В них батьківські, як кажуть, коні<br />
I тільки й злота, що в очах,<br />
В них вічні мандри у законі<br />
I вічні лахи на плечах.

Розумний любить їх повчати,<br />
Дурний жаліє навісних,<br />
Дітв&#243;ра дражнить, а дівчата<br />
Глузують вочевидь із них.

Удень, як тіні ще коротші,<br />
Вони кумедні і смішні,<br />
А проти ночі — поторочі,<br />
Уже урочливі й страшні.

Руками вціпившись до болю<br />
У грифи говірких гітар,<br />
Вони гугнявлять щось про волю,<br />
I кожен згук у них — бунтар.

Любов до вічного сміється<br />
I плаче в вирі їх зіниць,<br />
У них відбилася, здається,<br />
Краса покинутих божниць...

Ідіть же, вічні подорожні,<br />
Блудіть по нетрях, чухраї,<br />
Бо перед вами і порожні<br />
Не відчиняються раї!

Природа теж до вас негречна<br />
(В людей учитись почала),-<br />
Все хоче стерти недоречну<br />
Гординю з вашого чола.

I як неслава вас шельмує<br />
В своїй затятості лихій,<br />
Так раз у раз анафемує<br />
Неутоленна лють стихій.

Вас червні палять, студять грудні,<br />
I скрізь, куди не поверни,<br />
Болючі руки й ноги трудні<br />
Колючі шарпають терни.

А впадете, укриті струпом,<br />
Під листям осені рудим,<br />
То й вовк згордує вашим трупом,<br />
Блідим, безкровним і худим!