Рей БРЕДБЕРІ ПОКАРА БЕЗ ЗЛОЧИНУ — Ви хочете вбити свою дружину? — спитав смагляволиций за столом. — Так. Тобто ні... Точніше, я хотів би... — Ім'я? — Її чи моє? — Ваше. — Джордж Гілл. — Адреса? — Одинадцята південна, Сент-Джеймс, Гленв'ю. Чоловік за столом незворушно записував. — Ім'я вашої дружини? — Кейт. — Скільки їй років? — Тридцять один. Питання посипались одне за одним. Колір волосся, очей, шкіри, улюблені парфуми, талія, розмір одягу й взуття... — Ви маєте її стереофото? Запис на плівку її голосу? Бачу, маєте. Чудово. Тепер... Це тривало цілу годину. Джорджа Гілла всього вкрило потом. — Так... — Смагляволиций підвівся і похмуро подивився на клієнта. — Отже, ви не відмовляєтесь від свого наміру? — Ні. — Тоді підпишіть ось тут... — Чоловік за столом зітхнув. — Ви знаєте, що це протизаконно? — Так. — І що фірма не відповідає за можливі наслідки? — Ради бога! — скрикнув Джордж. — Ви вже й так мало не всю душу вивернули, кінчайте скоріше! Чоловік за столом ледь посміхнувся. — Поки приготують копію, мине дев'ять годин. Ви тим часом можете поспати, це заспокоїть вам нерви. Третя дзеркальна кімната ліворуч до ваших послуг. Джордж повільно й беззвучно рушив до тієї дзеркальної кімнати. Там ліг на голубу оксамитову канапу, і від ваги його тіла ввімкнувся механізм, що приводив у дію дзеркала на стелі. Якийсь лагідний голос замугикав: "Спи... спи... спи..." Джордж пробурмотів: — Кейт, я не хотів сюди приходити. Це ти мене примусила. Це ти винна. Боже, краще б я сюди не приходив, сидів би вдома. Я не хочу тебе вбивати! Поволі обертаючись, дзеркала тихенько дзумотіли. Джордж спав. Уві сні він помолодшав, йому знов було сорок один рік, удвох з Кейт вони гасали по зеленому пагорбку, неподалік стояв вертоліт, яким вони прилетіли сюди на пікнік. Вітер маяв волосся Кейт золотистими пасмами, і вона сміялась. Тримаючись за руки, вони цілувались, цілком байдужі до їжі. Вони, здавалося, забувши про все на світі, читали одне одному вірші. Потім інші сцени. Швидка зміна барв, політ. Вони з Кейті летять над Грецією, над Італією і Швейцарією, стоїть така погожа довга осінь 1997 року. Вони летять і летять. І раптом якийсь кошмар. Кейті і Леонард Фелпс. Джордж аж скриків крізь сон. Як це сталося? Звідки цей Фелпс узявся? Чому він звалився їм на голову? Чому життя не може бути просте й добре? Чи все від того, що вони такого різного віку? Джорджеві під п'ятдесят, а Кейті така молода, така молоденька! Чому це, чому?! Сцена була незабутньо яскрава. Леонард Фелпс і Кейт у зеленому парку за містом. Джордж з'явився на алеї саме вчасно, щоб побачити, як вони цілуються. Спалах люті. Сутичка. Спроба вбити Леонарда Фелпса. Нові й нові дні, нові кошмари. Джордж Гілл, ридаючи, прокинувся. — Містере Гілл, для вас усе приготовлено. Гілл незграбно підвівся. Зиркнув на себе у високому й непорушному тепер дзеркалі — вигляд він мав анітрохи не молодший від своїх літ. То була страшна помилка. В такому віці брати молоду дружину — все одно що втримати грудочку цукру у воді. Він гидливо приглянувся до свого тіла. Обвислий живіт. Обвисле підборіддя. Забагато сивини на голові й замало енергії у м'язах... Смагляволиций провів його до другої кімнати. Джордж Гілл сахнувся: — Кімната Кейті! — Ми намагаємось робити бездоганно. — Її кімната, все достеменно до дрібниці! Джордж Гілл підписав чек на десять тисяч доларів. Чоловік узяв чек і вийшов. У кімнаті було тихо й затишно. Джордж сів і помацав пістолет у кишені. Купа грошви. Тим-то багачі й можуть собі дозволити розкіш "очищувального вбивства". Насильство без насильства. Вбивство без убивання. Джорджеві полегшало. І раптом прийшло заспокоєння. Він втупився в двері. Цієї хвилини він дожидав довгих півроку, і тепер нарешті вона настала. Зараз увійде сюди прегарний робот, маріонетка на дротиках, і тоді... — Привіт, Джордже. — Кейті! Джордж зірвався на ноги. — Кейті! — видихнув він. Вона зупинилася на порозі. На ній була звійна зелена сукня, на ногах — виткані золотом сандалі. Іскристе волосся спадало на її шию, очі ясніли блакиттю. Цілу хвилину Джордж не міг видобути з себе ні слова. — Ти прекрасна, — нарешті вражено промовив він. Голос його звучав звільна і якось неприродно. — А хіба я можу бути інакшою? — Дай-но я роздивлюсь тебе. Він невпевнено простяг перед собою руки, як це робить сновида. Серце мляво билося. Він важко рушив до неї, немов долаючи товщу води навколо. Потім обійшов її з усіх боків, ледь доторкнувся. — Ти що, не надивився на мене за всі ці роки? — Таки не надивився, — відповів він, і очі його наповнилися слізьми. — То про що ж ти збирався поговорити зі мною? — Дай мені час, ради бога, почекай трошки. — Він сів і приклав до грудей тремтячі руки. Примружився. — Це неймовірно. Наче ще одне видиво. Як вони тебе такою зробили? — Нам заборонено про це говорити, щоб не порушувати ілюзії. — Це якісь чари. — Це наука. Доторк її був теплий. Нігті на пальцях у неї вилискували, мов перламутр. Ніяких швів, ніякого ґанджу. Він дивився на неї і пригадував слова з "Пісні над піснями", яку вони читали вдвох у ті давні добрі часи. Ти прекрасна, моя люба. Ти прекрасна! Очі твої — голубки за твоїм покривалом. Твої губи — немов кармазинова стьожка, і твоя бесіда мила. Твої перса, як двоє оленяток-близнят, що серед лілей пасуться. Жодної вади нема в тобі. — Джордже! — Що? — Очі його були склисті. Йому закортіло поцілувати її в уста. Мед і молоко у тебе під язиком, і запах твоїх шат мов запах з Лівану. — Джордже! Оглушливий гул у вухах. Уся кімната йде обертом. — Зараз, зараз, хвилиночку. Він стріпнув головою, відганяючи той гул. Які бо гарні твої ноги у сандалях, о князівно! Круглота твоїх стегон мов намисто, руками мистецькими виточена. — І як вони це зробили? — вихопилось у нього. — І так швидко! За дев'ять годин, поки він спав. Перетоплене золото, найтонші годинникові пружини, діаманти, блистки, сухозлотиця, розкішні рубіни, рідке срібло, мідні нитки? А які це металеві комахи випряли її волосся? Розтопили жовтий вогонь і потім остудили?.. — Слухай, коли ти й далі так поводитимешся, я піду, — сказала вона. — О ні, не йди! — Тоді ближче до діла, — холодно промовила вона. — Ти хотів поговорити зі мною про Леонарда. — Дай мені хвилинку, поки я оговтаюсь. — Ні, зараз, — наполягала вона. Гнів у ньому не знати де й подівся, розвіявся від самої її появи. Він почував себе, як хлопчисько з брудними думками. — Чого ти хотів побачитись зі мною? — суворо запитала вона. — Ради бога! — Ти мусиш сказати. Це через Леонарда, так? Ти ж знаєш, що ми з ним кохаємось. — Кейт, перестань! — Він заткнув пальцями вуха. Вона невблаганно провадила своє: — Ти знаєш, що я тепер весь час із ним. Ми вдвох об'їздили всі ті місця, де колись я бувала з тобою. Пригадуєш ту галявину на Монте-Верде? Ми були там удвох минулого тижня. А місяць тому ми з ним літали в Афіни, взяли з собою ящик шампанського... Він облизав губи. — Ти не винна, ні, ти не винна! — Він підвівся і взяв її долоні. — Ти така незвичайна, ти... зовсім не вона! Це все вона винна, а не ти. Ти — зовсім інша! — А от і ні, —відказала жінка. — Я — це і є вона. Я поводжусь тільки так, як вона поводиться. Жодна часточка в мені не чужа їй. У нас із нею ті самі нахили й мотиви. — Але ж ти нічого того не робила, що вона! — Робила. Я цілувала його. — Ти не могла цього робити, ти тільки-но народилася! — Нехай і так, проте я народилася з її минулого і з твоєї пам'яті. — Послухай, —заблагав він, торсаючи її, щоб привернути до себе увагу. — Невже не можна знайти якийсь спосіб, ну скажімо, щоб я заплатив більше грошей і забрав тебе з собою? Ми б поїхали в Париж, у Стокгольм чи куди тільки ти захочеш! Вона засміялася. — Маріонетки тільки наймаються. Вони ніколи не продаються. — Але в мене є гроші! — Таке вже не раз пробували. Це безглуздо. І неможливо. Навіть те, що ми тут робимо, незаконне, ти сам знаєш. Власті й так нас ледве терплять. — Я тільки одного хочу — бути з тобою, Кейті! — Але це зовсім неможливо — саме тому, що я Кейті, вся, до найменшої цятки, — Кейті. Та й, крім того ж, конкуренція. Маріонеткам не дозволяється виходити за межі приміщення: надмірна прискіпливість може викрити секрети фірми. Та годі вже про це. Я тебе попереджала, що на ці теми не треба говорити. Ти порушуєш ілюзію. І вийдеш звідси, не задовольнивши своєї потреби. Ти гроші заплатив? Тож і роби те, задля чого прийшов. — Я не хочу тебе вбивати! — Якась частка твоєї волі хоче цього. Ти просто стримуєш її, не дозволяєш їй переважити. Він витяг з кишені пістолет. — Старий дурень, і чого я сюди приходив! Ти така гарна! — Сьогодні ввечері у мене побачення з Леонардом. — Замовкни! — А завтра вранці ми удвох вилітаємо до Парижа. — Ти чула, що я сказав? — Потім до Стокгольма. — Вона звабливо засміялась і поплескала його по підборіддю. — Отак, мій череватенький. Щось похмуре заворушилося в ньому, його обличчя зблідло. Він бачив, до чого йдеться. Прихований гнів, відраза й ненависть пульсували в його мозку, а втовчене телепатичне плетиво в її чарівливій голові сприймало ті смертодайні імпульси. Ця маріонетка з її невидимими пружинами! Та це ж він сам породжував усі її слова! — Пузанчик! А колись же ти був нівроку. — Перестань! — вигукнув він. — Та ти ж старе порохно, а мені лише тридцять один. Ах, Джордже, сліпак ти — пустив намарне всі ці роки й дав мені нагоду знову закохатись! А Леонард дуже милий, правда ж? У нестямі він підніс пістолет. — Кейті! — Голова його з чистого золота... — прошепотіла вона. — Кейті, мовчи! — закричав він. — Кучері у нього закучерені й чорні як ворон, руки його — стовпці золоті, оздоблені берилом... Як вона вгадала ці слова! Адже це йому в голові вони снувались, як могла вона прикладати їх до нього?! — Не примушуй мене стріляти, Кейті! — Щоки його немов пахуча грядка, — пробурмотіла вона, з заплющеними очима плавно рухаючись по кімнаті. — А лоно його — твір мистецький зі слонової кості, вкритий сапфірами, ноги його — колони мармурові... — Кейті! — заволав він. — Уста його — солодощі... Гримнув постріл. — ...Такий мій любий... Ще постріл. Вона впала. — Кейті, Кейті, Кейті! Ще чотири кулі вгородив він в її розпростерте тіло. Вона лежала, конвульсивно здригаючись. Її рот безживно розкрився, але якийсь безнадійно понівечений механізм ще примушував її знов і знов повторювати: — Любий, любий, любий, любий... Джордж Гілл знепритомнів. Прочнувся він від доторку холодної шматини до скроні. — Все скінчено, — сказав смагляволиций. — Скінчено? — прошепотів Джордж Гілл. Смагляволиций кивнув. Джордж напівнестямно глянув на свої пальці. Вони ж були заюшені кров'ю. Непритомніючи, він упав на підлогу. Останнє, що він запам'ятав, — це як справжня кров лилась йому на руки. А тепер вони були чистесенькі. — Мені вже пора йти, — промовив Джордж Гілл. — Якщо маєте силу. — Зі мною все гаразд. — Джордж підвівся. — Тепер я просто звідси поїду до Парижа. Мені ж, мабуть, не треба телефонувати Кейті, а тим паче стрічатися з нею. — Ваша Кейті мертва. — Справді! Це я її вбив, чи не так? Боже, а кров була як справжня! — Ця деталь для нас — велике досягнення. Ліфтом він спустився на вулицю. Дощило, але йому хотілося так іти й іти світ за очі... Гнів, жага помсти — все це зникло. Згадки про недавнє переживання були такі моторошні, що йому тепер більше ніколи в житті не захочеться вбивати. Навіть якби реальна Кейті раптом оце з'явилася перед ним, він би тільки подякував богу й самозабутньо бухнув навколішки. Але вона тепер мертва. Він зробив те, чого жадав! І ніхто про його злочин не довідається. Дощ холодив йому обличчя. Він має негайно виїхати, поки не розвіялося відчуття полегкості. Бо ж і який сенс такою ціною очищати душу, коли знову почнеш ятрити ті самі болячки? Зрештою, маріонетки саме для того й призначалися, щоб упередити реальний злочин. Коли тобі припекло відлупити, вбити, замордувати когось, то й зганяй свою злість на одному з цих начинених дротами автоматів... Повертатись тепер додому ні до чого. Там може бути Кейті. Про неї краще думати, як про мертву — що вона заслужила, те й дістала. Джордж Гілл зупинився край тротуару і втупив погляд у машини, що одна за одною мчали вулицею. Він глибоко вдихнув прохолодне повітря, відчуваючи всім тілом приємну розслабленість. — Містер Гілл? — почувся чийсь голос йому з-за плеча. — Так, а що? На зап'ястках у Гілла замкнулися наручники. — Ви арештовані. — Але ж... — Проходьте. Сміт, ви з рештою хлопців підніміться нагору, арештуйте кого треба. — Ви не маєте права!.. — почав Джордж Гілл. — Ні, це все законно. На вас падає підозра в убивстві! Небом розкотився грім. Була восьма п'ятнадцять вечора. Десять днів безперестану лив дощ. І тепер він зрошував стіни в'язниці. Джордж простягнув руки крізь грати, щоб відчути, як краплі стікають в калюжки на його тремтячих долонях. У дверях забрязкотіли ключем, але він не ворухнувся, а так і стояв, виставивши руки на дощ. Адвокат підвів погляд на свого підопічного на стільці під вікном і сказав: — Уже нема надії. Сьогодні вночі вас буде страчено. Джордж Гілл усе прислухався до дощу. — То ж була тільки лялька! Я не вбивав. — Але такий закон, ви знаєте. Інших теж засуджено до страти. Президент компанії "Маріонетки інкорпорейтед" помре сьогодні опівночі. Троє його помічників — о першій ночі. Ваша черга — десь так о пів на другу ночі. — Я вдячний вам, — сказав Джордж. — Ви зробили все, що могли... А це все-таки було вбивство, хоч як там на нього дивитись. Бо й намір такий був, і добре виплеканий, і зважений. Єдине, що тільки замість живої Кейті — маріонетка. — Але тут ще випав момент невдалий, — зауважив адвокат. — Десять років тому вас за це не покарали б на смерть. І через десять років теж ні. А зараз їм когось треба для прикладу, щоб іншим було зась. Тих маріонеток останнім часом стільки наплодилося, просто жах. Тож хоч не хоч — доводиться наганяти на публіку страху, і то добрячого страху. Адже коли й далі так піде, то ми бозна до чого докотимось. Та й взяти хоча б духовний бік справи: де життя починається, де воно кінчається? Роботи — живі вони чи мертві? Скільки он церков сушить собі цим голову! Навіть якщо вони неживі, то все одно близькі до того, бо здатні реагувати на подразники, здатні думати. Ви ж знаєте, що два місяці тому парламент прийняв "Закон про живих роботів", і ви підпали під дію цього закону. Просто такий момент прикрий випав, та й годі. — Що ж, уряд має слушність. Тепер я й сам у цьому пересвідчився, — сказав Джордж Гілл. — Я радий, що ви розумієте позицію правосуддя. — Так. Зрештою, не можна узаконювати вбивство. Навіть коли воно стосується механізмів, телепатійних пристроїв і воскових фігур. Це б нікуди не годилося, якби я вийшов сухим з води. Адже те, що я вчинив, — то був таки злочин. Я і сам відтоді почуваю себе винним. І згоден, що мене треба покарати. Дивно, правда? Отак, бува, діють на тебе суспільні зв'язки. Відчуваєш себе винним навіть тоді, коли, здається, і підстав для цього немає... — Мені вже пора йти. Може, у вас є якесь прохання? — Ні, дякую, мені нічого не треба. — Що ж, тоді прощавайте, містере Гілл. Двері замкнулися. Джордж Гілл усе так само стояв на стільці, висунувши за грати руки. Раптом на стіні блиснула червона лампочка. Голос із репродуктора промовив: — Містере Гілл, до вас на побачення прийшла дружина... Він стис сталеві прутини. "Вона ж мертва!" — промайнуло в голові. — Містере Гілл! — озвався знову голос. — Вона мертва! Я її вбив! — Ваша дружина чекає у кімнаті побачень. Ви хочете з нею побачитись? — Я бачив, як вона впала, я її застрелив, вона впала мертвою! — Містере Гілл, ви мене чуєте? — Та чую! — вереснув він, накинувшись на стіну з кулаками. — Чую вас! Чую! Вона мертва, мертва, нехай дасть мені спокій! Я вбив її, не хочу її бачити, хай іде геть! Пауза. — Воля ваша, містере Гілл, — пробурмотів голос. Червона лампочка погасла. Блискавка перетяла небо й освітила його обличчя. Він притулився розпашілим обличчям до холодного пруття і чекав, а дощ усе не вщухав. Через якийсь час десь там відчинилися двері на вулицю і він побачив, як з канцелярії в'язниці вийшли дві постаті у плащах з каптурами. Зупинившись у світлі ліхтаря, вони глянули вгору. Це була Кейті. А з нею Леонард Фелпс. — Кейті! Вона відвернулася. Супутник узяв її під руку. Вони перебігли вулицю під чорною хлющею і сіли в приземкувату машину. — Кейті! — Він кричав, шарпав грати, лупив по бетонному закрайку. — Вона жива! Наглядач! Наглядач! Я бачив її! Вона не мертва, я її не вбивав, випускайте ж мене! Я нікого не вбивав, це все жарт, помилка, я бачив її, бачив! Кейті, вернися, скажи їм, скажи, що ти жива! Кейті! На крик прибігли наглядачі. — Не вбивайте мене! Я ж ні в чому не винен! Кейті жива, я її бачив! — Ми теж бачили її, сер. — Так випустіть же мене! Дайте мені волю! Це було явне божевілля. Він похлинувся і мало не звалився вниз. — Суд усе це вже розглянув, сер. — Але ж це несправедливо! — Він підскакував, хапався за вікно і далі репетував. Кейті з Леонардом від'їхала у машині. Від'їхала до Парижа, до Афін, до Венеції, і до Лондона наступної весни, і до Стокгольма — влітку, і до Відня — восени... — Кейті, вернися, ти ж не можеш так мене покинути! В холодному дощі зблиснуло червоне хвостове світло машини. Він усе кричав і кричав, коли ззаду підбігли й схопили його наглядачі. © ПРИГОДИ. ПОДОРОЖІ. ФАНТАСТИКА — 84.— К.: Молодь, 1984.— 200 с. — (Компас). © ДОЦЕНКО Ростислав, переклад з англійської, 1984.