I<br />
ВІРШІ ПРО САМОТУ В КОЛУМБІЙСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ<br />
Лють кольору любові,<br />
любов кольору забуття.<br />
Луїс Сернуда

ПОВЕРНЕННЯ 3 ПРОГУЛЯНКИ<br />
Убитий небом,<br />
серед форм, які прямують до змії,<br />
і форм, які відшукують кристал,<br />
я запущу своє волосся.

З обтятим деревом, що не співає,<br />
і з хлоп'ям, чиє обличчя біле, як яйце.

Із звірятками, яким розбито голови,<br />
і з водою в лахах сухих стебел.

З усім, що повила глухоніма утома,<br />
і з метеликом, утопленим у чорнильниці.

Стикаючись із власним обличчям, одмінним щодня.<br />
Убитий небом!

1910 РІК<br />
(Інтермедія)<br />
Мої очі тисяча дев'ятсот десятого року<br />
ще не бачили ні поховання мертвих,<br />
ні дня поминання того, хто плаче на світанку,<br />
ні серця, яке тремтить, забуте, як морський коник.

Мої очі тисяча дев'ятсот десятого року<br />
бачили білий мур, де справляли потребу дівчата,<br />
бачили морду бичачу, отруйний гриб<br />
і незбагненний місяць, що освітлював по кутках<br />
сухі шматочки цитрин під загуслою чорнотою пляшок.

Ті мої очі дитинні — на кінській шиї,<br />
на прохромлених грудях заснулої Санта-Рози,<br />
на черепичних дахах кохання, зі стогонами й прохолодою рук,<br />
у садку, де коти пожирають маленьких жаб.

Горище, де статуї й мох порохом давнім укриті,<br />
і шухляди, в яких збереглася тиша з'їдених раків,<br />
в тому місці, де мрія й сон натрапляли на власну дійсність.<br />
Аж там — мої маленькі очі.

Нічого не питайте. Я бачив, як предмети у пошуках дороги<br />
знаходять порожнечу. Чутні боління пустки в безлюдному<br />
повітрі, в моїх очах — істоти в убранні, без голизни!

ФАБУЛА ТА КРУГОВОРОТ ТРЬОХ ДРУЗІВ<br />
Енріке,<br />
Еміліо,<br />
Лоренцо.

Було заморожених троє:<br />
Енріке — у світі постелей,<br />
Еміліо — у світі очей і поранених рук,<br />
Лоренцо — у світі університетів без покрівель.

Лоренцо,<br />
Еміліо,<br />
Енріке.

Було спалених троє:<br />
Лоренцо — у світі листя та більярдних куль,<br />
Еміліо — у світі крові та білих брошок,<br />
Енріке — у світі мерців і забутих газет.

Лоренцо,<br />
Еміліо,<br />
Енріке.

Було похованих троє:<br />
Лоренцо — у лоні Флори,<br />
Еміліо — у ялівцівці, загуслій у келиху,<br />
Енріке — в мурашці, у морі та в порожніх пташиних очах.

Лоренцо,<br />
Еміліо,<br />
Енріке.

Було їх троє у мене в руках:<br />
три китайські гори,<br />
три кінські тіні,<br />
три снігові краєвиди й хатинка з лілей<br />
по голубниках, де тулиться місяць під гребінь даху.

Один,<br />
і один,<br />
і один.

Було троє мумій:<br />
разом з мухами зим,<br />
з каламарями, що їх оскверняє пес і зневажає реп'ях,<br />
з вітерцем, що морозить серця усіх матерів,<br />
по білих уламках Юпітера, де п'яниці закушують смертю.

Троє,<br />
двоє,<br />
один.

Я бачив, як вони зникали із плачем і співом:<br />
у курячім яйці,<br />
у глибинах ночі, що явила свій тютюновий кістяк,<br />
у моїм болі, повнім облич і гострих місячних кісток,<br />
у моїй радості від зубчастих коліс та батогів,<br />
у моїх грудях, потривожених голубами,<br />
у моїй смерті пустельній з єдиним заблуканим перехожим.

Я вбив п'ятий місяць у небі:<br />
Оплески й віяла пили воду з фонтанів.<br />
Тепле молоко останніх породіль<br />
ворушило троянди з невтишеним білим болем.

Енріке,<br />
Еміліо,<br />
Лоренцо.

Діана непохитна,<br />
та інколи у неї хмарні груди.<br />
Білий камінь може тріпотіти в оленячій крові,<br />
а олень може мріяти про кінські очі.

Коли під щебет маргариток<br />
зникли чисті форми,<br />
я зрозумів, що мене вбито.<br />
Вони йшли по кав'ярнях, цвинтарях і церквах,<br />
порозбивали шафи та барила,<br />
розтрощили три кістяки, аби вирвати золоті зуби.<br />
Але вже не знайшли мене.<br />
Не знайшли мене?<br />
Ні, не знайшли мене.<br />
Лише стало ясно, що втік шостий місяць потоком угору,<br />
і що море згадало — за мить! —<br />
Імена всіх своїх потопельців.

ТВОЄ ДИТИНСТВО У МЕНТОНІ<br />
Дитинні дні твої — джерельна казка.<br />
Хорхе Ґільєн<br />
Дитинні дні твої — джерельна казка.<br />
І поїзд. Жінка виповнила небо.<br />
В готелях самота твоя таїться,<br />
і чиста твоя маска — з іншим знаком.<br />
Дитинство моря і твоє мовчання,<br />
в якому тріскалися мудрі шиби.<br />
Застигле незнання твоє, в якому<br />
мій торс обмежено вогненним кругом.<br />
Тобі вказав я, сине Аполлона,<br />
кохання взір, ридання солов'їне,<br />
але, поживо руйнувань, тяжів ти до<br />
марень, і хистких, і нетривалих.<br />
Вчорашнє світло, супротивна думка,<br />
означення й прикмети випадкові.<br />
ПІсковатий твій стан зважає тільки<br />
на ті сліди, що вгору не провадять.<br />
Та я шукати мушу по кутках<br />
Твою ж, тобі не знану, душу дальню,<br />
із болем спиненого Аполлона,<br />
з яким із тебе машкару зірвав я.<br />
Там, леве, там, небесне навіженство,<br />
тебе зоставлю — гризти мої щоки, там,<br />
синій коню всіх моїх нестям,<br />
хвилинна стрілко й галактичний пульсе,<br />
шукатиму каміння скорпіонів,<br />
дівочу одіж матері твоєї,<br />
і опівнічний плач, і дерту хустку,<br />
що місяць зняв у мертвого зі скроні.<br />
Дитинні дні твої — джерельна казка.<br />
Знайду тебе, маленька, без коріння душе<br />
чужинна вен моїх порожніх!<br />
Всякчас — любов; любов — ніколи в світі!<br />
Так, я люблю! Любов! Лишіть мене.<br />
Хай рот мій не заб'ють ті, що шукають<br />
Сатурнове колосся під снігами<br />
чи холостять тварин високо в небі,<br />
в лікарнях та в анатомічних хащах.<br />
Любов, любов, любов. Дитинство моря.<br />
Твоя ж душа тобі не знана, дальня.<br />
Любов, любов, любов. Політ косулі<br />
над безконечним лоном білини.<br />
Також твоє, любов, твоє дитинство.<br />
І поїзд. Жінка виповнила небо.<br />
Ні ти, ні я, не вітер і не листя.<br />
Дитинні дні твої — джерельна казка.

ДИТИНСТВО І СМЕРТЬ<br />
Шукаючи власне дитинство, мій Боже,<br />
я ковтав гнилі помаранчі, давні папери, порожні голубники,<br />
І знайшов своє тіло, погризене пацюками,<br />
на дні водоймища, разом з волоссям безумців.<br />
Мій матроський костюмчик<br />
ще не просякнув китовим жиром,<br />
але був повен вразливої вічності фотографій.<br />
Потонулий, о так, потонулий, спи, хлопче, спи,<br />
переможений у колежі й серед вальсу пораненої троянди,<br />
подивований хмурим світанком, від якого на тілі росте пушок,<br />
подивований чоловіком, що з'явився в тобі і жував тютюн у тебе з лівого боку.<br />
Я чую пересохлу річку, де безліч консервних бляшанок,<br />
де співають нечисті води, куди кидають закривавлені сорочки,<br />
ріку, в якій здохлі коти прикидаються анемонами й пелюстками,<br />
аби обдурити місяць, що ласкаво на них оперся.<br />
Тут, сам на сам із моїм потопельцем,<br />
тут, сам на сам з вітерцем від холодних мохів та жерстяних листів,<br />
тут, сам-один, я бачу, що для мене зачинено браму.<br />
Для мене зачинено браму. І граються кілька мерців,<br />
по мішенях стріляючи; інші мерці тимчасом<br />
шукають у куховарнях лушпиння динь.<br />
Один загадковий, самотній синявий мрець<br />
шукає мене на сходах, до водоймища лізе руками.<br />
Зорі натоптують попіл до замкових щілин соборів,<br />
а люди лишаються раптом із найменшим своїм вбранням.<br />
Шукаючи власне дитинство, мій Боже,<br />
я ковтав вичавлені помаранчі, і закапелки, і пожовклі газети,<br />
а дитинство було пацюком, що тікав крізь похмурий сад<br />
до будинку з роялями, на який люто сунув місяць.

ІІ

НЕГРИ ЗВИЧАЙ І РАЙ НЕГРІВ<br />
Вони ненавидять пташину тінь<br />
понад припливом білої щоки<br />
і поєдинок світла з вітром<br />
у салоні холодного снігу.

Вони ненавидять стрілу без тіла<br />
i непомильну хустку розставань,<br />
і стрілку високого тиску, й троянду<br />
посеред злакової червені усмішки.

Вони люблять пустельну блакить,<br />
невиразні бичачі спомини,<br />
оманливий місяць обох полюсів,<br />
дугастий танець хвиль на узбережжі.

Вони, що знають все про стовбури й сліди,<br />
пронизують глину сяйливістю нервів,<br />
і хтиво ковзають водою та пісками,<br />
смакуючи гіркаву свіжість своєї тисячолітньої слини.

І це — серед хрумтливої блакиті,<br />
блакиті без червів та без поснулих слідів,<br />
де навічно лишаються яйця страусів,<br />
де блукають незаймані танцівниці-зливи.

Серед блакиті, що історії не має,<br />
серед блакиті нічної, що дня не боїться,<br />
серед блакиті, там, де голий вітер роздирає<br />
сомнабулічних верблюдів порожніх хмар.

Це там, де торси сплять під ненажерністю трави.<br />
Там проростають корали крізь розпач чорнила,<br />
і ті, що сплять, стирають свої профілі під завитками слимаків,<br />
і лишається порожнеча танцю понад останнім прахом.

ОДА КОРОЛЮ ГАРЛЕМА<br />
Ложкою він<br />
виймав крокодилам очі<br />
та бив по гузнах мавп.<br />
Ложкою.

Одвічний вогонь спав у кременях,<br />
і скарабеї, п'яні від ганусу,<br />
забували про мохи сільських округ.

Цей зарослий щетиною старець<br />
ішов туди, де плакали негри,<br />
і скрипіла королівська ложка,<br />
і прибували танкери з несвіжою водою.

Троянди втікали по лезах<br />
найостанніших сплесків вітру,<br />
і на купах шафрану діти,<br />
зчервонілі від дикої люті,<br />
вбивали малесеньких білок.

Треба пройти мости<br />
і добутись до чорного гомону,<br />
аби запах легень<br />
нам ударив у скроні<br />
покровом гарячого ананасу.

Треба вбити білявого продавця горілки,<br />
убити друзів яблука й піску,<br />
треба вдарити стиснутими кулаками<br />
малих гебрейок, що тремтять і бульбашками сходять, —<br />
щоб король Гарлема співав зі своєю юрбою,<br />
щоб крокодили спали, вклавшись довгими рядами<br />
під азбестом місяця,<br />
І щоб ніхто не брав під сумнів незглибимої краси<br />
мітел, терток і мідних каструль куховарень.

О Гарлем! О Гарлем! О Гарлем!<br />
Немає розпачу, що дорівнявся б твоїм червоним невільникам,<br />
твоїй тремтливій крові серед повного затемнення,<br />
твоїй гранатовій люті, глухонімій у пітьмі,<br />
твоєму великому королю, полоненому в одязі швейцара!

*<br />
У ночі була розколина і тихі саламандри зі слонокості.<br />
Американські дівчата несли в утробах дітей і гроші,<br />
а хлопці, наче на хресті, потягуючись, зомлівали.

Це вони.<br />
Це вони п'ють срібляне віскі біля вулканів<br />
і ковтають шматочки серця по замерзлих ведмежих горах.

Тієї ночі король Гарлема<br />
твердющою ложкою<br />
виймав крокодилам очі<br />
і бив по гузнах мавп.<br />
Ридали безпорадні негри<br />
між парасольок і золотих сонць,<br />
мулати натягали линви, щоб сягнути до білого торсу,<br />
і вітер потьмарював дзеркала,<br />
і рвав жили танцівникам.

Негри, негри, негри, негри,

Крові не доступитись до вашої ночі, простертої горілиць.<br />
Червені тут нема. Кров під шкірою шаленіє,<br />
найживіша на лезі ножа й посеред краєвидів,<br />
під клішнями й дроком небесного місяця Рака.

Кров на тисячах доріг шукає попіл,<br />
прах тубероз і притрушених борошном мертвих,<br />
і небосхили, укляклі на спаді, аж там, де рої планет<br />
обертаються по узбережжях із покинутими речами.

Кров обережно вдивляється краєчком ока —<br />
кров із дроку й пахучих підземних нектарів.<br />
Кров окисляє безжурний пасат над слідами<br />
і розчиняє метелика в шибах віконних.

Це кров, що надійде, що вже надходить<br />
дахами, крівлями, з усіх сторін,<br />
щоб спопеляти хлорофіл білявих жінок,<br />
щоб ридати під ліжками, перед безсонням купелей<br />
і розбиватись об світання тютюну та жовтих мілин.

Треба тікати,<br />
кинутись за поворот і замкнутись на останньому поверсі,<br />
бо серцевина лісу проникне в тріщини стін<br />
і залишить у вашому тілі відбиток затемнень,<br />
вдавану тугу вицвілої рукавички й хімічної троянди.

*<br />
І це — в наймудрішій тиші,<br />
коли служники, й кухарі, і ті, що язиками вилизують<br />
рани мільйонерів,<br />
шукають короля на вулицях чи в селітряних закапелках.

Деревний вітер з півдня, що схилився у чорній твані,<br />
плює на розбиті барки й заганяє голки собі в плечі,<br />
вітер з півдня, що носить<br />
ікла, соняхи, читанки<br />
й вольтові елементи з утонулими осами.

Забуття лягло трьома краплинами чорнила на монокль;<br />
любов — єдиним невидним обличчям на грань камінну.<br />
Осердя й вінчики громадили на хмарах<br />
пустелю стебел без єдиної троянди.

*<br />
Зліва, справа, з півночі, із півдня<br />
височіє незворушний мур<br />
для крота, колючки водяної.<br />
Не шукайте, негри, його шпари,<br />
бо знайдете машкару безмежну,<br />
а шукайте сонце глибочіні,<br />
ставши громоносним ананасом;<br />
сонце, що лісами пропливає,<br />
впевнене, що не зустріне німфу;<br />
сонце, що ламає й крушить числа,<br />
та кордонів сну не переходить;<br />
сонце татуйоване, що плине<br />
річкою й реве серед кайманів.

Негри, негри, негри, негри.

Ще ніколи зебра, ні змія, ні мул,<br />
умираючи, не блідли.<br />
Дроворуб не знає хвилі скону<br />
гомінливих стовбурів, що стяв їх.<br />
У рослинній тіні свого короля<br />
ждіть, коли будяк, цикута і кропива<br />
потривожать найостанніші з покрівель.

А тоді, тоді, тоді, негри,<br />
ви будете нестямно цілувати колеса велосипедів,<br />
ставити по два мікроскопи в білячих печерах<br />
І танцювати без вагань у час, як квітки з колючками<br />
вбивають нашого Мойсея на краю тростин небесних.

О перевдягнений Гарлем!<br />
О Гарлем, якому загрожують натовпи безголових костюмів!<br />
Долинає до мене твій гомін,<br />
долинає до мене твій гомін крізь стовбури й ліфти,<br />
крізь заліза листи,<br />
де пливуть твої зубчасті авта,<br />
крізь мертвих коней і найлегші злочини,<br />
крізь великого твого зневіреного короля,<br />
який сягає моря бородою.

ПОКИНУТА ЦЕРКВА<br />
Балада про велику війну<br />
У мене був син, його звали Хуан.<br />
У мене був син.<br />
Він зник під склепіннями в п'ятницю всіх померлих.<br />
Я бачив, як він грався на останніх сходинах відправи<br />
і кидав бляшане цеберко священику в серце.<br />
Я стукав у труни. Сину мій! Сину мій! Сину!<br />
Я дістав з-поза місяця курячу ніжку, й тоді зрозумів,<br />
що моя дочка була рибкою<br />
там, де ридвани відходять у далину.<br />
У мене була дочка.<br />
У мене була мертва рибка під попелом кадильниць.<br />
У мене було море. Чого? Боже милий! Море!<br />
Я піднявся, щоб бити у дзвони, та в плодах були хробаки,<br />
і сірники погаслі<br />
пожирали весняну пшеницю.<br />
Я бачив прозорого лелеку алкоголю,<br />
що чистив чорні голови вмирущих вояків,<br />
я бачив ґумові хатки,<br />
де ходили по колу келихи, повні сліз.<br />
В анемонах причастя я знайду тебе, моє серце! —<br />
коли священик підійме дужими руками мула та бика<br />
І сполохає нічних жаб, що обсіли крижані краєвиди чаші.<br />
У мене був син, він був велетнем,<br />
але мертві сильніші, вони вміють ковтати шматочки неба.<br />
Якби мій син був ведмедем,<br />
я не боявся б таїни кайманів,<br />
І не бачив би моря, пришвартованого до дерев,<br />
щоб Його ґвалтували й терзали підрозділи полків.<br />
Якби мій син був ведмедем!<br />
Я загорнуся в цей твердий брезент, аби не чути холоду мохів.<br />
Я добре знаю, що мені дадуть рукав або краватку,<br />
та посеред відправи я зламаю кермо, а тоді<br />
на каміння нарине безум пінґвінів і чайок,<br />
щоб сказали усі, які сплять чи співають на перехрестях:<br />
у нього був син.<br />
Син! Син! Син,<br />
його й більше нічий, бо це був його син!<br />
Його син! Його син! Його син!

ІІІ<br />
ВУЛИЦІ І СНИ<br />
Паперовий птах на грудях мовить, що<br />
пора цілунків не настала.<br />
Вісенте Алейсандре.

ТАНЕЦЬ СМЕРТІ<br />
Маска! Гляньте, як маска пливе з Африки<br />
до Нью-Йорка!

Позникали перцеві дерева,<br />
маленькі бруньки фосфоричні.<br />
Позникали верблюди з роздертою плоттю,<br />
а з ними Й долини світла, що їх лебідь підносив дзьобом.

Була мить пересохлих речей:<br />
колосу в оці й розчавленого кота,<br />
іржі великих залізних мостів,<br />
остаточної тиші пробкової кори.

Було велике зборище мертвих тварин,<br />
пронизаних лезами світла:<br />
вічна радість гіпопотама з попелом на копитах<br />
і газелі із безсмертником у горлі.

В потьмянілій самоті без пращі<br />
маска різьблена ішла у танець.<br />
Половина світу — краєвид піщаний,<br />
половина — ртуть і летаргічне сонце.

Маска! Гляньте на маску ще раз!<br />
Жах, пісок і кайман над Нью-Йорком!

Ущелини вапна полонили порожнє небо<br />
з голосами усіх, хто вмирає під шарами ґуано.<br />
Небо, прозоре й чисте, саме собі тотожне,<br />
з пухом та гострим ірисом своїх невидимих гір,<br />
покінчило з найтоншими стеблами співу<br />
і відійшло в запечатану зливу соків,<br />
крізь годину спочинку останніх парадів,<br />
і підхопило шлейфом друзки дзеркал.

Коли китаєць плакав на покрівлі,<br />
не знайшовши голої дружини,<br />
а директор банку стежив за манометром,<br />
який міряв жорстоку мовчанку грошей, —<br />
маска прибувала на Уолл Стріт.

Танцеві не дивина<br />
колумбарій, від якого жовкнуть очі.<br />
Нитка натяглась од сфінкса і до сейфа<br />
крізь серця усіх знедолених дітей.<br />
Первісний порив танцює в парі з механічним,<br />
у нестямі забуваючи правдиве світло.

Бо, якщо колесо забуде свою формулу —<br />
голе, співатиме з кінськими табунами,<br />
а якщо пломінь пожере замерзлі плани,<br />
небо тікатиме від бунту вікон.

Танцеві тут не дивина. Так кажу я.<br />
Маска кружлятиме поміж колонами крові й чисел,<br />
між ураґанами золота й стогонами безробітних:<br />
вони витимуть темної ночі у найчорнішу з ваших годин,<br />
о дика Північна Америко! О безсоромна й дика,<br />
простерта на границі снігу!

Маска! Гляньте на маску ще раз!<br />
Хвиля твані й світляк над Нью-Йорком!

Я на терасі сам боровся з місяцем.<br />
Рої вікон вп'ялися у стегна ночі.<br />
Ласкаві корови неба пили з моїх очей.<br />
І довгими веслами вітерці<br />
стукали до попелястих шиб Бродвею.

Крапля крові шукала глибинне світло зірок,<br />
щоб прикинутись мертвим зернятком яблука.<br />
Тремтів од жаху, мов слимак без мушлі,<br />
вітер із рівняви, потривожений пастухами.

Але танцюють аж ніяк не мертві,<br />
я певен.<br />
Мертві щільно вляглись, ковтаючи власні руки.<br />
Це інші танцюють із маскою та її гітарою;<br />
це Інші, п'яні від срібла, байдужий люд,<br />
ті, що ростуть на перехресті стегон і густого полум'я,<br />
ті, що шукають дощову черву по краєвидах сходів,<br />
ті, що п'ють серед банку сльози померлих дівчат,<br />
чи ті, що пожирають по кутках маленькі піраміди ранку.

Хай не танцює Папа!<br />
Ні, хай не танцює Папа!<br />
Ані король,<br />
ні синьозубий мільйонер,<br />
ні сухі танцівниці соборів,<br />
ні будівничі, ні смарагди, ні содоміти, ні шаленці, —<br />
лише ця маска,<br />
маска старої скарлатини,<br />
лише ця маска!

Бо кобри невдовзі сичатимуть на останніх поверхах,<br />
бо кропива похитне всі тераси й подвір'я,<br />
І Біржа стане пірамідою, порослою мохами,<br />
і за рушницями услід прийдуть ліани,<br />
і дуже швидко, дуже швидко, дуже швидко!<br />
О Уолл Стріт!

Маска! Гляньте на маску! Вона<br />
випльовує отруту хащ<br />
на ущербну тривогу Нью-Йорка!

КАРТИНА ЮРБИ, ЯКУ НУДИТЬ<br />
(Сутінки на Коні Айленд)<br />
Попереду йшла гладка жінка,<br />
і видирала коріння, і змочувала пергамент барабанів;<br />
гладка жінка,<br />
яка вивертає назовні конаючих спрутів.<br />
Гладка жінка, ворог місяця,<br />
бігла по вулицях та безлюдних поверхах,<br />
і лишала в кутках черепи щонайменших горлиць,<br />
і підносила чвари бенкетів останніх століть,<br />
і кликала демона хліба на пагорби чистого неба,<br />
і спрагу світла цідила по підземних круговоротах.<br />
Це кладовища, я знаю, це кладовища<br />
та біль куховарень, похованих під пісками,<br />
це мертві, фазани і яблука іншого часу,<br />
ті, що люто стискають нам горло.

Приходили гомони лісу блювоти<br />
з неясними жінками та дітьми з гарячого воску,<br />
із бродінням дерев та невтомними служниками,<br />
які ставлять тарелі солі під арфами слини.<br />
Синку, ради немає. Ригай! Нема іншої ради.<br />
Це не блювота гусара над грудьми повії,<br />
не блювота кота, який жабу ковтнув необачно.<br />
Це дряпають мертві земляними своїми руками<br />
в крем'яні двері, де гниють солодощі та хмари.<br />
Попереду йшла гладка жінка<br />
а з нею — люди з кораблів, притонів і садів.<br />
Барабани блювоти гойдалися тихо<br />
поміж чистокровних дівчат<br />
які у місяця просили оборони.<br />
Горе! Горе! Горе мені!<br />
Зір оцей був моїм, але вже не мій,<br />
цей зір оголений тремтить од алкоголю<br />
і прощається з дивними кораблями<br />
посеред анемонів причалів.<br />
Я захищаюся цим зором,<br />
що струменить із хвиль, куди не зазирає ранок, —<br />
я, безрукий поет, загублений<br />
серед юрби, яку нудить,<br />
без баского коня, що розтяв би<br />
найгустіші мохи моїх скронь.

Але попереду так само йшла гладка жінка,<br />
і люди шукали аптек,<br />
де спиняється гіркий тропік.<br />
Щойно стяг було піднято й прибули перші пси,<br />
усе місто зійшлось над перилами пристані.

КАРТИНА ЮРБИ, ЯКА МОЧИТЬСЯ<br />
(Ноктюрн Беттрі Плейс)<br />
Залишились самі<br />
чекали швидкості останніх велосипедів.<br />
Залишились самі<br />
чекали смерті хлопчака на японськім вітрильнику.<br />
Залишились самі, ті й другі:<br />
марили про розкриті дзьоби умирущих птахів, про гостру парасольку,<br />
встромлену у щойно розчавлену жабу,<br />
серед тисячовухої тиші і найменших водяних гирл,<br />
в ущелинах, що опираються шаленій навалі місяця.<br />
Плакав хлопчак із вітрильника, і тужили серця,<br />
засмучені свідком та безсонням усіх речей,<br />
а також і тому, що досі в небеснім ґрунті з чорними слідами<br />
волали темні ймення, слина та нікельові спиці.<br />
Дарма, що хлопчак мовчить, як йому заганяють останню голку,<br />
дарма, що вітрець захлинувся у вінчику бавовни,<br />
тому що існує світ смерті з остаточними моряками,<br />
які з'являться з-під склепінь і за деревами вас заморозять.<br />
Марна річ шукати поворот,<br />
за яким ніч забуває про свою подорож,<br />
або вистежувати тишу, що не має<br />
ані подертих вбрань, ані кори, ні сліз:<br />
адже така маленька самотня учта павука<br />
от-от похитне рівновагу всього неба.<br />
Ніяк допомогти ані стогону японського вітрильника,<br />
ані цим таємничим людям, що на вуличний ріг натрапляють.<br />
Поле кусає себе за хвіст, щоб поєднати корені в єдиній точці,<br />
і клубочок шукає поміж стебел свинорию<br />
свою спрагу невтоленної довжини.<br />
Місяць! Поліція! Сирени трансатлантичних лайнерів!<br />
фасад гриви і диму; анемони, гумові рукавички.<br />
Все понищила ніч,<br />
що лежить на терасах, розкинувши ноги.<br />
Все понищили теплі протоки<br />
страшного мовчазного джерела.<br />
О люди! Жіночки! Вояцтво!<br />
Доведеться рушати у мандри в очах ідіотів —<br />
по вільних полях, де свистять сумирні засліплені кобри,<br />
по краєвидах з безліччю гробниць, де родять найсвіжіші яблука,—<br />
аби наринуло безмірне сяйво,<br />
на яке з жахом глядітимуть багатії з-за опуклих лінз,<br />
запах єдиного тіла з подвійним нахилом лілеї та щура, —<br />
аби погоріли люди, які мочаться поруч зі стогоном,<br />
чи на дзеркало вод, що ховає ніколи не повторювані хвилі.

ЗЕМЛЯ І МІСЯЦЬ<br />
Я залишаюся з прозорим чоловічком,<br />
що поїдає ластів'їні яйця.<br />
Я залишаюся із голим хлопчаком,<br />
якого бруклінські п'яниці топчуть,<br />
з істотами німими, що сходять під склепіння,<br />
з потоком вен, що прагне щедротами пролитись.

Земля. Земля єдина.<br />
Земля для скатертин, що дрожем повні,<br />
і для порочної зіниці хмари,<br />
для свіжих ран і для думок вологих.<br />
Земля задля усього, що від землі тікає.

Це не літає попіл речей перегорілих,<br />
не мертві язиками під деревом ворушать.<br />
Ні, це оголена земля реве у небі<br />
й за спиною лишає легкі стада китові.

Земля щаслива й рада, пловчиня незворушна —<br />
у хлопчаку, в істотах, що сходять під склепіння.<br />
О земле мого пульсу і папоротей танцю,<br />
що в небі часом креслиш злий профіль Фараона!

Я залишаюся із жінкою, що в ній,<br />
холодній, пломеніє мох невинний;<br />
я залишаюся між бруклінських п'яниць,<br />
що хлопчака беззахисного топчуть;<br />
я залишаюсь між подертих знаків<br />
повільної ведмежої вечері.

Але тоді щаблями вниз місяць повний рине, —<br />
міста зробити тальком і каучуком небесним,<br />
щоб мармурові ноги всю рівняву стоптали<br />
й під кріслами забулась тонка бавовна сміху.

Діано, о Діано, Діано порожниста!<br />
О відгомін опуклий, де шаленіють бджоли!<br />
Моя любов — це вихід, смерть спізнана й тривала,<br />
не збіглої твоєї голизни чиста шкіра!

Я землю, Боже милий, шукаю, й тільки землю,<br />
окраєць круговиду, гул серця і могилу.<br />
Це болю втамування, любов-перегоріння,<br />
звуглілими руками відкрита вежа крові.

Але униз і вгору ходив по сходах місяць,<br />
і просто в вічі сипав безкровну сочевицю,<br />
і срібною мітлою бив хлопців на причалах,<br />
і з вітряних кордонів стирав мою подобу.

ВБИВСТВО<br />
Два голоси вдосвіта на Ріверсайд Драйв<br />
— Як це сталося?<br />
— Рана на щоці. Та й усе!<br />
Пазур уп'явся в стебло.<br />
Голка входить углиб<br />
аж до коренів крику.<br />
І море стає недвижне.<br />
— Як, як це сталось?<br />
— Отак.<br />
— Зачекай! Саме так?<br />
— Так.<br />
Тільки серце спливло.<br />
— Горе, горе мені!

РІЗДВО НА ГУДЗОНІ<br />
Ця сіра губка!<br />
Цей моряк із щойно відтятою головою!<br />
Ця велика ріка!<br />
Цей вітрець темних кордонів!<br />
Це лезо, любове, це лезо!<br />
Було четверо моряків, що боролися проти світу,<br />
проти світу гострених лез, який видно усім очам,<br />
проти світу, який не пройдеш без коней.<br />
Був один, було сто, були тисячі моряків,<br />
що боролися проти світу великих швидкостей,<br />
та не знали, що світ<br />
був єдиний у небі.

Світ єдиний в єдиному небі.<br />
Це височини молотів та тріумфи густої трави.<br />
Це найживіші мурашники та монети у твані.<br />
Світ єдиний в єдиному небі<br />
та вітер на виході з кожного села.

Співав дощовий черв'як про жахіття коліс,<br />
а моряк із відтятою головою —<br />
про водяного ведмедя, який мав його задушити.<br />
І всі співали хвалу.<br />
Алілуя! Пустельне небо.<br />
Це те саме, все те ж. Алілуя!

Я провів усю ніч на риштованнях передмість,<br />
і лишав свою кров на штукатурці планів,<br />
і помагав морякам укладати роздерті вітрила.<br />
І тепер мої руки порожні серед гомону гирла.<br />
Дарма, що кожної хвилини<br />
нова дитина ворушить гілочками вен,<br />
і що гадюка родить під кущами,<br />
гамуючи тим самим спрагу крові<br />
усіх, що дивляться на голе тіло.

Важливе інше: порожнеча.<br />
1 світ — єдиний. Гирло.<br />
Ні, не світанок. Фабула несхитна.<br />
Одне-єдине: гирло.<br />
О моя сіра губка!<br />
О щойно перетяте моє горло!<br />
О велика моя ріка!<br />
О мій вітрець кордонів, які вже не мої!<br />
О лезо моєї любові, убивче лезо!

БЕЗСОННЕ МІСТО<br />
(Ноктюрн Бруклінського мосту)<br />
Ніхто не спить у небі. Ніхто, ніхто.<br />
Не спить ніхто.<br />
Місячні створіння, принюхуючись, бродять навкруг своїх халуп.<br />
Живі іґуани прийдуть кусати безсонних людей,<br />
і втікач із розірваним серцем на розі натрапить<br />
на нечуваного крокодила, що закляк під ласкавим спротивом зірок.

Ніхто не спить у світі. Ніхто, ніхто.<br />
Не спить ніхто.<br />
Є мрець на найдальшому кладовищі,<br />
який нарікає три роки,<br />
адже має сухий краєвид у коліні;<br />
і хлопчик, якого ховали в цей ранок, плакав так, що<br />
покликали псів, аби він замовк.

Життя — це не сон. Тривога! Тривога! Тривога!<br />
Ми по сходинах котимось вниз, тільки б з'їсти сирої землі,<br />
чи підіймаємось на снігові шпилі разом з хором мертвих жоржин.<br />
Але нема забуття, нема сну: жива плоть.<br />
Поцілунки в'яжуть вуста клубочком недавніх вен,<br />
і тим, кому дуже болить, болітиме без кінця,<br />
і той, хто боїться смерті, на плечах її понесе.

Якогось дня<br />
в тавернах оселяться коні,<br />
а люті мурахи<br />
ринуть на жовті небеса, які ховаються в коров'ячих очах.

Другого дня<br />
ми побачимо воскресіння засушених метеликів,<br />
і, ще блукаючи краєвидом сірих губок та безмовних човнів,<br />
побачимо, як блищить у нас обручка й струменять з язика троянди.<br />
Тривога! Тривога! Тривога!<br />
Тих, що досі ще зберегли сліди пазурів і злив,<br />
і хлопця, який ридає, бо не знає винаходу мосту,<br />
або того мерця, у якого зостались лише голова й черевик, —<br />
всіх їх треба нести до муру, де їх ждуть ігуани та змії,<br />
де Їх ждуть ведмедячі зуби,<br />
де їх жде рука мумії-дитини,<br />
а шкура верблюда гороїжиться синьою нестямною остудою.

Ніхто не спить у небі. Ніхто, ніхто.<br />
Не спить ніхто.<br />
Але якщо хто-небудь склепить очі, шмагайте<br />
його, діти мої, шмагайте! Хай дістане<br />
панораму розкритих очей<br />
та гірких палаючих ран.

Ніхто не спить у світі. Ніхто, ніхто.<br />
Так сказав я.<br />
Не спить ніхто.<br />
Та як у когось вночі забагато моху на скронях,<br />
відчиняйте-но люки, щоб під місяцем він побачив<br />
краплені чирви, отруту і череп театрів.

СЛІПА ПАНОРАМА НЬЮ-ЙОРКА<br />
Якщо це не птахи, укриті попелом,<br />
якщо це не стогони, які б'ються у вікна весілля,<br />
це, мабуть, тендітні повітряні істоти,<br />
що проливають свіжу кров у нескінченну темінь.<br />
Але ні, це не птахи,<br />
тому що птахи за мить обернуться биками;<br />
буває, що це білі скелі, коли допоможе місяць,<br />
і це завше — діти, поранені<br />
до того, як судді піднімуть полотно.

Всі розуміють біль, пов'язаний зі смертю,<br />
та істинного болю немає у душі.<br />
Немає ні в повітрі, ні в нашому житті,<br />
ні на терасах, оповитих димом.<br />
Істинний біль, що речам не дає заснути —<br />
це є маленький нескінченний опік<br />
у невинних очах інших систем.

Покинута одіж важить стільки на плечах,<br />
що небо нерідко громадить їх лютими табунами.<br />
І ті, що гинуть від пологів, знають в останню годину:<br />
всякий гомін обернеться каменем, а слід — ударами крові в жилах.<br />
Ми знати не знаємо, що у думки є передмістя,<br />
де філософа пожирають китайці та гусінь.<br />
І дехто з дурнуватих дітей на куховарнях<br />
знаходив маленьких ластівок із милицями,<br />
які вміють вимовляти слово "любов".

Ні, це не птахи.<br />
Бо птах не виповість ні каламутної гарячки ставу,<br />
ані жадання вбивати, яке нас мордує щомиті,<br />
ані металевого скреготу самогубств, який пробуджує нас щоранку.<br />
Це насінна коробочка повітря, де весь світ нам болить,<br />
це маленька жива просторінь у божевільнім унісоні світла,<br />
це невловимі сходини, де хмари та троянди забувають<br />
про гамір китайський, що шумує на пристані крові.<br />
Я губився багато разів,<br />
бо відшукував опік, що речам не дає заснути,<br />
і знайшов лише моряків, похилених над перилами,<br />
та маленьких небесних Істот, похованих під снігом.<br />
Але істинний біль зоставався деінде —<br />
там, де кристалізовані риби конали в товщі стовбурів;<br />
на обширах неба, чужого для давніх неушкоджених статуй і для<br />
ласкавої ніжності вулканів.

Болю немає у голосі. Існують тільки зуби,<br />
але зуби, що будуть мовчати, оторочені чорним оксамитом.<br />
Болю немає у голосі. Тут існує тільки земля.<br />
Земля з її вічними брамами, які ведуть до червені плодів.

НАРОДЖЕННЯ ХРИСТА<br />
Пастух грудей жадає під снігом, що куйовдить<br />
собак, простертих поміж глухими ліхтарями.<br />
Малий Христос із глини собі поранив пальці<br />
на споконвічних лезах деревини крихкої.

Уже прийшли мурашки. Ось і затерплі ноги!<br />
Твердінь небесну крають дві цівочки криваві.<br />
А сатанинський тельбух озвався по долинах<br />
ударами й відлунням молюскової плоті.

Вовки й жаби співають коло багать зелених,<br />
увінчаних живими мурашниками ранку.<br />
Вві сні побачив місяць великих віял білість,<br />
бикові ж бик наснився — лиш водяний, порожній.

Зорить і плаче хлопчик із трійцею на лобі.<br />
Три мідні вістря бачить у сіні Святий Йосип.<br />
Із пелюшок зринають пустельні відгоміння,<br />
і звуки цитр безструнних, і страчені волання.

Манхеттенська завія жене міські об'яви<br />
та благодать небесну несе крізь хибні арки.<br />
Священики-безумці й пір'ясті херувими<br />
за Лютером ступають по горніх перехрестях.

РОЗП'ЯТТЯ<br />
Місяць нарешті спинитися міг на найбілішому вигині коней.<br />
Промінь лютого світла, втікаючи з рани,<br />
окреслив у небі мить обрізання мертвого хлопчика.

Кров збігала з гори, і ангели її шукали,<br />
та потири були із вітру, й вона повнила черевики.

Кульгаві собаки палили люльки, і від духу гарячої шкіри<br />
були сірими круглі губи тих, що ригали на перехрестях.<br />
І долинали невпинні голосіння від півдня сухої ночі.<br />
Місяць свічками обпалював фалоси коней.<br />
Кравець, фахівець у пурпурі, замкнув трьох святих жінок<br />
і крізь засклені вікна їм показував череп.<br />
Три жінки у передмісті обступили білого верблюда,<br />
і він плакав, бо на світанку<br />
мусив обов'язково пройти через голчине вушко.<br />
О хрест! О цвяхи! О вістря!<br />
О вістря, загнане в кістку, аж до часів окислення планет!<br />
Ніхто не повернув голови, отже, небо змогло розповитись.<br />
Розлігся великий голос, і мовили фарисеї:

"У цієї корови проклятої вим'я сповнене молока".<br />
Юрба зачиняла брами,<br />
і злива текла по вулицях, зажадавши омити серце,<br />
а вечір ставав тривожний через серцебиття й через дроворубів,<br />
і темне місто конало під молотком теслярів.<br />
"У цієї корови проклятої вим'я повне малих куріпок", —<br />
Мовилн фарисеї.<br />
Але кров змочила Їм ноги, й низотні душі<br />
били склянки болотної води об стіни храму.<br />
З'ясувалася достеменна мить спасіння нашого життя.<br />
Бо місяць водою обмив опіки коней,<br />
а не живе дівчатко, яке змусили замовкнути в піску.<br />
Тоді повиходили лихоманки, і співали своїх пісень,<br />
і Жаби запалили вогні на обох берегах ріки,<br />
"Ця проклята корова, проклята, проклята, проклята,<br />
вона нам спати не дасть", — мовили фарисеї,<br />
і розійшлись по домівках крізь тісняву вулиць,<br />
і штовхали п'яниць, і плювалися сіллю жертвоприносин,<br />
а кров ішла слідом за ними і мекала, наче агнець.

Так було,<br />
і земля пробудилася, і струменіла тремтливими ріками молі.

СВІТАННЯ<br />
Серед нью-йоркського світання<br />
чотири є колони з твані —<br />
над ураганом чорних горлиць,<br />
що хлюпаються в мертвих водах.

Світання у Нью-Йорку стогне<br />
на височезних крутосходах,<br />
шукаючи по гострих пругах<br />
жасмини писаної туги.

Грядущого світання ніхто в уста не прийме,<br />
бо тут немає "завтра", немає сподівання.<br />
Лише монети часом нестямними роями жалять<br />
і пожирають покинуту дитину.

Найперші, що відходять, кістками розуміють:<br />
не буде ні кохання безлистого, ні раю.<br />
Їх тихо поглинає твань чисел і законів,<br />
та ігри без мистецтва, та сік без тверді плоду.

Бо світло поховали кайдани, гуркотнеча<br />
та безсоромні грозьби тих знань, що без коріння.<br />
І люди по кварталах тиняються безсонне —<br />
так, ніби щойно вийшли з кривавого потопу.

IV<br />
ВІРШІ ПРО ОЗЕРО ЕДЕМ МІЛЗ

ПОДВІЙНА ПОЕМА ПРО ОЗЕРО ЕДЕМ<br />
Пасеться череда, і вітер віє.<br />
Ґарсіласо<br />
Це був мій давній голос,<br />
який не відав гіркоти загуслих соків.<br />
Я впізнаю: він ніжно ніг моїх торкнувся<br />
під ламким листям папоротей мокрих.

О давній голосе мого кохання,<br />
голосе моєї правди,<br />
голосе моїх розчахнутих грудей,<br />
коли з язика мого струміли всі троянди,<br />
а дерен не знав незворушних кінських зубів!

Ти тут, і ти спиваєш з мене кров,<br />
І смокчеш з мене єство повільної дитини,<br />
і тріскають на вітрі мої очі<br />
між алюмінієм та голосами п'яних.

Пусти ж мене до брами,<br />
де Єва їсть мурашок,<br />
і де Адам сліпучу рибу плодить.<br />
Пусти мене, рогатий чоловічку,<br />
до лісу позіхів, щасливих скоків.

Я знаю найтаємніший ужиток<br />
старої заіржавленої шпильки,<br />
і знаю жах очей, що широко відкриті<br />
на предметній площині тареля.

Але не бажаю ні світу, ні сну, божественний голосе,<br />
я хочу лише свободи, своєї людської любові,<br />
у найтемнішім схові леготу — його ніхто не хоче;<br />
Своєї людської любові!

Оті акули мчать одна за одною;<br />
чигає вітер на безжурні стовбури.<br />
О давній голосе, опалюй язиком<br />
цей голос тальковий, бляшаний голос!

Я хочу плакати, я дуже хочу плакати,<br />
як плачуть діти на останній лаві,<br />
бо не поет я, не людина, не листочок,<br />
тільки зранений пульс, що вивідує речі потойбіч.

Я хочу плакати, своє ім'я назвавши, —<br />
Троянда, дитина, сосна, що на березі озера, —<br />
аби правду сказати свою, правду людської крові,<br />
убивши в собі глузування й навіяне слово.

Ні, ні, запитання тут зайві, мій звільнений голосе,<br />
я жадаю, щоб ніжно торкав ти мої долоні.<br />
У лабіринті ширм віч-на-віч з моїм голим тілом<br />
місяць покари й годинник, засипаний попелом.

Так казав я.<br />
Так казав я, коли Сатурн зупинив поїзди,<br />
і мла, І Сон, і Смерть мене шукали.<br />
Мене шукали —<br />
Так, де ревуть корови з ніжками пажів,<br />
і там, де пливе моє тіло серед рівноваг протилежних.

ЖИВЕ НЕБО<br />
Не зможу нарікати,<br />
як не знайду, чого шукав.<br />
Між каменів без соку та порожнявих комах<br />
не побачу двобою сонця з істотами з плоті й крові.<br />
Та я піду в найперший краєвид відгомонів, рідин і пульсів,<br />
який пронизує новонароджену, дитину, і де затерто кожну грань,<br />
аби чути: усе, що шукаю, віднайде свою радісну ціль,<br />
коли я пролітатиму, розвіяний з коханням та пісками.

Туди не досягне ні іній вигаслих очей,<br />
ані волання дерева, занапащеного хробаками.<br />
Там усі форми заховують послідовно<br />
єдиний нестямний вираз навального руху.

Ти не ступиш і кроку вперед, крізь хмару пелюсток:<br />
розчиняться в повітрі твої цукрові зуби,<br />
і перебіжне листя папороті не погладиш,<br />
так, щоб не чуть остаточного жаху від слонокості.

Там, посеред коріння та в серцевині вітру<br />
стає зрозумілою правда оманливих речей,<br />
нікелевий плавець, що вистежує хвилю найтоншу,<br />
та нічна череда корів на червоних жіночих ніжках.

Не зможу нарікати, як не знайду, чого шукав.<br />
Та я піду в найперший краєвид вільготи й пульсів,<br />
аби чути; усе, що шукаю, віднайде свою радісну ціль,<br />
коли я пролітатиму, розвіяний з коханням та пісками.

Повсякчасний холодний політ над порожніми руслами,<br />
над зграями вітерців і човнами, що на мілинах.<br />
Хистка перепона у вічності грізній та непорушній,<br />
і, нарешті, любов без світання. Любов! Навіч зрима любов!

V<br />
В ХАТИНІ ФЕРМЕРА<br />
(СЕЛО БІЛЯ НЬЮБУРГА)

МАЛИЙ СТЕНТОН<br />
— Dо yоu lіке mе?<br />
— Yes, and yоu?<br />
— Yes, yes.<br />
Коли я зостаюсь один,<br />
зі мною ще залишаються твої десять років,<br />
троє сліпих коней,<br />
п'ятнадцять твоїх облич із лицем у саднах<br />
і малесенькі плями ознобу на кукурудзянім листі.<br />
Стентоне, синку, Стентоне!<br />
Опівночі рак виходив у коридори<br />
і розмовляв з порожнявими равликами документів;<br />
рак найживіший, повен термометрів і хмарин,<br />
із цнотливим жаданням яблука, щоб його солов'ї клювали.<br />
В оселі, де рак оселився,<br />
в астрономічному безумі тріскають білі стіни,<br />
і по найменших стайнях, і по галявах лісів<br />
блискавка опіку горить багато літ.<br />
Мій біль надвечір сходив кров'ю,<br />
коли твої очі були двома мурами,<br />
коли твої руки були двома землями,<br />
в моє тіло — гомоном трави.<br />
Моя агонія шукала свою одіж,<br />
укрита порохом, подерта псами,<br />
ти без трепету за нею йшов<br />
аж до затворів темної води.<br />
О мій Стентоне, дурнику, найпрекрасніший серед звірят,<br />
з матір'ю, що її розтерзали сільські ковалі,<br />
з братом, який опочив під склепіннями,<br />
з Іншим братом, якого пожерли мурашники,<br />
І з раком без дротяних огорож, який пульсує в оселях!<br />
Є годувальниці, які приносять дітям<br />
ріки моху та гіркаві стебла,<br />
І негритянки нерідко йдуть на горішні поверхи<br />
і наставляють пастки на щурів.<br />
Бо правда й те, що люди мають за доречне<br />
жбурляти горлиць до сміттєвих ям,<br />
і я знаю, чого хочуть ті, що на вулицях<br />
гарячкове стискають нам кінчики пальців.

Твоя невинність, Стентоне — це лев'яча гора.<br />
В день, коли рак напав на тебе,<br />
і закинув тебе у спальню, де від пошесті вимерли гості,<br />
І розкрився крихкою трояндою сухих шибок і ніжних рук,<br />
щоб забризкати тванню зіниці плавців у морі,<br />
ти сам шукав мою агонію в траві,<br />
мою агонію із квіттям жаху,<br />
в той час, як німий хмурий рак, що прагнув укластись до тебе,<br />
сипав пил на червоні землі простирадлами гіркоти<br />
і розписував труни<br />
гілочками замерзлими — борною кислотою.<br />
Стентоне, до лісу йди зі своїми дримбами,<br />
йди, щоб навчитися небесних слів,<br />
які сплять у стовбурах, у хмарах і черепахах,<br />
сплять у поснулих псах, у свинці, у вітрі,<br />
сплять у безсонних лілеях, у водах без віддзеркалень, —<br />
щоб навчитись того, що твій народ забуває, синку.

Коли вибухне війна,<br />
я лишу шматок сиру для твого пса в конторі.<br />
Твої десять років будуть листям,<br />
яке опадає на одіж мертвих,<br />
це будуть десять троянд крихкої сірки<br />
на плечі мого досвіту.<br />
А я, Стентоне, я один, забутий усіма,<br />
з блідими твоїми обличчями на вустах,<br />
голосячи, буду ломитись крізь зелені статуї Малярії.

КОРОВА<br />
Лежала зранена корова.<br />
Струмки й дерева Їй на роги<br />
п'ялися, й кров спливала в небі.

Було у морді щось бджолине<br />
під вусами густої слини.<br />
Карався досвіт білим ревом.

І мертві, і живі корови,<br />
червоний жар і мед обори,<br />
ревли, заплющуючи очі.

Уже корову можна їсти;<br />
хай відає про те коріння<br />
та хлопчик, що наваху гострить.

А горі блідістю взялися<br />
яремні вени та проміння.<br />
Тремтять задерті сторч копита.

Хай відають про те і місяць,<br />
і ніч, і вижовклі твердині:<br />
корова, ставши прахом, зникла.

Вже відійшла вона з воланням<br />
крізь вистиглих небес руїни,<br />
де заїдають смертю п'яні.

ДІВЧИНА, ПОТОНУЛА В КРИНИЦІ<br />
(Ґранада і Ньюбург)<br />
Статуям очі болять із могильною темнотою,<br />
та найбільше болить їм вода, яка не витікає.<br />
Не витікає.

Люди бігли по хвилерізах і ламали рибалкам вудки.<br />
Швидше! Берег! Тривога! І ласкаві зірки скрекотіли.<br />
... не витікає.

В моїм спогаді зовсім спокійна, — коло, зірка, мета,<br />
плачеш ти за берегами кінського ока.<br />
... не витікає.

Та ніхто в темноті тобі відстані не покладе —<br />
крім гострезної грані, прийдешнього діаманту.<br />
... не витікає.

Поки люди шукають тишу між подушок,<br />
ти тріпочеш, навіки означена в крузі своєму.<br />
... не витікає.

Вічна на гребенях водних, що в себе приймають<br />
коренів битву та вгадану самоту.<br />
... не витікає.

Вони вже по схилах ідуть! Підведись із води!<br />
Кожна цяточка світла ляже у ретязь тобі!<br />
... не витікає.

Та колодязь до тебе простягсь рученятами моху,<br />
неждана русалка його найчистішого незнання.<br />
... не витікає.

Не витікає! Вода, застигла в єдиній точці,<br />
дихає з подихом скрипок безструнних своїх<br />
на сходинах ран та будівель безлюдних.<br />
Вода, яка не витікає!

VI<br />
ІНТРОДУКЦІЯ ДО СМЕРТІ<br />
(ВІРШІ ПРО САМОТУ В ШТАТІ ВЕРМОНТ)

СМЕРТЬ<br />
Яке зусилля!<br />
Яке зусилля коня стати псом!<br />
Яке зусилля пса стати ластівкою!<br />
Яке зусилля ластівки стати бджолою!<br />
Яке зусилля бджоли стати конем!<br />
А кінь —<br />
яку гостру стрілу добуває він із троянди!<br />
Яка сіра троянда підноситься в нього з губ!<br />
А троянда —<br />
яку череду проміння й зойків<br />
в'яже вона із живим цукром свого стебла!<br />
А цукор —<br />
про які маленькі кинджали мріє він у своєму чуванні!<br />
А маленькі кинджали —<br />
який місяць без стаєнь, які голі тіла,<br />
яку вічну шкіру й червінь вони шукають!<br />
А я, під навісами, —<br />
якого вогняного серафима я шукаю, і він — це я!<br />
Та гіпсове склепіння —<br />
яке воно велике, яке невидиме, яке маленьке! —<br />
Без зусилля.

МАЛЕНЬКА НЕСКІНЧЕННА ПОЕМА<br />
Помилитись дорогою —<br />
це прибути до снігу,<br />
а прибути до снігу —<br />
це двадцять віків пожирати цвинтарні трави.

Помилитись дорогою —<br />
це прибути до жінки,<br />
до жінки, яка не боїться світла,<br />
до жінки, яка забиває двох півнів одразу,<br />
до світла, яке не боїться півнів,<br />
до півнів, що не годні співати над снігами.

А проте,<br />
якщо сніг помиляється серцем,<br />
із Півдня може налетіти вітер,<br />
оскільки ж вітер до стогнань байдужий,<br />
знов-таки нам доведеться пожирати цвинтарні трави.

Я бачив два недужі воскові колоски,<br />
які ховали краєвид вулканів,<br />
і бачив двох безумних дітлахів,<br />
що плачем боронилися від зіниць убивці.

А проте "два" ніколи числом не було,<br />
тому що це туга та її тінь,<br />
тому що це гітара, з якою зневірюється любов,<br />
тому що це свідоцтво іншої, чужої нескінченності,<br />
і це мури мерця,<br />
і покара нового, безмежного воскресіння.

Мертві ненавидять "два",<br />
але "два" присипляє жінок,<br />
оскільки ж усе-таки жінка боїться світла,<br />
а світло тремтить перед півнями,<br />
а півні тільки й годні, що літати над снігами,<br />
нам без кінця доведеться пожирати цвинтарні трави.

НОКТЮРН ПОРОЖНЕЧІ

І<br />
Щоб побачити, що все пропало-зникло,<br />
бачити вбрання і порожнечі,<br />
дай мені твою місячну рукавичку.<br />
твою другу рукавичку, згублену в траві,<br />
дай, моя любов!

Вітер може відривати мертвих<br />
слимаків од легень слонячих,<br />
і здмухувати вкляклих черв'яків<br />
із бруньок світла або яблук.

Незворушні обличчя веслують<br />
під найтихішим гомоном трави,<br />
і є кутку грудина жаби,<br />
i смуток серця, й мандоліна.

Ревіла посеред безлюдного майдану<br />
бичача голова, вже мить як стята.<br />
І були твердим кристалом остаточним<br />
форми, що шукали круг зміїний.

Щоб побачити, що все пропало-зникло,<br />
дай мені твою німотну порожнечу,<br />
тугу школи й осмутніле небо.<br />
Щоб побачити, що все пропало-зникло!

В глибині твоїй, любове, в твоїй плоті,<br />
що за тиша поїздів, які розбились!<br />
Скільки дужих рук квітучих мумій!<br />
Яке небо — й без вийстя, яке небо, моя любове!

Це камінь у воді, на вітрі голос,<br />
Кожен берег любові тікає від свого кривавого стовбура.<br />
Годі мацати пульс нашій присутній любові,<br />
аби проростали квіти над іншими дітьми.

Щоб побачити, що все пропало-зникло.<br />
порожнечі хмарищ і потоків. Діб мені свої<br />
лаврові руки, о любове.<br />
Щоб побачити, що все пропало-зникло!

Чисті пливуть порожнечі крізь тебе, крізь мене, крізь досвіт,<br />
і зберігають сліди найтонших гілочок крові,<br />
та ще якийсь гіпсовий профіль спокійний: його окреслив<br />
несподіваний біль пробитого лезом місяця.

Поглянь на конкретні форми, що шукають свою порожнечу.<br />
Надкушені яблука та заблукані пси.<br />
Поглянь на тривогу й тугу викопного сумного світу,<br />
що віднайти не годен тон першого свого ридання.

Коли на постелі шукав я гомонів нитки,<br />
ти з'явилась, моя любове, аби мій дах укрити.<br />
Порожнеча мурашки може виповнити простори,<br />
але без орієнтиру ти стогнеш в моїх очах.

Ні, не в моїх очах, бо мені ти показуєш нині<br />
затиснуті в руці твоїй чотири річки,<br />
в непорушній хатині, де полонений місяць<br />
моряка пожирає перед дітлахами.

Щоб побачити, що все пропало-зникло,<br />
о любове невловна, любове перебіжна!<br />
Ні, не давай мені своєї порожнечі,<br />
адже й моя щезає вже в повітрі!<br />
Горе і тобі, й мені, і вітру!<br />
Щоб побачити, що все пропало-зникло!

ІІ<br />
Я.<br />
З найбілішою порожнечею коня,<br />
грива з попелу. Площа нерівна й чиста.

Я.<br />
Протята моя порожнеча з розідраними пахвами.<br />
Суха шкуринка непричетного винограду й азбест світання.<br />
Все сяйво світу міститься в одному оці. Півень піє, і спів<br />
його довше триває, ніж крила.

Я.<br />
З найбілішою порожнечею коня.<br />
Оточений глядачами, і мурашки в їхніх словах.<br />
Без профілю спотвореного, у циркові холоднечі.<br />
Під розбитими капітелями знекровлених щік.

Я.<br />
Моя порожнеча без тебе, о місто, без мерців твоїх, що їдять.<br />
Верхи — через моє життя, заякорене остаточно.

Я.<br />
Нема ні нового століття, ні недавнього світла.<br />
Лише синій кінь та світанок.

КРАЄВИД В ДВОМА МОГИЛАМИ ТА АССІРІЙСЬКИМ ПСОМ<br />
Друже,<br />
вставай і слухай,<br />
як виє ассірійський пес.<br />
Три німфи раку вже відтанцювали,<br />
синку.<br />
Вони приносили гори червоного сургучу<br />
та жорсткі простирадла, де рак поринав у сон.<br />
У коня було око на шиї,<br />
а повня світила в такому холодному небі,<br />
що мусила роздерти свій горбок Венери<br />
і потопити давні кладовища у крові та попелі.

Друже,<br />
пробудись, адже гори не дихають досі;<br />
всі трави мого серця — посеред інших місцин.<br />
То дарма, що ти повен морської води.<br />
Я довгий час любив одного хлопчика,<br />
І пір'їнка була у нього на язику,<br />
1 ми прожили сто років у глибині ножа.<br />
Пробудися. Мовчи. Наслухай. Підведися хоч трохи.

Бо виття —<br />
це довжезний бузковий язик,<br />
що лишає мурашок жаху та сік лілей.<br />
Долинає до скелищ. Не видовжуй свого коріння!<br />
Наближається. Стогне. Друже, не плач уві сні.

Друже!<br />
Вставай і слухай,<br />
як виє ассірійський пес.

ОМЕГА<br />
Вірш для мертвих<br />
Трави.<br />
Я відріжу собі праву руку.<br />
Зачекай.<br />
Трави.<br />
Рукавичка у мене зі ртуті, а друга шовкова.<br />
Зачекай.<br />
Трави!<br />
Не ридай. Тихо, щоб нас не почули.<br />
Зачекай.<br />
Трави!<br />
Статуї впали,<br />
як відчинилася велика брама.<br />
Тра-а-ави!

РУЇНА<br />
Зустрітись їм несила.<br />
То мандрівець по власнім торсі білім.<br />
Отак і вітер линув!

Збагнули: то не місяць,<br />
а кінський череп. Вітер<br />
був яблуком стемнілим.

Батіжжя, ярий пломінь;<br />
за вікнами точився<br />
двобій піску з водою.

Навалу трав уздрів я,<br />
на зубчики та леза<br />
мале ягнятко кинув.

У крапельці холодній<br />
летіли першої голубки<br />
пір'їнка й целулоїд.

Хмарини споглядали,<br />
ще сонні, люту битву<br />
бескетів та світання.

Приходять трави, синку.<br />
У небесах порожніх<br />
дзвенять мечі їх слини.

Моя рука, любове. Трави!<br />
По битих шибах дому<br />
кров розпускає коси.

Зостались ми з тобою.<br />
Готуй для вітру власний остов.<br />
Зостались ми з тобою.

Готуй же власний остов.<br />
Шукаймо швидше, о любове,<br />
де профіль наш безсонний.

ПІСНЯ ПРО МАЛЕНЬКУ СМЕРТЬ<br />
Луги смертельні й повня.<br />
Кров у земному схові.<br />
Луги старої крові.

Сяйво учора й завтра.<br />
Смертельне небо й трави.<br />
Піщана ніч і сяйво.

Зустрівся я зі смертю.<br />
Земля, луги смертельні,<br />
а смерть така маленька.

Собака на покрівлі.<br />
Лівицю запускав я<br />
розворушити гору<br />
сухого буйнотрав'я.

Високий попіл храму.<br />
Піщана ніч і сяйво.<br />
Маленька смерть і трави.

На самоті із нею.<br />
Зустрівся я зі смертю,<br />
а смерть така маленька.

Луги смертельні й повня.<br />
За брамою високо<br />
сніги тремтять і стогнуть.

Людина й хто? Сказав я.<br />
Людина й смерть. І трави.<br />
Любов, пісок і сяйво.

МІСЯЦЬ І ПАНОРАМА КОМАХ<br />
Вірш про любов<br />
Місяць мерехтить у морі,<br />
у вітрилах стогне вітер<br />
і здіймає вільним рухом<br />
хвилі срібла та блакиті.<br />
Еспронседа

Моє серце мало б форму черевика,<br />
якби у кожному селі була сирена.<br />
Але ніч нескінченна, коли спирається на хворих,<br />
і Існують човни, які прагнуть помічені бути,<br />
аби затонути спокійно.

Коли вітер ніжно повіває,<br />
моє серце набуває обрису дівчатка.<br />
Коли ж вітер відмовляється вийти з очеретів,<br />
моє серце стає мов бичачий тисячолітній кізяк.

Веслувати, веслувати, веслувати<br />
до легіону нерівних вістрь,<br />
до краєвиду розпорошених дозорів.<br />
Ніч рівна снігу, завислим системам.<br />
І місяць.<br />
Місяць!<br />
Але ні, не місяць.<br />
Лисиця таверн,<br />
японський півень, що очі свої пожер,<br />
пережовані трави.

Нас не рятують ні хробаки під склом,<br />
ані знавці трави цілющої, де метафізик<br />
знаходить інші небосхили.<br />
Форми — оманливі. Тільки й існує круг<br />
ротів навколо кисню.<br />
І місяць.<br />
Але ні, не місяць.<br />
Комахи,<br />
зовсім маленькі мерці на берегах,<br />
боління, витягнене в довжину,<br />
йод у єдиній точці,<br />
натовпи на голці,<br />
і голизна, яка змішує кров усіх людей,<br />
І моя любов, що не кінь і не опік,<br />
істота з пожертими грудьми.<br />
Моя любов!

Вже співають, горлають, стогнуть. Лице! Твоє лице! Лице.<br />
Яблука однакові,<br />
жоржини ідентичні.<br />
і світло має смак спрацьованого металу,<br />
і поле всіх п 'яти років уміститься на щоці монети.<br />
Але твоє лице затуляє небеса бенкету!<br />
Вже співають! Горлають! Стогнуть!<br />
Укривають собою! Повзуть! Жахають!

Треба йти, і то швидко! По хвилях і по гілках,<br />
по безлюдних вулицях середньовічних, що провадять до річки,<br />
між крамничок чинбарських, де відлунює ріг пораненої корови,<br />
і по щаблях, — не бійся! — по щаблях.

Є чоловік безбарвний, що купається в морі,<br />
він такий ніжний, що прожектори його з'їли, граючись серцем.<br />
І в Перу живуть тисячі жінок, — о комахи! — які день і ніч,<br />
у ноктюрни й паради поринувши, перехрещують власні вени.

Маленька їдка рукавичка мене зупиняє. Годі!<br />
Я почув, як у хустці моїй тріщить<br />
перша вена, яка розірвалась.<br />
Бережи свої ноги, любове моя, свої руки!<br />
Бо я мушу віддати моє лице,<br />
лице, так, лице! Пожерте моє лице!

Цей невинний вогонь задля мого бажання,<br />
це сум'яття через жагу рівноваги,<br />
цей незайманий біль від пилу в моїх очах<br />
погамують тривогу іншого серця,<br />
що його поглинули туманності.

Нас не рятують ні люди з майстерень взуттєвих,<br />
ні краєвиди, що стають музикою під доторком заржавлених ключів.<br />
Вітри — оманливі. Тільки й існує маленька<br />
колиска на горищі, яка нагадує про все.<br />
І місяць.<br />
Але ні, не місяць.<br />
Комахи<br />
і лише комахи, —<br />
вони тріщать, тремтять, громадяться, кусають, —<br />
і місяць Із рукавичкою диму, недвижний у брамі своїх руїн.<br />
Місяць!!

МІСЯЦЬ І ПАНОРАМА КОМАХ<br />
Поет просить заступництва у Пресвятої Діви<br />
Молю Божественну Пречисту Матір,<br />
Царицю Небесну всього живого, —<br />
дай мені чистого світла малих звіряток,<br />
у чиїх словниках — одна тільки літера,<br />
звіряток бездушних, форм найчистіших,<br />
що далекі від злих мудрувань котячих,<br />
від позірних таємниць совиних,<br />
від скульптурних помислів кінських, —<br />
створінь, які люблять, не маючи зору,<br />
відчуваючи тільки хвилясте безмежжя,<br />
і збираються у великі купи,<br />
щоб їх пожерло дике птаство.<br />
Благаю в Тебе єдиної міри,<br />
яку знають маленькі пласкі створіння,<br />
щоб сказати про речі, вкриті землею,<br />
під твердим невіданням черевика.<br />
Ніхто не плаче, не співчуває<br />
мільйонам смертей, з яких склався ринок:<br />
це китайська юрба цибулин безголових,<br />
це жовте велике сонце старих розплющених риб.<br />
Ти, Мати вічно страхітна, Китихо всіх небосхилів,<br />
Ти, Мати вічно весела. Сусідко з позиченим брязкальцем,<br />
Ти знаєш, що я розумію найменшу плоть світу.

ПРЕСВЯТА ДІВА МОВИТЬ<br />
Уривок<br />
Коли я позбуваюсь очей жирафи,<br />
тут-таки здобуваю зір крокодила,<br />
через те що я Діва Марія.<br />
Мухи роздивляються перцеву хмару,<br />
але вони — не Діва Марія.<br />
Я добре бачу лиходійство листя,<br />
і відчайдушну осячу гординю,<br />
і невірного осла, що збожеволів,<br />
уздрівши подвійний місяць у небі,<br />
і хлів, у якому планета дітей своїх пожирає, —<br />
через те що я Діва Марія...

VII<br />
ПОВЕРНЕННЯ ДО МІСТА

НЬЮ-ЙОРК<br />
Установа та звинувачення

Під множниками<br />
є крапля качиної крові.<br />
Під діленим —<br />
крапля матроської крові.<br />
Під сумами — теплої крові ріка.<br />
Ріка, яка співаючи проходить<br />
крізь спальні передмість,<br />
і це срібло, цемент або легіт<br />
у брехливім світанні Нью-Йорка.<br />
Гори існують, я знаю.<br />
І для мудрості окуляри.<br />
Це я знаю. Але я прийшов не для того,<br />
щоб бачити небо. Прийшов я,<br />
щоб бачити каламутну кров,<br />
кров, що тягне машини до водоспадів,<br />
а розум — до язика змії,<br />
У Нью-Йорку щодня убивають<br />
чотири мільйони качок,<br />
п'ять мільйонів свиней,<br />
дві тисячі голубів до смаку умирущим,<br />
мільйон корів,<br />
мільйон ягнят<br />
і два мільйони півнів,<br />
що покидають небеса, розбиті на друзки.<br />
Ліпше ридати, гострячи наваху,<br />
чи вбивати собак на примарних ловах,<br />
аніж на світанку терпіти<br />
нескінченні обози молока,<br />
нескінченні обози крові,<br />
та обози троянд, що їх в'яжуть в пучки<br />
продавці парфумів.<br />
Качки й голуби,<br />
і ягнята, і свині<br />
під множники ронять<br />
краплини крові,<br />
і страхітне ревіння голодних корів<br />
виповнює болем долину,<br />
де Гудзон п'яніє від мастила.<br />
Я звинувачую усіх людей,<br />
що забувають другу половину,<br />
для якої немає спокути,<br />
всіх, що гори цементу підносять<br />
там, де б'ються серця<br />
всіх забутих звірят,<br />
там, де всі ми впадемо<br />
на останньому святі свердел.<br />
Я плюю вам в обличчя.<br />
Та друга половина слухає мене,<br />
Їсть, і мочиться, і летить у своїй чистоті,<br />
наче діти швейцарів,<br />
котрі носять тонкі палички<br />
до порожнеч, в яких Іржавіють<br />
антени-вусики комах.<br />
Це не пекло, це вулиця.<br />
Це не смерть, це фруктова крамниця.<br />
Є світ звивистих рік і невловних просторів<br />
у лапці оцього кота, що розчавлений автомобілем,<br />
і я наслухаю спів дощового черва<br />
у серцях багатьох дівчаток.<br />
Іржавіння, бродіння, здригання землі.<br />
Сама, земле, пливеш ти по цифрах установ.<br />
Що робити мені? Дати лад краєвидам?<br />
Лад любові, яка фотокарткою стане,<br />
чи шматком деревини, а чи згустком крові?<br />
НІ, й ще раз ні: я звинувачую.<br />
Я звинувачую змову безлюдних установ,<br />
які не випромінюють агоній,<br />
які закреслюють програми сельви:<br />
я себе віддаю на поживу голодним коровам,<br />
які сповнюють ревом долини,<br />
де Гудзон п'яніє від мастила.

ГЕБРЕЙСЬКИЙ ЦВИНТАР<br />
Щасливі лихоманки тікали до корабельних линв,<br />
і гебрей штовхнув ґратчасту хвіртку з крижаною цнотливістю серцевини латука.

Христові діти спали,<br />
і вода була горлицею,<br />
і деревина була чаплею.<br />
і свинець був колібрі,<br />
і ще живі окови полум'я<br />
були втішені перестрибом сарани.

Христові діти веслували, і гебреї виповнювали мури<br />
із єдиним серцем горлиці,<br />
з яким усі хотіли врятуватись.<br />
Христові доньки співали, і гебрейки дивилися на смерть<br />
із єдиним оком фазана,<br />
що засклилось печаллю від мільйону краєвидів.

Лікарі кладуть на нікель свої ножиці й ґумові рукавички,<br />
коли трупи чують у ногах<br />
страхітну ясність другого похованого місяця.<br />
Маленькі незаймані боління наближаються до шпиталів,<br />
і мертві відходять, щодня залишаючи одіж крові.

Архітектура інею,<br />
ліри та стогони, що вислизають від маленьких листочків<br />
посеред осені, і змочують останні схили,<br />
тьмяніли в чорноті крислатих капелюхів.

Єдина небесна трава, Із якої з жахом тікає роса,<br />
білина мармурових входів, що провадять у загусле повітря,<br />
являли собою безмовність, порушену поснулими слідами черевиків.

Гебрей штовхнув ґратчасту хвіртку;<br />
але він не був гаванню,<br />
і снігові човни збирались<br />
на сходинках його серця:<br />
снігові човни, які вистежують<br />
людину водяну, а та їх топить;<br />
човни всіх цвинтарів, які нерідко<br />
незрячими лишають візітерів.

Христові діти спали,<br />
і гебрей на свої ноші влігся.<br />
Три тисячі гебреїв плакали посеред жаху ґалерей,<br />
бо з великим трудом усі назбирали половинку горлиці,<br />
бо в одного було коліщатко годинника,<br />
а в іншого — черевичок із балакучою гусінню,<br />
ще в іншого — нічний дощ, вантажений ланцюгами,<br />
ще в іншого — кігтик солов'я, який був живий;<br />
бо половинка горлиці стогнала, проливаючи кров,<br />
що не була її кров'ю.

Щасливі лихоманки танцювали по зволожених склепіннях,<br />
І місяць на своєму мармурі повторював<br />
старі Імена та побляклі стрічки.<br />
З'явилися люди, що їдять за тривкими колонами,<br />
і білозубі віслюки, І фахівці з кінцівок та суглобів.<br />
Зелені соняхи тремтіли в голому степу смеркань,<br />
і цілий цвинтар був одним риданням<br />
картонних вуст і висохлих вітрил.<br />
Уже Христові діти засинали,<br />
коли гебрей, напружуючи зір,<br />
у тиші дві руки свої відтяв<br />
І прислухався до найперших стогонів.

VIII<br />
ДВІ ОДИ

ВОЛАННЯ ДО РИМУ<br />
(З вежі Крайслер Білдінг)<br />
Яблука, легко зранені<br />
найтоншими срібними лезами,<br />
хмари, роздерті коралевою рукою,<br />
на зворотньому боці якої мигдаль вогню,<br />
і миш'якові риби, подібні до акул,<br />
і акули, мов краплі сліз, які сліплять юрбу,<br />
і троянди, що ранять,<br />
і голки, що загнані до кровоносних жил,<br />
і ворожі світи, І любов, укрита хробаками, —<br />
на тебе впадуть. Упадуть на великий купол,<br />
помазаний оливою військових повідомлень,<br />
де чоловік мочиться на сяйливу голубку<br />
і випльовує потовчене вугілля,<br />
оточений безліччю дзвоників.

Адже більше немає того, хто ділив би хліб та вино,<br />
немає того, хто пророщував би траву у роті мертвих,<br />
хто напинав би вітрила спочину,<br />
хто плакав би над ранами слонів.<br />
Є лише мільйон ковалів,<br />
які кують кайдани для ще не зроджених дітей.<br />
Є лише мільйон теслярів,<br />
які тешуть труни без хрестів.<br />
Є лише лементуючий натовп,<br />
який розкриває груди, чекаючи куль.<br />
Чоловік, що осквернив голубку, мав би говорити,<br />
мав би волати, голий серед колон,<br />
мав би загнати в себе шприц, аби заразитись проказою,<br />
мав би плакати такими страшними сльозами,<br />
що розчинилися б його персні й діамантові телефони.<br />
Та чоловік у білому вбранні<br />
не відає про таємницю колоса,<br />
не відає про стогін породіллі,<br />
не відає, що Христос ще може дати людям воду,<br />
не відає, що гроші спопеляють чудесний поцілунок,<br />
і віддає кров ягняти бездумному дзьобу фазана.

Вчителі показують дітям<br />
предивне світло, яке йде з гори,<br />
та припливають лише потоки нечистот,<br />
де виють темні лялечки холери.<br />
Вчителі показують побожне великі благовонні куполи;<br />
та немає любові під статуями, як немає любові й під очима з<br />
остаточного кристалу. Любов зостається в тілах, роздертих спрагою, у<br />
найменшій хатині, що змагається з повінню;<br />
любов — у рівчаках, де борються змії голоду,<br />
в осмутнілому морі, що колихає чаїні тіла,<br />
і в найтемнішому гострезному цілункові під подушками.<br />
Але старий з напівпрозорими руками<br />
скаже: любов, любов, любов, —<br />
і його бурхливо вславлятимуть мільйони умирущих;<br />
скаже: любов, любов, любов, —<br />
серед парчі, що тремтить від благоговіння;<br />
скаже: мир, мир, мир, —<br />
серед дрожу ножів та динамітових динь;<br />
скаже: любов, любов, любов, —<br />
і говоритиме, поки посрібляться губи.

А тимчасом, тимчасом, о! тимчасом<br />
негри, які витягають плювальниці й урни,<br />
юнаки, які бліднуть од жаху перед директорами,<br />
жінки, потонулі у мінеральних маслах,<br />
натовпи з молотками, скрипками й хмарами, —<br />
будуть волати, хоч би ляпнулись об мури Їхні мозки,<br />
будуть волати перед куполами,<br />
будуть волати, безумні од вогню,<br />
будуть волати, безумні од снігу,<br />
будуть волати з головою, повною лайна,<br />
будуть волати, як усі ночі разом,<br />
будуть волати таким нестямним голосом,<br />
що по-дівочому міста здригнуться,<br />
і розіб'ють свої нафтові та музичні тюрми,<br />
тому що ми прагнемо нашого хліба насущного,<br />
і вільшаних сережок, і вічної чистої ніжності.<br />
Тому що ми прагнемо, щоб здійснилась воля Землі,<br />
яка свої плоди дарує всім.

ОДА УОЛТОВІ УЇТМЕНУ<br />
На Іст Рівер та на Бронксі<br />
співали юнаки, поскидавши одежу<br />
серед коліс і мастил, молотків і шкіри.<br />
Дев'яносто тисяч гірників добували срібло зі скель,<br />
і діти малювали сходи й перспективи.

Але ніхто не спав,<br />
ніхто не хотів бути рікою,<br />
ніхто не любив великого листя<br />
або синього язика узбережжя.

На Іст Рівер та в Квінсборо<br />
юнаки боролися проти техніки,<br />
і гебреї продавали річковому фавнові<br />
троянду обрізання,<br />
і небо випускало на мости й дахи<br />
стада бізонів, гнаних вітром.

Але ніхто не зупинявся,<br />
ніхто не хотів бути хмарою,<br />
ніхто не шукав ні папоротей,<br />
ані жовтого кругу тамбурина.

Коли зійде місяць,<br />
закрутяться блоки, аби потривожити небо;<br />
границя голок оточить пам'ять,<br />
і труни позабирають тих, що не працюють.

Нью-Йорку твані,<br />
Нью-Йорку дротів і смерті,<br />
якого ангела сховав ти за щокою?<br />
Чий досконалий голос висловить істини пшениці?<br />
Хто став жахітним сном твоїх брудних анемонів?

Ні на хвилину, старий красеню Уолте Уїтмене,<br />
не випускав я з очей твою бороду, повну метеликів,<br />
ані твоїх вельветових рамен, що їх пообшарпував місяць,<br />
ані твоїх стегон незайманого Аполлона,<br />
ані твого голосу, що мов колона попелу,<br />
старче, прекрасний, мов сама імла,<br />
ти, що стогнав, наче птах,<br />
із фалосом, проколотим голкою,<br />
о ти, ворог сатира,<br />
ти, ворог виноградної лози,<br />
закоханий у тіла під найгрубішим убранням.<br />
НІ на хвилину, о мужній красеню,<br />
ти, що між гір вугілля, оголошень та залізниць<br />
мріяв бути рікою і спати, немов ріка,<br />
разом з другом, який вклав би тобі у груди<br />
маленький біль незнаючого леопарда.

Ні на хвилину, Адаме за кров'ю, мужчино,<br />
чоловіче єдиний у морі, старий красеню Уолте Уїтмене, —<br />
тому що на терасах, а також<br />
зграями зібрані в барах,<br />
купами виповзли зі стічних канав,<br />
вони, що тремтять між ногами у водіїв<br />
або ж крутяться на абсентовій площині,<br />
содоміти, Уолте Уїтмене, показують пальцем на тебе.

Також і цей! Так само! І кидаються з висоти<br />
на твою бороду, світляну і невинну,<br />
біляві з півночі й негри з пісків,<br />
натовпи з криками й дикими рухами,<br />
ніби коти і ніби змії,<br />
содоміти, Уолте Уїтмене, содоміти,<br />
од сліз нечисті, плоть для батогів,<br />
чобіт або надкушений шмат приборкувачів.

Також і цей! Так само! Фарбовані пальці<br />
спрямовано на берег твоїх снів,<br />
коли друг їсть яблуко<br />
з легким присмаком газоліну,<br />
і сонце співає на пупках<br />
юнаків, які граються під мостами.<br />
Але ти не шукав ні подряпаних очей,<br />
ні найтемнішого болота, де втеплюють дітей,<br />
ні крижаної слини,<br />
ані зранених вигинів, немов черевце жабине,<br />
що содоміти ховають у вагонах і по тарасах,<br />
а місяць їх люто шмагає на перехрестях жахів.

Шукав ти голе тіло, яке було б рікою,<br />
биком і сном, що коло із водоростю лучить,<br />
батьком твого кохання, камелією смерті,<br />
стогнало б у паланні екваторів таємних.

Бо правда, що людина розради не шукає<br />
по диких хащах крові грядущого світанку.<br />
Є в небі узбережжя, де від життя сховатись,<br />
і є тіла, що досвіт не годен відтворити.

Агонія, конання, бродіння, сон і мрія.<br />
Такий цей світ, мій друже: агонія, конання.<br />
Мерці під дзиґарями міськими догнивають,<br />
ридаючи, проходить війна з пацючим тлумом,<br />
багаті роздаровують коханкам<br />
маленьких умирущих ясновидців,<br />
життя не благородне, не добре й не священне.

Людина, якщо хоче, веде своє бажання<br />
по коралевих жилах чи голизні небесній.<br />
Жага любовна завтра обернеться на скелю,<br />
і стане Час заснулим у вітті вітровієм.

Тому я не підношу свій голос, старий Уолте Уїтмене,<br />
ні проти хлопчика, який пише<br />
дівоче ім'я на своїй подушці,<br />
ні проти юнака, який у темнім гардеробі<br />
вбирається у сукню нареченої,<br />
ні проти самітників у казино,<br />
які з відразою п'ють воду проституції,<br />
ні проти чоловіків із хтивим поглядом,<br />
які люблять і в мовчанні спалюють собі губи, —<br />
а лише проти вас, содоміти міст,<br />
з опухлою плоттю і помислами брудними,<br />
вас, які плодите бруд, гарпії, вороги безсонні<br />
Любові, що роздає радісні вінки.<br />
Слово моє проти вас, що вділяєте хлопчакам<br />
краплі нечистої смерті із гіркотою отрути.<br />
Проти вас, і завжди проти вас,<br />
красунчики Сполучених Штатів,<br />
пташки Гавани,<br />
пустунчики Мехіко,<br />
любчики Кадіса,<br />
діточки СельвіЇ,<br />
витівники Мадріда,<br />
квіточки Аліканте,<br />
метелики Португалії!

Содоміти усього світу, убивці горлиць!<br />
Невільники жінки, суки її будуарів,<br />
відверті на майданах разом із гарячкою віял<br />
чи заховані в засідках по лихих краєвидах цикути!

Хай не буде пощади! Смерть струмує з ваших очей<br />
і визбирує сіре квіття на берегах трясовин.<br />
Хай не буде пощади! Тривога!<br />
Нехай і засоромлені, і чисті,<br />
і визначні, і класики, і прохачі<br />
зачинять перед вами двері оргій!

А ти, прекрасний Уолте Уїтмене, спи на берегах Гудзона,<br />
з розкинутими руками, з бородою в бік полюсу.<br />
Ніжна глина чи сніг, твій язик закликає<br />
друзів твоїх пильнувати твою безтілесну газель.<br />
Спи, не лишилось нічого.

Танець стін хитає пасовища,<br />
і затоплюють Америку машини й сльози.<br />
Я хочу, щоб великий вітер найглибшої ночі<br />
поздирав квіти й літери зі склепіння, де ти спочиваєш,<br />
і щоб чорний хлопчак сповістив білих золотолюбців<br />
про пришестя царства колосся.

IX<br />
ВТЕЧА 3 НЬЮ-ЙОРКА<br />
ДВА ВАЛЬСИ В НАПРЯМКУ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

МАЛЕНЬКИЙ ВІДЕНСЬКИЙ ВАЛЬС<br />
У Відні є десять дівчаток,<br />
І рамено, де смерть ридає,<br />
і пуща голубок розтятих.<br />
Є маленький уламок ранку<br />
у музеї найтонших крижинок,<br />
і зала, де тисячі вікон.<br />
Гай, гай, гай, гай!<br />
Танцюй-но цей вальс у мовчанці.

Ах, вальс, оцей вальс, оцей вальс,<br />
і згода, і смерть, і коньяк —<br />
замочено шлейф у морях.

Я кохаю, кохаю, кохаю тебе,<br />
із мертвою книжкою в кріслі,<br />
в коридорі сумнім, на горищі,<br />
де ірис у пітьмі, у ліжку,<br />
де місяць нам сяє, у танці,<br />
про який черепаха мріє.<br />
Гай, гай, гай, гай!<br />
Танцюй оцей вальс у безсиллі.

У Відні — чотири свічада,<br />
де луни й вуста твої грають.<br />
Там смерть, фортеп'яно торкнувши,<br />
на хлопців кладе сині барви.<br />
Там є жебраки не терасах<br />
і сліз найсвіжіші гірлянди.<br />
Гай, гай, гай, гай!<br />
Танцюй: вальс в обіймах моїх умирає.

Через те, що кохаю тебе, о любове,<br />
на горищі, де граються діти,<br />
про угорське замріяні світло,<br />
серед гомонів надвечір'я,<br />
уздрівши овечок та іриси сніжні<br />
в темнім мовчанні твого обличчя.<br />
Гай, гай, гай, гай!<br />
Танцюй оцей вальс "Я кохатиму вічно".

У Відні піду я з тобою в танець<br />
у вбранні маскараднім, з лицем, як у річки.<br />
Глянь на берег, які гіацинти!<br />
Я вуста між ногами у тебе зоставлю,<br />
свою душу — між лілій та фотографій.<br />
а між темрявих хвиль твоїх рухів танечних<br />
хочу я залишити, любове моя.<br />
скрипку, нагробок І стрічку вальсу.

ВАЛЬС У ГІЛЛІ<br />
Листочок упав,<br />
і два, і три.<br />
Пливли місяцем осетри.<br />
Вода спить годину коротку,<br />
а біле море — сто годин.<br />
А пані<br />
вмерла в гіллі духмянім.<br />
А черниця<br />
співала серед полуниці.<br />
А дівчина<br />
боса по шишки бігла до<br />
сосен.<br />
А сосні<br />
снились весінні пісні.<br />
А соловей холов,<br />
оплакуючи кров.<br />
Я так само ридав,<br />
бо листочок упав,<br />
і два, і три.<br />
І кришталь голови,<br />
і паперова скрипка,<br />
а сніг<br />
весь би світ переміг,<br />
якби хоч на місяць ліг,<br />
І повстала на світ кожна гілка.<br />
Одна по одній,<br />
дві по дві,<br />
три по три.<br />
О кістки слонові в невидимій плоті!<br />
Затока без світання мурашви!<br />
З гілок буянням,<br />
з вигуками паній,<br />
з кумканням жабиним,<br />
з медом із вощини.<br />
Прийде сутінь знову<br />
у вінку лавровім.<br />
Буде небо, вітром бите,<br />
як стіна, тверде й плескате,<br />
і відламані гілки<br />
з ним полинуть танцювати.<br />
Одна по одній<br />
навколо повні,<br />
дві по дві<br />
навкруг сонця, як живі,<br />
три по три<br />
щоб кістки слонові спали до пори.

Х<br />
ПОЕТ ПРИБУВАЄ В ГАВАНУ

ПІСНЯ НЕГРІВ НА КУБІ<br />
Щойно зійде місяць повен,<br />
рушу в Сантьяґо де Куба,<br />
рушу до Сантьяго.<br />
Кораблем по чорних водах.<br />
Рушу до Сантьяґо.<br />
Пальмові покрівлі заспівають.<br />
Рушу до Сантьяго.<br />
Коли схоче буслом стати пальма.<br />
Рушу до Сантьяґо.<br />
А медуза схоче буть бананом.<br />
Рушу до Сантьяґо.<br />
З кучмою білявого Фонсеки.<br />
Рушу до Сантьяґо.<br />
І з рожевістю Ромео та Джульєтти.<br />
Рушу до Сантьяґо.<br />
Паперу море, срібляні монети.<br />
Рушу до Сантьяґо.<br />
О Кубо, ритм гарячих зерен!<br />
Рушу до Сантьяґо.<br />
О стан палючий, сплеск мадери!<br />
Рушу до Сантьяґо.<br />
Тютюн, каймани, стовбурища-арфи!<br />
Рушу до Сантьяго.<br />
Я ж казав, що рушу до Сантьяґо<br />
кораблем по чорних водах.<br />
Рушу до Сантьяґо.<br />
Алкоголь із бризом на колесах.<br />
Рушу до Сантьяґо.<br />
Мій корал посеред смерку.<br />
Рушу до Сантьяґо.<br />
Між пісками зникле море.<br />
Рушу до Сантьяґо.<br />
Біла спека, мертвий овоч.<br />
Рушу до Сантьяго.<br />
О тростин бичачий холод!<br />
О Кубо! Вигин глини та зітхання!<br />
Рушу до Сантьяґо.