Провесна
Провесна
1.
Твоя, що майже смертна, тиша<br /> Не впокорила й не лягла<br /> Глухою тінню. Ні, скоріше,<br /> Війнула помахом крила
І — ввесь увага, ввесь напруга —<br /> Я прислухався і тремтів<br /> На голос матері і друга,<br /> На дівчини далекий спів
І ось розпалася завіса<br /> Туману, снігу, самоти:<br /> За смугою тонкою ліса,<br /> За сизим видноколом — Ти,
Ти, що незмінна, як стихія,<br /> Крізь простір в привидах і снах<br /> Зростаєш, ближчаєш і вієш,<br /> Як спів Сольвейґи, як весна.
1936
II.
Перший подув весни — і Твій віддих вже знову зо мною,<br /> Перший вітер дихне — і Твоя широчінь у очах.<br /> За чужий горизонт, за цією чужою весною<br /> Двиготить Твоя даль, Твоя зваба, Твій біль і Твій жах.
Дальний гомін росте, мов гарматний заобрійний гуркіт...<br /> І враз пісня, як хвиля, ударить: Ой, гук, мати, гук!<br /> То кіннота весела, мушкети, здобуті ще в турків,<br /> Прапори, як вітрила, над лісом піднесених рук.
А за нею колони .— піхота струнка й легкостопа,<br /> Ген полки за полками...<br /> І ось повертається все.<br /> Так встає Несмертельність. Чи бачиш, днедавня Европо,<br /> Марш Поляглих, марш Мертвих? То співи їх вітер несе.
Розцвітають їх рани. їх кров переквітла на маки.<br /> О, святий Пантелеймон їм сцілив калічні тіла.<br /> І на лицях їх — сонце, на грудях — невидані знаки,<br /> І під стопи дзвінкі їм покірна земля попливла.
1937