Самсон
Самсон
(На біблейську тему)
1
Кому се так квітками, та вінками,<br /> Та віттям гордеє чоло вінчають?<br /> Кого то співами веселими й танками<br /> Ізраїльські дівчата зустрічають?
То йде Самсон, веде потужні лави<br /> З кривавого страшного бойовиська;<br /> Він залучив собі багато слави, –<br /> В сей день розбив він філістимське військо.
І бачить він: там під горою в далі<br /> Стіна його господи забіліла,<br /> Йому назустріч, у жіночому околі,<br /> Іде його хорошая Даліла.
Стрункий, високий стан, мов пальма в гаю,<br /> Мов у газелі, ясні очі чорні<br /> У філістимлянки; її з рідного краю<br /> Взяли Самсона руки непоборні.
Вона веде його з собою у палати,<br /> Провадить щиру, любую розмову;<br /> Що перемогу славную волів послати,<br /> Вона уголос вихваля Єгову.
Самсонові дивні здались слова дружини,<br /> І він спитав свою Далілу любу:<br /> "За теє дякуєш ти бога сеї днини,<br /> Що він послав твоєму люду згубу?"
"Чужа для мене мого люду доля!<br /> Твої для мене стали рідні люде!<br /> Твоя, Самсоне, лиш єдина воля<br /> Для мене завжди наймиліша буде!
Для тебе відцуралась я родини!<br /> Хоч би збулася я і батька, й брата, –<br /> Кохання нашого щасливії години<br /> Були б для мене милая заплата!"
"Даліло, мила, за твоє кохання<br /> Чим можу я тебе надгородити?<br /> Скажи, повідай, моя зоре, те бажання,<br /> Хоч би загинуть – мушу я вволити!"
"Не хочу, милий, я твоєї згуби!<br /> І за любов любові лиш бажаю:<br /> Щоб не таїв від мене ти нічого, любий,<br /> І щоб усе сказав, що я тепер спитаю".
"Даліло! більш, як я, – любить ніхто не може!<br /> Яка ж у мене є від тебе таємниця?!<br /> Питай! Клянусь тобі у тім на ймення боже,<br /> Скажу тобі я все, – ти дум моїх цариця!"
"Отож тебе тепер я запитаю,<br /> Коли ти дав мені ту обіцянку милу:<br /> Чи завжди, як тепер, ти був найдужчий в краю,<br /> І звідки маєш ти таку велику силу?
Я ще дівчиною була в своїй оселі,<br /> Як слава йшла про тебе поміж нами,<br /> Тоді ти ще отам у лісі, коло скелі,<br /> Пас батьківські стада із пастухами.
Мовляли, йшов якось ти гаєм темним з дому,<br /> Без зброї у руках, без сагайдака, –<br /> Аж ось в гаю від реву, мов від грому,<br /> Звірина й птиця затремтіла всяка.
Рикаючи й трясучи головою,<br /> Спинився лев біля тебе близенько, –<br /> Ти ж необорною схопив його рукою<br /> Й надвоє розірвав, мов козеня маленьке.
А потім, – пам’ятаєш ту годину? –<br /> Наш люд напав на вашу Палестину,<br /> Тоді надію у тобі єдину<br /> Ізраїль мав – і ти обороняв країну.
Та далі вже несила боронитись<br /> Вам стало, – почали вже знемагати;<br /> Пообіцявся ж ворог відступитись,<br /> Як згодиться твій люд тебе віддати".
"І згодивсь я, бо люд почав благати,<br /> Щоб визволив! Хвиль скілька я вагався,<br /> А потім дужі руки дав собі зв’язати<br /> І сам в неволю ворогам віддався.
Як привели мене у стан ворожий<br /> І я почув, як вороги знущались,<br /> Я розгнівивсь тоді, в мене вступив дух божий,<br /> Мов льон горілий, пута всі розпались.
Після схопив я щелепи ослині,<br /> Що коло мене там лежали долі,<br /> Багато ворогів поклав я до долині,<br /> Котрі ж зостались, розігнав по полі".
"Скажи ж ти, звідки сила та безмірна,<br /> Що рівної нема їй в Палестині?<br /> Ти обіцяв, – обітниця хай буде вірна!<br /> Тепера мусиш ти сказать дружині!"
"Ні, милая, лиши своє бажання!<br /> Не можу я тобі відповідати:<br /> Не відповім нікому я на те питання,<br /> Хоч би питала в мене рідна мати".
І мовила хорошая Даліла,<br /> Схиливши голову на руку гарну:<br /> "Казав, що все вволиш, про що б я не просила..<br /> Питаю ж я таку дрібницю марну!.."
Самсонові докірлива та мова<br /> У серці тяжко, гостро віддається,<br /> І хоч не мовить він коханій ані слова,<br /> Та звага твердая вже подається…
Вона ж вмовля його лагідними речами<br /> І прилуча до пестощів благання.<br /> На личку усміх ясний бореться з сльозами,<br /> Що сяють в очах, мов роса порання.
Перед сльозами і благанням ревним<br /> Холодна втримливість, як віск, розтала, –<br /> Самсон зняв річ до неї голосом непевним,<br /> І таємничо мова залунала:
"Ти хочеш знати, звідки моя сила…<br /> Тож знай: я богом змалу був обраний,<br /> І вже в той день, як мене мати породила,<br /> Я назореєм божим був названий.
І кучерів моїх ще з того часу<br /> Холоднеє залізо не стинало,<br /> І завжди я носив святую ту покрасу,<br /> І святобливість то мою з’являло.
Мій волос має силу превелику,<br /> Мене не подола весь люд ворожий,<br /> Хоч би його зібралось тут без ліку, –<br /> Бо надо мною дух витає божий!
Коли б хто міг ті кучері обтяти,<br /> Не вдержав би в руках я й меч булатний;<br /> Тоді зломить мене й маленькому дитяти<br /> Було б не тяжко, – я б лежав безвладний".
Скінчив, умовк і зсунув брови темні,<br /> Немов картавсь, що видав таємницю;<br /> Та швидко залишив картання ті даремні,<br /> Як глянув на Далілу-чарівницю.
Вона його так любо пригорнула,<br /> В очах такая щира втіха грає,<br /> Від чого ж тая радість спалахнула,<br /> Самсон того не відає, не знає!..
О горе, горе, краю палестинський!<br /> Чи знаєш ти, яка тобі недоля?<br /> Зрадіє ворог твій, люд філістимський,<br /> Бо полягла твоя і влада, й воля!
Самсон, заступник твій, надія та єдина,<br /> Відкрив чужинці свою міць таємну,<br /> Розмовою та поцілунками дружина<br /> Зняла заслону з таємниці темну.
Від боротьби й від щастя утомившись,<br /> Заснув Самсон – і голову думливу<br /> Склонив до милої; вона ж, схилившись,<br /> Вчиня над ним подію ту зрадливу:
Рукою пестить кучері ті чорні,<br /> А в другій гостреє залізо має,<br /> Одною кучері до себе любо горне,<br /> А другою їх з голови здіймає.
І підняла з волоссям руку білу,<br /> Після на діл покраса пишна впала, –<br /> Тож гордую, непереможну силу<br /> Рука підступна жінки подолала!
"Вставай, Самсоне! Вороги на тебе!" –<br /> Покликнула зрадливиця Даліла,<br /> Він встав і глянув сміливо навкруги себе, –<br /> Не знав, що згинула вже його сила.
Як приступили філістимські мужі,
Тоді побачив він свою оману.<br /> Вони йому зв’язали руки дужі<br /> І повели його до свого стану.
"Прощай, Самсоне! – крикнула зрадлива. –<br /> Ти думав, що для тебе я забуду<br /> Родину? Ні! Ти гинеш, – дяка се правдива<br /> Від мене за погибель мого люду!"
Самсона у кайдани закували,<br /> З його недолі ворогам забава!<br /> Самсону очі ясні повиймали, –<br /> Плач, люд Ізраїля! В темниці твоя слава!
2
В темній темниці, в кайданах закутий,<br /> Сильний колись-то Самсон той сидить,<br /> Тяжкую думу гада – й незабутий<br /> Жаль його серце знебуле гнітить.
Тяжко Самсон проклинає Далілу,<br /> Що без вагання згубила його,<br /> Жалує тяжко на себе, що силу,<br /> Славу віддав і себе самого –
Та за кохання єхидне, нікчемне…<br /> Серце так рветься! Та нащо той жаль,<br /> Нащо ті сльози, картання даремне?<br /> Помста лиш може вгасити печаль!
Помста… Де ж сила його молодеча?..<br /> Він же і зброї в руці не вдержить,<br /> Не підійме навіть гострого меча,<br /> Сили немає! Невже буде жить
Тая підступниця? Ні, хай сконає!<br /> Єсть же на небі ще правда свята,<br /> За що ж із ним його люд погибає?<br /> Боже, що винна країна ота?..
Гине безславно Самсон в самотині,<br /> Серцем же рветься свій люд визволять.<br /> Люд у полоні тепер, на чужині,<br /> Легко було ворогам подолать
Край Іудейський, його боронити<br /> Нікому стало, – в неволі сумній<br /> Той оборонець, він лихом прибитий,<br /> Він не поможе країні рідній!
Він у темниці, в кайдани закутий,<br /> Тяжко картаючись серцем, сидить,<br /> Жаль нерозважений, жаль незабутий<br /> Серце знебуле і рве, і гнітить.
3
Пишає божая країна<br /> І ясні хвилі Іордана, –<br /> Хоч і в неволі Палестина,<br /> І лютим ворогом забрана…
Вже переможці стали станом<br /> В долині красній та розкішній, –<br /> Під пальмами, над Іорданом,<br /> Далеко чуть їх гомін втішний.
А ватаг їх? О, як для його<br /> Веселий, радісний сей ранок, –<br /> Багато злота дорогого.<br /> І срібла, і вродливих бранок
Добув він. Не війна кривава<br /> Йому дала се, – ні, Даліла,<br /> Її була се мудра справа, –<br /> Вона дух сильний той зломила.
Рад філістимець. Гомін, гуки;<br /> Радіє люд. Божниці димні<br /> Від пахощів; здійнявши руки,<br /> Святці співають вдячні гімни
Своєму божищу Ваалу.<br /> Уголос бога вихваляють,<br /> Що він віддав їм на поталу<br /> Всю Палестину, і співають
Хвалу Далілі, що придбала<br /> Для свого люду славу вічну:<br /> Вона Самсона подолала,<br /> Зломила силу ту величну.
І утішається Даліла,<br /> Що славою за зраду вкрита.<br /> У очах втіха заясніла,<br /> Усмішка грає гордовита.
Гукає владар: "Приведіте<br /> Самсона-бранця у палати,<br /> Перед мене постановіте,<br /> Його бажаю повидати!"
Покірні кинулися слуги,<br /> Біжать чинить владаря волю;<br /> Ведуть Самсона для наруги, –<br /> Хай бачать всі його недолю.
Кайдани тяжкі на Самсоні,<br /> Сліпий, сумний він і без сили.<br /> Ввели його і при колоні<br /> В порога там постановили.
Розлігся гомін, сміх, наруга,<br /> І жарти прикрії чувати:<br /> "Самсоне! Де твоя потуга?<br /> Чи ти забувся воювати?"
Самсон стоїть, мов скам’янілий,<br /> Блідий, і мовчки вислухає<br /> Оту зневагу: гнів безсилий<br /> У грудях стиснутих бурхає.
Аж ось зненацька він здригнувся:<br /> До його слуху долетіли<br /> Слова вразливі, і почувся<br /> Єхидний, прикрий сміх Даліли:
"Здоров, Самсоне! Твоя мила<br /> Тебе вітає!" Тая мова<br /> Самсона серце вкрай вразила,<br /> Не вдержав він гіркого слова:
"О гадино! Моєї муки<br /> Тобі, несита, ще не досить?!"<br /> Самсон здійняв безсилі руки<br /> І вголос бога помсти просить:
"О боже помсти, Адонаю!<br /> Вволи мою остатню волю:<br /> Хай з ворогами й я сконаю,<br /> Та дай помститись за недолю,
За сором мій і мого люду!<br /> Дай силу давню на хвилину!<br /> Верни мені її, – хай буду<br /> Я знов потужним на годину!"
Вмолив він бога тим благанням,<br /> В Самсона знову уступила<br /> В остатній час перед сконанням<br /> Незмірная, нелюдська сила.
Тоді, колону обійнявши,<br /> Потряс він дужими руками, –<br /> І стеля рушилась і, впавши,<br /> Його покрила з ворогами!
[с. Колодяжне, 1888 p.]