У склянці, тонко різаній, прозорій, наповненій аж по сам край свіжою водою, стояли вони... Темно-червона, окружена листками, що недбало звисали, горіла пурпурою. Розцвілася розкішно, упоювалася сама собою; принаджувала до себе і ждала неспокійно. Зараз коло неї, мов під охороною маленьких, трохи потвердих, темно-зелених листків, тулилася блідо-рожева рожа, що тільки наполовину розцвілася. Вона ще перед кількома хвилями була пуп'янком, а тепер, немов від одного сильного віддиху раннього повітря, розцвілася і виглядала так, якби сама з себе стала такою пишною, коли тим часом вона все ще була пуп'янком. Вона була повна поетичного почуття — рожа, до котрої усміхається полудень зі своїми різнобарвними метеликами... Крайні листки її були напоєні темно-рожевою краскою, але середущі тільки якби почервонілися від рожевого подиху. Ніжна, і запашна, і несказанно непорочна, сперлася вона на темно-червону рожу, притулилася і несвідомо допоминалася, аби її взяти в обійми. Коло них стояла біла. Обтулена свіжими зеленими листками, вона тонула в собі, а проте чула, що живе. Ледве прочуваючи своє барвне окруження, сіяла невинністю і чистотою і пахла так чудово, що зелені листки здержали свій віддих і в нестямі пили її солодощі... Коло сеї рожі і центифолії заховався один-однісінький матово-жовтий пуп'янок. Чи так виглядали пуп'янки? ...Та рожа звисала геть поза край склянки. І великі, майже блискучі листки хилилися довкола неї ніжно та намагалися якнайближче притулитися до неї. Але вона, тяжко засумована та прибита незаспокоєною тугою, і поглядом на них не кинула. Все дивилася вниз, схиливши головку, якби лякалася з якого боку несподіваного блиску або щоб який упертий промінь сонця не заглянув в її зачинену душу, чого вона ніколи в світі не стерпіла би. Її великі листки з краю скрутилися, незамітно потемніли і передчасом зів'яли... Коло неї дві грубошиї дикі рожі з ясно-зеленими листками. Стіл, що на нім склянка стоїть, із білого мармуру. Тло — брунатно-золоте. Тут же і прислонена засвічена лампа. Повітря — парне. Чи вони дрімали? Ледве. Виглядали так, якби радше ждали чогось нового, чогось казочного... ...Напроти стола навстіж відчинене високе вузьке готицьке вікно, за ним тонуть у темряві велети дерева, а над ними простерлося небо, покрите грізними хмарами, з заслоненим до половини місяцем — там за вікном. Поміж деревами тихий шум. Спершу ніжний і лагідний, але потім щораз сильніший, далі переходить у потаємний пристрасний шепіт — і вкінці свіжий жвавий легіт впадає вікном. Летить просто туди, де стоять рожі, доторкається всіх сміло, немов цілує їх, так що груба полумінь лампи з переполоху палахкотить і тремтить... Потім знов настає тиша. Майже чутно впали листки темно-червоної рожі на білу плиту мармурову. Спершу один листок, потім три, чотири, далі ще більше, нарешті майже всі. ...З їх упадку тиша, що довкола панувала і все у себе приймала, зложила казку про долю рож...