Я на власному досвіді переконався, що у нашому класі є неввічливі учні. От хоча б Володька Черепашенко. У нього все обличчя у ластовинні, наче художник розмалював. І ніс гачком. Ми з ним колись товаришували. Одного разу пішов я до нього в гості. Відразу після школи. Навіть додому не забігав. Піднімаюся на четвертий поверх. Зупиняюся перед дверима. Переводжу дух. Натискую кнопку дзвінка. Клацнув замок, і на порозі з'явився Черепашенко. Вигляд такий, ніби на Північний полюс зібрався. На ногах валянки, кожух підперезаний міцним ремінцем. Комір піднято. Шапка-вушанка зав'язана під підборіддям вузлом. Шия замотана шарфом, ніби у відомого артиста, який береже горло більше, ніж очі. — Привіт! — кажу. — Здоров! — І стоїть на порозі.— Ми ж сьогодні ніби бачилися. — Нічого! — махаю рукою.— Я людина вихована. Можеш вважати, що такого ввічливого, як я, немає в цілому мікрорайоні. Не те, що інші. Володька почервонів і запропонував мені зайти. Нетерпляче тупцюючись у коридорі, він поглядав то на двері, то на мене. — Заспокойся,— кажу.— Адресу я не переплутав. Я вирішив тебе провідати. — А я нічого,— белькоче,— я дуже радий. Допоміг мені роздягнутися. Повісив пальто на вішалку. Дав кімнатні тапці. Запропонував пройти у вітальню. Вихованим прикидається. А сам, бачу, мало не плаче. — Та ти чого такий невеселий? питаю.— Чи не захворів? — Ні. — А температура? — Нормальна. — Куди зібрався? — цікавлюся, зручніше вмощуючись на канапі. — Мені до бабусі треба. Ліки віднести. І в аптеку забігти. — Може, ти роздягнешся? — пропоную.— Жарко. Бо я в одній сорочці сиджу і то спітнів. — Нічого,— каже.— Я поспішаю. Проте шапку зняв. Шарф теж у руках тримає. Щоб трохи провітрити квартиру, я відчинив на балкон двері. Морозне повітря струменем ввірвалося в кімнату. — Ну як? — підморгую Володці.— Прохолов? — Ага,— киває головою. — Та ти не хвилюйся,— заспокоюю його.— Я ж ненадовго. І поглянув на будильник, що спокійно вистукував на полірованому столі. Потім оглянув кімнату й поцікавився: — Шахи є? — Погано граю,— став відмовлятися Володька. — Нічого, навчу,— запевняю,— Неси дошку. Сідай. Після п'яти партій, які Володька програв, він заходився роздягатися. Довелося знову показати, який я вихований: відніс його одяг у коридор. Потім став перед вікном і кажу: — Мабуть, піду. — Справді? — повеселішав Черепашенко. — А ти як думав? Провідав друга і знай честь. Час додому. Я — людина вихована. Та й ти поспішаєш. — Іще й як! — схопився на ноги.— Доведеться бігти. Бабуся там чекає. Він схопив пальто й став знов одягатись. — Дякую, що завітав. Та я одягатися не поспішав. А то іще, чого доброго, образиться. Скаже, що не поважаю його. — Я б пішов, кажу,— але що подумають сусіди? Черепашенко остовпів. — А вони тут при чому? — Підуть розмови, що ти вигнав гостя. Не встиг у квартиру зайти, а вже назад пробкою вилітає. Га? Він замислився. Довелося забрати з його рук пальто і повісити на стільця. — Сідай,— пропоную. Дякую. Кілька хвилин ми мовчали. — Води можна? прохаю.— А то так їсти хочеться, що аж губи пересохли,— натякаю ввічливо. Володька похнюпився і пішов на кухню. Почувся брязкіт посуду. За хвилину він накрив на стіл. — Та ти що? — вхопився я за голову.— Тут на цілий тиждень вистачить. А я ж поспішаю. Та й тобі ніколи. Хіба що один шматочок. Але тільки разом. Я вирішив віддячити господареві і заходився розповідати про те, як минулого року гостював на селі й чим мене там пригощали. Слухач із Володьки був чудовий. Цілу годину він сидів мовчки, ніби у рот води набрав. На вулиці стало сутеніти. Я вибачився і підвівся. Надів пальто, взяв у руки шапку. — Спасибі, що зайшов,— подякував він мені. — Справді? — зрадів я.— Знаєш, Корнієнко дав мені пригодницьку книгу "Крик птаха вночі". Давай розповім коротко. Володька зблід і, схопившись за стінку, почав сповзати на підлогу. Я підхопив його під руки. Поклав на диван. Зробив штучне дихання. Дав холодної води. — Полегшало? — питаю, коли він відкрив очі. — П-п-по-лег... — От і добре. Твоє щастя, що я в гості прийшов. Як би ти тут без мене? Може, лікаря викликати? Володька злякано замахав руками: — Ти йди,— благає.— Все буде нормально. Мене ніби хто по голові вдарив. — Нізащо! — закричав.— Я не з тих, хто може залишити хворого товариша. Лежи, і все буде нормально. Ти знаєш, що було з одним хворим, коли він без дозволу лікаря встав. Ні? Слухай... І я почав розповідати...