Повернеться додому. В підвечір’я<br />
Постукає новесенький костиль<br />
Замість руки. Устами чорно-сірими<br />
Ледь вимовить до матері: прости…

Відмовиться від чарки і обіду,<br />
Давитиметься прісним пирогом,<br />
І за поріг не вийде, де сусіди<br />
Намарне дожидатимуть його.

Довгенько поправлятиме фіранки,<br />
І не підніме навіть голови<br />
Як скаже батько: буде спершу тяжко,<br />
Але ж ти повернувся. Ти — живий…

Та так і не заладиться розмова…<br />
Застигне світло тоскне і бліде,<br />
Зігнеться мати над столом святковим:<br />
— Не руште мамо, вона ще прийде…

Затерпне жінка перед образами,<br />
Тремтячі руки здійме до чола:<br />
— Ох сину, ти ж її роками<br />
Відштовхував, казав щоб не ждала.

І стільки сліз пролито, скільки муки!<br />
А поголос, недобрі язики?..<br />
Він дивиться на двері і на… руку,<br />
Зітхає: мамо, нащо їй такий?..

І гнеться під важкими обручами,<br />
Тарілки геть злітають зі стола.<br />
…Та двері вже цвітуть під кулачками,<br />
А в нього замість рук аж два крила.

Дівча сміється, тішиться і плаче,<br />
І вихорить по хаті буревій:<br />
— Тепер не відштовхнеш мене, козаче,<br />
Тепер не відпущу, тепер ти мій!

Він супиться, а дівчина танцює,<br />
А за дверима креш різноголось:<br />
— Не утечеш, як так тебе цілують!<br />
Батьки втирають сльози: п о ч а л о сь…