В огні нестримної навали<br />
рубали, різали наш сад...<br />
А ми дивилися назад<br />
і за минулим сумували...

Руками власними тюрму<br />
творили ми собі одвічну...<br />
О будьте прокляті,— кому<br />
назад повернуте обличчя!

Кати нас брали на штики<br />
за слово, правдою повите...<br />
Ви ж розумієте?! Віки<br />
не знали ми, чиї ми діти!..

Хтось застромив у серце шило<br />
в чеканні марному весни...<br />
В саду розкішному лишились<br />
одні пеньки та бур'яни.

Кати на струни наші жили<br />
тягли із рук, як сон, блідих...<br />
І з нас співців собі купили,<br />
щоб грали їм на струнах тих.

Ми йшли кривавими стежками,<br />
нам тільки снився волі гук.<br />
І похоронно над полями<br />
кричав і плакав чорний крук...

Він нам кричав про волі гнів,<br />
щоб ми повстали, захотіли!..<br />
Й кривавий дзюб об струни-жили<br />
в безкраїм розпачі точив...

Коли ж приходили раби<br />
володарям на струнах грати,<br />
серця не тисло від журби<br />
і не обурювали грати...

А струни плакали... Не в бій —<br />
вони нас кликали в утому...<br />
Та от прийшов співець новий<br />
і в струни вдарив по-новому.

І ми здригнули!.. Душі громом<br />
залив музичний буревій,<br />
що мчав, мов рокоти ріки,<br />
що рвався вдаль крізь піну шалу!<br />
І розцвіли старі пеньки,<br />
і бур'яни травою стали...

Це вдень було, коли той спів<br />
так схвилював серця всім хорі...<br />
А уночі вже сад шумів<br />
і крізь гілля сміялись зорі...<br />
Так несподівано і скоро<br />
наш сад постав і зашумів...

Його рубали, а він ріс!<br />
На місці зрубаного дуба<br />
росли нові!.. І навіть хмиз<br />
угору дерся!.. Краю любий!..

Ми дочекалися весни,<br />
ми вже підходимо до брами!..<br />
Це ти той сад, о краю мій,<br />
колись порубаний катами!..<br />
Над золотими берегами<br />
ти знов шумиш, такий рясний...

1928, Харків