Спускалися ми з Митьком на санчатах. Уже всі розійшлись, а ми собі катаємось. Нарешті вирішили йти додому. Дивимось — дядечко з паличкою до нас прямує. Мені, — каже, — хлопчики, незручно дуже, але взув я старі черевики, а вони ковзкі. Боюсь, не піднімуся нагору, впаду. Мені дуже незручно, — повторює, — але чи не змогли б ви мене на гору оцю підвезти? Йому, мабуть, теж додому потрібно було, як і нам. Ми трохи розгубились — нас дорослі катали на санчатах, це правда, а от ми їх ніколи. Я і кажу: — Звичайно, можемо! Сідайте, будь ласка. От веземо дядечка, а він іще ззаду паличкою своєю підштовхує. Тільки виїхали — тіточка якась біжить. — Що, — кричить, — зламав? А ми їй: — Та ні! Він хоч і важкий, але санчата теж міцні, будь-кого витримають. Так що ви не хвилюйтеся, не зламав. Дядечко засміявсь і до тіточки: — Нічого я не зламав. Просто слизько дуже, от я і попросив хлоп’ят підвезти. Тут і ми зрозуміли, що вона зовсім не про санчата питала. Тіточка взяла його під руку, і вони пішли. "Спасибі" сказали. А ми думаємо: "Раз на гору вже зайшли, то ще раз спустимось". Спустилися. Стоїмо, чекаємо — може, ще когось підвезти потрібно. Довго чекали — ніхто не просить. Бачимо — бабуся йде. Ми до неї. — Чи не треба вас на гору підвезти? А вона ступнула назад і каже: — Ви вже краще самі катайтесь, а то ще завезете на гору, а там відпустите. Чи то вона так пожартувала — незрозуміло. Ми тоді ще раз з’їхали. Вже стемніло, а нікого так і нема. Ми й пішли собі додому. "Нічого. — думаємо, — завтра теж прийдемо кататися. От тоді, може, кого-небудь і підвеземо!"