Поезія, друже, всюди є —<br />
І в людях, і в природі,<br />
І, поки чоловік жиє,<br />
Її умерти годі.

Вона сміється на устах<br />
Маленької дитини,<br />
Вона летить до нас у снах,<br />
Як вітер з верховини.

Вона нам працю солодить,<br />
Співає при роботі,<br />
Алмазом ясним мерехтить<br />
В кривавім людськім поті.

Вона у бурі, в реві фаль,<br />
В збіжжях-ланах на полю,<br />
Вона і там, де гостра сталь<br />
Мигтить, б'ючись за волю.

Вона в дощі, в снігу, в імлі,<br />
В курнім осіннім димі —<br />
Найменше ж, друже, єсть її<br />
В химернім ритмі й римі.

ІІ

Коли тобі говорять,<br />
Що хоч і не найгірші<br />
Поезії ти пишеш,<br />
Так все ж вони — лиш вірші;

Що в віршах твоїх годі<br />
Стрінути щось нового<br />
І що таких поетів,<br />
Як ти, на світі много;

Коли тобі говорять,<br />
Не слухай того, брате,<br />
А критикові свому<br />
Ти можеш так сказати:

Думаю — добре б було,<br />
Добродію учений,<br />
Коли би ви весною<br />
Пішли у гай зелений

Й послухали, як вітер<br />
З листками розмовляє,<br />
Як пахнуть свіжі квіти,<br />
Як соловій співає;

Як в лузі на калині<br />
Кує зозуля сива,<br />
Як хмара по блакиті<br />
Мандрує білогрива;

Як буря табунами<br />
Гуляє по долині,<br />
Як дзвонять на тривогу<br />
Дзвіночки темно-сині;

Й поглянули, як з глуші,<br />
З веселкою на скрані,<br />
Стрійна в імлу перлисту<br />
Виходить казка-пані;

Вам двадцять літ минуло,<br />
І бачили ви много,<br />
А глядите — неначе<br />
На щось зовсім нового.

Бо квіти, птахи, хмари —<br />
Одна краса, та й годі!<br />
Лиш фялків не садіть ви<br />
З цибулею в городі.<br />
. . . . . . . . . . . . . . .<br />
Поезія правдива<br />
Цвіте в душі, як весна,<br />
Й таємно творить дива,<br />
Задумана, чудесна.