Ріка життя пливе все далі в даль,<br />
Навпомацки прощупуючи простір,<br />
А ми ніяк не виплачемо жаль,<br />
Моя кохана, через стільки років.

А ми ідем, хоча пряжистий град<br />
В обличчя б'є, крізь довгі анфілади<br />
І розпачів, і прикрощів, і зрад<br />
У тиху завідь чарівної Лади.

Лишаєм в пам'яті окремішні сліди<br />
Кохання нашого, що стільки натерпілось.<br />
Людських облич невидимі ряди<br />
Нас проводжають німо та оскліло.

А шлях безмежний... Нам іще іти,<br />
Ще йти та йти до витоків прозріння,<br />
І кришталеві крапельки сльоти<br />
Змивають стогін нашого терпіння.

Та збудуться надії! Міць зусиль,<br />
Стожилавих і вільних від досади,<br />
Нас виведуть, де простір і де синь,<br />
І музика непроданої правди.