Про печаль
Про печаль
Ні, ні, не йди до Лети, у напій<br /> З віхи гіркої не впускай краплини,<br /> Не дай чола торкнути тьмі нічній,<br /> Рубіновому грону Прозерпіни;<br /> Із ягід тису чоток не роби,<br /> Нехай тобі Псіхеєю смутною<br /> Метелик-смерть не буде, крик совиний<br /> Хай не зове тебе у храм журби;<br /> Бо тіні тільки сон несуть з собою<br /> I присипляють біль душі невпинний.
А як журба тебе в раптовій силі<br /> Окутає, мов хмара дощова,<br /> Що росяно живить квітки похилі<br /> I зелень квітня в мертвій млі хова,—<br /> Тоді заглянься на троянди ранку,<br /> На райдугу на мілині морській,<br /> На рожі, що росою налилися;<br /> Чи, як обійме пишний гнів коханку,<br /> За ніжну руку йми, дай волю їй<br /> I в глибині очей ясних живися.
Вона — в красі, в красі, що в'яне, в тих<br /> Відрадощах, що тулять руку завше<br /> До уст, прощаючись; поміж утіх,<br /> Що труять мед, бджолі допить не давши;<br /> Ба й в храмі захвату царить вона.<br /> Для того лиш одслонена богиня,<br /> Хто гроно радості пружніш притисне<br /> Й розчавить об чутливе піднебіння:<br /> Підкориться душа його смутна<br /> I між її трофеїв мерклих звисне.