Це промовляли очі бабусі.
Це повторював сам до себе дідусь.
Це відчував і Дуглас.
Прощавай, літо!
Ці слова ворушилися на дідусевих устах — він стояв на веранді й дивився на пожухлий лужок перед будинком, і не було вже видно жодної кульбаби, і пов'яли квітки конюшини, і крони дерев узялись іржею, і справжнє літо лишилося позаду, а східний вітер доносив дух єгипетської пустелі.
– Що? – перепита...