Просвічення Сідартха
Просвічення Сідартха
ПРОСВІЧЕННЯ СІДАРТХА
<blockquote>Присвячую пам'яті<br /> мого невід жалуваного друга,<br /> професора В. Лесевича.</blockquote><br /> <blockquote><br /> Коли віл запрягнений до теліги<br /> і теліга не рушає з місця,<br /> підганяють вола, не телігу…</blockquote>
Індійська авадана
Затісно стало Сідартсі жити<br /> В розкішних салях його терему,<br /> І звуки арфи, і хміль гарему —<br /> Усе вже стало його томити.<br /> А юну душу повили хмари<br /> Нудьги і смутку. Як темні мари,<br /> За ним ходили сини задуми —<br /> І серце нило. Крилаті думи<br /> Несли молодця у світ уяви,<br /> А розпаливши душевні страсті,<br /> Неслись на острі ілюзій лави,<br /> Шоби розбиться й, як дим, пропасти<br /> В імлі нічого.<br /> Був май. Світало.<br /> Проснулось сонце і обмивало<br /> Рум’яне личко в голубих хвилях,<br /> На Гімалаї дрімучих шпилях<br /> Розлилось срібло і блиск сафірів,<br /> Устами ранніх буйних зефірів<br /> Молилась творцю ціла вселенна.<br /> Однак царевич не бачив сього.<br /> Похмурий, сперся на стовп граніту,<br /> Вглубився в пропасть себе самого<br /> І розпучливо шукав одвіту<br /> На голос ума.<br /> В ставі купались<br /> Сніжні лебеді і отрясали<br /> З лелій брильянти, а з вітром грались<br /> Любовні трелі і засипляли<br /> На гіллі пальми і в чашах цвіту.<br /> Син Маї думав. Як риба в сіті,<br /> Шибався духом в імлі містерій,<br /> А Трішна* душу жегла до скону.<br /> І хто розв'яже твої закони,<br /> Судьбо жорстока? Шляхами серій<br /> Провадиш Кальпи†, віки і вічність,<br /> Куди і нащо — ніхто не знає.<br /> О Тамас! Тамас!†† Як віковічність,<br /> Стоїш понура, а хто вгадає,<br /> Шо криєш в чорних пеленах тайни?<br /> На небозводі зірниця сяє,<br /> Числить століття. А ось нечайно<br /> Зірветься з неба і поринає<br /> В кромішну пітьму. А Індра††† далі<br /> Глядить холодно з палат Нандани‡,<br /> А ми — атоми? Як ті шакали,<br /> Шо чують близько зойк гурагану,<br /> З тривоги млієм і в пишних пирах<br /> Находим опій. В шалених вирах<br /> Віків женемся, як з вітром хвилі,<br /> А де найдемо лиман — не знати…"<br /> Було сполудня. Буйні гранати,<br /> Охлявши з жару, спустили віти,<br /> А олеандру зів'ялі квіти,<br /> Тулились жадно під листя плющу.<br /> Сумний царевич, як серед пущі,<br /> Скитався духом в проблемах ночі.<br /> Та ясно бачив, що людська мудрість —<br /> Краплина в морі. І сплющив очі<br /> Й заснув. Та швидко його збудили<br /> Чотири ріші‡‡, які сиділи<br /> На гіллю кедрів і гуторили:<br /> "Пуста химера — бажать зглубити<br /> Закон Причини. Гарячі слези<br /> На ступах‡‡‡ Мунів¤ зіллються в море,<br /> А люди й далі будуть блудити<br /> В крузі фантазій і гіпотези.<br /> І скорше злічать небесні зорі,<br /> Ніж скажуть певно: тому, для того<br /> Богам оставте таємне небо,<br /> Самі ж шукайте спасення свого<br /> Отут…" І щезли.<br /> З палати Рамми волів три пари<br /> Везли Сідартха в Капілявасту¤¤.<br /> Природа вбралась в маєві чари<br /> І все ясніло. Імла срібляста<br /> Сповила балку в м'які пелени,<br /> І город гейби дрімав в тумані,<br /> Однак на ділі кипів. Спрагненній<br /> Юрбі сповниться її бажання:<br /> Вона побачить свою зірницю,<br /> Свій скарб, що досі лежав в скарбниці,<br /> Як в безднах моря цінна перлина.<br /> Царевич в'їхав в свою столицю,<br /> Як нерозумна мала дитина,<br /> Що після довгих годин розлуки<br /> Побачить неньку. Отак вітала<br /> Юрба Сідартха. Гучнії згуки,<br /> Як грім, по горах кругом лунали.<br /> "Який щасливий мій люд коханий!" —<br /> Лелів син Маї. І щастям п'яний,<br /> Радів і плакав. Аж гульк — на шляху<br /> Лежить убогий і стогне: хліба!<br /> Царевич Рамми завмер від жаху.<br /> — І хто це? — Нищий: благає хліба.<br /> — Хіба ж не має? — Ех, пане, пане!<br /> Спитай, чи дукам поживи стане,<br /> А черні — гірко! Весь вік борися<br /> З вогнем, з водою, а навіть з Сомत¤,<br /> Глядя зерняти. Найдеш — ділися<br /> З царем, браманом, а сам, сірома,<br /> Кормись сльозами і власним потом.<br /> Коли ж недуга зіп'є всю силу,<br /> Іди вмирати під людським плотом.<br /> Відтак закинуть в німу могилу,<br /> І щезнеш — леле! — А там? — Хто знає…<br /> А впрочім…<br /> Кроки волів губились<br /> В тихонькім шепті ланів дрімучих,<br /> За Гімалаї верхами крились<br /> Останні блиски. Як демон тучі,<br /> Вертав син Маї, прибитий горем.<br /> "І що нам з того, що ми поорем<br /> Плугом уяви небес простори<br /> І кинем в скиби думок насіння?<br /> Невже від того огонь терпіння<br /> На світі згасне? Як сонні гори,<br /> Яких з-над Ганги й віки не рушать,<br /> Спокійно висять над ними хмари<br /> Й дощать стражданням? Невже осушать<br /> Холодні тези голодних очі<br /> Й розвіють смутки і горя грозу,<br /> Шо оповила цей яр страждання,<br /> Як чорна темінь глухої ночі?"<br /> Отак премудрий гадав син Маї<br /> І тряс тремтячу на віях сльозу.<br /> Аж чує — наче зефір, що зрання<br /> У цитриновім пустує гаю,<br /> Несеться з неба солодка мова:<br /> "Щаслив, хто радше буде страждати,<br /> А не потоне в духовій скверні.<br /> Щаслив, хто в ближнім пізнавши брата,<br /> Отворить ухо на зойки черні.<br /> Щаслив, хто власне своє сумління<br /> Своїм найвищим признав суддею,<br /> Як благодатне весни проміння,<br /> Що виростає в багні лілею,<br /> Від сліз осушить страждущих очі,<br /> Як зірка ясна, крізь пітьму ночі<br /> Вестиме скорбних по злиднів морі<br /> У храм любові і супокою.<br /> Ом мані падме гум!§<br /> "Садгу!"§§ — в покорі<br /> Сказав царевич і змив сльозою<br /> Свою нечисту і грішну карм󧧧.
***
_________________________<br /> * Трішна — персоніфікація жажди (тут і далі приміт. авт.).<br /> † Довгі періоди часу.<br /> †† Тьма, невіжа.<br /> ††† Верховний бог індійців.<br /> ‡ Парк Індри.<br /> ‡‡ Духи свідомості будучності.<br /> ‡‡‡ Гробовець.<br /> ¤ Мудрець.<br /> ¤¤ Столиця держави сакіїв, з яких походив пророк.<br /> ¤¤¤ Сонце або місяць.<br /> § Слава дорогоцінному каменю в лотосі!<br /> §§ Амінь!<br /> §§§ душа.