Вітер свистів, обпалював обличчя — здавалося, з обличчя злітає шкіра,— його двічі перекинуло в повітрі, й нарешті — очікуваний дужий ривок — парашут розкрився, й тонка, як бемське шкло — після гудіння літака та завивання повітря,— тиша, тільки ледь чутне вібруван-ня-дзижчання на стропах, і не було ні неба, ні землі — пітьма над головою й пітьма під ногами, і в тій пітьмі внизу, далеко-далеко — один єдиний мерехтливий вогник: ще чиєсь лихо не спало цієї буряної глупої ночі, й по тому, як та іскорка віддалилася й згасла, він зрозумів, що його потужно зносить убік, йому здалося, ніби він падає в чорну прірву й це триває дуже довго,— тільки про це, а також про те, де і як приземлиться — пунктир розірваних думок,— і враз шерех по всьому тілу й майже водночас — страшний удар, криваво-червона заграва в очах і по тому повна пітьма. Світ двічі спалахнув червоно й погас.

Пізньою ранковою порою спекотного червневого дня тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомого року біля телефонного стовпа з прибитим до нього фанерним вказівником "с. Медведівка" з автобуса "Черкаси — Чигирин" вийшов юнак років двадцяти чотирьох з чорним клейонча-тим портфелем у руці. Розмахуючи портфелем та наспівуючи впівголоса "Червоні маки" — пісня —влетіла йому у вуха кілька днів тому, а що мав вдачу, схильну захоплюватися (якщо вже приліпиться щось, надто як оте: "в темну ніч, коли все спить, щось у житі шелестить",— не відстане), юнак,— його звали Олегом,—промугикав пісеньку всі три кілометри грунтівки, промірявши її жовтими парусиновими черевиками сорок другого розміру,— спочатку полем поміж житами, далі — хирлявим сосняком до горба над Тясмином. І зупинився перепочити, а відтак замилувався: перед ним лежала широка долина — в зеленому кипінні верболозів, молодих очеретів (йому ще ніколи не доводилося бачити таких високих очеретів), осок, лепешняку, в синьому сталевому полиску ріки, в голубій замрії озерець, зарічків, щебетанні птаства — над одним озеречком вихрило маєво білих крил, там ішь ряли, то злітаючи вгору, то припадаючи до води, крячкщ і все на одному й тому ж самому місці, чи мали багату поживу, чи скрадався по їхніх гніздів’ях якийсь хижак — куниця або тхір,— але їх було дуже багато й галасували вони неймовірно. Літо тільки-но запалило свою зелену свічу, все буяло, наливалося соками, кипіло цвітом, спрагою життя, радувалося — як то скрізь і всюди буває на-початку. Ця просторінь і зелена ярість долини на мить затопили Олегові душу, він і сам був молодий, як все оце зело, перед ним простиралося життя, він їхав по свою удачу, й тонка струна захвату, навіть екстазу продзвеніла в його душі, і він одізвався на неї безпричинним сміхом. Добрий від природи, ладен був обійняти увесь світ. По цей бік річки ліворуч бовванів ліс, по той бік, на горбі, біліло хатками село, либонь, таки Медведівка, до якої добувався, праворуч, у дальній далині, високо, немовби на горах, синьою хмарою мрів ще один ліс, важкий, похмурий, і юнак визначив про себе, що то Мотронинський ліс, і не помилився.

Некрутим розбитим узвозом з одинокою, обпаленою біля кореня вербою, збіг до річки. Й знову подивував — цього разу інакше — моста через річку не було. А був пором із погризених колесами дощок. Він стояв по цей бік, юнак зійшов на нього, але як з ним управитись, не знав, зупинився розгублений. Оглянувся — ніде ні лялечки, тільки сплескувала в річці риба та десь з-за горба подавала голос іволга. Юнак потоптався з одного боку порома, з другого, помітив товсту дротину, пропущену поміж двох обшмульганих стовпців — вона спадала у воду й губилася в глибині, але для чого вона — не зрозумів, як для чого й дві обшмульгані дерев’яні ключки. Зітхнув, сів на поміст, поспускав ноги, задивився на воду. Просто перед ним на течії тріпотіли вузькі, верткі, завдовжки в дитячу долоньку рибки, пливли й нікуди не пливли — серед них траплялися дуже гарні, з червоними перами, вони вели якусь свою, тільки їм відому гру. Збурила вгорі повітря дрімлюга,— здавалося, то бринить обірвана струна,— він підвів голову, а далі знову перевів погляд на воду, над якою літали великі жовто-руді бабки, й сідали на латаття, й там одразу спалахувала вода,— одначе скільки не дивився, жодної бабки риби не вполювали, біля берега на гострих стеблах татарського шабельника гойдалися тоненькі, синенькі бабочки, й він задивився на них, пригадав, як колись ловили таких бабочок на ситнязі в Коровчиному болоті, задумався, замріявся, й кинувся, коли за спиною пролунали клекіт коліс, тпрукання — з гори з’їжджав віз, запряжений парою гнідих коненят — хомути насовувалися їм на голови, дишель стримів, неначе дуло гармати,— на возі сиділи чоловік та жінка. Віз з ходу вискочив на пором, чоловік натягнув віжки ("тпру, граєте", хоч коненята і не думали грати, водили пітними боками), стрибнув з воза, привітався на ходу й загородив тичиною з’їзд з порома й прив’язав коненят до тичини. Був у картатій, розстіб-нутій трохи не до пупа сорочці, вигорілому, збитому на потилицю кашкеті, зашмалений сонцем до мідного полиску, то більше контрастувало з обличчям біле, з-під розстібнутої сорочки, тіло,— весело поблискував зеленими очима. "Чисто тобі гайдамака,— піднесено подумав Олег.— Либонь, хтось з його предків і справді був у гайдамаках". Тим часом дядько, гукнувши "знімай цепки", підняв з помосту обшмульгану до блиску соснову ключку. Олег познімав із вкопаних у берег стовпів цепки й стрибнув на пором, який вже відчалював. Дядько щосили гачив ключкою дріт, який мокрою змією наповзав з дна, Олег і собі підняв ключку, але в нього нічого не вийшло, і він хапався руками за дріт, від чого долоні запекло вогнем і вони стали чорно-руді від іржі.

Коненята з порома дружно взяли під гору, дядько скочив на полудрабок. Олег шкрьобав поруч з возом — ходив він трохи з підскоком, й на ходу витирав зіллям руки. Віз скрипів немазаними колесами (в колгоспі ніколи немає коломазі), чиргикало об ручицю ліве заднє колесо ("неначе осьолком по душі".— Олег).

Дядько обмацував блискучими очима Олегову постать.

— Ти, мабуть, студент,— мовив безапеляційно.— До родичів у гості? Хто ж вони такі? — И, не чекаючи відповіді, казав далі: — У нас місця знамениті. Річка, озера, ліс. У річці всяка риба водиться, і лящ, і судак, і плотва. А в лісі грибів, як гною. Білих ще немає, а сироїжки вже є... Ото один ліс,— показав пужалном,— а ото другий — Мотронівський. Чув, може, про гайдамаків? Там вони ховалися, в яру Холоднім...

Він гомонів і гомонів, натомість тітка, яка з ногами сиділа на возі спиною до коней, не мовила жодного слова. Вона була схожа на квочку, яку щойно скупали в діжці з водою. З-під низько насунутої на лоба хустки зиркали маленькі, злі, якісь трикутні очі, нижня губа була ображено підтиснута. В задку воза стояв ящик-клітка, від нього повівало густим аміачним духом, вочевидь, дядько та тітка їздили на базар, продали поросята, й дядько встигнув на часинку відвихнутися та хильнути в забігайлівці двісті грамів або вихилити пару шклянок бочкового вина у ятці у вірменина. З того й дядькова веселість, а тітчина вовкодухість.

— ...Оце ячмінь нашого колгоспу — по картоплищу, а ото вже землі "Нового життя",— весело розказував дядько.

— Воно йому треба,— процідила крізь стиснені зуби тітка, й дядько на мить затнувся. Під’їжджали до села, ліворуч темніли будівлі колгоспу.

— А що то таке? — запитав Олег.

— Могила. Давня,— жваво обізвався дядько, радий продовжити балачку.— Тих самих часів, гайдамацьких. Там циферія на хресті...

Олег стрепенувся, він не слухав далі, "могила, стара могила!" Закрокував до могили й по хвилі вийшов на неї. Вона була висока, крута, на маківці стояв приземку, ватий гранітний хрест, на якому виднілися дві цифри — тисяча і сімсот, дві інші були з’їдені кулями — нові війни стирали пам’ять про стару. Більше на могилі не було нічого, полин та буркун довкола хреста вже почали ви-горати, й пожухла трава на маківці, з правого боку в могилі видні вся якийсь розкоп. Олег спробував заглянути, нічого не побачив, спустився до підніжжя. В розкопі-печері лежали залізні бочки.

— А што тобі тут нада? — раптом суворо прогуділо за спиною в Олега, він здригнувся й оглянувся. У виломі штахету, звідки, вочевидь, і вкочували бочки в печеру, стояв опасистий чоловік у військового крою кашкеті.— Проході проч, не положено... І вообще огнеопасно,— гудів зелений кашкет, і Олег знизав плечима та закрокував до дороги. Зелений кашкет трохи погасив його наївний ентузіазм.

Його зустрів гурт молодих вербичок, одразу за ними починалося село. Юнак з цікавістю розглядався на обидва боки. Село багатше за його, чернігівські поліські села: хати великі, розсадисті, криті очеретом з товстим подвійним гребенем, укгрунтованим перехрещеними короткими тичинами, хліви і клуні,— поміж них є нові, вишневі й яблуневі сади — віти з тугими бубочками яблук перевисали через тини. З хати вийшла тітка у синьому фартусі, сипнула за хлівом попіл, і його понесло вітром на неї, кукурікав на колодязному зрубі півень ("ще впаде, телепень, у колодязь"), ліниво гавкнув біля воріт рябий пес і пострибав на трьох лапах, підігнувши четверту, до буди, проїхала мимо на велосипеді дівчина з прив’язаною до рами сапою — вона привіталася до нього, й так само привіталася тітка, яка несла в мішку зілля.

З зеленого шумовиння осокорів вигулькнула церква. Досвідченим оком Олег визначив, що вона не нашого віку, про що оповідала й чорна чавунна табличка "Архітектурна пам’ятка. Кінець XVIII століття. Охороняється державою". "Як же вона погано охороняється",— подумав Олег. Стіни пооблуплювалися, стекла повибивані, покрівля обідрана, одна баня скопирснулася зовсім і повисла на ланцюгах, якими колись була укріплена й прикрашена. Мимо проходив чоловік в окулярах зі складеним удвоє портфелем під пахвою — вчитель або бухгалтер,— Олег запитав його, як називається церква й чи давно її ремонтували, чоловік зосереджено подивився на Олега через брудні скельця окулярів, на його худому, з двома бородавками під нижньою губою обличчі відбилося подивування, поправив окуляри й, промимривши: "Не знаю. Не знаю",— зачимчикував геть. Олег зайшов до церкви. Купи битої цегли, штукатурки, якесь залізяччя: либонь, тут був склад металолому, з карнизу над головою зірвалася ластівка й з пискотом шугонула у двері,— і з інших карнизів почали зриватися ластівки, гніздами були обнизані всі карнизи, а в дірку в даху впурхнув горобець і зацвірінькав весело, вітаючи гостя. Згори, з центральної бані звисав ланцюг, на одній стіні жовтіла пляма, з іншої проглядав лик якогось святого; Олег обережно пройшов до олтаря — підлога в багатьох місцях попрогнивала й попровалювалася. "І все ж це свідок... Може, єдиний у цих місцях",— знову піднесено подумав. Він ще довгб блукав по церкві — знайшов кілька уламків кольорового скла, шматочок різьбленого дерева з олтарних дверей. І ще знайшов під стіною старі проіржавілі грати. "Розпитаюся, й прийду потім",— вирішив і вийшов з церкви. Тут на нього чекала неприємна несподіванка: на пощерблених сходах чипіло двоє людей: один літній, низенький, чорний, як жук, другий молодий, сливе Олегів ровесник, високий, вузькоплечий, в кашкеті з велетенським козирком, про який кажуть, що на тому козирку можуть сідати літаки. Вони стали обіч

Олега, нестеменно як справжні конвоїри, й низенький мовив прокурорським баском:

— Пройдьомте з нами!

— Куди? — здивувався Олег.

— Там узнаєте.

Олег хотів протестувати, на думці вже крутилися слова: що за дурощі, куди я потрапив, але він трохи й злякався, отож покірно поплівся поміж конвоїрів. Йшли недовго, поминули крамницю, облізлу зелену трибуну й повернули в огороджений низеньким штахетничком двір, у якому стояла біла будівля під червоною бляхою. Біля дверей червоніла вивіска: "Медведівська сільська рада".

"Конвойні" завели Олега до великої порожньої кімнати з двома лавами під стіною, молодший лишився сторожувати — він підкреслював це всім своїм виглядом, старший відчинив оббиті чорною клейонкою двері й зайшов до кабінету. По хвилі знову одчинив двері:

— Веди!

За столом навпроти дверей сидів сивий, аж білий, але ще не старий вродливий чоловік з чорними кошлатими бровами й твердим поглядом, він не запропонував Олегові сісти, запитав строгим начальницьким голосом:

— Хто такий? Що робите в селі?

Поки дійшов до сільради, хвиля обурення в Олегових грудях вляглася, залишився тільки подив, він відказав ображено й трохи стривожено:

— А що я роблю? Нічого такого. Дивлюся.

— Для чого, з чийого дозволу? — ще суворіше мовйв голова сільради, з постави, з усього вигляду було видно — відставник, недавній майор або підполковник, майже скрізь вони посіли подібні посади.

— А який тут дозвіл? Стара церква... Могила... Я аспірант Академії наук. Тема моєї дисертації: "Антифеодальний рух в кінці вісімнадцятого століття". Тобто, гайдамаччина, Коліївщина. Оскільки цей рух починався тут... Максим Залізняк, Неживий... Я хочу побачити, розпитати. Може, якісь перекази, легенди...

— Документ! — перебив голова сільради.

Олег дістав посвідчення. Воно справило враження: червоні палітурочки, герб, печатка. Голова сільради уважно подивився на фотокартку, перевів погляд на Олега: довгасте обличчя; великі виразні очі, великі губи, ніс з маленькою горбинкою, великі відстовбурчені, які аж світяться, вуха, хвилька русявого волосся над високим чолом. Образа, наївність, непевність в очах. .

— Так, товаришу Зайченко, документ відповідає... — сказав трохи м’якше.— Але є порядок. Спершу треба являтися до органів влади...

— Я не знав,— пробелькотів Олег.

— Аспірант — і не знав...— Петре,— до молодшого "конвойного",— одведи його до Параски Семенівни. Та рознеси самообклад по Зазірках... Скільки треба казати.

— Я увечері.

— Зараз візьми й рознеси. Виконавець виконує, а не розмузикує.

— ...Хто така Параска Семенівна? — запитав на вулиці Олег.

— Учителька історії... Ти того, не обіжайся,— запалив "Біломорину" Петро. Він став добрим компанійським хлопцем.— Тут у нас у могилу вкопалися наші механізатори...

— Я бачив...

— Могила ляська. І в нас у селі є поляки. В десятому коліні, не признаються, а от хтось таки шкребонув. І прийшов цей самий...

— Протест,— підказав Олег.

— Еге ж... Аж із Москви. З посольства їхнього. Напустили .ляку... Було начальство з району, і з області. У нас вообще не зовсім тихо...

— А що таке?

— Ну... Злодійство трапляється, і...— нащо воно тобі. Прийшли.

...Шовковиця по той бік тину, дощаті ворота, двір у спориші, зелений умивальник на стовпі. В городі за перелазом підсипала картоплю жінка.

— Параско Семенівно,— покликав Петро.— Тут до вас з Києва... Микола Іларіонович прислав.— І до Олега.— Ну, я пішов. Бувай. Хом’ячкою її прозивають,— мовив пошепки й усміхнувся.

З городу через перелаз ступила середніх років жінка, справді схожа на хом’ячку: видуті щоки, маленькі очі, кирпатий ніс. Вона несла в пелені щирицю, висипала її через огорожу в корито кабанчику. Олег швидко оповів їй, хто він і за чим приїхав.

— Якісь сліди... Перекази, легенди, пісні... Щось свіженьке? І взагалі про Коліївщину. Максима Залізняка.

Параска Семенівна поставила під штахет сапу, з видимою неохотою сіла на лавочці під фанерною літньою кухонькою, покивом голови запросивши сідати Олега;

вона не досапала ліску й не цікавили II ніякі народні рухи. Проте, помовчавши хвилину, сипонула:

— Так, це найбільше за розмахом селянське повстання. Керівником цього народного руху став Максим Залізняк, виходець із кріпаків, з бідняцької селянської сім’ї містечка Медведівка... Втративши батька, тринадцятилітній хлопчик пішов шукати щастя на Запорожжя. Багато років він батрачив. Повстання почалося восени тисяча сімсот шістдесят восьмого року в районі Черкас і швидко поширилося по окружних районах. На заклик Залізняка в район Холодного Яру сходилися селяни і козаки з Лівобережжя і Правобережжя. Загони повстанців у червні рушили на Умань — найбільшу фортецю на Правобережжі...

З хащів малини вийшов кіт з намазаним зеленкою розірваним вухом, сів на протопті до хліва, обкутався хвостом і слухав свою господиню, каченята бовталися носами у вкопаних у землю ночвах, горобці цвірінькали на шовковиці. Олегові здалося, що вони цвірінькають іронічно. Все, що розповідала Параска Семенівна,— було написано в шкільному підручнику. Підручник вона знала. Скінчивши, поклала в пелену великі, червоні, з поре-паними пальцями руки — руки сільської вчительки, яка сама порає город, і корову, і од якої в класі смердить гноякою, чого, однак, сільські учні не чують, бо самі пройняті тими самими запахами. Олег подумав про те й трохи пригасив прикрість у душі.

— А Залізняк?.. Чи відомо, де він жив?.. У кого і де батракував?

— Це — невідомо. Син бідного гончара. Підняв народ проти панів...

Олег зайшов з одного кінця, з другого, одначе скрізь натикався на впевнену, почерпнуту з глибин шкільного підручника відповідь, з якої не виловив собі нічого. Параска Семенівна відповідала коротко, а сама поглядала на город, на недополену ліску.

Вона й про село нічого не знала, не читала навіть По-хилевича, а що вже казати про Антоновича, Шульгіна, Єфименко, Корзона, польських авторів, яких Зайченко проштудіював від палітурки до палітурки, йому навіть вдалося прочитати в спецсхроні працю Гермайзе, заарештованого в справі СВУ, він шукав і архів, над яким працював Гермайзе, один старий працівник бібліотеки Академії наук пам’ятав той архів, вагою він був у два пуди, але куди подівся, ніхто не знав.

Подавивши зітхання, Олег подякував Парасці Семе-нівні і, сполохавши горобців на шовковиці, вийшов на вулицю. Був розчарований, роздосадуваний, розгублений: куди йти далі? І де ночувати? Вертатися зараз? У цю мить він побачив Петра. Той шкрьобав розбитими чобітьми стежкою попід парканами. Мабуть, вертався з Зазірків, рознісши самообклад.

— Ну що, чимало зеренець виколупав у Хом’ячки? — наморщив в усмішці носа.

— Там і посліду немає,— розгублено мовив Олег.— Не знаю... Даремно приїхав.

Вони проходили повз молочарню, на машину з відкинутим заднім бортом шофер і молочарі ставили бідони з вершками та перегоном, дзвякіт бідонів перебив їм розмову, а коли відійшли далі, Петро сказав:

— Знаєш що? Сходи ти до Сови, Чорного себто. Сова — по-вуличному. У нас усі мають назвиська.

— А хто він такий, цей Чорний? — поцікавився Олег.

— Василь Гордійович? Це... Краще нехай він сам тобі оповість. З ним вуха тримай нашорошеними... І якщо найдеш підхід — щось та надзьобаєш у твою дисертацію.

— А як його шукати, той підхід?

— Ну це... Як трапиться. Дивись по ситуації. Шмаляй отако прямо, тією самою вулицею, якою сюди приткав, а на вигоні за церквою бери цабе, вулиця — вниз, попід горою, понад річкою, минеш кладовище по горі — його третя хата з синіми віконницями і з флюгером на бовдурі. Чеши!

...З лівого боку вставала гора в диких грушах та вишняках, тернах, дерезі, шипшинах, подекуди до гори ліпилися хатки, з правого боку хати стояли на просторі, за ними — городи, за городами зеленіли очерети, звідти долітало кигикання чайок. Старе кладовище по горі, в тернах і хащах дерези та малини, хата, точніше хатина з синіми віконницями, лісяним хлівцем, городом, який збігав до річки. Біля хлівця спиною до вулиці стояв високий чоловік і щось майстрував. Олег не одразу помітив, що чоловік попід-руки підпертий милицями, що майструє він вудки. Зайченко торигнув дощаною хвірткою (ворота благенькі, з лат), бо помітив біля дровітні чорного з білими підпалинами пса, який, зігнувшись дугою, сік зубами при корені хвоста блохи.

На стукіт воріт чоловік оглянувся, кинув:

— Він чужих не кусає.

Олег не знав, як сприймати ці слова, мабуть, як жарт,

і пам’ятаючи, що сказав Петро, та щоб одразу не показатися в очах Чорного боягузом, зайшов. Пес двічі гавкнув, забіг ззаду, Олег зіщулився, далі тіпнувся — пес тицьнув носом у литку. Олег таки стримався, страху не виявив.

— Така дурна звичка —до всіх забігати ззаду. Вже й відучував...

Це був чоловік високий на зріст, з різкими рисами обличчя, крутими вилицями, просивиною в густій кучмі — справжній гриві,— коротко підстриженими вусами, з острішкуватими бровами, гострим поглядом, давно неголений, щетина сивіла на вилицях, він здавався трохи схожим на татарина.

— Ви до мене? — не приховав здивування. Олег, сам не відаючи чому, дістав посвідчення, подав Чорному, той узяв, нітрохи не здивувавшись, прочитав, повернув:

— Чим можу служити? — запитав старомодно, трохи іронічно.

Олег оповів про мету свого приїзду.

— Я від Параски Семенівни...

— Вона знає про гайдамаків менше за свого кота. А ти надовго? — одразу перейшов на "ти".— Бачиш... Зібрався на рибу. В цю пору раз на тиждень меліоратори у верхів’ї воду пускають. Щука йде і окунь...— Він мацнув Олега очима.— А, може, ти рибак? Хоч третьої категорії? Рибаки є трьох категорій: поплавочники, донники і сковородочники.

— Я... ловив у болоті в’юнів руками і карасів підштаниками,— розгубився Олег.

— Ну, якщо підштаниками... То, може, махнемо вдвох? Там і побазікаємо...

Побазікати на риболовлі їм не вдалося. Та вони обоє й забули про розмову. В березі, в прогної вже стояв хисткий човник з рибальським припасом, вони натопкали в човен сіна й рушили вниз по течії. Чорний, незграбний, важкий на стежці — викидав вперед милиці, загрібав ногами,— в човні виявився метким, вправним, ще й мав надзвичайно дужі руки. Гнав веслом човника — сидів на кормі, Олег — на прові,— занурював по плече руку й виривав з корінням якесь зілля, з коріння вибирав маленьких білих хробачків та вкидав у бляшанку. Вода лизала човен чистими струменями, вигойдувала білі лілії і маленькі біленькі квіточки, яким Олег не знав назви, ліворуч і праворуч голубіли зарічки, блищали озерця, в налиту по вінце бочку одного з них десь дудів водяний

257

9. Ю. Мушкетик

бугай, очеретянки тріщали в ситнягових хащах, і кружляли над головою білі крячки.

Вони пристали до старої-престарої — хтозна яких часів— греблі,— тільки дві чи три палі чорніли у воді, в глибині, певно, колись тут був міст, сама гребля осунулася, поросла бур’янами, травою — ледве вгадувалася. У гребельній вирві вода йшла швидше, закручувала тугі спіралі.

Чорний поставив Олега на окуні: "нашилюй по два, по три черв’ячки, отако закидай, нехай грузок лежить на дні, а поводок тріпає вода";— окуні (не окуньки, а таки окуні) хапали жадібно, жилка різко, разом з поплавком ішла під воду, якийсь час Олег вбивав шпона — промахувався, а далі набив руку, "насобачився", як сказав Василь Гордійович, почав брати рибу. Чорний же дістав з човна марлевого павучка, наловив ним маленьких рибок, заплив на той бік греблі й став на щуку. І щука брала з ходу, він упіймав три штуки, грам по шістсот-сімсот, дві пішли з наживкою і гачками ("поставиш стальку — не бере, а жилку часто перекушує"), та раптом Олег почув крик, який струснув його з ніг до голови (подумав — сталося щось лихе), шарпнувся, кинувся і побачив, що Василь Гордійович увесь напружений з закушеною нижньою губою, холеричними очима обома руками цупить вудку, а вода довкруж жилки кипить, вирує, відтак вона збурунилася, величезна рибина викинулася на поверхню, рвонула, але Чорний неухильно вів її до берега, в маленьку глухеньку заточку при греблі.

— Хватай, бери її,— хрипів він,— хоч рибини не було видно.— До човна не підтягну.

Олег кинувся по греблі. А щука вже громила хвостом латаття, рвала кушир, ось вже за півметра од берега — величезна, довгоморда, зелена, але далі Чорний її попхати не міг.

— Бери... За очі... Хватай!..

Олег ступив до самої води, але щуку дістати не міг, вона була перед ним на туго нап’ятій жилці, ще трохи, ще тіль-тіль... і він схопився руками за жилку, щоб підтягнути до себе рибину.

Бринь!

— Дурак! Йолоп! — в одночасся з тим "бринь". Щука, ще отетеріла, стояла. Олег теж не пам’ятав себе, не оте "дурак, йолоп" — штовхнуло його, а невідома йому самому мисливська, поліщуківська, з діда-прадіда хіть; він не стямився, як стрибнув у воду, хапнув щуку за голову, вона тріпнулася, він її не втримав, і в останню мить гребонув воду обома руками й викинув щуку на берег. Вона билася, стрибала, ось-ось — і знову опиниться у воді, Олег рвонувся, гребонув ще раз і відкинув її далеко в траву.

Він важко дихав, здивовано оглядався, з лівої руки цебеніла кров, штани його єдиного напівшерстяного костюмчика були захвойдані вище колін, рукави піджака теж, і він все ще не міг до кінця осягнути, що сталося. А вже поруч нього стрибав на милицях Чорний — не шкандибав, а стрибав, підскакував,— і хрипів, рикав крізь зведені судомою губи:

— Молодець! Сто очок! Рибак! Кілограмів на шість... Ще така не попадалася. Щасливий день!.. Це ти... Якби не ти...— І згодом, трохи охолонувши: — Костюм... Забули перевдягнутися. Нічого, Ліда запере і погладить. Буде як новий.

Юшку варили в саду на тринозі. Василь Гордійович чаклував, священнодіяв: куштував, прицмокував, пфукав у ложку, підморгував Олегові, неначе давньому знайомому — їх заприязнила щука, яка варилася в піввідерному казанку — кілька разів ганяв Олега в город: по кріп, петрушку, цибулю, розказуючи, що на якій грядці росте, юшка пахла гемонськи — спеціями, димком, рибою, він тільки наперчив її до сказу, аж пекло в роті. Вечеряли під грушею за саморобним столиком з лавочками з трьох боків, на той час повернулася з лікарні дружина Василя Гордійовича Лідія Григорівна, висока, худа, виснажена жінка з одцвітинами не до кінця облетілої краси. Олег дістав з портфеля пляшку зубрівки ("аборигенів треба спочатку споїти, інакше з них нічого не витягнеш" — Нестор, товариш по кімнаті), а Лідія Григорівна фартухом, по-сільському, витерла всередині півстаканчики, і юшка засмакувала ще дужче. Гомоніли про риболовлю, згадували сьогоднішню пригоду, Василь Гордійович розповів про неї Лідії Григорівні, вона сьорбала юшку, усміхалася, як усміхаються дорослі на радощі дітей, потім розмова перейшла на село, і Олег запитав:

— Василю Гордійовичу, так і невідомо, де жив Залізняк? І де стояла хата гончара, в якого він батрачив? Наймитував?

Він уже трохи обзвичаївся, ніяковий, соромливий за вдачею, серед своїх, або коли обсвійчувався, ставав компанійським, веселим, дотепним, витійствував (у міру), приставлявся, читав вірші. Він взагалі був товариським хлопцем: постояти за когось у черзі за квитками, купити ліки, пустити незнайомого приїжджого на свою койку в гуртожитку, а самому переспати на підлозі, було для нього звичним і не обтяжувало його, та він про те просто не думав, легко давав у позичку гроші й забував, кому позичив, але так само легко, захопившись чимось, міг забути й про вельми серйозне доручення навіть власного керівника чи й завідуючого відділом інституту. Але цього разу щось його трохи сковувало, щось тримало на припоні язик, а руки, які здебільшого під час розмови вимахували перед носом співрозмовника, малювали в повітрі гачечки та кола,— чинно лежали на столі.

Чорний хмукнув, аж юшка з ложки бризками полетіла вусібіч.

— Залізняк — батрак, наймит? Юринда! Хіріна!

Олег знітився.

— Всі джерела вказують...

— Які джерела, чиї? — в очах легка, незлобива зневага.

— Історичні. Історична наука...

Василь Гордійович скривив у іронічній посмішці губи.

— "Історична наука"... Немає такої науки. Це дівка, яка підставляється, кому треба.

— Василю! —докірливо глянула на чоловіка печальними очима Лідія Григорівна. Але він навіть оком не повів на її докір.

— Ну, для чого існує наука історія?

Олег був ображений за свою професію, за свою науку, й мовив тихо, неохоче:

— Ну... щоб люди знали, як все було. Правду...

— Ха-ха-ха-ха! — вилетіло з широко роззявленого рота — просто таки пащеки Чорного.— Вона існує, щоб правду приховувати. Немає брехливішої науки...

• — Як же!

Чорний загріб п’ятірнею сиву гриву на голові.

— А так. Кожен вивертає того кожуха на свою потребу. Всі люблять історію таку, яка їм на користь.

— Ну, так було колись...— пробурмотів Олег.— Буржуазні історики...

— Ха! А нинішні? Та вони брехливіші за тих в сто разів. Нашу історію колись писатимуть на чистий листок. А все оце, написане тепер, викинуть у нужник.

Він говорив в’їдливо, ущипливо, й, певно, мав від цього насолоду. Його вуса настовбурчилися й стриміли, наче щітки.

— Історія — наука про вбивство. Вбили одного чоловіка— кримінал для одних, сердечні болі для інших, а тисячу, мільйон — це вже історія, яка нікому не болить, бо й ті вбивства кожен повертає на своє. Польські історики писали про гайдамаччину одне, Фундуклей — друге, Максимович — третє; Голобуцький і компанія — що Сталін і партія велять...

Олег знітився. Вітерець страху війнув йому поза коміром, схолодив серце. Він не був зовсім нетямущим. У війну вони з матір’ю евакуювалися з колгоспом — невдало, німці їх наздогнали,— а далі в окупацію він почув чимало такого, про що до війни й помислити не міг... Йому й сьогодні в пам’яті, неначе це було вчора, перемішані з військами біженські валки, кулеметні черги з не-захищеного неба, паніка на греблях, на дорогах, де вбита худоба і перекинуті вози та машини, червоноармійські товпи-строї — одні йдуть вперед, інші їм назустріч,— увесь жах оточення — й зведені в небо зі скрюченими в судомі люті пальцями руки бійців: "Оце так "на вражьей земле... малою кров’ю"... В окупацію довідався про арешти, про тридцять третій... Трохи вірив, трохи не вірив. І ось тепер... Хто цей чоловік, що копає нижче глинозему?

А "цей чоловік" провадив:

— У нас немає своєї історії.

— Як то немає? — заперечив Олег трохи з переконання, а трохи про всяк випадок.

Чорний бликнув, білки його очей засвітилися проти вогню.

— А так... Нам нашу історію прописала Москва.

Усмішка в кутиках рота Василя Гордійовича була

єхидна і зла. І Олег ще раз подумав, що Чорний — небезпечний, а може, й страшний чоловік. Він насторожився й вирішив нічого такого, що потім могли витлумачити проти нього в певних установах, не казати. Щось йому підказувало, постукувало в серце, що така розмова небезпечна, ці слова можуть застрянути цвяхами, припнуть до хисткої стіни, котра може впасти на голову, привалять. До остороги закликали батьки, знайомі, чужі приклади... І водночас кортіло, вельми кортіло знати не тільки те, про що розповідали викладачі та шкільні і вузівські підручники.

— Отож і гайдамаччина,— перекинув у чорну дірку рота чарку Василь Гордійович, і великий борлак на горлі кавкнув, скинувся, неначе жива істота.— Хтось один писонув, а наші й підхопили: наймит, батрак. Аякже — класовий підхід у фокусі. А я тебе запитаю,— раптом нахилився над столом,— тільки ти покрути шариками і скажи по власному розмислу, а не по отому... класовому принципу... Ні,—перебив сам себе,— спершу скажи, скільки було повстанців напочатку?

— За більшістю джерел — дві тисячі.

— Так от,— тріумфуючи, мовив Василь Гордійович, на мить підносячися своїми знаннями над вченим аспірантом,— чи могло таке статися, що в один день над двома тисячами людей заотаманував батрак, голожопий горшкар? Отако прямо прибіг од горшків... Га? Що, не було козаків, запорожців, отаманів одчайних?

Олег сидів спантеличений. Справді, такий простий розсуд ніколи не спадав йому на думку. Чому ж він не спав нікому іншому?

— А тепер прими во вніманіє,— тріумфував далі Чорний, і горілка з чарки, яку тримав у руці, перехлюпувала на стіл, він ліпив до купи слова сільські, українські, й російські, ще й всілякі партикулярні,— прими во вніманіє, коли почалося повстання. Сам момент! Король Станіслав видає наказ про зрівняння в правах уніатів і православних. Шляхта своевольно згарбузовує Пацьку конфедерацію...

— Барську,— поправив Олег.— її зібрав Пулав-ський.

Він, котрий прочитав усе, що написане про гайдамаків, в глибині душі дивився трохи зверхньо на цього сільського мудрагеля, хоч намагався не показувати цього, бо відчував вдачу запеклу, затяту, нестримну.

Чорний нетерпляче хитнув головою, неначе відмахувався від гедзя.

— Спочатку їх зібрав Паць, Пулавський — потім... Згарбузовує конфедерацію... Ну й пішло.— Кручія. Тут і Катька друга вмішалася, послала свої війська. Саме тоді й виступили гайдамаки. Влучили момент. Політика, по-німаєш! Вища політика! Гончар її знав?

І знову притиснув, так прищикнув Олега, що той не зміг нічого відповісти насупроти. Врешті здобувся на думку:

— Ігумен Мотронинського монастиря Мелхіседек Значко-Яворський повстанців настановляв...

— Во-во,— підніс угору вказівного пальця Василь Гордійович.— Політкомісар, так сказать. Фрунзе в Чапаева, тільки вище. Політкомісар завжди вище... Намісник переяславського єпископа на тутешній стороні. Він губку вимочив і кресало приніс. Правда, кресонув інший. У кінці дав задній хід; коли шаблі святили — дмухнув у Переяслав до Гервасія, єпископа.

Олег сторопів. Він був неймовірно вражений. Всі історики, всі джерела вказували, що освячував повстання Мелхіседек. Він один, Олег Зайченко, знав, що Мелхісе-дека в той час у монастирі не було. Це було найбільше і поки що єдине відкриття вченого історика Олега Зай-ченка, він прочитав про це в "Чернігівських Єпархіальних відомостях" і поки що приховував навіть від свого наукового керівника. Щоб потім шарахнути... Обамбури-ти. Жоден з найбільших наукових авторитетів не володів цією інформацією. А написано ж про Мелхіседека томи. І ось тепер якийсь безногий чоловік у курячій хатці на глиняних ногах, у селі, до якого немає навіть мосту, знає про це. Звідки?

— Так,— витиснув він.— Ножі святив ієромонах Гаврило.

— Не Гаврило,— аж скипів Чорний.— Утреню правив чернець Андрій Проценко... Тоді з церкви винесли клейноди гетьмана Сагайдачного і шаблю Дорошенко-ву... Вона в схроні лежала. її взяв Залізняк. А освятив людей і вручив йому булаву, а козакам литаври та бунчук розстрижений монах Іван Юрчик. Він же на Залізнякові плечі накинув гетьманську кирею, червоним шнуром шиту. Максим став на коліна, клятву склав святу і об’явив усім ім’я своє — Максим Залізняк, син Легорія. Бо були такі, що ще не знали його. Вдарили в дзвони, салют вогневий дали. Булава гетьманська, кирея, шабля і клятва на вірність Україні! Пойняв! А ти — горшко-роб, батрак!

Він допив горілку. Вже сутеніло, жар від багаття брався попелом. Десь неподалік хтось доклепував косу на завтра, приглушені пальцями удари по металу розкочувалися по підгір’ю. По вулиці пройшла запізніла череда, запах молока і свіжих кізяків долинув аж сюди, перебив запах юшки.

— Лідо, підкинь у вогонь хмизу,— тоном наказу мовив Чорний.— Доп’ємо горілку.

Олег сидів приголомшений, чомусь пригнічений, а чому, й сам не знав. Десь у глибині його свідомості тоненькими голочками прокльовувалися десятки запитань, і викільчувалась якась думка, яку він сам собі боявся виповісти. Виходило, що повстання Залізняка було не так антифеодальне, проти панів, як проти польської шляхти, за Україну... Про таке ніде й заїкатись не можна, а не те, що означити в дисертації. Розгромлять, знищать. Та це, мабуть, вигадка ось цього чоловіка. Легенда, хоч багато в ній такого... чого він, Олег Зайченко, котрий прочитав усе відоме науці про Коліївщину, ні відкинути, ні пояснити не може.

Чорний тим часом закурив. Він помітно захмелів, налив ще одну чарку. Лідія Григорівна хотіла його відтрутити від неї: "Тобі не можна",— він відвів її руку.

— Да, Залізняк із гончарів...— трохи втомлено сказав Чорний.— Його дід Степан промишляв гончарним ремеслом на Запорожжі, і батько Легорій також був майстром іскусним — вази, амфори робив з глини і теракоти. Спочатку поселився на хуторі Калинівці. Одно вре-м’я проживав на хуторі Полудніївці, але ні там, ні там не було підходящої глини, і він переселився в ївківці.

Олег відмітив про себе, що джерела вказують на два можливі місця народження Залізняка: Медведівку та ївківці.

— ...Далі вернувся в Калинівку. По тому подався в Медведівку. Тут тисяча сімсот двадцять п’ятого року, двадцять першого березня, в неділю, й народився Максим Доленчук, або ж Залізняк. Так і було записано в книзі актів церкви святого Миколи. Ті акти — увесь архів — був спалений царициним військом. Щоб, значить, ні сліду, ні духу. І Калинівку спалили дощенту, й інші села та хутори по Тясмину верст на сто. Старший брат палив хати меншого брата. І голови рубав... І — нічичирк... Про Кодню всі знають, а про це — ніхто. І ті й ті — і поляки, і росіяни — одного поля ягоди. Правду Тарас казав, що тільки в своїй хаті — своя правда.

Олег розгубився. Страх жорсткою п’ятірнею хапонув за серце. Здавалося, хтось стріляв упритул. Про такі речі чув уперше. Блукали в ньому, довкола нього якісь здогади, домисли, натяки, але блукали як тіні, й розтавали, щойно спрямовували туди зверху червоне світло прожектора. Падали, наче трава від першого посвисту коси. Коли він вчився на другому курсі університету, було заарештовано кілька студентів-філологів, до них, істориків, докотилася лише глуха луна. Наче від далекого вибуху. Буцімто читали Грінченка й ще когось. Твори Грінченка можна було взяти в університетській бібліотеці. Та луна пройшла якось повз нього. Бо ніколи не думав у той бік. Сам був з Ніжинщини, у них у селі розмовляли на діалекті ("куинь, вуил, радно"), траплялося багато русизмів, але для них то були не русизми, а свої "сільські" слова ("да", "конешно", "харашо"), й шкилювали з тих, хто повернувся з армії або якоїсь служби й починав "цвенькати" й "штокати" (як їхній кіномеханік, прозваний Відішем — "відіиі, картіна не будет ітіть, я не буду крутіть").

Вони вчилися в українській школі (до революції то була "міністерська" школа, і їхніх батьків навчали по-ро-сійськи) за українськими підручниками, де писалося, що щасливе життя дала їм радянська влада, завойована українцями вкупі з російським народом і в основному завдяки російському брату. Вони не вельми переймалися тим, не марширували в піонерських загонах, їхнім при-ділом були батіг та чепіги, або каламашка — возити соснові шишки та хмиз на паливо.

Віра в ідеали?.. Чи була вона? А що таке ідеали? Знову ж таки, була віра в город, у корову, у сокиру, з якою їздив красти сухостійний сосняк... Але й не було ніяких сумнівів відносно того, що написано в підручниках. Воно існувало — як... даність. І мова, якою розмовляв, також даність.

У Києві ж чув довкола себе майже суспіль російську мову. На вулиці, в магазині, в трамваї (дуже часто калічену, покруч); в університеті, зазнайомившись із дівчиною, котра розмовляла по-російськи, починав соромитись своєї мови, надто тут брали гору дівчата з романо-гер-манського, майже всі красуні, з заможних родин (мовби з якогось іншого, вищого світу). Чимало хлопців з села також переходили на російську, він і сам у магазині, в трамваї (аби не привертати до себе уваги, надто після одного випадку, коли попросив передати на квиток і пишна дама в короні кіс зауважила: "а ви не можете по-культурному", й він знітився, й бовкнув: "Я з села", і всі в трамваї засміялися), почав розмовляти по-російському, йому навіть подобалося говорити по-російськи ("разве вы не видите", соковито "чтокаючи" та "чаво-каючи", мовляв, і ми не ликом шиті). Вперше щось його затривожило, захвилювало, змусило задуматись на третьому курсі, коли по всьому університету — в групах, на загальних зборах — проробляли, громили вірш Володимира Сосюри "Любіть Україну". Знайшли чимало Сосю-риних "підспівувачів": один науковець захищав дисертацію по творчості Сосюри, другий писав на дисертацію відгук, третій виступив у пресі... В нищівних статтях, виступах на зборах говорилося, що вірш Сосюри шкідливий, там йдеться про Україну поза часом, ідеалізується її минуле, не дотримано класового принципу. Олег взяв у бібліотеці томик Сосюри й кілька разів прочитав "Любіть Україну". У вірші говорилося про "стяги пурпурові", "зойки гудків", "електровози", "братні народи"... Нічого не міг утямити, й закрадалася думка, що тут щось не так, що б’ють Сосюру за інше, за те, що поет палко любить Україну, закликає до того інших, і що ота, декларована партією любов до України, не зовсім справжня, що любити Україну... не рекомендується.

До того, що Олег вернувся на батьківський круг — на терен рідної мови, прислужився й приклад однокурсника, Вадима. Той пройшов війну, закінчивши її в капітанських погонах, з трьома орденами, був найавторитетнішим студентом на курсі, й скрізь і всюди рівно, без виклику розмовляв українською мовою, навіть тим викладачам, які читали по-російськи й до того курсу були тільки російські підручники, відповідав по-українськи. Олег перейняв отой його штиб, але не зі спротиву до поросій-щення, не з якихось надто патріотичних почуттів, а просто знайшов те для себе найприйнятнішим, природним, зручним.

Трохи розхвилювався, рознуртувався після того, як йому на кафедрі було визначено тему, й він прочитав основні матеріали з Коліївщини. Вразило, як російський уряд, високі й нижчі військові урядовці, тривалий час підтримуючи гайдамаків (Росії за тодішніх політичних обставин це було вигідно), під’юджуючи їх, захищаючи, яко єдиновірців, у критичний момент підло зрадили, генерал Кречетніков, полковник Гур’єв підступно заманили Залізняка та Гонту до себе на банкет і там похапали їх; приспали, приколихали солодкими похвалами Неживого та інших гайдамацьких ватажків, дарували їм коштовні каптани та шаблі, а потім в’язали сирицею, одягали на шиї ремінні удавки, катували та мучили, запродували своїм одвічним недругам — полякам, а ті не шкодували батогів та куль. Споїли, приспали й гайдамацьке військо в яру під Уманню й пробудили його гарматними випалами, розстрілювали впритул, з близької відстані сонних, беззбройних. (Пізніше випадково Олег читав у якомусь журналі розповідь внучки Кречетнікова про те, що її дід на старість катувався тим злочином, звинувачував у всьому царицю Катерину, бив поклони, то одвічний триб росіянина — проливати безневинну кров, чинити злочини, а потім набивати на лобі гулі).

Олег розумів, що в дисертації доведеться все те обійти, одбутися кількома загальними фразами. І вперше йому заприкріло, аж трошки потьмяніла в очах світла наука історія. Але примирився з тим. "Всі це знають, всі так роблять".

Тепер він стривожився не на жарт. Панікував внутрішній домовичок-охоронець, який завжди зичить нам добра, не вважаючи, яким чином і якою ціною воно дістанеться нам, бо він помирає разом з нами, а совісті позбавлений. Совість може залишитися... у якихось ділах, словах... Але вона мала супроти всього нашого життя. "А що, коли Чорний провокує? Мовчати, мовчати, не одгукуватися..."

За тими думками, за тією веремією в голові навіть пропустив чималий шмат розповіді Чорного.

— ...Максим з дитинства проживав у Медведівці в материної сестри Доленчук Палажки, килимарниці, а та доводилася сестрою Мелхіседекові. Тепер петраєш? Мел-хіседек на нього взяв приціл здавна. Послав на Січ...

— Джерела вказують — аргаталував на Січі,— включився Олег, свідомо виставляючи заперечення (захисне для себе) супроти небезпечних аргументів Василя Гор-дійовича.

Чорний поморщився з досади.

— Коні пас? Чи, може, кози або свині. Ну... ти не обі-жайся. З конопаса у гетьмани не вискочиш. А він був гетьманом, затям! Ляхи тоді підігнули під себе увесь край, майже всі церкви і монастирі перевернули в уніатські. Одна Мотрона трималася... гайдамаками в лісі; в Холодному Яру, там була Січ гайдамацька, і тримав монастир сотню на Запорожжі в Смілянському курені. Там Максим і пройшов вишкіл і вернувся сотником на чолі сотні. А ще до того отаманував у селі над парубками. Бідовий був, прибийголова. Це поляки прозвали його Страшним. Максим Страшний! Перший раз напав він із хлопцями на двірцеву варту княгині Яблоновської, яка супроводжувала княгинину скарбницю, вдруге — на монастир Миколаївський, на той час уніатський, і був ба-нітований позаочно й анафему на нього наклали. Правда, те йому було,, як тепер кажуть, до лампочки: Легорій, його батько, за те розплачувався і розорився вщент. Так що бачиш, не з харпаків він був. Зате Архип Черемшина добряче збагатився. Олена, його дочка, була коханкою Максима, він хотів на ній женитися, та не вдалося. Олена потім у Сербиному купила млин і застаткувала. Ко-ли ж завихрило в Холоднім Яру, втекла в Кременчук. А як погромили гайдамаків, усіх Черемшин шукали, але вони про те дознали, подалися до Херсону, а далі за Дунай, в Добруджу. Від Максима мала сина і дочку. Яка їхня доля — про те не скажу.

Чорний замовк і понурився. В Олеговій голові думки крутилися, як здійняте вихором листя. Не міг знайти їм ладу. Що він чує? Казку, легенду? Жоден факт з розказаного Чорним науці не відомий. Про це немає ані найменшої згадки в жодного з найповажніших істориків. Тоді звідки все це взяв Чорний? Хто все це вигадав? Отако... до ладу. І, треба сказати, чимало фактів звучать переконливо. Пояснюють те, чого донині ніхто не може пояснити. І все ж...

— Василю Гордійовичу! Звідки ви все це взяли? — запитав він.— Ви... історик?

Чорний, котрий сидів похиливши голову, раптом рвонувся, наче ушкварений батогом кінь.

— Що? Історик? Авжеж. Прописував історію... І мені її прописали... На шкурі. Емгебіст я. Підполковник ем-гебістський у відставці... рядовим.

— Як це підполковник—рядовим? — здивувався Олег.

— А так,— посміхнувся злобиво, саркастично, ця посмішка при світлі згасаючого багаття здалася Олегові зловісною.— По чистій, на двісті кербелів, як і положено рядовому. І посьогодні добиваюся. Ну, нехай тоді... Сталін і кодло... А тепер.../ Культ розгребли — всі чистенькі... На тому тижні вибрався в Черкаси до першого... А там мільтон з наганом — не пускає... Ну... я сказав... уголос. Зчинилося.... Вибігло й те падло, Оліферов, це його охороняють, аби не завоняло! "Виведіть". Мало я що пам’ятав тоді... Кинув костилі, спиною — до стіни, рвонув сорочку до пупа: "Стріляй, сука... Тоді не достріляли". "Виведіть". "Виносьте!" — Очі' Чорного жахтіли, рот перекривився, злоба била дрожем велике тіло.

— Васю, Васю,— кинулася Лідія Григорівна.— Заспокойся, кинь... Проживемо.

— На дві твої зміни! Тоді сама прибігла. Крові злякалася! А я її не боявся. Вона й на мені. А на них усіх — встократ.

У словах Чорного — і гнів, і щось близьке до сліз, запеклась на серці сукровиця, й ось приспів час, приїхав гість зі столиці, з іншого, "чистого" світу, перед яким він зривав ті струпи зі злістю і навіть з болючою насолодою, й зупинити його ніхто не міг. Це не буди скарга чи каяття, це була лютість на світ, а найперше на своїх недосяжних кривдників.

Олег також почував хвилювання — за Чорного і через нього,— вперше в житті слухав таку сповідь, яка і приголомшила, і прилякала його, одначе не міг стриматися, його самого запалив вогонь, який горів у Чорному.

. — За що ж вони вас, Василю Гордійовичу?

Лідія Григорівна метнула на нього докірливий погляд.

Чорний дивився, але, мабуть, нічого не бачив, він дивився кудись назад, у чорну прірву, й чув тільки Олегів голос.

— На фронті, в сорок п’ятому... Кошечкін, полковник засратий... Гнав у лоб на кулемети рота за ротою. Там річечка з гнилими берегами, танкам не пройти. Німці по той бік у селі на горбі засіли... Косовиця... Почекати б до ночі... Так ні... Вона ось прибігла, медсестрою тоіхі була в госпіталі... Госпіталь підплив кров’ю. Сорок п’ятий, вже ж не було потреби...

— А може, Васю, і йому такий наказ був? — благально мовила Лідія Григорівна.

— "Любой ценой?" Може, й був. Все одно... гад смердючий. Я вскочив на НП, а він прилип до амбразури, у бінокль дивиться, в ніші під рукою баклажка і в руці чашка з спиртом. А сам — хоч викрути. "Що ти робиш? Зупинися!" "Пшел... к матери". Вибив з руки чашку... "В трибунал!" "Стріляй!",—ординарцю. І сам пістолет з кобури рве. Я деменув ординарця... І вистрелив перший... На жаль, оклигав тоді Кошечкін... Так що не спокутував його кров’ю всю свою гидь... Вискочив нагору. Тямлю все й не тямлю... Вже тямлю... Хоч нічого не бачу. Йду... Обстріл... А я й не пригинався. І тут... На лихо чи на щастя мене шарахнуло міною... Півтора роки по госпіталях... І ще півтора під трибуналом... І там — ноги... Просто на засіданні. Колеш голкою — не чують...

— То від поранення,— несміливо Лідія Григорівна.

— Я вже починав ходити. Добили. Отака моя історія,— вихекнув.— Я своє получив. Вони — теж. В орденах, при чинах... Ваш на баш. У мене навіть медальки "За победу над Германією" нема.— Саркастична усмішка викривила його губи.— Не заслужив. Так було й буде. Або буде ще гірше. Це також історія.

Відсвіти полум’я танцювали на його щелепастому обличчі, сива кучма розсипалася, звисла над лобом, від того воно здавалося зловісним. Гребонув п’ятірнею кучму, налив тільки в свою чарку, забувши про чарки Олега та дружини.

Плечі Олегові зморозило. Він на мить уявив темінь душі Чорного, здригнувся, що там у ній? Може, не бачить і сам, але, либонь, там стільки всього... й такого, від чого можна й збожеволіти. Почувався моторошно, й водночас якось жаско та дивно йому було. Хто він, цей чоловік? Дурень? Розкаяний грішник? Провокатор? На провокатора не схожий...

Аж піт виступив на чолі. Слухав у подиві, майже в трепеті, вперше бачив таку людину і чув слова такої страшної сповіді.

І він, і Чорний... Обоє люди — на двох полюсах життя, ох, не хотів би він бути в шкурі Василя Гордійовича, і мимоволі зрадів, що йому не довелося пройти по такій крутій тропі.

Багаття востаннє салапнуло жовтим язичком і погасло. Крізь віття проклюнулися великі білі зорі, які здавалися дозрілими білими черешнями.

Лідія Григорівна зібрала тарілки, підвелася й пішла. Десь далеко, пробуючи голос, рипнула гармошка, завела "Огней так много золотых", в берегах ошаліло бив перепел. Зійшов гостросерпий місяць, залив мертвотним світлом садок, убогу хатину відставного підполковника, гору по той бік вулиці. Ніч накрила совиними крилами землю. Тепер Олег розумів, чому в Чорного така убога хатина і чому така виснажена дружина — вона й зараз працює медсестрою в дві зміни.

— Не знаю, може, я великий злочинець,— порушив мовчанку Чорний.— А може, не я, а інші... Кваша тут у мене в голові... Що я кому заподіяв... Не в тому зараз справа... У Бога я не вірую і в петлю не полізу... Ще й через те, що ні в яке добро не вірю, як і в попів... і в усіляких інших праведників... Де вони, покажи мені хоч одного... Та й... для людей дрюка треба, це теж таки правда, попусти їм... і вони один одного поїдять.

Олег вирішив більше не зачіпати болячку Чорного, вернутися до попередньої розмови. Той сидів утомлений, зронивши руки на коліна. Від' річки тягло вільгістю, небо перехнябилося, місячний серп висів на вершечку осокора, він вже вижав небесну оболонь, і по ній блискотіли зрізані стебельця-зорі. По горі в нетрищах гасав божевільний сміх, то, як сказав Чорний, літала з місця на місце сова. Може, й справді божевільна.

— Дивно, нічого цього, що ви розказуєте про гайдамаків, не знає Параска Семенівна.

Чорний пирхнув у темряві, неначе роздратований кіт.

— Що вона знає, хом’ячка... Стукачка.

— Стукачка? — здивувався Зайченко.

— А то що ж... Стукачі — вони скрізь.

— Як це скрізь? — ще дужче здивувався Олег.

— Ну... скрізь. Будь-де. Такий принцип. У кожнім учреждєнії. І у вас також. Стопроцентно.— Олега тіпнуло. Шарпнувся думкою до інституту, до своїх. У душу війнуло холодом. Неначе була захищена, зачинена і враз — щось відчинило ту затулу.— А як же, неодмінно. І в селі. В школі, в усіх бригадах. Пустоти не буває. Я їх усіх знаю тута в селі. Приїде уповноважений по молоку або по яйцях... І тупають по одному. Для близіру викличе й кількох таких... не стукачів. Після того, як культ надкололи, деякі перестали ходить на ту сповідь. І теє... Зійдуться двоє сусідів, звісно — дурне село: "Ой, Макаре, якби ти знав, куди я був ускочив". "Не кажи, сусіде, я й сам"... Деякі справді вскакували... Був у полоні... Визволили, а тоді: "Або Сибір, або дембельнемо й ходитимеш до кума". І що робити бідаці, знає: наші табори ще лютіші. Не витягне, загнеться. А настраждався ж... Вмирати не хочеться... Отако. Тепер бардак пішов у органах. Розпустили. Колись був порядок. Спробував би хто-небудь гавкнути...

Олег відчув дивну порожнечу в грудях. Останні слова Чорного щось перевернули в ньому. Думка зблиснула, неначе гайдамацька шабля: "Хто ж у нас... у відділі?"

— Ви так... Той порядок. Хапали людей... Пальці в двері, голки під нігті.

— Ха-ха,— хахакнув Чорний.— Що там голки. А коли отако — сидить чижик на стільці, а йому: "Сядь рівно, ноги вмісті", а тоді торк — кнопочку в столі, і капкан клац — за ноги. И провалиться плита під ногами, в два пуди, вириває з того самого місця ноги, тягне в преіс-подню, во мрак... "Скажеш? Підпишеш?" Все підпише.

Чуб на голові в Олега поп’явся корчами, по жолобку між лопатками проповзло щось холодне, неначе гадюка. "Це ж, мабуть, він сам — на кнопочку. Страшний чоловік. Яким був там? Таким... Як усі? Як вимагалося?"

Дрож знову пройшов по його тілу. Він збридився, було лячно.

В темряві пролунав виляск.

— Комарі заїдають,— сказав Василь Гордійович.— Пора спать. Завтра поїдемо на карасі. Знаю одне містечко... Вони там, як картузи, і добалакаємо... Я ляжу в хлівці, а тобі Ліда постеле в хаті.

— Може, я теж у хлівці, на сіні, — попросив, аби менше завдавати клопоту.

— Не заснеш. Комарі, і звуки всякі... Деркач, сови по горі, а вранці — горобці й ластівки. Вони прокидаються раніше, ніж аспіранти. У хлівці — троє гнізд. А на хаті, під стріхою, стрижі... Ціле кодло.

Олег вкладався при світлі гасничка. В маленькій хатині виявилося дві кімнати, більшенька, з піччю, і меншенька, зовсім крихітна. В ній на ліжку з прогнутими пружинами його і вклала Лідія Григорівна. Йому довго не спалося тієї ночі, було душно, й думки товклися в голові, неначе злодії в чужій коморі. Цей день звалився на нього огромом, і годі було розібратися в побаченому, дати йому якийсь лад.

Він був спустошений і переповнений водночас. Наповнений думками про гайдамаків і спустошений сповіддю Чорного. Яка не була каяттям, а чимось іншим: прокльоном і грозьбою не знати кому. Вперше в житті Олег почув таке, вперше йому відкрилася прірва в чужій душі, у яку і заглянути страшно. Донині він і не знав, що може коїтися в людській душі, власна ж душа жодного разу не постала перед внутрішнім зором, бачилася вона йому зоддалік як рівне поле з нечастими видолинками та горбиками, та, власне, й не думав про те. А тепер подумав уперше, ще й з засторогою,’ щоб не провалитися в отаку безодню. І хоч Чорний не був людиною, яка викликає жалощі, пожалів його. Олегове серце було переповнене добротою, і нині краплі тієї доброти пролилися на шорстку кучму Чорного.

Хапав одну линву й кидав, або вона обривалася сама, хапав іншу... Перед очима стриміли самі кінчики... Безліч кінчиків. Оте, про гайдамаків, що воно таке? Майже всі імена невідомі науці, події також... А як їх повертає Чорний... А може, вони повертаються самі? І він сам, Чорний?.. То ж він розпанахав сорочку перед начальником МГБ або перед секретарем обкому. А може, бреше? Ні, не бреше. Хто він такий? "І хто такий Я?" — неначе постріл з мороку. А гайдамаки?.. І звідки, звідки він узяв усе це? Чому не каже? Якась тут таємниця... І не мала.

Олег відчував: щось борсалося в ньому самому, щось помінялося, гадюками ворушилися сумніви, тяжкі думки пропікали серце, в якому одначе народжувалося щось нове, незнане досі, трохи лячне й трохи радісне. З болісним усміхом на вустах і заснув.

З

Він прийшов до свідомості й одразу згадав усе. Рвонувся, щоб скочити на ноги, й знову провалився в пітьму. Але тепер— випірнув з неї раніше, відчув липку солоність у роті, ледь повернув голову, виплюнув кров. За мить вона знову напливла в рот. Виплюнув ще раз. Й так декілька разів. Щось було пошкоджено всередині. Перед очима гойдалася сіра запона. Пам’ятаючи, як знепритомнів допіру, спробував поворухнути правою ногою, й одразу біль пронизав його наскрізь. Він застогнав і заплющив очі. Перележав мить, тепер спробував ворухнути лівою ногою. І знову біль нанизав його на велетенського списа, аж на лобі виступив піт. Страх простріляв серце: він зрозумів, що зламані обидві ноги. Заскрипів зубами, хотів переконати себе, що це щось інше, що він помилився, але ледве зрушував ту чи ту ногу, як знову й знову провалювався в червоний колодязь. Врешті стратив усі сили. Так, обидві ноги зламані. Ось на цей дуб, вивернутий із землі з коренем, він упав. Вирва — поруч. Далі неї він нічого не бачив, хоч уже мав наступити світанок. Так, він уже наступив. Довкруг — густий туман. Світ по вінця налитий туманом і болем. Десь неподалік ціпкнула, обізвалась якась птаха і вмовкла. Оголено, страшно проступало в свідомості: це — кінець. Стало так тужно, аж заболіло в грудях. Світ віддалявся від нього, вже мертвого. Ніколи не думав, що буде так важко помирати. Мав себе за дужу людину, і ось... Помирати отак... У чужому краю, в чужому лісі, чужий усім... Згниє отут, у прикорінні дуба... Вовки або собаки... Якщо й знайде хтось... Перед очима, неначе, навіяне кимось, майнуло: скрючений кістяк у музеї... наполовину розчинений у вапняку. Тільки кістяк, вже напіврозчинений. Розчиниться зовсім. Уже ніколи нічого... І ніякого Страшно-ного Суду... Проминуть віки... І він... Заскрипів зубами... Які дурниці... Такий слабонервний!.. Скільки разів у житті проходив по лезу. По грані. Власне, й поза гранню. Виривав себе... Але тепер інше... Ніякого способу.

Душно... Жахно... "Не панікуй! — наказав собі.— Спосіб є... Один. Пустити кулю..." Дістав з внутрішньої кишені пістолет. Він не хотів його брати. Був упевнений, що не вистрілить з нього. Помилився. Тепер пістолет — єдиний рятунок від ще страшнішого.

Думка поривалася до чогось світлого, доброго, висмикнула якийсь спомин. Він перетнув його. Не можна розслаблюватися. Не допустити!.. Він був сильний чоловік. Неймовірно сильний.

Оглушені туманом, несміливо перегукувалися птахи. І думки в’язли в тумані. Зненацька до нього долинув якийсь звук. Комариним жалом увігнався у вухо. Він наростав з миті на мить, і вже ліс гудів і дзвенів, те гудіння підломило під себе ліс, і туман і все довкола, врешті воно перейшло в ревіння, в ревисько, яке рвало, шматувало на частини тіло, катувало невідомістю, ще мить — і розірветься серце, але та мить принесла розгад: поїзд, десь тут, зовсім поруч, пролягала колія і по ній їде поїзд. Ось він вже даленіє... Затих зовсім.

Він ще довго лежав з пістолетом у руці. В пістолеті дев’ять патронів, один, дев’ятий, загнаний у патронник. Звести курок. Але він не звів. Мав неймовірно міцну волю. Таку волю називають сталевою. Заховав пістолет і з чохлика на паскові вийняв ножа. Перерізав лямки від парашута, який наполовину завис на вітті поваленого дуба, потім перепиляв лямки речового мішка за спиною. Тепер він думав трохи інакше. Шансів майже немає, але пустити в скроню кулю встигне. Пістолет під рукою. Треба — до кінця. До останньої краплі. Тепер неначе кидав виклик комусь... Може, долі? Яка увесь вік гнула й ламала його, вганяла в землю. Виклик темній силі, неначе комусь живому.

Долаючи пекельний біль, повільно, обмислюючи, виважуючи кожен рух, посмикав і стягнув парашут, сухою палицею, яку знайшов біля себе, затовк його у вирву. Спустив туди й речовий мішок, спершу розкривши його й діставши клейончатий пакет. Засунув пакет за пазуху. Піт заливав чоло, витирав його рукавом. По тому палицею загрібав сухе торішнє листя у вирву, аж поки під ним не сховався останній білий клаптик парашута.

Стиснувши зуби, перекинувся долілиць. Це вартувало ще одного червоного колодязя. Попереду їх було безліч. Він повз на ліктях, волочачи за собою ноги. Втрачав свідомість, приходив до пам’яті, витирав з обличчя рукавом піт, злизував із трави, з листя холодну росу, освіжав у ній обличчя й повз. Ліс лящав від пташиного щебету. Він чув його й не чув. Сонце спивало туман, і бачив на кілька кроків попереду. В якусь мить у голові майнуло: для чого, за віщо? "Смерть під щебет птахів". "Нікого не вбив. Вбивали мене". Ніколи не жив. Тільки боровся за життя, волікся по ньому. Серце тануло, неначе грудка льоду. Розжалобився, лідер нещасний 1 Було б не стрибати з парашутом. Захотів... упіймати за один раз... цього самого... золотого барана за золоті яйця. Підмовили... Наобіцяли. Чорна, неключима злоба звела судомою рота. На годинник не дивився. Мучила спрага, почував, що сил не стає. Біль висотав їх до краплі. Смердів потом і кров’ю. Врешті крізь кущі зблиснуло полотно залізниці. Він проповз ще кілька кроків і розпластався під кущем крушини. Не пам’ятав, скільки пролежав так. У забутті й напівзабутті, майже в потойбічні.

Його збудив металевий цокіт: цок-цок, цок-цок, цокіт щомиті наближався. Вже бачив зігнуту постать у кожушаній жилетці з молотком у руці. Власне, з думкою про нього, колійного обхідника, й повз сюди. Цок-цок, цок-цок, цок-цок. Уже майже поруч. Обережно — свідомо,— неголосно застогнав. Постать стрепенулася, розпросталася. Він застогнав ще раз:

— Допоможіть!

Обхідник вагався. Хилитнувся туди-сюди.

— Допоможіть!

Ступив крок, виглянув з-за куща.

Крізь туман у очах, крізь піт погано його бачив. Маленький, здається, дзьобасте обличчя.

— Впав... з поїзда. Підійдіть.

Вагаючись, ступив ще кілька кроків.

— З поїзда? Коли, вночі?

— Вночі. Ноги...

— От лихо. Я зараз у село...

— Зачекайте. Підійдіть ще. Слухайте... Дивіться сюди.— Дістав з-за пазухи клейончатого пакета, розірвав стрічку, розгорнув. Крізь клейонку вискалилися пачки грошей.

— Тут — двісті тисяч. Не лякайтеся, вислухайте. Я з корешами... Ну... взяли касу. Ні, не бійтеся, нікого не вбили. Каса така... Нікому кривди... Не поділили. І вони мене — з тамбура.— Ковтнув в’язку, солону, з кров’ю слину.— Всі гроші — ваші. Двісті тисяч. Вже зараз. Сховайте мене десь... у вас же будка... Або в лісі... Я трохи оклигаю і піду. Ну, тиждень-другий. А гроші — вже зараз. Двісті тисяч,-—повторив утрете і вбив їх у голову обхідника. Пачки грошей заворожували, приковували погляд. Невідь чому обхіднику майнуло: місяць тому в село на машині, новенькій1 "Побєді" приїжджав Мусій Гриненко, з їхніх сільських вибився в професори... Поїхав, а село гомонить і досі про "Победу". Вона коштує шістнадцять тисяч. Двісті тисяч... Це ж скільки "Побед"? Звичайно, на лихо вона йому. Треба хату... Та він не збирається... "Такий шанс" — помимо волі. Раз на віку. Тремтів, немов у пропасниці. И трді можна й цей молоток по боці... Мать твою... Страшно. А в нього ж і справді в будці й кота немає. Напарник покинув. Він — за двох. Тільки навідується в село, траву косить для корови по галявинах і попід залізницею.

Голова розколювалася, серце налилося свинцем.

— А ви справді... нікого... при тій касі?

— Щоб я до вечора не дожив. Ось хрест...

У душі обхідник ще не погодився, але вже запитав:

— А як же ми до будки?

— В тебе немає візка?

— Є... і на одну колію, для струменту — по залізниці, і каламашка на двох колесах — сіно возити.

— Поклади сіна... Сіном і прикриєш. І — лісом. Ось гроші... Візьми зараз.

Обхідник і далі не міг відвести погляду від тугих пачок. Все ще вагаючись, нагнувся, потягнув до себе клейонку, так кіт дістає лапою голову оселедця, яка лежить біля ноги господаря. Розгорнув, подивився й почав засовувати в зелену сумку з жовтими прапорцями, яка теліпалася при боці. Ще ніби й не погодився до кінця, та руки самі ховали тугі зелені пачки.

Він увесь тремтів. А тоді озирнувся в один бік, у другий і побіг.

— Не барися,— і в думці: "А як не повернеться?" Й одразу ж заспокійливо: "Куди подінеться. Гроші взяв".

Незабаром почувся стукіт коліс. Обхідник пхав поперед себе каламашку з цілою копицею сіна.

...Як збиралися на каламашку, як їхали — колеса стрибали на вузлах соснового коріння,— він пам’ятав погано. І — наче в тумані, як брався на горище сторожки. Під дахом був увірчений гак з фарфоровою чашечкою для електричного проводу, колійник закинув туди віжки, прив’язавши його попідруки, тягнув за кінці віжок, а він руками підтягувався по драбині. Зціпив зуби, зібрав усю волю — боявся на драбині втратити свідомість, хоч біль уже притупився, бив не в серце, а свердлився десь у голові під черепом.

Відходив уже на сіні, яким до половини було набите горище. Воно було під шифером, з двох боків оббите шалівкою. В щілини крізь шалівку цідилося світло. Тут поміж ними відбулася ще одна важлива розмова.

— їсти приноситимеш двічі на день — вранці і ввечері. Ти увесь час живеш тут? Сам?

— Поки що сам. Напарник покинув. Справляюся. У село навідуюся. Там — баба і діти, вже чималенькі...

— Дітям скажи, щоб сюди не ходили.

— Умгу. їжа по большій часті — молоко. Можу корову забрати сюди. Забирав не раз. Зараз різнотрав’я...

— Як хочеш:.. Тебе як звати?

— Якимом.

— А прізвище? — строго, вимогливо.

— Яким Пилипович Коробченко. А тебе?

Подумав:

— Називай Миколою. Постав мені якесь відро. Драбину прийми.— Говорив усе тихіше й тихіше. Йому на очі напливала сіра паволоть.

— Лікаря б,— мовив обхідник.

— Сам розумієш — лікаря не можна. Перед тим, як злізти, смикнеш мене за ліву ногу... щось вона... гірше, ніж права. Якось позростаються... і я піду.

Яким міцно стулив губи. На його гострому, дзьобастому обличчі з невеличким шрамом ліворуч біля рота відбилося вагання.

— А не позростаються? — видихнув з шипінням.— Гангрена?

Заплющив очі^А коли розплющив, дивився вгору. Там на бантині висіло кілька заячих шкурок (Яким зимою ставив у лісі сильця), напівзотлілих, побитих міллю, а також посторонок чи шматок віжок.

— Бачиш бантину? — вказав очима.— Знімеш мене з неї і закопаєш у лісі... Всіх клопотів.

Сказав тихо, але так, що Яким повірив. І подумав, що цей чоловік сповняє все, що сказав. Це було написано й на обличчі — крутому, майже квадратному, з чітким, неначе в кілька змахів витесаним вправним майстром підборіддям, з горбкуватим носом, і в очах, вузько поставлених біля носа, глибоких, чорних; прослизнула думка: "Це було б найкраще. Ніяких кінців", але одразу ж її прогнало почуття сорому.

— Тепер усе... Смикай... за ліву... І подай води. А якщо є — то й горілки.

Тишу горища проломив зойк. Після того, як зламав ноги, закричав уперше. Яким приводив його до свідомості водою з великого мідного питуна. А тоді дав випити горілки, і його несподіваний, жаданий-не-жаданий, на добро чи на лихо, гість заснув.

4

Олег пробудився від стукоту в сусідній кімнаті. Він оглянувся. В єдине вікно кімнати, яка виходила в садок, цідився ранок. Стіни були завішені картинами — верба над водою і під вербою човник, соняшники за тином, гайдамак" в лісі під дубом — либонь, скопійовано з чиєїсь картини, здається, Сластіона, й хоч Олег погано тямив-ся на малярстві, визначив одразу — малювання дилетантське, а от картини і портрети, різані по дереву — кращі, щоправда, в Леніна щока здута, неначе від флюсу, а Корнійчук схожий на містечкового цадика, і Залізняка — то ж, мабуть, він — на коні, з булавою, уявляв іншим.

Ускочивши в штани, в майці, босий, вичалапав до сусідньої кімнати. На підлозі біля столу сидів Василь Гор-дійович — сива кучма волосся впала на лоба,— і з долоні годував якогось птаха, здається, куличка. Намистинкою ока пташина дивилася на свого годувальника й, присідаючи на гузенце, тягла черв’яка.

— Підібрав на березі з перебитою лапкою,— зніяковіло пояснив Чорний.— Дай, думаю... Я без ніг, і воно. Взяв ніжку в лещата, вона й зрослася... Оце вчора скинув патички. Бігає! Нехай ще днів зо два побуде, окріпне, й випущу.— Він оглянувся на Олега й раптом нахмурився. Олег витлумачив те: засоромився за вчорашнє, розсердився на себе: "вивернув душу до печінок перед оцим недовченим горобцем", і поспішив затерти цю мить ніяковості запитанням:

— Це ваші роботи?

Чорний ледь-ледь почервонів. Він був поголений — щоки відливали синявою, в чистій сорочці...

— Та... квецяю і цюкаю. Щоб не здуріти.— І в свою чергу поспішливо перевів розмову на інше:

— Ге, кимариш ти довгенько.-Карась того не любить. Він любить, щоб його ловили рано. Вмивайся, зараз поснідаємо...— й, ухопившись однією рукою за лаву, а другою за стіл, дужо кинув своє худе тіло вгору, підвівся й обіперся на милиці, які стояли прихилені до лави.

Олег не поспішав, розглядався по кімнаті: зачитаний томик Шевченка на підвіконні, плетена з лози, мабуть, саморобна етажерка з книжками, фотографії у саморобних рамках на великій покутній стіні: Василь Гордійо-вич і Лідія Григорівна, обоє у військових строях, Лідія Григорівна у вінку, з кошиком, на кількох фотографіях — лобата довгонога дівчинка.

— А це хто? — запитав Олег.

— Та... коза! Донька,— а в голосі глибоко прихована ніжність: Олег одразу зрозумів, що серце Василя Гордійовича аж плавиться від любові до дочки. — Зараз у Лідиних батьків на Полтавщині. У них корова і великий сад...

Снідали вчорашньою юшкою, підігрітою на керогазі, черв’яки на риболовлю вже були накопані, вудки стояли налаштовані біля хлівчика, Чорний дав Олегові старі брезентові штани та картату сорочку, й повз ще не розквітлі головки маку, крізь запах самосійних конопель в кінці городу в супроводі Дуная — чорного з білими підпалинами пса, пройшли до човна. Дунай провів їх тужним гавкотом; пливли далеко — за греблю, де вчора вудили окунів і щук, за старі стоговища, десь за горою дир-котів трактор, а в лузі тягнувся невеселий косарський ключ. На біловодді їхню путь перевеслували лапками дика качка з каченятами, вони залишали за собою в’юнкі сліди... Пристали в зарічку та подалися широкою стежкою поміж верболозу і молодої олешини.

— Оце ось,— врешті сказав Чорний, і в ту мить десь зовсім близько розлігся такий пронизливий, хрипкий і іржавий скрип, аж Олегові шкрябонуло по душі, а Чорний сахнувся й став білий, неначе полотно. Відтак отямився, матюкнувся: "Зараза цибата, трахнув тебе хтось, чи що — целка мені знайшлася",— над зеленим кипінням верболозів незграбно здійнялася чапля, за нею злетіло ще кілька, а також дві чи три на перший взір ніби недоладні, насправді ж красиві, граційні водяні сови.

— Карасів у мене крадуть...

Болітце було невелике, з усіх боків оточене верболозами, приступне тільки в одному місці,— там, на горбочку, вони й розташувалися. Болітце зеленіло ряскою.

— Ич, затягло,— пробурмотів Василь Гордійович, він поклав на землю милиці, зламав і кинув поверх них кілька лозових гіллячок, Олег примостився навпочіпки. Карасі клювали погано, вицупили їх кілька штук — червоних, золотистих, Чорний підбив і виволік одного великого, завбільшки в добру чоловічу долоню, а далі — наче відрізало. Вже пробилося крізь віття олешин сонце, вимережало химерною мережкою болітце, вже вмовкла, втомившись, іволга, а в металевій сітці хлюпалося сім чи вісім карасиків. Проплив вуж — просто через вудки — обліплений ряскою, здавалося, хтось тягне по болоту жовту мотузку, порозпластувалися, мліючи в сонячному теплі на рясці, жаби, неймовірно великі, завбільшки в дитячий черевик, одна почала полювати за червоненьким поплавком Олегової вудки, її ледве прогнали,— поплавки ворушилися, карасі смоктали черв’яків, але не заковтували гачка, й Олег раз по раз вимахував вудкою впорожні.

— Водить, водить,— буркотів Василь Гордійович,— щоб тебе за пупа водило. Або бери, або пливи... к такій матері.

Вигулькували з верболозу чирята, й, побачивши людей, сполохано втікали у верболіз.

— Нажерся карась ряски... Не буде діла...— сплюнув у траву Чорний.

І Олег вирішив, що в такому випадку можна спробувати відновити вчорашню розмову.

— Василю Гордійовичу,— обережно почав він,— от ви вчора казали, що повстання вибухнуло не зразу. Що його готували...

Чорний дістав з бічної кишеньки запраної сорочки складену в квадратики газету, махорку, скрутив козячу ніжку. їдкий димок заструменів у кучері верболозу.

— Готували, й воно само себе готувало... Край наш непокірний і люди тут горді та сміливі,— підвів голову і в його очах зблиснули сині вогники.— Булькав цей казан давно, а закипів по-справжньому в тисяча сімсот шістдесят сьомому році. За рік до того, як у твоїй історії прописано. Хоч булькало, повторюю, й раніше. В Мотро-нівських лісах оддавна скуплювався всілякий понівечений православний люд. Ще в літо шістдесят п’ятого жа-ботинський сотник Харко намітив удар по володарях Смілянських та Чигиринських, по ляхах себто. Він тримав великий недозволений козацький постій. Та про те пронюхав жаботинський суболтерн Гнат Воронин, обдурив, обхмарив Харка, заманив до себе й рубонув йому голову. Харкові козаки тоді вчинили швайку та наробили хропосту. Спалили чимало маєтків і панів побили. А тут — конфедерація. Пацівська І Барська. Ну, що робили конфедерати, ти читав у Шевченка. Православні церкви переводили на конюшні, крівцю лили, як воду... Тутошня шляхта сама їх закликала. Наїхали інквізитори, каноніки з гайдуками-надвірниками... Всіх отців Жабо-тинської церкви звинуватили, буцім водились з Харком, і всіх їх засудили на милосердну смерть без пролиття крові.

— Себто, повісили? — перепитав Олег, а сам подумав, що говорить Чорний не зовсім своїми словами, а мовби вичитує з чогось.

— Ага.— Чорний потягнув вудку, чмихнув.— А щоб ти був здох,— наживив свіжого черв’яка й казав далі:— І в Медведівці вони розорялися так само. Скот забирали, дівчат хапали... А всіх попів медведівських, православних — також без пролиття крові... і все майно страт-ців забрали. А настоятель Миколаївського монастиря Вісаріон не витримав мук і підвів монастир під римського папу, став монастир кляштором... Лишився в православ’ї Мотронівський монастир із Мелхіседеком. Той опирався щосили. Ну, про запорожців монастирських я тобі казав. І в Яру Холодноярськім стояла Січ гайдамацька, осипана шанцями і засіками — твердиня. І друга січ була, за Тясмином, де Ясківці і Чаплище, там отаманував козак Вусач. Отут воно недалечко,— вказав рукою.— І туди, й туди люд втікав од конфедератів, у тясминській січі зібралося тисяч вісім...

Василь Гордійович скрутив ще одну козячу ніжку. Йому подобалося дивувати молодого приїжджого науковця, подобалося розповідати, хоч іноді його обличчям пробігала тінь, було видно, що насупроти стає якась думка, чимось заважає йому. З-за кущів вилетіла чапля, спустила довгі ноги, скрутила крила колесами, хотіла сісти, але побачила рибалок, з кіркотом рвонула вгору.

— Ич, курва,— не випускаючи з кутика рота цигарку, сказав Чорний...— Бач, наполохала... А йди-но сюди,— і потягнув вудку, на якій затріпався золотом карасик. Вкинув його до сітки, наживив, закинув вудку.— Там у них і кузні були, шаблі, ножі кували і навіть лили гармати. Не віриш? Такі, невеликі... гаківниці. А весною шістдесят сьомого на хуторі в Ясківцях збіглася чорна рада. На ній були Іван Вусач, Артем Куди-Яр, Йосип Шелест — отаман холодноярської січі, Роман Золов-ський. І в травні пішли на Медведівку. Там стояв сильний замок Ольги Яблуновської — Д

Олег давно забув про вудки. Намагався запам’ятати імена, факти, аби спробувати хоч дещо перевірити по архівах. Щоправда — що перевіряти? Ці імена, цифри, факти ніде не означені. Якби хоч якось записати... Він зайорзався. Стурбувався раптом не знати чого й Чорний. Почав складати вудки.

— А далі — знову конфедерати. Ще страшніші фак-ції. Аж до весни шістдесят восьмого. Тоді гайдамаки брали Медведівку вдруге. Вже з Залізняком. Шелеста було вбито... Свої ж навели на нього обмову. Залізняка настановили над усіма. Ну, та це пісня довга... Чи, як ти кажеш, історія...

Чорний закрив дірчастою кришкою банку з черв’яками, вкинув до торби прикорм, який лишився (згодувати курям), мотузками зв’язував вудки.

— Пролили крові і ті, й ті... Гайдамацької крові пролито більше, й ні за понюх тютюну. Як і вообще нашої, української крові. Не всі те хочуть пам’ятати. А ще ж як нам колють очі тією кров’ю. А самі пролили... Цар і його шайка... Тепер про те й казати не можна. Інші народи свою кров окупили. А ми — ні. Ну, та годі. Поїхали. Нічого цим засранцям черв’яки згодовувати.

— Василю Гордійовичу,— все ж наважився Олег, трохи приляканий словами Чорного і трохи розчарований, що той не хоче розповідати далі. Нехай і казка... Але щось у ній є, цікаве й значне.— А пісня звідки?

— З неба!

Нахмарений, крутолобий, гнав веслом супроти течії човна. Та біля греблі раптом повернув ліворуч, пристав до берега. Спираючись на милиці, виліз.

— Оце бачиш — острів, на ньому стояв Миколаївський монастир. Давній монастир, великий. Я ще пам’ятаю... кільканадцять будівель — одноповерхових і двоповерхових.

Олег здивовано озирався, острова він не бачив. Пінилися кущі верболозу, таволги, гнало бур’янища...

— Вже не острів. Друга протока йшла попід тим краєм. Мости — там і тут, колись — звідні, підйомні. Сюди й татари не добігали... Річка велика була. І монастир. Тут десь скарби закопані. Де не штирни — дзвенить. У-нас багато хто гарячі гроші знаходив. І зараз шукають. Он у Гнилушок все дворище перекопане. Ушули попровірчував, сохи в клуні... Колись гроші в деревині, в дубах живих ховали, просвердлить гайдамака дірку в дубові й заб’є туди таляри або дукати. Пастухи в Осенщині підпалили дуба, й потекли срібні сережки.— Василь Горді —йович захоплювався все дужче й дужче. Його обличчя палало, очі горіли жаским вогнем.— Якби не ноги... Я знайшов би. Он там таки був відкопав горщика... Самі п’ятаки царські... Три срібляники...

— І де вони? — вклюнувся в його щільну гарячу мову Олег.

— Зі срібних поробив блешні. А ті викинув. На який вони біс... Кажу ж, тут де не штирни — дзвенить. Не віриш? Подивися.

Чорний раптом обіперся грудьми на одну милицю, а з другої вправно, вмах скрутив гумового ковпачка. Милиця була, наче багнет. Штирнув в одному місці, в другому, в третьому.— О, є... НІ, цегла... І це цегла... А це ось... Чорт, не взяв лопату.— Обличчя йому заливав піт, руки тремтіли.— Біжи, принеси весло. Копай, тут м’яко.

Олег ухоркався, доки вигріб ямку на пів ліктя. Чорний упав навколішки, вигріб з ями якісь черепки.

— Тьху, кахля. Стара...

— Я візьму...— Олег зібрав черепки на купу,—Однесу в музей, нехай подивляться. (Він справді потім одніс кахлю в музей, там її поцінували вельми, склеїли й виставили серед експонатів сімнадцятого століття).

Чорний сів, він важко дихав, груди йому ходили ходором, на скроні здригала синя жилка. Зірвав листок щавлю, пожував, виплюнув.

— Розорили... Мать їх... Таке багатство було. Перевели на гівно. А бібліотека, а архіви... У тридцять... якому ж це? не пам’ятаю. Першому чи другому, прийшов наказ спалити бібліотеку й архів. Наїхала міліція. Три дні два колгоспи возили воловими возами по оцій ось греблі й отамо скидали в кострище. Куди тому Гітлеру. Вогонь — до неба. Все згоріло, все...

— Для чого спалили? — чомусь пришерхлими губами запитав Олег.— Який дурень?.. Злочин...

— Якби дурень. А для того, щоб не було пам’яті... Бо були отакі... відчайні, за ковток свободи могли піти серцем на спис. Щоб діти виростали покірними, свого не пам’ятали... Слави і волі своєї. Спалили нашу історію... Голі ми... Перевертнів плодимо. А які архіви!.. Бібліотека. Євангелії старовинні, книжки всілякі давні... Я сам колись не розумів, стрибав довкола того вогню...— Слова з шипінням вилітали крізь зуби.—Може, мені й ноги... за отой гріх...— Він раптом підвів угору зведене судомою обличчя, його очі блищали холеричним блиском.— Добре, скажу тобі... Тільки ти — нікому. Не треба. Як палили бібліотеку і архів, я взяв одну книжку... Од руки писану. Товстенну, отаку,— показав пальцями.— Оце все, що тобі розказую — з неї. Там не тільки про гайдамаків. Од Хмельниччини починалося... Чотирма монахами писано. А переписав один — Квач. Ну, те, давніше — коротко списано. А про гайдамаків — широко, уповні, сам Квач писав. Та тим, давнім, я мало й ін-тересувався...

Олег відчув непереборне хвилювання. В горлі йому пересохло, серце стукотіло.

— І який він, той літопис? Звод літописний?..

— Палітурка — дубова, з Євангелія. Полотно, про-шліхтоване в борошні, шістдесят на шістдесят...

— Що — шістдесят? — не зрозумів Олег.

— Шістдесят сантиметрів на шістдесят. Сам міряв. Чорнило — чорно-коричневе...

— З бубок, з дубових бубок. Тоді таким писали.— Й гарячково, з тремтінням у голосі.— І де, де він?

— Ну, це теж ціла історія. Бачиш, самі історії... Я довго не міг вчитати... Писано по-нашому, а літери якісь не такі. І деякі слова... Показав учителеві в школі. Тільки сказав, що книжка не моя, а дяка Шматка — жив по сусідству,— боявся, що вчитель забере, мовляв, дяк дає тільки почитать, оце приніс таємно. Вчитель довго гортав, а тоді попросив, щоб я переписував йому в зошити. По п’ятнадцять копійок — за зошит. Дав з десяток шкільних зошитів у кліточку. І щоб я переписував як є, а не по-своєму, тобто, щоб нічого не міняв, не перекладав. А далі я переписав кілька зошитів, не пам’ятаю скільки. Давав він по п’ятнадцять копійок. Останній зошит лишився в мене.

— Чому? — похопився Олег.

— Забрали вчителя... Казали — за СВУ.

— А літопис, літопис? — гарячкував Зайченко.

— Пожди, закурю.— Чорний сидів на землі над розколом, Олег стояв навпроти, обоє важко дихали. Якби хтось побачив їх у ту мить, вирішив би, що віднайшли скарб. Чорний був без кашкета, вітер куйовдив буйну сиву чуприну над зіпрілим чолом.

— Був у мене. А тоді я поступив в училище військове, артилерійське. Я не своєю волею попав у МГБ.

— А чиєю?

— Склалося так. Скінчив училище — саме почалася фінська. І мене — туди. Стояли в Ленінграді пушки осад-ні, виготовлені ще до першої імперіалістичної на заводах Дора у Франції... Чотирьохсотий калібр — свиня поросна в дуло пролізе. Наші не могли пробити лінію Ма-нергейма, і їх туди потягли. Шістнадцять тягачів волокло кожну. Велика Армада, Цусіма... Щоб розпочати з неї стрільбу — треба сутки, вкопати, встановити, снаряди по вузькоколійці подавали. Мене послали першим наблюдателем до першої пушки. Садять, садять, а де падають снаряди — не бачу. Опісля виявилося, що кут падіння снарядів... Одним словом, вона не б’є ближче, як за п’ятнадцять кілометрів. До того з них ніколи не стріляли — снарядів мало і після кожної сотні пострілів треба міняти рубашку внутрішню. А їх нема. Доповідаю я по телефону: — так і так — не бачу. Дивися! А далі кабель телефонний перебило. Пушка ж била по своїх — ізлом фронту. Ну, стрілочника — першого. Зняли ремінь, кубарі зірвали. Сиджу я в буцегарні, жду трибуналу. Капці мені. А тоді заходить один, без знаків... "Жити хочеш?" "А хто не хоче". "Житимеш, тільки поміняєш род військ. І довчишся трохи". Отак і став... Послали в часть. Житуха була,— він захоплювався все дужче й дужче, зголоднів по свіжій людині, не міг зупинитися.— Посилають тебе, скажімо, в полк. Командир полку — майор, і тобі дві шпали в петлицю. Щоб був не в меншім званні, ніж він. Для своїх, енкаведе, ти лейтенант, і зарплатня тобі йде лейтенантська, а для всіх інших — майор. Сопляки, мало хто міг на тій купині втриматись... Куражились. Викликає вночі командирів батальйонів, рот... анкетну звірити. Один прийде — ще нічого, живий, інший, поки доведуть, в штани накладе. Інструкцією вмінялося — втягувати жінок командирів... І в любовниці... Даси., тобто дасть їй двісті кербелів, щоб на чоловіка стукала... Й стукає, курва. Я таким не займався, а куражитися куражився... Дурний був...

Хвилі гидливості й страху перемішалися в Олегових грудях, але їх долала ще одна хвиля — дужча, владніша — спраглої цікавості.

— А літопис, літопис? — квапив.

— Ну... літопис,— роздушив цигарку пальцями в землі.— Як відступали, заскочив я додому. Знав — цінність велика. Все село вже ховалося в плавнях. Нашу хату снаряд колупнув. У тій дірці я й замазав його. А сам подався... В окупацію пляма руда проступила. Брат двоюрідний одбив... Заховав, закопав у сорок сьомому, а сам у Західну подався по хліб. І пропав там...

— Ви літопис забрали?

— В тому то й справа, що ні. Немає його.

— А ще пошукать...— нетерпеливився Олег.

— Увесь двір і город перекопали сто разів. Він його десь у лісі загріб. Пропав... На віки-вічні. Втрата... для нашого краю, для науки... Для всіх. Не вернеш! — Шкода й балачки! — Одрізав.

Одначе Олег не міг примиритися з тим.

— А ті зошити, які вчителеві не оддали?

— Валялися на горищі, у війну батько порвав на пижі. Та то... вже ніщо.— И суворо, навіть погрозливо до Олега: — Ти ніде не тріпайся. Кому воно треба... Почнуть допитуватися.

Олег не зрозумів, чому про літопис не можна нікому розказувати, одначе пробелькотів трохи ображено:

— Я — не тріпач. Та й кому... Коли нічого, ніяких слідів. Для науки потрібні... матеріальні свідчення.

— Отож. А їх — немає. Вважай, і не було. То я тобі так, для інтересу...

Було видно, він знову шкодував на свою нестримність. І погроза його була не тільки в словах, айв очах — в очах навіть більша, ніж у словах. І все в ньому скручене, перекручене, переколошмачене, то вигострене, то притуплене; крайній цинізм, жорстокість, вульгарність, і тремкість, незахищеність, які накликали на спочуття; брехливість, хвальковитість і щирість, сповідальність, дитяча довірливість. Нуртували в ньому якісь сили, проступали нагору жалями, погрозами, і вчувалася, чи й відчувалася під усім тим якась велика таємниця. Може, й не літопису, а якась інша, яку ховав, про яку не волів говорити.

До розмови про літопис вони більше не верталися, коли по дорозі додому Олег спробував навести на літопис розмову ще раз, Чорний бликнув очима, аж сипонули іскри, роздратувався, й так гребонув веслом, що трохи не перекинув човна. А Олегові почувалося, неначе втратив щось власне, велике, дуже дороге.

Вдома Василь Гордійович похмуро порався по господарству, годував кролів у клітках, курей, залізним товкачем товк у мідній, зі снарядної гільзи, ступці грубо покришене тютюнове коріння, потім у двір несміливо, з винуватою усмішкою на білобровому, з сіточкою зморщок обличчі зайшла жінка, сусідка, тримала під пахвою сапу:

— Пробачте мені, Гордійовичу, обридла я вам уже як гірка редька, лізу й лізу...

— Сапа?

— Еге ж, струхло сапильно зовсім, випадає гвіздок.

— Зробимо. А друга?

— Ще гірша.

— Неси й ту.— І попробував пальцем лезо.— А тупі, як...— оглянувся на Олега й не доказав.

Вистругав двоє сапильн, понабивав сапи, понагострював їх терпугом:

— Бери, Марусю, канай п’ятирічку за чотири.

— Чим я тобі, Гордійовичу, віддячу,— заквилила.

— Ге! На тім світі угольками. Тіко чи будемо разом. Я — в пеклі, а ти — в раю. Безпремінно в раю... Може, впустиш у щілинку в паркані? — підморгнув гострою бровою.

— Довели людей,— сказав, коли Маруся зачинила за собою хвіртку.— Троє дітей годує сапою для першої в світі держави... Чоловік настругав перед війною, і самого застругало на ній же. П’ятдесяти немає — старезна баба. Інша б повісилася або скурвилася... А вона од ранку до вечора раком то в полі, то на своєму городі. Не знаю, з кого малювати святих... Якби я вмів...

— А чого ж... Ви вмієте...

— А що? Не зовсім... того?..— засвітив, неначе хлопчик, очима Чорний.

— Пристойно. Не Рєпін, звичайно... А щось е... Ви ж самоучка?

— А де б же я вчився і хто б мене вчив... От тільки фарб немає і дістати ніде.

— Я пришлю з Києва,— пообіцяв Олег.

Напівсухий осокір біля колодязя діловито обстукував зелений дятел — жовна, під стріхою галасували стрижі. Швидкі, неначе блискавки, вони виривалися звідкілясь із-за кущів, пурхали в гнізда, за мить кудись летіли знову.

— Дружні, зарази,— сказав Чорний.— Оце вони тут, поки молоді стануть на крило. А тоді подаються до річки і живуть там у норах. Вернуться аж весною. Треба й собі зробить заступильно... А то... оддай жінку дяді, а сам...— і застукотів сокирою.

Наступного дня Олег вибирався у Холодний Яр.

— Ти там того, не шастай по тих бескеттях,— напучував Василь Гордійович.— Яр справді холодний. Місяць тому одного інтересанта зрізали автоматною чергою.

— Кого, за віщо? — сполотнів Олег.

— А хто його знає кого і за що... В тих ярах і в громадянську війну, і в цю, і партизани, і банди... та їх і не розбереш, де ті, а де ті, тут така, брат, історія. Романи писати. І любов, і смертовбивство, і грабунки. Мать, сама земля така — плодить непокору. Сто п’ятдесят кілометрів ярів. У деякі глянеш, а там і вдень туман клубочить. Яри знамениті. Сотні могил скіфських, ніхто про них не знає — лісом поросли. Колись туди Дніпро підходив, перед війною знайшли в озері днище дерев’яного корабля. Ходи підземні хтозна на скільки кілометрів. Ніхто туди не лазив... Ти походи біля церкви і вертайся.

...Олег оглянув церкву — зветшалу й обшарпану, минулого віку, ножі святили не в ній, погомонів з бабусею, яка на вгороді за церквою полола картоплю, але вона нічого не знала, тільки показала дорогу на Жаботин, "там у кінці стоїть дуб Залізняків, він найвищий", і Олег, долаючи страх, і чомусь трохи в спротив Василю Гордійо-вичу, його лякам — самомуштрою, переконуванням, що він "не ніщо", "не смерд поганий", займається давно,— пішов лісовою дорогою, й постояв біля Залізнякового дуба, кремезного, на горі — підносився над усім лісом,— там був гайдамацький склик (десь читав), там гайдамаки гуляли, дивилися вночі звідти на долину, на Жаботин, на дальні села, де блимали вогники, манили їх, кликали до ласкавих жіночих рук, до дітей, а вони не могли піти туди, гибіли в лісі,— таке гибіння завжди породжує лють до тих, хто в теплих хатах, за гарячим борщем, і часто падає вона на них безпричинно,— іншою дорогою пройшов ще в один кінець лісу й теж поглянув на долину, і там лежало село, й ставки, і косарі в полотняних сорочках косили траву понад ставом. Кремезні, столітні, двохсотлітні дуби стояли скрізь по згір’ї, важкі, похмурі, вони пам’ятали гайдамаків і інших борців за народну долю й неволю, бандитів-прибишів, ховали таємниці в зелених шатрищах та по чорних дуплах, туркотіла

горлиця — її туркотіння, либонь,— наймирніший згук на землі.

Олег пізно втямив, що над лісом заходить на грозу, що всі птахи давно вмовкли і поховалися, що дуби глибше понасовували зелені шапки, що вітер підсвистує тонко і в’їдливо, й біг по дорозі в сірій імлі під гуркіт грому, під стукіт дощових крапель по листі. А тоді розчахнулося небо, аж затремтіли дуби,— й крізь розколоте небесне днище потоками ринула вода, а великі градини розстрілювали листя дубів, але Олег уже був у церкві й стріпувався по-собачому.

В церкві було темно, порожньо, блискавиці в’язали в небі свої смертельні петлі, на мить освітлюючи церкву до дна, громохнуло десь поруч, й Олегові здалося, що затріщало дерево, вітер забивав у вікно дощ, й під ногами неприємно, таємниче ворушилося сухе торішнє листя, а може, то шаруділа нечиста сила. І враз угорі щось залопотіло, Олег аж присів, і при світлі блискавиці побачив, що то влетів у вікно голуб, а може, й не голуб, а чиясь душа, якогось гайдамаки або прибиша. "І як їм було в лісі в грозу!" А громовиця гула й грюкала, Олегу здалося, що церква гойдається й провалюється разом з ним під землю.

Відтак він несподівано забувся, замріявся, уявив себе гайдамакою, почув урочисті дзвони, побачив гайдамаків у киреях, Залізняка з булавою і шаблею, і заспівала півча, й він щось співав чи гукав...

Гроза втихла раптово, як і почалася. Олег зняв черевики, брів через калюжі та бурчаки босий, кльокали з дубів важкі краплі, від землі клубочила пара, все довкола — дерева, кущі, трави — дихало спрагло, поспішало рости, жити, надолужити втрачене. Й Олегові радісно защеміло серце, він сам був молодий, спраглий, налитий солодкою силою — попереду ціле життя, вічність, яку ВІН питиме, як молодий мед. Він поїде до Києва, в тлум, у вир, а Гордійович, дивний і Незбагненний, дикий, і чомусь цікавий і небайдужий йому, залишиться тут, у своїй нужденній хатині, на убогому обійсті. І шкода, страшенно шкода, що немає літопису. Як би він, Олег, здивував усіх, двигонув... Що ж... Нічого не вдієш... Ні, він ще посутужить, пошукає... Тимчасово відійде, а потім!..

Наївність, довірливість вживалися в ньому з селянською підозріливістю і чіпкістю. Знав, що вже не відступиться.

289

10. Ю. Мушкетик

— Ну що, не запрошував тебе в гості отаман Ше-лест? — зустрів Олега на порозі хати Чорний.— Скажений був чоловік. Там, недалеко від церкви, його вбито. Торік лісничі поставили стовпа пам’ятного з написом. "Тут був убитий отаман гайдамацької січі Йосип Шелест", так прискочили з Киева придурки й викопали. Як же, щоб ніхто не подумав, що той Шелест — предок обласного партійного вождя. Бо ще щось закандзюбиться йому, й підніме Україну... як Залізняк. Не підніме... Якби й хотів. Та й нащо? Корита повні. Харч жирний. Хлебчуть...— І, дещо Інакше: — Намок дуже? Де тебе шкви-ря накрила?

— Яв церкві заховався.

...Чорний запрошував Зайченка на риболовлю на лящів, але Олег мав їхати — післязавтра партійні збори й засідання відділу. При прощанні Василь Гордійович осмутнів і розчулився, йому аж сльози виступили на очах, що дуже здивувало Олега, й подарував Олегові дві картини — рибалка в човні на озері (щоб пам’ятав) та гайдамаки беруть приступом Медведівську фортецю, а ще слоїк з медом диких бджіл — від простуди.

— Пиши і приїжджай на жереха,— сказав.— Він ось-ось почне брати.

Олег пообіцяв, хоч про себе подумав, що вже йому сюди дорога навряд чи простелиться. І помилився вельми.

5

Маленька, невидима в шатрищі в’яза пташина прокльовувала вранішню зорю: тінь-тінь-тінь. Світанок ще брів лугом поза лісом, довкола стояла досвіткова темрява, яка, проте, вже набухала світлом, присипані попільцем передранкової імли зорі пригасали, край неба на сході був мовби вищим супроти інших сторін. І — тиша, зарошена, заспана, майже хвора, чимось підступна — такої пори на землі звершуються всі найчорніші справи.

Невиспаний, стермосований тривожними думками, гойдався поміж ніччю і днем на порозі сторожки обхідник Яким Коробченко. Він не спав усю ніч. Щойно засинав— жахався, схоплювався. Кілька разів виходив надвір, сторожко, ступаючи босими ногами, обходив подвір’я. Плавав у калюжі біля колодязя над’їдений окраєць місяця, з лісу тягло вільгістю. Стояла тиша, на високій сосні з обламаним верхом пікала сова: пі-пі, пі-пі. Є такі сови, маленькі, неначе клубочок вовни, вона вже пікає три роки, немов заведена пружиною. Прислухався, чи не чутно чого нагорі. Тихо. "Спить чи помер?" Останнє було жаданіше.

Ступив кілька кроків, справив малу потребу під пожежним щитом, на якому висіли багор і відро. В цей час почув бурмотіння. Коротким, вовчим кидком підвів голову, йому аж волосся стало дибки на потилиці. Бурмотіння не втихало, спадало в передсвітанкову імлу — монотонне, журкітливе. Колючим інієм сипонула за комір сорочки тривога. Нечутно ступаючи босими ногами, почалапав по драбині, відхилив дверцята. Бурмотіння стало чутніше. Зашелестів сіном, сів у головах. Тремтливий холодок ходив по грудях. Майнуло: "маячить". А якщо вдень? І хтось буде поблизу? Зненацька згадалося: "Знімеш з бантини — і всі клопоти". І думка — думка гаряча, немов розжарений прут: "А може, зараз, поки в маячні? Злодій, бандит... Ніхто не знатиме". В горлі шерхло. Затрусився, неначе пес. Думка гойднулася ще раз — туди-сюди, неначе кладка над прірвою. "Ні, не зможу..." Згадав, якщо на похоронах, бувало, подивиться в обличчя покійникові, той сниться кілька ночей. Цей же... не одчепиться. Та й... вбити людину...

Гаряче повітря било з ніздрів. Страх наступав з усіх боків. Хотів розбудити, а тоді вирішив послухати, може, цей... Микола щось викаже у маренні.

Микола ж дихав рвійно й шепотів попеченими губами: "А вчора, по дню суботньому посланець отамана з окіл святої Мотрони... пергамент сотнику полудніївсько-му Івану Шпаку і був заживим схвачений хороброю вартою у Тернешівському вузвозі... пергаменту... оний з’їв, і велено було живіт пороть; розбійник той на прізвисько Жміль Охрім... до льоху; та як задзвонили до вечірні і отець Яків не встиг запричастити Охріма... по зірниці вечірній запричастив... розпороли живіт Охріму, і знайшли пергамент, оний був змараний і грамота розстала, Охрім сконав, не з’яснившись словом".

Микола дихав рівніше й рівніше, і вже не шепотів, а промовляв злагоджено, неначе читав з якоїсь книги:

"...Сьогодні по дню воскресному був схоплений запізнаним, що видавав із себе шляхтича Яна Думбеша... як навмисне вештається у кріпості Калинівській, і був допитая, і яко з’яснив, що мав намір поступити в жовнірство до війська наставного гетьмана Білявського... але обман, і був допитан синім залізом і з’яснив, що оний не шляхтич, а козак з хутора Раківки по прізвиську Хвиля Карпо і мав намір чинити вивід у війську гетьмана

Білявського, а ще з’яснив, що оний з війська Мотроци, де отаман батько Максим... отаман Залізняк має намір забрати кріпості Медведівську та Калинівську, а панів з ксьондзами і схильних до них полковників виріже ножами ношносоннишними, а ще з’яснив, що отаман універсали пише на податі на здержання війська мотронів-ського і подать та буде збираться з панів, торгівців, з костелів, а при незгоді отаман буде спалювати маєтності вельможних та карати смертю... козак Хвиля був закинут у кріпость під Тясмин, а по ранішньому з’яснилося — оний був зволений і утік і з ним вийшла сотня Федора Козюрського і забрано то зброї велико і коней в півних наретах, зрадник Шуляківськими берегами утік до табору самоправців у Мотрону"...

Яким сидів спантеличений, не міг нічого второпати. "Може, він з котушок з’їхав? Конає..." — хворобливий дрож знову струснув його тіло. "З книжки якоїсь чеше, чи сам видумує? Такого не видумаєш. І хто ж він такий? Злодій, а отаке..." Аж голова крутилася. Вирішив зачекати ще трохи, може, той викаже таки щось у маренні.

— "...Проїхавши Головківське, я повернув коні на Дер-нівський шлях, що через "погибельний" міст... потому і приходилося держати коней на віжках, поперед нас зовсім помалу скрипіли чумацькі паровиці, їх було чотири, люди незнакомі, но видать наш брат, на звон Мотрони знімали шапки і кланялись і хрестились, і один за другим чеготь зупинялись... приблизились, я зразу зняв шапку, і дуба став кінь, нарет на нім золотий, то й зна креше копитами і фриска ніздрями як звір, по оддаль бич, хрест кладу, перед престолом святим чолом б’юсь, то сокіл, то витязь — в плечах аршином не перекрить, лицем первого бачу, очі горять як оливки в лампадах, вуса вуста не перекривають, як барвінок зовсім молод, чолом висок, но не рум’ян, а як бронза на стальниках блистить; собою статен і силу має видать не людську... як купол Мотрони, а взгляд орла і такий страшний його взгляд, що пан було закричав: "Шапку хлопе пше", но зразу збліднів лицем і я бачив як його рука, налегла на рукоять пістоля, дрижала й не могла вийнять його з-під литого пояса. На лайку пана козак не шевєльнув вусом, дивився прямо, но очі його загорілись страшним вогнем, права рука кріпко стискала шаблю... Нас притягли, наказали дивиться на батька прямо, я дивився, но нічого не бачив, і коли мене чиясь сильна рука вдарила по плечу, а друга стисла праву мою, я почув: "Здоров, Нечипоре, боягузе чортів". Я ожив, карай мене владико, єжелі я грішен перед тобою, то був Максим Залізняк. Він привітався зі мною як з братом, довго повчав мене, о чім говорив зі мною, відомо Богу та нам двом..."

Світало, в щілини між дошками лилося каламутне світло, цінькали синиці, десь каркала ворона.

"Може, турнути з горища?..— И одразу ж:—А не вб’ється? Або очнеться, почне обороняться... Ні, цур... Я не вбивця",— захистився спасенною думкою й поторсав за плече.

— Вас? Що? Га? — шарпнувся й застогнав.

— Манячив ти... Плів усяке...

— Що? Про що я говорив? — слова шерхли в тривозі.

Про якогось коня в нареті, про Максима. Коші

плів...

— А-а! — з полегкістю.— То — з книжки.

— Не зовсім по-нашому писана та книжка. Видать, стара. Ти якийсь грамотний? Хто ти й що?

Запала крихка мовчанка. Шелеснуло сіно під рукою в Якима, ворона перелетіла—закаркала десь зовсім близько.

— Нащо тобі? Зрозумій, чим менше знатимеш, тим краще.— Слова холодні — студеним струмінцем.— Для тебе ж краще. Та я й не'скажу. Захочеш колись виказати...

— Я? Нащо?

— Хто тебе знає. Буває таке. Каяття дурістю попре... Чи з грішми не зумієш упоратися. Ти зразу не трать. Потроху... А тепер ось що: витеши дві дощечки та знайди шпагат або кабель. Обмотаєш мені ліву ногу. Права — краще, там, мабуть, тріщина, або й просто ушиб... А з лівою погано... Ну та нічого. Оклигаю і піду. Тижнів за три.

Більше Яким не намагався розпитувати свого таємничого гостя, хто той такий. Перекидалися кількома словами: про погоду, про сіно та гриби в лісі, про Якимову роботу. Яким двічі на добу — досвітком і увечері — подавав на горище страву: молоко, сало, молоду цибулю та часник, іноді варив у грубці юшку або картоплю. Молоко привозив з дому. Намагався налити у бідончик, коли жінки, Барки, не було вдома, адже доводилося брати вдвічі більше проти того, як брав колись. А її здебільшого й не було — в ланці. Він же прискакував велосипедом на часинку й поспішав назад, у ліс. Од Барки одгирку-вався: кошу, по грудках. Трава, як залізна. Для твоєї ж корови кошу, бодай вона була здохла. Просилися в ліс діти — донька тринадцяти років та син десяти, він так на них гарикнув, аж зубами клацнув, що вони позабігали в хату. Він схуд, став дратівливий, забудькуватий, майже не цікавився домашнім господарством. "Чи не завів якусь хльондру?",— сікалася Варка, її спиті роботою і злиднями очі дивилися підозріло. "Ще мені — хльондру. Я й на тебе не хочу дивитися". "На мене не хочеш, а хльондру в мислях бачиш. Тако всігда: свою чесну з порогу прожену, а чужу потіпаху на руках понесу". "Поносиш день косу — і вночі не заснеш". Він справді втратив сон. У сторожці було душно, а він боявся відчинити вікно. Колись спав з відчиненими вікнами. І треба б відчиняти, швидше почує, коли щось... Став підозрілий і вигадливий. Драбину клав за щитовим хлівцем, а щоб її ніхто не взяв та не приставив до горища, припнув ланцюгом до колоди. Страх накочувався хвилями, до відчаю. "Дознають, дознають". Отой дядько, який буцімто збився з дороги, косував на всі боки. Двічі вертався. Коли ж під’їхав на велисипеді міліціонер, Яким трохи не помер на місці, міліціонер знайомий, він іноді б’є лісом навпрошки до свого села. Але цього разу той видався йому настороженим і злим. По тому з душі відкочувало. І він косив, як гаспид, щоправда навідувався до сторожки частіше, але працював, як лут,— перед Варкою, і перед сусідами показати, та й корові треба сіно на зиму, та й легше забувався в роботі; і поправив штахет біля сторожки, навіть нащось скопав давню, ще довоєнну, геть зарослу травою і бур’яном клумбу, й начальник дільниці, який одного разу проїжджав дрезиною, пригальмувавши похвалив: "Добре господарюєш, Короб-ченко, матимеш в кінці кварталу премію". А потім накочувалася інша хвиля. І Яким починав метатися, тер-мосоватися. Сусід запитував, чого рідко ночує вдома — ні з ким пляшку роздушити,— йому здавалося, запитує неспроста, тітка йшла повз сторожку з корзиною за грибами, зупинилася, роззяпила рота... "Може, то така тітка..."; переховував гроші — спочатку опустив на шворці в дупло старої берези, а тоді злякався ("а хтось бачив, або спиляють березу"), приніс додому, засунув у полову на горищі ("а діти знайдуть"), і нарешті припер назад, сюди, закопав у хлівчику та притрусив солом’яною поте-рухою ("все-таки на оці").

А то якось сів на рейку, замислився: "Куплю Барці

машинку швейну,— давно просить",-— й одразу: "А звідки взяв гроші", "Дали премію", "Коли ж дознає, що премії не було, а як і дадуть — скільки тієї премії, що казати?" Не зауважив, що почав водити пальцем по піску: це ж коли розділити двісті тисяч на жалування — сімсот кербелів на місяць, дванадцять місяців у році... сімсот на дванадцять — вісім тисяч чотириста; двісті тисяч на вісім тисяч чотириста... Буде на двадцять три з гаком роки. "Може, краще виїхати в город?" І підскочив, неначе штрикнутий під ребро ножем, затирав ногою цифри, оглядався на всі боки. "Дурак". Він зчорнів, його гостре, лисяче обличчя вигострилося ще дужче, в міжбрів’ї залягла крута зморшка, яка не розправлялася, очі бігали, чого не було раніше. Залізним ланцюгом скручував серце: "Ждать, ждать — і більше нічого. Коли б тільки швидше".

Додому навідувався все рідше й рідше, і дочекався, фронтальної перевірки: Варка з’явилася передобідньої пори, ніби з хмари впала, либонь, пантрувала з кущів кілька годин. Гаразд, що він ніякого знаку не подав — перекладав старі, притрухлі, просмолені шпали біля колодязя. Ротата, пащекувата, вилупкувата, вона обнюхала сторожку, і хлівчик, і все довкола, сподіваючись напасти на якийсь слід. І трохи таки не напала:

— А чого це ти драбину прип’яв, неначе сучку, яка вар’ює за тічкою?

— Цупили, паразити, вже за рудкою одняв,— знайшовся.

— Хто?

— Шкети якісь...

Вже по тому видлубала з корзини ушушкану в хустку надщерблену макітерку з варениками, граночку печеного сала, малосольних огірків, ще й мерзавчика перваку:

— Щось ти заробився,— мовила солодким голосом.— Посолоди душу.

Не посолодили душу вареники, не посолодила й любов з Варкою на дерев’яному тапчані в кутку сторожки, Якимові здавалося, що туди, нагору, все чути (Варка справді скрикнула зо два рази), що його захований немилий гість прислухається, й по тому Варка хряпнула дверима сторожки, аж при одвірку посипалася штукатурка:

— Ні, в тебе таки хтось є, і я височу, виведу на чисту воду,— чим вкинула Якима в гарячу паніку. Тепер він ще дужче боявся надовго відлучатися від сторожки, боявся їздити додому і переживав, що рідко їздить.

6

Університетський гуртожиток десять місяців на рік сповнений юрмовиська, гомону, напакований пристрастями, амбіціями, гарячими надіями, безапеляційністю, нині порожній, гнітив пусткою. Майже всі студенти й аспіранти роз’їхалися на канікули, на двох поверхах робили ремонт, зігнавши всіх, хто лишився, пожильців на другий поверх (Олегова кімната — на другому, його поки що не зачіпали); шість років він прошвендяв цими сходами, вже й обридло, але мешкав тут і далі — за домовленістю між управліннями університету та академії (у гуртожитку якої бракувало місць). Смерділо вапном, олійною фарбою — кожного року стіни чомусь фарбують темно-синьою фарбою,— по кутках — купи сміття, балко-ни-лоджії заставлені винесеними з кімнат меблями, плитка у вестибюлі, де вечорами студенти крутилися під "Гуцульське танго",— зірвана, й ходити доводилося по кладці з дощок. На дверях їдальні й досі висів прижовклий папірець з писаним від руки останнім меню, яке відкривав невгасимий вінегрет, а вінчав компот із сухофруктів.

Олег потинявся по кімнаті, пофліртував із сатанин-ськи красивою і неймовірно дурною дівчиною з дивовижним ім’ям Чаріта (Чаріта Омельківна, десь-то відкопали його Чарітині батьки й подарували дочці разом з влас-ною обмеженістю; дурість і здатність осягати інформацію — навчатися, речі не адекватні, дурнів однакова кількість серед вчених і двірників, комбайнерів і міністрів— серед останніх, либонь, процент навіть вищий), вона — студентка четвертого курсу географічного факультету, незабаром розподіл на роботу, можуть послати на село, й Чаріта полює на аспірантів, які, познайомившись з нею, наслухавшись хвастощів та самовихвалянь, втікають від неї без обзиру.

Олег слухав Чарітине торохтіння, а сам думав (з ним у кімнаті мешкає одружений аспірант Петро Красій, так він говорить, що може займатися в ліжку любов’ю по дві години без передиху, а на запитання, як це йому вдається, відказує: "а я в цей час думаю про дисертацію") про Медведівку, про втрачений літопис, про Чорного. Повернувшись до Києва, Олег того ж дня купив фарби для Василя Гордійовича, аж два комплекти, й відіслав з лис" том, у якому плутано (почував сам), гаряче шкодував на втрату, а також писав, що коли б йому бодай одним оком заглянути в аркуш літопису, "понюхати його", прочитати хоч кілька рядків, аби впевнитися у реальності його і всього того, що нарозказував Василь Гордійович, він би вмент написав дисертацію, явивши новий погляд на події Коліївщини.

Пробував попрацювати в бібліотеці, але читав і нічого не міг утямити, перед очима стояли інші рядки й цілі видива, й він вирішив поїхати додому, хоч збирався зробити це пізніше. В день від’їзду написав Чорному ще одного листа, такого ж гарячого й розпачливого.

...Майнули за вікном Зайцеві сосни, де маслючків, маленьких, липучих — косою коси, проплив пастівник — там він, перегнавши через переїзд, пас корову,— Ляхівка, з двома могилами, про які ніхто нічого не знає, окрім назви — Ляхівські, вони обидві осіли, приплюснулися до землі, стали, неначе млинці, пропливло Лисянське болото, над яким зеленів горбок, там колись стояв дім, у траві й досі валяється бита цегла, в далині манячили Зань-ки, село їхньої сільради... І він вперше подумав, що в школі ніхто ніколи не розповів їм, учням, про Занько-вецьку, про Юрія Лисянського, першого слов’янина, українця, який об’їхав довкола земної кулі, він про нього довідався вже сам в університеті ("великий русский мо-реплаватель" — в енциклопедії). Мінялись вчителі історії, класні керівники, директори школи... І — ніхто. І чомусь згадалося ядуче Василеве Гордійовичеве: "Щоб не було й пам’яті". Мимоволі стрельнула думка: "Хто це робить? Для чого? Може, самі? Так могли б підказати зверху..."

• Пробитівка: глухо —— козаки пробивалися з оточення

• ...В началі вересня 1766, інквізитори уніати, при

• Олег відчув, що люто ревнує Лукію до Іполита. Якби

Пробитівка: глухо —— козаки пробивалися з оточення, Баньківщина, Барамики, Богданівщина, Скалига, Козаче, звідки ці назви — не знає ніхто. Навіть про партизанщину громадянської — пришерхло, з чуток, усі чогось бояться,— та, мабуть, і є чого — партизанів, хто значніший,— троє з орденами Бойового червоного прапора — позабирали в тридцять сьомому, вернулося двоє чи троє — з поодбиваними печінками. Непам’ять, непам’ять! А люди — добрі, роботящі, щирі.

Полетіла назад будка стрілочника, пакгауз заготзер-но. Сюди і він возив колгоспний хліб на здачу. Мішки великі — лантухи, йдеш по трапу, а він слизький, засипаний зерном, лантух тягне набік, і врешті — геп... "Ту-ди-перетуди, в гроб, кості, печінку мать,— комірник,— присилають сопляків". Кожен рік, всеньке літо, всі канікули він ходив у колгосп на роботу — з косою на жнива, до молотарки — мати, передова ланкова, і він також подавав приклад, дівчата ж увечері сміялися з нього. Дів-чата-студентки, мамині доці: "Хопить, що я, як дурка, тягну лямку за палички", вдень вони лежать по садочках, увечері виходять до клубу (через те їх називають "матіолами"), або на колодки. І на колодки свої, а не на ті, на які збираються сільські дівчата. І парубки — також студенти. Олег пригадав, як минулого року в сутінь стояв він з дівчатами студентками біля Рябушиного двору, там ще були дві міські дівчини, киянки, манірні й кручені, приїхали до подруг, вели розмови про високі матерії, мимо проходили сільські парубки, чоловік десять, і видали звук протесту — всі разом, як то вони спромоглися, лихий їх знає, але гуркнули, аж кури в хліві за тином сполошилися й закудкудакали, дівчата й Олег обмерли, він зніяковів страшенно, а потім чомусь його почало трясти від реготу. То був вельми промовистий і голосний протест.

Куріла під ногами дорога від станції в коров’ячих млинцях, зеленіли обабіч плантації огірків — кара жіноча — славнозвісних ніжинських, відомих навіть у Америці (на п’ятнадцять кілометрів довкола Ніжина — срі-берна зона, в землі — срібло, через те вони такі тверді й хрумкі), назустріч їхав шкет у безтарці, повній огірків ("гурків"), жбурляв корнішонами в собак, які гарчали з підворіть. Поминув сільське кладовище, там і Олегові діди та баби, й також уперше подумав: яке ж воно убоге, неогороджене, пустельне, де не де дерев’яні або металеві, зварені з двох труб, хрести — непам’ять! непам’ять! — а поруч битий шлях, їздить начальство з району та з області...

...Рідне подвір’я, хата — защеміла тоненька жилочка під серцем, але не так, як колись, у перші приїзди, вже він віддаленів звідси, вже щось поза ним нашіптує, що назавжди ти сюди вже не вернешся; на ослоні зі спинкою, переробленому з прадідівської лави, мати місила діжу (сьогодні неділя, вона вдома), боксувалася з тістом маленькими сухими кулачками, вона ойкнула, не могла обняти сина — руки в тісті, батько за хлівцем кришив на колоді скіском поросятам зілля, сховав радість у кущів’ї брів, Олег ходив по подвір’ю, по саду, по городу: вперше вродила яблунька білого наливу, а старий горіх усох, у смородинових хащах попід тином кублилися кури, хотів витягти з колодязя холодняку, щоб напитися з дороги, й випустив з рук відро, і воно хуркнуло вгору, й грякнув звід, аж захиталася соха,— колись би батько вибанітував на чім світ стоїть, тепер промовчав — син — вчений — тільки скривився; спокутуючи вину, засипав піском глеювату ямку біля колодязя й прив’язав нову колодку до звода. Мати тріснутою, збитою алюмінієвими смужками дерев’яною лопатою садовила у піч хліб та спекла перепічку. Обідали улюбленим батьковим борщем з бобом і гречаною кашею з салом. Батько все просив, щоб розказав про "тамту науку", Олегу не хотілося, відказував скупо, запитав без цікавості, що тут у колгоспі та на засолзаводі (батько працював там бондарем). Колись він, чи й дообідавши, летів до хлопців та дівчат однокласників, майже всі вони, кому вдалося поступити, навчалися у Ніжинському педінституті, була й дівчина, за якою вганявся, та без успіху, нині вона замі-жем за військовим, також з їхнього села, слухає з ним завірюху на Чукотці, та й інші однокласники покінчали інститут, вчителюють по областях, майже всі поженилися, дівчата повиходили заміж, вже мають діти. Може, хтось і є в селі, але й ті зустрічі йому не кортіли, хоч увечері пішов на ярепенистий галас гармошки біля клубу, там перед ганком, на запльованому соняшниковим лушпинням тирлі збивали "полькою" куряву парубки та дівчата, до клубу сходяться, щоб потім розійтися гуртами по колодках, і парами на левади під шатрища верб. І як же швидко, подумав, летить час, міняється життя: здебільшого незнайомі обличчя — росте нова парубота та дівота — й гармошка вже не відлунює в серці таким тремом, як колись, і шахові бійці у вестибюлі майже всі нові, навіть ляскіт більярдних металевих куль видався не таким, як колись.

Наступного дня скочив на старого, ще німецького, з погнутою рамою велосипеда — німці при відступі попсували їх навмисне, виклали вздовж тину й переїхали машиною, через те половина сільських велосипедів бере вліво, треба триматися руля з усіх сил,— катонув до тітки, на пізні черешні, тітка й дядько бездітні, їдять з полив’яних полумисочків саморобними дерев’яними ложками з держаленцями-рибками, дядько цідив горілку в миколаївські чарки,— сині, з товстого шкла — трунку наперсток, а здається, що багато.

Потім злітав велосипедом у Зайцеві сосни по маслюки — їх ще не було — рано, в лісництво виписати дров, та й по тому — не вельми випадало розкатувати по селу — всі люди на роботі, гультяя видно далеко, він же цього літа в колгосп на роботу не збирався, та й увесь час думав про Київ, про Медведівку, про літопис, про дисертацію, отож став збиратися в дорогу.

А ще долягали йому сварки батьків, мати їсть батька поїдом, починає з якоїсь дрібниці — не там поставив заступ, розхлюпав помиї для свиней, а далі переходить на суттєвіші провини й розходжується, аж починають вилітати з могил труни всіх батькових родичів, а всьому виною якась давня батькова провина, якийсь гріх, перелюб, якого мати не може батькові простити і який з роками, замість присохнути, прив’янути, яріє під струпом все дужче й дужче, що Олегові в досаду і подив, і не може він збагнути, чому та кривда така жива та/ пекуча, а чи мати виповідає батькові нею за все своє змарноване, як і в усіх інших сільських жінок, життя,— дві голодовки, двоє померлих дітей, тяжкі грунти на городі та в полі, важкі баняки з печі та в піч, ялові корови і потруєні сусідом чемерицею кури... Кілька перших днів по приїзді сина вона стримувалася, а далі почала забувати...

Батько проводжав на станцію, підвозив Олегового чемодана, бідкався: приладнав бочку за хлівом під теплу воду — душ для сина, а син їде, повчав: годи начальству,— а основне, нікому не довіряйся, навіть найближчому другові, родичеві, братові (закляття і прокляття нашого віку), "закладуть і продадуть, таке страішне вре-м’я, такі люди, не завжди вони й винуваті".

Отако батько настановляє, застерігає його кожного рззу. Всі шість років, що Олег у Києві.

— ...Зараз усі порозпускали язики... Плещуть. Укоротять їх, вріжуть...

• — Ну, так уже і вріжуть,— відмахувався Олег.— Минулося... Засудили те все.

— Нічого не минулося,— оглянувся батько, хоч вони вдвох на все поле.— Органи ті самі, власть та сама... Пограються... Засвітять... Таких, як ото ти розказував, що їздив до нього. Ти хоч там, на учобі своїй... Ні з ким. Яким би не був другом... Ви там патякаєте.

— Патякаємо! — навіть з викликом.

Олег засміявся на батьків страх. На згадку прийшли виступи на зборах, балачки в коридорах, на вулиці. Розкувався народ... Не до кінця, звичайно. Але дехто... Згадалися гарячі, на всю широчінь розпанаханої душі розмови з Михайлом, однокімнатником, товаришем... Щойно відбулися збори щодо культу... Увечері вони ходили вузькими, вільглими, притіненими садами вуличками Чо-колівки. Пахло яблуками, за парканами подзвонювали ланцюгами пси. Михайло говорив похмуро, впевнено:

— Ти думаєш... Закрій ще од того... З простертою рукою... Нетерпимість і безпощадність... Чайок із ходаками, а сам... Скільки людей потрощили. За віщо? А голод... Неврожай, скажеш? Був хліб... Мені мати розказувала... В кагатах гнив. І колективізація...

Михайло надколював Олегову віру, щепи летіли з неї, і Олег не знав, підбирати їх чи нехай лежать. Він опирався, сперечався, а Михайло вергав важкі гирі доказів.

— Батьку, правда, що голодовка сталася, бо в людей забрали увесь хліб до зернини? — раптом запитав Олег.

— Та ти... Хто це тобі?

— Кажуть...

— Так я й знав,— аж застогнав батько.— Вчені ви... Тільки не товчені. Не попускай, ні собі, нікому... Та ви... Совєцька власть!.. Ким би ти був, якби не вона! Овечки пас би, як твій дід. До зими босий... Іній кругом, бур’яну підмостить під ноги... Житняк наполовину з ячменем... І то в обріз.

— Так по всьому світу життя змінилося — прогрес...

— Ти бачив цей прогрес?

— Люди бачили...

Олег і сам не вельми вірив у те, що казав, не знав, чому його несло супроти батька.

— Не вір їм... Бійся, як чуми. Продадуть ні за понюх табаку... Я знаю...

— Ох, і налякані ви всі, тату,— з досадою мовив Олег.

— Бо учений. А ти — дурний...

— З вашою ученістю...

Батько, наліг грудьми на сідло велосипеда, важко дихав...

— Та ж позабирали... На моїх очах... І здебільшого за дурний язик. За слово одне. Кажу ж, не вір нікому... Братові, другові, батькові.

Олег подивився на батька. В батькових очах стояв дим.

— Батькові?!

— А що ж ти думаєш!..

Олег здригнувся. В першу мить ще нічого не втямив. Тільки відчув — щось сталося. Велике, лячне. В наступну — душу обварило кип’ячкою. Його охопило сум’яття, майже жах. Широко розкритими очима дивився на бать* ка — маленького побитого зморшками, зсутуленого — ніби вперше бачив. Синюшні губи тремтять, волосина на носі. "Чому не зрізав?" — Завше такий тихий, добрий, плохий. Курки не зобідить. І враз відчув, що батько вже ніколи не буде для нього таким, як раніше. Щось пролетіло поміж ними.

— А ти думав,— з хрипінням чавив батько крізь синюшні губи...— Ти думав... Два роки... Полон... Прийшли наші... І знов за колючий дріт... У замок якийсь нас... Загнали... Тисяч п’ять. Вже під конюшнею лежав. Дизентерія... Ти бачив, який я прийшов?.. Конав... А звідти... Одна путь — у Сибір. Я й не доїхав би туди... Два роки помирав і не помер, а тут знову смерть...— Батько розпростався. З його очей текли сльози.— Я... ні на кого... Сам бачиш — не забрали нікого ні на засолзаводі, ні в селіу. Тільки так... Одмічаюся... в кума. Та ж не всі такі... Йля тебе, дурака, кажу...

З далекого куреня на огірках вилізла жінка, подивилася на них з-під долоні.

— Ходімо, запізнимося на поїзд,— незнайомим голосом мовив; Олег зрушив з місця, неначе переступив якусь межу. Подумав, що й справді переступив межу, і вже житиме в іншому вимірі й часі. І на батька дивитиметься інакше. "Наврочив Чорний, наврочив... Саме про таке розказував",— раптом обізлився на колишнього енкаве-диста. І враз чорною стрілою в голові змигнуло: "А сам би як вчинив на краю смерті?" Тієї стріли злякався. Добре, що вона не влучила в нього. Але — в батька. Який вибовкнув... з любові до нього, Олега. І — з дурості,— аж шкіргнув зі злості зубами. Мовчав би... А тепер?.. Хоч і вина його... Чи й не його... Прокляття всім тим на голови!..

Батько човгав по дорозі, збиваючи пилюку. Поминули гамазей, за жовтою будкою на посиланому вугільною жужелицею перончику стояло з десяток постатей. Стежка бралася під гору, батько наліг на руля, не оглядаючись, кинув через плече:

— Я той... пошуткував... Не бери в голову. Вік наш такий страшний... І я тобі в осторогу...

Олегові згадалося: батько приїхав, і всі думали, що помре, такий був виснажений, хворий, ще й повідкривалися рани, й згадались важкі зарубки Чорного: в кожному гурті, в кожному колективі обов’язково є отой таврований чоловік, здебільшого з примусу. Подивився на свого тихого, завше обережного — якогось зіщуленого батька, який саме скинув кашкета й витирав лисину (лисим колись буде й Олег, в його чуб пробиваються непомітні затоки) — упрів, і йому стало шкода його і тяжко на серці.

У гуртожитку крутилася все та ж ремонтна веремія, увечері на лоджії другого поверху здибав самотню Чарі-ту, й щось найшло на них, вони цілувалися, притискалися одне до одного і вже розгойдувалися злиплими тілами в певному одвічному, сущому для всього живого ритмі, в бузкових очах Чаріти палав вогонь вседозволеності, і його не зупинила навіть думка про студком, комсомольський комітет, які, окрім інших обов’язків, перебрали на себе обов’язок приневольних сватів і вже погнали до загсу не одну пару, й одірвало одне від одного хихотіння іншої пари, яка забилася на ту ж лоджію. Олег остуджував голову надворі, довго шкрьобав по мокрому після дощу асфальту, гасив дрібний дрож у тілі, й не знав, добре чи не добре, що не сталося "те", про що постійно думав, чого прагнув з трепетом, з боязкістю — "те" сталося в нього лише один раз в житті... чи й не сталося,— сталося куцо в розбитій копиці сіна з розбитною розведенкою Нонкою, з якою вони жирували в обід, він сфрасувався, втік, і уникав її, й думав про неї, про ту легкість, з якою вона пішла на "те", любовна жага мучила його постійно, надто ранками, коли пробуджувався, іноді до нестерпності, йому вже двадцять п’ять, деякі його ровесники поженилися й розженилися, в їхніх компаніях він вдавав "бувалого" каваліра і в душі соромився того, ще й боявся, що "оте" повториться — отако само куцо, хоч від хлопців уже знав, що так воно відбувається першого разу майже в усіх,— ходив і думав, а коли зайшов до вестибюля, майже несамохіть, байдуже підчов-гав до скриньки студентської пошти на стіні з чарунками на кожну літеру, бо ж ні від кого листа не сподівався, запустив руку в чарунку на літеру "з" й намацав товстий конверт. Ковзнув очима по конверту — лист призначався йому, зі зворотною адресою — Медведівка, Чорному, й чомусь схвилювався.

Листа розкубрив за столом у кімнаті, не звернувши уваги, що він з двох листів, увіп’явся очима в нерівні, які бігли і падали праворуч літери: "Добрий день, Олег Иванович, з приветом к Вам Василь Гордеевич..." Чорний писав російсько-українською мішанкою; в листі українськими словами розповідалося про село, риболовлю, все інше — писане російською мовою. Ще й мовби кпин із себе чи виправдання: "Вот и я скурвился, хотел написать по-нашому, но не сумел, оказывается, забыл, калякаю более-менее, а взял ручку — тиць..." — наступне слово закреслене, Олег здогадався, що воно лайливе. Чорний дякував за фарби, детально розповів, що упіймав на Тясмині, а далі писав: "Вы сокрушаетесь о летописи, она Вам не дает спокою, да, пропала единая правда про историю нашего народа. Как я Вам рассказывал, летопись була закопана человеком, которого угнали в Германию, где и погиб, брат мой и я произвели во дворе розкопки, но безуспешно..." Олег на мить обірвав читання, йому пригадалося, що Чорний розповідав, буцімто той двоюрідний брат після війни поїхав у Західну Україну по хліб і загинув там. Але довго над тим не роздумував, гарячково побіг по рядках далі. "По весне намагались искать в земле, отец брата сказал, что она закопана з другими книгами, перевернули все, но ни дидька не нашли. Да, она пропала, и мне очень жаль. В следующих строках сообщаю, що я рився на чердаке хати моего отца и знайшов клаптик перевода летописи, который, перевод, делал когда-то сам, как он попал к нему, не знаю. Листи стрепаны, и то часть их, а то скурив, уцелело только несколько страниц, списаных с 39— 41 листов летописи, и я их высилаю Вам. Помню хорошо, что дальше шел рассказ о розправе Зализняка з панами, о том, какой из себя Зализняк, но я этих страниц не нашел. Нашел только первую половину тетради, да и то, как видите, в двух местах порвана и помарана. Жду Вас у гости, смешно сказать, скучив по Вас, как по брату или сыну. Пишите, не жалейте бумаги и чернил. Ваш Василий Гордеевич Черный".

Аж тепер Олег згадав про настільну лампу, увімкнув її, тремтячими руками схопив пожовтілі аркуші. Усього було сім листків шкільного зошита в лінійку з однією скріпкою зверху, яка й тримала їх укупі. Другої скріпки не було. На першій сторінці синіли дві плями, але літери крізь них проступали чітко, й була вирвана смужка наприкінці першої сторінки. У листі не було ком і інших розділових знаків, тільки кілька крапок, після них починався абзац з великої літери. Олег почав читати:

"...Яко велено мені сотника Полудень і з ним полсот-ні шабель поставити в липовій балці, то був ладен зговір чернь завсігди кепські збруйна увильне сутички яко знесилений звірюка убіга в ліс де чинить опір опокі і не счезніт то аби біч бочкового моста в лозах засіли ми Бочковий мост в'язав Черкаську битиіу з шляхами Грушківським і Мотрони ониї і вели на чорну битшу і Бахчісарай яко і з'яснено розбійнича чернь чинила розбій то сильний на мосту Бочковому і пограбувала добро купечеське од чого збідніли ярманки наші по наказу полковника Скаржинського розбійнича чернь (далі два рядки вирвані)... но аби пройшли не замітними у них і прочих глаз, довелось іти на маєток Суботина і впроть Кошового Яру повернути в брід через Тясмин де брід доступен ноги кінської обминувши піски Трушанські яко і слідує ми пройшли не замічені сонце сідало жовнір Дзержкановський з'яснив обиди і нелагідності Бочковий міст знать обминає од чого дань плохша за день всього переїхав один купець Фомка Кадиш і яко добра не візши то і дав що єдину збірку сухої тарані що і буде пану жовніру на снідання І ще пройшла дюжина черні з ціпами і граблями яко і звісно бидло нічого не платить а по заходу причвалали чотири купці і множество паровиць то біттю навалено добра різного і сторожові козаки полтавські онії з’яснили на Писарській греблі їм загрожував розбійного атамана (клапоть вирвано)... тня хороб-ра думенська відігнала на Медведівку а ониє і мали (знову видерто клапоть—кілька слів) Жаботин і Кам'янку як тільки візні скинули ярма і погнали поїти воли сталося страшне з усіх сторін на нас неслася чорна лег-рата то коні що ворон й шаблі яко у всіх є та не в жупанах червоних, яко ведеться, а в чорних киреях то яко на однім добротні пажі з шликами жовтими шовку турецького пістолі що в кожного і тремни серебряні схватит цю хоробру когорту ні един полковник не зважився б яко не зажадався б згинути в страшній сутолоці яко метельок на жареві тому то і прийшлося мені сотнику медведівському Пазію Дмитру скоритися не зробивши жодного пострілу ані єдиного заміру шаблі онее пове-деніє моє що і присуще мені яко козаку урятувало мені живіт і всі мої сотні робійнича когорта забрала усе добро купецьке роззброїла сторожу самих же вельмож з каждого осталося по два куски тіла так як ониє жиди були пан жовнір Держкановський був схвачен в сирицю і полонений невідомо для чого зі мною І козаками моїми пан отаман поступив лагідно обідрав збрую і коні но не одпустивши ні єдиного козака доколь і не скінчилась вечірня та поншти а у возах купецьких малося для цього все одпускаючи нас пан отаман розговір мав зі мною і наказував пану полковнику Скаржинському аби його вельможність поменше шарпали сестру його Василину та кохану Олену Черемшину та якби їх світлість поменше податі всякої дерла з мужиків а паче охороняв би віру нашу та змісті з нами з оним отаманом Максимом вставав би за неньку нашу і ще наказував якоже його світлість одумається то загодні живіт цілим буде а якже ос-лухається то не задолг той час щоб пан полковник ногами задригав на цвинтарі Медведівському за єдно зі всими панами Медведівськими Оний отаман Максим наказував повернути до волі його побратимів сотника Грушів-ського Пилипа Ярового Юхима отця миколаївського Ва-силія та титаря з сином Самсона Худоляка за ослуша-ніє наказу отамана війська Мотронівського полковник мусить тримати кару страшну.

Повідав від сотника Пазія і списав послушник дому Божого Квач".

<гСотнику Пазію день і ношно пильно зірнить то за улазками розбійничого отамана Максима, яко з’яснено оний має коханью в городі Черемшину Олену що є годованою у купця Федора Черемшина Оний за єдно з Максимом держать чернь в спокої та хоробріше пильнувать за маетностями козакам заперти шлях до Мотрони на поклоніння Ониє розбещуються у самочинця і переходять на його сторону а якоже закутається у наші сільця самочинець Максим то велено не марить хутче доставить в кріпость.

А вчора по дню суботньому посланець отамана з окіл Святої Мотрони мав доставить пергамент сотнику полуд-ніївському Івану Шпаку і був заживим схвачен хороброю вартою у тернешівськім вузвозі і доставлен і був допитан пергаменту не вказалося оний з’їв і велено було живіт пороть розбійник той по прізвиську Джміль Ох-рім і був закинутий до льоху так як задзвонили до вечерні і отець Яков не запричастив Охріма а по зірниці вечірній запричастив і розпороли живіт Охріму і знайшли пергамент оний був змаран і грамота розстала Охрім сконав не з’яснившись словом.

Сьогодні по дню воскресному був схвачен запізнаним що видавав з себе шляхтича Яна Думбеша як навмисне вештався в кріпості Калинівській і був допитан і яко з’яснив що мав намір поступити в жовнірство до війська наставного гетьмана Білявського але обман і був допитай синім залізом і з’яснив що оний не шляхтич а козак з хутора Р.аківки по прізвиську Хвиля Карпо і мав намір, чинити вивід у війську гетьмана Білявського а ще з’яснив що оний з війська Мотрони де отаман батько Максим і з’яснив що отаман Залізняк має намір забрати кріпості Медведівські та КалинівськІ а панів зі ксьондзами і схильних до них полковників та козачу знать виріже ножами ношносоннишними а ще з’яснив, що отаман універсали пише на податі на вдержання війська мотронівського і податі буде збирати з панів торгівців з костелів і всякої знаті а при опірі отаман буде спалювати маєтності вельможних та карати смертю опісля допиту козак Хвиля був закинут у кріпость під Тясмин а по ранішньому з’яснилося оний був вволений і утік і з ними вийшла сотня Федора Козюрського і забрано то зброї велико і коней в півних наретах зрадник шу-ляківськими берегами утік до табору самоправців в Мотрону.

Лист 40

А дня третього місяця с. Августа по сходу св. Сонця по битшій Мотрони і степниці Остапихи і з Полудніїв-ки і з околь св. Миколи храма Божого і з битшій Черкаській і через міст Гайдакський чорною хмарою обступило військо Мотрони славний город Медведівку задзвонили в усі дзвони сумно було в той день на вулицях ані душі тільки опріч титаря Стаська на цвинтарі оний дзвонив сумну вість військо втікало на Чигирин зрадницькі сотні іще зарано оставили стіни і в потайках перейшли на сторону розбійника Максима а опівдні хоробрі захисники кріпості Кончаківської зложили голови а полковник Скаржинський був страшно закатований яко оний десь заподів коханью Максима Олену Черемшину і сестру Василину пан В’яземський пан Броварський пан Єромаха пан Іванцюк ксьондз Крижевський і за веліко знаті сконали на крюках у стін города о півдні другого дня запалили кріпость Калинівську оная до вечірньої зірниці згасла накрив головешками хоробрі сотні гетьман же Білявський утік у монастирські плавні а опо-елі був схвачен Ніколаєвським гайдамацьким загоном в дубовому бору у Тясмина і повішен там.

Лист 41

А в АвгустІ яко мак одсвятили розбійник Максим Залізняк на цвинтарі Юрськім заприсягнувся перед військом Мотрони і підняв гетьманський бунчук на всі округи далекіе Чигиринськіе Черкаськіе Смілянськіє Уман-ськіе а опівдні у церкви Успенської гетьман гайдамак-ський Залізняк приймав присяги на вірність неньки України од полковників Хмари Андрія чигиринського У сачки Юрія черкського Стрільця Петра смілянського Зве-ніпола Михея уманського і оний за веліко шаноблевіс-тю видав полковникам хоругви золотом вишиті стяги гайдамацькі і бунчуки і допізна пиршество справляв і при тому черні за велика сила силенна веселилась і почтува-лась".

На цьому оповідь обривалася (нз чотирнадцятій сторінці учнівського зошита), а далі було написано": "Сія опрошеніе грішників великих по родословію (ілі родоначальству) Залізняка Максимія Гончар Степанида (тітка по вітцю)

Гончар Сечній (дядько по вітцю)

Бондар Яким (по матері)

Бондар Фомка (по матері)

Бондар Секлета (по матері)

Філони (по вітцю)

Кушніри (по вітцю)

Сагайдак Федір (по вітцю)

Куреняк Іван (брат січовий побратим)

Кошельник Гринька (брат січовий побратим)

Булава Юрій (брат січовий побратим)

Бугун Андрій (брат полудніївський побратим) Лисогора Охрім (брат боровицький побратим) Балазицький Ян (шляхтич пан чигиринський) Думковська Ядвіга (наречена шляхтянка яко з*яс-нено при войську Мотрони жоною не благословенною у Залізняка)

• Куди-Яр Артур (чи Артем) перший брат по війську Максима і генеральний писар..."

Далі вгорі стримів трикутничок зошита, з першими словами в рядках: "війська", "Шпак", "Філ..." і по дві літери, з яких не можна було навіть відгадати слів.

Розхвильований, Олег упав долілиць на пружинне ліжко, аж воно підкинуло його й лиховісно заскрипіло. Рій запитань, неначе рій бджіл з розтривоженого гнізда, наздогнав там його: "Коли і ким це писано? Де, й для чого? Якою мовою? Якщо це переписував хлопчиком Чорний, то чи не робив перекладу? Очевидно, не робив, він би просто не зміг цього зробити, та й більшість слів свідчили про свою первісність, первозданність,..

Слова українські... Якщо писано в монастирі?.. А може, й ні. Це — кінець століття, незабаром появиться "Енеїда". Писала людина, не зичлива до гайдамаків? Проте не зовсім. Можливо, писала під чиїмось наглядом або боячись, що літопис прочитають, і її симпатії окопі аться на ній же. Адже й відомі козацькі літописи написані за подібних умов. Це початок гайдамацької завірюхи чи якийсь її передпочаток, перші повіви снігового вітру? Майже всі імена — історії незнані. Жодне джерело не вказує, що Залізняка вкрили гетьманськими бунчуками й що він складав присягу на вірність Україні. Відтак повстання постає зовсім в іншому світлі. (Десятим чуттям, куцим житттєвим досвідом Олег вловлював, що такий перекрут небезпечний для нього—для його дисертації. "Але ж це істина. (Чи істина?)".

Прізвище наказного польського гетьмана БІлявсько-го вже десь впадало Зайченку в очі. Потрібно перевірити... Фортеця КончакІвська, Калинівська... В історичній літературі десь-то точилася суперечка з цього приводу. Хтось доводив, що КончакІвська.фортеця Існувала, хтось інший заперечував. Здається, в суперечці брав участь і Іван Франко. Перевірити! Родовід Залізняка, з одного боку, накликає на підозру, з другого — такого не вигадаєш. Перевірити ніде. За більшістю джерел повстання розпочалося в травні 1768 року. А тут — у серпні. Що це за юрський цвинтар, де заприсягнув Залізняк? Адже всім відомо, що святили шаблі й складали присягу в Мотронинському монастирі. Чи це ще одна, інша присяга? І інший виступ гайдамаків? Напевне, інший. Попередній. Про що зовсім невідрмо. Боже мій,— стискував руками голову... Хоч би ще кілька сторінок... Ще один епізод — інший, з інших аркушів літопису. Щоб — порівняти... Чорний пише, що далі розповідалося про розправу Залізняка над панами, про те, який він на взір... Хоча б клаптик у руки... Може, Чорний щось пригадає?...

Не спав до півночі, перечитав ще раз уривок, а потім лежав у пітьмі й думав, і малював домислом... Тим самим шляхом, яким сам ходив до Холодного Яру, прокрадався гайдамацький вивідник Джміль Охрім, і летіли гайдамаки на конях у киреях, які злітали за ними чорними крилами, й бризкали вогнем гаківниці з фортечних стін. На кількох сторінках — стільки важливої інформації, імен, і стільки все те викликає запитань. Ті події гарячково тасувалися в уяві, неначе карти, вони наблизили його до гайдамаків, до Залізняка, йому здавалося, буцім заглянув у чарівне скельце й побачив їх поруч, живими, розвихреними... Такого з ним ще не було, зі вчених праць зчитував тільки холодні констатації, фіксації, узагальнення, там не вирували пристрасті й не била жива кров. А тут... вона текла з живого Джмеля Ох-ріма, який з’їв пергамент, але якому не зважилися розпорювати живіт, допоки його не висповідають, а піп Яків уже розпочав вечірню, а коли закінчив її і запричастив Охріма, грамота розтала. Охрім лежав зі стиснутими зубами. Жахно, несосвітенно! Але так, певно, й було.

Почувався прилученим до чогось, причетним до великої таємниці.

Його поривало в Медведівку, але в університеті почалися вступні екзамени, й він не міг поїхати, бо ще раніше напросився (для підробітку) в екзаменатори, точніше — в підпомічники, асистенти екзаменаторів. На час екзаменаційної сесії на кожному факультеті залишається по кілька викладачів (всі інші — у відпустці), вони вербують собі помічників (перевіряти письмові роботи, писати звіти) з аспірантів і навіть з досвідчених шкільних учителів. Отож міг повести з Василем Горді-йовичем розмову тільки листовно й настрочив їх за тиждень кілька штук. Білим тривожним ключем вони потяглися до Медведівки. І тільки наприкінці другого тижня прийшла відповідь.

"Дорогой Олег, задали Вы (в листах звертався на "ви") мне чесу, бросили на меня целую эскадрилью. Пуще прежнего охопила меня туга по пропаже. Как вспомню кострище то, на котором сжигали книги... Там была милиция, районный и наш актив... Я хотел достать себе кожаные палітурки для сапог, но меня в монастирь не пустили, прогоняли: "Этот дурман тебе не нужен! Геть звідси". Только наш сельский милиционер С. П. Ря-боконь, несучи целый оберемок большущих книг, бросил одну: "візьми, бубни будеш робить". Взял отой полуметровый зошит, хотя он меня и не интересовал, но ничего другого мне не досталось, и пошел домой. Какой он был, я Вам рассказывал: 60X60, з полотна, которое не жмакалося, и палитурка з того же полотна, только вдвое склеенная, на палитурке три буквы, теперь не помню какие. Рукопись была не пригодна на бубны, многие буквы я не розличал, научил меня понимать их сосед Шматок К. Г., бывший дьяк, тогда я и начал переписы-вать для учителя по 15 копеек за зошит. Рукопись, как я Вам уже писал, пропала, до сего дня не могу дознать, где же те зерна нашей золотой правды, которую от нас так сильно скрывали. Как бывший разведчик, приклал для поиска много усилий и не нашел. Вот только на чердаке у отца удалось розыскать еще один клапоть,— показания Думковского кучера Нечипора Слободяню-ка; высылаю Вам. Это уже все окончательно. Да вот вспомнил песню, которую пели в нашем селе діди:

Славне місто Медведівка усіма краями,

Бунчуками гетьманськими панами-ляхами,

Ой у місті Медведівці глибокії шанці,

Задзвонили в усі дзвони у середу вранці.

Чорна хмара із-за гори місто облягає,

А із лісу Мотронського Орел вилітає.

Долітає Орел Сизий, на місто пильнує,

Де у замках та палацах шляхта бенкетує.

Ой у місті Медведівці віват заспівали,

А в Тясмині козаченьки коней напували. Задзвонили в усі дзвони у неділю вранці, Заховались пани-ляхи в глибокії шанці.

Ударили всі гармати, аж лихо сміється,

Затріщали панські ребра, кровиченька ллється.

Ой у місті над трупами вороння смакує,

Нехай батько сину скаже, нехай внук почує.

Отакий, Олегу, Залізняк, а ваші мучёш (так і написано — не "вчені", а "мучені") кажуть — горшкороб. У них у самих горшки вместо голов.

Розбередили Вы и меня до основания. Потерял сон, все думаю и думаю... И так горько душе, хоть иди и топись у Тясмин. Даже рыбалку забросил. Одну отраду нахожу в работе. Измазал уже половину Ваших красок — и все на гайдамаков и режу скульптуры по дереву. Первая — Зализняк уезжает на з. Січ, его провожает сестра Василина. Можно сказать, композиция удачная, а конь получился сильно, сам Зализняк тоже удачен, правда, я его портрета не видел, а создал по описанию. Сестра его рядом с бока, т. е. левого лошади, подала руку, прощается, форма одежды — наша национальная, древняя. Скульптура закончена, нужно только сделать очистку до блеска. Одновременно работаю еще над двумя скульптурами: Зализняк на раде в Холодном Яру и "Допрос польского полковника". Приезжайте, увидите. Жду с нетерпением. А теперь — этот клапоть".

Пісню і все інше Олег перебіг очима, як перебігають піщану пресип, за якою яріє квітами яро-зелений луг. Хоч пісні цієї й не зустрічав у жодному збірнику, вона була рішуче не схожа на всі записані раніше про гайдамаччину, але над тим поки що не замислювався.

Почав читати — йому аж перехоплювало подих, летів по рядках, над силу стримував себе, стріляли в голові запитання, зривалися, неначе наполохані коні, думки, обривали круте повіддя, він відпускав їх на волю, й передихнув, тільки дочитавши останнього рядка: "Пора была поздней сонце схилилось низько, колокола Мотроны звали к вечерне, то был канун летнего Николы проехавши фольварки Головкивские я повернул лошадей и справил на Дерновский шлях, что через "погібельний" мост, ехали з горы потому и приходилось держать лошадей на вожьях впереди нас совсем помалу скрипели чумацкие паровицы их было четыре люди незнакомы, но видать наш брат на звон Мотроны снимали шапки кланялись и крестились и один за другим чеготь зупинялись, приблизились, я сразу снял шапку и дуба став необычайный конь, нарет на нем золотой, то й зна крешить копитьями и фриска ноздрями как зверь, по оддаль бич хрест кладу перед престолом святым чолом б'юсь, то сокол то витязь в плечах аршином не перекрыть, лицом первого вижу, глаза горят как оливки в лампадах, вуса уста не перекрывают как барвінок зовсім молод, челом высок, но не румян, а як бронза на стольниках блестить собою статен и силу мае видать не людську, собою як купол Мотроны, а взгляд орла и так страшен его взгляд, что пан было закричали "Шапку хлопе пше", но сразу збледне-ли личеком, и я видел, как их рука налегла на рукоять пистоля дрожала и не могла вынуть его с под пояса. На лайку пана козак не шевельнув усом смотрел прямо, но глаза его загорелись страшным огнем правая рука крепко сжимала эфес дамаской шабли он не промолвил слова, перепуган пан ударив меня в спину ногой я ели удержался на козлах пустил кони на полон унос, перелетели мост, кони неслися птицей на повороте в вузвоз на выходе на Медведицу битую нас окриком стой остановила толпа людей то все чужие с оселедцями на лбах козаки, пан закричал влево на битую Мотроны но было поздно, крепкие руки подхватили бразды, десятки рук упились за пана, стало страшно, меня не били держали в стороне, как я расмотрелся здесь был и до того мне известный молодой панич Калиновский рядом с ним стоял и наш пан, один козак прямо в чело нашего пана Думков-ского наставив панів турецкий пистоль, пан умолял пощады, когда обыскивали обе кареты, пана Калиновского и пана Думковского их угнали в лес. Один из Козаков затрубил в рожок, меня обняло страхом перед страшным зрелищем, обеих панов уже раздели наголо и поставили на колени на камень, на зов рожка как вихорь примчался всадник он раптом осадил коня, спешился, я замер это был тот самый который стоял нам впереди ждем, он молча подошел к панам его поступи такие страшные и четки, его взгляд это кончик меча, и как только он ими устремился на пленников они не смогли удержать разительного взгляда, упали ничком на землю, и я услышав его голос, паныI показать морди ваши! его голос пролунав как взрыв пороха, покатил над лесом и ударился об стены Мотроны отдал назад и мне послышались обратно в стократ сильнее "паны показать морды ваши" паны не шевелились тогда два козака крепко ухватили шляхтичей за волос подняли им головы и кинжалами уперли подбородки оба пана не открыли глаз и только блеяли языками не понятно что Неизвестный козак но как видать по его жупану и красоте Отаман, произнес "пан Думковский знакомый, и все дела его, скарать/ а щенок кто будет? Никто не ответил знать не знали. "Кучер где?" подвели кучера. "Кого везеш?" Демян упал на колени просил змиловатся, панич Калиновский едет на свидание к пани Думковской к Ядвиге Младшей и умолк. "Про панича Калиновского тоже слышали, покарать обычно". Пленники не просили пощады держали себя чинно и благородно, подбородками наткнулись на кинжалы заранее умерли не дождавшись кары. Совсем стемнело, я ждал своего. Отаман увидел, что с панами больше делать нечего, промолвил "челядь на глаза", нас притягли хотя меня и не били и моего спутника, однако ногами я не мог идти у меня дрожало все, нам приказали смотреть на батька прямо, душею не кривить. Я смотрел но пред собой ничего не видел и когда меня чия-то сильная рука ударила по плечу а другая сжала правою мою, я услышав "Здоров Нечипоре та схаменися боягуве чортів". Я ожил Карай мене владика вжелі я грішен перед тобою то был Максим Залізняк. Він привітався со мной как с братом долго поучав мене, о чем говорил со мною ведомо Богу да нам двоим за что трижды заприсягнувся амінь. Сия тайна грешника великого раба Божьего Нечипора звіданая мною при исповиди святой, Отец Тихон, Господи Боже, прости, что я тайну исповеди святой людям доношу".

Олег довго сидів непорушно. За вікном пливла в темінь Чоколівка, десь двічі скрикнув маневровий паровоз,— певно, привіз колоддя на лісопилку, є для сту-. дентів підробіток, Олег і сам не раз ходив на їх розвантаження. А бачив узвіз, вершника на коні, який "як барвінок зовсім молод, вуса вуста не перекривають, чолом висок но не рум’ян, а як бронза на стальниках блищить", і чув голос його: "Та схаменися, Нечипоре, боягузе чортів!" — неначе сам стояв на узвозі, тільки не знав, чи має карати, чи покарають його. Колись, ще в школі писав вірші, й чимало рядків літопису відчував як поезію, писану, може, не вельми грамотним чоловіком, але з душею, у якій лунають великодні дзвони. Тільки... кому належать усі ці високі слова? Нечипору, вітцю Тихону, літописцю? Якісь кінці не сходилися в оповіді, спочатку шляхтичі падали зі страху, а далі трималися мужньо, ще й отако скінчили життя? І чому отцю Тихону, літописцю? Якісь кінці не сходилися в шляхтичів побутувала інша версія, когось за них покарано, може, й несправедливо?..

Либонь, знаки пунктуації розставляв уже хтось пізніше, мабуть, Василь Гордійович, літописи розділових знаків не мали. І написання слів то злитне, то роздільне, з великої та малої літери....

І враз несподівана думка стрілою пройняла мозок: чому Василь Гордійович не прислав знайдені сторінки, "клапті", а переписав їх? Навіщо? Ще й попсував при переписуванні, зросійщив? Це — вочевидь, в кінці поспішав і писав так, як... Як — де? — знову летка, пронизлива думка. Він же запевняв, що більше нічого немає, і ось... Олег розстібнув ковнір теніски, вона тисла, неначе удавка... Літопис існує. Він є. Тоді чому Василь Гордійович приховує його, чому обманює мене? Чогось боїться? Чого?

Він то бігав по кімнаті, то сідав на ліжко, то знову підхоплювався. Вперше в житті тримав у руках кінчик таємниці — таємниці великої, важливої для нього, молодого дисертанта, для науки, а може, й для всього українського народу. Ця думка аж зморозила його, піднесла й кинула в діл, в урвище... "А якщо Чорний не віддасть?.." "Чи, може, й справді літопису вже немає?" В те, що літопису немає, повірити було неможливо. "Я умовлю, умовлю його. Переконаю,— думав гарячково...— Він зрозуміє... Це — науковий скарб. Не тільки його. І нащо він йому?.. Василю Гордійовичу заплатять гооші..." Він не знав скільки, але був упевнений, що гроші великі. "Ціни йому немає". Огром цієї думки розколював голову. їхати! їхати негайно! Ще два екзамени— на географічному та економічному факультетах. Відпрошуся. Скажу... Ні, казати поки що не можна нікому. Я — сам. І тоді... Горобцями налетіли інші думки, весело пурхали, цвірінькали, вихрили, скльовували зерна необмолоченої слави. Він мріяв про те, як опише цей літопис — це буде його відкриття — супровідна стаття ("дві, одна на початку, друга в кінці!"), примітки, коментарі — й... обезсмертить своє ім’я. Його працю зарахують як дисертацію ("докторську!"), його цитуватимуть, на нього посилатимуться, про нього напишуть статті. І він побачив великі, червоні, чомусь саме червоні літери: "Олег Зайченко". Неначе десь з віддалі, з туману зводилася й інша думка — чиста й благородна: відкрити людям істину, велику, невідому донині, просто відкрити.

А під серцем щось тремтіло, тьохкало, по тілу розливалося солодке тепло... Літопис вийде в "Академвида-ві". Червоні літери... Ні — золоті. Він подарує примірник їй. Щоправда її, конкретної, поки що не було. У школі він прилипав очима до голубого банта на передній парті, але той бант не відгукнувся на його несміливе зізнання, вписане в підручник хімії. Світила до нього закоханими очима студентка... Білява, кучерява Віта... Трішки кривонога. Одного разу з її ніг покепкували хлопці, і він не пішов більше на побачення з Вітою. Нині за тим трохи шкодував. Здогадувався, що справжнє почуття — то таки скарб, його треба цінувати, дорожити ним... Віта любила його щиро, віддано. Могла віддатися...

Власна грубість примусила засоромитись. У його серці те велике, палке кохання, про яке пишуть у книжках, ще гнізда собі не звинуло. Кидав оком і в той, і в інший бік. "Аспірант" — першокурсниці вимовляють майже з побожністю. Подобалася й та, й та... На увесь університет славилася третьокурсниця з романо-германського Діна. Висока, довгошия, чорнява, підстрижена під хлопця, гостроязика, іронічна, та ще й донька якогось заступника міністра, одягалася вишукано, елегантно. "До такої й на всраній козі не під’їдеш",— казав Петро Кра-сій, однокімнатник. Під’їжджати намагалися,— але коза скидала вершників. Олег на те навіть не важився. Знав-бо— не красень, і одяг на ньому... Ось тепер... Але тепер, либонь, він і сам знехтує Діною. На світі є ще кращі дівчата... Десь... Така ще не зустрілася.

Мрійник, фантазер, у той же час він умів міркувати розважливо, тверезо, і те, й те дивно сполучалось у ньому, він був беручкий — сільський хлопець — знав, що в житті може покладатися тільки на себе, а важився на високі вершини.

Накупив фарб для Чорного, пензликів, придбав у крамниці ілюстроване видання "Гайдамаків" Шевченка, не забув і про дві пляшки "Ніжинської горобинової", горілки особливої, смачної, п’янкої, ще дореволюційного рецепту. Екзамен у географів прийняв, а від прийняття екзаменів у економістів відпросився й придбав квиток наґ пароплав "Київ — Черкаси".

7

їдкий солоний піт виїдав очі, губи поопікалися, все тіло горіло й свербіло, духота стояла пекельна, нагрітий сонцем шифер палав, неначе пательня, смерділо рубе-роїдом, перетрухлим сіном, смерділи заячі шкурки, йому здавалося: він сам собі смердить — потом і гнилою кров’ю. Рана кричала, пекла — ногу тягло, крутило, смикало до білих метеликів у очах, він покусав губи, вже шкодував, що не застрелився. Зіграв у піддавки з собою, і ось тепер... Одначе ще не пізно, пістолет з ним.

Пістолет був і морфієм, і талісманом, і обороною — всім, на ньому тримався, на нього молився, на нього поклав останню надію. А на що йому сподіватися ще? Що попереду? Увесь вік повз на череві, обриваючи шерсть і шкіру, й ось... Приповз. Інші прийшли, куди хотіли, пішечки. Або й приїхали. Свого доскочили. Розумніші?

Спритніші? Жорстокіші? Чи доля?!

Серце набухло злістю. Його клював чорний крук розпачу. Проклинав і тих, і тих. Вони навіть не караються. Померло сім мільйонів... Сімка і шість нулів... А коли б сам?.. Сім днів не поїв?.. І смерть глянула з дзеркала в очі? Але ж дехто з них починав з нужди, з біди, страждань. І як же все те повипаровувалося з їхніх голів і душ! Вдихнув "Красної Москви" — і ось вже... Вірменський коньяк забиває запахи гною, нужди, плоті, яка розкладається...

Скрипів зубами: "Розпустився, рознюнявся. Ну, то стріляйся!" — вже бачив там, де серце, дірочку на піджаку. Відтак розчулювався. За віщо йому стрілятися? Що він такого зробив? Сутужив увесь вік. Одмалку. В хаті — овсяники, вичані коржі — таким коржем можна забити пса,— квасоляна юшка тричі на день. Батько в чорних чунях у гнояці з мішалкою в руках — воловник, переривався, він допомагав батьку — в батька тріщав пуп, щоб витягнути його з гнояки. "Учись... Бо будеш, як я волам хвости крутить". Як я... Не пускав гулять, на останні гроші купував книжки, намагався перевіряти задачки, хоч нічого в них не тямив. Шапка з одвислим вухом, самокрутка припікає губи, кришить на порозі скіс-ком махорку й повчає, повчає... Порожня хата, а драні гордощі та амбіції — стелю зривають. "Будеш інженером, як Худан". Худан — син лікаря, ще земського, стовп ученості й заздрості для всього села.

Батька просто од волів і забрали на фінську, й там всі його жаркі надії погасив розривною кулею фінський снайпер. Сповнюючи батькову волю й аби висушити материні сльози, поступив до інституту, але не до інженерного (розумів, туди йому не доскочити — в школі зовсім не вчили креслення), а до педагогічного, на український відділ, де був найменший конкурс... Гуртожитська кімната на тридцять ліжок, хліб з хамсою, "полювання" на красунь на Петрівській алеї, здебільшого безуспішне: випнуті груди селюків зі значками ГТО, БГТО, ВС, ЮВС, МОПР і зневажливі погляди "городських чижів" з-під куценьких козирків кашкетів, і раптом одного дня безжальне світло в кімнаті серед ночі, діагоналеві штани й начищені чоботи біля койки, слова, мовлені в наказовій формі. їх забрали в травні сорок першого року — семеро хлопців з групи. Його і ще одного "за недоносительство", решту — за контрреволюційну пропаганду. Саме тоді декретом раднаркому скасували студентам стипендії і ввели плату за навчання. Для всіх сімох той декрет став парканом, через який не перескочити. По дорозі з інституту до гуртожитку хлопці юртували — нарікали, скаржилися, шкилювали, зітхали — все підпадало під КР, всі пішли по п’ятдесят восьмій статті в один карагандинський табір. Розпечений, неначе пательня, степ у колючках, шахта — натоплена піч, нанизані на шампур голки клопи в бараці, спрага, собачий гавкіт, замкнений еліпс колючої дротини, в якій женуть на роботу (четверо крайніх зеків тримають дротину в руках), отупіння, дистрофія, втрата людської подоби; один по одному ставали доходягами, Віктор Панченко, якого вважали найздоровішим, помер першим; він розумів, що смерть неминуча, й строчив рапорти з проханням послати на фронт. Врешті, проломив дірку — виявили високу ми* лість, послали в штрафну роту. Коротка, рокована дружба штрафників, де можуть прикрити грудьми, а вночі перерізати бритвою горло, недокурки з пережованими мундштуками, зібрані біля офіцерських землянок, і по-літрук, який веде довірчу розмову, щоб потім настрочити донос. Із штрафної роти два виходи: в підземне царство або в госпіталь. Доля все життя мовби жорстоко гралася з ним — випав госпіталь,— звідти знову на фронт, у піхоту. І нині мало хто знає, що таке піхота в останній війні. Всі пишуть і ліплять кінофільми про розвідників. А розвідка в порівнянні з піхотою — курорт. Війну він пам’ятає так: всю ніч кудись женуть, на світанку — наказ окопатися, вранці — ворожа атака. Шквал вогню, накривши голову куфайкою, лежиш на дні окопу, не відаючи, на якому ти світі, на цьому чи вже на тому, якби хоч на мить повірив, що житимеш — збожеволів би, коротке затишшя, й ти оглядаєшся на напівза-валені окопи, чи є ще хтось (сім, дев’ять, дванадцять постатей — зберегла пам’ять — із роти, зі ста чоловік), і німецькі танки, а за ними — піхота, якщо за спиною заціліла артилерія і лупить по танках, лишаємося в окопах, ні — ноги на плечі й ходу. То брехня, що розстрілювали за відступ без наказу, з другого ешелону все видно, найдурніший командир розуміє, що смерть цих кількох, які заціліли, була б марною, а тут, у другій лінії, вони ще на щось згодяться. І друге поранення, госпіталь із запахом карболки в нужниках та йоду в палатах, голуб на карнизі вікна й жодної вісточки з дому.

...Він ішов з госпіталю на фронт, а фронт котився на нього, зустрілися на Дону, полон, не вельми пильні в переможному марші німці, втеча, барлоги по ярах, лісах, у лозах на островах — від Дону до рідної хати, три тижні раювання, й Ладимир Кладинога на покуті в шинелі з чорною опушкою на рукавах, з німецьким парабелумом на поясі — гвинтівка — на лаві: "Мокрино, сходи за пляшкою", й, коли поналивав у чарки: "Оце як хочеш, Даниле, хоч ти й хрещеник мій, а путя тобі одна — до нас у поліцію". Він обмер, а Кладинога випив і скінчив так: "Або — в Германію. Я тебе б не трогав, так вказано на тебе районному бургомістрові... Твоїх годків уже забрили. Хтось з досади вказав, а чи з заздрості". ("За-дрість на що?", "Що живий"). Є у нас у поліції вакансія — на писаря. Ну, може доведеться в чомусь трохи по-могнуть". І знову щось вкрутило його помимо волі. І так увесь вік. Світ сповнений зла, в ньому завжди хтось когось потинає і не можна від того втекти.

Йому й нині в дивовижу,— хоч обійшлася з ним радянська влада непомірно круто, хоч уже знав про її не тільки червону, а й чорну барву, лютості проти неї не мав, ті, що по той бік фронту, були "наші", а ці — чужі. Мав би ненавидіти тих і тих, але ненависть не трималася в серці (такий дурний чи плохий — неначе ж ні), хоч і добра там не лишилося, і в святі не підряджався, та не взяли б його туди. Ніби й серед людей, і сам-самі-сінький на цілий світ, і ніхто йому не допоможе — вже тоді зрозумів. Його не вчили віри в Бога, але навчили віри в диявола, для якого немає лінії фронту, кордонів, законів, він переслідує не грішників, а праведників, у чому вже переконався вповні. І ніякого добра в світі не було й немає, кожен утверджує своє "добро" мечем, ним же воно й потинається, й доводиться коритись тому мечу, що над тобою. І йому довелося патрулювати залізницю від партизанів, у темні ночі вони рачкували по насипу один до одного, збиралися по троє-четверо, прикрившись полою куфайки, палили самокрутки, однаково боялися і партизанів і німецьких патрулів; в акції брав участь тільки один раз, коли німці палили Боровицю, стояв у ланцюзі оточення й не міг вирішити, в кого стрілятиме, якщо хтось побіжить з села —у втікача чи в німця за спиною.

А потім викреслена хімічним олівцем синя лінія на карті в поліції почала переміщатися від Волги на захід, власне, це була не та сама лінія — нові й нові лінії, неначе сині вали, наближалися до Медведівки, в поліції стояли просякнутий перваком туск, панічні розмови в хмарах диму, матюки й запізніле каяття, кілька чоловік позапрягали коні, заставили вози суліями з самогоном, позасовували під сіно по кілька гвинтівок та автоматів і рвонули в ліс, до партизанів, інші почали лаштуватися у відступ. Йому ні до партизанів, ні через фронт дорога не лягала: до "недоносительства" додавалася служба в поліції. Німеччина, табори переміщених осіб, ловці пом’ятих, покалічених полоненських душ у формі радянських офіцерів, втечі й переховування, мряка холодної війни й залізна завіса, по якій відчув відносний спокій, робота вантажника в порту, одруження на землячці, дівчині із Золотоноші, яка зненацька запалала смертельною тугою по рідних вишняках та левадах, тягла туди його, він відмагався (вона не знала про п’ятде-сят восьму статтю і поліцію), і врешті розпачливе прощання, й повна самотність, двірницька мітла, а по тому кашкет швейцара університету. Туди його влаштував колишній сусід по нарах переселенського барака Тиміш Холоденко — йому вдалося скінчити зуболікарський факультет, він оженився на німкені й вже має свою клініку. Ставить коронки з переплавленого золота зубів мерців першої світової, викинутих на поверхню землі снарядами другої світової, процвітає. У нього за столом захмелілий Микола-Дмитро й розповів оте... що спричинило до цієї хресної путі. Зіслужила службу — спочатку сподівався добру, а як виявилося тепер — лиху, його скажена пам’ять. З одного читання запам’ятовував десятки сторінок будь-якого тексту. А цей текст він переписував власноручно. На тій вечірці зібралися філологи, історики, було двоє німців-докторів якихось наук і ще якісь ділки від науки. Конфіденціальні, таємні розмови: "в ім’я науки...", "це дуже просто... потренуєтесь трохи,

30 три рази стрибнете з парашутом... Документи будуть справжні... Дуже просто, туди й назад... Дасте гроші, візьмете... поїдете в Одесу... Точна адреса, там вас зустрінуть... Прийде з корабля чоловік, дасть інші документи, матроса..." "А... якщо при вході на корабель рахують людей по головах?" Усмішка. "Все передбачено, той, що прийде по вас, залишається... Все це дуже швидко. За два тижні. І — на все життя. Спокій до старості. Комфорт. Гроші в банк покладете самі ще до відльоту".

На все життя! Один раз!.. Пан — або пропав.

Виходить — пропав. Але... що тепер каяття... В житті завжди так — не поталанить одному, поталанить іншому. Поталанило Якимові. Здається, він ні про що не здогадується. Якби здогадався... Під його черепком і так ворушиться думка — кокнути. Треба пильнувати. Хоч, може, й краще, якби в сні... Чи самому?.. І помацав у кишені теплу сталь пістолета.

І раптом: "А може, заявити? Признатися? Я нікого не вбив за все життя, нікого не продав". І — крижаний холод думки: ніхто не повірить. Та й не в тому справа, вони розстрілюють не людину, а факт... Факт з моєї... і

31 своєї біографії.

І знову туга пропекла серце. Почував таку самотність, що хотілося вити. Тепер він розуміє вовка, який виє на місяць. Він би завив... Один, як палець, на весь світ. (Може, ще жива мати, сестра, але вони його по-

ховали в своїх думках. І їх для нього немає. Навіть їхні обличчя почав забувати. Є тільки біль нескінченної, не-погасимої втрати). Ні з ким, ні з чим не зріднений (для "тих" він також тільки прошитий діроколом факт, якщо звершить — позитивний, не звершить — негативний) і якщо помре, жодна сльозиночка не скрапне ні з чиїх вій. Велетенська земля, мільйони, мільярди людей і — жодної сув’язі. Чужість, просто пустельність. Дві піщинки по краях велетенської пустелі рідніші, ніж він, щодо будь-якої людської піщинки в світі. Нема в кого попросити поради, співчуття, нема перед ким покаятися, нема на кого спрямувати тепло серця, чи гнів або лють... Ба..-Один такий чоловік є. Якому нині зобов’язаний найбільше — Яким. Котрий шалено жадає його смерті. Боїться його (видно по очах), сам захланний і зачучвірілий, бридиться ним, жадобиться кожною крихтою.

...Спека спадала, і спадав його розпач. Галасували сойки на даху сторожки, цінькали синиці, пила густий медовий сік життя іволга. "Смерть під щебет птахів". І—спалахом: "Не діждете! Виживу. І піду... І дістану!!!"

8

Олег узяв квиток на суботу, але в п’ятницю увечері сталася подія, яка поставила в усій цій загадковій і клопіткій історії багато знаків запитання, знаків окликів і не менше трикрапок. На цей день в Інституті історії було призначено зустріч вчених істориків з провідними письменниками історичної теми.

Збиралися в просторому, з гортензіями і лицарськими зірками, які саме розквітли на підвіконні червоними грамофонами, кабінеті заступника директора та вченого секретаря, аби потім піти в конференцзал, але так і залишилися під білими та червоними грамофонами — з письменників ніхто не прийшов, ні Петро Панч, ні На-тан Рибак, ні Іван Ле, ні Семен Скляренко.

— Вони вже всі гріють пуза на чорноморських пляжах,— єхидно процідив крізь зуби високий, тілистий, з довгим конячим обличчям завідувач відділу історії феодалізму доктор наук Петро Петрович Солома.— І який дурень призначив посеред літа цю зустріч? — Потім пожував товстими губами й додав: — Здається, я сам...

Солома — грубий, безапеляційний, полюбляє шокувати своїх співробітників. Окрім нього прийшло ще семеро: Омелян Максимович Кульський — старенький су-

321

11. 10. Мушкетик

хенький сивий академік, який не випускає з рота цигарки, справжній академік — розумний, ерудований, працьовитий, зичливий, битий і перебитий за всі "ізми", найперше за український буржуазний націоналізм, кажуть, до п’ятдесят третього, до смерті Сталіна у нього вдома в кабінеті стоіяла під робочим столом торбинка, а в ній — пара білизни, мило, зубна щітка, кілька пачок цигарок— для тюрми, щоб тоді, коли прийдуть по нього, не метушитися; він добряче випивав (з однаково приємною, трохи іронічною усмішкою вірменський коньяк і буряковий самогон), але ніколи не пропивав людського чину, а також глузду, щовечора, повертаючись з роботи, заходив до винної крамнички навпроти оперного театру, яку називали "Академбочкою", зупинявся перед шинква-сом і підносив угору пальця, продавщиця, яка його добре знала, наливала в склянку "йоржа" — сто грамів коньяку та сто п’ятдесят грамів шампанського, він випивав, кілька разів затягувався "Казбеком", підносив пальця ще раз, а іноді й ще раз. Лагідної вдачі, ніколи не ліз на трибуни, в президії, останнім часом тільки рецензував дисертації, укладав усілякі збірники, сам писав мало — просто не знав, що писати, адже, хоч би що написав, усе потрапляло під іржаві зуби дробарки вульгаризаторів від науки.

Ще були дві жінки—старші наукові, одна доктор наук, друга — кандидат, на подив усім, вельми дружні між собою, зачепи одну — друга зів’ється осою, двоє молодших наукових — один трохи старший від Олега віком Дмитро Василенко — нещодавно захистився, другий — Ріпка — повний невдаха, згоріло синім полум’ям дві дисертації, спочатку "Роль товариша Жукова у Великій Вітчизняній війні", щойно подав її до захисту, Жу-ков потрапив у немилість до Сталіна—пролиту без потреби кров своїх солдатів два маршали розділили, курку слави поділити ,не могли, захист не відбувся, вдруге обрав об’єкт свого дослідження, здавалося, непохибний — самого товариша Сталіна, але тут вдарив залп по культу особи. Ріпка за один рік із запального ортодокса (ще студентом у кімнаті в гуртожитку за мізерні копійки студентської стипендії купив портрет Сталіна в дубовій рамі й почепив над своїм ліжком) перетлів у їдкого іро-ніста, невіру — весною, на першотравневій демонстрації, коли інститут проходив по Хрещатику, де на Головпоштамті були вивішені портрети всіх радянських вождів, він шепотів Олегові на вухо: "Ти думаєш, ці — кращі?

Подивися на мордяки... Так цеглини й просять". Олег злякано оглядався, а тоді шаснув у задній ряд колони. Невідь чого Ріпка прийшов сюди, може, сподівався набрести на нову тему? Ще трохи полаяли "писателів", хотіли вже розходитися, й тоді раптом Олега щось мовби підкинуло зі стільця:

— Хочете, я вам щось прочитаю. Один матеріал... Мені здається — сенсаційний (до цього він вагався, йому й кортіло перевірити тексти на досвідчених учених, й чогось боявся, проте взяв обидва листи Василя Горді-йовича з собою). Коротко оповів про літопис — літописний звід — проте не назвав місця, де він зберігався, звідки почав свою сумну плавбу — не хотів ділитися майбутньою славою першовідкривача,— розпочав читати. Разів зо два його котів перебити Василенко, щось перепитати, але Кульський підносив угору пальця — зовсім так, як тоді, коли замовляв "йоржа", і той замовкав. Але щойно Олег скінчив, Василенко вискочив з-за приставного столика біля столу заступника директора, вимахнув руками, неначе збирався шубовснути з крутояру в воду, й закричав:

— Та це ж... та це ж...— друге "Слово о полку Ігоревім"! "Дуба став кінь, нарет на нім золотий, так і креше копитами"... Не кажучи вже про його наукову вартість...

— Ну... щоб уповні визначити наукову вартість, треба мати увесь літопис і проаналізувати його,— зазначила одна з жінок — Ірина Семенівна Соломоненко.

По тому в обговорення включилися всі, примусили Олега ще раз прочитати деякі місця, розпитували, який вигляд мав (чи має) літопис, висловлювали всілякі припущення, сперечалися, одначе всі зійшлися на тому, що якщо літопис існує вповні, то його наукова, й не тільки наукова, а й літературна цінність величезні.

— Це .справді сенсація,— випустив через ніздрі дві цівки диму Кульський і обтрусив піджак, він завше затрушував його цигарковим попелом.

Мовчав тільки Солома. Хмурився, поглядав на годинника, врешті зиркнув ще раз, підвівся:

— Мені пора. А що до літопису — то це може бути підробка,— й пішов до дверей.

— Та ви... та ви... отакі дурниці...— порушуючи вельми усталену в інституті субординаційну поштивість,— закричав Василенко.— Ви просто навмисне... Чому обов’язково підробка? Як таке можна підробити? Для чого?

3123

Солома зупинився біля дверей, нащось розщібнув і застебнув пузатого портфеля й сказав (наче вигрібши звідти відповідь):

— По-перше, я не сказав, що це підробка. Може бути підробка. Для чого?.. Причин багато... Вигородити себе чи когось... Перекинути вину з себе на інших... А ще... В ті часи в серці людей ще був Бог... Дурман релігійний тобто... Ціле страхіття для родичів, якщо піп не приймає на часточку...— на поминання в церкві душ померлих і убієнних. Без цього, без церковного прощення їм — корчитися в пеклі. Гайдамацьких подань не приймали... Працювали цілі комісії: хто гайдамака, а хто ні. І однаково плутанина. Підробиш і чортову печатку, не тільки якийсь рукопис. Може, отих панів побив хтось інший... Та й той же Ничипір міг руку докласти.— Він ще раз для чогось розстебнув і защібнув портфеля. (Ходили чутки, що в тому портфелі він носить додому по півгаст-ронома, що, отакий крутий, незалежний в інституті, вдома пере жінчині труси й варить їсти, боїться своєї благовірної, наче вогню).— По-друге, якщо це й підробка, то рання, кінця вісімнадцятого століття, написана не пізніше як за двадцять один рік після Коліївщини. Отже, цінність і в такому випадку — велика.

Він пішов, не сказавши, звідки взяв саме двадцять один рік, і ніхто не міг того відгадати, хоч було висловлено чимало всіляких припущень, по тому ще трохи погомоніли й розійшлися, побажавши Олегові удачі.

Олег з інституту в гуртожиток ішов майже підстрибом. Поважні вчені авторитети утвердили його в своїй думці, душа зносилася вище чоколівських тополь, у голові курів рожевий туман. Як і більшість його університетських (університетських!) ровесників, для яких університет був мовби ворітьми у широкий світ, почувався покликаним до чогось великого, до якоїсь мети — вона збудеться там, у майбутньому, для цього він і живе,— але мети неясної, незрозумілої навіть йому самому (потім, пізніше, більшість із цих, створених, за власними переконаннями, для подвигу людей годуватимуть при сільських школах кабанчиків або виступатимуть з трафаретними, затвердженими у райкомі раз на десять років лекціями), Олегові ж здалося, що мета засвітилася перед ним, що мусить присвятити життя літопису, відкрити його народові, а народ, у свою чергу, піднесе його самого. Це почуття розгорялося, гріло й сповнювало дивовижною силою та жагою.

...Олег їхав на верхній палубі — квиток у каюту відхилила його романтична душа та худюще чорне клейон-чате портмоне,— вона була завалена корзинами, кошиками, кошелями — спродавши на київських базарах вишні, ранні сливи, огірки, верталися додому сільські жінки та кілька літніх чоловіків, жінки сиділи просто на палубі, попідстилавши під себе мішки, дрімали, підвечіркували хлібом з оселедцями або морозивом. По палубі пурхали дві синиці в однакових білих сукеньках, з білими бантами-метеликами в косах, цьогорічні шкільні випускниці, либонь, склали вступні екзамени до вузу або технікуму, й, не дочекавшись результатів, повиїдавши все з чемоданів, поспішали додому. (Так воно потім і виявилося). Обидві гарненькі, веселі, щебетливі, Олег познайомився з ними, обидві захоплено й лукаво поглядали на вродливого, солідного (так їм здавалася) київського аспіранта, повз них пропливали суворі, круті дніпровські береги, і Олег розповідав їм про Трипілля, про отамана Зеленого й побитих київських комсомольців ("З отієї кручі їх скидали" — хоч сам не відав, з якої саме кручі їх скидали й чи скидали взагалі, в дівчаток очі кругліли з цікавості і вдаваного жаху), про давніх-предавніх трипільців, їхні житла і їхню культуру, про князівський Витачів та козацькі Стайки, дівчатка дивилися на нього майже побожно — таких бери голими руками, вони самі впустять тебе в своє серце, але йому було не до того, хоч вони й вабили його, тривожили в ньому щось тремке та ніжне, й жодній не міг віддати перевагу. "Покохати одразу обох",— подумав жартівливо й не вельми схвильовано. Пароплав покірно хлюпотів колесами, полохав гудками стрижів на Дніпрових кручах, і вони зривалися полохливими, стрімколетними зграйками, шугали в степ, черкали крильми по оранжевому сонцю, й одразу верталися, дядько на кручі з косою погрозив комусь мантачкою, литкаста молодиця з відрами на коромислі провела пароплав печальними заздрими очима, зупинила погляд на Олегові (печальне чомусь не тільки те, яке близьке, що спізнали, з чим прощаємося, а й невпізнане, що пропливає повз нас загадкою, воно печальне по-особливому, серце хоче обійняти увесь світ і не може); на вечір похолодало, дівчатка спустилися в коридор і повсідалися там на чемоданах, поприхилявшись до теплої стінки машинного відділення, вранці' вони прокинуться пом’яті, засіпані, в сажі,— синицям доведеться довгенько чистити пера й прочищати голосочки, аби за-3125

цвірінькати знову, а Олег всю коротку ніч до сходу сонця, кутаючись у тоненького синього плащика, протинявся по палубі й зійшов на пристані в Черкасах виморений та сонний. Він навіть не попрощався з дівчатками, які їхали далі десь під Кременчук і не обмінявся з ними адресами.

...Чорний зустрів Олега біля воріт свого убогого обійстя, неначе так і стояв по прощанні увесь час на цьому самому місці, він розчулився, голосно сопів носом, у нього аж сльоза зблиснула в кутику ока. "Бачиш, на тебе вже й пес не гавкає",— а той крутився біля Олегових ніг, вискаляв гострі зуби — така в нього собача усмішка, й хто того не знав — лякався.

Олег подивився на Чорного і враз почервонів. Не знати чому йому спав на думку батько, жарка, божевільна розмова з ним по дорозі до станції. Відчув себе мовби причетним до чогось лихого, поганого, й водночас відчув себе гірко умудреним, неначе заглянув у криницю, з якої ніхто не п’є, і побачив мерця, якого шукають всі по всій окрузі й не можуть знайти. Він подумав про жорстокості світу, від яких немає рятунку, у лабетах яких побував і Чорний, і його батько... Якщо справді побував. Може, світ і на нього готує якусь подібну пастку? Колись Олегові здавалося, що може перебороти всі світові перепони, вийти чистим з будь-яких трясовин і вирів житейських, нині ж не був певний того...

Поснідали, Олег посоловів зовсім, і Василь Гордійо-вич категорично махнув правицею:

— Спати. Ти зараз ні на що не годишся. Тебе й гус-тірка з берега у воду стягне. Ходімо, у мене є для тебе апартаменти.

Виявляється, за цей час він приліпив до свого хлівчика дощату прибудову, накрив її очеретом, зробив дверцята, ще й всередині стулив з дощок вузенького тапчана. У хлівчику — прохолода, напівсутінь, свіже сіно на тапчані тягнуло кудись униз, в приємну запашну глибину, з якої не хотілося виринати.

Олег проспав до полудня, по тому обідали, Василь Гордійович хвалив "Ніжинську горобинову", а Лідія Григорівна кинула: "Всяка вона —ворог людині", на що Василь Гордійович відказав з реготом:—"У писанії сказано: возлюби врага свого як самого себе",— й хлюпнув у рота повну чарку.

Зайшла далека сусідка, замашна молодиця в підтиканій вище колін спідниці ("Межею йшла, а там росяно", хоч яка роса ополудні), пограла калиновими губами, попросила:

— Гордійовичу, ви не полагодили б мого велосипеда? Заднє колесо спустило й цеп спадає.

— А нащо він тобі, Олько,— хрумкнув огірком Чорний.— До хахулів їздить?

Ольга примружила зеленаві очі:

— А хоч би й до хахулів, то що?..

— Та нічого, нехай самі ходять. — І вкинув у рота повну ложку смаженої картоплі.— А розщитуваться чим будеш? Грошима чи натурою?

— Василю! — аж скрикнула біля печі Лідія Григорівна, яка саме обмітала гусячим пером комин.

Ольга ж не сфрасувалася анітрішки.

— Та вже чим скажете. Одинока женщина...

— Як тобі не соромно, совісті в тебе немає...— накинулась на чоловіка Лідія Григорівна по тому, як пішла Ольга.

Чорний гребонув п’ятірнею сиву гриву:

— А чого мені має ' бути соромно, це така про* блядь...— У кутиках Василевого Гордійовичого рота — гидлива посмішка.— Од самого Берліна до Медведівки всі офіцери не встигали застібати штани. Вона в Німеччині була,— пояснив здивованому й зніяковілому Олегові.— Три чемодани барахла звідти приперла... Кого випускали з трьома чемоданами?.. Всіх їх перекйдали через німецькі ліжка бугаї з портупеями... Я там не був, але знаю. Котра приступна — додому, котра ні — сиди далі, або й у Сибіряку. А ця—з трьома чемоданами!.. Та й тут, у колгоспі,— і голова, і комірник, і рахівник, і всілякі уповноважені без черги.

Лідія Григорівна махнула гусячим крилом, неначе зібралася злетіти, вийшла.

— А вобще, Олег,— сказав Василь Гордійович.— Усі баби курви.— А тоді помовчав і додав: —Та й чоловіки теж.

Олег подивився на нього здивовано.

— А як же тоді, пробачте, Лідія Григорівна?

Василь Гордійович несподівано почервонів.

— Ліда... вона свята. Одного мене витерпіти... каліку, та ще й пса скаженого... Дві зміни тягне... А за віщо, запитати?

— Дивна ви людина,— мовив Зайченко.

Чорний глянув на нього з-під лоба, його очі зблиснули синім блиском.

— Я, щоб ти знав — не людина. Люди є всілякі — добрі й погані. А я — не людина. В мене отуто,— тицьнув пальцем у груди, —дірка, дупло. Все там випалено. Душа випалена... кислотою.— І раптом зів’яв.— Ну... та ладно... І ті теж,— тицьнув пальцем угору,— без душ живуть.

Повилазили з-за столу. Якийсь час Чорний мовчав, а тоді поволі розбалакався, заходився показувати Олегові свої роботи — картини та різьбу по дереву. Олег обережно, трохи ніяковіючи, підхвалював.

— Оцю ось подарую тобі, а оцю ось — оддам у Чигиринський музей. Був тут один, попросив. Музей там вошивий, то й моє мазило якраз по ньому.

По тому готували назавтра вудки, мили в очеретяному прогної мотиля. Олег вперше бачив цих гарненьких червоненьких черв’ячків — личинок комара.

— Тільки я на нього ловлю. І ловлю здобичливо,— похвалився Чорний.— Більше "є тямить ніхто. Тут — вищий пілотаж. А знаєш, що сказав про життя цей самий грецький філософ?

— Арістотель?

— Ні, давніший. Життя — це ловіння риби,— й загоготів.

Справді, Олегові жодного разу не вдалося підсікти ані ляща, ані навіть густірки. Рибалили вони в затоці під високим верболозовим кущем, який прикривав їх од сонця.

— Гачок треба пускати на дно, а грузок нехай висить у воді,— повчав Чорний.— Дно в цьому місці я прочистив граблями.

— А коли ж підсікати? — допитувався Олег.— Поплавок тільки здригнувся, смик — вже нема.

< — Підсікати до того, як він здригнувся,— сміявся

Чорний.— Я Десь читав, у когось з писателів: "Дядьку, як проїхати на Вишеньки?" "А так: їдьте прямо, прямо, прямо, й поки не видно буде дуба, повертайте направо". Отак і тут. Нюх особливий, брат. Треба думати за ляща.

Він упіймав їх вісім штук і десятків зо два густір з долоню. Олег упіймав одного пічкура, й далі не ловив, сидів на горбочку, звісивши ноги, мружився проти ранкового сонця, дивився на білу байдужу гладінь плеса, яку то там, то там розбивали маленькі рибки, на очеретянку ,на качілочці, яка в свою чергу насмішкувато косувала горошинкою ока на невдаху-рибалку, качілочка погойдувалася, й хотілося взяти її в долоні, обтерти коричневу смагу.

На обід насмажили на керогазі лящів— чадний дим заволік увесь сад — пообідавши, лягли в саду під грушею. Чорний — великий, важкий — розкинувся горілиць, закурив, пускав у листя жовті їдкі струмінці диму, Олег примостився поруч, на лівому боці, підпер рукою щоку,— вгорі пливли за своїми вічними маршрутами схожі на рибин хмари (не обридло за тисячу віків туди-сюди!) — після риболовлі так завжди: перед очима стоїть поплавець і все здається схожим на рибин, по той бік вулиці на горі в дикій гущавині глоду зчинили сварку сороки — мабуть, не могли розділити спадок,— дві сірі ворони тягли з котячої миски риб’ячі нутрощі (кіт об’ївся й поволік важке черево в кропив’яну шалину), Олег схопив тріску й пожбурив у них, ворони полетіли, але недалеко, посідали на верхній ворині воріт, по вулиці проїхала підвода, й сонце ще довго сікло на потеруху здійняту колесами пилюку, порічки бризкали червоними іскрами з-під зелених брів просто Олегові в очі, й він простягнув руку, покислив душу. Увесь цей час він уникав розмови про мету свого приїзду, хотів повести її невимушено — в думках готувався до неї всю дорогу, й ось нарешті така нагода випала, ще й Чорний сам пішов назустріч:

— Ну, як тобі Залізняк? Таким його пише гісторія?

Олег висловив захват уривком, який надіслав Василь

Гордійович, самим Залізняком, а тоді почав казати про те, що цей літопис має цінність неймовірну, він по-новому освітлює один з найскладніших періодів української історії, це скарб усього народу, один з його найбільших набутків, про його втрату аж страшно думати, цей скарб має лежати в особливому схові, схроні, такі схрони-сей-фи є тільки в Києві, в науковій бібліотеці, там їх зберігають при найсприятливішій температурі, оглядають кожну сторінку...

Чорний не дослухав.

— Що ти балакаєш... Хіба не там їх найбільше про-пало? Та все чомусь з нашої, української історії.

Палили нерозумні люди... ‘ .

— Еге ж... Чомусь палили не книжки з історії партії. А де всі інші книжки й літописи з нашої історії?

. Олег вперше подумав, що Чорний не хоче віддавати літописа, боїться, що він пропаде, його знищать, спалять. Він багато-знає, сам служив...

— Ну... війни... Всілякі лихоліття, пожежі... .

— Такі як оця... .

— Кажу ж,-то придурок... Фанатик... .

329

12. Ю. Мушкетне

— Такі самі придурки скрізь, де треба... Чим вище, тим більші...

— Таке скажете,— про всяк випадок вдав незгоду Олег. Та й не вигідно було йому зараз погоджуватися з Чорним.— Є спеціальна постанова про охорону пам’яток... З Москви...

Чорний щиглем послав недопалок у бур’ян, той упав, окресливши димну параболу.

— У Москві... Там нас люблять і слухають.— Хочеш, я розкажу тобі анекдота про тих високих добряків з Москви... Так от... Задумали три мужики сходити до царя в гості. Сидять і кумекають: якого б йому гостинця понести. Один каже: "Калачів". "Ні,— каже другий,— калачі він кожного дня їсть. Треба б якоїсь диковинки... А що, як понесемо кваші?" Пішли. Той, який несе квашу, й мовить (завваж: це істинно по-українськи): "Як увійдемо, я й скажу: "Здрастуйте, цар-батюшка!" А ти, Мусію: "З царицею і царенятами". А ти, Омельку: "З усім царствующим домом". От заходять, а передній як підковзнеться на паркеті, як гепнеться з квашею, та з досади: "А щоб тебе чорти забрали". А другий: "З царицею і царенятами". А третій: "З усім царствующим домом". А цар як крикне: "Палачей! Палачей!" А Мусій тоді: "Бач, казав же я, що треба калачів, кваші не хоче".

Олег засміявся. А думка працювала вже тільки в один бік, шукала хідники, щілини.

— Ну... може, щось таке... Гайдамаччина то... Народний рух... Так би мовити, справжня класова боротьба...

На цвіт квасолі, що вилася по тину, сів великий, просто таки велетенський, джміль, чорний, як вугіль, Олег ніколи не бачив такого джмеля, несамохіть задивився на нього. Джміль перелітав з квітки на квітку, і вони під його вагою гнулися майже до землі.

— Мій джміль,— сказав Василь Гордійович.

— Чому? — запитав Олег.

— Бо — чорний. Такий як жигоне... Без класової боротьби спухнеш. А щодо неї, скажи спершу, за що Москва так жорстоко понищила гайдамаків? І ті, й ті за православ’я, і ті, й ті проти Польщі, проти конфедератів, лютих ворогів православ’я — українців і росіян. Та ціе отако підступно... Гайдамаки їх вітали, а вони гайдамаків підохочували... А тоді... Прийшли бити конфедератів, а побили українців. Того ж Гонту віддали полякам на муки. І самі добре тягнули ремінь з гайдамаків.

— З класового принципу... панської солідарності,— швидко відказав Олег.

— А де ж був той принцип раніше?

Олег розгубився.

— Не знаю...

— Отож... Бо гайдамаки — за Україну. Залізняк — гетьман. Справжній, з булавою.... Із князем у голові. Що їм робити з гайдамаками?.. України вони не хотіли дужче, ніж Польщі. її вже дотерли в потеруху.... А тут постає наново... В тому ж Чигирині, в Медведівці... Наш край кипів свободою од віку. Його скрутили останнім. Чигирин — столиця всіх великих гетьманів — Хмельницького, Виговського, Дорошенка. І так воно й пішло. Нічого не змінилося до нинішніх днів. А ти хочеш...

Олег нічого не хотів, окрім літопису. Страх знову обвіяв йому груди. Думки Чорного були небезпечні, за такі слова... Хоч нині ніби й вільніше, але послаблення не за цими пунктами. Тут усе тримається міцно. Він це осягав розумом, вловлював усіма порами тіла... "Старший брат, непохитна дружба..." Навпаки, човен хилиться в одну сторону. Щойно минуло трьохсотліття возз’єднання з Росією. Відзначали бучно. Тези, наради, урочисті вечори, злива статей. Кілька чоловік, хто хоч щось написав до цієї дати, отримали звання, нагороди. У "Малой Советской Энциклопедии" — сам читав — ще було написано (1933 рік) "Присоединение Украины к России, которое буржуазная шовинистическая историография подавала как воссоединение..." Буржуазна, та ще й шовіністична... Якби хтось зараз написав щось подібне, де б він був? А Чорний? Що це? Місцевий патріотизм?.. Олег вже бачив чимало отаких місцевих патріотів, які, розійшовшись, не чують під собою землі... А може, особиста образа на владу? А то й провокація. Служив же...

Воднораз не міг не бачити великої правдивості слів Чорного. Вони клювали його душу, ятрили її, присоромлювали, кудись кликали. Клубок думок, сум’яття в душі, аж ставало важко дихати. Боявся погоджуватися, й боявся заперечити, бо тоді доведеться розлучитися з надією добути літопис. Та й... Либонь, Чорному вже все одно... Море по коліна... А йому? Знову згадав батька. Та згадка черконула по душі гострою бритвою. І дряпала, і муляла, і заливала соромом. І водночас почував, що не може осудити батька. Бо не знає міри власної душі. Ніхто її не знає. Поки душа не перебрела сама отих чорних бродів. Тільки той чоловік знає, який перебрів. Чи багато людей спроможні перебрести їх? Загинути посеред броду... Цур. Забути. Не вертатися до тих думок. Не було нічого. Був — жарт. Він сам собі навіває...

— Би надто усугублюєте,— сказав все ж обережно.— Воно, з одного боку, ніби так, а з іншого — навпаки. А тепер про все те й прочитати ніде.

— "С одной стороны, конечно, а с другой — отнюдь". А прочитати таки ніде. А тепер і остання правда нашого краю загинула. Пропав літопис. Немає його й пелеху.

В Олега на думці крутилося: "А з чого ж ви переписували останню сцену",— не одважився запитати.

А Василь Гордійович перевів розмову на інше, на свою колишню службу, від тих розповідей у Олега почали бігати по всьому тілу великі колючі мурахи; про фронт — про війну розповідав особливо палко, пристрасно; коли те правда,— пороху йому понюхати довелося: двоє оточень, коротке перебування в партизанському загоні, Харків, Сталінград, Курська дуга... Маючи перед собою такого довірливого слухача, ткав балачку до півночі, ополіскував душу, вимивав і шкріб, і закидав новою гиддю, не помічаючи того.

Тільки одних розмов уникав рішуче—про літопис, навіть дратувався, якщо Олег наводив на ту тему. За-любки розповідав про село, про своє життя. А коли Олег, бачачи, що вся справа з літописом заходить у глухий кут, що він поїде, навіть не потримавши зводу в руках, запитав, мовби поміж іншим (вони саме сиділи обоє на порозі ганочку, Чорний курив цигарки "Север" — принесла з крамниці Ліда, Олег і собі взяв одну, щоб підладнатися під Чорного, під його стрій: "Дайте зіпсую"):

— А де той клапоть, з якого ви переписали про Залізняка... Ви... того, трохи зрусифікували текст.

Василь Гордійович бликнув на нього, неначе вовк, зіниці його очей зайнялись жаром, аж Олега спекло тим вогнем, і він увесь затремтів, сказав:

— Спалив. Щоб і сліду не було. Щоб • не ятрило. Нема — так нема.— Ще раз уважно, вже спокійніше, подивився на Олега, й Олег прочитав у його очах: "А ти не таке теля, як я думав".— А що по-руськи?... Біда то моя. Писав уже тобі... Оце коли патякаємо, то неначе нічого, а візьму в руки перо — на формуляри тягне. Вбили в голову... Якби то тільки мені... Ну то що, завтра на сазана?

Олег похнюпився. Чорний зламав у пальцях цигарку, дістав кисета, скрутив товстенну козячу ніжку... Він також почувався ніяково. Ой як не хотілося йому засмучувати цього хлопця, доброту якого відгадав одразу, котрий лелів до нього серцем — це почував і цінував. Давно вже ніхто не подобався йому так.

— Якщо погода не переміниться...

З-за Тясмину справді тягло грозою. Одначе до вечора вітер упав, хмари посунули назад за обрій.

На сазана Олег не поїхав. Сходив у Мельники, навідався ще раз до Холодного Яру, стояв жаркий дрімотний день, старі дуби та липи снили давньою .молодістю, і горлиці туркотіли по-давньому, по-колишньому, як їх навчив Бог, а високі могили позаростали ліщиною, й Олегові здавалося, що то скіфське військо піднесло вгору списи харалужні. А десь отут, попід зарослою подорожником і бур’яном дорогою, пролягли підземні ходи, довжелезні, кажуть, що вони ведуть аж до Субо-това, до Чигирина, й по них уночі блукають зі свічками гайдамаки, шукають виходу й не можуть знайти, бо й свічки гаснуть, і ті підземні лази пообплітало коріння могутніх дубів, щоб не пустити їх, звитяжних, сюди, в наші пісні дні. Десь тут вони проходили, й проїжджали на конях, може, оцією просікою мчав Залізняк...

І Олег приплющив очі й уявив себе гайдамакою на баскому румакові, груди йому переповнила звитяга, в очах замиготіли вогні, й він загукав, заспівав, з Шевченка:

Де ж ти дівся, в Яр глибокий Протоптаний шляху?..

І далі:

Не сховаєте! Над Яром Залізняк витає І на Умань позирає,

Гонту виглядає.

Зоглядівся й побачив, що долиною з лісу втікають з корзинами двоє тіток.

— Стійте, стійте! — гукнув, але тітки дременули, аж ліщина загула над далиною.

За лісом Олег надибав на пастуха, який пас лошата, спробував його розпитати, чи саме отамо, на горбку під дубом, був Залізняків "склик", але пастух тільки підозріло подивився на нього й відказував: "Не знаю. Не звєсно... Нічого тут немає і не було>, а сам стругав великим гострим ножем палицю й насторожено зиркав з-під лоба.

‘Олег добувся аж до Жаботина, й, щоб не сталося халепи, як у перший день у Медведівці, одразу пішов до школи; директор школи, він же й учитель історії, чоловік у військовому строї з чубом-йоржиком, сказав, що він приїжджий, з Полтавщини, й давнинами не цікавиться, але може розказати про сучасну історію села, у якому дві доярки-орденоноски та маяк-комбайнер.

...Вертався навпрошки лісом, стежкою, яку показав йому дід пасічник, у променях призахідного сонця над обрієм кривавим прапором розгорталися хмари, а в сутінній приладі попід крислатими дубами погойдувалися в сідлах вершники, всі на вороних конях, у чорних жупанах, у чорних шапках з чорними ратищами за спинами,— один за одним, чорною вервечкою виїжджали з байраку й потім зникали в темному шатрищі лісу. Жоден з них не повернув голови, жоден не подивився в його бік, і важко сказати, були то люди чи тіні... Дерева стояли мовчазні, німі, повітря було важке, нерухоме, наповнене запахом крові і кривди. Цей запах вже не розвіюється дві сотні літ...

Увечері Олег розповів про свої мандри Чорному, поскаржився, що ніхто з ним не хоче вступати до розмови, якщо ж він запитує про Залізняка, гайдамаків, то помічає страх у очах співбесідників.

Чорний хмукнув у йоржисті вуса, вищирив великі, як у вовка, зуби: — Подякуй, що тебе ще ніхто не навернув вилошником... Люд тутешній... е-е-е, у якому казанові він не кипів і кого з них не тягали. У громадянську тут були інші гайдамаки, ще й Залізняк... Отаман Юрій прибрав ім’я Залізняка. Була в нього полюбовниця знаменита... цілий роман. І ще один отаман шастав по лісах холодноярських. Не поділили вони... Холодного Яру, й Залізняк уколошкав того... З’їхалися на раду, на бесіду щиру, й зчепилися... Той кинувся до втечі, у нього жеребець... а під Залізняком кобила. Не пішов жеребець від кобили, й рубонув його Залізняк. Усі Залізняки запеклі. Потім він у Польщі жив, книжки писав, у цю війну приїздив, перезахороняв одного свого братчика. Одну книжку подарував сестрі, її потім тягали, допитували, вона Богу й душу оддала. Та що там... Хо-лодноярська Республіка, знаменитий Чучупака... Аж до двадцять шостого. Міг би бути роман душотрясітєль-ний... та не в наш бік. Ти ж знаєш, всі вороги неблагородні, підлі, а тут, брат, любов з пожертвою і з усією хі-ріною... Це в мене у війну ординарець татарин був, на все казав — "хіріна". "Ну, як тараня?" — "Хіріна". "Як ота дівка?" — "Хіріна". Так що, скажу тобі, всі ті діла — хіріна та й годі. Вони тобі ні до чого...

...— А я й по своїй... темі нічого не зібрав,— втомлено та сумно протягнув Олег.— Навіть жодної пісеньки не записав. Мені здається, ніби всі ці люди нетутешні.

— А так,— послинив самокрутку, яка розліпилась, Василь Гордійович.— Переселенці з Марса... Колись і справді, по Коліївщині, сюди були напереселяли людей і з Чернігівщини, і з Слобожанщини. І всі разом затовкли пам’ять... Писнути бояться.

— Мабуть, ваша правда. Треба мені їхати...

Чорний ледь помітно нервово смикнув головою. Вельми йому не хотілося розлучатися з цим хлопцем, вловлював у ньому щирість та наївність, не ту, придуркувату: "Що? Га?", а наївність незіпсованої душі, спраглу на все нове, чисту, добру та довірливу. Давно йому не доводилося нікому отако виливати душу, давно не вів довірчих бесід, біля Олега й сам відтавав душею, й аж здавалося, що з неї оповзає все оте криваво-закоржаві-ле, коростяве, важке. Вже йому більше ніколи не зустрінеться така чиста душа. Немолодий парубок, а, либонь, ще й досі дівич, на дівчат дивиться, неначе на ясні сонця, в розмовах про любов, перелюби червоніє та нітиться. Таких тепер і немає. Ох, не хотілося йому відпускати Олега, й поривало щось зробити для нього, допомогти... але... І глибока зморшка западала в міжбрів'ї, і він сутулив плечі, думав про щось важко і круто.

У суботу поколупалися на Миколаївському острови-щі, нічого не знайшли, в неділю вранці Олег зібрався від’їжджати. І саме тоді, зарошеною стежкою з города придибав — ні, пристрибав Василь Гордійович, і, сівши на поцюкану дровітню, кинувши милиці, витираючи долонею піт, лівою рукою поліз за пазуху й дістав щось чорне, скручене в трубку, перев’язане шворкою, на яку нанизують тютюнове листя:

— Осьо... Увесь ранок рився...— На його обличчі — тріумфування, й чомусь трохи непевність і щось схоже на жаль, на шкодування, він важко дихав, з напіврозту-леного рота валувала пара.— Пам’ятаю, десь було... У батька на горищі... Там тепер сестра живе двоюрідна... Хату переробили... Думав, викинули зі сміттям. А воно — в полові.

— Що — воно? — переймаючись хвилюванням Чорного, запитав Олег.

— Приписка.

— Яка приписка?

Олегів портфель уже стояв на ганку, з нього виглядало кілька зрізаних ще вчора в берегах велетенських качілочок. Таких немає більше ніде.

— Ну... приписка. Сам докумекаєш. Племінник Миколаївського Ігумена Іполит написав у тисяча вісімсот вісімдесят четвертому році. Чахоточний був, приїхав до

дядька на молочко, ну, робити нічого, він і почав списувати літопис. Дещо переписував з нього, дещо писав од себе... Хто зна й для чого. Він був студентом університету святого Володимира... Там про це є... Мене воно мало інтересовало... Я шукав план гайдамацьких кла-дів... Один якийсь планчик таки був, та не розібрався я в ньому. А це — таке... Є там всілякі химери. Одним словом — труби. Сідай у своїй комірці й труби. Хоч до второго пришестя. Але, цур, не цілий день, бо здурієш, а я не хочу відвозити тебе в дурдом. їздитимемо на рибку. ...Корисне з полєзним... Тьху... мать... Приємне з полєз-ним.

Василь Гордійович розшморгнув шпагат. Товстий зшиток у саморобній, полотняній, в свічкових окапинах, з пожолобленими, потертими краями обкладинці почав неохоче розкручуватися. Він розкручувався, неначе жива істота, здавалося, він корчиться, не хоче розправлятися, його стискують конвульсії, але мусить розкритися. Олег сів на сходинці (єдиній) ганку. Вже потім перейшов у дощату прибудову до хлівчика, де було достатньо світла, й ліг на тапчан. Нічого не записував, тільки гортав, читав. На зовнішній вигляд аркушів, зшитих товстою суровою ниткою, майже не звернув уваги. Це була якась дуже давня конторська книга, без початку, пристосована під записи, перекреслена двома поперечними лініями, вгорі кожного аркуша сіріло (вицвіло від часу) двоє слів "ГОДЬ> і "АКТЬ №".

На першій сторінці чорним чорнилом, гарним, але якимось скутим почерком, було написано:

сїюль 1883. Іполит Тростина".

На другій сторінці, тим самим каліграфічним почерком, але значно більшими літерами:

АКТЬ

Заштатний Миколаївський чоловічий монастир, рік 1789.

,3 дозволу Чигиринського деканату і настоятеля св. церкви Миколая написано.

Дозволено заактувати в монастирських книгах: головних призвідців подій, що відбулися в тутешніх місцях — володаря Чигиринського староства князя Анто-нія Яблуневського в рік 1765, 67, 68. А також ними со-діяне.

Для покаянія прийдешніх перед Господом Богом Всевишнім і владиками земними.

За гріхи великі: батьків і братів наших, Господу Богу помолимось. Амінь!

Да покориться менший старшому, син батькові, нерозсудлива більшість розуму меншости, озброєній силою закону і меча. Амінь!.."

Шалено лементували стрижі — робили останні обльоти обійстя перед тим, як покинути його, десь у— кущах сокоріла курка, по вулиці протарабанила бідарка, зупинилася навпроти двору — бригадир загадував Марії на роботу, на буряки ("постягало їх, треба пробить швиденько, не сьогодні-завтра жнива"),— сварився з Чорним. Олег ледве чув ту сварку, здається, Василь Горді-йович просив коня привезти дров, той не давав (посилався на ті ж жнива), слово по слову, спалахнула лайка ("нехай тобі возить дрова твоє всране емгебе", "ти оце так, оскорбляет совєцькіє органы, я напишу", бригадир злякався: "Та Бог з тобою, дам уже в неділю тобі якусь клячу". "Не клячу, а коняку") — і все це краєм уваги.

"Великі отці наші православної церкви ще в 1596 році, підкорившись волі короля Сигізмунда III, заявили про свою волю об'єднати православну церкву з римською. Звідтоді й понині ллється безвинна кров братня, незгода простих отців церкви з проізволом старших, одноосібна вільність козацька, яка вже давно згасла, пан-щизна з її долеглостями в тутешнім краю, непокірливість та ослушливість посполитих — все це призвело до лиха.

Записую не з голови власної, а користуюся гомоном людовим, яко й велено.

А з гомону того чутно:

' "Якби не унія, най кожен в своїй вірі народжується".

€ Нехай пани (пани) скасують свої закони нелюдського знущання над людом смиренним".

<А все то з-за свавілля Паців, проти них стали, прокляття на голову Пулавському".

<Якби не братства на Україні, котрі прагнуть до панства".

<Якби король Станіслав її звернув свій зір ще на початку рушення людового, тому б не бувать".

"Гомін любови, це глас минулого, це свідок содіяно-го, але прислухаться треба на всі сторони, щоб розібратися, проте мені велено займатися осудом Божим, на те й веління зась видане володарем Чигиринським.

На щире прохання людове, братії монастирської, записати убіенних винуватців 1768 р. до граматики за упокій, за наказом Чигиринського деканату і володаря староства — заборонено.

Дозволено: в церковному акті лише заактувати ім'я головних звинуватців 1768 р., міста, де вчинені злочини ними, всі гріхи содіяні ними великій республіці Польській вітчизні нашій.

День суботній, рік 1789.

Монастир св. Миколая, заштатний Медведівський.

с3 дозволу: володаря староства Чигиринського, деканата та настоятеля церкви св. Миколая від 1785 року, дозвіл писаний і мається в книзі ревізій за 1785 рік, л. 12.

З доносу писаного, суболтерна Братства містечка Жа-ботина, пана Гната Воронича, звісно: в лісах Мотронів-ських, навколо містечка Жаботин зкучилось велике зборище черні, в містечку недозволений постій козачий в 500 ч. кінних та 200 ч. пішма. Отаман зборища сотник Харко та поміч�