Блакитними небо сія глибонями,<br />
Поля попід небом прослались безкрайні;<br />
Іду я обніжком,— шумлять колосками,<br />
Шумлять і хвилюють лани урожайні.

Назад озирнуся,— ген далі високі<br />
Сіяють-мигочуть блискучі палати,<br />
І тільки що мріють у балці глибокій<br />
Убогі, обдерті, похилені хати.

А передо мною за хвилями хвилі<br />
Аж ген до крайнеба пливуть без упину,<br />
Сіяють під сонцем, мов золото, спілі,<br />
Сіяють і плещуть, де оком не скину.

Поля мої рідні, найкращії в світі,<br />
Багаті на силу, на пишную вроду,<br />
Засіяні хлібом і потом политі,<br />
Робітницьким потом мойого народу!

Родючі та щедрі! в позлотисті шати<br />
Свого хлібороба могли б ви окрити,—<br />
Чого ж то так часто на йому ті лати,<br />
Чого ж то в тих хатах голоднії діти?

Тими колосками, що, повні та спілі,<br />
Схиляються низько від зерна важкого,<br />
Кого в ріднім краї годуєте, милі,<br />
Куди ваша сила зникає, до кого?

Хвилюються мовчки поля за полями,<br />
Сіріють у балці убогії хати<br />
І, високо знявшись, вгорі над хатками<br />
Блищать і лишають високі палати