Пісня про царя Івана Васильовича
Пісня про царя Івана Васильовича
ПІСНЯ<br /> ПРО ЦАРЯ ІВАНА ВАСИЛЬОВИЧА,<br /> МОЛОДОГО ОПРИЧНИКА І УДАЛОГО<br /> КУПЦЯ КАЛАШНИКОВА<br /> Ох ти гой єси, царю Йван Васильович!<br /> Нашу пісню про тебе зложили ми,<br /> Про твого улюбленця опричника,<br /> Та про смілого купця, про Калашникова;<br /> Ми зложили її та на давній лад,<br /> Ми співали її під гуслярний дзвін,<br /> Ще й причитували і приказували.<br /> Православний народ нею тішився,<br /> А боярин Матвій Ромодановський<br /> Нам чарку підніс меду пінного,<br /> А бояриня його біловидая<br /> Піднесла нам на блюді срібляному<br /> Рушничок новесенький, шовком вишитий.<br /> Частували нас три дні, три ночі,<br /> І все слухали — не наслухались.<br /> І<br /> То не світить у небі сонце краснее,<br /> Не милуються ним сині хмароньки, —<br /> То при трапезі сидить в золотім вінці,<br /> Сидить грізний цар Іван Васильович.<br /> А позад його все бояри та князі.<br /> По боках його все опричники;
Бенкетує цар для слави божої,<br /> Для утіхи своєї й веселощів.<br /> Усміхнувшись, цар наказав тоді<br /> Вина доброго заморського<br /> Націдити в золотий свій ківш,<br /> Частувати ним опричників.<br /> І пили всі, царя славили.<br /> Лиш один із них, із опричників,<br /> Удалий, буйний молодець,<br /> В золотім ковші не мочив усів;<br /> Опустив він в землю очі темнії,<br /> Опустив голівоньку на груди він —<br /> А у грудях була тяжка думонька.<br /> От насупив цар брови чорнії<br /> І на нього навів очі пильнії,<br /> Наче яструб той глянув з хмарних небес<br /> На малого голуба сизокрилого, —<br /> Та не звів очей молодий боєць.<br /> От об землю цар стукнув палкою,<br /> Й на півчверть підлогу дубовую<br /> Він залізним пробив наконечником —<br /> Молодий боєць не здригнувся і тут.<br /> От промовив цар слово грізнеє, —<br /> І очутивсь тоді добрий молодець.<br /> "Гей ти, вірний наш слуго Кирибеєвич,<br /> Чи ти думу затаїв нечестивую?<br /> А чи славі нашій завидуєш?<br /> А чи служба тобі царева докучила?<br /> Коли сходить місяць — зорі у радості,<br /> Що світліш в піднебессі гуляти їм;<br /> А у хмарку котра ховається,<br /> Стрімголов на землю падає...<br /> Непристойно ж бо тобі, Кирибеєвич,<br /> Царських радощів цуратися;
Ти ж бо з роду, либонь, Скуратових,<br /> І сім'я годувала Малютина!.."<br /> Відповів тоді Кирибеєвич,<br /> Уклонившися царю грізному:<br /> — Государю наш, Іван Васильович!<br /> Не картай ти раба недостойного:<br /> В серці полум'я не залить вином,<br /> Не зачастувать — чорну думоньку!<br /> А розгнівив я тебе — воля царськая:<br /> Накажи скарать, зрубать голову, —<br /> Тягне вниз вона плечі богатирськії,<br /> До сирої землі сама хилиться.<br /> І сказав йому цар Іван Васильович:<br /> "Та про що тобі, славному, журитися?<br /> Чи не витерся твій парчовий жупан?<br /> Чи пом'ялася шапка соболиная?<br /> А чи гроші геть до краю витратив?<br /> Чи зазубрилась шабля загартована?<br /> А чи кінь закульгав, зле підкований?<br /> А чи з ніг тебе збив у кулачнім бою<br /> На Москві-ріці та купецький син?"<br /> Відповів йому Кирибеєвич,<br /> Головою хитнувши кудрявою:<br /> — Ще рука та чарівнича не родилася<br /> Ні в боярськім роду, ні в купецькому;<br /> Мій румак степовий ходить весело;<br /> Наче скло горить гостра шабелька;<br /> А в святковий день по твоїй милості<br /> Ми не гірше за інших одягнемось.<br /> Як я сяду-пощу на баскім коні<br /> За Москву-ріку покататися,<br /> Пояском шовковим підперезаний,<br /> Заломлю на бочок шапку бархатную,
Чорним соболем отороченую, —<br /> На воротах стоять на тесаних<br /> Молодички та красні дівоньки,<br /> І милуються мною, шепочуться;<br /> Лиш одна серед них не милується,<br /> Геть закрилась фатою смугастою...<br /> На святій Русі, нашій матінці,<br /> Не знайти повік красуні кращої:<br /> Ходить плавно — наче лебідонька,<br /> Гляне ніжно — як голубонька,<br /> Мовить слово — соловей співа;<br /> Горять і поки її рум'янії,<br /> Мов зоря на небі божому;<br /> Коси, русиї, золотистії,<br /> У барвисті стрічки заплетені,<br /> По плечах біжать та звиваються,<br /> З грудьми білими цілуються.<br /> У купецькій сім'ї вона родилася, —<br /> Прозивається Альона Дмитрівна.<br /> Як побачу її, я і сам не свій:<br /> Опускаються руки сміливі *<br /> І туманяться очі жвавії!<br /> Сум, нудьга бере, православний цар,<br /> В світі мучитись самотньому.<br /> Вже набридли мені коні-огирі,<br /> Вже набридли убори парчовії,<br /> Золотії казни не треба мені:<br /> З ким казною тепер поділюся я?<br /> Перед ким покажу хоробрість свою?<br /> Перед ким я убором похвастаюсь?<br /> Відпусти мене в степи приволзькії<br /> На життя на вільнеє, на козацькеє.<br /> Гей, складу я там сміливу голівоньку,<br /> А складу на списа бусурманського;<br /> І поділять там собі злі татарове
Коня доброго, шаблю гострую<br /> І сідельце бойове черкаськеє.<br /> Мої очі слізнії коршак виклює,<br /> Мої кості-сироти дощик вимиє,<br /> Непохований бідолашний прах<br /> На чотири сторони розвіється!.."<br /> Засміявся тоді Іван Васильович:<br /> "Ну, мій вірний слуго! Я твоїй біді,<br /> Твойому горю помогти постараюся.<br /> От візьми перстеньок ти мій яхонтовий,<br /> Та візьми ти перлове намистечко.<br /> Спершу свасі розважливій кланяйся<br /> І пошли дари самоцвітнії<br /> Ти своїй Альоні Дмитрівні:<br /> Як полюбишся — справ весіллячко,<br /> Не полюбишся — на прогнівайся".<br /> Ой ти гой єси, царю Йван Васильович!<br /> Обманив тебе твій лукавий раб,<br /> Не сказав тобі правди щирої,<br /> Не повідав тобі, що красуня та<br /> В церкві божій та обвінчана,<br /> Ще й повінчана з молодим купцем<br /> По закону нашому християнському...<br /> Хлопці, наспівайте — гуслі наладнайте!<br /> Ану, хлопці, пийте — діло розумійте!<br /> Вже потіште ви доброго боярина<br /> Та бояриню його біловидую!<br /> II<br /> За прилавочком сидить молодий купець,<br /> Молодець ставний Степан Парамонович,<br /> Та на прізвище Калашников;<br /> Розкладає він товари шовковії,<br /> Мовою гостей гукає ласкавенькою,
Срібло, золото перелічуючи.<br /> Та недобрий день, бач, випав йому:<br /> Ходить мимо панство багатеє,<br /> В його лавочку не заглядаючи.<br /> Віддзвонили вечерню у святих церквах;<br /> За Кремлем горить зоря затьмарена;<br /> Набігають в небі хмароньки,<br /> А жене метелиця їх, співаючи;<br /> Спорожнів широкий гостиний двір.<br /> Замикає Степан Парамонович<br /> Свою лавочку дверми дубовими<br /> Та замком німецьким із пружиною;<br /> Злого пса-гавкуна зубатого<br /> На залізний ланцюг прив'язує він,<br /> І додому пішов він, задумавшись,<br /> До хазяєчки за Москву-ріку.<br /> А прийшовши в свій у високий дім,<br /> Здивувався Степан Парамонович:<br /> Не стрічає його молода жона,<br /> Стіл не вкритий білою скатертиною,<br /> А свіча перед образом ледве світиться<br /> Тож і кличе служницю він старесеньку:<br /> "Ти скажи, скажи, Єреміївно,<br /> А куди поділась, затаїлася<br /> В такий пізній час Альона Дмитрівна?<br /> А що дітки мої укохані —<br /> Мабуть, бігали, добре бавились,<br /> Спозаранку спатки вклалися?"<br /> — Мій добродію Степан Парамонович,<br /> Я скажу тобі диво дивнеє:<br /> До вечерні пішла Альона Дмитрівна;<br /> Вже із молодою попадею й піп пройшов,<br /> Засвітили свічу, щоб вечеряти, —<br /> А й по цю пору твоя хазяєчка<br /> З приходської церкви не вернулася.<br /> А маленькі твої дітоньки
Спочивать не лягли, не гратись пішли —<br /> Плачем плачуть всі, заливаються.<br /> Схвилювавсь тоді тяжкою думою<br /> Молодий купець Калашников;<br /> До вікна він став, глянув на вулицю —<br /> А на вулиці ніч темнесенька;<br /> Пада білий сніг, розстилається,<br /> Слід людський кругом замітаючи.<br /> Ось він чує, в сінях дверми рипнули,<br /> Потім кроки він чує поквапливі;<br /> Обернувсь, подививсь — сило божая!<br /> Перед ним стоїть молода жона,<br /> Блідолиця вся, та вся розпатлана,<br /> Коси русії геть розплетені,<br /> Снігом-інеєм пересипані;<br /> Очі дивляться як у причинної;<br /> Уста шепчуть речі безумнії.<br /> "Де ти, де, дружино, тинялася?<br /> На якім майдані, на дворищі,<br /> Що розтріпані твої кісоньки,<br /> Що одежа твоя вся розідрана?<br /> Вже гуляла ти, веселилась ти,<br /> Мабуть, із синками боярськими!..<br /> Не на те перед святими іконами<br /> Ми з тобою, жоно, заручалися,<br /> Золотими перснями мінялися...<br /> Як запру я тебе на залізний замок,<br /> За дверима дубовими кованими,<br /> Щоб світу божого ти не бачила.<br /> Не ганьбила ти моє ім'я чеснеє..."<br /> І почувши те, Альона Дмитрівна<br /> Затремтіла вся, моя голубонька.<br /> Затряслась, мов листочок осиковий,<br /> Гірко-гірко вона розплакалась,<br /> В ноги мужеві схилилася.<br /> ов
"Государю мій, красне сонечко,<br /> Чи убий мене, а чи вислухай!<br /> Твої речі — наче гострий ніж;<br /> Від них серце розривається.<br /> Не боюся смерті лютої,<br /> Не боюся я людських чуток,<br /> А твоєї лиш немилості,<br /> "Від вечерні йшла нині додому я,<br /> В самотині йшла я по вулиці.<br /> І почулось мені, наче сніг хрумтить,<br /> Оглянулась — чоловік біжить.<br /> Мої ніженьки підкосилися,<br /> Вкрилась я фатою шовковою.<br /> І він міцно за руки схопив мене,<br /> І сказав мені тихим пошептом:<br /> — Чом лякаєшся, ясочко-красунечко?<br /> Я не кат який, душогуб лісний,<br /> Я слуга царя, царя грізного,<br /> Прозиваюся Кирибеєвичем,<br /> А з сім'ї я Малюти преславної... —<br /> Тут ще гірше я налякалася;<br /> Закрутилась моя бідна голівонька.<br /> І він став мене пестить-цілувать,<br /> І цілуючи, все приказував:<br /> — Ти скажи мені, чого б хотіла ти,<br /> Моя милая, ненаглядная!<br /> Хочеш золота, а чи жемчугу?<br /> Самоцвітів-перснів, убрання з парчі?<br /> Мов царицю я наряджу тебе,<br /> Стануть усі тобі заздрити, —<br /> Лиш не дай мені вмерти смертю грішною:<br /> Покохай мене, обійми мене<br /> Хоч єдиний раз на прощаннячко!<br /> "І він пестив мене, цілував мене;<br /> На щоках моїх і тепер горять,<br /> Живим полум'ям розливаються<br /> Поцілунки його окаяннії...
А дивились у хвіртку сусідоньки,<br /> Сміючись, на нас пальцем показували...<br /> "Тут із рук його я рвонулася<br /> І додому враз тікать кинулась;<br /> І лишились в руках у розбійника<br /> Взорна хустка моя, твій даруночок,<br /> І фата моя бухарськая.<br /> Осоромив він, оганьбив мене,<br /> Мене чесную, непорочную —<br /> І що скажуть злії сусідоньки,<br /> І кому я на очі з'явлюсь тепер?<br /> "Та не дай мене, свою вірную жону,<br /> У наругу ти злим напасникам!<br /> Ще на кого, крім тебе, сподіватися?<br /> Допомоги в кого проситиму?<br /> На білім світі я сиротинонька;<br /> Рідний батечко мій у сирій землі,<br /> Поруч з ним лежить моя матінка;<br /> А мій старший брат, сам ти відаєш,<br /> На чужій сторононьці пропав безвісті,<br /> А мій менший брат — ще мале дитя,<br /> Ще мале дитя, нерозумнеє..."<br /> Говорила так Альона Дмитрівна,<br /> Гарячими слізьми заливалася.<br /> Посилає Степан Парамонович<br /> За двома братами меншими;<br /> І прийшли його братове, поклонилися,<br /> І такеє слово йому мовили:<br /> "Ти повідай нам, брате старший наш,<br /> Що з тобою сталось, приключилося,<br /> Що послав ти за нами та в темную ніч,<br /> У морозну нічку темную?"<br /> — Я скажу вам, браття улюблені,<br /> Що лиха біда зі мною приключилася:
Осоромив сім'ю нашу чесную<br /> Злий опричник царський Кирибеєвич;<br /> А ції образи не знести душі<br /> Та не стерпіти серцю молодецькому;<br /> Тож як завтра буде кулачний бій,<br /> На Москві-ріці при самім царі,<br /> Ой же вийду тоді на опричника,<br /> Буду на смерть битись, до останніх сил;<br /> А поб'є він мене — то виходьте ви<br /> За святую правду-матінку.<br /> Не лякайтесь, браття улюблені,<br /> Не лякайтесь, свіжіші ви силою!<br /> На вас менше гріхів назбиралося,<br /> Тож, можливо, Бог вас помилує!"<br /> І брати у відповідь мовили:<br /> "Куди вітер віє над обрієм,<br /> Туди мчать і хмаринки послушливі;<br /> Коли сизий орел кличе голосом<br /> На скривавлену долину побоїща,<br /> Кличе бенкетувать, та мерців прибирать, —<br /> До нього малі орлята злітаються.<br /> Ти наш старший брат, другий батько наш;<br /> Сам роби, як знаєш, як відаєш,<br /> А вже ми тебе, рідного, не зрадимо".<br /> * * *<br /> Хлопці, заспівайте — гуслі наладнайте!<br /> Ану, хлопці, пийте — діло розумійте!<br /> Вже потіште ви доброго боярина<br /> Та бояриню його біловидую!<br /> III<br /> Над Москвою над златоглавою,<br /> Над стіною білою кремлівською<br /> З-за далеких лісів, із-за синіх гір,<br /> По різьблених покрівельках граючи,<br /> Хмарки сірії розганяючи,
Зоря красная підіймається;<br /> Розметала золотисті кучері,<br /> Умивається снігами розсипчатими;<br /> Мов красуня та перед дзеркальцем,<br /> В небо чистеє дивиться, всміхається.<br /> Ой, і нащо ти, зоре, прокидалася?<br /> На яких ти радощах розігралася?<br /> Як зіходилися та збиралися<br /> Презавзяті бійці московськії<br /> На Москву-ріку, на кулачний бій,<br /> Погуляти на святі та потішитись.<br /> І приїхав цар із дружиною,<br /> Із боярами та опричниками,<br /> І велів він ланцюг срібний витягнути,<br /> Чистим золотом в кільця злютований!<br /> Оточили місце в двадцять п'ять сажнів,<br /> Для охотницького бою, одиночного.<br /> І велів тоді цар Іван Васильович<br /> Клич дзвінким кликать голосом:<br /> "Ой, та де ж ви і добрії молодці?<br /> А потіште ж ви царя нашого батечка,<br /> А й виходьте всі у широкий круг;<br /> Хто поб'є кого, того цар надарить,<br /> А хто битий буде, того Бог простить!"<br /> І виходить удалий Кирибеєвич,<br /> Царю в пояс низько кланяється,<br /> З могутніх плечей скинув шубу бархатную,<br /> В бік підпершися рукою правою,<br /> А другою поправляє шапочку,<br /> І свого чекає супротивника...<br /> Тричі клич гучний прокликали —<br /> Ні один боєць і не зрушився,<br /> Лиш стоять, один одного підштовхують.<br /> На просторі опричник проходжується,<br /> Над плохими бійцями підсміюється:
"Присмиріли, ачей, та задумались!<br /> Що ж казать, обіцяю для свята я,<br /> Відпущу живого, хай покається,<br /> Лиш потішу царя нашого батечка".<br /> Враз юрба розійшлась на дві сторони —<br /> І виходить Степан Парамонович,<br /> Молодий, купець, удалий боєць,<br /> А на прізвище Калашников.<br /> Уклонився спершу царю грізному,<br /> Потім білому Кремлю та святим церквам,<br /> А тоді всьому народу руському.<br /> Горять очі його соколинії,<br /> На опричника пильно дивляться.<br /> Тут йому він став насупроти,<br /> Бойові рукавиці натягає він,<br /> Могутні плечі розправляючи,<br /> Кучеряву бороду погладжуючи.<br /> І сказав йому Кирибеєвич:<br /> "А скажи мені, добрий молодче,<br /> Ти якого роду-племені,<br /> Яким іменем прозиваєшся?<br /> Щоб узнать, по кім панахиду служить,<br /> Щоб було чим і похвалитися".<br /> Повідає Степан Парамонович:<br /> "А зовуть мене Степаном Калашниковим,<br /> А родивсь від чесного батечка я,<br /> І жив по закону господньому:<br /> Я чужої не ганьбив жони.<br /> Не розбійничав ночі темної,<br /> Не таївся від світу небесного...<br /> І промовив ти правду істинну:<br /> Панахиду по однім із нас співатимуть,<br /> Може, завтра вже, години південної;<br /> І один із нас буде хвастатись,<br /> З товариством своїм бенкетуючи;
Ні, не жартувать, не людей смішить<br /> Проти тебе вийшов я, бусурманський син, —<br /> Вийшов я на бій страшний, на останній бій!"<br /> І почувши те, Кирибеєвич<br /> На обличчі зблід, мов осінній сніг;<br /> Пильні очі його затуманились,<br /> Між могутніх плеч та побіг мороз,<br /> На розкритих устах слово стишилось...<br /> Обидва мовчки розходяться, —<br /> Богатирський бій починається.<br /> Розмахнувся тоді Кирибеєвич<br /> І ударив перший купця Калашникова,<br /> І ударив його посеред грудей —<br /> Затріщали груди молодецькії,<br /> Похитнувся Степан Парамонович;<br /> На його широких грудях висів мідний хрест<br /> Зі святими мощами із Києва, —<br /> І погнувся хрест і в груди вдавивсь;<br /> Мов роса, із-під нього кров закапала.<br /> І подумав Степан Парамонович:<br /> "Що судилось в житті, те і збудеться;<br /> Поборюсь за правду до останнього!"<br /> Приловчився він, ізготовився,<br /> З усією зібравсь силою<br /> І ударив свого зненависника<br /> Прямо в лівий висок з усього плеча.<br /> І опричник молодий застогнав ледь-ледь,<br /> Захитався, упав замертво;<br /> Повалився він на холодний сніг,<br /> На холодний сніг, наче сосонка,<br /> Наче сосонка, у сирім бору<br /> Під смолистий під корінь підрубаная.<br /> І побачив же цар Іван Васильович,<br /> Запалився гнівом, гопнув об землю<br /> І нахмурив брови чорнії,
Наказав він схопить удалого бійця,<br /> Привести його до своїх очей.<br /> І промовив тут православний цар:<br /> "Ти скажи мені по правді, по совісті,<br /> З волі вільної, а чи нехотя<br /> Ти убив на смерть мого вірного слугу.<br /> Мого кращого бійця Кирибеєвича?"<br /> — Я скажу тобі, православний цар:<br /> Я убив його з волі вільної,<br /> А за що, про що — не скажу тобі,<br /> Скажу тільки Богу єдиному.<br /> Накажи мене скарать — і на плаху нести<br /> Мою повинну головоньку;<br /> Не покинь лиш малих діточок,<br /> Не покинь молодую вдову,<br /> Та двох братів моїх в своїй милості...<br /> "Ти вчинив по-молодецькому,<br /> Удалий боєць та купецький син,<br /> Що сказав усе ти по совісті.<br /> Я жону молоду і сиріт твоїх<br /> Із казни моєї пожалую,<br /> І братам твоїм я велю цього ж дня<br /> По всьому царству руському широкому<br /> Торгувать без мита, без податі.<br /> Сам же йди по-молодецькому<br /> На високеє місце лобнеє,<br /> Склади свою буйную голівоньку.<br /> Я сокиру велю наточить-нагострить,<br /> Ката я велю добре нарядить,<br /> У великий дзвін накажу дзвонить,<br /> Щоб дізнались всі люди московськії,<br /> Що й тебе не покинув в своїй милості..."<br /> Гей народ на майдані збирається,<br /> І сумний дзвін гуде, завиваючи,
Розголошує звістку недобрую.<br /> На високому місці лобному<br /> У червоній сорочці з блискіткою,<br /> Із нагостреною сокирою,<br /> Руки голії потираючи,<br /> Кат веселий проходжується,<br /> Удалого бійця дожидається, —<br /> А ставний боєць, молодий купець,<br /> Із рідними братами прощається:<br /> "Гей ви, браття мої, друзі кревнії,<br /> Поцілуймося, обіймімося,<br /> Ув останній раз розлучаючись.<br /> Передайте мій уклін Альоні Дмитрівні,<br /> Накажіте їй менше журитися.<br /> Моїм діткам про мене не розказувать;<br /> Уклонітесь домові батьківському,<br /> Уклонітесь товариству кревному,<br /> Помолітесь самі в церкві божій ви<br /> Та за душу мою, душу грішную!"<br /> І стратили Степана Калашникова<br /> Смертю лютою, ганебною,<br /> І голівонька безталанная<br /> У крові на плаху покотилася.<br /> За Москвою-рікою ховали його,<br /> У чистім полі, поміж трьох доріг,<br /> Тульської, Рязанської, Володимирської,<br /> І сирий бугор землі там насипали,<br /> І кленовий хрест там поставили.<br /> І гуляють-шумлять вітри буйнії<br /> Над його безіменною могилкою,<br /> І проходять мимо люди добрії, —<br /> Пройде віком старий— перехреститься,<br /> Пройде хлопець-бравець — підбадьориться.<br /> Пройде дівчина — вмить зажуриться,<br /> А пройдуть гусляри — почнуть пісеньку.
* * *<br /> Гей, хлоп'ята, ще й молодії,<br /> Гусляри запальнії<br /> Голоси гомінкії!<br /> Красно починали — красно і кінчайте,<br /> Кожному правдою і честю віддайте!<br /> Можновладному боярину слава!<br /> І красуні боярині слава!<br /> І всьому народу християнському<br /> Слава!<br /> 1837