Казка І Жив на світі їжачок Колько Колючка. І жив на світі зайчик Кося Вухань. Гарні були хлопці, але боягузи страшенні. Всього на світі боялися. Боялися темряви і боялися сонця. Боялися блискавки і боялися грому. Боялися вітру і боялися дощу. Навіть тіні власної боялися. А найдужче боялися хуліганів. То прибіжить Колько Колючка до мами-їжачихи: — Ой, мамо, мамо! До нас у двір хулігани вдерлися! Вийде мама-їжачиха на ганок, — а у дворі дві маленькі жабки стрибають. То Кося Вухань прибіжить до мами-зайчихи: — Ой, мамо, мамо! За мною хуліган женеться! Мама-зайчиха визирне у віконце, — а там метелик літає. Ну що ти з тими страхополохами зробиш!.. І вмовляли їх батьки, і соромили, і сварили — нічого не допомагало. Так і жили їжачок Колько Колючка та зайчик Кося Вухань боягузами. За мамині спідниці ховалися та звідти на білий світ з острахом позирали. Всі лісові діти бавляться, пісень веселих співають, а вони сидять за маминими спідницями і тремтять. Навіть один з одним не гралися, хоч і жили по-сусідству. Та от якось ясного сонячного ранку зустрілися біля перелазу мама-зайчиха з мамою-їжачихою. — Здрастуйте, тітонько Вухань, — сказала мама-їжачиха. — Ви чули новину? На Великій Галявині відкривається спеціалізована лісова музична школа з ведмежою мовою викладання. Борсучиха вже записала туди свого Борю. — Ах, що ви кажете, кумасю Колючко! — сплеснула мама-зайчиха лапами. — Спеціалізована музична школа? Та ще з ведмежою мовою викладання? Побіжу чоловікові скажу. Тато-заєць сидів на ганку і читав "Лісову газету". — Гм, — сказав він, почувши новину. — Спеціалізована музична школа? З ведмежою мовою викладання? Це інтересно. Треба й нашого страхополоха записати. Може, хоч школа допоможе його у звірі вивести. А то ж тіні власної боїться. Зайченя Кося, що тремтіло тут же біля ганку і все чуло, здригнулося й заскиглило: — Ой!.. Я не хочу-у!.. Я боюсь… — Тебе ніхто не питає! — суворо сказав тато-заєць. — Запишемо й ходитимеш. — Ну що ти, синку, — лагідно сказала мама-зайчиха. — Всі ж дітки ходитимуть. Не бійся. Мама-зайчиха тут же причепурила Косю, вдягла йому новенькі штанці, білу сорочечку й повела на Велику Галявину. Вийшли за ворота, гульк — а з сусіднього двору мама-їжачиха вже Колька Колючку веде. Записував у школу сам директор Бурмило Михайлович Ведмідь. Він сидів за березовим столом і суворо позирав на майбутніх учнів крізь великі окуляри. — Прізвище! — Вухань! — чемно сказала мама-зайчиха. — Прізвище! — не глянувши на неї і наче не чуючи, повторив директор. — Вухань! — знову сказала мама-зайчиха. — Прізвище! — підвищивши голос, утретє сказав Бурмило Михайлович. — Та Вухань же! — розгублено пролепетала зайчиха. — Я вас, мама, не питаю! — сердито обернувся до неї директор. — Хай сам скаже. Він що у вас — глухий? А ще хоче у музичну школу? — Та що ви! Що ви! У нього абсолютний слух! Подивіться, які в нього вушка! — Так чого ж він мовчить? — Він… він у мене… дуже скромний, — мама-зайчиха підштовхнула сина. — Ну, кажи, Косю, кажи!.. Та Кося Вухань тільки прищулив вуха і сховався за мамину спідницю. — Гм… — насупився Бурмило Михайлович. — Гм… Скромний!.. Ну, добре, перевіримо його здібності до ведмежої мови. А скажи-но, Вухань, "р-р-р" по-ведмежому. Кося безпорадно подивився на маму, швидко-швидко закліпав очима й скривився. — Ну! — нетерпляче сказав директор. Кося розтулив рота, але з того рота не вилетіло ані звуку. — Що? — схилився й приставив лапу до вуха Ведмідь. — Повтори. Не чую! — А-а-а!.. — не витримав і заридав на всю галявину зайчик, притискаючись до мами. — Ой, вибачте, — забідкалась мама-зайчиха. — Він у мене такий вразливий, такий вразливий… — Розумію, — лагідно сказав директор Ведмідь. — Але й ви зрозумійте: у нас школа не звичайна, а спеціалізована. З ведмежою мовою викладання. Вчителі — із столичного зоопарку. У нас вимоги. — Він буде вчитися. Я вас запевняю. Це він від незвички. Він буде гарно вчитися. От побачите… Не кращі справи були й у Колька Колючки. І він не міг сказати "р-р-р" по-ведмежому. Замість "р-р-р" у нього виходило чогось "хрю". І з слухом у Колька було погано, вушка в нього були маленькі, за голками ледь помітні. Але й Косю, і Колька все ж прийняли. Незважаючи на суворість. Бурмило Михайлович мав добре серце. — Ой і нащо мені ота спеціалізована музична школа! — ридав Кося Вухань, ідучи з мамою додому. — Та ще й з ведмежою мовою викладання! Ой, я нещасний! Горе мені з тобою і з твоєю школою!.. — Мовчи, синку! Мовчи, дурненький! — казала мама-зайчиха. — Нічого ти не розумієш. Усі зараз оддають своїх дітей у спеціалізовані школи. Колько Колючка теж ридав, ідучи додому. І його мама-їжачиха казала, що він дурненький і нічого не розуміє, і що без знання іноземних мов нікуди зараз не поткнешся. Заперечувати щось було пізно. Наступного дня уранці Кося Вухань та Колько Колючка узяли в лапи портфелики, букети лісових квітів і почеберяли на Велику Галявину. II Біля школи вже зібралися учні. Вони скупчилися перед ганком, попідбирали хвости в кого такі були) й чекали появи директора. Що й казати, завжди якось лячно починати у житті щось нове. А якщо ти взагалі боягуз, то й поготів. Жив ти біля маминої спідниці, за все відповідала мама, оберігала тебе від усіх небезпек, тривог і неприємностей, а ти тільки їв, спав і розважався. І от раптом мама лишилася десь за парканом, а ти сам один вперше йдеш у ще незнаний, сповнений несподіванок світ. Ноги в тебе підгинаються і тремтять. У роті сохне, у грудях пече, а в животі тенькає і холоне. Кося Вухань стояв поряд з Кольком Колючкою і так голосно цокотів зубами, що Колько раптом повернувся і злякано спитав: — Ой, що це? — З-зуби, — затинаючись, чесно признався зайчик. — Боїшся? — спитав Колько. — Б-боюсь, — признався Кося. — І я боюсь, — сказав Колько. — Давай разом боятися. — Давай! І такий він раптом став Косі дорогий, цей їжачок Колько, що Кося обняв би його зараз (якби не оті колючки!) "От з ким я дружитиму!" — одразу вирішив він. І йому стало трохи легше. Нарешті на ганок вийшов директор Бурмило Михайлович Ведмідь. За ним вчителі — пантера, жирафа, лисиця, слон, мавпа і бегемот. — Здрастуйте, діти! — урочисто сказав Ведмідь. — Вітаю вас з початком навчального року в нашій школі. Дозвольте представити вам ваших учителів. От! Будь ласка! Класним керівником у вас буде Пантера Ягуарівна. Вона викладатиме лісову математику. Лісознавство викладатиме Лисавета Патрикіївна. Лісторію, тобто лісову історію, — Мамонт Африканович. Лісографію, тобто лісову географію — Жирафа Жирафіївна. Фізкультуру — Макак Макакович. Спеціальний музичний предмет сольфеджіо — Бегемот Гіпопотамович. А ведмежу мову викладатиму я сам… Сподіваюсь, що всі ви будете вчитися старанно і сумлінно, не завдаватимете клопоту вчителям, і мені не доведеться викликати в школу ваших батьків… А тепер — у клас! Починаються уроки. Бурмило Михайлович закалатав у великий лісовий дзвоник. На першому уроці Пантера Ягуарівна знайомилася з класом. Крім зайчика Косі Вуханя та їжачка Колька Колючки, в класі були: з хлопчиків — лисеня Рудик Лисовенко, ведмежа Михайлик Ведмеденко, вовченя Вовчик Вовченко і борсученя Боря Сук: з дівчаток — рисеня Раїска Мняу, лісове козеня Зіна Бебешко, лосеня Соня Лось та білченя Вірочка Вивірчук. Кося Вухань, звичайно, сів за одну парту з Кольком Колючкою. Але де ви бачили, щоб у першому класі вас одразу посадили з ким ви хочете. Познайомившись з усіма, Пантера Ягуарівна почала усіх пересаджувати… Косю Вуханя посадила з Вовчиком Вовченком, а Колька Колючку з Раїскою Мняу. Не минуло й п'яти хвилин, як Вовчик Вовченко вкусив Косю за вухо. — Т-ти чого?! — сахнувся Кося. — Просто так, — вищирився Вовчик і знову вкусив Косю за вухо. — Перестань! — стиха зойкнув Кося. — Ги! Не перестану, — знову вищирився Вовчик. — Хіба можна таке вухо не вкусити! Колосальне вухо! Спеціально для того, щоб кусати. Ги-ги-ги! — Ти що — хуліган?! — Хуліган! — гордо сказав Вовчик. — А ти хто — заєць? — Заєць… — Ги-ги!.. Заєць! Заєць! Боягуз! — Чого це б-боягуз… — почервонів Кося. — Я просто… просто собі заєць. — А от і не просто! Заєць — значить, боягуз. Усі зайці боягузи. І ябеди. От я знаю, ти зараз піднімеш лапу і скажеш Пантері, що я тебе за вухо вкусив. Скажеш? Скажеш! Кося не встиг нічого відповісти, бо в цей час Пантера Ягуарівна повернулася до них і сказала: — Вухань і Вовченко! Ви чого розмовляєте на уроці? На уроках розмовляти не можна. Ану піднімись, Вухань, і розкажи всьому класу, про що це ви говорили. Нам усім цікаво послухати. Кося підвівся, похилив голову і втупився в парту, не кажучи ні слова. — Ну, чого ж ти мовчиш? — спитала Пантера Ягуарівна. — Ану ти, Вовченко, розкажи, як він соромиться. Вовчик підвівся, шморгнув носом і сказав: — А… а він укусив мене за вухо. — Що?! От тобі й на! Чого це? — здивувалася Пантера Ягуарівна. — Не знаю, — знизав Вовчик плечима. — Я його сам питав. А він каже: "Просто так. Захотілося і вкусив". Я йому кажу: "Не можна кусатися на уроках". А він: "Мовчи, — каже, — бо ще за носа вкушу. І скажу, що не я тебе, а ти мене вкусив". От. — Це правда? — звернулася Пантера Ягуарівна до зайчика. — Це… це в-він мене вкусив, — ледве стримуючи сльози, вимовив Кося, вражений вовчиковою підступністю. — От бачите! Що я казав! — вигукнув Вовчик. У класі засміялися. — Ну, гаразд! Сідайте! І поводьтеся так, як належить учням спеціалізованої лісової школи, — суворо сказала Пантера Ягуарівна. На перерві їжачок підбіг до похнюпленого зайчика. — Що? Що там у вас трапилося? — Та от… вкусив мене… Ще й ославив на цілий клас. От! — Кося показав сліди вовчикових зубів на своєму вусі й схлипнув. — Як я тепер з ним сидітиму? От горе!.. І такий розпач, такий відчай був у зайчиковому голосі, що в їжачка аж сльози на очі навернулися. — От же ж хуліган Вовчик! Ну, не плач, не плач, Косю! Треба зробити так, щоб нас знову з тобою разом посадили. — А як? — Я зроблю. От побачиш. Щойно почався наступний урок, як Раїска Мняу, що сиділа поряд з їжачком, піднесла вгору лапу. — Пантеро Ягуарівно! Скажіть йому! Він колеться. — Колючко! Ти чого колешся? — Я ненавмисне. Я більше не буду. Та минуло кілька хвилин, і Раїска знову піднесла лапу: — Пантеро Ягуарівно! Він знову колеться! — Колючко! Припини негайно! — суворо сказала Пантера Ягуарівна. — Я ж ненавмисне. Ненавмисне. Минуло ще кілька хвилин, і рисеня вискочило з-за парти: — Пантеро Ягуарівно! Я не буду з ним сидіти! Він весь час колеться. — Колючко! Ти що собі дозволяєш! — Ну, хіба я винен, що в мене… що в мене голочки?… Хіба я винен? — жалібно шморгнув носом їжачок. — Пантеро Ягуарівно! Пересадіть мене! Будь ласка, пересадіть! Я не можу з ним сидіти, — загундосила Раїска Мняу. — Що ж робити? — замислилась класна керівничка. — Всі парти зайняті. І ніхто ж, мабуть, не захоче пересідати… — Мене! Мене пересадіть до Колючки! — підскочив з витягнутою лапою Кося. — Я голочок не боюсь. — Ну що ж! Для дисципліни це буде навіть корисно. І ви з Вовченком перестанете розмовляти. І взагалі… Пересідайте! — У-у, зрадник! Тепер через тебе я із спідницею сидітиму, — просичав Вовчик Вовченко, коли Кося Вухань забирав з парти свої речі. Та зраділий зайчик тільки пхикнув у відповідь… III Проте Кося Вухань радів передчасно. Тільки-но Раїска Мняу сіла біля Вовчика, як він і її вкусив за вухо. Але рисеня саме було з хижацького роду. Не довго думаючи, воно так дряпонуло кігтями Вовчика по носі, що той аж завищав. І всю велику перерву зализував ніс. Більше він Раїску не чіпав. А увесь свій гнів переніс на Косю, наче то зайчик його подряпав. Відтоді Вовчик не давав Косі проходу. Він підстерігав його всюди, де тільки міг, на перервах, перед уроками, після уроків, — ганявся за ним, кусав його за вуха, за хвостик, і тільки швидкі ноги рятували зайчика. Дома Кося вмивався сльозами. — Не піду-у я більше у школу-у! Не піду-у! — ридав він, трагічно мотаючи головою. — Не треба мені того сольфеджіо-о-о! Не треба мені ведмежої мо-о-о-ви! Не піду-у! Не піду-у-у!.. — Та що ти, синку! Що ти кажеш! — вигукувала мама-зайчиха. — Це ж така школа! Така школа!.. Вчителів запросили із столичного зоопарку! Такі спеціалісти! Усі батьки в захопленні. Хочуть просити, щоб відкрили ще й вечірню школу для дорослих. А ти… І правда… На уроках у школі було цікаво. Нічого не скажеш. І викладачка лісознавства Лисавета Патрикіївна добре розказувала, як треба берегти рідний ліс, які в ньому ростуть дерева, рослини, які живуть звірі й пташки, чим вони цікаві… І Жирафа Жирафіївна захоплююче розповідала про лісову географію, про північну тайгу, про південні джунглі та всяке інше… А коли бували уроки лісової історії, всі просто роти роззявляли, слухаючи оповіді слона Мамонта Африкановича про прадавні доісторичні праліси, де жили різні химерні плазуни і велетенські динозаври, саблезубі тигри і печерні ведмеді, волохаті носороги і літаючі ящери… А музика!.. Всі в лісі просто показалися на тій музиці У кожній норі, у кожному дуплі, у кожному барлозі тільки й розмов було, що про музику. — Ах, ви знаєте, моє лисеня вже співає — ну просто як соловейко! — А ми своїй білочці купили вчора піаніно. Так намучились! Ледве втягли у дупло. Мій Михайлик такий здібний, такий здібний! Навіть хропе уві сні по нотах! Так! Що й казати! Уроки в школі були цікаві. Але що ті уроки, як після них тебе щодня підстерігає десь Вовчик Вовченко, і кусає тебе за хвіст, і зав'язує тобі вуха вузлом на голові, і знущається неймовірно! Гірше всякого динозавра, хуліган поганий!.. Втім, не лише Косі діставалося від Вовчика. Він до всіх чіплявся, всіх дражнив, з усіх глузував. — Рудий! Руда кандала! Пожежна команда! Море горить! — кричав він лисеняті Рудикові Лисовенку. — Щітка! Швабра! Почисть мені черевик! — свистів він Колькові Колючці. Наш борсук Боря Сук Неспособний до наук, — виспівував він, танцюючи і кривляючись перед борсученям (хоча сам був ледар і двієчник). Дівчатам він показував язик і ганявся за ними, вигукуючи дражнилки: Вірочка-вивірочка, В тебе в носі дірочка! Або: Ой, глядіть, Щоб Соньку Лось Нам побить Не довелось! Або: Бебешко, Бебешко! Дурна твоя довбешка! Тільки Раїску Мняу він не зачіпав, наче її й не було в класі. А до директорового родича Михайлика Ведмеденка навпаки — пробував під'їжджати з дружбою. Обіймав його за плечі й казав: — Ти, Михайлику, — молоток! А вони всі — мурашня. Я їх усіх однією лівою. А за тебе я заступатимусь. Як тебе хто зачепить — скажи тільки мені! Але Михайлика й так ніхто не зачіпав. І відмінникові Михайлику не потрібна була дружба розбишаки й двієчника Вовчика. Він і сам міг за себе постояти. "Ех! Мені б отакі біцепси!" — зітхав Кося, заздрісно дивлячись на Михайлика. Але де було зайчикові узяти ведмежі біцепси?… — І що його робити? Як його далі жити на світі? — скрушно хитав головою Кося. — Хоч лягай і вмирай. — Ох-ох-ох… Кепські наші справи, — і собі хитав головою Колько. — Слабаки ми з тобою. Слабаки й боягузи. Горе нам! Кожен може нас покривдити, кожен може зганьбити… А Вовчик розперізувався що не день більше й козакував у класі, як тільки хотів. Слухай, Колько, — сказав якось зайчик їжачкові. — А давай, може, займемося спортом. Га? — Га? Яким спортом? — Ну… "яким-яким"!.. Таким, щоб стати — о! — і зайчик випнув груди й зігнув у лікті лапу. — Наприклад, боксом. — О! Це — думка! Давай! Щоб Вовчикові тільки — бемц! Він — беркиць, і ногами вкрився. Гайда! Фізкультуру в лісовій школі викладав знаменитий спортсмен, колишній чемпіон лісів і джунглів серед мавп Макак Макакович Лапундер. Два роки тому він залишив великий спорт і перейшов на тренерську роботу. — Та-ак! Значить, хочете займатися спортом?… Прекрасно! Прекрасно, мої юні друзі! Прекрасно! — Макак Макакович радісно усміхнувся. — Яким видом? Боксом? О! Чудово! Прекрасний вид спорту. Справжній бокс — де мистецтво. Це — краса! Це — музика! Але боксер, товаришочки, передусім мусить бути всебічно розвиненим спортсменом. Ранкову фіззарядку робите? Їжачок і зайчик перезирнулися. — Не… не завжди, — зітхнув Кося. — Ага, — опустив очі Колько. Чесно кажучи, ранкової фіззарядки вони не робили зовсім. Якось не виходило, не вистачало часу. Поки встанеш, поки вмиєшся, поснідаєш, вже й до школи час. — Ану перевіримо вашу загальну фізичну підготовку. Макак Макакович підвів їх до дерева і сказав: — Хапайтеся за нижню гілку і підтягайтесь. Побачу, скільки разів зможете підтягтися. Кося й Колько вхопилися передніми лапами за гілку і повисли, звиваючись черв'яками. Хоч як вони кректали хоч як старалися — жодного разу підтягтися так і не змогли. — Так… — сказав Макак Макакович. — Фізична підготовочка, самі бачите, кепська… Негодященська підготовочка. М'язи у вас, вибачте, як у слимаків. Кисіль, а не м'язи. Значить, так… Поки фіззарядочку регулярно щодня не робитимете, — до мене й не підходьте. А взагалі я б вам радив записатися не в секцію боксу, а в секцію художньої гімнастики. Більше вам підходить. "Ага! — подумав Кося. — Вовчик мені буде вуха вузлом зав'язувати, а я йому в цей час показуватиму вправи з художньої гімнастики! Ні!" — і ображено сказав: — Я у секцію боксу. Тільки! — І я, — сказав Колько. — Ну, побачимо, — сказав Макак Макакович. — Поки що говорити рано. — Ех, — тяжко зітхнув Кося, виходячи із спортзалу. — Видно, не судилося нам стати — о! Видно, ніколи нам не покарати хулігана Вовчика. Ех! — Слухай, — сказав Колько. — А може, справді давай спробуємо регулярно робити оту фіззарядку. — Я знаю… — здвигнув Кося плечима. — Може, давай… — Тільки не просто так, а всерйоз. Щодня, обов'язково, хоч би там що. І будемо заодно гартувати волю, виявляти характер. От давай поклянемось, що з завтрашнього ранку і почнемо. — Ну, давай, — погодився Кося. — Ти чим будеш клястися? — спитав Колько. — Не знаю… А чим треба? — От поклянися вухами. Вони з усього, що в тебе є, найгарніші. — А ти поклянись голочками. — Гаразд. — Клянусь вухами! — урочисто сказав Кося. — Клянусь голочками! — урочисто сказав Колько. На тому й розійшлися. IV Уночі Косі Вуханю наснився сон. Ніби йде він лісом. А назустріч йому Вовчик Вовченко. — Гей, косоокий, дай закурить! — хриплим голосом каже Вовчик. — Я не курю. І тобі не раджу. Це шкідливо для здоров'я. Особливо дитячого, — з гідністю відповідає Кося. — Що-о?! Ти ще патякаєш?! Інфузорія! — визвірюється на нього Вовчик та — клац-клац! — зубами біля самісінького Косиного носа. — Ех! — розмахується Кося та тільки — бемц! — Вовчика по зубах. Вовчик — беркиць! — і ногами вкрився. Нокаут!.. Лежить — очі заплющив, язика висолопив, ледве дише. Тоді одне око розплющив, скривився жалібно: — Я більше не буду-у!.. Підійшов до нього Кося й каже благородно так: — Вставай! Я тебе прощаю. Вставай! Вставай! Вставай, синку, а то в школу запізнишся. Прокинувся Кося — а то мама будить. Приснилося! А вставать же ж не хочеться! Ой, не хочеться! — Я ще трошки! Ще трошечки! Так же ж солодко спиться уранці! Та ще ж такий сон наснився. Ще б же надивитися на поверженого Вовченка, порадіти хоч у сні з його поразки, зі своєї перемоги, з благородства свого… Так ні ж… — Вставай, Косю! Вставай! Ет! Нічого ви, мамо, не розумієте!.. Встав зайчик, потарабунився напівсонний вмиватися, зуби чистити, снідати, одягатися, до школи збиратися. На ходу досипає. Нарешті мама портфелика йому в руки — тиць! — у щоку — цмок! — Біжи, синку! Вибіг Вухань з дому і — через ліс навпростець до школи… І тільки тут — ой, леле! А фіззарядка?! Тільки ж учора з Кольком Колючкою клялися вухами й голочками — робити її щодня обов'язково, хоч би там що. І — на тобі! — першого ж дня-забув! Ні! Краще в школу запізнитися, ніж клятву порушити. Поставив Кося портфелика під кущем і ну фізичні вправи робити — лапами вимахувати, до землі схилятися, присідати… — Раз-два-три-чотири! Раз-два-три-чотири! Захопився, аж самому весело стало. Аж співати захотілося. Воно й справді непогана річ — ота фіззарядка! Останню вправу зробив, хокнув. О! — тепер і до школи можна. Обернувся до куща. Глип! — а портфелика нема! Що таке? Навіть очам не повірив. Щойно ж отуто стояв під кущем. І раптом — зник. Як і не було. Кинувся Вухань туди-сюди. Куш оббіг, усе винишпорив. Нема портфелика та й годі. Мов корова язиком злизала. Розгубився зайчик. Озирнувся безпорадно. — Гей! Хто там балується? Оддайте! Я ж у школу запізнюся. Та мовчить ліс. Не озивається ніхто. І раптом страх, мов холодною ковдрою, огорнув зайчика. І вже за кожним кущем, за кожним деревом хтось лихий ввижається. Не витримав Кося, та я-ак дремене. Уроки вже почалися. Було тихо й моторошно, як буває завжди, коли прогулюєш урок. Всі отам, за дверима, у класі. А ти один у незвично тихому шкільному коридорі. І тільки десь далеко на сходах лунко брязкотить відром прибиральниця тітонька Бобриха. І така тебе огортає тривожна самотність, наче ти лишився один на цілому світі. Ні! Подалі від цих порожніх шкільних коридорів! Кося вислизнув на подвір'я і забився у густі чагарі за спортмайданчиком. Сидів, зітхав і чекав перерви. Туга й розпач краяли серце. Що робити?… На другому уроці ведмежа мова. Сам директор Бурмило Михайлович питатиме. А зошит з домашнім завданням у портфелику лишився. Що казати? Чим пояснити? Хто ж тобі повірить, що ти робив фіззарядку не дома, а в лісі, по дорозі до школи. Ніхто не повірить. Тільки сміятимуться. Та й справді — непереконливо… А додому без портфелика як вертатися?… Просто безвихідь якась… Хоч сядь та й плач!.. Нарешті пролунав дзвоник. І враз шкільне подвір'я сповнилося галасом і гармидером. Сміх, дзявкіт, вищання… Лісові дівчатка через скакалки стрибають, у "класи" грають. Лісові хлопці у футбола, у квача завелися… Один тільки їжачок Колько Колючка, сумний, ходить по подвір'ю, мов неприкаяний. Турбується, що нема Вуханя, друзяки вірного. — Колько! — стиха гукнув зайчик, коли їжачок проходив повз чагарі. — Ой! — стрепенувся Колючка та до Вуханя у чагарі. — Це ти? Що таке? Що сталося? Розказав йому Кося про свою біду, про свою пригоду. — І що мені тепер робити — просто не знаю… Ні в школу, ні додому. — Та ти що! — вигукнув їжачок. — Ходім зараз же на урок! — Без зошита? На ведмежу? Ти що! — Ну й що! Я тобі свого дам. — А ти? — А я викручусь. Ти ж знаєш! Їжачок Колько Колючка виявився дуже здібний до мов. Усе схоплював на льоту. У нього було тепер таке ведмеже "р-р-р", що йому заздрив навіть Михайлик Ведмеденко. А Бурмило Михайлович ставив їжачкові самі п'ятірки. — І ми ж поклялися виявляти характер! Ти що — забув? — Тобі легко виявляти характер. У тебе портфель на місці,— зітхнув Кося. — Та побігли швидше, а то вже дзвоник! Кося ще раз зітхнув і повільно поплентався за Кольком у клас. Бурмило Михайлович одкрив журнал і подивився на клас поверх окулярів: — Хто не виконав завдання, піднесіть лапу! Всі завмерли. Лапу не підніс ніхто. — Гаразд. Починаю викликати. Кося Вухань ліг на парту грудьми й сховався за спину Соні Лось, що сиділа попереду. — Вовченко! "Ху! — полегшено видихнув Кося. — Пронесло!" — А скажи, Вовченко, що було задано на сьогодні. — Е-е… на сьогодні було… е-е… задано… було на сьогодні… е-е, — Вовчик енергійно махнув лапою знизу вгору (що означало: "Підказуйте, чорти, швидше!") — Провідміняти "ведмідь", — підказала Зіна Бебешко. — Проведмежати… е-е… о-о… ведмінь… — прохарамаркав Вовчик. — Хе! — скривився Бурмило Михайлович. — Ну, давай, "ведмежай", артист! Тільки не підказуйте! Хай сам "ведмежає". Вовчик Вовченко безпорадно озирнувся навколо й почав: — Ну… ну… я… е-е… я — ведмідь… ти-ведмідь… він — ведмідь… Ми… е-е… ведмеді… ви — ведмеді… вони — ведмеді… — Овва! Багато вас, ведмедів, назбиралося, — усміхнувся директор. Клас зареготав. — Хе-хе-хе-хе-хе! — й собі дрібно засміявся зайчик. Що й казати — приємно, коли твій ворог пече раків. — Ану скажи, Вухань, як треба. Останнє "хе" застряло у Косі в горлі. Коли тебе отак зненацька викликають, якщо ти навіть і знаєш, все у тебе з голови одразу — фіть! — і нема. — Я… е-е… я… е-е… — забелькотів Кося. — Ведмідь, ведмедя, ведмедю… — швидко зашепотів, підказуючи, Колько Колючка. — Відмідь… — механічно повторив Кося і замовк, від хвилювання не в змозі більше нічого сказати. — І ти — ведмідь? — здивувався Бурмило Михайлович під загальний регіт класу. — Ну це вже занадто. Колючко! — Ведмідь, ведмедя, ведмедю… — зататакав, як з кулемета, їжачок. — Сідайте всі! — Бурмило Михайлович поправив на носі окуляри і взяв у лапу авторучку. — Значить, так… Вовченко — одиниця! Вухань — одиниця! Колючка — двійка… за підказку… Переходимо до нового матеріалу. — Пхе! — презирливо скривився Вовченко, сідаючи на місце. — Ну й нехай! Потрібна мені та ведмежа! І взагалі уроки! То тільки боягузи і ябеди уроки вчать! Кося Вухань та Колько Колючка промовчали. V Після уроків Колько сказав Косі: — Не переживай! Виправимо! Ходім краще в ліс та пошукаємо гарненько твого портфеля. Може, ти його просто погано шукав. І друзі побігли в ліс. Портфеля не було. Але з-за куща раптом долинули звуки: — Ля-ля-ля-ля! Ля-ля-ля-ля! Кося й Колько обережно розсунули віти. За кущем на траві лежав учитель сольфеджіо Бегемот Гіпопотамович. Він тримав у зубах квітку, мрійливо дивився в небо і тихенько мугикав пісню без слів. — Тю! — здивовано прошепотів Кося й подивився на Колька. — Тю! — здивовано прошепотів Колько й подивився на Косю. Серед усіх вчителів школи викладач сольфеджіо Бегемот Гіпопотамович був найбільший дивак. Він ніколи не розлучався з мідною трубою, яка називалася красиво і урочисто — тромбон. Вона сяяла і вигравала на сонці так, що було боляче дивитися. Подейкували, що ця труба не мідна, а золота. Її так і називали — золотий тромбон. Коли Бегемот Гіпопотамович грав на золотому тромбоні, всі пташки в лісі припиняли спів і мовчки слухали. Бегемот Гіпопотамович до безтями любив музику. На першому ж уроці він сказав: — Сольфеджіо — це найголовніший предмет з усіх предметів. Він розвиває слух, вчить співати по нотах, вчить глибоко розуміти музику. А музика — це найпрекрасніше з усього, що тільки є на світі. І широко роззявляючи свого величезного рота, в якому стирчали тільки два зуби, Бегемот Гіпопотамович заспівав: — До! Ре! Мі! Фа! Соль! Ля! Сі!.. — прокашлявся і сказав: — З оцих семи нот складається вся музика світу. От як вони звучать на тромбоні! — і він заграв на тромбоні, потім знову прокашлявся і сказав: — А от як вони пишуться! — і написав ноти на дошці. — А тепер будемо співати по нотах! — і він заспівав: До! Ре! Мі! Фа! Соль! Ля! Сі!.. Нумо заспіваймо всі!.. — До-о! Ре-е!.. — затягли учні. — Добре-е!.. — підхопив Бегемот Гіпопотамович. Того, хто співав правильно, Бегемот Гіпопотамович називав "цяця-ляля" і частував цукеркою. Але то було не часто. "Добре знають ноти тільки бегемоти!" — любив повторювати учитель сольфеджіо. У глибині душі він, мабуть, вважав, що по-справжньому розуміти музику може тільки він один. Часто у самотині він ходив лісом, замріяний, з квіточкою в зубах, і прислухався до лісових звуків. А потім грав на золотому тромбоні щось невимовно гарне і мелодійне. Або лежав у траві і, наставивши вухо, слухав, як гуде у квітці джміль чи якась інша комаха і усміхався блаженно, немов слухав симфонію. Кося Вухань був у Бегемота Гіпопотамовича "цяцяляля", а Колько Колючка, на жаль, ні. Кося, як правильно казала мама-зайчиха, мав абсолютний слух і чув за п'ятсот метрів те, чого Колько й за десять метрів не чув. Бегемот Гіпопотамович дуже цінував Косині музичні здібності і казав, що Кося може стати навіть солістом. Невже це він узяв Косиного портфеля? Для чого? Дивина! Та підійти і спитати друзі не насмілилися. Розгублені й здивовані поверталися вони додому. Татові й мамі Кося сказав, що портфеля просто загубив. Батьки насварилися, але — робити нічого — придбали нового. І зошити й підручники теж. Минуло кілька днів. І кожен день приносив несподівану новину. Щодня в когось щось пропадало. У Рудика Лисовенка пропав новенький футбольний м'яч. У Зіни Бебешко пропало дзеркальце. У Соні Лось — шовкова хусточка. У Борі Сука — авторучка. У Вірочки Вивірчук — мішечок горішків. У Колька Колючки — альбом для малювання, у Михайлика Ведмеденка — горщик меду. А в Раїски Мняу — перебивні картинки. Всі дивувалися, не знаючи, на кого й думати. А Колько й Кося з розпачем позирали на Бегемота Гіпопотамовича, не сміючи й натякнути нікому про свої підозри. Лише у Вовчика Вовченка нічого не пропало. І то тільки тому, що несподівано пропав він сам. Чогось перестав ходити до школи. — Може, захворів? — стурбовано сказала Пантера Ягуарівна. — Треба його провідати. Кому ми це доручимо? Ми доручимо це Вуханю й Колючці. Вони живуть якраз на тому кутку лісу, де й Вовченко. Кося глянув на Колька, Колько глянув на Косю, і обидва так скривилися, наче проковтнули по кислиці. — Чого це ви кривитеся? Чого кривитеся? Га? Як вам не соромно! — з обуренням сказала Пантера Ягуарівна. — Попросили їх провідати хворого товариша, а вони кривляться! Фу! Хіба можна бути такими! Дівчатка теж обурено подивилися на них і теж сказали "Фу!" Виходу не було. VI Вони йшли до Вовчого Яру, де жив Вовчик з батьками, і тремтіли. — Може, не підемо? — тихо сказав Кося. — Засміють, — зітхнув Колько. — Засміють, — погодився Кося. — Та й характери ж домовились гартувати, — скривився Колько. — Домовились… — зітхнув Кося. — Але як з'їдять нас разом з нашими характерами, кому вони тоді будуть потрібні… — Ех!.. Тато-вовк витрушував на подвір'ї дублянку з овечої шкури. — Здрастуйте, дядю вовк! — здалеку привіталися Кося й Колько. — Пррривіт! — прищулив на них хиже око тато-вовк. — Як поживає ваш В-вовчик? — загукав здаля Колько Колючка. — Як його з-здоров'я? — загукав Кося Вухань. — А що йому ррробиться? Добррре поживає ледащо. У школі він. — У шко-олі? — так і вклякли Кося й Колько. — А що? Нема його в школі? Прогулює, сатана? — Га… — гакнув Кося. — Бе… — бекнув Колько. — Ви мені не гакайте, ви мені не бекайте! Кажіть правду! — тато-вовк зробив крок уперед. Наступного кроку друзі чекати не стали. Повернулися і чимдуж дременули. — Ну, тепер Вовчик нам дасть! — з жахом сказав Кося, коли вони вже були на безпечній відстані. — Цього він нам не подарує. — А ми хіба винні? — Винні не винні, розбиратися він не буде. Вони йшли лісом, похиливши голови, і спотикалися від горя. Світ їм тьмарився в очах. Якщо без усякої причини Вовчик не давав їм проходу, то що ж буде тепер?… І раптом вони почули у гущавині чиїсь підозрілі голоси. Спинилися, прислухались. — Ти що — нещастя захотів?! — грізно казав чийсь неприємний хрипкий голос. — Насміхаєшся з мене?! Барахло мені якесь тягаєш! — Та я… Та ви… — друзі навіть не одразу впізнали голос Вовчика Вовченка, такий він був улесливий і жалюгідний. — Нащо мені перебивні картинки?! Га?! Перебий їх собі на лоба! А мені давай цінні речі. Зрозумів? — Так я ж стараюсь, стараюсь, але… — Одне слово — якщо сьогодні увечері не принесеш до печери в Урочище Сивого Беркута щось путнє — я тобі покажу, хто такий шакал Бацила! Я жартувати не люблю… Іди! Кося й Колько зіщулились і перестали дихати. З кущів вийшов Вовчик Вовченко. Похнюплений, з підібганим хвостом, він був зовсім не схожий на те зухвале вовченя, яке звикли бачити у школі Кося й Колько. Тягнучи по землі портфеля, він прочовгав повз принишклих у траві друзів і зник за деревами. Хвилин п'ять зайчик та їжачок не наважувались ворухнутися. — Ну?! — нарешті тихо видихнув Колько. — Ага! — тільки й зміг вимовити Кося. Що там казати. Все було зрозуміло без слів. Вовчик Вовченко зв'язався з дорослим злодієм — шакалом Бацилою, і той примушує його красти. Ой! Ой! І ще раз — ой! У Колька від страху ворушилися колючки, а в Косі дрібно тремтів хвостик. Справжній страшний дорослий хуліган був десь зовсім близько, за два кроки від них, у заростях. Довго ще лежали їжачок і зайчик у траві, прислухаючись до найменшого звуку. І лише коли пересвідчились, що шакал Бацила давно пішов, одважились нарешті підвестися. Додому вони бігли так, що серця у них вискакували з грудей. І тільки біля воріт почули себе у безпеці. — Ну?! — сказав тепер уже Кося. — Ага! — видихнув Колько. — Що ж робити? — розгублено спитав Кося. — Не знаю, — безпорадно розвів лапами Колько. Становище й справді було важке. Завтра у школі Пантера Ягуарівна спитає: "Ну, як здоров'я Вовченка?" Що казати? Правду? Все розкриється, і ніхто не знає, як поведе себе шакал Бацила. Справжні злодії не зупиняються ні перед чим. Ще й віку вкоротити може і Вовчику, і їм — за те, що виказали. Не говорити правди? По-перше, вони просто не вміють брехати, ще не навчилися. По-друге, після їхніх відвідин тато-вовк може прийти до школи і… Ой! Ой! І ще раз — ой! Сумні роздуми друзів несподівано були перервані. З лісу вийшли Раїска Мняу і Зіна Бебешко. — О! Ви вже дома? — сказало рисеня. — А ми прийшли дізнатися, як там Вовченко, як його здоров'я. Від несподіванки їжачок і зайчик тільки роти пороззявляли. — Що сталося? Чого це ви такі? — збентежено спитало лісове козеня. — Що — він серйозно хворий? Йому погано? Ну, кажіть же, кажіть! — накинулась на них Раїска Мняу. Кося й Колько розгублено перезиралися і мовчали. Але від дівчаток хіба одчепишся. І друзі врешті не витримали й усе їм розказали. І про зустріч з татом-вовком, і про випадково підслухану розмову, про шакала Бацилу, про все-все. Рисеня й лісове козеня тільки охали й ахали. Очі в них зробилися круглі й великі. — Який жах! — сказала Раїска Мняу. — Який кошмар! — сказала Зіна Бебешко. — Треба щось робити! — сказала Раїска Мняу. — Бе-бе-безперечно! — підхопила Зіна Бебешко. — А що робити? Що? — сказали Кося й Колько, кліпаючи очима. — Треба якось виручати Вовченка! — вигукнула Раїска Мняу. — Інакше він загине! — вигукнула Зіна Бебешко. У Косі й Колька похололи кінцівки. — А як ми можемо його виручити? Як? — Мені здається, — сказала Зіна Бебешко. — Треба піти сьогодні вночі до Урочища Сивого Бе-беркута і… — І налякати шакала Бацилу так, щоб він на все життя зарікся чіпати неповнолітніх! — підхопила Раїска Мняу. Ой! Кося й Колько відчули, як у них щось тенькнуло і обірвалося всередині. — Ме-мене мама не пустить! — сказав Кося Вухань. — І ме-мене! — сказав Колько Колючка. — Ну, знаєте! — обурено сказала Раїска Мняу. — В таких випадках дозволу не питають. Просто ідуть і все! — Бе-безперечно! — підхопила Зіна Бебешко. — Так! — рішуче сказала Раїска Мняу. — Як усі поснуть, ми тихенько вилазимо і йдемо в Урочище Сивого Беркута. Кося зітхнув. Колько подумав і теж зітхнув. Якби все це їм говорили хлопці, вони б не вагаючись відмовилися. Знайшли б причину і відмовилися. Але перед дівчатками їм було незручно. Соромно і незручно. Все ж вони були хлопцями. До того ж вони згадали свою клятву. — Гаразд, — зітхнули вони. — Зустріч біля кривої бе-берези, — сказала Зіна Бебешко. — Не забудьте захопити світлячкові ліхтарики, — сказала Раїска Мняу. — Пароль: "Ви не бачили грушу?" Відгук: "На березі груші не ростуть!" Чао! Раїска Мняу та Зіна Бебешко, як усі дівчатка, страшенно любили таємниці і змагалися у вигадках з хлопцями. VII "А що, як просто заснути, — лежачи в ліжку, думав Кося Вухань. — Скажу завтра, що ненароком заснув та й усе". Але заснути він не встиг. Тільки-но почав дрімати, як його щось боляче шпигонуло в бік. — Вставай, сплюха нещасний! — зашепотів Колько Колючка. — Вставай! Довелося вставати і йти. В лісі було темно й страшно. У Косі не попадав зуб на зуб. — Па-пароль! — почувся біля кривої берези переляканий голос Раїски Мняу. — Та йди ти зі своїм паролем! — прошепотів Колько. — А що це у вас цокотить? — тривожно спитала Зіна Бебешко. — То в мене. З-зуби. Не бійтесь. То від холоду. З-за-мерз трохи, — ніяковіючи, прошепотів Кося Вухань. — І я… чогось, — призналася Зіна Бебешко. — З-значить, так, — прошепотіла Раїска Мняу. — Вриваємося в печеру, світимо з чотирьох боків світлячковими ліхтариками і кричимо: "Лапи вгору!" Мій тато каже, що при нападі головне — це раптовість. Кося й Колько промовчали. Вони собі просто не уявляли, як це воно все буде. Ой! Ой! І ще раз — ой! Урочище Сивого Беркута користувалося в лісі недоброю славою. То була скеляста гора, поросла колючим чагарником, на вершині якої колись вив гніздо Сивий Беркут. Колючий чагарник прикривав вхід у велику темну печеру. І саме та печера спричинилася до недоброї слави Урочища. Старі мешканці лісу казали, що кожен, хто пробував жити в печері, зазнавав лиха. І ніхто не наважувався тепер зазирати в неї, особливо після заходу сонця. Чим ближче підходили вони до Урочища Сивого Беркута, тим менше їм хотілося туди йти. Вони вже не перемовлялися навіть пошепки. Та от уже й вхід у печеру. Спинилися в нерішучості. Прислухалися. — Тихо, — ледь чутно прошепотів Колько. — Нема нікого, — прошепотів Кося. — Ходім назад. — А може, все ж за… зирнути? — непевно шепнула Раїска Мняу. — Не требе-ба, — шепнула Зіна Бебешко. — Не-бе-безпечно. Хоч як костричилися дівчатка, а переляк зборов і їх. — Мабуть, ходім-таки назад, — шепнув Колько. І вони збиралися вже повертати, аж раптом… Аж раптом з печери залунали звуки… золотого тромбона. — Ой! Там Бегемот Гіпопотамович! — стиха зойкнула Раїска Мняу. — Ану ходімо! Подивимося! І перша рушила до печери. Кося й Колько перезирнулися. Бегемот Гіпопотамович! Невже?! Але відступати було пізно. Вони розсунули колючий чагарник і… завмерли. Посеред печери з тромбоном у лапах стояв шакал Бацила. Облізла шерсть клаптями висіла на ньому. У роті блищав золотий зуб. Перед ним з підібганим хвостом і опущеною головою стояв Вовчик Вовченко. — О! Це я люблю! — криво щирився шакал Бацила. — Золотий, кажеш, тромбон. Капітально!.. З тебе, здається, буде толк. Я тебе залишаю. Житимеш зі мною. А то мені скучно самому. Вовчик підвів голову і жалібно скривився: — Пустіть мене! Будь ласка! Я хочу додому… — Мовчи, щеня! Радій, що сам шакал Бацила тебе усиновити хоче. — Не треба-а! — заплакав Вовчик. — Пустіть мене-е!.. Я хочу додому. Ви ж обіцяли, що коли я принесу щось хороше, ви мене одпустите. Я піду додому! Я піду… Вовчик зробив рух у бік виходу, але шакал Бацила ловко схопив його зубами за карк і швиргонув у куток печери. — Від мене не втечеш!.. Одпустити? Чого захотів! Щоб ти мене виказав? Ніхто ж не знає, де я ховаюсь. Усі бояться цієї печери. Тут мене ніхто не шукатиме. Або ти будеш зі мною, або… — шакал так клацнув зубами, що аж іскри посипались. — Хлопчики! Дорогі! Зробіть що-небудь! — мало не плачучи, прошепотіла Раїска Мняу. — Ви ж хлопці! Ви ж хоробрі! — благально зашепотіла Зіна Бебешко. Колько Колючка відчув, як щось ніби підхопило його й одірвало від землі. І раптом зривистим голосом, несподівано для самого себе, він вигукнув по-ведмежому: — Ану пусти його! Вигукнув, ні про що не думаючи, чесно кажучи, просто від страху. І враз шакал Бацила випустив з лап тромбон, присів і підібгав хвоста. — Та що ви… що ви, дядьку Ведмідь! Я ж… нічого… Просто так… Пожартував. Будь ласка… хай іде… — улесливо залепетав він. І одразу став схожий не на дорослого шакала, а на маленьке жалюгідне вовченя, яке щойно плакало перед ним. І зробився зовсім не страшний, а просто огидний. Виявляється, хуліган тільки тоді хуліган, коли його бояться. А коли його не бояться, він сам починає боятися, він уже не хуліган, а зінське щеня. І раптом Колько Колючка вперше у житті відчув, як це не страшно — бути сміливим. Страшно бути боягузом, а сміливим бути — зовсім не страшно!.. Кося Вухань теж це відчув. І таке охопило їх радісне почуття, що вони весело-весело засміялися, — звичайно, вже не по-ведмежому, а по-заячому і по-їжачиному… Шакал Бацила вмить схопив світлячковий ліхтар, одним стрибком скочив до входу в печеру і підніс ліхтар високо над головою. І побачив у чагарях Косю Вуханя, Колька Колючку, Раїску Мняу і Зіну Бебешко — маленьких лісових дитинчат. — У-у-у-у! — люто завив шакал Бацила. Та Кося Вухань і Колько Колючка вже не злякалися. — Ану одпусти Вовчика! — вигукнув Кося. — Не боїмось ми тебе! — вигукнув Колько. — Одпусти! Не боїмось! — підхопили Раїска Мняу та Зіна Бебешко. Шакал Бацила сторопів і завмер. Правда, що робити далі, вони не знали. Все-таки шакал був дорослий, а вони були дитинчата. Ще мить і… VIII І раптом під могутніми кроками затріщали кущі і пролунав голос Бегемота Гіпопотамовича: — А що це тут робиться серед ночі? Га? Шакал Бацила гикнув, брязнув ліхтарем об скелю і шаснув у темряву. Та Кося Вухань, Колько Колючка, Зіна Бебешко і Раїска Мняу разом ввімкнули свої світлячкові ліхтарики, і шакал дзигою закрутився на місці. Бегемот Гіпопотамович підняв свою важезну ногу і наступив шакалові на хвіст. — Ой-йой-ой! — пронизливо завищав шакал Бацила. — Ай-яй-яй!.. Я більше не буду!.. Ой-йой-ой!.. Пустіть!.. Пустіть!.. — Фу! Який у тебе голос немелодійний! Гидко слухати! — скривився Бегемот Гіпопотамович. — Забирайся геть! Одпустив шакала, ще й добряче піддав йому ногою під хвіст. — Хай біжить! Тепер він назавжди забуде дорогу до нашого лісу. Шакал Бацила з гвалтом сторчголов покотився у чагарі і зник. — Ой, спасибі! — загукали в один голос Зіна Бебешко і Раїска Мняу. — Ви врятували нас. Але як ви опинилися тут?! — А це ось він мене покликав, — сказав Бегемот Гіпопотамович, обережно піднімаючи з землі свій золотий тромбон. — Я почув його голос і по слуху прибіг сюди. От що значить музика!.. Кося й Колько перезирнулися і почервоніли — як вони й подумати могли, що Бегемот Гіпопотамович узяв портфель… А Вовчик Вовченко стояв, низько-низько похиливши голову, і сльози капали з його очей на землю. — Покарайте мене… Що хочете, робіть! Але я… я більше не буду… Чесне слово… — ледь чутно схлипнув він. І такий він був нещасний, що боляче було дивитися на нього. "Ех, Вовчик, Вовчик! Дурненький ти, дурненький!.." — подумали всі. Звичайно, можна було сказати, що він сам винен в усьому, що якби він по-іншому поводився, то… Але він і сам це розумів. Доля його й так покарала. Нелегко переживати такі хвилини… І ніхто йому нічого не сказав. Бо всі вони були добрими — і Кося Вухань, і Колько Колючка, і Зіна Бебешко, і Раїска Мняу. І, звичайно, Бегемот Гіпопотамович. — Ну, а тепер ходімо додому! — сказав Бегемот Гіпопотамович, підніс до рота золотий тромбон і заграв. І вони рушили. І Кося Вухань (недарма ж він мав абсолютний слух і був "цяця-ляля") заспівав пісню, а всі підхопили: Як гарно бути добрим, Сміливим і хоробрим, Хоробрим і сміливим, Веселим і щасливим!.. Як гарно всіх любити, Добро усім робити, Нікого не боятися, Радіти і сміятися. А ще в тій пісні співалося про те, як добре вчитися в школі, і вивчати іноземні мови, і музику, і фізкультуру, і все-все інше. Вони йшли і співали. І враз несподівано з-за лісу піднялося сонце. І освітило землю. І заграло-заблищало на золотому тромбоні Бегемота Гіпопотамовича. І заспівали-защебетали в лісі пташки. І по-ранковому запахли квіти. — Що? Серед ночі зійшло сонце? — скажете ви. — Так не буває. Навіть у казках. Що ж, я згоден з вами. То було справжнє диво!.. Але спробуйте, друзі мої дорогі, хоч раз перебороти в своїй душі страх, і ви зрозумієте, що нічого дивного в цьому немає. Ви побачите, як серед ночі зійде сонце. І я від щирого серця бажаю вам цього!..