Сашко давно просив маму подарувати йому пістолет, який стріляє пістонами. — Навіщо тобі такий пістолет? — казала мама. — Це небезпечна іграшка. — Що тут небезпечного? Якби він кулями стріляв, а то пістонами. Із нього однак нікого не вб'єш. — Мало що може скоїтися. Пістон відскочить і вцілить тобі в око. — Не вцілить! Я примружусь, коли стрілятиму. — Ні, ні, від цих пістолетів бувають різні неприємні випадки. Ще вистрілиш та налякаєш кого-небудь, — сказала мама. Так і не купила йому пістолета. А в Сашка були дві старші сестри, Маринка та Іринка. От він і завів просити сестер: — Любенькі, купіть мені пістолетик! Мені дуже хочеться. За це я вас завжди слухатиму! — Ти, Сашко, хитренький! — сказала Марина. — Коли тобі треба, ти підлабузнюєшся і любенькими називаєш, а тільки-но мама піде, тобі й ради не даси. — Ні, даси, даси! От побачите, як я чемно поводитимуся. — Гаразд, — сказала Іринка. — Ми з Мариною подумаємо. Якщо обіцяєш поводитися чемно, то, може, купимо. — Обіцяю, обіцяю! Все обіцяю, лишень купіть. Наступного дня сестри подарували йому пістолет і коробку з пістонами. Пістолет був новенький і блискучий, а пістонів було багато: штук п'ятдесят чи й сто. Стріляй хоч цілий день — не перестріляєш. Від радості Сашко виплигував по кімнаті, притискав пістолет до грудей, цілував його і примовляв: — Любий мій, гарненький пістолетику! Як я тебе люблю! Потім. він надряпав на ручці пістолета своє Ім'я і завів стріляти. Відразу запахло пістонами, а через півгодини у кімнаті стало синьо від диму. — Годі тобі стріляти, — сказала нарешті Іринка. — Я щоразу здригаюсь від цих пострілів. — Боягузка! — відповів Сашко. — Всі дівчата — боягузки! — Ось віднімемо у тебе пістолет, тоді знатимеш, які ми боягузки, — сказала Марина. — Зараз я піду в двір і лякатиму хлопців пістолетом, — заявив Сашко. Він вийшов у двір, але хлопців там не було. Тоді Сашко побіг за ворота, і ось тут і трапилася ця історія. Саме в цей час вулицею йшла бабуся. Сашко підпустив її ближче — і як бабахне з пістолета! Бабуся здригнулась і зупинилася. Тоді каже: — Ух, як я злякалася! Це ти тут із пістолета смалиш? — Ні, — сказав Сашко і сховав пістолет за спину. — Хіба я не бачу, що в тебе пістолет у руках? Ще брехати надумав, безсовісний! Ось я піду заявлю в міліцію… Вона посварилась пальцем, перейшла на другий бік вулиці і зникла в провулку. — От так штука! — злякався Сашко. — Здається, й справді пішла в міліцію скаржитись. Він, захекавшись, прибіг додому. — Чого ти захекався, неначе за тобою вовк женеться? — запитала Ірина. — Це я так просто. — Ні, ти вже краще скажи. Відразу видно: щось відчубучив. — Та нічого я не відчубучив — просто так… Налякав бабусю якусь. — Яку бабусю? — Ну, "яку", "яку"! Звичайну. Просто йшла вулицею бабуся, а я взяв та й вистрілив. — Навіщо ж ти вистрілив? — Сам не знаю. Іде бабуся. "Дай, — думаю, — вистрілю". Ну й вистрілив. — А вона що? — Нічого. Пішла в міліцію скаржитись. — От бачиш, обіцяв чемно поводитися, а сам що накоїв? — Я ж не винен, що бабуся трапилася така полохлива. — Ось прийде міліціонер, він тобі покаже бабусю! — пригрозила Ірина. — Знатимеш, як людей лякати! — А як він мене знайде? Адже він не знає, де я живу. Навіть імені мого не знає. — Знайде, будь певен. Міліціонери все знають. Цілу годину Сашко просидів і все виглядав у вікно — чи не йде міліціонер. Але міліціонера не видно було. Тоді він потроху заспокоївся, повеселішав і сказав: — Напевне, бабуся мене просто налякати хотіла, щоб я не пустував. Він вирішив знову постріляти зі свого улюбленого пістолета й засунув руку до кишені. В кишені лежала коробка з пістонами, а пістолета не було. Він поліз у другу кишеню, але й там було порожньо. Тоді він заходився шукати по всій кімнаті. Дивився і під столами, і під канапою. Пістолет зник, мов крізь землю провалився. Сашкові стало прикро до сліз. — Не встиг навіть погратися! — пхикав він. — Такий пістолетик був! — Може, ти його у дворі загубив? — запитала Ірина. — Напевно, я його там, за ворітьми, впустив, — збагнув Сашко. Він одчинив двері і кинувся через двір на вулицю. За ворітьми пістолета не було. "Ну, тепер його знайшов хто-небудь і забрав собі!" — з прикрістю подумав Сашко й раптом побачив, що з провулка напроти вийшов міліціонер і швидко попростував через вулицю, прямо до Сашкового будинку. "По мене йде! Певно, бабуся таки наскаржилася!" — злякався Сашко і стрімголов побіг додому. — Ну, знайшов? — запитали його Маринка й Іринка. — Тихіше! — прошепотів Сашко. — Міліціонер іде! — Куди? — Сюди, до нас. — Де ти його бачив? — На вулиці. Марина й Ірина стали з нього сміятися. — Ех ти, боягузик! Побачив міліціонера і злякався. Може, міліціонер зовсім в інше місце йде! — Та я зовсім і не боюся його! — бадьорився Сашко. — Що мені міліціонер! Подумаєш! Тут за дверима почулися кроки, і раптом задзеленчав дзвоник. Маринка й Іринка побігли відчиняти двері. Сашко висунувся в коридор і зашепотів: — Не відчиняйте йому! Але Марина вже відчинила двері. На порозі стояв міліціонер. Блискучі ґудзики так і сяяли на ньому. Сашко став рачки і поліз під канапу. — Скажіть, дівчатка, де тут шоста квартира? — почувся голос міліціонера. — Це не тут, — відповіла Ірина. — Тут перша, а шоста — це треба вийти у двір, а там двері праворуч. — У двір, двері праворуч? — перепитав міліціонер. — Ну, так. Сашко зрозумів, що міліціонер зовсім не по нього прийшов, і він вже хотів було вилізти з-під канапи, аж тут міліціонер запитав: — До речі, чи не у вас тут живе хлопчик Сашко? — У нас, — відповіла Ірина. — А ось він мені якраз і потрібен, — сказав міліціонер і ввійшов до кімнати. Марина й Ірина увійшли разом з міліціонером до кімнати і побачили, що Сашко зник. Марина навіть заглянула під канапу. Сашко побачив її і мовчки погрозив їй з-під канапи кулаком, щоб вона не виказала його. — Ну, де ж ваш Сашко? — запитав міліціонер. Дівчатка дуже злякалися за Сашка і не знали, що відповідати. Нарешті Марина сказала: — А його, розумієте, вдома нема. Він, розумієте, гуляти пішов. — А що ви про нього знаєте? — запитала міліціонера Ірина. — Що я знаю! — відповів міліціонер. — Знаю, що звуть його Сашко. Ще знаю, що у нього був новенький пістолет, а тепер у нього пістолета нема. "Все знає!" — подумав Сашко. Від страху в нього навіть у носі закрутило, і він як чхне під канапою: "Апчхи!" — Хто це там? — здивувався міліціонер. — А це в нас… Це в нас собака, — ніяковіючи, сказала Маринка. — Чого ж він під канапу заліз? — А він у нас завжди під канапою спить, — вигадувала далі Марина. — Як же його звати? — Е… Бобик, — вигадала Маринка й почервоніла, мов буряк. — Бобик! Бобик! Фіть! — засвистів міліціонер. — Чому ж він не хоче вилазити? Ня! Ня! Чи ти бач, не хоче. А собака гарний? Якої породи? — Е… — протягла Маринка… — Е-е… — Вона ніяк не могла пригадати, які бувають породи собак. — Порода ця от… — сказала вона, — як її?.. Гарна порода… Довгошерстий фокстер'єр! — О, це чудовий собака! — зрадів міліціонер. — Я знаю. У нього така волохата морда. Він нахилився і заглянув під канапу. Сашко лежав ні живий ні мертвий і витріщеними очима пильно дивився на міліціонера. Міліціонер аж свиснув з подиву: — То ось тут який фокстер'єр! Ти чого під канапу заліз, га? Ану, вилазь, тепер однак попався! — Не вилізу! — заголосив Сашко. — Чому? — Ви мене до міліції заберете. — За що? — За бабусю. — За яку бабусю? — За котру я вистрілив, а вона злякалася. — Не збагну, про яку він тут бабусю торочить? — сказав міліціонер. — Він на вулиці з пістолета стріляв, а мимо йшла бабуся і злякалася, — пояснила Ірина. — Ага, он воно що! Значить, це його пістолет? — запитав міліціонер і дістав із кишені новенький, блискучий пістолет. — Його, його! — зраділа Ірина. — Це ми з Маринкою йому подарували, а він загубив. Де ви його знайшли? — Та ось отут, у дворі, коло ваших дверей… Ну, зізнавайся, навіщо лякав бабусю? — запитав міліціонер і нагнувся до Сашка. — Я ненароком… — відповів Сашко з-під канапи. — Неправда! По очах бачу, що неправда. От скажи правду — віддам пістолет назад. — А що мені буде, коли я скажу правду? — Нічого не буде. Віддам пістолет — і все. — А до міліції не заберете? — Ні. — Я не хотів налякати бабусю. Я тільки хотів спробувати, злякається вона чи ні. — А оце, братику, недобре! За це тебе слід би забрати до міліції, та нічого не вдієш: коли я обіцяв не забирати — то повинен виконати. Тільки гляди, якщо ще раз нашкодиш — обов'язково заберу. Ну, вилазь із-під канапи й одержуй пістолет. — Ні, я краще потім вилізу, коли ви підете. — Ото дивак який! — усміхнувся міліціонер. — Ну, я йду. Він поклав пістолет на канапу й пішов. Маринка побігла показати міліціонерові шосту квартиру. Сашко виліз з-під канапи, побачив свій пістолет і закричав: — Ось він, мій голубчик! Знову повернувся до мене! — Він схопив пістолет і сказав: — Не розумію лише, як це міліціонер моє ім'я взнав! — Ти ж сам написав своє ім'я на пістолеті, — сказала Ірина. Тут повернулась Марина і напалась на Сашка: — Ах ти, опудало! Через тебе мені довелося міліціонерові брехати! Я мало не згоріла від сорому! От натвори ще що-небудь, нізащо не стану тебе вигороджувати! — А я й не буду більше нічого витворяти, — сказав Сашко. — Сам тепер знаю, що не треба людей лякати.