлібі з висівками і хлібному сикері[218], він обіцяв, що ненадовго відірветься від свого цілительства мінеральною водичкою і подивиться на вас досвідченим оком лікаря.

– Досить корчити дурня! – перебив його детектив. – В історії сім'ї Санджакомо накручено стільки, скільки обертів нізащо не зробить жоден годинник у світі. Знаєте, я почав зводити кінці з кінцями того дня, коли дон Англада і сеньйора Барсіна описали мені суперечку, що сталася в домі Командора напередодні першого вбивства. А все те, що потім розповіли мені вже покійний Рікардо, Маріо Бонфанті, ви, а також управитель і лікар, тільки підтвердило мої здогади. А лист нещасного переконав мене остаточно. Як казав Ернесто Понсіо[219]:

Доля – а вона вельми багатослівна –

не дає зробити стібок без вузлика.

Доля не шиється без вузлів.[220]

Навіть смерть старого Санджакомо і ця анонімна книжка, що її ви принесли, виявилися корисними, щоби розгадати цю таємницю. Якби я не знав дона Англада, то подумав би, що він нарешті прозрів. Доказ – його розповідь про смерть Пуміти, він почав її з приїзду старого Санджакомо в Росаріо. Устами дурнів часом промовляє істина, саме в цей момент та в цьому місці якраз і почалася ціла ця історія. Ті, хто служить у поліції, ганяються, як правило, за найсвіжішими подіями та плітками. Тому вони нічого не виявили: адже їх зацікавили тільки Пуміта, вілла "Кастелламаре" і сорок перший рік. А я стільки часу провів в ув'язненні, що зробився неабияким істориком. Мені подобається заглядати у часи, коли я сам іще був молодий, коли мене ще не встигли запроторити до тюрми. Я мав тоді двох-трьох друзів-земляків, з якими міг розважатися. Історія, повторюся, сягає корінням у далеке минуле, а Командор тут – головна карта. Давайте пильно придивимося до цього чужоземця. У двадцять першому році він, як сказав дон Англада, мало не зійшов з розуму. То що з ним таке сталося? Померла його дружина, її до нього привезли з Італії. Але ж він її дуже мало знав. Ви можете собі уявити, щоб така особа, як Командор, божеволіла через таку дрібницю? Ой ні-ні, ви тільки дайте мені можливість – і я плюну в очі кожному, хто таке каже. За словами того ж Англада, він нітрохи не менше оплакував смерть свого друга – графа Ізидоро Фоско. Я не можу в це повірити, суцільна маячня! Граф був мільйонером, консулом, нашому героєві, звичайному сміттяреві, він не давав нічого, крім порад. Смерть такого друга – це радше полегкість, хіба що ви з нього можете щось витягувати. До того ж справи у Санджакомо в той час ішли цілком непогано: всю італійську армію він завалив ревенем, продаючи його за ціною найкращих продовольчих товарів, за це йому навіть звання командора присвоїли. То що ж із ним сталося? А одна, друже мій, надзвичайно банальна річ. Італійка з графом Фоско жорстоко над ним поглумилися. Ще гіршим, щоправда, було те, що коли Санджакомо дізнався про зраду дружини, двійко підлих брехунів – і він, і вона – вже не жили.

Ви й самі чудово знаєте про мстивість та злопам'ятність уродженців Калабрії[221]. Командор, якому не вдалося покарати дружину і покровителя-дворушника, вирішив помотатися їхньому синочкові – Рікардо.

Будь-яка людина, опанована думками про помсту, познущалася б трохи, по суті, з байстрюка – та й годі! Але старого Санджакомо ненависть надихнула на жорстокий, вишуканий та вигадливий план. Він придумав дещо таке, до чого не додумався б навіть сам Мітре[222], і втілив задумане з такою рафінованою спритністю та майстерністю, що залишається хіба що зняти перед Командором капелюха. Командор наперед розписав усе життя Рікардо, запланувавши, що перші двадцять його років будуть щасливими, а наступні двадцять – нещасними. Хочете вірте, хочете ні, але в житті Рікардо не було нічого випадкового. Давайте спробуємо почати зі зрозумілої для вас матерії – з жінок. Згадаймо баронесу де Сервус, Сістер, Долорес і Вікунью; всі ці романчики влаштував старий, а Рікардо навіть нічого не запідозрив. Зрештою, чому це я пояснюю вам, доне Монтенегро, ці речі? Ви ж бо розпаслися, мов той бичок, саме на таких делікатних комісіях. Навіть зустріч Рікардо з Пумітою здається мені підлаштованою – точнісінько як і вибори в Ла-Ріоха. З навчанням на юридичному і складанням іспитів – те саме. Хлопчисько не переймався нічим, нічого не робив, а на нього зливою падали найкращі оцінки. І на шляху в політику його очікувало б те саме: кар'єра забезпечена, тільки плати. Чесне слово, все залагоджувалося лише у такий спосіб. Згадайте історію з шістьома тисячами песо, що ними Санджакомо відкупився від Доллі Сістер; згадайте гугнявого курдупеля, що начебто випадково трапився Рікардо в Монтевідео. Його був послав Командор. Докази? Курдупель навіть не намагався повернути оті свої п'ять тисяч золотом, позичених хлопцеві. Тоді – історія з романом. Ви самі нещодавно сказали, що в цій справі наставниками Рікардо були Рекена і Маріо Бонфанті. Рекена напередодні смерті Пуміти обмовився: сказав, що страшенно зайнятий, тому що Рікардо закінчує свій роман. Якщо бути зовсім точним, книженцією займався саме він, Рекена. А потім до цього доклався і Бонфанті, причому його вклад був таки нічогенький, він сам казав, – "завбільшки як страусяче яйце".

І ось ми наближаємося до сорок першого року. Рікардо весь час упевнений, що все, що робить, він робить за власним бажанням, як і кожен із нас, а насправді він є пішаком у чужій грі. Його заручили з Пумітою – дівчиною, поза всяким сумнівом, вельми достойною. Все йшло як по маслу, одначе раптом батько, який у своїй гордині вирішив, нібито він – пан чужої долі, зауважив, що й сам став іграшкою в руках фатуму. Його підвело здоров'я, відтак лікар Кастільйо озвучив вирок: жити Командорові залишилося не більше року.

Лікар може стверджувати що завгодно відносно назви хвороби, але я думаю, що його остаточно вбив спазм серця, як і Таволару[223]. Пісенька Санджакомо мала невдовзі урватися. Тож на нього в цей рік, який йому залишився, чекали останні радощі та всі можливі нещастя. Командор вирішив максимально прискорити свій прикінцевий танок. Однак під час вечері двадцять третього червня Пуміта натякнула, що розгадала його задум, хоча просто в очі вона, звісно, нічого не сказала. Адже розмова відбувалася зовсім не тет-а-тет. Вона почала говорити про біографів. Згадала якогось Хуареса[224], котрому спершу влаштовували суцільні перемоги, а потім із нього зробили найбільшого невдаху з-поміж смертних. Старий Санджакомо намагався перевести розмову в інше русло, але Пуміта раз по раз повторювала, що в житті окремих людей не буває нічого випадкового. В якусь мить вона згадала про зошит, в якому батько Рікардо вів свій щоденник; причому вона зробила це навмисно, даючи йому зрозуміти, що вона прочитала весь цей щоденник. Санджакомо, щоби переконатися, що вона не блефує, влаштував їй перевірку: заговорив про теракотову фігурку, що її він купив в одного росіянина і зберігав у себе в письмовому столі, у тій же шухляді, де лежав і щоденник. Він сказав, нібито це була пума, проте Пуміта, знаючи, що йдеться про змію, зрадила себе. Вона нишпорила в шухлядах із ревнощів: Пуміта шукала листи Рікардо. Листів не виявилося, був тільки зошит Командора. Вона уважно прочитала все, що там було написано, і дізналася про підступний план. Впродовж розмови того вечора вона зробила багато вкрай небезпечних помилок, а головне – заявила, що наступного дня хоче відверто поговорити з Рікардо. Старий, аби врятувати свій план, придуманий так досконало і з такою ненавистю, постановив убити Пуміту. Він підмішав отруту до ліків, які вона приймала перед сном. Ви ж пам'ятаєте, що Рікардо казав про її ліки на комоді. Пробратися до спальні було дуже просто. Двері з усіх кімнат вели на галерею зі статуями.

Нагадаю ще деякі подробиці цієї розмови. Дівчина попросила Рікардо відкласти публікацію роману на кілька років. Санджакомо це жодним чином не влаштовувало, він мріяв, щоб вийшла ця книжка, а відразу за нею – брошурка, розвінчуючи плагіат. Я думаю, що брошурку писав Англада, він сам говорив, що залишався там, бо нібито працював над історією кіно. І тут же обмовився, що будь-яка начитана людина помітить, що роман Рікардо повністю списаний.

Оскільки закон не дозволяв старому Санджакомо залишити Рікардо без спадку, Командор вирішив збанкрутувати. За частку, визначену для Рекени, він вирішив купити цінні папери, які не приносили значного прибутку, але зате були надійними. А частку Рікардо він вклав у підземну залізницю. Варто подивитися, який дохід від неї очікується, щоб зрозуміти, що це був украй ризикований вибір. До того ж Кроче мав рильце в пушку: він крав у Рікардо без крихти совісті, проте Командор його не чіпав, адже це додавало певності, що його син ніколи не отримає нічого з цих коштів.

Невдовзі з грошима стало сутужно. Бонфанті урізали його платню, баронесі відмовили у пожертвах до її фонду, Рікардо навіть довелося продати своїх поні для гри в поло.

Бідолашний, адже він ніколи ні в чому не знав нестатку! Шукаючи підтримки, він подався до баронеси, але та, лютуючи через його батька, сказала, що фліртувала і любилася з ним тільки тому, що їй за це платив Командор. Рікардо бачив, що в його долі все дуже помінялося, причому надзвичайно різко, але не розумів причини. Його стали мучити сумніви – і він пішов спочатку до Доллі Сістер, а потім – до Еванс; обидві зізналися, що якщо раніше і приймали його в себе, то тільки тому, що мали домовленість зі старим Санджакомо. Потім Рікардо відвідав вас. Ви сказали йому, що саме ви якраз і влаштовували зустрічі з цими жінками. Чи не так?

– Ну що ж! Кесарю – кесареве, – промимрив Монтенегро нудотним, як у судді, голосом, вдаючи, ніби позіхає. – Ви ж і самі чудово знаєте, що постановка подібних сердечних ententes[225] зробилася моєю другою натурою.

– Рікардо, занепокоєний відсутністю грошей, порозмовляв з Кроче, як наслідок – він з'ясував, що Командор збанкрутував навмисно.

Рікардо збентежило і смертельно принизило це відкриття: ціле його життя було відвертою фальшивкою, суцільним обманом. Це так, як коли б вам хтось сказав, що ви – зовсім інша людина. Рікардо був про себе вельми високої думки, а тепер він несподівано дізнався, що все його минуле, всі його здобутки – справа батькових рук, причому сам батько ні з того ні з сього перетворився на ворога і готував синові цілковитий крах. Відтак Рікардо вирішив, що жити далі йому не варто. Рікардо не пішов скаржитися, не сказав Командорові жодного слова докору, бо він і далі його любив, але написав листа, в якому прощався з усіма, причому батько мав зрозуміти також і прихований сенс послання. Ось яким був цей лист:

…Тепер усе змінилося, і буде змінюватися ще. Те, що зробив для мене мій батько, не зумів зробити жоден інший батько на світі; хочу, щоб ви всі про це знали…

Можливо, тому, що я стільки років прожив у цьому закладі, я перестав вірити у покарання. Кожен повинен сам дати раду зі своїм гріхом. Чесні та порядні люди не можуть ставати катами для інших людей. Командорові залишалося всього лише декілька місяців життя, тож для чого було їх отруювати, виводити на чисту воду його самого та його злочини, ворушити без будь-якої користі оце осине гніздо, піднімаючи на ноги адвокатів, суддів, поліцейських?

Пухато, 4 серпня 1942 р.

Жертва Тадео Лімардо

Світлій пам'яті Франца Кафки[226]

1.

В'язень камери номер двісті сімдесят три дон Ісидро Пароді зустрів свого відвідувача не надто люб'язно: "Ще один компадрито[227], який вирішив мені понадокучати", – майнуло у нього в голові. Він наче аж забув, що двадцять років тому і сам був справжнім креолом: так само затягував слова, шепелявив і бурхливо жестикулював.

Туліо Савастано поправив вузол на краватці й жбурнув свій м'який коричневий капелюх на тюремну лавчину. Перед Пароді стояв красунчик – чорноволосий, вилощений, і було в ньому щось доволі неприємне.

– Сеньйор Молінарі казав мені вас трохи посуятити, – почав він пояснювати мету візиту. – Я прийшов через криваве діло – те, що в готелі "Ель Нуево Імпарсіаль". Штука ця дуже загадкова, знаєте, скільки світлих голів гибить над нею? Я хочу, щоб ви дещо вивели на світ божий, не забудьте хіба, що я тут з чистого патріотизму; як по-правді, то слідчі з поліції точать на мене зуба, але я знаю, що коли доходить до загадок, то ви – звір. Тому розкажу вам, що і як було grosso modo[228] і без викрутасів, бо вони суперечать моїй натурі.

Станом на зараз я – після різних життєвих перипетій – трохи придрейфив свій компас. Тепер-от стою посеред рівнини і зимно дивлюся на все, що відбувається довкола. І не надто рву жили, щоб заробити якесь сентаво. Розумна людина без суєти візьме і вичекає, діжде моменту – і в правильний час доля просто подасть їй руку. Ви будете сміятися, але я вам скажу, що вже минув рік, як ноги моєї не було на базарі в Абасто[229]. Товариші мої скоро перестануть мене впізнавати і будуть запитувати при зустрічі: "А хто це такий до нас прийшов?" Якщо ж я туди заскочу з фургоном, то від здивування всі просто повідкривають роти. Коротше, я, як то кажуть, вирішив піти бічною дорогою. Конкретно – кинув якір в готелі "Ель Нуево Імпарсіаль", Кангало, 3400; є в нашому місті така діра, вона додає особливих відтінків до картини життя в столиці. Якщо вже зовсім чесно, то я не задля приємності забився у цей закуток, одного прекрасного дня я таки помахаю їм ручкою:

Заграю польку вам –

І засвищу простеньке танго.

Усякі обмежені люди, побачивши на дверях оголошення, що "ночівля для кабальєрос від 0,60 долара", квапляться з думкою, що за тим стоїть якийсь шахрай. Я вас благаю, доне Ісидро, повірте мені. Я тут перед вами весь як на долоні, у мене там окрема кімната; правда, тимчасово, тільки тимчасово, зі мною в ній живе один росіянин, Сімон Файнберг, його брутально кличуть "носатим". Але він не надто надокучає, постійно пропадає у Домі Катехизису. Файнберг – такий собі залітний птах, із тих, які спершу в Мерло[230] з'являться, а пізніше у Берасатегі[231] полетять. Коли я прибився сюди кілька років тому, він уже займав цю кімнату; маю таку підозру, що Файнберг більше не зрушить із місця, так і буде тут віку доживати. Я оце з вами цілком відвертий, рутинери[232], такі як він, злять мене, часи допотопних колісниць минули, а я один із тих мандрівників, які намагаються відкривати нові горизонти. Інакше кажучи, цей чолов'яга, цей Файнберг, зовсім перестав розуміти, що саме відбувається ззовні, йому здається, що світ обертається довкола його закритої на замок скрині, і навіть у найтяжчу хвилину він нізащо не подасть руку допомоги нам, справжнім аргентинцям, у нього, хоч трісни, навіть песо і сорок п'ять сентаво не можна взяти у борг. А життя ж бо всюди кипить; онде дівчина красива веселиться, шукає розваг; одначе коли вона бачить такого живого трупа, то й говорити нічого не хоче, хіба стрелить крізь зуби якоюсь їдотою чи погляне на Файнберга, скривившись від огиди.

Ви заховалися у своїй ніші, хтось би сказав – у будці спостерігача, тому навіть подякуєте мені за те, що я намалюю вам цю, власне, живу картину: атмосфера, яка панує в "Ель Нуево Імпарсіаль", досить цікава для дослідників. Це колекція таких диваків, що можна вмерти від сміху. Скільки разів я повторював Файнбергові: "Навіщо тобі витрачати два песо на квитки на Ратті[233], якщо під боком маєш звіринець?" Якщо чесно, його макітра для такого занадто тверда, бачили б ви того придурка з фарбованим волоссям, воно й не дивно, що Хуана Мусанте так швидко перевела стрілки перед його локомотивом. Ця Мусанте, щоб ви знали, там наче господиня, вона дружина Клавдіо Сарленги. А сеньйор Вісенте Реновалес[234] і згаданий вище Сарленга – це подвійна сила, що управляє цим закладом. Три роки тому Реновалес взяв Сарленгу в компаньйони. Старий втомився воювати сам проти всіх, вливання нової крові "Ель Нуево Імпарсіаль" справді пішло на користь. По секрету розкажу вам, сеньйоре Пароді, одну річ: зараз справи в готелі йдуть значно гірше, цей заклад – бліда тінь того, що було колись. Звідки взявся цей клятий Сарленга? З Пампи, і здається мені, що йому звідти припекло вшиватися. Дивіться самі, він відбив Хуану Мусанте в одного поштаря із Бандерало[235], а поштар той був божевільним і справжнім бандитом, і притому саме йому вони наставили роги.

Сарленга знає, що в Пампі такого не пробачають, то він сів у поїзд і потягнувся до столиці, в район Онсе[236], де можна легко загубитися між людьми, якщо я все правильно розумію. А от мені не було треба ніякого Лакросе[237], щоб заникатися. Я зранку до вечора живу у своїй кімнатчині, у цій дірі, і начхати мені на М'ясника з його бандою, котрі верховодять в Абаста і не знають, куди я подівся. Я ж, навіть коли їду в автобусі, про всяк випадок корчу гримаси, щоб ніхто мене не впізнав.

Сарленга справжня тварюка, ось тільки вбраний у людський одяг, але не вміє поводити себе з людьми, одне слово, за ним тюрма плаче, хай тут присутні не ображаються на мої слова. Все ж я не кривитиму душею, зі мною він був добренький, лише раз на мене руку підняв – був під мухою, я спочатку не звернув на нього уваги, бо мав день народження. Винна в цьому Хуана Мусанте, вона звела на мене чорний наклеп, бо запхала собі межи вуха, нібито я, щойно смеркне, біжу в сусідній квартал на раз-два-три до красунечки із шиномонтажної майстерні. Я ж вам уже казав, що Мусанте від ревнощів темніє в очах, притому ж вона знає, що я стараюся далі ніж наше патіо носа не витикати – сиджу, весь забившись у свій закуток. Але ні, вона побігла поскаржитися на мене до Сарленга: нібито я прослизнув до неї у пральню самі знаєте для чого[238]. А той на мене накинувся, наче окропом облитий, і я його розумію. Якби не сеньйор Реновалес, який сам своїми руками приклав мені до ока шматок сирого м'яса, я навіть не знаю, що зробив би з тим Сарленгою, тому що я озвірів. Наклеп – він наклеп і є, щойно глянеш тверезо на речі – істина спливає на поверхню, визнаю, що фігурка у Хуани Мусанте така, що від неї можна втратити спокій, але я, як самі бачите, птах високого льоту, у мене була історія зі справжньою сеньйоритою, яка нині працює манікюрницею в доброму місці, а потім ще з однією неповнолітньою, яка колись конче стане зіркою на радіо, тож на принади Мусенте я б нізащо не повівся, бо на принади клюють хіба подібні до приїжджих із Бандерало[239], а столичні, як я, такими нехтують[240].

Як пише у своїй колонці тип в окулярах з "Останньої години", приїзд Тадео Лімардо до "Ель Нуево Імпарсіаль" цілий покритий таємницею[241]. Його наче сам Мом[242] привів сюди під свої масні жартики з анекдотиками, але наступного року Лімардо з Момом на карнавалі таки не побачаться. Баста, з кінцями! Натягнули на нього дерев'яне пальто і віднесли його на Кінта-де-Ньято, тут не допоможуть навіть інфанти Арагона[243].

Моє серце б'ється в одному ритмі з серцем нашого міста, кажу це вам без зайвої скромності, відтак я позичив у слуги, що працює на кухні, костюм ведмедя, тому що слуга цей – справжнісінький мізантроп, на різні святкування він переважно не ходить, і навіть для танців не робить винятку[244].

Низько поклонившись клятому готелю, я вийшов ковтнути кисню. Хочете вірте, хочете ні, але того вечора стовпчик на термометрі побив рекорд зі стрибків у висоту, було так гаряче, що аж до дідька смішно. Потім оголосили, що до вечора дев'ятеро чоловік отримали сонячний удар. А тепер уявіть мене: я прогулююся з волохатою мордою, звичайно, з мене струмками стікає піт; поволеньки я починаю подумувати, як би то зняти із себе цю жахливу ведмежу шкуру, адже в нас є місця, де темно хоч в око стрель, і якби туди приблудив хтось із нашої мерії, то згорів би від сорому. Отож раз я вже щось постановив – крапка! Та, як тільки я остаточно вирішив зняти нарешті той триклятий костюм, переді мною з'явився знайомий продавець з ринку; таких, як він, іноді заносить і на Онсе. Мої легені вже тріумфували, бо я встигнув хапнути свіжого повітря, а довкола на кожному кроці стояли всілякі мангали та решітки на вугіллі, але тут я буквально остовпів і мало не втратив свідомість: зирк – аж коло мене стоїть один старий, одягнений як паяц, він за останні тридцять вісім років жодного карнавалу не пропустив, причому кожного разу пиячить зі своїм земляком з Темперлея[245]. Так ось, цей ветеран, попри те, що в нього вже голова, наче сніг, побіліла, не розгубився; одним махом руки він зірвав з мене ведмежу голову, ледве без вух не залишив, але вуха мої, на превелике щастя, міцно пришиті. Словом, чи то він особисто, чи то його дружбан у блазенському капелюсі (хтось із них або вони разом) вкрали у мене ведмежу голову; та я на них не серджуся, це я сам поводився як останній дурень, тому вони мені все гарно пояснили, я дістав те, на що нарвався, волоцюзі – по заслузі. Одне тільки прикро: тепер той слуга з кухні зі мною не розмовляє, бо він, здається, запідозрив, що голова ведмедя, яку в мене вкрали, – це та ж таки голова, в якій на карнавальній бричці сфотографувався доктор Родольфо Карбоне. До речі, про брички: одна з них, з якимось пройдисвітом на козлах і добрим тузінем ангеликів, доправила мене до моєї домівки. Це тому, що карнавал на той час уже потроху загасав, а я, якщо чесно, падав з ніг від утоми. Мої нові друзі закинули мене на самісіньке дно тої брички – я тільки захихотів до них на знак вдячності. Відтак я їхав собі, неначе справжній пан, і стиха підсміювався, а зовсім поряд із бричкою, краєм дороги, шкандибав якийсь незугарний нікчема, селянин, сухий, мов той скелет, і вкрай кепський на вигляд, він ледве тягнув за собою свою фіброву валізу, а ще – якийсь задрипаний пакунок. Я запросив бідолаху сісти до нашої брички.

А що мені захотілося пожартувати, адже карнавал надворі, думав, усіх розвеселю, то я гукнув до візника, мовляв, наша бричка не з тих, які підбирають всілякі покидьки. Одна дівчина зареготала – і я тої ж миті запросив її на побачення на вулиці Умаука[246], куди я, звичайно, так ніколи і не прийшов би, бо це майже коло самого ринку. Я взагалі-то набрехав їм, що нібито живу біля фуражних складів, – навмисне, аби вони не подумали, буцім я зовсім шушваль. Але Реновалес все зіпсував, він узагалі такий чоловік, що навіть простого не тямить; ще з порогу почав на мене кричати: бачте, у Пахабрави[247] десь пропали п'ятнадцять сентаво, залишені у жилетці, а на кого ще, як не на мене, можна звалити таку притичину? Вони стали брехати, ніби я їх пропив у "Лаппоніасе"[248]. Ну, а далі було ще гірше. У мене добре око, я за півкварталу вгледів того пройдисвіта з валізою, він якраз плентався сюди, мало не падав з ніг від утоми. Я не став якось особливо прощатися, довгі проводи – зайві сльози, відтак швиденько зіскочив із брички і метнувся в закуток у підворітті, щоб не нариватися на casus belli[249]. Але я не втомлююся повторювати: спробуйте-но зрозуміти цих голодранців. Я виходив зі своєї кімнати, за яку платив 0,60 долара за ніч, з'ївши відварені холодні овочі та ковтнувши домашнього вина, що його мені дали за костюм ведмедя; у патіо я наткнувся на селянина, який навіть не відповів на моє "добридень".

Ви лиш подумайте, чого тільки в нашому житті не стається. Цілих одинадцять днів цей бевзь провів у розкішному великому номері, в хоромах, як ми його називаємо, звичайно, вікнами він виходить на перший патіо. Ви ж і самі розумієте: в усіх, хто там живе, гонор аж із вух видимає. От, наприклад, Пахабрава: він жебрає, але суто з любові до мистецтва, дехто навіть запевняє, що він – мільйонер. Спочатку знайшлися такі пророки, які стверджували, що бевзя у хороми не допустять, тому що тамтешня компанія страшенно високої про себе думки. І що ж?! За весь час ніхто з тих, хто із ним там жив, жодного разу не нарікнув. Ви собі не подумайте, ні один із них ані не писнув, ані не гаркнув. Новий пожилець поводив себе – мов шовковий. Він завжди в один і той же час випивав трохи якогось зілля, ковдри не крав, платив без помилок і справно, тон із людьми узяв правильний, матраци не тельбушив, як то роблять декотрі романтичні натури, думаючи, що ці матраци натоптані папірцями в один песо… Я щиросердо запропонував йому свої послуги, сказавши, що коли йому раптом щось знадобиться, то я в готелі… Пам'ятаю, одного туманного дня я приніс йому з перукарні коробку сигар "Ноблес"[250], і він мене однією з них пригостив, щоб я потім собі викурив її – от ніби понасолоджувався. Але ж і часи були, я готовий перед тими часами зняти капелюха.

Ну, а коли він вже в нас, здавалося, остаточно прижився, це була субота, як зараз пам'ятаю, він нам чомусь сказав, що готівки у нього залишилося всього-на-всього п'ять сентаво; я тоді ще (мені досі соромно) в душі посміявся, уявивши, як оце в неділю рано Сарленга спочатку конфісковує його валізу, а тоді викидає голим-босим на вулицю, оскільки той не може заплатити за своє місце. "Ель Нуево Імпарсіаль", як і кожен із нас, ви ж знаєте, має якісь недоліки, але в усьому, що стосується порядку та дисципліни, наш заклад більше подібний на тюрму, ніж на щось інше. Тепер настав час сказати, що у нашому готелі проживає одна надзвичайно весела компанія – троє лобуряк-веселунів; вони мешкають у кімнатчині на мансарді й цілими днями мають тільки дві речі до діла: кепкують із Носатого та балакають про футбол. Я їх іще вдосвіта намагався розбудити і гукав, щоб вони подивилися на спектакль. Але хочете – вірте, хочете – ні, їхні лінощі перемогли, з місця вони не зрушили. Я ж напередодні всіх попередив, навіть роздав кожному в руки плакат із написом: "Сенсація! Вбивчі новини! Кого незабаром викинуть на вулицю? Відповідь буде завтра!" Але зізнаюся, лобурі небагато втратили. Клавдіо Сарленга нас розчарував; це не людина, а якась суцільна лотерея, ніколи не знаєш, чого від нього чекати. Ще перед дев'ятою ранку я був на бойовому посту; щоби збавити час, лаявся з кухарем. Хуана Мусанте запідозрила мене у злих намірах, сказала, начебто я постійно стирчу на даху, аби скористатися моментом і поцупити випрану білизну зі шворок. Тоді як я всього лише влаштував собі там пункт спостереження. Одначе спектакль не вдався. Якщо я не помиляюся, десь коло сьомої ранку наш бевзь вийшов у патіо вже одягнений, Сарленга якраз там замітав. Ви думаєте, що воно зупинилося та подумало, що осьдечки чоловік, дуже занятий, оце він замітає подвір'я, а тому не буду надокучати. Ой ні, він із ним забалакав, ніби нічого не сталося. Я не чув, що саме той йому був сказав, та Сарленга поплескав його легенько по плечі, на тому кіно й закінчилося. У мене щелепа відвисла від здивування, геть зовсім не міг повірити власним очам! Я ще дві години поспіль смажився на даху, все чекав, чи буде якесь продовження, так би мовити, сидів, дожидаючи другої серії, поки, як віск, не розплавився під стоклятим сонцем. Коли я зійшов униз, селюк порався на кухні й дуже мило пригостив мене смачненьким супом. Я людина товариська, можу зійтися з кожним, тож почав із ним розмову ні про що, зірвавши квіти з подій дня, бо вирішив дещо в нього вивідати; він приїхав із Бандерало, і в моїй голові заворушилася підозра, що він з'явився з певною делікатною місією, простіше кажучи, що це чоловік Мусанте підіслав його сюди, аби все повинюхувати: тиць – туди, тиць – сюди, що тут воно та як? Мене аж розпирало від цікавості. Але спершу я мусив втертися до нього в довіру, тож розповів йому одну історійку, котра нікого не залишить байдужим[251]. Йдеться про випадок із преміальним купоном взуттєвої фабрики "Титан", це такі купони, які можна обміняти на блузу. Наш Файнберг утелющив купон племінниці галантерейника, а ця взяла і не помітила, що купон уже використаний. У вас просто волосся стане сторч від здивування, коли я скажу, що той селюк і бровою не повів, слухаючи мою розповідь, навіть в кінці, коли я дійшов до місця, як Файнберг, вбраний у ту ж таки блузу, дає купон дівулі; причому, кажу, дурепа не дивиться на нього, ну, бо ніби для чого їй це; вона збаламучена улесливістю і казочками цього пронози, тож нічого не зауважує. Я договорив, але тут же збагнув, що мій співрозмовник поринув у свої думки і що його взагалі ніщо не гребе.

Вирішивши, що треба брати бика за роги, тобто приперти його до стінки, я отак просто в лоб його запитав: як тебе звуть, га? Мій приятель засмикався, закліпав очима, але часу, щоби придумати якусь, бодай ідіотську відмовку, щоб якось повіднікуватися, в нього не було; він довірився мені, на мою превелику радість, і сказав, що його звуть Тадео Лімардо.

Як-то кажуть, злодій у злодія дубця вкраде, і на кожного шпигуна власний шпигун знайдеться. Отже, я почав було за ним стежити – і стежив, доки того ж таки вечора він не пообіцяв мені, що якщо я не припиню за ним волочитися, наступаючи йому на п'яти, то він всі зуби мені повибиває. Ну, але сіті я не дарма позакидав: йому було із чим критися. Уявіть собі становище, в якому я опинився. Ось вона, таємниця, я вже майже зловив її за хвоста, а далі все разом встало, я сиджу, замкнений у своїй кімнатчині, ще й кухар-деспот хоче мене зі світу звести.

Щоправда, того дня у готелі було не дуже весело: жіноча частина пожильців зазнала неабиякої втрати, бо Хуана Мусанте на добу поїхала в Горчс[252].

У понеділок, мовби ніде нічого, я завіявся до їдальні. Кухар проходив з каструлею повз мене, але, звичайно ж, через свою телячу впертість супу мені не налив. Я дотямив, що тиран вирішив поморити мене голодом за те, що напередодні я доволі грубо себе з ним поводив. Тоді я почав голосно нарікати на відсутність апетиту – і цей харцизник, суперечність на двох ногах, моментально налив мені аж дві порції, та так щедро, що мене, певно, і в могилу покладуть із цим супом у животі, бо я навіть з місця зрушити не міг, такий зробився важкий, наче статуя.

Тим часом за столом панувала щира радість, проте свято нам зіпсував цей селюк, який сидів з траурною фізіономією і навіть миску свою відштовхнув ліктем. Татом клянуся, сеньйоре Пароді, я, зловтішаючись, очікував, що кухар схамене його і присадить, коли побачить, що той із неповагою ставиться до його страв. Але, здається, Лімардо здивував кухаря своєю нахабністю, через це той підігнув хвоста; мені довелося хіба що тихцем підсміюватися. Аж тут увійшла Хуана Мусанте, очі у неї грізно блискотіли, а стегна, повірте, – о, в цих стегнах можна втонути. Ця зараза постійно до мене присікується, готова зжерти мене живцем. А я просто собі мовчу, як могила невідомого солдата. Одначе тут вона, навіть не глянувши на мене, почала збирати тарілки і сказала кухареві, що він ледацюра, що їй осточортіло з цим боротися, що їй простіше самій зробити всю цю його роботу. Раптом вона опиняється ніс у ніс із Лімардо – і геть зовсім втрачає дар мови; я думаю, вона побачила, що він не доїв свій суп. А Лімардо дивиться на неї так, наче вперше в житті жінку побачив (також мені ясно, як божий день, що Лімардо намагався увічнити у своїй пам'яті незабутній образ Хуани Мусанте). Ця сцена, така зрозуміла суто по-людськи, закінчилася тим, що Хуана чомусь сказала шпигунові, Тадео, що він трохи задовго спав, тож чи не час йому подихати свіжим сільським повітрям? Лімардо не відповів на її тонкий натяк, він був зайнятий дуже цікавою справою: робив хлібні кульки (за таку дурнувату звичку наш кухар давно лупить усіх по пальцях).

Через дві-три години трапилася нова історія, і коли я вам її опишу, ви незлим, добрим словом згадаєте закон, завдяки якому вас запроторили до тюрми[253]. О сьомій вечора я, вірний своїй старій звичці, зазирнув до першого патіо, щоби поїсти собі там бусека[254], що її наші господарі замовляють переважно у закладі на розі. Отже, ви можете вгадати (адже ви вирізняєтеся такою видатною кмітливістю), кого ж я там побачив? Ось власне! Салівасо Пардо[255] власного персоною: капелюх із вузькими крисами, вдягнутий і взутий – весь як із голочки, геть тобі малюночок із "Фрая Мочо"[256]. Угледівши старого приятеля з Абасто, я кулею рвонув до своєї кімнати і вирішив на тиждень-два залягти там на дно.

Але вже через три дні Файнберг натякнув мені, що дорога вільна: Пардо встиг щезнути – звичайно ж, не заплативши, а разом із ним кудись запропали всі лампи з третього патіо (вціліла тільки одна – власне та, яку Файнберг носив у кишені). Я, щоправда, моментально запідозрив, що Носатому захотілося рознюхати, в чім тут річ, тому-то він і придумав цілу цю баєчку. Я до кінця тижня все ж таки просидів, зачинившись у своїй кімнаті, та почувався зовсім як у Бога за пазухою, поки кухар не виманив мене з неї назовні. Мушу вам сказати, що цього разу Носатий вирішив розповісти правду; взагалі, після цього я міг би насолоджуватися законною свободою, проте мене відволік один цілком банальний епізод – на перший погляд, звичайний, хоча уважний спостерігач щось таке неодмінно помічає. Лімардо перебрався із хоромів у комірчину (0,60 долара за день), а оскільки в нього не було навіть цих 0,60 долара, його змусили вести готельні рахунки. Але мене так легко не обдуриш, я блискавично запідозрив щось недобре; значить, він таким чином вирішив проникнути в бухгалтерію і порозвідувати там певні секрети. Отже, наш бевзь цілісінькі дні нібито просиджував над гросбухом. У мене в цьому закладі конкретних обов'язків нема; якщо я часом наглядаю за кухарем, то це тільки тому, що маю потребу бути бодай чимось корисним. Ось я і прогулювався собі туди-сюди, доки сеньйор Реновалес не заговорив зі мною батьківським тоном; і тоді мені довелося відповзти у свій закуток.

Десь через двадцять днів поширилися чутки, досить подібні на правду (хоч насправді абсолютно брехливі), начебто Реновалес хотів викинути Лімардо геть, а Сарленга не дозволив цього зробити. Але мене неможливо ошукати; хай навіть про це напишуть великими літерами у всіх газетах, я не повірю! З вашого дозволу, я хотів би викласти вам свою версію цих подій. Скажіть чесно, ось ви можете собі уявити, що сеньйор Реновалес – та й карає бідолашного недоумка? Або що Сарленга, з його характером, міг би повестися справедливо? Га? Навіть не намагайтеся, плюньте на ці вигадки; насправді все відбувалося зовсім інакше. Вигнати бевзя хотів Сарленга, до того ж Сарленга постійно над ним знущався, а захищав його Реновалес. І додам іще таке: мою точку зору на ці події поділяє і компанія із мансарди.

Але факт залишається фактом. Лімардо доволі швидко перестали задовольняти стіни кімнати-офісу, а тому він пішов завойовувати територію готелю – з такою швидкістю розливається оливкова олія, це просто неможливо зупинити. То він боровся з вічним протіканням даху над кімнатами за 0,60 долара, то фарбував у якийсь дурнуватий колір дерев'яну решітку, то виводив пляму зі штанів Сарленга; потім йому дозволили щодня вимивати до блиску перший патіо, наводити лад у хоромах і вигрібати звідти усе сміття.

Крім усього, Лімардо почав інтригувати і сіяти ворожнечу поміж персоналом: так йому було легше всюди встромляти свого носа. Наприклад, якось наші жартівники з мансарди сіли собі тихенько та й помалювали в яскраво-червоний колір кота із крамнички з причандаллям для гаражів. Мене лобуряки не запросили, оскільки знали, що я почав читати "Паторусу"[257]; цю книжку мені позичив доктор Ескудеро[258]. Цей випадок багато про що може розповісти спостережливій та швидкій на розум людині: власниця крамнички, яка ледве зводила кінці з кінцями, вирішила звинуватити одного з наших пройдисвітів із мансарди в тому, що той вкрав у неї кілька закруток на пляшки і дві-три лійки. Хлопців це пройняло – і вони вирішили зірвати злість на котові. А Лімардо зіпсував їм цілу пригоду, забрав у них напівпофарбовану тварину і щосили жбурнув її на дворик за готелем, кіт, до речі, міг собі переламати всі кості, і тоді дехто мусив би відповідати перед Товариством захисту тварин. Сеньйоре Пароді, я навіть згадувати не хочу про те, що вони зробили з цим кретином Лімардо: вони повалили його на кам'яні плити; один сів йому на живіт, другий тримав голову, третій змушував ковтати фарбу. Я також із превеликим задоволенням узяв би в цьому участь, скажімо, стукнув би його по макітрі, але, присягаюся, я злякався, що він впізнає мене навіть серед всіх тих людей, які навалилися на нього. Крім того, треба враховувати, що наші жартівники в таких справах украй скрупульозні, не мені вам про це казати, якби я вліз у цю бійку, був би з ними вже навіки зв'язаний. Саме в цю мить, як грім з ясного неба, наскочив Реновалес і розігнав усіх к бісовій матері. Двоє з трьох вигадників встигли добігти до комірчини, третій хотів було пробратися за мною до курника, проте важка рука Реновалеса його наздогнала – нехай навіть і там. Спостерігши таке батьківське виховання й турботу, я хотів уже був влаштувати Реновалесові овації, одначе свої бурхливі емоції відклав на потім. Селюк тим часом звівся на ноги; дивитися на нього було важко, та все ж він отримав свій приз. Сеньйор Сарленга особисто приніс йому склянку кандьялю[259] і змусив випити, примовляючи: "Ну ж бо, не вередуйте. Випийте залпом, до краплі, врешті-решт, чоловік ви чи не чоловік?"

Прошу вас про єдине, сеньйоре Пароді, не робіть з історії з котом негативних висновків про звичаї мешканців готелю. І для нас там світить сонечко; хоча деякі неприємні події залишили в мені несмачний осад, потім я оцінив їх із філософської точки зору – і сам же й посміявся над пережитими мною страхами. Навіщо ходити далеко?! Ось вам, наприклад, історія про деякі послання, написані синім олівцем. Ви тільки послухайте! Є люди, що не пропустять жодного приводу доскіпатися, їм аби привід поляскати язиком і попліткувати; вони все про всіх знають, але своєю маячнею наганяють на слухачів сон. А ось я кого хочете переплюну, якщо треба розповісти нову цікаву оповідку. Отже, одного дуже недоброго дня я повитинав ножицями багато сердечок із паперу, бо сорока принесла мені на хвості, нібито Хосефа Мамберто, племінниця галантерейника, яка крутила спідницею перед Файнбергом, – так ось, начебто ця Хосефа намагалася отримати назад ту нещасну блузу, що належалася їй за вже погашений купон. Щоби кожна муха в нашому готелі була в курсі цієї справи, я на всіх паперових сердечках написав вельми дотепний текст, звичайно, змінивши почерк. Написав же я ось що: "Сенсація! Новина! Хто у нас вже ось-ось-ось одружується з X. М.? Відповідь: пожилець готелю в блузі!" Я сам поширював сердечка і, коли ніхто не бачив, підсовував їх під двері, навіть під двері до туалету. Хочу вас запевнити, того дня їсти мені хотілося не більше, ніж поцілувати себе в лікоть, так я нетерпеливився; я ж бо не знав, чи вдасться мені ця витівка. Але страх, що я пропущу обідню другу страву, змусив мене з'явитися до їдальні вчасно. Я був у самій блузі, дуже собою задоволений, сидів на своєму місці та калатав ложкою по тарілці, щоби на мене звернули увагу та щоби помітили мою пунктуальність. Нараз вискочив кухар, я прикинувся, наче з величезною цікавістю читаю, що саме написано на паперовому сердечку, а більше нічого довкола себе не бачу. Якби ви там були! Не людина той кухар – блискавка! Я не встиг утекти; він підняв мене правою рукою, лівою схопив мої сердечка, зіжмакав їх і безжально тицьнув мені ними до носа. Все ж ви не судіть суворо цього грубіяна, сеньйоре Пароді, я був сам винен. Занесло мене до їдальні в блузі, ось він і розлютився.

Шостого травня, о котрій саме годині – точно вам не скажу, за декілька сантиметрів від чорнильниці у формі голови Наполеона, що належала Сарлензі, лежала сигара. Сарленга, великий майстер обробляти і знаджувати клієнтів, вирішив таким чином переконати в респектабельності закладу досить впливового бідаку; той сеньйор був правою рукою директора Товариства перших холодів, і він прийшов запросити Сарленгу на свято до притулку "Унсуе"[260]. І ось, щоби переконати бороданя, аби той в нас поселився, Сарленга пригостив його сигарою. Той, звичайно, не змушував просити себе двічі, вхопив сигару і тут же її розкурив, так наче він сам папа римський.

Та, як тільки сеньйор Курило зробив першу глибоку затяжку, ця підла сигара вибухнула; фізіономія поважного гостя стала чорна від сажі. Але ж і вигляд він мав! Ми – всі, хто підглядав за цією сценою, – від реготу буквально покотилися по підлозі. Після такого дотепу те вайло вирішило якнайшвидше злиняти, а тому заклад втратив надію запопасти ще одного клієнта. Сарленга жахливо розлютився і почав нюшити, що то за вилупок і блазень підклав на стіл сигару із сюрпризом. Я маю золоте правило: не сперечатися з божевільними ідіотами. Ніби нічого не сталося, я пішов до своєї кімнати і наткнувся на селюка, який крокував мені назустріч, вибалушивши очиська так, наче він був у трансі. Річ у тім, що він зайшов до кабінету Сарленги без дозволу, а немає нічого гіршого, ніж отакий вчинок, і підступив до господаря, і сказав: "Цю сигару із сюрпризом підкинув я. У мене на цього типа є зуб". Пиха – ось що вб'є Лімардо, прошепотів я про себе. Узяв і геть-чисто все розказав, і ніхто ж його за язика не тягнув. Міг же хтось інший взяти на себе відповідальність за цю сигару. Тямущі люди взагалі ніколи ні в чому не зізнаються… А якби ви бачили, наскільки дивно повів себе Сарленга! Він тільки стенув плечима і сплюнув на підлогу, ніби не в себе вдома. І тої ж миті перестав лютувати, наче нічого не сталося. Потім задумався. Я так зрозумів, що десь тут у нього слабке місце; певно, Сарленга злякався, що якщо все ж таки відлупцює підступника, то хтось із нас, не вагаючись, покине готель, скориставшись із того, що він, як завжди після важких денних справ, засне міцним сном.

Лімардо після того, що сталося, вештався, наче сновида, адже господар здобув над ним моральну перемогу, а ми отримали від видовища купу неймовірної втіхи. Ipso facto я носом прочув обман: витівку із сигарою нахимерив не наш селюк, він був дурень і не міг до такого додуматися. До того ж до нас дійшли чутки, що сеньйорита сестричка Файнберга знову закрутила кохання з одним із власників крамнички з розіграшами – тої, що на розі вулиць Пуейрредона[261] і Валентина Гомеса[262].

Мені дуже прикро розповідати вам те, що вас страшенно засмутить, сеньйоре Пароді, але на другий день після того, як вибухнула сигара, наше мирне життя зворохобилося певною неприємною подією, яка розтривожила навіть тих, хто дивиться на життя з байдужою посмішкою. Розповідати про це легко, хоча пережити щось подібне дуже непросто: Сарленга і Мусанте жорстоко посварилися! Я все мучуся-мучуся, намагаюся пригадати, чи траплялося щось подібне в "Ель Нуево Імпарсіаль"? Відтоді, як один турок-недоросток схопив половинку ножиць і, заверещавши, як недорізана свиня, накинувся на Бенгальського Тигра[263] через якийсь суп, будь-які бійки дирекція офіційно заборонила. Якраз тому ніхто не протестує, коли кухар своїм черпаком приводить до тями буйних бешкетників. Але життя нас вчить, що риба гниє з голови. Якщо полем для сутичок стає кабінет власників, то чого ж тоді можна очікувати від нас – сірої маси, простих пожильців? Запевняю вас, я пережив надзвичайно прикрі хвилини і цілком занепав духом, я втратив, як часом кажуть, моральні орієнтири. Про мене можна наверзти купу всілякої всячини, але в хвилини випробувань я ніколи не мислив по-занепадницькому. Ну, бо навіщо сіяти паніку? Я тримав язика за зубами. І кожні п'ять хвилин прослизав по коридору повз кабінет, де сварилися Сарленга і Мусанте, хоча в чому причина крику, так і не зрозумів. Потім я кинувся до кімнати за 0,60 долара і закричав: "Новина! Сенсація!" Ці людці з темних століть позабивалися вглиб своєї кімнатчини і не звертали на мене жодної уваги, одначе я впертий, як баран. Нараз Лімардо, який розважався тим, що чистив гребінець Пахабрави, все ж таки дослухався до моїх волань. І навіть не дав мені закінчити фразу, а вискочив, як ошпарений, і побіг до кабінету. Я – тінню за ним. Аж раптом він повертається і каже мені з металом у голосі: "Зробіть-но мені послугу, покличте всіх пожильців сюди, і то швидко". Ну, мені не потрібно повторювати двічі. Я щосили побіг збирати наших покидьків. Прийшли всі – крім Носатого, який затримався на першому патіо; допіру пізніше ми побачили, що щезнув ланцюжок від зливного бачка. Наша шеренга – жива вітрина соціальних верств: мізантроп ішов коло блазня, меш�