СОНЕТИ З КНИЖКИ<br />
"ПОКАЯННІ ПСАЛМИ"<br />
* * *

Ціну свободи знає тільки раб,<br />
Але не той, що виріс у темниці<br />
І не вбирав у душу та в зіниці<br />
Небес блакитних лоскотний єдваб,

А тільки той, що виглядав з-за штаб<br />
Тюремних ґрат і зорі, як суниці,<br />
Спивав устами духу, світлолиці<br />
Думки плекав, не повзав, наче краб.

Та хто мені покаже те створіння,<br />
Яке в живій матерії душі<br />
Не носить волі? Це мої моління

До кожного раба! І всі клиші,<br />
Всі крабовидні мають теж сумління,<br />
Мов краплю крові на страшнім ножі!

1992<br />
* * *

Вмирає нація, а ви,<br />
Напівділки, напівпоети,<br />
Тихенько живете, мов кмети<br />
Комуністичної панви.

Продажні, наче ті курви,<br />
Безликі, наче табурети,<br />
Лякливі, як душа трепети,<br />
Пильнуєте свої хліви.

Пильнуйте й бережіться Руху,<br />
Своє сумліннячко любіть<br />
Гидливо, наче п'яну шлюху!

Та жити ви мене не вчіть,<br />
Бо ваша повзаюча хіть<br />
Не для скресаючого духу!

1991<br />
* * *

Блаженний муж мовчить на пишнім вічі,<br />
Де нещодавнє рабство всі клянуть,<br />
В лакузах тих себе не впізнають,<br />
Що перед сильними згинались втричі.

Він слухає: в згірдливому злоріччі<br />
Гуде й реве несправедлива лють.<br />
Він бачить: боязлива людська суть<br />
Сама від себе відвертає вічі.

Він був рабом… Життя собі зберіг<br />
Покорою, та — палений ганьбою —<br />
На інших не кладе провин своїх.

Мовчить, бо там, де з мстивою злобою<br />
Невільники вчорашні між собою<br />
Шукають винних, кожне слово — гріх!

1993<br />
* * *

Діяльний розум, Бог-Творець,<br />
Присутній в кожному началі,<br />
Не знає скорбності, печалі,<br />
Ні муки зболених сердець.

То чом же людськості взірець<br />
Конає на хресті? Чом далі<br />
Ми несемо страждань скрижалі,<br />
Терновий славлячи вінець?

Чому це в радощах не може<br />
Поєднуватись людське й Боже,<br />
Чому покора й каяття

Нам повертають силу духу —<br />
Так, начебто в ядрі життя<br />
Є хтось, хто кличе в жаль і скруху?

1990<br />
* * *

Тяжкий мій шлях — гущавиною глоду,<br />
Над багновищем — опівнічна путь.<br />
Кров колючки, неначе кігті, рвуть,<br />
Трясовина затягує до споду.

Куди я йду, покинувши господу<br />
Свойого батька? Де моя майбуть?<br />
Кому це я крізь ночі каламуть<br />
Несу вогонь негаснучого роду?

О Господи, пошли мені навстріть<br />
Окроплений росою тихий ранок,<br />
Що грає, наче в золоті блакить.

Я хочу вмити серце наостанок<br />
І твердо стати, мов на рідний ґанок,<br />
На той поріг, що зветься смертна мить.

1993<br />
* * *

Благослови, мій Боже, Україну,<br />
З'єднай водно всі київські церкви,<br />
Завмерлу нашу мову оживи,<br />
Козацьку славу підніми із тліну.

Я смерть свою молитвою зустріну,<br />
Вклонюсь Тобі з-під каменя й трави,<br />
Але не дай, щоб служники Москви<br />
Знов обернули край мій на руїну!

Не допусти на княжий трон хохла,<br />
Згаси в серцях патріотичні чвари<br />
І засвіти будущини світла!

Але як ми достойні лиш покари —<br />
Не муч Сибірами, пошли пожари<br />
І немічних рабів спали дотла!

2004