(ПОЕМА В НАРОДНОМУ СТИЛІ)

1

Коло річки, у садочку<br />
Маленька хатина, –<br />
У хатині чорнобрива<br />
Молода дівчина.

Щовечора, як зіронька<br />
До місяця сходить,<br />
Молодая дівчинонька<br />
В садочок виходить.

Тож виходить сама з хати<br />
У ясную нічку, –<br />
А тим часом козаченько<br />
Перепливе річку,

Як приверне к бережечку,<br />
Човничок прив’яже, –<br />
Уклониться дівчиноньці,<br />
"Добривечір" скаже.

По садочку собі ходять,<br />
За руки візьмуться,<br />
Розмовляють та радяться,<br />
Коли поберуться.

"Ой коли ж ми поберемось,<br />
Дівчинонько-роже?" –<br />
"Уосени, козаченьку,<br />
Як бог нам поможе!.."

У коханій розмовоньці<br />
Швидко ніч проходить,<br />
Блідне місяць, гаснуть зорі,<br />
І сонечко сходить…

Сіда хлопець у свій човник<br />
Та бере весельце;<br />
Стиснув ручку, махнув веслом:<br />
"Прощай, Ксеню, серце!"

2

Осінь надходить, літо минає,<br />
Вже ж за дівчину козак не дбає.<br />
Вже старостоньки скрізь походжають,<br />
Ксенину ж хату вони минають.

Йдуть до сусіда в новую хату, –<br />
Сватають в його дочку багату!..<br />
Чує Оксеня смутну новину, –<br />
Що свата милий іншу дівчину;

Уже сьогодні їх заручають,<br />
А через тиждень і повінчають…<br />
Наче байдужа дівчина ходить, –<br />
Вийде ж в садочок та й сльози ронить.

Рушнички шиті лежать у скрині,<br />
Вже не клопочуть вони дівчини!<br />
В журбі та в тузі тиждень минає,<br />
По селу ж ходить та "молодая",

У кожду хату вона вступає,<br />
На дівич-вечір дружок збирає,<br />
І до Оксені заходить в хату, –<br />
Тож на весілля її прохати:

"Прошу, сестрице, тебе, голубко,<br />
За старшу дружку до мене, любко!" –<br />
"Не можу, серце!.. я б і радніша;<br />
За дружку в тебе хай стане інша".

"Отак, сестрице! отак мовляєш!<br />
Певне, мене ти більш не кохаєш!" –<br />
"Не гнівайсь, серце, за мої речі…<br />
Прийду сьогодні на дівич-вечір!

Тебе, сестрице, я не забуду, –<br />
За старшу дружку у тебе буду".

(Згодилась, прийде, хоч тяжко дуже.<br />
Вдасть перед милим, що їй байдуже).<br />
Йде молодая весела з хати, –<br />
Смутна Оксеня випроводжати…

3

У суботу в молодої<br />
Та великий збір,<br />
То ж сходяться подруженьки<br />
До неї у двір.

За столом вже молодая<br />
Сіла на посад,<br />
На лавочках всі дружечки<br />
Посідали вряд.

Старша дружка жалібної<br />
Почина співать, –<br />
Виспівує і на очах<br />
Слізоньки тремтять.

"Червоная калинонька,<br />
А біленький цвіт;<br />
Ой чи не жаль тобі, Галю,<br />
Молоденьких літ?.."

"Ой час-пора, отець-мати,<br />
Поблагословить,<br />
Ой час-пора молоденькій<br />
Та гіллячко звить!"

І гіллячко, і віночок<br />
Вже вити пора,<br />
А іще ж то барвіночку<br />
Для вінка нема.

Старша дружка по барвінок<br />
Додому піде,<br />
Бо кращого барвіночку<br />
Немає ніде.

Пішла з жалем дівчинонька<br />
Та у свій садок,<br />
Щоб нарвати барвіночку<br />
Іншій на вінок;

Рвучи його, журливую<br />
Пісеньку співа,<br />
За сльозами ледве може<br />
Вимовлять слова:

"Барвіночку мій хрещатий,<br />
Зелений, дрібний,<br />
Ой, я ж тебе викохала,<br />
Хороший, рясний!

Я ж садила, поливала<br />
Тебе навесні,<br />
Я ж думала, на віночок<br />
Здасися мені!

Здався тепер, барвіночку,<br />
Не мені, другій, –<br />
Бодай би зсох, бодай зов’яв,<br />
Барвіночку мій!.."

Тож нарвала барвіночку,<br />
Віночок звила,<br />
Походила по садочку,<br />
Над річку пішла.

Подивилась у водицю<br />
На личко своє,<br />
Тихо, тихо промовила:<br />
"Горенько ж моє!

Вродо моя хорошая,<br />
Нащо ти цвітеш?<br />
Без доленьки на сім світі<br />
Марне пропадеш!

Нема щастя, нема долі,<br />
Лиш врода сама…<br />
І кохання зневажене,<br />
Дружини нема!

Забув мене мій миленький,<br />
Іншу полюбив,<br />
І навіки мою долю<br />
Та й занапастив!

То ж він завтра із другою<br />
Піде під вінець…<br />
А я собі під водою<br />
Знайду вже кінець!"

Промовила теє слово,<br />
Стала на горбок…<br />
Нема, нема дівчиноньки,<br />
Лиш плавле вінок.

4

Вже ж минуло з того часу<br />
Аж три довгі роки,<br />
Як втопилась дівчинонька<br />
У річці глибокій.

Гуля всюди тая слава,<br />
Та вже перестала,<br />
А дівчина під водою<br />
Русалкою стала.

Та не має русалонька<br />
І там супокою:<br />
Не втопила свого лиха<br />
Навіть під водою!

Чи таночок з русалками<br />
При місяцю водить,<br />
То все їй той козаченько<br />
З мислоньків не сходить.

Або сяде, чеше коси<br />
У темному гаю,<br />
Її ж думка круг хатини<br />
Милого витає.

Всі русалки, мов рибоньки,<br />
Веселії грають,<br />
А у неї завжди хмари<br />
Чоло укривають.

Тільки ж то їй і розваги,<br />
Як молодик зійде, –<br />
Проти хати миленького<br />
На бережок вийде;

Вийде, ходить по бережку,<br />
Тихенько співає,<br />
Чи не вийде милий з хати, –<br />
Усе виглядає.

А як зайде місяченько,<br />
Почина світати, –<br />
Тихо пливе русалонька<br />
В підводні палати.

5

Як навесні починає<br />
Крига розтавати,<br />
Збираються русалоньки<br />
До моря гуляти.

Пливе з ними і дівчина<br />
Гуляти до моря, –<br />
У чужий край, у далекий,<br />
Тікати од горя…

Не втече пак! ніщо її<br />
Вже не розважає,<br />
Навіть і там, в чудовому<br />
Південному краю.

Її сестри на дні моря<br />
По пісочку ходять<br />
Шукать перлів та коралів,<br />
І таночки водять.

Веселії, безжурнії<br />
Ті легкі таночки!<br />
То граються із рибками,<br />
То роблять віночки;

Вона ж сидить геть окремо,<br />
До їх не вступає,<br />
Та безкраї свої думки<br />
Думає, гадає.

Дожидає, коли з того<br />
Хорошого краю<br />
Повернуться русалоньки<br />
До рідного гаю.

Діждалася, вертаються<br />
Русалки додому<br />
В темну нічку, серед бурі,<br />
Блискавиці й грому.

Та й у серці в русалоньки<br />
Спокою немає, –<br />
І грім отой немов її<br />
Трохи розважає.

Вернулася, а тим часом<br />
Вже й літо настало,<br />
А там жнива, бо і жито<br />
Поспівати стало.

І виходить русалонька<br />
В поле виглядати,<br />
Чи не вийде її милий<br />
На лан жита жати.

Вийшов милий з дружиною<br />
На лан жито жати,<br />
І дитинку під копою<br />
Положили спати;

А сами серпи побрали<br />
І постать займають,<br />
Та вдвох собі лагідненько,<br />
Любо розмовляють.

Русалонька на ту пару<br />
Тільки подивилась,<br />
Змінилася у личеньку,<br />
За серце схопилась;

Потім знову подивилась,<br />
Промовила тихо:<br />
"Побрався ти, козаченьку,<br />
Та на своє лихо!

Не завжди там буде щастя,<br />
Де твоя хатина, –<br />
Зостануться сиротами<br />
Жінка і дитина!

Будеш знати, козаченьку,<br />
Як русалка любить,<br />
Скоро ж тебе те кохання<br />
З сього світу згубить!"

Те мовляла, одпливала<br />
У свої палати<br />
І милого не ходила<br />
Більше виглядати…

6

Стала слава на все село,<br />
Стали поговори, –<br />
Все за того козаченька,<br />
Що чорнії брови.

Ой казали, говорили<br />
По всім селі люде:<br />
"Та вже з того козаченька<br />
Нічого не буде!

Як день божий, смутний ходить<br />
Та думку гадає,<br />
Та щоночі йде над річку,<br />
До темного гаю".

Славлять люди – і дружина<br />
Журиться, бо знає,<br />
Чого милий у гай темний<br />
Щораз доходжає.

То в гай ходить, то в садочок,<br />
Де жила дівчина;<br />
Бачить мила й знає добре,<br />
Чия то причина…

Не вважає козаченько<br />
На ті поговори,<br />
В його серці туга в’ється<br />
Та лютує горе.

Пішов якось у садочок<br />
У місячну нічку,<br />
Походив там коло хати,<br />
Потім в гай над річку.

Пішов, ходить бережечком<br />
Та думку гадає,<br />
Все дивиться на річеньку,<br />
Очей не спускає.

В той час вийшла русалонька<br />
Трохи погуляти,<br />
Потім сіла коло річки<br />
Косоньку чесати;

Побачила козаченька,<br />
Неначе зраділа,<br />
Усміхнулась, – лиш на личку<br />
Щось дуже збіліла.

Ходить смутний козаченько<br />
Та думку гадає,<br />
А русалка чеше коси<br />
Та пісню співає:

"Любий козаче, чого ти ходиш<br />
Смутний по темному гаю?<br />
Слухай, козаче, пісню русалки, –<br />
Тож я для тебе співаю!

Ой чи забув ти, серце-козаче,<br />
Пісню, що мила співала?<br />
Ой чи забув ти тую дівчину,<br />
Що тебе вірно кохала?

Коли забув ти, – чого ж ти ходиш,<br />
Дивишся пильно у воду?<br />
Наче шукаєш у тій водиці<br />
Згублену милую вроду!

Ох не забув ти, серце-козаче,<br />
Пісні, що мила співала!<br />
Ой не забув же тої дівчини,<br />
Котра так щиро кохала!..

Як не забув ти, – ходи до мене!<br />
Я твоя першая мила!<br />
Зраду забуду, любити буду<br />
Тебе, як перше любила!

Я вже не тая, що була перше<br />
(Лиш не забула кохати!), –<br />
Я вже русалка – і під водою<br />
Маю осяйні палати.

В мене палати кращі од царських,<br />
Із дорогого кришталю,<br />
В мене віночок з чистого злота,<br />
З перлів дрібних та коралю:

Все те для тебе дам я, козаче,<br />
Тії палати й віночок,<br />
Всіх зберу подруг, будем для тебе<br />
Легкий водити таночок.

Любий козаче, йди ж ти до мене!<br />
Я твоя першая мила,<br />
Зраду забуду, любити буду<br />
Тебе, як перше любила!"

Козак слуха тую пісню,<br />
Слуха, умліває, –<br />
А русалонька до нього<br />
Руки простягає.

Біжить милий до русалки,<br />
Та й не добігає,<br />
Бо із річки – русалочок<br />
Юрба випливає;

Обступили козаченька,<br />
В гаю залунало, –<br />
Наче крик, неначе регіт, –<br />
Далі тихо стало…

Тихо, тихо з неба світить<br />
Промінь місяченька,<br />
Сидить тая русалонька<br />
Біля козаченька.

Похолонув козаченько,<br />
Не чує, не баче,<br />
Як над ним його кохана<br />
Вбивається, плаче:

"Чи се ж тії карі очі,<br />
Що я цілувала,<br />
Чи се ж теє біле личко,<br />
Що я милувала?<br />
Ой чи се ж той козаченько,<br />
Що я виглядала?

Вже ж не гляне він на мене, –<br />
Дарма виглядати!<br />
Вже ж моєму миленькому<br />
Світу не видати!

Не озветься до своєї<br />
Любої дівчини –<br />
Він німий лежить, холодний<br />
З моєї причини.

Ой забула б я, мій милий,<br />
І горе, і зраду,<br />
Лиш устав би ти до мене,<br />
Дав мені пораду!

Нещаслива годинонько,<br />
Що ж я наробила?<br />
Ой нащо ж я свою долю<br />
Та й занапастила!"

І знов тихо, з неба світить<br />
Промінь місяченька.<br />
Ломить руки русалонька<br />
Біля козаченька.

[Волинь, с. Колодяжне. 1885 p., 6 грудня]