Розповідь старого сенбернара Хороший хлопчина Костик, але ніхто не знає, скільки в мене клопоту з ним. І вдома стережи його, щоб ніхто не вкрав. І пильнуй, аби ніякої шкоди не зробив. І на прогулянку виведи, бо сам не здогадається вийти. Втупиться в телевізор і сидить камінчиком цілісінький день. І додому з прогулянки приведи — може сам заблукати в місті І черевики змушуй витирати об килимок біля квартири — як не нагадаєш йому, то прямо з брудними зайде і скрізь у коридорі ступаки Костикові видно... Ой Костику-Костику, коли вже ти нарешті підростеш? Сиджу оце в кутку на кухні й серджуся на нього. Бо як не сердитися? Понад'їдав варення з банок і звернув усе на мене. Прийшла мама з роботи, а Костик їй: — Наш Бон варення їв... І показує пальцем на свою шкоду, збитошник. Подивилася вона на банки, на мене, а потім на Костика. Так пильно подивилася і каже: — А я й не знала, що мій син навчився казати неправду! Костик почервонів, підскочив до мене й смикнув за вухо. Є в нього така погана звичка. Коли мама зробить йому зауваження чи висварить, він мене шарпає. Хоч і болить мені, але терплю. Що з нього візьмеш — малий ще. Лежав оце я, лежав на кухні, сердився на Костика, та й пересердився. І вухо зовсім перестало боліти. Глянув на годинник — уже друга. Час би Костика вивести на повітря. Він і так блідий після грипу. Раніше щоки були — як червоні яблука. Заходжу до нього в кімнату і голосно кажу: — Гав-гав! Це значить: на вулицю. Костик слухняно одягається. А вже в дверях запитує: — Боне, ти вже не сердишся? Він і сам добре знає, що не вмію довго сердитися. У всіх сенбернарів такий характер. Вони легко вибачають. А як же я можу не вибачити Костикові? Відповідаю йому дзвінким гавкотом: не хвилюйся, я вже й забув на тебе сердитися. Тільки вийшли на вулицю, Костик у калюжу — стриб. Аж мені в очі бризки полетіли. Я хотів на нього сердито гавкнути, а потім передумав. Усе одно не послухається. Тут треба діяти рішучіше. Підскочив до Костика, зубами за комір хап — і витяг з калюжі. Тепер він уже на мене розсердився. Надувсь і мовчить. Мовчи, мовчи, думаю я, перемовчиш. Інакше з тобою не можна. Раптом попереду звідкись узявся кіт. Дорогу нам перебігає. Костик різко штовхає мене в спину: — Фас! Боне, фас! Це щоб я наздогнав кота і поскуб його. От вредний хлопчисько. Ми, сенбернари, серйозні собаки. Ми за котами не ганяємо. Я докірливо подивився на Костика і різко сказав: — Гав! Тобто: біжи сам. — Ну й лінтюх же ти, Боне! — дорікнув мені Костик і вхопив камінця, щоб пошпурити в кота. Але тут я його зубами за рукав хап — і не пускаю. Шарпав, аж доки він камінця не випустив. — Не даєш ти мені нормально жити,— скаржиться Костик і смикає мене то за вуха, то за хвіст. Я вдаю, буцімто мені зовсім не боляче, і він швидко забуває, що розсердився за камінь. А потім ми йдемо на пустир і бігаємо там наввипередки. Костик завжди хоче бути першим. Тому я ніколи не вискакую далеко вперед. Біжу-біжу, а якщо він залишається позаду, то раптом починаю накульгувати. Костик ураз наздоганяє і переганяє мене. І тоді він такий радісний, що аж мені радісно стає. Гасали ми довго, і я навіть не встиг огледітися, що вже зовсім пізно стало. — Гав! Гав! Гав! — сердито гукаю. Тобто: час додому. Він сердиться, упирається. Але я рішуче хапаю його за холошу й тягну за собою. Він тільки ноги встигає переставляти. — Не даєш ти мені нормально жити, Боне, — жалібно пхинькає на ходу. — Пусти ще трохи погуляти. Але я невблаганний. Бо знаю, що мама давно нас жде. Вона з мене суворо спитає. Отак ми й живемо. А оце я дізнався, що Костик скоро до школи піде. Дізнався та й зажурився: хто ж там за ним наглядатиме? Собак чомусь до школи не пускають. Не сплю ночами, усе думаю: що ж буде з Костиком?..