Розмова буде про справи дуже серйознi, через те давайте вiдразу домовимося про термiнологiю. Значить, так: Щ у к а — це щука-риба роду жiночого. Щ у п а к — це щука-риба роду чоловiчого. Щ у ч е н я т а, щ у п а ч е н я т а, щ у п а ч к и, щ у п е л я т а — це таке собi — дрiб'язок. ...Суперечка буяла страшна, аж трохи не до бiйки: хто бiльшу впiймав щуку. Гордiй Iванович, знаменитий спiнiнгiст, що обшмагав своїм спiнiнгом Десну, Днiпро i всi iншi озера вiд Чернiгова до Днiпропетровська, захлинаючись, розповiдав, що десь бiля Бужина вiн витяг на спiнiнг щуку вагою 21 кiлограм 310 грамiв, що вся вона була в мулi, як у клоччi, i що, розчинивши, вiн викинув у неї зсередини двокiлограмового судака, а зуби в щуки були у сантиметр завдовжки, i що вiн iз зуба зробив собi шило i тим шилом i досi протикаі пiдметки! Дiд Круча слухав Гордiя Iвановича, презирливо пихкаючи люлькою, i коли Гордiй Iванович, кiнчаючи розповiдь, зiтхнув: "Отака була щука!" — дiд Круча рвучко пихнув люлькою, витяг люльку з рота, сплюнув i промовив: — Щупеля! Гордiй Iванович пiдскочив, хотiв щось крикнути, але в нього вийшло тiльки: — Т-т-т-т-т!.. Вiн закашлявся, сiв, ударив об землю рукою, захлинувся, довго вiдсапувався, вхопив баклажку, ковтнув води, ще хотiв щось сказати, та дiд Круча його перебив сердито: — Ти пiсню знаіш? — Яку пiсню? — Що отаман Iван Сiрко спiвав? — А мало хiба Iван Сiрко пiсень спiвав? — Та я про щуку питаю. Пiсню про щуку? Оту: Та щука-риба в морi Гуляі по волi... А менi, молодому, Нема щастя-долi... — Чув таку пiсню? — присiкався дiд Круча. — Ну, чув! — Так її отаман Iван Сiрко спiвав! Давнi дiла! Так оту щуку, що її Сiрко бачив, я впiймав! Три пуди з фунтом! А ти менi — двадцять одно кiло. Щупаченя твоя щука проти моії! О! — Та вiдкiля ви, дiду, знаіте, що то та сама щука? — Та ти не перебаранчай! Ти слухай! Ми сидiли на березi Пiдстепного лиману, пiд розлогою вербою, i така та верба стара-стара, що аж репнула вiд старостi i на три стовбури подiлилася, стовбури тi в рiзнi боки порозкарячувалися i утворили вже не дупло у вербi, а якесь мiжстовбур'я, де не те що сiсти, а й лягти можна. Дiд Круча запевняі, що тiй вербi: "Лiт iз тища, а може, й менше". — Сiрко Iван, дiду, пiд цiію вербою, часом, не вечеряв? — Сiрко? Що Сiрко?! Сiрко — це було позавчора, а ти скажи, чи не сидiв пiд цiію вербою князь Святослав, як плив Днiпром-Славутою печенiгам бубну вибивати! Ти про це подумай, а не про Сiрка, про Йвана! О! — Та ви, дiду, i такого можете наговорити, що пiд цiію вербою великий князь Київський Олег цiлувався з вiзантiйською князiвною Ганною, пiсля того як ото вiн "княжну поя, отиде в волостi своя". — А чому нi? — визвiрився дiд Круча. — Чому, я питаю, не поцiлуватися пiд такою пiд вербою?! Та пiд таким небесним шатром, зорями вигантованим та ще й пiд тихий плюскiт джерела дзеркального? А ти б хiба не поцiлувався?! А воно й справдi: глибоке-глибоке темно-сині, аж чорне, небо над нами, а зiрок тих, зiрок, — та такi тi зорi чистi, такi осяйнi, — нiби хтось їх навмисне на цю нiч понадраював тертою з сирiвцем цеглою... Вiд Пiдстепного лиману до самiсiнької розкаряченої верби-велетня прослалася протока з прозорої води. До цiії протоки пригорнувся безкрайнiй херсонський степ, прилiг i цiлi столiття з тої протоки, гарячий, воду дудлить i нiяк напитися не може... А вода там свiжа-свiжа та прозора, бо з-пiд верби i далi поза вербою в ту протоку б'і джерельна вода, вiками б'і вода iз багатьох джерел, узимку навiть не замерзаючи... А на тому боцi протоки верболiз iз очеретом над водою нахилилися. У протоцi риба граі: окунi та щуки. А малечi тої, малька, — табуни хмарами гуляють! Протока ця за розчахнутою вербою повертаі влiво i помiж вербами берегами йде лiворуч у Фролiв лиман, а праворуч — у Казначейський. Чому Фролiв, чому Казначейський? Чому такi назви дивовижнi? Тут монастир був... I всi цi неосяжнi угiддя, луки, лимани, озера — все це було монастирське, i був чернець Фрол — то його iм'ям лиман прозвано, а монастирський казначей залишив назву для другого лиману. А в лиманах — риба й раки: карасi, як ваганки, а лини, як пiдсвинки, окунi, як постоли, а щука — як човни-довбанки. Часто-густо чути тут над протокою вiдчайдушний хлоп'ячий крик: — Диви-диви-диви! Он! Он-он-он, поплив! Окунь! Хай мене бог уб'і, як постiл! криками лимани сполучаються з рiчкою Конкою, що вiд Днiпра тече поруч рiчки Кринки пiд селом Кринками аж туди до села Козачих Лагерiв, а там уже знову з'іднуіться з Днiпром... За селом за Кринками з Конки праворуч витiкаі невеличка, густо-прегусто вербами закучерявлена рiчечка Басанка, яка шанобливо пригортаіться до могутнього Днiпра, а з Басанкн невеличкий ірик iде у Дiдiв лиман, а круг Дiдового лиману порозлягалися лимани Мала Злодiївка, Велика Злодiївка, Круглик, Шия... ...Посеред Дiдового лиману був колись невеличкий острiвець, густющим-прегустющим очеретом зарослий. А на тому острiвцi та росло три кущi калини. Давно це було. Ще до царицi Катерини. Жив у тi часи десь аж пiд Херсоном дiд Ступа. Жив вiн з бабою Килиною, а дiтей їм господь не дав. Баба Килина була дуже люта, така люта та клята, що впiймала колись у себе в обiйстi татарина i повернула йому голову очима назад: — Щоб уперед басурмен нiколи бiльше не дивився! Дiд Ступа саме ятерi на озерi трусив. Потрусивши ятерi, дiд прийшов додому, побачив того татарина, що взад дивився, перехрестився, проказав, тремтячи: — I менi таке буде! Та городами, городами, городами на луки та до Днiпра... Та як пiшов понад Днiпром проти води, та й дiйшов аж до теперiшнього Дiдового лиману. Дивиться — острiвець. Вiн переплив рiчку Басанку, де бродом, де плавом — на острiвець. Викопав мiж трьома калиновими кущами землянку та й оселився на тому острiвку. Утiк, виходить, од баби. Та ви гадаіте, не знайшла його баба? Знайшла! Перебралася баба Кплина на острiвець заганяти дiда додому. — Доки ти мене мучитимеш? — кинувся до баби дiд. Баба Килина дiда по тiм'ю цiпком! Дiд-у неприто-мiю! Баба на нього — цеберку води! Дiд схопився i тiкати! А в головi ще в дiда як слiд не вияснилося, — вiн у воду. А там — ковбаня! Потонув дiд — тiльки бульбашки на тiм мiсцi пiшли. З того часу й прозивають цей лиман Дiдовим лиманом. Давно це було. Вже й острiвця того нема — у воду осiв, а ще й досi на тiм мiсцi, де пiрнув дiд Ступа, як подивитися, бульбашки з дна пiдносяться... — Ну, а з бабою Килиною що? — А що з такими бабами, як баба Килина, буваі? У вiдьми пошилася! Довгенько на мiтлi отам побiля Херсона кружляла, корови висмоктувала, а потiм до Киіва на Лису гору подалася. За головну вiдьму, кажуть, на Лисiй горi правила. Ото, як було справляіться на Лисiй горi вiдьомський шабаш, так часто-густо чувся найдужчий голос, — рiзко отак заспiва, заспiва, заспiва, а потiм i виведе, нiби бугай з поросям, — то баба Килина! А ото рокiв iз десять тому приїздив до нас iз Херсона лектор, так казав, що вiдьом уже й на Лисiй горi зничтожено, вже тепер там самi забобони залишилися! А що воно за штука отi забобони, я вам уже й не скажу! Казав тут один, бiля церкви, як я ото у великий пiст говiв, що то нiби антилерiгiйна пропаганда! Могло буть! Це так про Дiдiв лиман дiд Кирюха з Маячки розповiдаі. — Та що ви його слухаіте? — пихкаі люлькою дiд Круча. — Верзе чортiйщо! I хто б ото йому повiрив, що баба дiда втопила?! Та не народилася ще й нiколи в свiтi не народиться та баба, щоб мене втопила! Моя покiйниця теж колись була за качалку вхопилася! Так я їй показав качалки! Якби була чобiт не заховала та на пiч мене не загнала, — я б її був порiшив! I не кавкнула б! А так своію смертю померла! Бачили ми таких бабiв! — А де ж, дiду, Сiркова Iванова щука, на три пуди з фунтом? — запитав у дiда Кручi Гордiй Iванович. Дiд Круча подивився на небо, позiхнув, перехрестивши рота: — Побiлiшав, дивiться он, уже Чумацький Шлях! I Волосожар геть он аж куди вiдкотився! Давайте подрiмаімо! Ось-ось уже й на свiт благословлятиметься! Лягайте! Взавтра хай про щуку розкажу. * * * ...Дiд Круча набив люльку, притоптав тютюн у люльцi нiгтем великого пальця, зашморгнув кисета, заховав кисета в кишеню, узяв з багаття жаринку, поклав у люльку, розпалив люльку, пихнув разiв iз п'ять, вийняв люльку з рота, сплюнув i почав: — Було це... Та ще мiй дiд покiйний, царство їм небесне, живi були. Щоб не збрехати, було це якраз отодi, як вийшло замиренiі з Гапонiію (Японiю дiд Круча уперто називав Гапонiію, а японцiв-гапопцями). Почали в нас тодi, пам'ятаю, панськi якономiї палити. То там у степу пан горить, то там... Та й у нас була панська якономiя... Я родом не тутешнiй, я звiдти, аж iз-за Чаплинки, туди ближче до Таврiї... Менi вже тодi на призов повернуло. От дiд i кажуть: "Що ж воно таке оце на свiтi робиться?! Скрiзь пани горять, а наш же як: у бога теля з'їв, чи як?" Подивилися дiд на мене, а я на дiда, а потiм дiд i кажуть бабi: "Ти, Федосько, хлiба нам у торбину поклади, хлiбин зо двi, та цибулин з десяток, солi, пiдемо ми з Ваньком (мене Iваном кличуть) сiткою перепели ловити". "А навiщо ж вам аж двi хлiбини?" — запитуі баба. "Та ми не швидко повернемо! Наловимо перепелiв — та, може, аж до Олешек на базар понесемо, в Олешках, кажуть, нiмцi за перепели добрi грошi дають!" Дiд говорять, а самi й не посмiхнуться, а я зразу здогадався, що не перепелами тут тхне. Одне слово, щоб довго не говорити, згорiла тої ночi нашого пана якономiя, а ми з дiдом опинилися аж ув Основi, працювали на виноградниках, а потiм у цi мiсця прибилися та тут уже й отаборилися. Батько мої з братами та з сестрами на Дальнiй Схiд подалися, десь аж на Амурi опинилися, а я з дiдом залишився. Коли все трохи вщухло, переїхала до нас i баба, та й жили вже ми тутечки, тут я й одружився, тут спочатку бабу ми поховали, а потiм i дiда... Замовк дiд i замислився, замислився... Покотилася з неба зоря, заревiв бугай у Казначейському лиманi, вдарила пiд кугою щука. — Ач б'і! Ач, як б'і! — мотнув бородою дiд. — А коли ж уже про щуку, дiду? Про Сiркову? — Гордiй Iванович до дiда. — А ти не перебаранчай! — сердито огризнувся дiд. — Ти слухай! Тихо, тихо стало навкруги. Така настала тиша, що не чути було навiть плюскоту джерельного струмка, не шарудiли очерети, не викидалася риба. I ми нiби не дихали. Раптом крик: — Ко-ко-ко! Крг-гр-гр-гр!! Залопотiли крила, i сонний пiвень зiрвався з верби й упав на Гордiя Iвановича. — Бий тебе сила божа! — пiдскочив Гордiй Iванович. — Звiдки вiн тут? — Здох би вiн йому! — вилаявся дiд Круча. — То сторожовi кури на вербi ночують. Сторож тут рибальську снасть стереже! Бригада тут рибальська колгоспна рибалить! — Дивись, налякав як, гемонський пiвень! I знову тиша, тихо, тихо... ... — Так ото, значить, i попливли ми на човнi з дiдом, — почав дiд Круча, — у рiчку в Басанку. У Дiдовому лиманi в нас ятерi стояли. Так ми було потрусимо ятерi, а тодi й балуімося на щук у Басанцi, на живця... А ковбанi там глибочезнi і. Там така і ковбаня — сажнiв, мабуть, iз п'ять завглибшки. Закинули, значить, ми на живця. Живець чималенький, гачок теж такий, що й бугая вдержить, а лiска — у двадцять п'ять волосин. Тодi ще капронiв ми не знали, а самi лiску плели з кiнського хвоста. У степових коней, що в табунах довга ходили, добряча волосiнь була — мiцна, замашна i у водi непомiтна. Щук ми ловили на живця багато. Так що не було нiчого дивовижного, що раптом поплав пiрнув. Пiдсiк я. А дiд — поруч. Пiдсiк, значить, смикнув, — i згадав чорта: за корч зачепилося. Дiд не любив на водi чорта згадувати, лайнув мене за те, що я його згадав, та й питаі: "Чого ж не тягнеш?" "Чепа, — кажу, — корч!" Та як смикну! А воно мене як смикне — так я стовбцем у воду; виринув та до дiда: "Рят..." А воно мене як смикне — я знову пiрнув! Дiд штани з себе та в воду, мене рятувати. Виринув я з води, а дiд мене за руку, а сам за вербу держиться, — верба на березi аж до води вiти похилила. I от вам отака чортiвня: я вудку держу, дiд одною рукою мене держить, а другою за вербу держиться! А воно водить, а воно водить! Як поведе, як поведе... — Та що ж водить? — не витримав Гордiй Iванович. — Та ти слухай, — одмахнувся дiд. — Що водить? А я знаю, що там на гачку сидить: може, щука, може, сом, може, ще якась лиха личина! Водить, смикаі, та так смикаі, та так смикаі, що рука трiщить. Дiд кричить: "Тягни! Подтягуй!" А я не можу, не пiдтягну! З пiвгодини отак воно нас водило! Аж ось нiби пiддалось! Iде! Я його все хочу iз води виважити, щоб повiтря вхопило! Коли ось витикаіться з води щось таке вродi бура коров'яча морда, тiльки безрога! Виткнулося воно, нас як побачило та як шугоне назад, трохи, трохи я вудки не випустив. I знову почалося: водить та й водить... Не знаю, що вже тому дiдовi спричинилося, — чи змерз, чи щось iнше, — та тiльки вiн у крик: "Пустю! Пустю, їй-богу-пустю! Не можу!" "Держiться, — кричу, — може ж воно уходиться?" "Та пускай, — дiд кричить, — бо воно нас обох потопить!" I таке — хтозна-що й робиться! Та ось iз-за рогу Микита Пувичка човном виткнувся! Пiдпливаі: "Що таке?" "Рятуй, Микито!" — ми з дiдом до нього. А воно якраз знову вгору йде, морду витикаі... "Бий, Микито, веслом! Бий!" Микита як урiже його веслом межi очi, — вивернулося воно на водi. Дивимося — щука! Ну, як теля завбiльшки. Вигорнули ми його на берег, одтягли подалi вiд води... Ох, i страховидло! Три пуди й фунт! Голова, ну не менше, як у корови, тiльки безрога. Ночви iкри ми з неї випустили... Он яка щука! — А звiдки видно, що вона Сiркова? — запитав Гордiй Iванович. — Звiдки? А в неї отам над очима, нiби на лобi впоперек, вродi як лiтера "СИ"... Сiрко, значить... Мiчена. — Щось ви, дiду Кручо, такого тут набуровили... "СИ"... Лiтера... Сiрко щуку в морi бачив, а це он аж де, в Басанцi... Та й коли той Сiрко був, а коли ви з дiдом щуку витягли?! Казку десь чули, дiду? — А ти хiба не читав, у книгах було написано, що в Москвi оце не так давно впiймали щуку, а на нiй кiльце, а на кiльцi напис, що, мовляв, сiю щуку пущено за царювання Бориса Годунова! Он аж коли! Триста лiт щуцi! А Сiрко — це не так уже й давно, i двохсот лiт нема! А ти не вiриш?! ..."Великi, — сам собi я подумав, — щуки бувають на свiтi! Три пуди й фунт! Iсторичнi щуки!" * * * При нас дiд Круча великої щуки нi разу не впiймав. Побило всi того лiта щучачi рекорди одно симпатичне подружжя спортсменiв, немолодих уже людей, Валентини Василiвни та Гаврила Iвановича. Скiльки ж вони щук поперетягали! Та яких! Щоправда, на три пуди з фунтом не було, а так до десятка кiлограмiв бували. I знаіте, на що? На дорiжку! На блешню! Гаврило Iванович сiдав на весла, а Валентина Василiвна з дорiжкою. Виїздили вони двiчi на день: уранцi й увечерi. Як виїдуть, обов'язково мiнiмум з пiвдесятка щук i і! А було, що й до двох десяткiв! По кiлограму i бiльше! Що дивно, коли веслуі Валентина Василiвна, а веде дорiжку Гаврило Iванович — дуже рiдко бралася щука! А як тiльки дорiжка у Валентини Василiвни — тягне одну за одною! Особлива якась симпатiя у щук до Валентини Василiвни. Чи, може, самi щупаки бралися?! Ох, i щуки ж на рiчцi на Концi! А на Басанцi! А на Днiпрi! Так он, значить, знайте: щуку найдобутливiше ловити на живця! Але добре i на дорiжку, i на спiнiнг, i на кружала, i на жерлицю! А то ще і один дуже оригiнальний спосiб ловити щуки. Ви пливете понад берегом човном i пильно вдивляітеся у кугу, в осоку, пiд очерет, що випинаються аж iз самiсiнької води. Раптом бачите: стоїть пiд берегом величезна щука, мордою до очерету, видко, що вона якось важко дихаі, а з рота в неї щось стирчить. Пiд'їздите потихеньку, щука не тiкаі. Ви її пiдсакою — рраз! — в човен. I бачите, щука вхопила великого судака i нiяк проковтнути не може! I викинути з рота не може, бо плавники в судака настовбурчились i не пускають! От у вас одразу i щука і, i судак! Одне слово, ловiть щуку яким завгодно способом, який вам найбiльше до душi припадаі на здоров'я вам! Чи ловив я великi щуки-монстри? Не ловив! Не ловив нi на спiнiнг, нi на дорiжку, нi на живця, нi на жерлицю! А так — щученята, щупаченята, щупачки, щупелята, — такi траплялись! Брехати не буду! 1956