Дома все тебе дратує,<br />
Порошинка дошкуля;<br />
Хто що скаже, пожартує,-<br />
Втік би зараз відціля.

В самотині сидіть нудно,<br />
Сум росте щодалі більш;<br />
Вийдеш з хати, глянеш — людно,<br />
Та журба гнітить ще гірш.

А не вспієш край свій кинуть,<br />
Туга зараз забере;<br />
Спогадання роєм линуть,<br />
Забувається все зле.

Тепле літо, ясні зорі —<br />
Все тихесенько сплива;<br />
Блимне слізка в твоїм зорі,<br />
Жаль потроху ожива.

Все, що гудив, все те нині<br />
Якимсь чаром віддає,<br />
Рідна мова на чужині<br />
Ще милішою стає.

Рідна хата — мов та квітка,<br />
Що скрашає весь квітник.<br />
З рідним краєм якась нитка<br />
Тебе зв’язує навік.

Її хочеш розірвати,<br />
А вона усе міцніш;<br />
Подаєшся мандрувати,<br />
Але там іще смутніш.

Ти шукаєш собі волі,<br />
Переходиш всі світи,<br />
Але там немає долі,<br />
Там нема тобі мети.

Під яким би небом ясним<br />
Врешті ти не опинивсь,-<br />
Ні, не буде воно красним,<br />
Як було своє колись.

Час підійде — ми вмираєм,<br />
Бо на все своя пора;<br />
Тільки жаль за рідним краєм<br />
Серед люду не вмира.