Пасу я козу. А вона не пасеться. Стала, голову задерла, бородою трясе і мекає, мекає. Так уже мені вмекалася, що й сили немає терпіти. Аж тут дід Остап іде та й каже мені: — Вона ж у тебе, мабуть, води хоче! Бач, як жалібно кричить... От про воду я й не подумав. Думав тільки про її характер поганий. Бо наша коза — вереда з усіх веред на світі. Як побачить, наприклад, яблуко в мене в руках, буде мекати на всю вулицю. Як смикне її хтось за бороду — теж крику не обберешся. Начеб не можна потерпіти трохи! Зайняв дід Остап козу й мене і погнав обох до озера. Каже: — Я саме туди йду рибу ловити. Прийшли ми до озера. Коза відразу ж до води кинулася — справді пити хотіла. І як дід Остап узнав? — Бачиш,— каже мені,— ти якби так пити захотів, то теж замекав би дужче за козу. А я сміюсь. Бо чого б це мені мекати? Що, в мене голосу нема, чи що! Скажу: "Дайте води". Або й сам піду нап'юся — не малий же. Дивлюся, аж дід вудки під очеретом у воду позакидав і сів. А поплавці так смішно виткнулися і стримлять із води. Тепер коза пасеться, не мекає. Сів і я з дідом Остапом поряд. А він каже: — Хочеш половити рибу? Ще б не хотів! Ловлю, а вона не ловиться. Дід Остап одну за одною витягає. — Оце клює! Сто років так не клювала!.. А в мене — хоч плач — поплавок як заснув. — Перевір,— каже дід,— гачка, там, мабуть, нічого вже немає. Справді: нічогісінько. Давно риба хліб з'їла. А хіба ж на голий гачок щось упіймається? Так я аж до вечора закидав і перевіряв. І нічого не впіймав. Уже й темніти почало. Коза мекає — додому хоче. — Славно ми порибалили,— каже дід. Мабуть, підсміюється з мене. Бо я ж тільки просидів коло нього дурно. Пильно дивлюся на діда: начеб і не схоже, що підсміюється. — Це ви все вловили,— заздрісно кажу.— У мене нічого не виходить... — А так одразу й не вийде,— відповідає він.— Ось я тебе вчитиму, як ловити рибу. Добре? — Добре — кажу, хот і не дуже вірю, що на мій гачок може вчепитися якась рибина. — Я теж, коли починав рибалити, то довго нічого не вмів упіймати. А потім пішло діло. І в тебе так буде. Побачиш. Женемо козу до села. А я все дорогою думаю: і що він з тією рибою робитиме? Повнісінька ж торбина! Невже всю з'їсть? Мабуть, на базар половину понесе. Коли це коло нашого двору дід каже: — Давай я тобі в щось риби насиплю. — Риби? — навіть не вірю я. — Риби,— каже дід Остап.— А що ж, хіба ми з тобою не наловили? Я ж добре пам'ятаю, як це ми вдвох ловили! Забіг за козою в двір, виношу миску. І дід накладає в неї карасів. Хто міг би таке подумати?! Я навіть подякувати забув — так розгубився від несподіванки. Треба хоч завтра сказати йому "спасибі". Мати, як побачила карасів, аж руками сплеснула: — Де це ти їх узяв? — З дідом Остапом наловили,— відповідаю. А коза на мої слова як розмекалася,— мабуть, на все село стало її чути. Добре, що кози не вміють говорити, бо зараз би почала розповідати, як це ми ловили і скільки я впіймав. — А хіба ж ти вмієш рибалити? — здивовано запитує мати. — Вчуся... Вже вудку навчився правильно закидати. Скоро вмітиму й рибу з води витягувать. Що там його вміти! Далі мати не розпитувала Тільки сказала: — Бач, який хороший дід Остап! Начебто я сам не знаю, що він хороший! Завтра ми знову з ним порибалимо. І я неодмінно щось упіймаю...