На Десні — повінь. Навколо вода, берегів не видно. Верби у воді стоять, гілля, полощуть. Поміж вербами човен пливе. А в човні — Тетянка з татом. Над водою, на вербовій гілці, пухова рукавичка гойдається. — Хтось рукавичку на вербу закинув! — дивується Тетянка. — То ремезкове гніздо. Маленький ремезок, непринадний, а бач, який майстер,— розповідає тато. Біля човна щось довге й зелене зблиснуло, аж вода завирувала. — Ой, чи не крокодил! — злякалася Тетянка. Тато голосно засміявся, аж луна покотилася. — Це щука ганяє. За вербами — невеличкий острівець, наче круглий столик. — Отут і нарвемо щавлю,— прип'яв тато човна до корча. — З молодим щавликом борщ смачний! Тетянка рве щавель у торбинку і раптом до тата: — Заєць! Он там, у кущі! Заєць зіщулився, тремтить, але не тікає. А куди ж йому тікати? — До ранку острівець затопить повінню. Так що поїхали, вуханю, з нами,— примовляв тато, несучи зайця до човна. Коли перепливали повноводу Десну, заєць притиснувся до Тетянки, а вона його полою плащика прикрила. — Тату, ми вуханя додому заберемо? — питалася тата.— Буде з кролями жити... — Еге, в клітці ніби затишніше. І їжі досхочу дають. Але заєць — не кріль. Йому воля треба, роздолля,— тато налягав на весла і розмовляв з Тетянкою. Тут човен ткнувся носом у берег. Заєць повів туди-сюди косими очицями, та як чкурне до лісу! Тільки смуга лягла.