Поезія
Поезія
Поезія, друже, всюди є —<br /> І в людях, і в природі,<br /> І, поки чоловік жиє,<br /> Її умерти годі.
Вона сміється на устах<br /> Маленької дитини,<br /> Вона летить до нас у снах,<br /> Як вітер з верховини.
Вона нам працю солодить,<br /> Співає при роботі,<br /> Алмазом ясним мерехтить<br /> В кривавім людськім поті.
Вона у бурі, в реві фаль,<br /> В збіжжях-ланах на полю,<br /> Вона і там, де гостра сталь<br /> Мигтить, б'ючись за волю.
Вона в дощі, в снігу, в імлі,<br /> В курнім осіннім димі —<br /> Найменше ж, друже, єсть її<br /> В химернім ритмі й римі.
ІІ
Коли тобі говорять,<br /> Що хоч і не найгірші<br /> Поезії ти пишеш,<br /> Так все ж вони — лиш вірші;
Що в віршах твоїх годі<br /> Стрінути щось нового<br /> І що таких поетів,<br /> Як ти, на світі много;
Коли тобі говорять,<br /> Не слухай того, брате,<br /> А критикові свому<br /> Ти можеш так сказати:
Думаю — добре б було,<br /> Добродію учений,<br /> Коли би ви весною<br /> Пішли у гай зелений
Й послухали, як вітер<br /> З листками розмовляє,<br /> Як пахнуть свіжі квіти,<br /> Як соловій співає;
Як в лузі на калині<br /> Кує зозуля сива,<br /> Як хмара по блакиті<br /> Мандрує білогрива;
Як буря табунами<br /> Гуляє по долині,<br /> Як дзвонять на тривогу<br /> Дзвіночки темно-сині;
Й поглянули, як з глуші,<br /> З веселкою на скрані,<br /> Стрійна в імлу перлисту<br /> Виходить казка-пані;
Вам двадцять літ минуло,<br /> І бачили ви много,<br /> А глядите — неначе<br /> На щось зовсім нового.
Бо квіти, птахи, хмари —<br /> Одна краса, та й годі!<br /> Лиш фялків не садіть ви<br /> З цибулею в городі.<br /> . . . . . . . . . . . . . . .<br /> Поезія правдива<br /> Цвіте в душі, як весна,<br /> Й таємно творить дива,<br /> Задумана, чудесна.