СЕНТИМЕНТАЛЬНЕ ОПОВІДАННЯ Куточок світу божого, де довелось одбувати своє життя Луці Щербатому, уявляє з себе болото, забудоване хатками під черепицею, заселене якимись такими безбарвними людьми, чужої Щербатому крові. Сі люди благодушно п'ють зранку свою каву, попівдні смакують свій обід, а ввечері впірнають у подушки, без краю задоволені з так раціонально прожитої днини. А Лука Щербатий ходить поміж отими навісними рядками домів, ненавидить їх спокій безсилою, сліпою зненавистю і все носить при собі свій давній сентиментальний смуток. . Часами, особливо тоді, коли заблимають увечері ліхтарики на вуличках, оповитих безнадійною пітьмою, сентиментальний смуток Щербатого обертається в розпач, в жалі невсипущі,—і тоді щось тяжко давить у грудях, під горлом, і хочеться положити мамі покійній, мамі тихенькій, другові лагідному днів молодих, облізлу голову на коліна, щоб шершавою рукою погладила, примовляючи: — Голубчику мій, синочку мій єдиний! Розумна ти моя головонько... І більше не треба: тільки погладити лису голову, тільки пожаліти синочка неприкаяного, а там вже самі сльози потечуть, теплі-теплі — і зросять надщерблену душу. Душа вмиється слізьми, знов убереться в лист зелений, а там ще, може, й зацвіте буйним цвітом!.. Чого на світі не буває! Чудо прийде — і знов, може, помолодіб душа, а як помолодіє, то ще, може, й люди з неї будуть. Чудо прийде, чудо буде... може... бо всякого буває. Трапляється й таке часами на світі. Та тільки ж горенько тяжке: в Луки Щербатого немає тут, на чужині, милої руки, щоб погладила; нема й слова такого, щоб, озвавшись з дорогих уст, пригріло зморену душу. • Є тільки в нього офіціальна дружина, яка кляне його за те, що зав'язав їй світ, замурувавши на похмурій чужцні, наобіцявши за часів женихання привабних святощів подружнього поєднання. , 3 жінчиних уст до Щербатого тепер не йдуть слова спочуття, а сиплеться часом така злоба, зненависть, що Лука затуляє вуха і тікає з хати. Найгірше вбиває його вкрай одно слово, останніми часами дуже звичайне в жінчиному вжиткові. Се слово вимовляється так: — Дурак! — конче по-московському. Од того "дурака" криком кричить душа Щербатого, перевертається все живе .в ньому, і так погано стає, неначе чимсь бридким доторкнулись до портрета його помершої матері, та ще й плюнули на нього, на підлогу кинули, ногами топчуть... А тут ще й мале хлопча біжить іззаду та крізь сльози галасує: — Ти нехороший, ти нехороший, татку. Ти мами не слухаєш... І не замовкне, аж поки "татко" не замкнеться в своїй світлиці, не вкриється з головою, не принишкне, як те благе-сеньке мишеня, на яке вилили ціле відро холодної води. Бр... холодно! Холодно Луці Щербатому жити на світі! Без вини винуватий Лука Щербатий. От він лежить, закутаний з головою, і думає: "Так, так мені й треба. І дурень, справді, дурень". Дурень, що хотів зорі з неба знімать, уявляв з себе якогось там письменника, вибранця небес. Ех, ти, письменнику... Щось давно вже не видно твоєї писанини, чогось замовкла твоя муза дурноверха! І Лука Щербатий починає ненавидіти самого себе, свої колишні мрії, запальні писання з повидумуваними людьми, з повигадуваними, ідеалізованими почуваннями і з такими ясними, сміливими планами життя. Плани життя! А хіба входило в ті плани кучерявої голови отаке-от утікання від страшних своєю суттю слів жінки під укривало, в подушки, за замкнені двері? Плани життя!.. І от часами, як контраст безбарвному одбуванню життя, встають згадкою під тужуркою з блискучими ґудзиками, десь там у глибині душі й серця Луки Щербатого кращі дні, дні сонця і дні запалу молодого. Роз'ятреній самобичуванням і жінчиним наріканням рані душі хочеться часом виправитись, розкрити поховану в ній красу, сказати, що й я, мовляв, не сиротою по світу тинялася увесь свій вік,— бо було і в мене таке, чому назвище в поетів: кохання... або ні, ні... Се слово смішне, за нього покивають головою на облізлу, щербату душу, на сміх візьмуть підсліпувату,— "го-го",— зарегочуть.' Справді, не те слово. То було не те, ні,— а щось таке... зовсім не смішне, не дуже смішне. І згадати про те минуле в свойому житті щербатій душі тепер так боляче і разом так хороше, бо... ой, не смійтеся, добрі люди! — кажу вам, не смійтесь, бо справді від тієї згадки тепліше стає на душі і сміливішає вона: От же й в мене, як у людей! Що воно, справді, було? Яке б тут таке гарненьке, при-стойненьке назвище підібрати? Ат! Нехай так собі й зветься: "Те, що було колись". Те, що справді було на душі в Щербатого,— те й пише він, згадками оповитий. Те, що було колись З того часу зосталось у пам'яті найвиразніше три людини: рвучкий, худий, трошки поезією обвіяний, трошки голодом та благенькою одежею наелектризований поет; другий, давній друг його, вічний студент і вічний юнак, фотограф, природознавець, служитель Бахуса муз і краси співець — Долотов Михаїл (конче "Михаїл", бо так любив він іменуватися); ну, а третя, розуміється, "вона", дівчина'з-над синього моря. Так і звали її. З першого погляду вона, худенька, невеличка, не приваблювала очей. Можна подивитись, пройти зовсім байдужісінько, а як хто спитає, то так собі, між іншим, озватись, не одриваючись од своєї думки: — Так собі. Дівчина як дівчина. А пройшовши ще кілька ступнів, знов можна посіяти слово, аби не урвалася розмова: — Видко, з характером! Недобрі очі, жорстокі. Така не пожаліє і себе й іншого. А там, вже, може, аж надвечір того самого дня, здибавши того, хто питав про вражіння від сієї дівчини, можна, навіть і тоді, як мова і не про неї йде, а, приміром, про меліорацію або санскритську граматику виясняється справа, заявити: — А знаєте, ота дівчина не така, як усі вони. Щось у неї є такого в очах... Така якась стрілочка з тих очей вилітає... — Ви, власне, про яку се дівчину? — Та про ту ж, що ви питали. Знаєте... така бліда-бліда, худенька, з класичним носиком і... з цілою купою чорних кіс? — Ага! Прострелила серце? — Ні... не те, щоб прострелила, а, знаєте... хотів би з нею говорити, ближче в очі глянути. Бувають такі чудесні гадючки... зелеці, в'ючкі, грають на сонці... І боязко, а таки кортить погладити її рукою, а тоді... Отака й ваша знайома, пане агрономе. — Гадючка? Ну, буде вам "гадючка"! От я їй розкажу. — Кажіть. Нехай знає.. Я б і сам сказав... — Познайомить? Добре? — Добре. — Тільки глядіть: не закрутіть дівчині голову, бо буде вам амінь. — Від кого? — Від мене. , — Ого! — А щоб ви знали! — Я безпечний. Мене дівчата десятою дорогою... — Знаємо, знаємо ми вас, поетів!: — Агрономи ближчі до землі, а дівчата люблять грунт більше, ніж повітря... І поет познайомився з дівчиною, що звалася Нюта. А повне наймення її, хоч ї краще бренйть, та писати його трудно: довге. Нехай собі буде просто: — Нюта — Нюра. <■ * * ■ # — А ви там що на мене* видумуєте? Яка я вам "гадючка"? —.Така собі гадючка, прехороша — страшна і прехороша. — Ну, ну... буде вам "гадючка"!/ — Не боюсь. Така була в них (у поета і в дівчини — Нюти) перша розмова, коли зійшлися грати в лото до поетового товариша по газетній роботі! Слухав ту розмову агроном, і весело йому було, що вивів на чисту воду поета. Сиділи цілий вечір і з таким азартом грали в лото, що такого ще ніколи не помітно було в поета до сієї осоружної йому забавки. Та й не диво: поруч сиділа дівчина з етрілкою-блискавицею в очах. Якось і вечір так швидко промайнув, наче й не було його. Йшли додому перед світом гуртом, а як розходились — хто куди — на розі вулиці, то поета взяла така злість на агронома, що так би й дав йому в широку шию каменюкою, ломакою, гарячим залізом або хоч словом, таким "палким словом поетів", що ними бичують вони юрбу черству. Але... камінця під руками не було, бо міцно повимощувані вулиці; не було й заліза та кийка, а словом поетів не дошкулиш агро-номової спини. І широка спина й шия зникли разом з тендітним контуром дівчини-гадючки. Та не зникла думка про неї в голові білявого поета. Хотілось побачитися з нею. І побачився. Сиділи всі письменницькою компанією і злословили, сипали анекдотами. Була й вона. Дівчина все більше мовчала. Мовчала довго, а її мовчання перейшло й поетові. Він похнюпився, зобгався. А як настала загальна пауза, дівчина взяла склянку з вином,, вдалася аж на кінець стола до поета (хоч і сиділа поруч з агрономом) і виразно, навмисне виразно сказала: — А у вас хороше лице. Я до вас п'ю! — Випили, а слова оті запали йому в душу. Інші забули їх. Пожартували на тему, що хорошому, мовляв, личкові не до лиця, здається, руді, аж червоні вуса та заспані раз у раз очі і т. д. Пересипали далі сі уваги анекдотом про те, як вірменин лічив, скільки ніг під столом у чотирьох людей,— і розійшлись. Минув тиждень-другий. З душі поетової ніяк не хотіли вилиняти оті слова нової знайомої. Коли се здибав, він агронома. — Ото добре, що я вас побачив. — А що? — Та не дає мені спокою Нюта, хоче, щоб я привів вас до неї в гості. Справді, ходімте. Тепер нам весело. Приїхала ще й сестра її. Там такі розкішні очі і така постать королівни, що не гріх поетові подивитись. — Я не піду. *" — А то чом? — Боюсь. — Ого! — А щоб ви знали, урівноважений агрономе, боюсь, щоб часом не одбити в вас дівчини. — Хо-хо! Не одіб'єте. Моє діло певне. Та й чого вам:-я ж сам веду вас. — Глядіть, агрономе. * * * , Агроном трохи помилився: його діло не. таке вже певне було, як він думав. Захиталося агрономове діло, бо дівчина з-над синього моря після перших одвідин запросила поета приходити "так собі... посидіти", коли матиме охоту. Охоту він мав, а агроном усміхався і не від того був, щоб білявий хлопець вечорами розважав Нюту з сестрою; навпаки, агроном навіть радий був такій нагоді, бо з своїм пануванням в Нюриновім царстві крився від її сестри. — Ходіть, голубе, я вас дуже прошу. І от поет звикав сидіти вечорами в товаристві двох симпатичних сестер. Сидів, читав їм свої поезії про те, як минають у людей молоді літа, як жовкне листя колись зеленої душі і як не хочеться тій душі тліти в попелі буденщини, а отак узяти та й згоріти відразу... Спалахнути — та й попрощатись з білим світом. З написом про таке своє бажання подарував теж дівчині останню книжку настроїв душі своєї, а дівчина-гадючка взяла, перечитала (а може, тільки в руках подержала...), славно пригріла автора іскрою своїх очей та й сказала: — У вас душа така, як ота біла квітка. До такої душі треба доторкатися обережно. — Швидко, Нюрочко, зав'яне, мабуть, ота квітка? Швидко? Правда ж, радосте моя? А вона й слова не сказала: мовчала і пильно йому в очі дивилася. * * * Так говорити мала право дівчина поетові і спитати так мав він право, бо вечори в дівочій світличці, на четвертому поверхові дому, заселеного шкільною молоддю, перетворилися для поета в моменти найбуйнішого розцвіту його душі, в хвилини прощального напруження всіх молодих струн душі. " Як же се сталося так, пане агрономе, пане "упевцений" агрономе? А так, дуже просто, надто просто... Як і В людей... Се, пане агрономе, сталося тоді, коли поет сидів в Нюриній світлиці годину-другу, сидів, зрідка озивався яким словом, а більше мовчав. Сестра десь до театру пішЦіа з чорнявим політехніком, що видумує якусь нову машину і раз у раз несе з собою сміх, рух і життя. Нюра оповідала поетові про містечко над Дунаєм, де живуть її батьки. Вона говорила, що ненавидить оті глиняні хатки з низькою стелею в батьківському домі, бо там тісно, душить низька стеля; через те войа й подалась сюди, до великого міста влитись, насилу випросилась... Розказувала вона, що там у містечку стоїть серед базару високий стовп, а на іньому ліхтар удень гойдається собі повільно, а ввечері гордо-неприступно осяває скілька ступнів майдану, і тоді се єдине ясне місце, а кругом — пітьма чорна, як могила, і життя — як могила. Поет слухав, мовчав. Так краще сидіти мовчки, аби тільки лилися без краю оті прехороші слова. Говори, говори, радосте! Говори, може, забуду, що швидко минуться отсі одві-дини, а тоді буде пустка в душі, буде пустка-хатина в чужих душі моїй людей, що звуться родичами, найближчими, найдорожчими... Дівчина замовкла. — Мовчите? Цілісінький вечір мовчите. То й я мовчатиму! І слова не скажу. Сіла, принишкла, зобгалась, як і нема її,— і тільки білі тонкі пальці рук лежать на колінах і виразно здригаються. Узяв ті пальчики поет, притулився до них устами. — Холодна рука? — Гаряче серце... Щось каменем душу облягло поетові. — Хороший мій, чого ви такий якийсь?.. — Ех... — Ну, чого? Нюта подивилась йому в очі, довго, пильно, а він— ще гладив їй білу руку. Тоді дівчина сама обняла його шию руками і пахуче волосся вдарило в лице поетові. Він цілував ароматні темні коси, біле чоло, гарячі губи. — Гадючка? — озвалась дівчина згодом. — Хороша моя... — Тепер не будеш сумувати? — Не знаю. Тепер мені страшно. Що далі буде, Нюроч-ко? В тебе агроном, у мене жінка. — У твоєї жінки симпатичні очі. — У моєї жінки нема до мене любові... — А... що там... Що буде,^побачимо, а тепер сядь, ну, сядь ближче. — Ні, я піду. — Я прошу... Побудь зо мною. Не йди, не йди! Нюта сама не своя, зваблива, грішна, обнімала поета, садовила коло себе. — Ні, ні, таки піду. —Я не можу зоставатись, щастя моє. І не зостався. Поет дбав про святощі тієї любові, святинею взивав оте палахкотіння крові молодої. Поетичний білявий дурень з кучерявою головою! Не зостався одного вечора, не зостався й другого; не схотів оставатись, поки не знатиме певно, що— піде з Нютою поруч у житті. Почав говорити, що візьме розлуку з жінкою, аби тільки Нюрочка любила його, аби тільки... — Любитимеш? А вона мовчить, а потім пригорне: — Дурненький! Та й тільки. А в те, що буде далі, заглядати не хоче, сердиться навіть, коли він зведе розмову на будучину. Одного дня обідали разом у столовці, а по обіді не розлучились до самого вечора. .— Будемо довго гуляти, сьогодні наш день. — А агроном? Розгнівалась. — Що агроном? Агроном агрономом, а я сама собі належу. — Не буду більше... І пішли ходити. Незабаром побачили агронома. Він їхав на велосипеді, добре бачив їх, а тим часом удавав, ніби не примічає. Поет навмисне бголос сміявся, просто в лице агрономові посилав свій сміх; бесело було. Йшли коло старого костьолу. Зайшли. Посідали в кутку. В костьолі повно солдатів. Був піст — і ксьондз сповідав їх, щось там таке говорив до них, а далі усі разом — і ксьондз, і солдати, і якісь баби побожні,— співали. Темні високі стіни суворо поглядали на все оте каяття, навівали думку про смерть, старість, про холодні грудки землі, що вдарять у віко домовини і придавлять груди кожному: Нюрі, агрономові, поетові, ксьондзові... ' Нюра чогось так дивилась на поета, як на дитину. — Чого ти так дивишся? — Так собі. Надивитись хочу. Знаєш, у тебе в очах видко всю душу. — А яка ж вона? — Так собі... твоя душа. А помовчавши додала: — Спасибі тобі,— і стиснула йому руку. — За що, Нюрочко? — За те, що ти до мене такий... А я не така, як ти думаєш. Ти знаєш, я Аріадна. Читав у Чехова? 2 — Давно колись. Не пам'ятаю. — Перебиті-ай. Я. справді Аріадна... З костьолу пішли на кінець города. Вийшли на таке місце, де ніколи не були. Людей не видко. Посідали на лавочці, над кручею, за якою ген-ген синіє центр города. Оповивав землю вечір, такий вечір, коли вже чути весну, а зима ще не хоче уступитись і засотує на ніч струмочки тонісінькою кригою. Не було слів, а говорити хотілося довго, багато. Сиділося б так бог зна доки, та треба було йти, бо сього вечора Нюрина сестра їхала додому. Повставали, пішли. Попрощались. ф ф * А другого дня поет перечитав "Аріадну", запротестував, що Нюта не така, і побіг сказати се їй. Довго ждав, не прийшла в столовку, де раз у раз обідала. Вийшов звідтіля, а йому подають записку: "Дорогий! Не ждіть, не шукайте мене. Виїду на якийсь час. Таке зо мною робиться, що треба побути на самоті, подумати". Як? А Нюта казала ж, що так ніколи не зробить, а просто в вічі скаже правду. Агрономова робота! Побачити її захотілося божевільно і божевільна думка опанувала усією істотою: — Я побачу її. Побачу і попрощаюсь. Так же вмовились?! Треба ж просто в вічі глянути, "іди своїм шляхом, бо не твоя" — сказати. Так же вмовились! Розлучитись, але приятелями... Хотілось найближчому другові пожалітись — і поет пішов до Долотова. * * * Долотов сам пішов до чудної дівчини з-над синього моря, бачив її, передав листа, в якому поет вимагав умовленого прощання. Не вийшло з того нічого. Долотов бачив Нюту бліду, з страшними очима, а за її спиною якусь солідну постать з червоним лицем. — Мабуть, агроном, хоч я його й не знаю зовсім. Уночі поет з Долотовим був на вокзалі. Щось проказувало йому, що агроном, напевно, випровадить дівчину з міста. — Я таки попрощаюсь... таки доведу агрономові, що попрощаюсь,— стояв на свойому поет. Промайнула знайома сухорлява постать, а поруч неї огрядний агроном. Поет за ними. Ввійшов у вагон і несподівано став перед Нютою. Вона не сподівалась, затрусилась і безпомічно поводила очима то на поета, то на агронома. Агроном заступив дорогу. — Я не до вас. Я маю сказати панні два слова. — Ні, тепер я з вами буду розмовляти,— перейшов агроном на офіціальний тон. — А я з вами не маю ніякої охоти розмовляти. — Побачимо! — Побачимо... Поет повернувся, вийшов з вагона і взяв квитка до першої великої станції. В очах йому все стояло бліде обличчя Нюти.. Поїзд рушив. Поїхав в тому ж поїзді і Долотов. З вікна вони бачили, як агроном, лишившись на пероні, лихими очима шукав свого супротивника і не находив. Поетові захотілось сміятись: він переміг. — А що? Таки попрощаюсь. І попрощався. * * * Як проїхали кілька станцій, він увійшов до вагона, де сиділа Нюта. Вона сиділа так, що була до поета спиною, але відразу почула його присутність і озирнулась. Очі такі, як і були... тільки заплакані. — Я знала, що ти прийдеш. І дівчина заговорила про те, що агроном не дав їй навіть озватись на поетів лист, стеріг її, аж поки не виїхала. — Я слаба тепер. Я була зомліла... Я зовсім слаба. Так говорили довго — і стало легше. Прийшов і Долотов, познайомився, подивився на дівчину при світлі "зажигалки", бо було в вагоні темно. Сі оглядини зробили на Долотова таке враження, що він навіть в віршах намірився змалювати сей епізод, але за півруху встиг скласти тільки два рядки: Я видел вас при свете зажигалки. Ничтожный, жалкий свет... Далі не пішло, бо прийшли інші враження і заполонили долотовську музу... Обміркувавши справу, всі троє постановили, що поетові слід їхати аж до батьків Нютиних, погостювати там з день і з честю вертатись назад, попрощатись з тим, чому немає вороття. На великій станції Долотов вийшов з. поїзда, щоб вертатись назад, пооддавав усі гроші поетові, зоставив собі тільки на квиток і на пляшку пива. Прощаючись він сказав: — За таку дівчину все можна віддати, та тільки не треба нічого брати. Прощайтесь і швидше вертайтесь, бо се тільки момент краси, а на такому грунті нічого не збудуєш. — Зав'яне краса? — Зав'яне, голубе... * * * Поет і сам^знав, що се тільки момент. Але хіба їх так багато, тих моментів краси, у нас в житті, щоб заради них не "дуріти", як каже старість, хитаючи сивою головою? Поет "дурів", що не знати чого й пощо поїхав над Дунай. Посидів, пронудився там день і вернувся назад, доволі холодно попрощавшись з Нютою. Ще в дорозі він побачив, що вона сама злякалася, як запросила його до себе. Він знав, що агроном опанував усею її істотою, а він з своїм наївним цвітом білих мрій — тільки на час став перед нею і запалив огнем. Як їхали вдвох у вагоні, то цілу ніч, до білого дня говорили про "своє". Говорили про те, що не йти їм поруч у житті. А чого — самі добре не знали. — Знайте, Нюрочко, що, коли покличете, я прийду до вас, де б не був, усе покину... а без вас не життя мені... а низка сірих днів і смерть од жалю, що дні мої молоді минули... — Ні, милий мій, ти не вмреш так швидко. Жди мене, поки вернусь з дому. Я скажу, що надумала: чи твоя, чи його. — А таки прийдеш? Що б не подумала? — Прийду. — І ще одно: коли з ним тобі не буде щастя, коли станеш рабинею, ти покличеш мене, щоб пожалітись... Так говорилося вночі, а як настав день, відразу поставали одне одному чужими і слів тих ліричних вже не було. Та й по приїзді до Нютиних батьків не було тих слів, навіть віч-у-віч боялись оставатись удвох: щось полягло між ними, бо гра скінчилась. Нюта цілий день писала листи, видко, агрономові, рвала їх і знов писала. * * * їдучи самотою назад, поет знав, що Нюта не прийде і не вернеться до нього... Почував се, і не жаль було її... і вмирать не хотілось... Але щоб віддати останню данину минулій ліриці, написав їй з дороги листа: "За вас оддав би все своє життя. За те щастя, що з вами перебув. За те, що тим щастям попрощався з молодим віком своїм, з вірою в людей, в синє небо, в красу душі... Без вас тепер тієї віри вже не буде. Вмерли ви для мене, вмерла і віра моя. А без віри яке життя?" Так писала рука, а в душі наростали нові поривання. Поет писав сумні слова про смерть, а сам почував, що в кожній кліточці його тіла грає життя, почував, ііГо він житиме, житиме... Як? Байдуже, як. Тільки б жити... А дівчина з-над моря? Дівчина? Справді... була собі така славна дівчина... Була собі така велика радість, а далі велике горе... А тепер ні горя, ні радості, що дівчина давала грою душі своєї, нема. Є тільки радість, що можна жити і що не треба вмирати. — Ех, дівчино моя, радосте моя! Видужав я! Чуєш? Видужав і поки не прийде друга слабість, друга радість... А може, й не прийде вже... Нічого не вдієш. А тепер гра скінчилася, і я таки попрощався. Була небезпечна гра. Грало надто чутливе "я", грали нерви, грала огрядна шия агрономова. Грали в любов — і був прекрасний момент. Він минув. Будувати на ньому не можна нічого — правду сказав Долотов. * * * І сівши в кур'єрський поїзд, щоб швидше порвати НИТ-. ку минулих моментів, вернувся поет до городської біганини, здоровий, веселий. А дівчина з-над моря? Розуміється, не прийшла і слова не додержала: таке вже те слово дівоче. Сором було? Хто там її знає. Тільки одного разу, угледівши поета (здається, через рік) в трамваї, вона швиденько пішла з вагона, опустивши вниз голову. Чого ж то так? Хто там її знає... А поет незабаром подався на північ. Узяв службу в мертвому місті — і став одбувати своє життя. Якось прийшов йому лист від товариша-лікаря звідтіля, де одбувалася отся сентиментальна подія. В листі між іншим стояло: "Ага! Щоб не забути... Була в мене пацієнтка. Знаєш, хто? Твоя знайома "дівчина з-над синього моря". Пам'ятаєш, як ти хотів стрілятись через неї? Тепер вона схудла, змарніла. Вприскував я їй миш'як. Розговорились. Виявилось, що знає тебе. Згадала про тебе і смутна стала. Одного разу сказала про тебе так: "Я вдячна йому повік..." А за що, не сказала". Сей лист щось давнє, тепле, молоде розбудив на душі... Узяв жаль, що пройшли молоді літа і облізла голова. Узяв жаль, що самотньо тиняється людина по світах і замирає повільно душа, яка колись поетичною була і вміла огнем горіти. Ще через якийсь час товариш-лікар писав з півдня. "Твоя "дівчина з-над моря" зробилась законною дружиною якогось агронома. Завели зразкове поле, садять і сіють усякі дивовижні злаки і добре заробляють..." * * * От що Лука Щербатий записав у свій синій зшиток. Вийшло сентиментальне оповідання, яке він і віддав до друку.