Сашко повернувся зі школи. Смачно пообідав. Важко зітхнув. І, зручно вмостившись у кріслі, став дивитися телевізор. — Допоможи, будь ласка, вимити посуд,— попрохала сестричка Надійка. — Обов'язково,— простогнав Сашко, перевертаючись на другий бік.— Але я в школі так натомився, що й тарілки в руках не втримаю. — А що ж ви там робили? — здивувалася Надійка. — Знання штурмували. — Де болить? — У голові. Гуде, ніби телеграфні проводи. Руки — ніби мотузки. Ноги підломлюються. — Бідненький мій,— поспівчувала сестричка. — Ти мене вибач, дорогенький. — Ти ж мене знаєш, двічі прохати не потрібно. Сам усе розумію. З кухні знову долинув брязкіт посуду і дзюрчання води. Та не встиг Сашко заспокоїтись, як Надійка знову подала свій мелодійний голос: — Можливо, в квартирі підметеш? Це ж не важко. — Вигадаєш таке,— буркнув Сашко сердито.— Підмести. Та мене трактором з місця не зрушиш. — А килимок вибити? Мабуть, я сама. — Звичайно. Ти ж не хочеш, щоб я завтра не пішов до школи. Тим більше через якусь ганчірку. Увесь клас буде сміятися. Ти саме цього хочеш? — Ні! Вигадаєш таке. Відпочивай! Набирайся сил. — А ти частіше до мене звертайся по допомогу,— вже примирливо додав Сашко.— Я завжди до твоїх послуг. — Можливо, задрімаєш? — Так перетерплю. Надійка знову взялася до роботи. Сашко теж заспокоївся. Та не встиг він додивитися мультфільм, як раптом почув Надійчин голос: — Ой! — скрикнула сестричка.— Я забула! Телефонував Миколка Семененко. Запрошував тебе м'яча поганяти. Шкода, що ти заслаб. — Що ж ти мовчала! — підхопився Сашко, ніби його хто голкою штрикнув, й, стрибаючи на одній нозі, став натягувати черевики. — Бач, що вигадала... Заслаб! — почулося з коридору.