По селах
По селах
І
На Підгір'ї села невеселі<br /> Простяглися долом-долинами,<br /> Мов край шляху на твердій постелі<br /> Сплять старці, обвішані торбами.
Понад річку верби головаті<br /> Довгі віти в воду похиляють;<br /> Журавель поскрипує при хаті,<br /> Босі діти по двору гуляють.
З-поміж верб, та груш, та яворини<br /> Чорні стріхи глипають, нагнувшись,<br /> Мохом вкриті, корчами калини,<br /> Мов на вітер ті сичі, надувшись.
Похилились смерекові стіни,<br /> Там і сям стемпльовані дрючками,<br /> Мов каліки, ждуть собі заміни,<br /> Щоб спочить розбитими кістками.
Сліповаті та тісні віконця<br /> В старосвітських засувах ще ходять.<br /> Чи лякаються ясного сонця<br /> Ті, що вік свій в тих хатах проводять?
Не видати комина на хаті;<br /> Вранці дим всю хату заповняє,<br /> З стріхи буха, в'ється по загаті,<br /> Хапле очі, сльози витискає.
В хаті піч трохи не в півкімнати<br /> З запічком і припічком із глини,<br /> Вічно тепла — то жолудок хати,<br /> Величезний, як живіт дитини.
Хліб і страва — тут найстарша справа,<br /> Ціль всіх змагань, замислів, турботи,<br /> Мов родивсь сей люд лиш для роботи,<br /> А на хліб вся праця йде кровава.
Ліжко газди — п'ять дощок незбитих,<br /> Сніп соломи і верета зрібна;<br /> Тепла піч є для дітей невкритих,<br /> А для старших постіль непотрібна.
Слуги в стайні сплять — їх коні гріють,<br /> А дівки на лаві, на запічку;<br /> Про вигоду й думати не сміють,<br /> Щоб лиш крижі випрямить за нічку.
І про одіж мало дбають нині:<br /> Як кожух є й чоботи пасові,<br /> Для газдині шнур коралів в скрині,<br /> Для дівчат хустята шалінові,
Капелюхи хлопцям повстянії,-<br /> То й весь празник є на довгі літа;<br /> Буднішня одежа в хаті шита<br /> З полотна, що вироблять хатнії.
На стіні розвішані довкола<br /> Дерев'яні давні богомази:<br /> Страшний суд, Варвара і Микола,<br /> Чорні вже від диму, мов від мази.
Тільки й всього християнства в хаті,-<br /> Але є й письменства в ній познаки.:<br /> Там під сволоком, завитий в шматі,<br /> Лист небесний — писаний бог зна ким,
Йосифінський наказ панщизняний,<br /> Прадідівський квит на тридцять буків,<br /> Діда скарга за ґрунтець забраний,<br /> Батьків акт ліцитаційний драний,-
Ось весь спадок, що лишивсь для внуків.
II
В шинку шумить, в шинку гуде,<br /> Аж гомін геть селом іде.<br /> І не питайте, що се є:<br /> Старий Пазюк горілку п'є.<br /> Вже третю ніч він п'є ось так,<br /> Та не гадай, що він пияк.<br /> Він буде ще три ночі пить<br /> І ані цента не платить.<br /> О, бо Пазюк розумний дід,<br /> З кропиви він збирає мід:<br /> Він у селі над всіх моцар,<br /> Бо він собі багач-лихвар.
І не гадай, що за процент<br /> Він п'є й не заплатить і центі<br /> Ось глянь у коршму. За столом<br /> Сидить Пазюк, співа псалом,<br /> Бо він письменний — знай і се!<br /> І бога в серці має все.<br /> Він бороду на руку спер<br /> І сиві очі в двері впер,<br /> Волосся сиве і густе<br /> Лице вкрива його товсте,<br /> А голос дзвінко, мов із блях,<br /> Гукає: "Господи воззвах!"
А обік нього кум сидить<br /> І Пазюку в лице глядить,<br /> В очах його читати б рад,<br /> Чи все тут є старому в лад,<br /> Чи все зробив він так як слід,<br /> Щоб ласкав був брикливий дід.<br /> А як старий скінчив свій спів,<br /> То кум несміло річ повів:<br /> "Спасибі, кумцю, вам за гласі<br /> Та щиро я благаю вас,<br /> Вділіть ту позичку мені,-<br /> Я все віддам уосені".
Пазюк о стіл б'є кулаком.<br /> "Чи дармо в тебе я дяком?<br /> Не штука то мій глас хвалить!<br /> Кажи горівки ще долить!"<br /> Скрутився кум, неначе в'юн,<br /> Горівку в жида і тютюн<br /> Наборг бере, на стіл кладе,<br /> Знов Пазюка просить іде:<br /> "Вже ж, кумцю, вас я третю ніч<br /> Частую за пустую річ,<br /> Щоб сотку в позичку дістать,-<br /> Ви ж обіцяли нині дать".
Розгнівався на се Пазюк<br /> І повну чарку кинув з рук.<br /> "От ще голяк! От ще жебрак!<br /> До мене промовляє так!<br /> Сто срібла — се великий гріш!<br /> Узять візьмеш, віддать— хоч ріж!" —<br /> "Я ж, кумцю, позичав у вас<br /> І, тямите, віддав на час".-<br /> "Віддав! Віддав! А може, й ні.<br /> А кілько то було гризні!<br /> Та що вже там! Хай страчу сам!<br /> Як обіцяв, то певно дам".
І мовить кум:"То дайте ж тут!<br /> Ось свідки є, горівку п'ють".<br /> Пазюк на те: "Нехай же п'ють,<br /> У мене гроші є ось тут!"<br /> І вийняв з череса платок,<br /> А в нім завитих сім соток,<br /> І перед свідками цілі<br /> їх розкладає на столі.<br /> "Отеє мій плуг, отеє мій стіг,<br /> Моя рілля, мій оборіг,<br /> Мої воли, моє Гумно,<br /> Моя рідня, моє майно".
І поскладав, поцілував<br /> І в черес всі сотки сховав.<br /> А кум стоїть, гне в собі злість,<br /> Очима тії гроші їсть.<br /> "Та, кумцю, змилуйтесь-бо раз,<br /> Пай дармо не благаю вас!" —<br /> "Ні, синку, пізня вже пора,<br /> Додому час! Заснути тра!<br /> Ще кварту став, людей відправ,<br /> А завтра рано, щоб ти знав —<br /> Коли діждати дасть господь,<br /> За грішми з свідками приходь".
Село шумить, село гуде,<br /> Пазюк з шинку додому йде,<br /> При ньому кум, мов в'юн той, в'єсь,<br /> А свідки йдуть то вскісь, то всклесь.<br /> Боками йдуть, пісень ревуть.<br /> Аж ось Пазюк промовив: "Тут!<br /> На розі хрест, з тернами тин...<br /> Тут в хаті мій драбуга син.<br /> Го-го, то злодій, зна біду!<br /> До хати спати я не йду.<br /> Гей, кумеї куме! Де ти втік?<br /> Ти спать мене веди на тік!"
ІІІ
Вранці-рано по селі<br /> То не пчоли, не чмелі<br /> Глухо зажурчали,<br /> Не шумів розбитий спуст,<br /> А йшло слово з уст до уст:<br /> "Вкрали! Вкрали! Вкрали!"
Що? Хто? Відки? Вість така:<br /> Вкрали гроші в Пазюка!<br /> Як вернув із шинку,<br /> П'яний у стодолі спав,<br /> Злодій черес з нього зняв<br /> І потяг шматинку.
Хто був злодій? Відки знать?<br /> Сам Пазюк не зна сказать,<br /> Хоч щось твердо дума.<br /> Далі скрикнув: "От на глум!<br /> Вів мене в стодолу кум!<br /> Се ніхто, крім кума!"
Кум почув се, весь дрижить,<br /> Мов опечений біжить:<br /> "Змилуйтеся, діду!<br /> Я вас до хреста довів<br /> Та й пішов вісьта домів!<br /> Присягати піду!"
"Не бреши! Де гроші дів?<br /> Ти мене вигоном вів —<br /> Тямлю весь інтерес:<br /> У стодолі дрюк відпер,<br /> Сіна з зруба на тік зверг,-<br /> Зняв із мене черес!"
"Тут мене гадюка їдж,<br /> Як я з вами був сю ніч<br /> На гумні, в стодолі!" —<br /> "Не бреши! — кричить Пазюк.-<br /> Гроші тут мені до рук,<br /> Бо діждеш недолі!"
IV
Зразу сварилися,<br /> Далі побилися<br /> Кум з Пазюком.<br /> Батькові син помагає,<br /> Син держить, батько шмагає<br /> Кума ціпком.
Гамору! Галасу!<br /> Баб назбігалося<br /> Повний вигін.<br /> Ті Пазюка проклинають,<br /> Інші про кума вже знають:<br /> "Певно, се він!"
Свідків, хоч гать гати!<br /> Сей вже мав спать іти,<br /> Вийшов надвір,<br /> Чув, як Пазюк до стодоли<br /> З кумом чалапав поволи<br /> Попри шпихлір.
Другий виразно чув:<br /> Кума Пазюк гукнув:<br /> "Куме, ходи!<br /> Пізно вже лізти до хати,<br /> Я на тоці буду спати,-<br /> Ну, заведи!"
Здогади, заміти...<br /> Тут шукать! Там іти...<br /> Властей чекать...<br /> Справді ж нікому не жалко.<br /> "Так тобі треба, ти, п'явко!<br /> Хоч ти пропадь!"
V
Того рана з криком, шумом<br /> Серед тлуму дід із кумом<br /> На попівство враз ішли.<br /> Чи шукать поради, може?<br /> Ні, за злодія на боже<br /> По короні понесли.
У обох напухлі пики,<br /> А у серці гнів великий,<br /> В кума весь кривавий ніс.<br /> "Правте, отче, два молебнії.<br /> Щоб злодюга той ганебний<br /> Без пощади нагло тріс!"
Вийшли. Кум домів кленучи,<br /> А Пазюк нові онучі<br /> В постоли, до торби хліб,<br /> П'ятку в черес, палку в руки<br /> Та й для ліпшої поруки<br /> До ворожки до Дуліб.
VI
Ворожка мовить:
"Ти, чоловіче, не бійся нічого!<br /> Гроші повернуться, ждати не довго.
Злодій від тебе сидить за три межі,<br /> Знаєш його по відмінній одежі.
Вус має чорний і сірії очі,<br /> Підстерігав тебе три дні й три ночі.
Господу дякуй, що гроші забрав він,<br /> Що не збудився ти в хвилі, як крав він.
Мав він ножаку і хтів тобі, батьку,<br /> Якби збудивсь ти, всадить під лопатку.
Є в тебе грушка по кінець причілка,<br /> Є в ній маленька дуплавая щілка...
Там ти дивися щодня, щогодини,<br /> Там тобі злодій ті гроші підкине".
VII
Іде Пазюк від ворожки<br /> Та йдучи міркує:<br /> "Виразнісінько 'на кума<br /> Ворожка віщує.
За три межі! Кум від мене<br /> За чотири межі!<br /> По якій я його знаю<br /> Відмінній одежі?
Не в постоли, а в личаки<br /> Обуває ноги<br /> І на гуні не зелені,<br /> А чорні вилоги.
Чорний вус. — Рудий у кума.<br /> Гм! Не вір рудому!<br /> Сірі очі — дійсна правда!<br /> Коб швидше додомуі
А божився, дав на боже!..<br /> Плакав наостатку!<br /> А сам ніж мав і мене хтів<br /> Пхнути під лопатку!
Почекай же!.. Де та в біса<br /> Грушка при причілку?<br /> В мене є верба. Все одно,<br /> Заглянемо в щілку".
VIII
Ой-ой! Метушня і тривога в селі,<br /> Із вулиці діти тікають малі,<br /> Старі покидають у полі роботу,<br /> Додому дралюють, немов на пожар!<br /> На лицях побачиш і страх, і турботу:<br /> В селі є шандар!
Сей сіті рибацькі під стріху ховає,<br /> Той в сіно рушницю стару обвиває<br /> І пхає в шувар,<br /> Сей крадену пряче дубову колоду,<br /> Той в бочку пожарну щодуху ллє воду:<br /> В селі є шандар!
Шандар і начальник рушають на слідство.<br /> Соток Пазюкових шукати,<br /> Трясли вже у кума, трясуть ще сусідство,<br /> Стайні, і стодоли, і хати.<br /> І свідків питають, мов в пітьмі блукають.<br /> А грошей нема та й нема.<br /> "Ну, куме коханий, дай руки в кайдани!<br /> Тут слідство, для тебе тюрма".
ІХ
Три неділі вже кум у арешті сидів,<br /> А селом якийсь шум, наче рій той, гудів.
Ось Пазюк молодий у попа, неборак,<br /> Кладе п'ятку на стіл і говорить ось так:
"Єгомостику, горе на мене найшло!<br /> "Ти вкрав тата сотки! — так гуде все село.-
Бідний кум через тебе в арешті терлить".<br /> Єгомостику, радьте, що маю робить?"
Піп плечима стиснув: "То, небоже, біда!"<br /> А Пазюк молодий хитро так повіда:
"У неділю на хрест і на слово святе<br /> Перед всіми людьми я присягну на те,
Що татуньових грошей не маю".<br /> "Добре, сину! Присягу тобі проведу.
Та гляди, щоб не впав ти в велику біду!<br /> Бо присяга страшна! Лиш одну мені річ
Відповідж: чи ти взяв тії гроші в ту ніч?<br /> Як на сповіді, правди жадаю".
"Як на сповіді! Отче... Та взяв чи не взяв,<br /> А бігме, що нерушані вчора віддав.<br /> І присягну, най встиду між хлопством не маю".
Х
НА ПАСТІВНИКУ
Сховалось сонце за Ділом могучим,<br /> Пожар вечірній запалав на небі<br /> І згас. Стемніло. Оповите млою<br /> Дріма Підгір'я. Лиш де-де в хатах<br /> Ще світло блима. Літня ніч коротка,<br /> То вчасно спати йдуть робучі люди,<br /> Щоб завтра, скоро світ, вже бути в полі.
Ген за селом, під лісом на долині,<br /> З густої мли, мов цвяшок золотий,<br /> Вирізуєсь миготання кроваве:<br /> Се хлопці-конюхи огонь кладуть,<br /> Їх на всю ніч післали коні пасти.<br /> Попутавшії скотину, розложили<br /> Огонь, бо майка тне.<br /> Ось при огні<br /> Сидять гуртом: хто в гуньці, в подігачці,<br /> Хто в кожушанці, хто лиш грубий міх<br /> Нап'яв на плечі.<br /> — Побратиме Сеню,<br /> Дай тютюну!<br /> — Чи бач, який прудкий!<br /> Чи я тютюн саджу?<br /> — Та не жартуй-бо!<br /> Тобі господар нині скрутець дав,<br /> То уділи! Проклята майка тне,<br /> А тютюновий дим — найліпший спосіб<br /> На неї.<br /> Сень видобува тютюн,<br /> І крає ножиком, і ділить всім,<br /> В кого немає. Вже така натура<br /> У того Сеня: зразу воркне гризько,<br /> А потім хоч сорочку з себе дасть.<br /> Недаром придурковатим зовуть<br /> ! підіймають всім селом на сміх.<br /> Куди ж пак! Парубіка вже старий,<br /> Вже поза тридцять літ, і до роботи<br /> Нема над нього, і не п'є, не тратить,<br /> А ходить мов жебрак. Не раз йому<br /> Графлялося пристайство — не хотів.<br /> Волить тинятись в наймах, на чужих<br /> Робити і чужій коритись волі.<br /> "То вже у них так в роді,— говорили<br /> В селі.— Отець його мав поле й хату,<br /> Та все пустив, роботу занедбав,<br /> Лише по відпустах, святих місцях,<br /> Мов старець, волочився. А прийшла<br /> Недуга, старість, далі сліпота,<br /> То не було де голови приткнути, —<br /> Взяв ліру та й пішов просити хліба.<br /> І сина на таке саме навчав:<br /> Все лиш набожних співанок співає,<br /> Все лиш балакає, що світ зіпсутий<br /> І страшний суд надходить — що твій піп!"<br /> Отак в селі балакали про Сеня,<br /> Сміялись з нього, хоч усі й любили,<br /> Бо щирий був, для всякого ввічливий.<br /> Та він байдуже, мов се й не про нього,<br /> Всі насміхи пускає мимо вуха,<br /> Прихильності немов недобачає.<br /> Хоч тридцять літ від роду, він найрадше<br /> З дітьми малими пристає, готов<br /> І порохом пересипатись з ними.<br /> Та й діти ж то над все любили слухать<br /> Його пісень і оповідань! Діти<br /> Одні над ним не насміхались.<br /> Ось<br /> І нині купка їх зібралась — хлопці<br /> Все підростки. На Сеня поглядають,<br /> Як на старшого; деякі й самі<br /> Просились з кіньми на ніч, знаючи,<br /> Що й Сень тут буде.<br /> Закурили. Тихо<br /> Десь обік в трощах деркає деркач.<br /> Сова у лісі заскиглила — цур їй!<br /> І більш не чуть нічого, тільки мірно<br /> Дзеленькають залізним путом коні<br /> Та хрупають траву росисту.<br /> — Ну-ко,<br /> Скажіть хто байки! — обізвавсь несміло<br /> Один і скоса позирнув на Сеня.<br /> — Е, кат там з нею! — другий відізвавсь. —<br /> Я за весь день охляв, не чую костей,<br /> І очі вже злипаються до сну.<br /> — Ну, що ж, то ти йди спати! Годі ж всім<br /> Поснути. Знаєте, пора непевна.<br /> Говорять, що з Сідого приятелі<br /> Волочаться по толоках. То треба<br /> Вважати!<br /> — Мій господар, за грибами<br /> Ходивши вчора, каже: бачив вовка.<br /> То й остро наказав мені з лошат<br /> І ока не спускать. Та де вони?<br /> — Не бійсь, дурний! Якби, хрань боже, вовк,<br /> То коні би самі дали нам знати:<br /> Зафоркали б і збились би докупи.<br /> Ось слухай, рже твоя каштановата,<br /> А он лоша їй обзиваєсь!<br /> Справді,<br /> По всій долині розляглось іржання,<br /> Мов тремоло важке, могучим смиком<br /> Потягнене по струні металевій.<br /> — Ну, байки! Сеню, ти на черзі нині!<br /> — Якої ж я вам байки розповім?<br /> Тут, браття, йде таке на наші села,<br /> Що швидко нам відхочеться байок.<br /> — Що, що таке?<br /> — Війна! Хіба не чули?<br /> — Війна? Та з ким?<br /> — Ну, звісно, з москалем.<br /> — Що, з москалем? О, то нещастя наше!<br /> Москаль твердий, не встоять наші хлопці<br /> Супроти нього.<br /> — То-то, браття, й є.<br /> Наш конче хоче з москалем побитись,<br /> Та видить сам, що сил замало має.<br /> От він казав усюди голосити,<br /> Що відтепер не буде так, як досі<br /> До війська брати та перебирати,<br /> А всіх загорне загалом: малих,<br /> Що від землі лиш відросли, й дідів,<br /> Що до землі вже хиляться, сліпих,<br /> Кривих, безногих і горбатих, навіть<br /> Дівок.<br /> — Ха, ха! То, може, й нашу Феську<br /> Візьмуть?<br /> — Го-го, тота на гранатира<br /> Придасться.<br /> — То не сміх, я то віддавна<br /> Гадаю вже: чому беруть до війська<br /> Лиш парубків? Чи то дівок нема<br /> Таких здорових, рослих і відважних?<br /> Чи дівка не такий же чоловік,<br /> Як парубок?<br /> — Та слухайте лишень,<br /> Що сталося в Урожі! Тиждень тому<br /> Там війт під церквою цілій громаді<br /> Читав той наказ, що почнуть усіх<br /> До війська брати. Слухає народ,<br /> Об поли б'єсь руками. Аж нараз<br /> Одна вдова як не заломить руки<br /> Над головою, як не заголосить:<br /> "Я-яй! Я-яй!" Так протяжно, так страшно,<br /> Мов за покійником. Усі до неї,<br /> Гадали, може, зуб. Та де тобі!<br /> Посиніла, у лобі очі кров'ю<br /> Їй заплили, і руки все держить<br /> Над головою закленуті, й стогне,<br /> Голосить, що аж серце розриваєсь.<br /> Що мир до неї, примовляють, тішать,<br /> Води дають, хрестять і шепчуть — де там!<br /> Не чує, ані бачить, не говорить,<br /> Не їсть, не п'є, ніщо не розуміє,<br /> Лиш яйкає від того дня і досі.<br /> Вже з цвинтару не трафила й до хати,<br /> Пішла долів селом: "Я-яй! Я-яй!"<br /> А мир за нею,-мов на похороні.<br /> Три рази довкіль обійшла село.<br /> Під ніч насилу завели її<br /> До хати, силою й нагодували.<br /> Та не могла вона сидіти дома.<br /> Вночі и пропала. І від того дня<br /> По селах ходить. Вже її в Лужку,<br /> І в Ступниці, і в Мокрянах видали,<br /> Була аж в Страшевичах і на Сприні.<br /> Розхристана, — говорять, — чорна-чорна,<br /> Лиш очі світяться. І день, і ніч<br /> Блукає по полю, до хат не йде<br /> І все кричить, голосить, плаче й стогне.<br /> — От покаяніє! Най бог боронитьі<br /> — Я б, бачиться, на місці вмер з страху,<br /> Якби її голосіння почув.<br /> — Іди, дурний! Вона ж се не від злого!<br /> Се найдобріша жінка у селі<br /> Була. їй бог так дав, щоб віщувала<br /> Народові якесь велике горе.<br /> — Ой-ой! І що ж то за такеє горе<br /> Вона віщує?<br /> — Чуєш, що війну?<br /> Вже то як наш із москалем задреся,<br /> То тут не жди добра!<br /> — А я гадаю,<br /> Що то не те! Велика річ — війна!<br /> Всіх не поріжуть. Москалі ж також<br /> Не є вовки, а люди, як і ми,<br /> Небіжчик дід не раз про них, бувало,<br /> Розказують, не можуть нахвалитись.<br /> — І я гадаю, браття, що москаль би<br /> Нам кривди не зробив. Господар мій —<br /> На що розумний чоловік, а часто<br /> Говорить: "Господи! коли б вже раз<br /> Москаль прийшов! Таке вже всюди здирство<br /> Пішло: москаль би все те скасував,<br /> Зробив порядок, полекшу якусь<br /> На бідний люд".<br /> — Ой, певно що би треба<br /> Твердої тут, московської руки!<br /> Чи чули ви, пани ото заводять<br /> Якісь там шарварки нові. То ніби<br /> Говорять хлопам: "Штири дні до року<br /> Повинен кождий нумер відробити<br /> Коло гостинця". А то все брехня.<br /> їм не гостинець в голові. Плювати<br /> їм на гостинець! Як лиш люди вийдуть<br /> На ті гостинці, то пани пошлють<br /> Свою двірню з палками, нагайками,<br /> І всіх на панський лан переженуть,<br /> І панщину навернуть: штири дні<br /> Щотижня кождий мусить відробляти.<br /> — Не може бути! Хто тобі казав?<br /> — Плети, дурний, не може бути! Вже то<br /> Я чув про се від розумніших трохи,<br /> Ніж я та й ти. Пани дістодь-то навіть<br /> Вже й цісаря підпали, й цісар їм<br /> Усе те затвердив і підписав.<br /> — Ой лишенько! Тепер-то ми пропали!<br /> — Воно-то бач: пропали або ні.<br /> Пани ще досі криються з тим дуже,<br /> Не признаються, щоб народ відразу<br /> Не роздразнити, а найголовніше:<br /> Бояться москаля.<br /> Тут Сень вмішався<br /> В розмову. Досі він сидів понурий<br /> І звільна пакав люльку, похилившись.<br /> Мов слухав голосів якихсь далеких.<br /> І враз промовив: — Е, яка там річ<br /> За нами впоминатись москалеві?<br /> Що ми йому, чи сват, чи брат який?<br /> А мислите, що в нього мало й своїх<br /> Панів і бідних?<br /> — А про що ж би мала<br /> Війна вестися?<br /> — Ні про що! й війни<br /> Ніякої не буде!<br /> — А пощо ж<br /> До війська пруть старого і малого?<br /> — Е, прутьі Ніхто ще того не видав.<br /> От ми які вже парубки, а хто нас<br /> До війська кликав? Може, ще коли<br /> І будуть брати, та хтозна, се, може,<br /> Аж в той час буде, як народ на світі<br /> Здрібніє так, що в нашій печі буде<br /> Сім хлопа молотити.<br /> — Мудрий ти<br /> На бештефранти! А чому ж ота<br /> Урізька ходить та голосить? Чень же<br /> Се не добро віщує?<br /> — То-то й є,<br /> Що народ темний чує плач її<br /> І бачить сам, що се якийсь знак божий,<br /> Та не дошукує, що він значить,<br /> А сам собі спліта химери всякі:<br /> Війна, і панщина, й бог зна ще що.<br /> Гадаєте, що бог про теє дбає,<br /> Чи там сто люда заб'ють або двісті,<br /> Чи хлоп о три дні більш робити буде?<br /> Якраз господь перед таким би ділом<br /> Знаки такі нам посилав! Та й що то<br /> Війна? Війни й заповідать не треба,<br /> Вона вже є, ми родимось, живем,<br /> Мремо в війні. Хіба ж не чули пісню:<br /> "Нема добра та й не буде,<br /> Була війна та й ще буде,<br /> Брат на брата ворогує,<br /> Сестра сестрі смерть готує,<br /> Син на батька ніж підносить,<br /> Донька мамі смерті просить".<br /> От де війна правдива, найстрашніша,<br /> Щоденна, люта! Що там против неї<br /> Всі війни з турком, німцем, москалем!<br /> Замовкли всі й понурились. Так нагло<br /> Звернув розмову Сень на другий бік.<br /> І хоч не раз подібні вже слова<br /> Вони від нього чули, то, проте,<br /> Тим дужче їх ударили вони.<br /> І не до сміху їм було, бо кождий<br /> На собі сам їх правди досвідив.<br /> — Се правда! Як вовки голодні в лісі,<br /> Так мир хрещений сам з собою їсться.<br /> Одні хапають з-перед других, рвуть,<br /> І друть, і кривдять. От і мій господар,<br /> Хоч і який багач, а злакомився<br /> На моїх п'ять кровавих ринських: взяв<br /> І відтягнув мені з заслуженини,<br /> За те, що скочило теля в полонку<br /> І затонуло.<br /> — А що буків я<br /> Прийняв за ліс! Господар сам післав<br /> Мене украсти з лісу копаниці,<br /> А як зловив лісничий і подав<br /> На штроф, прийшлось платити — він тоді<br /> Давай мене періщити!<br /> й пішли<br /> Нагадувать та розводити, що<br /> У кождого віддавна наболіло.<br /> Лиш Сень мовчав, не жалувавсь ніколи.<br /> А як скінчили другі, знов почав:<br /> — Так бачите, яка се в нас війна<br /> Ведесь! І що нам віщувать війну?<br /> Таж ся війна сама та щось віщує.<br /> — А що таке віщує?<br /> — Страшний суд! —<br /> Слова ті Сень сказав глухим, таємним<br /> Полушептом, аж другі мимоволі<br /> Склонили голови. В тій хвилі в лісі<br /> Сова плачливо застогнала. Тихо<br /> На хвилю стало, і нараз, немов<br /> Десь з-під землі, протяжний і різкий,<br /> Проймаючий роздався стогін людський:<br /> — Я-яй! Я-яй! Я-яй!..<br /> — Дух божий з нами! — скрикнули відразу<br /> Всі конюхи і почали хреститись.<br /> — Я-яй! Я-яй! Я-яй! —лунало в дебрях<br /> Так жалібно, так важко, що аж серце<br /> Мороз проймав. Сконало. Тихо стало.<br /> Недвижні всі сиділи круг огню,<br /> Тремтячи. Дух захопило у всіх,<br /> Так що ніхто і слова не промовив,<br /> Ба, навіть коні наострили вуха<br /> І стали мовчки.<br /> Тільки Сень сидів<br /> Спокійний, шепчучи молитву. Врешті<br /> Промовив:<br /> — От ви й чули віщування.<br /> Не бійтесь, се не є нечистий дух,<br /> Се та урізька жінка, що пішла<br /> По божій волі. Бог їй так казав<br /> Плачем і криком грішному народу<br /> Оголосити близький суд страшний.<br /> — Ну, що се ти говориш, бійся бога,<br /> Під ніч таке страхіття? Суд страшний!<br /> Хіба ж не чув, що перед страшним судом<br /> Повинен ще на світ прийти антихрист?<br /> Ну, а про нього, клятого, ще якось<br /> Не чути досі.<br /> — Не впевняйся дуже! —<br /> Сказав поважно, строго якось Сень. —<br /> Глухий не чує навіть, як гримить!<br /> А я ось що скажу вам, що я чув,<br /> Та ні, не я, мої татуньо чули.<br /> Вони ось на Кальварії недавно<br /> Були, там є чернець один старенький,<br /> Що знає їх вже більш як тридцять літ.<br /> Так от вони у нього й ночували,<br /> І він їм много повідав з книжок.<br /> "Моліться, — каже, — люди! Близький часі<br /> П'ять гір трави вже віл великий спас.<br /> Як шосту буде допасати — ждіть,<br /> Тоді антихрист родиться на світ.<br /> А як на сьому в півтори дійде,<br /> Тоді на землю Ілія прийде".<br /> — Дух божий з нами! — скрикнули а тривозі<br /> Всі конюхи.— П'ять гір вже, кажеш, спас,<br /> Що ж се за гори, що за віл такий?<br /> — Хіба ж не знаєте, що в книгах пишуть?<br /> Далеко десь, на самім краю світу,<br /> Є віл такий: родився він в той день,<br /> Коли Христа розп'ято. Має він<br /> Сім гір. Коли прийде на світ антихрист,<br /> Щоб всіх людей від бога відвернути,<br /> То против нього появиться з неба<br /> Святий Ілля і буде бунтувати<br /> Народ, щоби антихриста цурався.<br /> А той антихрист буде цар всесильний.<br /> Пішле своїх вояків і шандарів<br /> Против пророка. Бог йому допустить<br /> Іллю зловити, він його на смерть<br /> Засудить. Але знає він, проклятий,<br /> Що як з Іллі одна краплина крові<br /> На землю впаде — вся земля займеться<br /> Й згорить. От він на хитрощі візьметься:<br /> Пішле своїх вояків і шандарів<br /> На край землі, на тих сім гір, і скаже<br /> Вола отого взяти, і зарізать,<br /> І з нього шкуру зняти. Розпріструть<br /> Вони ту шкуру і на ній почнуть<br /> Пророка мучити і катувати.<br /> Та поразить господь нечисту силу.<br /> Є десь такий комарик, що напився<br /> Христової крові, як капала<br /> З хреста. Отой комарик саме в хвилі,<br /> Як будуть мали різати вола,<br /> Його в хребет укусить і в тім місці<br /> Маленьку дірочку проколе в шкурі,<br /> Таку, що оком і доглянуть годі.<br /> Крізь ту то дірочку з крові пророка<br /> Малесенька на землю крапля впаде,<br /> І загориться вся земля від неї.<br /> Спалить антихриста и його все царство,<br /> Спалить усі гріхи людські й терпіння,<br /> Очистить землю, як від ржі залізо.<br /> Тоді господь прийде на суд страшний.<br /> Вже геть було за північ. Віз звернув<br /> Додолу дишлем, Косарі стояли<br /> Посеред неба. Холодно. Огонь<br /> Погас. Зітхаючи глибоко, мовчки<br /> Ще раз обходять коней конюхи.<br /> Спокійно скрізь. Глибоке, темне небо<br /> Горить над ними тисячами звізд.<br /> Дрімає ліс в тумані. Наче мрія,<br /> У сизій пітьмі клаптем чорним там<br /> Лежить село.<br /> І хлопці полягали —<br /> Хто на соломі, що приніс з собою,<br /> А хто й попросту на траві росистій,<br /> Лиш міх товстий під себе простеливши.<br /> Лиш Сень не ліг. При вигаслім огнищі<br /> Сидить він, скулившись від холоду,<br /> Недвижний, у якійсь глибокій думі.<br /> — О господи! — зітхне часом. — Не дай<br /> Сліпому і глухому в світі жити,<br /> Щоб не заскочив неготових нас<br /> Великий день, страшний день суду твого!<br /> І він здригнувся.<br /> — Господи помилуй!<br /> Се смерть у очі заглядає! — шепнув<br /> І знов почав молитись, ще щиріше,<br /> Ще гарячіше. Тихо сяють зорі,<br /> Немов манять до себе. Дух якийсь<br /> Могучий і таємний пролітає<br /> Понад землею. Чує лет його<br /> Усяке серце добре та чутливе<br /> И тріпочесь тужно, наче пташка в кліті.<br /> Чого? Куди? Пошто? Дарма питати.