Пісня про Гайавату<br />
В перекладі Олександа Олеся.

ПРОЛОГ

Як спитаєте мене ви —<br />
Звідки сі казки й легенди,<br />
Повні пахощів весняних,<br />
Холодку долин зелених,<br />
Диму легкого вігвамів ,<br />
Шуму-реву водоспадів,<br />
Реву дикого, страшного,<br />
Як громи, що в горах трублять,<br />
Я скажу вам, відповім вам:

"Із лісів, степів пустельних,<br />
Із озер Країни Снігу,<br />
З сторони Оджибуеїв,<br />
З сторони Дакотів диких,

і

Значення індіанських слів<br />
у словнику в кінці книжки.

З гір і тундр, із саг і багон,<br />
Де блука між осокою<br />
Чапля сизая — Шух-шух-га.<br />
Знов кажу я вам — казки сі,<br />
Сі старі оповідання,<br />
Сі поспів'я На вад а ги,<br />
Незрівнянного музики".

Як спитаєте — де чув їх,<br />
Де знайшов їх Навадага,<br />
Я скажу вам, відповім вам:<br />
"В гніздах птахів, в нетрях лісу,<br />
На ставах в бобрових норах,<br />
На лугах в слідах бізонів,<br />
Серед скель в орлячих гніздах.

Сі пісні пташки співали<br />
На болотах і на багнах,<br />
В тундрах Півночі сумної.<br />
Читовейк-стрибун співав їх,<br />
Манг — норець і гуска — Вава,<br />
Чапля сизая — Шух-шух-га<br />
І глухарка — Мушкодаза".

Коли б далі ви спитали:<br />
"Хто ж то єсть той Навадага?<br />
Розкажи про Навадагу!" —<br />
На питання б відповів я,<br />
Відповів би таким словом:

"Там, в долині Тавазснта,<br />
Серед тиші пишних луків,<br />
Між потоками-громами<br />
Жив музика Навадага.

Круг вігвамів індіанських<br />
Розстилались ниви, луки,<br />
Вдалині шуміли сосни,<br />
Бір стояв, зелений влітку,<br />
Білий, сивий в день зимовий,<br />
Повний співу і зітхання.

Гей, веселі ті потоки<br />
Кожний здалеку пізнав би<br />
По їх поводі весною,<br />
По сріблястих вільхах влітку,<br />
По тумані в день осінній,<br />
А зимою по тих хвилях,<br />
Що припали білим снігом.<br />
Ось де жив той Навадага,—<br />
У долині Тавазента<br />
Серед тиші пишних луків".

Там мені співав він пісню,<br />
Говорив про Гаявату,<br />
Про той день, коли він вперше<br />
Сей предивний світ угледів,<br />
Як він жив і як молився,<br />
Як він з сили вибивався,<br />
Як за свій народ боровся,<br />
За його щасливу долю.

Ви, хто любите природу,<br />
Сутінь лісу, шелест листя,<br />
В сяйві сонячнім долину,<br />
І дощі, і завірюхи,<br />
І річки, що рвуться вдалеч<br />
В неприступних нетрях бору,<br />
І на горах грюкіт грому,

Що лунає — наче б'ються,<br />
Лопотять орлині крила,—<br />
Ви послухайте сю пісню<br />
Непочатої природи —<br />
Пісню сю про Гаявату.

Ви, хто любите легенди<br />
І красу балад народних,<br />
Сей далекий, ніжний голос<br />
Днів, давно-давно минулих,<br />
Голос тихої задуми,<br />
Що бринить нам ледве чутно,<br />
Так наївно, що не знаєш:<br />
Пісня се чи, може, казка,—<br />
Ви послухайте і сюю<br />
Оджибвейськую легенду,<br />
Що співа про Гаявату.

Ви, в чиїм серці не погасла<br />
Віра в Бога і природу,<br />
В іскру Божу у людини,<br />
Ви, хто знаєте, що завжди<br />
Людське серце знало муки,<br />
Знало сумніви і сльози<br />
І у царство правди рвалось,<br />
Що крізь темряву глибоку<br />
Нас веде рука Господня<br />
І підтримує у стомі,—<br />
Ви послухайте сей щирий,<br />
Сей переказ первостайний,<br />
Пісню сю про Гаявату.

Ви, що ходите весною<br />
По околицях зелених,<br />
Де схиливсь на огорожу,

Що посивіла від моху,<br />
Барбарис гіллям червоним;<br />
Ви, що іноді в задумі<br />
Сидите на кладовищі<br />
І прочитуєте напис<br />
На пожовклому камінні,<br />
Напис простий, нскрикливмй,<br />
Але повний смутку-горя.<br />
Повний віри і любові,—<br />
Ви й сей напис прочитайте<br />
Над могилою старою —<br />
Пісню сю про Гаявату.

І

ЛЮЛЬКА ЗГОДИ

На верхів'ї Скель Червоних,<br />
Скель Великої Плащини,<br />
Там стояв Життя Владика,<br />
Гітчі-Маніто могучий,<br />
І з верхів'я Скель Червоних<br />
Він до себе звав народи,<br />
Звідусіль людей скликав він.

Від слідів його неслася<br />
І тремтіла в сяйві ранку<br />
Річка, падаючи з кручі<br />
І займаючись мітлою.<br />
І провів перстом Владика<br />
Путь лучкову по долині<br />
І сказав, провівши, річці:<br />
"Ось тобі навік дорога".

Від червоного бескета<br />
Одломив рукою камінь<br />
І зліпив із нього люльку,<br />
І оздобив візерунком;<br />
А над річкою він вирвав<br />
Очеретяну стеблину<br />
І цибух зробив для люльки;

І червоною корою<br />
Із лози набив він люльку,<br />
І дихнув на ліс зелений.<br />
І від подиху у лісі<br />
Загойдались раптом віти<br />
І, зустрівшись, зайнялися;<br />
І на горах на високих<br />
Запалив їм Люльку Згоди<br />
Гітчі-Маніто могучий<br />
На ознаку, що на раду<br />
Всі народи він скликає.

Вився дим поволі, тихо<br />
В сяйві сонячного ранку:<br />
Спочатку — мов темна смужка,<br />
Потім — наче синя пара,<br />
Закруглявся у повітрі,<br />
Як зимою ліс верхів'ям,<br />
Сніжно-білими клубками<br />
Плив все вгору, вище й вище<br />
І торкнувся врешті неба,<br />
І розлився, розкотився<br />
В сизих хвилях над землею.

Із долини Тавазснта,<br />
Із долини Вайомінга,<br />
Із лісної Тоскалузи,<br />
Від Скелястих Гір далеких,<br />
Від озер Країни Снігу,—<br />
Звідусіль усі народи<br />
Дим угледіли на небі,<br />
Дим, що йшов із Люльки Згоди.

І пророки всіх народів<br />
їм сказали: "То Поквана!<br />
Сим далеким синім димом,<br />
Що лозою в небі в'ється,<br />
Що рукою наче кличе,<br />
Гітчі-Маніто могучий<br />
Зве до себе на пораду<br />
Всіх людей, усі народи".

По річках, лугах збігались<br />
І збиралися народи:<br />
Йшли Чоктоси і Команчі,<br />
Йшли Гурони і Мендсни,<br />
Дславсри і Могоки,<br />
Йшли Шошони і Омоги,<br />
Пони йшли і Чорноногі,<br />
Оджибвсї і Дакоти<br />
До Великої Плащини<br />
Перед світлі Божі очі.

В зброях всі, в яскравих фарбах.<br />
Як дерева в час осінній,<br />
Наче ранок на світанні,<br />
Всі зійшлись вони в долині

З ворожнечею у душах.<br />
В їх очах — смертельний виклик,<br />
В їх серцях — звіряча лютість,<br />
Вікове бажання помсти —<br />
Заповіт страшний від предків.

Але тихо і ласкаво<br />
Подивився Милосердний,<br />
Гітчі-Маніто могучий.<br />
Наче батько, подивився<br />
На дитячу ворожнечу<br />
І простяг над ними руку,<br />
Тінь руки простяг над ними,<br />
Щоб серця їх заспокоїть,<br />
Втихомирити їх душі.

І ясний величний голос,<br />
Як поток, що з гір несеться,<br />
Як поток, що пада в прірву,<br />
Пролунав до всіх народів:<br />
"Діти! Слухайте уважно<br />
Мудре слово і пораду,<br />
Що вам скаже, нерозумним,<br />
Той, хто дав життя всім людям.

Дав я землю вам для ловів,<br />
Дав вам води для рибальства,<br />
Дав ведмедя і бізона,<br />
Дав вам сарну і оленя,<br />
Дав бобра вам і козарку,<br />
Напустив я риби в ріки,<br />
На болота — диких птахів,—<br />
Що ж примушує вас нищить,<br />
Убивать один другого?

Я стомивсь від ваших сварок,<br />
Від незгод і суперечок,<br />
Від кривавих війн народних,<br />
Молитов про помсту люту...<br />
Ваша сила тільки в згоді,<br />
А безсилля — в ворожнечі!<br />
Помиріться ж, мої діти,<br />
Будьте друзями, братами!

І Пророк на землю прийде,<br />
І покаже вам дорогу<br />
До покути, до спасіння.<br />
І ви мусите коритись<br />
Всім його порадам мудрим.<br />
І на зораному полі<br />
Ралом праці і любові<br />
Зійдуть квіти долі-щастя.<br />
Діти! Слухайте Пророка,<br />
Бо потонете у крові,<br />
Бо пов'янете, як листя.

Окуніться ж ви в джерело,<br />
Що сріблиться перед вами,<br />
Змийте фарби, фарби бою,<br />
Змийте з тіла плями крові,<br />
Закопайте свою зброю,<br />
Люльки висічіть з каміння,<br />
Очерету наламайте<br />
І, оздобивши їх пір'ям,<br />
Запаліть собі на згоду<br />
І живіть віки братами!"

Так сказав Життя Владика.<br />
І покидали на землю<br />
Вояки ганебну зброю,<br />
Поскидали всі убрання<br />
Із оленячої шкури<br />
І до берега побігли<br />
Змити фарби — плями бою.<br />
Від слідів Творця лилася<br />
Річка хвилею ясною,<br />
Обливала кров на тілі<br />
І, обмивши, червоніла,<br />
І, спускаючись все нижче,<br />
З кров'ю змішана, зникала.

Змивши фарби, плями бою,<br />
Вояки на берег вийшли<br />
І у землю закопали<br />
Свої палиці і зброю.<br />
І дітей своїх Владика,<br />
Гітчі-Маніто могучий,<br />
Стрів усмішкою ясною.

Із червоного каміння<br />
Всі зробили мовчки люльки,<br />
Очерету наламали<br />
І оздобили їх пір'ям,<br />
І іти додому стали<br />
В ту хвилину, як завіса<br />
Темних хмар заколихалась<br />
І у дверях світлих неба<br />
Гітчі-Маніто сховався,<br />
Оповитий білим димом,<br />
Білим димом Люльки Згоди.

II

ЧОТИРИ ВІТРИ

"Слава, слава, Меджеківіс!" —<br />
Вояки, діди кричали<br />
І стрівали його криком.<br />
Він приніс з собою Вампум<br />
З сторони, з країв Вабассо,<br />
Царства трусика малого,<br />
Із країн вітрів холодних.

У Великого Ведмедя<br />
Він украв із шиї Вампум.<br />
Зняв його із Міше-Мокви,<br />
Що наводив жах на людність.<br />
Зняв він Вампум в ту хвилину,<br />
Коли спав на верхогір'ї<br />
Міше-Моква, наче камінь,

Наче шпиль, покритий мохом,<br />
Сірим мохом в бурих плямах.

Тихо він підкравсь до нього,<br />
Так підкрався обережно,<br />
Що його сливе торкались<br />
Гострі пазурі Ведмедя.<br />
А важке, палке дихання<br />
Обдавало жаром руки.<br />
Обережно зняв він Вампум<br />
З вух, із морди Міше-Мокви,<br />
Велетенського Ведмедя:<br />
Був сліпий, глухий був Моква!<br />
І нічого не почули<br />
Круглі вуха Міше-Мокви,<br />
І не вгледіли нічого<br />
Сонні очі у Ведмедя.<br />
І лише його дихання<br />
Обдавало жаром руки.

Зняв він Вампум, зняв і крикнув,<br />
Крикнув голосно, звитяжно<br />
І ударив Міше-Мокву,<br />
Розмахнувся і щосили<br />
Між очей у лоб ударив.

І, оглушений, мов громом,<br />
Враз підвівся Міше-Моква,<br />
Та вперед лише подався,<br />
Затряслись його коліна...<br />
І, як баба, застогнавши,<br />
Сів на землю Міше-Моква.<br />
А могучий Меджеківіс

Перед ним стояв спокійно<br />
І погордливо сміявся,<br />
І погордливо казав він:

"Не з хоробрих ти, Ведмедю!<br />
Скрізь ти силою хвалився,<br />
А, немов столітня баба,<br />
Застогнав, завив від болю.<br />
Гей, боюн! Хіба забув ти,<br />
Що давно ми ворогуєм<br />
І воюємо з тобою?<br />
Ну, тепер ти, певно, знаєш,<br />
Хто з нас дужчий і сильніший,<br />
Так негайно ж геть з дороги!<br />
В гори, в ліс, у яр ховайся!<br />
Якби ти мене подужав,<br />
Я б упав, але не крикнув!<br />
Ти ж і хлипаєш в безсиллі,<br />
І свій рід сльозами ганьбиш.<br />
Як огидний Шогодайя,<br />
Як сліпа столітня баба".

І, сказавши, знову вдарив,<br />
Знову вдарив Міше-Мокву,<br />
Між очей у лоб ударив —<br />
І, як крига, тріснув череп,<br />
Тріснув череп Міше-Мокви.<br />
Так убив він Міше-Мокву,<br />
Так пропав Ведмідь Великий,<br />
Жах, страховище народів.

"Слава, слава, Меджеківіс! —<br />
Так кричав народ зраділий.—

Слава, слава, Меджеківіс! —<br />
Хай до віку, хай до суду<br />
Вітром Західним він буде!<br />
Володарем всіх народів!"<br />
Так став батьком над вітрами<br />
Переможець Меджеківіс.<br />
Вітер Західний оставив<br />
Він для себе, а всі інші<br />
Дітям: Вебону дав Східний,<br />
Шавондазі дав Південний,<br />
А Північний вітер дикий<br />
Злому дав Кабібоноцці.

Молодий, прекрасний Вебон!<br />
Він се ранок нам приносить,<br />
Він пускає срібні стріли.<br />
Проганяє морок ночі<br />
По шпилях і по долинах.<br />
Се його палають щоки<br />
Золотим рум'янцем вранці,<br />
Він се з ліжка піднімає<br />
Польовничого і звіра.

Самітний на небі Вебон!<br />
Хоч йому пташки співали<br />
І квітки лили в долинах<br />
Дивні пахощі для його,<br />
Хоч йому річки шуміли,<br />
Темний гай лунав піснями,<br />
Та сумний був завжди Вебон,<br />
Самітний він був на небі.

Раз удосвіта, уранці,<br />
В час, коли село ще спало<br />
І туман, як білий привид,<br />
Понад річкою проходив,<br />
Він угледів, що в долині<br />
Ходить дівчина — ламає<br />
Очерет і довгий півник<br />
Понад річкою в долині.

Вебон, дивлячись на землю,<br />
З того часу бачив очі,<br />
Тільки очі бачив вранці,<br />
Як два озера блакитних<br />
В очереті — вони сяли,<br />
І красу очей небесних<br />
Полюбив прекрасний Вебон<br />
Через те, що був такий же<br />
Він самотній серед неба,<br />
Як і дівчина в долині.

Став він усміхом-промінням<br />
їй всміхатись, гріти сонцем,<br />
Зачаровувать словами,<br />
Заколихувати ніжно<br />
Тихим шелестом і шумом,<br />
Ледве чутним співом лісу,<br />
І її він взяв на груди,<br />
Пригорнув до серця ніжно,<br />
І вона на грудях в його<br />
Загорілася зорею.<br />
Так і досі нерозлучно

В небесах вони проходять.<br />
Вебон поруч з Вебон-Аннонг —<br />
Вебон і Зоря Світання.

На крижаних горах-кручах,<br />
В царстві трусика Вабассо,<br />
Жив собі Кабібонокка.<br />
О, се він, маляр невтомний,<br />
Восени кладе на листя<br />
Фарби жовті і червоні.<br />
О, се він приносить хуги,<br />
По лісах свистить і виє,<br />
Стелить кригу на озера<br />
І жене на теплий Південь<br />
Чайку, чаплю і баклана<br />
В очерет густий на гнізда,<br />
На лимани — тихі води.

Вийшов раз Кабібонокка<br />
Із своїх палат крижаних,<br />
Поміж горами-ярами,<br />
Полетів він геть на Південь,<br />
Понад тундрами німими.<br />
І його волосся чорне,<br />
Наче хвилі в час зимовий,<br />
Наче річка каламутна,<br />
По землі за ним неслося.

В осоці між очеретом<br />
На замерзлих білих тундрах<br />
Мешкав Шингебіс відважний.<br />
Він самотньо в білих тундрах

Зимував всю зиму люту,<br />
Бо брати його десь грілись<br />
У країнах Шавондазі.

І розгніваний на його<br />
Закричав Кабібонокка:<br />
"Хто посмів мене зневажить?<br />
Вітра Півночі зневажить?<br />
Хто насміливсь тут остатись,<br />
Як і Вава, і Шух-шух-га,<br />
Як і дика гуска, й чапля<br />
Вже давно сидять на Півдні?<br />
Зараз я піду до його<br />
І вігвам його зруйную".

І до ворога по тундрі<br />
Йде вночі Кабібонокка,<br />
Насипа намети снігу,<br />
Виє в комині вігваму,<br />
І трясе його, і люто<br />
Розрива запонки дверні.<br />
Не боявся і не слухав<br />
Шингебіс Кабібонокки!<br />
Червонів огонь в вігвамі,<br />
Смачно їлась сита риба,<br />
І лилася вільно пісня.

А коли Кабібонокка<br />
На порозі показався<br />
І наповнив всю оселю<br />
Своїм подихом крижаним,<br />
Шингебіс лише поліно

Злегка в огнищі поправив,<br />
Щоб огонь горів ще дужче<br />
Та рясніше сипав іскри,<br />
І почав він знову пісню.

З лоба, з кіс Кабібонокки,<br />
З кіс, покритих білим снігом,<br />
Стали капать краплі поту,<br />
Як з дерев або із хати<br />
Краплі капають весною.<br />
Переможений сим жаром,<br />
Роздратований сим співом,<br />
Знявся він і кинувсь в поле<br />
Через багна та озера.<br />
І над тундрою лукаво<br />
Звав він ворога, щоб битись.<br />
Та безбоязно, спокійно<br />
Вийшов Шингебіс боротись.<br />
І над тундрою до ранку<br />
З Вітром Півночі він бився,<br />
Бився кігтями до ранку,<br />
Всю ніч з ворогом боровся.<br />
І без сил Кабібонокка<br />
Повернув в свою країну<br />
І ганебно біг по тундрах<br />
В царство трусика Вабассо,<br />
А за ним услід неслися<br />
Регіт, посміхи і пісня.

Шавондазі, ситий, сонний,<br />
Жив далеко геть на Південь,<br />
Де в дрімотнім блиску сонця

Цілий рік панує літо.<br />
Се весною він на Північ<br />
Посилав пташині зграї,<br />
Посилав Авейсо, Шошо,<br />
Посилав Опечі, Ваву,<br />
Посилав тютюн і дині,<br />
Виноград в рожевих гронах.<br />
Дим із люльки Шавондазі<br />
Злегка парою-туманом<br />
Обгортав шпилі і гори,<br />
І розкошами без краю<br />
Напував повітря тепле.<br />
Блиск тремтячий дав озерам<br />
І приніс з собою літо<br />
В тихий світлий місяць квітень.

Безтурботний Шавондазі!<br />
Та були хвилини чорні<br />
І в житті його ясному.<br />
Раз дивився він на Північ,<br />
На степи пустельні, дикі.<br />
Там він дівчину угледів<br />
На весь степ одну, самотню.<br />
Стан гнучкий, стрункий, високий...<br />
Сяє зеленню убрання,<br />
Коси сяють блиском сонця.

День за днем дивився потім,<br />
День за днем зітхав він палко,<br />
День за днем все більше серце<br />
Розпалялося коханням,

Та занадто був лінивий,<br />
Нерішучий Шавондазі.<br />
Так, лінивий, надто ситий,<br />
Щоб благати в неї щастя<br />
І кохання домагатись.<br />
Тільки здалека він палко<br />
Міг дивитись і зітхати.

Дні ж плили, і ось він глянув,<br />
Раз на Північ глянув вранці<br />
І угледів, що посіклись<br />
Русі кучері у неї...<br />
Наче перший сніг, біліють.<br />
"О мій брате із Півночі,<br />
З краю тундр, з країн Вабассо,<br />
Ти се в мене взяв кохану,<br />
Заманив її казками,<br />
Закохав, Північний Вітре".

Так нещасний Шавондазі<br />
Виливав свої страждання<br />
І зітхав, нудився світом,<br />
І блукав — Південний Вітер.<br />
І наповнилось повітря,<br />
Наче снігом, білим пухом,<br />
І летіли білим пухом<br />
Русі кучері дівочі.<br />
І ніколи Шавондазі<br />
Вже не бачив їх в долині.

О, химернику нещасний!<br />
Не на жінку ти дивився,<br />
Не по дівчині зітхав ти,

То була кульбаба проста,<br />
Ти дививсь на неї доти,<br />
Доти глибоко зітхав ти,<br />
Доки віку не згубив їй,<br />
Доки, ніжну, не розвіяв<br />
Над зеленими лугами...<br />
Бідний, бідний Шавондазі

III

ДИТИНСТВО ГАЯВАТИ

Гей, в давно минулі роки,<br />
В час далекий, предковічний<br />
Прямо з місяця скотилась<br />
Раз колись до нас Нокоміс<br />
В тихій сутіні вечірній.

Забавлялася Нокоміс,<br />
Забавлялась і гойдалась<br />
На зеленім винограді,<br />
А суперниця Нокоміс<br />
Із-за заздрості своєї<br />
Пополам перерубала<br />
Гілочки тонкі під нею,<br />
І на Мускоде упала,<br />
На зеленую долину,<br />
Замираючи від жаху,

Літнім вечором Нокоміс.<br />
"Подивіться, подивіться:<br />
З неба зіронька скотилась!"<br />
Говорив народ на селах.<br />
Вже не дівчина Нокоміс<br />
У ті дні була — і швидко<br />
Влітку місячної ночі<br />
Народилася Венона<br />
Між лілеями на моху;<br />
І в долині, як лілея,<br />
Виростала безтурботно.

А коли струнка, висока<br />
Стала дівчина Венона<br />
І зрівнялася красою<br />
З сяйвом місяця ясного,<br />
Схвилювалася Нокоміс<br />
І наказувати стала:<br />
"Ой, лякайся, бережися<br />
Меджеківіса, Веноно,<br />
Ти не вір йому ніколи,<br />
Не гуляй одна в долині,<br />
Не лягай в траві, в лілеях".

Не послухала Венона,<br />
Не послухала поради.<br />
І до неї Меджеківіс<br />
Тихо ввечері підкрався,<br />
Нахиляючи без шуму<br />
На лугу квітки і трави.<br />
Там прекрасная Венона<br />
На траві одна лежала.<br />
Там знайшов її лукавий

Вітер Західний, і став він<br />
Воркувати, наче голуб,<br />
Зачаровувать Венону,<br />
І Венона породила<br />
Сина милощів і смутку,<br />
Сина тайни — Гаявату.

Так родився Гаявата,<br />
А лукавий Меджеківіс,<br />
Хитрий, лютий Меджеківіс<br />
Вже дочку Нокоміс кинув...<br />
І недовго потім билось<br />
Ніжне серденько Венони;<br />
Швидко вмерла вона з туги.<br />
Довго билася над нею,<br />
Довго плакала Нокоміс:<br />
"О, чому жорстокий Погок<br />
Не мене узяв в могилу?<br />
Краще б я в землі лежала!<br />
Вагономін, горе, горе!.."

Там, де плеще Гітчі-Гюмі,<br />
Де шумить Велике Море,<br />
Оселилася Нокоміс.<br />
За її вігвамом, ззаду,<br />
Темний ліс стояв стіною,<br />
Вічно темні нетрі сосон<br />
І ялин в червоних шишках.<br />
Перед ним прозорі хвилі<br />
На пісок лилися з шумом.<br />
В блиску сонячнім горіло,<br />
Як в огні, Велике Море.

Тут Нокоміс доглядала<br />
І виховувала хлопця...<br />
Тут зробила і зв'язала<br />
Із кори йому колиску,<br />
Намостила моху в неї,<br />
Трав болотяних підклала<br />
І гойдала Гаявату,<br />
Промовляючи суворо:<br />
"Ева-ія, совенятко,<br />
Що там світиться в вігвамі<br />
І чиї блищать там очі?!<br />
Ева-ія, совенятко!"

І багато розказала<br />
У сі дні йому Нокоміс<br />
Про зірки, що сяють тихо,<br />
Показала Гаяваті<br />
Золоту мітлу на небі —<br />
Ішкуду в огнистих косах,<br />
Показала танець смерті<br />
В час північний, в час зимовий,<br />
Вояків відважних тіні,<br />
Чорні тіні в зброях, в перах,<br />
Показала Гаяваті<br />
Путь всіх привидів і духів —<br />
Білу путь на темнім небі,<br />
Повну привидів і духів.

І сидів в вігвамі хлопчик<br />
Вечорами теплим літом,<br />
Слухав шемріння соснове,<br />
Слухав тихий плескіт моря,<br />
Згуки дивних слів і співу:<br />
"Мінні-вава!" — ліс співає,<br />
"Медвей-ошка!" — плещуть хвилі.

Бачив мушку Вава-тейзі,<br />
Що блищить, як іскра біла,<br />
Сяє в сутіні вечірній<br />
Над травою і кущами.<br />
І кричав, співав він мушці,<br />
Як Нокоміс наказала:<br />
"Вава-тейзі, Вава-тейзі,<br />
Мушко, крихітко блискуча,<br />
Потанцюй мені, маленька,<br />
Посвіти мені хвилинку,<br />
Поки в ліжечко я ляжу".

Бачив, як на Гітчі-Гюмі,<br />
Відбиваючись у водах,<br />
Повновидий місяць сходив,<br />
Бачив плями й тінь на ньому<br />
І питав: "Нокоміс! Що то?"<br />
І вона відповідала:<br />
"Раз один вояк сердитий<br />
Підхопив стару бабусю,<br />
І вночі на небо кинув,<br />
І закинув аж на місяць!<br />
Так вона там і лишилась".

Бачив райдугу на небі<br />
І питав стару Нокоміс:<br />
"Що то сяє там, бабусю?!"<br />
А Нокоміс говорила:<br />
"То квітки цвітуть на небі,<br />
Всі квітки лісів зелених,<br />
Всі квітки боліт і луків.<br />
На землі, коли зів'януть,<br />
Розцвітають знов на небі".

Як вночі він сов почує,<br />
Вий і регіт в нетрях лісу,<br />
"Хто се, хто? — кричить він з жаху,—<br />
Я боюсь його, Нокоміс!"<br />
А Нокоміс говорила:<br />
"Се зібрались в лісі сови<br />
І по-своєму белькочуть.<br />
Се гризуться совенята".

Так навчилося хлоп'ятко<br />
Розуміть пташину мову<br />
І узнало всі їх тайни:<br />
Як вони звивають гнізда,<br />
Як живуть вони зимою.<br />
Часто з ними розмовляло,<br />
Звало всіх: "Мої курчата".

Потім став він розуміти<br />
Мову звірів і дізнався<br />
Про ім'я їх, про їх тайни:<br />
Як бобер будує хатку,<br />
Де хова горішки білка,<br />
Чом така моторна сарна,<br />
А Вабассо — полохливий.<br />
Часто з ними розмовляв він,<br />
Звав "братами Гаявати".

І невтомний оповідач,<br />
Щебетун, хвастун великий,<br />
Ягу, вірний друг Нокоміс,<br />
Що багато бачив світу,<br />
Лук зробив для Гаявати,<br />
Лук із ясеня, а стріли<br />
Із міцних гілок дубових.

І сказав він Гаяваті:<br />
"Ну, іди, мій сину, швидше<br />
В ліс, де водяться олені,<br />
І забий для мене сарну<br />
З кучерявими рогами".

Гордо взяв свій лук і стріли<br />
Гаявата і відважно<br />
В ліс пішов. Пташки на вітах<br />
Щебетали Гаяваті:<br />
"Не стріляй нас, Гаявато!" —<br />
Так співав, благав Опечі.<br />
"Не стріляй нас, Гаявато!" —<br />
Так співав, благав Овейса.

А над ним униз і вгору<br />
Білка бігала на дубі<br />
Між гіллям, зеленим листом,<br />
З кашлем плигала, сміялась<br />
І, спинившись, проказала:<br />
"Змилуйсь, змилуйсь, Гаявато!"

Полохливий білий трусик<br />
З стежки кинувся тікати,<br />
Став здаля на задні лапки<br />
І звернувся до мисливця,<br />
Хоч і в жарт, але лякливо:<br />
"Змилуйсь, змилуйсь, Гаявато!"

Та не слухав Гаявата,<br />
Наче сонний, йшов він лісом,<br />
Про оленя тільки думав,<br />
Слід його шукав очима,<br />
Слід, що прямо йшов до річки,

Що до броду йшов по стежці.<br />
За вільховими кущами<br />
Він присів і ждав оленя.

І з гущавини два роги<br />
Піднеслися над кущами,<br />
Піднеслися ніздрі вгору,<br />
Очі блиснули крізь листя —<br />
І олень спокійно вийшов<br />
На дорогу. На дорозі<br />
Пробігали світло й тіні.

Наче лист легкий берези,<br />
Билось серце Гаявати.<br />
На одно коліно ставши,<br />
Він націлився в оленя.<br />
Тільки гілка колихнулась,<br />
Загойдавсь листочок тільки.<br />
А олень вже стрепенувся,<br />
Відхитнувшись, вдарив в землю,<br />
Затремтів, підняв копито<br />
І вперед подався зразу.<br />
Він ішов назустріч смерті!<br />
І осою заспівала,<br />
І вп'ялась стріла в оленя.

Біля броду під дубами<br />
На траві лежав він мертвий.<br />
І навіки заніміло,<br />
Перестало битись серце,<br />
Та зате у Гаявати<br />
Так і рвалося від щастя<br />
В ту хвилину урочисту,

Як вертався він додому,<br />
А його стрівали Ягу<br />
І Нокоміс привітанням.

Із оленячої шкури<br />
Плащ йому пошила баба<br />
І пішла гостей скликати,<br />
Щоб вітати Гаявату.<br />
На веселому бенкеті<br />
Всі сусіди Гаявату<br />
Звали сильним і відважним —<br />
Сон-джі-теге, Ман-го-тейзі.

IV

ГАЯВАТА І МЕДЖЕКІВІС

Пронеслись літа дитинства,<br />
Ось і виріс Гаявата;<br />
Гри і забавки дитячі,<br />
І старих глибокий досвід,<br />
Полювання і роботу —<br />
Все збагнув і зрозумів він.

Жваві ноги Гаявати!<br />
Пустить він стрілу із лука,<br />
Поженеться за стрілою —<br />
І стріла лягає ззаду.<br />
Дужі руки Гаявати!<br />
Десять раз без відпочинку<br />
Міг він лук тугий зігнути,<br />
Легко так, що доганяли<br />
В лет одна другую стріли.

Рукавиці Гаявати,<br />
Рукавиці Мінджикевон<br />
Із оленячої шкіри<br />
Мали силу неймовірну.<br />
Міг він скелі руйнувати,<br />
Розтирать каміння в порох.<br />
Мокасини Гаявати<br />
Із оленячої шкіри<br />
Мали дивні чари-вдачу:<br />
Прив'язавши їх на ноги,<br />
Прикріпивши ремінцями,<br />
З кожним кроком Гаявата<br />
Міг робити цілу милю.

Про свого, бувало, батька<br />
Він розпитує Нокоміс...<br />
І Нокоміс розказала<br />
Все онукові, що знала.<br />
Розказала про Венону,<br />
Про її прекрасну вроду,<br />
Як її лукаво зрадив<br />
Віроломний Меджеківіс...<br />
І, як вугіль, загорілось<br />
Гнівом серце Гаявати.

І промовив Гаявата:<br />
"Я до батька йду, Нокоміс,<br />
Я провідать його хочу<br />
В царстві Західного Вітру<br />
Біля брами, там, де Захід".

Із вігваму він виходив<br />
У далекую дорогу<br />
В рукавицях, Мінджикевон,<br />
І в предивних мокасинах.

Все його убрання пишне<br />
Із оленячої шкури<br />
Зерном Вампуму покрите<br />
І в щетині їжатеця1.<br />
І гойдаються у його<br />
Над чолом орлячі пера.<br />
За плечем у його висять<br />
Із гілок дубових стріли,<br />
Вкриті перами майстерно<br />
І оправлені у яспис.<br />
А в руках його пружастий<br />
Лук із ясеня, зігнутий<br />
Тятивою з жил оленя.

Обережная Нокоміс<br />
Говорила Гаяваті:<br />
"Не ходи, о Гаявато,<br />
В царство Західного Вітру:<br />
Він уб'є тебе лукавством<br />
І загубить чарівництвом".

1* — Дикобраза

Та відважний Гаявата<br />
Не послухався поради<br />
І пішов собі з вігваму,<br />
І щокрок робив він милю.<br />
Хмурим ліс йому здавався<br />
І палким, душним повітря,<br />
Повним диму, повним чаду,<br />
Як в пожежу лісу, прерій.<br />
Наче вугіль, розпікалось<br />
Гнівом серце Гаявати.

Так ішов він далі, далі,<br />
Все на Захід, все на Захід,<br />
Легше дикого оленя,<br />
Легше сарни і оленя<br />
Переплив він Есконабо,<br />
Переплив і Міссісіпі,<br />
Степові минув він гори,<br />
Степові минув країни<br />
І Лисиць, і Чорноногих<br />
І прийшов до Гір Скелястих,<br />
В царство Західного Вітру,<br />
Де сидів на верхогір'ях<br />
Всіх Вітрів Владика дужий,<br />
Стародавній Меджеківіс.

З тайним жахом Гаявата<br />
Перед батьком зупинився:<br />
Дико хмарами в повітрі<br />
Розвівалося у його,<br />
Як сніги, волосся сиве.<br />
Як сніги, воно блищало,<br />
Як вогняно-срібні коси<br />
Ішкуди, воно блищало.

І, радіючи, угледів<br />
Меджеківіс Гаявату:<br />
Се життя найкращі роки<br />
Перед ним живими встали,<br />
Се засяла із могили<br />
Перед ним краса Венони.

"Будь здоровий, Гаявато! —<br />
Так промовив Меджеківіс.—<br />
Довго ждав тебе я в гості,<br />
В царство Західного Вітру!

Молоді літа — веселі.<br />
Роки ж старості — як смуток.<br />
Нагадав мені ти зараз<br />
Мою молодість щасливу<br />
І Венону незабутню".

Дні проходили в розмовах.<br />
Меджеківіс все минулим<br />
Похвалявся Гаяваті,<br />
Хваставсь мужністю своєю<br />
І пригадував пригоди<br />
Та свою страшну відвагу,<br />
Говорив, що він до смерті<br />
Заворожений навіки.

Мовчки слухав Гаявата,<br />
Як хвалився Меджеківіс,<br />
І з усмішкою терпляче<br />
Перед ним сидів і слухав.<br />
Ні погрозою, ні рухом,<br />
Ні єдиним навіть словом<br />
Гаявата не озвався!<br />
Та, як вугіль, розпікалось<br />
Гнівом серце Гаявати.

І сказав він: "Меджеківіс!<br />
Та невже ж ніщо на світі<br />
Загубить тебе не зможе?"<br />
І поважно Меджеківіс<br />
Відповів: "Ніщо на світі,<br />
Тільки крім тієї скелі,<br />
Крім тієї скелі, сину".<br />
І, поглянувши на його<br />
Зором мудрим і спокійним,

І, спиняючи свій погляд<br />
На його красі і силі,<br />
Він сказав: "О Гаявато!<br />
Та невже ж ніщо на світі<br />
Загубить тебе не може?"

Обережний Гаявата<br />
Не сказав йому ні слова,<br />
Він, замислившись, промовчав<br />
І сказав: "Ніщо на світі!<br />
Тільки той комиш, Епоква,<br />
Очерет отой високий".<br />
І як тільки Меджеківіс<br />
Простягнув до його руку,<br />
Гаявата крикнув з жахом,<br />
"Karo, каго! Не торкайся!"<br />
"Годі,— кинув Меджеківіс,—<br />
Заспокойся,— я не стану".

І пішли розмови знову,<br />
Полились згадки-розмови...<br />
Про товстого Шавондазі,<br />
І про Вебона згадали.<br />
Пригадавсь Кабібонокка,<br />
І згадалася Венона...<br />
Як вона на світ родилась,<br />
Як вона умерла журно.

І озвався Гаявата:<br />
"О лукавий Меджеківіс!<br />
Ти се люто вбив Венону,<br />
Ти зірвав весняну квітку,<br />
Розтоптав її ногами!<br />
Признавайся, признавайся!"<br />
І признався Меджеківіс,

Тихо голову він сиву<br />
Опустив з глибоким смутком:<br />
Що ж, мовляв, я винен, сину.<br />
Грізно глянув Гаявата,<br />
Швидко встав, і в ту ж хвилину<br />
Руку він заніс на скелю<br />
В рукавицях, Мінджикевон.<br />
Розломив її верхів'я,<br />
Розтрощив її на скалки<br />
І почав на батька кидать.<br />
І, як вугіль, розпеклося<br />
Гнівом серце Гаявати.

Та каміння Меджеківіс<br />
Гнав назад своїм диханням,<br />
Гнав їх бурею дихання,<br />
Гнав назад на Гаявату.<br />
Він схопив Епокву в руку,<br />
Вирвав він її з корінням<br />
Понад річкою із мулу.<br />
Сатаніючи, він вирвав...<br />
Син дивився і сміявся.

І почався бій смертельний<br />
Між Скелястими Горами.<br />
Сам Орел Війни могутній<br />
Знявся з клекотом і криком,<br />
З диким криком сів на скелі<br />
І почав крилом він бити.<br />
Наче дерево у бурю,<br />
Розрізав комиш повітря,<br />
Наче град, летіло з скелі<br />
З тріском, гуркотом каміння.<br />
І гула земля навколо,

І по горах гуркотіння<br />
Розлягалося луною,<br />
Озивалося: "Бем-вава!"

І знемігся Меджеківіс.<br />
Відступати став на Захід,<br />
Став тікати він по горах,<br />
Оглядавсь і знову бився,<br />
Три дні бився, одбивався,<br />
Поспішаючи на Захід,<br />
До кордону володіння,<br />
До кінця землі, де сонце<br />
У червонім блиску тоне<br />
На ночівлю в синім небі,<br />
Опускаючись, як вранці<br />
Опускається фламінго<br />
На своє сумне болото.

"Годі, годі, Гаявато! —<br />
Крикнув голосно нарешті.—<br />
Ти мене безсилий вбити!<br />
Смерть безсмертного не займе!<br />
Я хотів лише дізнатись<br />
Про твою відвагу-силу,<br />
І ти вартий нагороди.

Повернись в свою країну,<br />
До свого вернись народу,<br />
І живи, працюй з народом!<br />
Ти річки розчистить мусиш,<br />
Обробити йому землю,<br />
Вбити всіх страховищ диких,<br />
Вбити всіх гадюк — Кінебік,<br />
Як убив я Міше-Мокву,

Велетенського Ведмедя.<br />
А коли твій час настане<br />
І засяють над тобою<br />
Очі Погока із ночі,<br />
Поділю з тобою царство,<br />
І царем тоді ти станеш<br />
Над Ківайдіном навіки".

От такий-то бій відбувся<br />
В дні страшні, колишні Ша-ша,<br />
В сиві дні, давно минулі,<br />
В царстві Західного Вітру.<br />
Але слід страшного бою<br />
І тепер мисливець баче<br />
По шпилях і по долинах,<br />
Баче він комиш високий<br />
На ставах і над річками,<br />
Баче він від скелі скалки<br />
По шпилях і по долинах.

І на Схід, у рідну землю,<br />
Йде веселий Гаявата,<br />
Він забув про гнів пекельний,<br />
Він забув про помсту люту...<br />
Йде в свій рай, а все навколо<br />
Його радістю вітає.

Тільки раз на мент загаявсь,<br />
Тільки раз він зупинився,<br />
Щоб купить в краю Дакотів<br />
Гострих клюг1 собі на стріли;

1 — Наконечників.

Там, в долині, де сміялись<br />
І летіли вниз, в безодню,<br />
Між зеленими дубами<br />
Водоспади Міннегаги,<br />
Жив старий Дакот суворий.<br />
Він робив до стріл голівки<br />
І клюги із халцедону<br />
Та із яспису міцного,<br />
Він виточував їх рівно<br />
І загострював, як голки.

Молода дочка жила з ним,<br />
Прудконога, наче річка,<br />
Вередлива, наче бризки<br />
Водоспадів Міннегаги.<br />
У очах як вугіль чорних<br />
Світло й тіні в неї грались,<br />
А свавільний ніжний голос<br />
То дзвенів веселим сміхом,<br />
То палким, дражливим гнівом.<br />
Батько в шану водоспадів<br />
Дав ім'я їй — Міннегага.

І невже оце заходив<br />
Гаявата в край Дакотів,<br />
Щоб купить до стріл голівок,<br />
Гострих клюг із халцедону<br />
Та із яспису міцного?<br />
Не того, щоб потай глянуть<br />
На красуню Міннегагу,<br />
Стріти погляд полохливий<br />
І почути її поступ<br />
За запонкою в вігвамі,<br />
Як на срібну Міннегагу

Часом дивляться крізь віти,<br />
Як до співу водоспадів<br />
Прислухаються з-за лісу?

Хто розкаже, що ховає<br />
Молоде юнацьке серце,<br />
Хто б сказав, про що в дорозі<br />
Мовчки марив Гаявата?<br />
Все Нокоміс розказав він,<br />
Як додому повернувся:<br />
Про борбу і про розмову<br />
З Меджеківісом могучим.<br />
Та про дівчину, про стріли<br />
Не промовив він ні слова!

V

ПІСТ ГАЯВАТИ

Ви почуєте переказ,<br />
Як в густих лісах постався<br />
І молився Гаявата —<br />
Не за успіх в полюваннях,<br />
Не за славу й перемогу,<br />
А молився він за долю<br />
Всіх країн і всіх народів.

Перед постом збудував він<br />
Із гілля курінь для себе<br />
Над блискучим Гітчі-Гюмі.<br />
В дні весни, тепла і цвіту,<br />
В май веселий, в Місяць Листя<br />
Збудував вігвам собі він<br />
І в півснах, в предивних мріях<br />
Сім ночей і днів постався.

В перший день усе ходив він<br />
По гаях зелених, тихих,<br />
В нірці трусика угледів,<br />
В гущині злякав оленя,<br />
Чув — фазан десь кудкудакав,<br />
Чув, як жолудями гралась<br />
В дуплах білка — Аджидомо.

Бачив, як гніздо звиває<br />
На сосні Омімі — голуб.<br />
Бачив, як гусина зграя<br />
Пролетіла з криком-шумом<br />
До боліт і саг північних.<br />
"Гітчі-Маніто! — він крикнув,<br />
Повний болю, повний туги,—<br />
А невже ж все наше щастя<br />
І життя від них залежить?"

А на другий день по річці<br />
Вдовж по Мускоде бродив він,<br />
Бачив риб він — Маномоні,<br />
І Мінагу, і Одамін...<br />
І Шебомін, і Бімагут...<br />
Виноград Бімагут пахощ<br />
Розливав і вгору вився,<br />
По сучках вільхових вився.<br />
"Гітчі-Маніто! — він крикнув,<br />
Повний болю, повний туги,—<br />
Та невже ж все наше щастя<br />
І життя від них залежить?"

А на третій день в задумі<br />
Біля озера сидів він,<br />
Довго він сидів і думав<br />
Над прозорою водою.

Викидавсь і бризкав сріблом,<br />
Сріблом вод озерних Нама,<br />
Грався жвавий Сава—окунь,—<br />
Наче злотний промінь сонця,<br />
Бачив щуку злу — Кенозу,<br />
Шогаші і Окагавіс.<br />
"Гітчі-Маніто! — він крикнув,<br />
Повний болю, повний туги,—<br />
Та невже від них залежить<br />
І життя, і наша доля?"

На четвертий день до ночі<br />
Він, знесилений, пролежав<br />
На землі в своїм вігвамі.<br />
Як вві сні, над ним роїлись<br />
Мрії, образи-примари;<br />
А здаля вода блищала,<br />
Грала золотом, і плавко<br />
Все кружляло і горіло<br />
У вечірніх барвах сонця.

І угледів він: підходить<br />
В тихій сутіні вечірній<br />
В пурпурових барвах сонця,<br />
Весь в вечірніх барвах сонця<br />
Молодий хтось до вігваму.<br />
Голова його в блискучих,<br />
Кольорових пишних пір'ях.<br />
Леґінь! Кучері злотисті<br />
І зелено-жовтий убір.

І, спинившись на порозі,<br />
Довго з болем, з милосердям<br />
Він дививсь на Гаявату,

На його обличчя схудле.<br />
Мов зітхання Шавондазі,<br />
В нетрях лісу продзвеніла<br />
Його мова: "Гаявато!<br />
Голос твій почуло небо<br />
Через те, що ти молився<br />
Не за успіх в полюванні,<br />
Не за славу й перемогу,<br />
А за згоду і за щастя<br />
Всіх країн і всіх народів.

І Мондаміна—маїса<br />
Посила Життя Владика,<br />
Посила, щоб розказав він,<br />
Що в роботі і в терпінні<br />
Ти дістанеш все, що просиш.<br />
Встань з гілок зелених, з листя,<br />
Встань з Мондаміном боротись".<br />
Гаявата був без сили:<br />
Він від голоду знемігся,<br />
Але швидко встав на ноги,<br />
Встав і з темного вігваму<br />
Вийшов він на світ вечірній,<br />
З юнаком боротись вийшов;<br />
І лише торкнувсь до його,<br />
Знов відчув в собі відвагу,<br />
Знов відчув в безсилих грудях<br />
Жвавість, силу і надію.

На лугу вони кружлялись<br />
У червонім світлі сонця,<br />
І робився Гаявата<br />
З кожним ментом усе дужчий.<br />
Та спустились тіні ночі,

І Шух-шух-га на болоті<br />
Прокричала сумно-сумно<br />
Криком голоду і туги.

. "Годі! Досить на сьогодні! —<br />
Так звернувсь до Гаявати,<br />
Усміхаючись, Мондамін.—<br />
Ще поборемося завтра...<br />
Будь увечері готовий".<br />
І, сказавши, щез Мондамін.<br />
Чи він хмаркою спустився,<br />
Чи легким туманом знявся,<br />
Гаявата не помітив.<br />
Бачив тільки, що пропав він,<br />
Залишив його самого,<br />
Вкрай знесиленого боєм;<br />
Що внизу в тумані ночі<br />
Ледве озеро біліє,<br />
А вгорі десь світять зорі.

Двічі ввечері,— як тільки<br />
Опускалось тихо сонце,<br />
Опускалося на води<br />
І тонуло в них червоне,<br />
Наче вугіль, що розпікся<br />
В вічнім огнищі Владики,—<br />
Перед ним з'являвсь Мондамін.<br />
Непомітно він приходив,<br />
Як роса, яку ми бачим<br />
Тільки в час, коли торкнеться<br />
До трави або до листя,<br />
Але хто із нас помітить,<br />
Як вона іде-зникає?

На лугу вони кружлялись<br />
У вечірнім морі сонця,<br />
Та спустились тіні ночі,<br />
Прокричала на болоті<br />
Сумно, жалісно Шух-шух-га,<br />
І замислився Мондамін.<br />
Молодий, стрункий, прекрасний,<br />
Він стояв в своїм убранні.<br />
Він стояв. Над головою<br />
Пера маяли, гойдались,<br />
На чолі його блищали,<br />
Наче роси, краплі поту.

І він крикнув: "Гаявато!<br />
Славно ти боровсь зо мною,<br />
Тричі славно ти боровся,—<br />
Хай же дасть тобі Владика<br />
Перемогу надо мною!"

І сказав, додав, всміхнувшись:<br />
"Іспит твій скінчиться завтра<br />
Разом з постом, з боротьбою:<br />
Завтра ти мене побореш,<br />
Приготуй для мене ліжко<br />
Так, щоб міг весняний дощик<br />
Відсвіжать мене, а сонце<br />
Гріти цілий день до ночі.<br />
Ти зніми убрання з мене,<br />
Обірви для себе сміло<br />
З голови моєї пір'я,<br />
Поховай мене і землю<br />
Розрівняй, зроби м'якою.

Бережи мій сон глибокий,<br />
Щоб ніхто мене не рушив,<br />
Щоб бур'ян, кукіль і трави

Не росли і не глушили<br />
І щоб гайворон не падав<br />
На мою могилу свіжу.<br />
Бережи мій сон глибокий,<br />
Доки я від сну прокинусь<br />
І знімусь з землі до сонця!"<br />
І, сказавши, зник Мондамін.

Спав спокійно Гаявата.<br />
Чув він, як співав журливо<br />
Серед ночі Вавонейса,<br />
Як кричав він над вігвамом,<br />
Як струмочок — Сібовіша<br />
Вів розмову з темним лісом<br />
І дзюрчав все тихше й тихше.<br />
Слухав, як гілля зітхає<br />
І гойдається поволі<br />
З теплим, ніжним вітром ночі.<br />
Але ледве-ледве чутно<br />
Сей далекий шелест-шепіт<br />
Долітав до Гаявати.<br />
Спав спокійно Гаявата.

На зорі прийшла Нокоміс,<br />
І на сьомий ранок їсти<br />
Принесла для Гаявати,<br />
І, ридаючи, казала,<br />
Що його загубить голод,<br />
Коли він не з'їсть нічого.

Але він не взяв нічого,<br />
Ні до чого не торкнувся,<br />
Тільки їй сказав: "Нокоміс!<br />
Підожди, побудь зо мною,<br />
Поки стемніє надворі<br />
І Шух-шух-га над болотом

Прокричить, що день скінчився".<br />
Мовчки, плачучи, Нокоміс л<br />
Поверталася додому<br />
І боялась за онука.

А онук шептав: "Мондамін!"<br />
І від заходу поволі<br />
Потяглись вечірні тіні<br />
По лісах і по долинах.<br />
Опустилось тихо сонце<br />
На далекі тихі води,<br />
Як спускається на воду<br />
Восени листок червоний<br />
І в воді, червоний, тоне.

Зирк! — уже стоїть Мондамін<br />
На порозі з привітанням!<br />
Голова його в блискучих,<br />
У розкішних пишних пір'ях.<br />
В його кучері злотисті<br />
І зелено-жовтий убір.<br />
Як вві сні, йому назустріч<br />
Встав і вийшов Гаявата.<br />
Був він змучений до краю,<br />
Але знову став боротись.

І злились земля і небо,<br />
Замигтіли перед ними.<br />
Як спичак1 у сітці б'ється,<br />
Скаженіє, щоб порвати<br />
І шубовснути у воду,<br />
Так у грудях Гаявати

1 Осетр.

Серце билося і рвалось.<br />
Наче ободи вогняні,<br />
Сяв-горів кривавий обрій<br />
І кружлявся разом з ними,<br />
Безліч сонців, розпалившись,<br />
На смертельний бій дивились,<br />
Коли враз один на герці<br />
Опинився Гаявата.

Приголомшений борбою<br />
І схвильований, тремтів він,<br />
І стояв один у полі.<br />
Перед ним в пом'ятих перах<br />
І розірванім убранні,<br />
Нерухомий і спокійний<br />
На траві лежав Мондамін,<br />
Мертвий в сяєві вечірнім.

Переможець Гаявата<br />
Зняв з Мондаміна убрання,<br />
Познімав пом'яті пера,<br />
Поховав його і землю<br />
Розрівняв, зробив м'якою.<br />
В ту хвилину над болотом<br />
Чапля сизая Шух-шух-га<br />
Простогнала, прокричала<br />
Криком туги, криком скарги.

В рідний край, в вігвам Нокоміс<br />
Повернувся Гаявата.<br />
Тиждень іспиту страшного<br />
У сей вечір закінчився,<br />
Але він не зміг забути<br />
Ті місця, де він боровся,

І без догляду не кинув<br />
Ту могилу, де спокійно<br />
Спав похований Мондамін<br />
Під дощем, гарячим сонцем,<br />
Де його убрання блідло<br />
Під дощем, гарячим сонцем.

День у день на ту могилу<br />
Гаявата мій приходив,<br />
Щоб вона була м'якою<br />
І травою не покрилась.<br />
І щодня прогонив з неї<br />
Кагагі з його народом.

І стебло зелене, любе<br />
Над могилою з'явилось,<br />
Потім друге, потім третє.<br />
І ще літо не скінчилось,<br />
Як у всій своїй пишноті,<br />
В дорогім своїм убранні,<br />
В золотих шовкових косах<br />
Встав стрункий, високий маїс.<br />
І зраділий Гаявата

Крикнув: "Друг людський Мондамін!<br />
Він се — друг людський Мондамін!"

Він позвав Нокоміс, Ягу,<br />
Розказав їм про примари,<br />
Боротьбу і перемогу,<br />
Показав зелений маїс,<br />
Дар небесний всім народам,<br />
Сю майбутню для їх їжу.

А пізніше, в час осінній,<br />
Як достиг пожовклий маїс<br />
І пожовклі потверділи

Зерна маїса, як перли,<br />
Качани його зібрав він,<br />
Потім зняв посохле листя,<br />
Як з Мондаміна убрання<br />
Зняв давно колись,— і вперше<br />
Урядив бенкет великий:<br />
Дар новий Життя Владики<br />
Показав усім народам.

VI

ДРУЗІ ГАЯВАТИ

Два було у Гаявати,<br />
Два незмінних вірних друга.<br />
Серце, душу Гаявати<br />
Знали в радощах і в горі<br />
Тільки двоє: дужий Квазінд<br />
І музика Чайбаябос.

І до їх вігвамів стежка<br />
Не вкривалася травою.<br />
Плітки, брехні і намови<br />
Не могли їх посварити<br />
І зробити ворогами.<br />
Тільки втрьох вони братались,<br />
Щиро радилися вкупі<br />
І ділилися думками.<br />
Всі вони хотіли щастя<br />
Всім країнам, всім народам.

Кращим другом Гаявати<br />
Був прекрасний Чайбаябос,<br />
Чарівний співець, музика<br />
Незрівнянний, небувалий.<br />
Як вояк, він був відважний<br />
І як дівчина, був ніжний,<br />
Як лоза, гнучкий, високий,<br />
Як олень, ставний і красний.

І коли співав він пісню,<br />
Уся вулиця збігалась,<br />
А він піснею-жагою<br />
Хвилював серця народні.<br />
На сопілці з очерету<br />
Так він грав чудесно, ніжно,<br />
Що пташки німіли в лісі,<br />
Замирав струмок веселий,<br />
Затихала Аджидомо,<br />
А Вабассо обережний<br />
Присідав, дививсь і слухав.

Так! Спинився Сібовіша<br />
І сказав: "О Чайбаябос!<br />
Чом ти хвиль моїх не навчиш<br />
Мелодійних, ніжних звуків?"

Так! Овейса йому заздрив<br />
І казав: "О Чайбаябос!<br />
Ти навчи мене співати<br />
Так жагуче, так шалено!"

Так! І радісний Опечі<br />
Говорив: "О Чайбаябос!<br />
О, навчи мене, благаю,<br />
Ніжно, весело співати!"

І крізь сльози Вавонейса<br />
Говорив: "О Чайбаябос!<br />
Ти навчи мене журливих<br />
Повних смутку-туги звуків".

Вся природа прислухалась<br />
І училася у його,<br />
Всі серця, що в грудях бились,<br />
Наче м'якшали від пісні,<br />
Бо співав співець про волю,<br />
Про красу, любов і згоду,<br />
Про таємну смерть співав він,<br />
Про життя посмертне, вічне,<br />
Славив вічний Край Поніма,<br />
Славив Селища Блаженних.

Любий серцю Гаявати<br />
Тихий, ніжний Чайбаябос,<br />
Чарівний співець, музика<br />
Незрівнянний, небувалий.<br />
Він любив його за ніжність,<br />
За красу пісень жагучих.

Любий серцю Гаявати<br />
Був і Квазінд, самий дужий,<br />
Незлостивий, тихомирний.<br />
Він любив його за силу,<br />
За його дитячу щирість.

Квазінд млявий був в дитинстві,<br />
Вічно мрійний і нсдбайлий,<br />
Не скидався він на інших.

Він не грав ні з ким в дитинстві,<br />
Не вудив на річці риби,<br />
Не ходив на лови навіть,<br />
Та зате постався Квазінд,<br />
Палко Духові молився,<br />
Оборонцеві своєму.

"Сину! — раз сказала мати,—<br />
Мабуть, Квазінде, вже годі<br />
Ждати помочі від тебе.<br />
Влітку ходиш ти без діла<br />
По лісах, полях, а зиму<br />
Над огнем сидиш, зігнувшись.<br />
І щоб риби наловити,<br />
Мушу я сама в морози<br />
Прорубати ополонку<br />
І сама сушити сіті.<br />
Посоромся, Єнадізі,<br />
Раз хоч викрути як слід їх,<br />
Бо вони намокли, змерзлись!"

Неохоче та спокійно<br />
Квазінд з попелу підвівся,<br />
Мовчки вийшов із вігваму,<br />
Скинув з жерді мерзлі сіті,<br />
Що сушились над порогом,<br />
Стиснув їх, як жмут соломи,<br />
І зламав, як жмут соломи.<br />
Він не міг не поламати,<br />
Бо ховав безмірну силу.

"Сину! — раз озвався батько,—<br />
А збирайсь на полювання!<br />
Сагайдак і стріли завжди

Ти ламаєш, як солому,<br />
Так приносити хоч здобич<br />
Мені будеш з полювання!"

По глибокому міжгір'ю,<br />
Вдовж струмка вони спускались<br />
По слідах бізонів, ланей,<br />
Що відбилися на мулі,<br />
І з препоною зустрілись.<br />
Повалились сосни, впали<br />
Вдовж і впоперек дороги,<br />
Перехід собою вкрили.

"Ну,— сказав старий,— вертатись<br />
Доведеться: тут не злізеш,<br />
Ні байбак, ні жвава білка<br />
Тут нізащо не пролізуть".<br />
І, сказавши, вийняв люльку,<br />
Запалив і сів в задумі,<br />
І не встиг сховати люльки,<br />
Як була дорога чиста.<br />
Всі дерева із дороги<br />
Квазінд кидав на всі боки,<br />
Розкидав, як стріли, сосни,<br />
Як списи, він кедри кидав.<br />
"Квазінд! — граючись в долині,<br />
Парубки озвались збоку.—<br />
Що ж ти витрішки купуєш,<br />
Обпираючись на скелю,<br />
А виходь лишень боротись,<br />
З пращі кидати каміння!"

Не сказав нічого Квазінд,<br />
Він занадто був лінивий,<br />
Тільки встав і, повернувшись,

Обхопив рукцми скелю,<br />
Із землі її він вирвав,<br />
Розгойдав над головою<br />
І закинув прямо в річку.<br />
Аж в Поветін кинув скелю,<br />
Так вона там і лишилась.

Раз по пінявому вирі,<br />
Розлютованій Поветін,<br />
З товариством нісся Квазінд<br />
І царя бобрів — Аміка —<br />
Вгледів він в кипучих хвилях.<br />
Вибивавсь бобер із сили<br />
І боровся з течією.

І, не думаючи довго,<br />
Квазінд мовчки кинувсь в річку<br />
І пропав у чорториї.<br />
На глибинах, між камінням,<br />
Де киплять у шумі хвилі,<br />
За бобром ганявся Квазінд<br />
І пробув в воді так довго,<br />
Що усі казати стали:<br />
"Ну, тепер уже наш Квазінд<br />
Більш не вернеться ніколи!"<br />
Але виплив, виплив Квазінд!<br />
На плечі його блискучім<br />
Цар бобрів убитий висів,<br />
І вода збігала з його.<br />
Отакі у Гаявати<br />
Два великих вірних друга.

Довго жив він з ними в згоді,<br />
Говорив, і радивсь з ними,<br />
І багато передумав<br />
Дум про щастя всіх народів.

VII

ЧОВЕН ГАЯВАТИ

"Дай кори мені, Березо,<br />
Кори жовтої, Березо,<br />
Ти, що стала біля річки<br />
І красуєшся в долині.<br />
Я зв'яжу легку пірогу,<br />
Човна я зроблю для себе,<br />
По воді пливти він, буде,<br />
Наче жовтий лист осінній,<br />
Наче жовтая лілея.

Скинь свій білий плащ, Березо,<br />
Скинь своє убрання біле,<br />
Швидко красне літо прийде,<br />
Палко сонце світить в небі,<br />
І плаща тобі не треба".

Так в лісах густих, зелених<br />
Над швидкою Такваміно<br />
Говорив мій Гаявата,—<br />
В час, коли пташки співали,<br />
Вихваляли Місяць Листя.<br />
І ясне весняне сонце<br />
Говорило: "Ось я — Гізіс,<br />
Я, великий Гізіс-Сонце!"

До коріння затремтіла,<br />
Затрусилася Береза<br />
І, скоряючись, сказала:<br />
"Скинь плаща, о Гаявато!"

І обвів ножем Березі<br />
Білу кору Гаявата<br />
Під гілками над корінням —<br />
Бризнув струмінь соку з неї.<br />
І по стовбуру донизу<br />
Потім кору він розрізав,<br />
І, клинком їьпіднявши,<br />
Обережно зняв з Берези.

"Кедре! Дай гілок зелених,<br />
Дай сучків міцних для мене,<br />
Поможи мені зробити<br />
Човна доброго, міцного!"

На верхів'ї Кедра листя<br />
Застогнало, зашуміло<br />
І зважалося боротись,<br />
Та, схиляючись, сказав він:<br />
"На, рубай, о Гаявато!"

І, зрубавши віти Кедра,<br />
Він зв'язав для човна раму,<br />
Як два лука, він зігнув їх,<br />
Як два лука, він зв'язав їх.

"Дай, о Темраку, коріння,<br />
Дай мені свого коріння,<br />
Я зв'яжу свою пірогу.<br />
Так зв'яжу її корінням,<br />
Щоб води не пропускала,<br />
Не набралася водою".

І до кореня затрясся,<br />
Затремтів від жаху Темрак.<br />
Та, схиляючись додолу,<br />
Тяжко, глибоко зітхнув він:<br />
"Всі візьми, о Гаявато!"

Вирвав він з землі коріння,<br />
Волокно із його витяг,<br />
Міцно зшив з Берези кору,<br />
Приладнав до неї раму.

"Дай смоли мені, Ялино!<br />
Дай смоли мені і соку,<br />
Засмолю я ними човна,<br />
Щоб води не пропустив він,<br />
Не набрався він водою".

Як шумить пісок бережний,<br />
Так Ялина зашуміла,<br />
І в своїм убранні чорнім<br />
Застогнала тихо-тихо,<br />
І крізь сльози одказала:<br />
"На, бери, о Гаявато!"

І набрав він сліз Ялини,<br />
І набрав смоли із неї,<br />
Позамазував щілини,<br />
Захистив від хвиль пірогу.

"Дай мені колючих голок,<br />
Всі віддай мені, їжачку,<br />
І повішу я намисто,<br />
Двома зорями оздоблю<br />
Груди пишної піроги".

Із дупла їжак сердитий<br />
Глянув сонними очима<br />
І, немов блискучі стріли,<br />
Голки викинув на землю.<br />
І сказав їжак понуро:<br />
"Позбирай їх, Гаявато!"

Позбирав він голки-стріли:<br />
Соком ягід і коріння,<br />
Синім, жовтим і червоним,<br />
Потім їх пофарбував він,—<br />
І пірогу оперезав<br />
Дорогий блискучий пояс,<br />
А на грудях у красуні<br />
Засвітились, загорілись<br />
Дві зорі ясні, яскраві.

Так пірога збудувалась<br />
Понад річкою в долині,<br />
В гущині лісів зелених.<br />
І життя лісів було в ній,<br />
Всі їх тайни, всі їх чари:<br />
Гнучкість темної Модрини,

Легкість білої Берези<br />
І сучків кедрових міцність.<br />
На воді ж вона гойдалась,<br />
Наче жовтий лист осінній,<br />
Наче жовтая лілея.

Весел мудрий Гаявата<br />
Не робив, бо замість весел<br />
Вже були у його думи,<br />
А бажання направляли<br />
Серед хвиль його пірогу.<br />
І вона плила, слухняна.<br />
Тихо, швидко, на всі боки,<br />
Як хотілось Гаяваті.

Раз він Квазінда покликав:<br />
"Гей, а де ти, добрий друже?<br />
Поможи очистить річку<br />
Від піску та від коріння!"

Швидко Квазінд плигнув в річку,<br />
Наче видра, плигнув в річку,<br />
Як бобер, почав ховатись,<br />
Опускаючись по пояс<br />
То по саму шию в воду.<br />
Поринав, кричав і кидав<br />
Із води бруски на берег,<br />
Викидав пісок руками,<br />
А ногами мул і трави.<br />
І поплив мій Гаявата<br />
Вниз по річці Такваміно,<br />
По бурхливих білих хвилях,<br />
Через мілини і вири<br />
Вслід за Квазіндом могучим.

І, пропливши вниз і вгору,<br />
Побували скрізь на річці,<br />
Де лежать дерева мертві,<br />
Острови пісків, коріння,<br />
І розчистили дорогу,<br />
Рівну, вільну і безпечну,<br />
Від початків у міжгір'ях<br />
Аж до самих вод Поветін,<br />
До затоки Такваміно.

VIII

ГАЯВАТА І МІШЕ-НАМА

По затоці Гітчі-Гюмі,<br />
По ясних, спокійних водах<br />
На березовій пірозі<br />
Плив відважний Гаявата.<br />
Він скрутив кедрову кору<br />
І зробив із неї вудку,<br />
Щоб піймати Міше-Наму.

У воді, в прозорих хвилях,<br />
Під пірогою легкою<br />
Пробігали швидко риби.<br />
Ясно бачив Гаявата,<br />
Як блищав і грався Сава,<br />
Наче злотний промінь сонця,<br />
Як над білим дном піщаним<br />
Шогаші повзе ліниво,<br />
Павуком повзе ліниво.

В човен з вудкою із кедра<br />
Сів відважніш Гаявата,<br />
І, як гілочки цикути,<br />
Колихав вітрець поволі<br />
Над чолом у Гаявати<br />
Кольорові пишні пера.<br />
Тут же, спереду на човні,<br />
Посадив він Аджидомо,<br />
І, немов травичку ніжну,<br />
Роздимав вітрець на білці<br />
її хутречко маленьке.

На піщанім дні на білім<br />
Ліг, дрімає Міше-Нама,<br />
Розкриває зябра тихо,<br />
Тихо плавцями поводить<br />
І хвостом пісок шпурляє.<br />
В бойовій блискучій зброї,—<br />
Під щитами костяними<br />
На широкім лобі, плечах,<br />
В бойових розкішних барвах —<br />
В синіх, жовтих і рожевих —<br />
Він лежить на дні піщанім.<br />
І над ним спинився мовчки,<br />
Став із вудкою, чатує<br />
На пірозі Гаявата.

"Встань, візьми мою принаду,—<br />
Крикнув в воду Гаявата,—<br />
Встань зо дна, о Міше-Намо,<br />
До мого наблизься човна,<br />
І побачимо — хто дужчий!"

І закинув він на воду<br />
Свою вудочку кедрову.<br />
Довго відповіді ждав він,

Довго ждав її даремно<br />
І кричав йому все дужче:<br />
"Царю риб! Візьми ж поживок!"

Але той мовчав уперто,<br />
Тихо плавцями поводив<br />
І дививсь спокійно вгору<br />
На пірогу Гаявати.<br />
Довго слухав без уваги<br />
Його голос нетерплячий<br />
І до щуки — Маскенози —<br />
Він озвавсь нарешті згорда:<br />
"Скористайся, з'їж поживок,<br />
Обірви у блазня вудку!"<br />
В дужих пальцях Гаявати<br />
Враз зігнулось і схилилось<br />
В воду вудлище кедрове,<br />
І щасливий Гаявата<br />
Так сіпнув до себе вудку,<br />
Що підвівсь угору човен.<br />
Мов Берези білий стовбур,<br />
З Аджидомо на верхів'ї.

Та коли понад водою,<br />
Наближаючись, забилась,<br />
Затремтіла Маскеноза,<br />
Гаявата так розгнівавсь,<br />
Що на всю затоку крикнув,<br />
Закричав їй: "Іза! Іза!<br />
Сором, сором, Маскенозо!<br />
І ти зважилась дурити,<br />
Удавати з себе Наму?!"

Засоромилась, пірнула<br />
І на дно вернулась щука,<br />
А могучий Міше-Нама<br />
Знов озвавсь до Угодвоша:<br />
"Угодвошу! Місяць-рибо!<br />
Скористайся, з'їж поживок,<br />
Обірви у блазня вудку!"

Наче місяць повновидий,<br />
Заблищав і захитався<br />
Угодвош важкий, незграбний<br />
І, схопивши вудку, з нею<br />
Так скажено завертівся,<br />
Що вгорі заколихалась,<br />
Завертілася пірога<br />
І розбіглись з плеском хвилі,<br />
І пішли по всій затоці.<br />
А на березі далекім,<br />
На пісках сріблясто-білих<br />
Закивали, зашуміли<br />
Очерет і довгий півник.

А як вгледів Гаявата<br />
Понад синьою водою<br />
Біле коло Угодвоша,<br />
Крикнув голосно до його:<br />
"Іза! Сором, Угодвошу!<br />
І ти зважився дурити,<br />
Удавати з себе Наму?!"

Наче місяць повновидий,<br />
Загойдавсь і вниз сховався<br />
Угодвош прозоро-білий.<br />
А могучий Нама знову

Нетерплячий голос чує,<br />
Чує виклик, що лунає<br />
На усе Велике Море.

Сам тоді він з дна підвівся,<br />
Весь тремтить від люті, гніву,<br />
І гримить на йому зброя.<br />
Швидко плигнув він до човна,<br />
Швидко вискочив всім тілом<br />
На блискучу срібну воду<br />
І, розкривши чорну пащу,<br />
Проковтнув в одну хвилину<br />
Гаявату і пірогу.

Як брусок по водоспаду,<br />
По страшних, бурхливих хвилях,<br />
Як в печеру, впала в пащу<br />
Гаяватина пірога.<br />
Та, прокинувшись неначе,<br />
Безнадійно озирнувшись,<br />
Враз натрапив Гаявата<br />
На велике серце Нами:<br />
Тяжко билось серце Нами<br />
І тремтіло серед ночі.

І здавив рукою гнівно<br />
Дуже серце Гаявата,<br />
Так здавив, що Міше-Нама<br />
Затремтів увесь, забився,<br />
Скаламутив воду чисту<br />
І знемігся враз від муки,<br />
Від страшного болю в серці.

Швидко поперек свій човен<br />
Тут поставив Гаявата,<br />
Щоб із черева як-небудь

В хвилюванні і турботі<br />
Не упасти і не згинуть.<br />
Поруч білка — Аджидомо<br />
Жваво бігала, кричала,<br />
Помагала Гаяваті<br />
І боролася відважно.

І сказав їй Гаявата:<br />
"Мій товаришу маленький!<br />
Ти завзято працювала!<br />
Так прийми ж мою подяку,<br />
Вірний друже Аджидомо,<br />
І ім'я те, що сказав я...<br />
Сим ім'ям тебе вже вічно<br />
Називатимуть всі діти".

І забився знову Нама,<br />
Затремтів, захріп в конанні<br />
І замовк, затих...— і хвилі<br />
Понесли його спокійно.<br />
А коли під трупом Нами<br />
Зашарудів рум бережний,<br />
Зрозумів мій Гаявата,<br />
Що лежить на побережжі<br />
Уже мертвий Міше-Нама.

І почув він над собою<br />
Якийсь шум, сполох і крики,<br />
Лопотіння крил пташиних,<br />
І угледів смужку світла,<br />
Що крізь ребра Міше-Нами<br />
Ледве-ледве пробивалась.

1 Пісок.

І Кайошк — чайок крикливих<br />
Що блискучими очима<br />
Приглядалися до його<br />
І казали між собою:<br />
"О, се брат наш, Гаявата!"

І, зрадівши, Гаявата<br />
Крикнув їм, як із печери:<br />
"О Кайошк! Брати і сестри,<br />
Вірні друзі Гаявати!

О Кайошк! Чайки крилаті!<br />
Переміг я Міше-Наму,—<br />
Поможіть же мені вийти<br />
На світ білий із неволі,<br />
Швидше клюйте, розривайте<br />
Бік широкий Міше-Нами.

І довіку з сього часу<br />
Величатимуть вас люде<br />
Тим ім'ям, що вас назвав я".

І чайок весела зграя<br />
Заходилась біля Нами,<br />
Заходилася клювати,<br />
Розривати біле тіло,—<br />
І із черева-печери,<br />
Із могили під водою<br />
Встав і вийшов Гаявата.

Біля рідного вігваму<br />
Опинився Гаявата,<br />
Зараз викликав Нокоміс,<br />
Щоб стара пішла на берег,<br />
Подивилася на Наму:<br />
Мертвий він лежав, спокійний<br />
І його чайки клювали.

"Переміг я Міше-Наму!<br />
Я убив його! — сказав він.—<br />
Ось над ним чайки вже в'ються,<br />
То мої, Нокоміс, друзі!<br />
Ти не руш їх, не розгонюй,<br />
Бо вони мені дорогу<br />
Показали із печери.<br />
Хай вони добенкетують,<br />
Хай наповнять свої вола,<br />
А як ввечері, наївшись,<br />
Полетять вони на гнізда,<br />
Принеси миски для жиру,<br />
Заготуй його на зиму".

І просиділа Нокоміс<br />
Аж до вечора над морем*<br />
Ось і місяць — сонце ночі —<br />
Загорівся над водою,<br />
Ось уже й чайки крикливі,<br />
Повечерявши, знялися,<br />
Полетіли до далеких<br />
Островів на Гітчі-Гюмі,<br />
І крізь заграву червону<br />
Довго їх мигтіли крила.

Спав спокійно Гаявата,<br />
А Нокоміс терпеливо<br />
За роботою сиділа,<br />
В сяйві місяця сиділа<br />
До зорі, аж доки стало<br />
Червоніти синє небо.<br />
А як сонце заступило<br />
Білий місяць,— знов з далеких

Островів на Гітчі-Гюмі<br />
Повернулась біла зграя<br />
І на Міше-Наму впала.

Три доби отак по черзі<br />
З трудівницею Нокоміс<br />
З Нами жир чайки зривали.<br />
А коли крізь голі ребра<br />
Плюскотіти стали хвилі,<br />
Понеслись чайки і зникли,<br />
І одні кістки лишились<br />
Над Великим Гітчі-Гюмі.

IX

ГАЯВАТА І ПЕРЛИСТЕ ПЕРО

Там, де ллється Гітчі-Гюмі,<br />
Де шумить Велике Море,<br />
Стала там стара Нокоміс<br />
І до хмар на захід сонця,<br />
До вечірніх, пурпурових,<br />
Простягла сердито руку.

Гнівно сонце опускалось<br />
І палило за собою<br />
Небо полум'ям червоним,<br />
Як степи отаман палить,<br />
Коли ворог настигає.<br />
Нагло місяць, сонце ночі,<br />
Вилітає із-за хмари<br />
І вдогін за ним женеться<br />
По слідах його кривавих<br />
В дикім полум'ї пожежі.

І на захід сонця руку<br />
Простягаючи, Нокоміс<br />
Говорила Гаяваті:<br />
"Там живе ворожбит лютий,<br />
Меджисогвон — Дух Багатства,<br />
Той, кого Пером Перлистим<br />
Називають всі народи;<br />
Там до заходу самого<br />
Смоляні озера ллються,<br />
Там гадюки в трясовинах,<br />
Як огонь, червоні в'ються,<br />
Змії люті се— Кінебік!<br />
Охоронці, вірні слуги<br />
Відьмака і душогуба.

Він се вбив лукаво батька,<br />
Коли з місяця на землю<br />
Той спустивсь мене шукати<br />
І розшукував усюди.<br />
Се ворожий Меджисогвон<br />
Посилає нам хвороби,<br />
Посилає лихоманки,<br />
Білим дихає туманом<br />
І смертельним паруванням<br />
Трясовин гнилих і вогких.

Лук візьми свій, Гаявато!<br />
Гострих стріл візьми з собою.<br />
Томагаук — Поггевогон,<br />
Рукавиці — Мінджикевон,<br />
І березову пірогу.<br />
Жовтим жиром Міше-Нами

Боки їй намаж, щоб легше<br />
Поплила вона по багнах;<br />
І убий ти душогуба,<br />
Злого ворога Нокоміс,<br />
Злого ворога народу!"

І озброївсь, і зібрався<br />
У дорогу Гаявата,<br />
Зсунув він пірогу в воду<br />
І, поплескавши рукою,<br />
Проказав: "Вперед, пірого,<br />
Друже вірний і коханий,<br />
На озера чорні плиньмо!<br />
До вогняних змій — Кінебік!"

Вдалечінь летить пірога,<br />
І лунає над водою<br />
Грізно пісня Гаявати.<br />
А над ним Кіню могучий,<br />
Бойовий орел могучий,<br />
Ватаг птахів, з диким криком<br />
Попід хмарами кружляє.

Швидко він і змій угледів,<br />
Велетенських змій — Кінебік,<br />
Що лежали на болоті,<br />
Гнулись, корчились, ряхтіли,<br />
В злотні овиди1 звивались<br />
І, підводячись, повітря

1 — Ободи.

Гріли полум'ям-диханням,<br />
Щоб ніхто іти не зваживсь<br />
В Меджисогвона оселю.

Та відважний Гаявата<br />
Прогримів до їх сердито:<br />
"Геть з дороги, о Кінебік!<br />
Геть з дороги Гаявати!"<br />
А вони в зневазі лютій<br />
Одказали Гаяваті:<br />
"Відступися, Шогодайя!<br />
Геть додому, до Нокоміс!"

І тоді підводе вгору<br />
Гнівно лука Гаявата,<br />
З пліч скидає гострі стріли<br />
І стріляти починає.<br />
Кожний звук стріли міцної —<br />
Крик конання, стогін смерті,<br />
Кожний свист стріли дзвінкої<br />
Пісня смерті, перемоги!

У воді кривавій тяжко<br />
Мертві змії колихались,<br />
Гаявата ж поміж ними<br />
Плив, кричав своїй пірозі:<br />
"О, вперед, моя пірого,<br />
Далі, далі, на озера!"

Потім взяв він жиру Нами<br />
І помазав густо жиром<br />
Боки човна, щоб плилося<br />
Йому легше по болотах.

І до світу він самотньо<br />
Плив по сонних водах моря,<br />
По воді, густій і чорній,<br />
Вкритій сизою корою<br />
Із лілей гнилого листу,<br />
Із гнилого очерету.<br />
І похмуро, сонно, мертво<br />
Перед ним вода блищала<br />
В сяйві місяця блідого,<br />
В сяйві вогників маленьких,<br />
Що засвічують на багнах<br />
Душі мертвих в час таємний,<br />
В час журливий, в тихі ночі.

Сяйва місяця блідого<br />
Напилось повітря тихе;<br />
Навкруги лежали чорні<br />
Тіні ночі по болотах,<br />
А москіти Гаяваті<br />
Бойову співали пісню;<br />
Світляки крутились, грались,<br />
Щоб його з дороги збити.<br />
І в густій воді Дагінда<br />
Підвелась, заворушилась,<br />
Тихо жовтими очима<br />
Подивилась на пірогу,<br />
Заридала і пропала.<br />
І рознісся в ту хвилину<br />
Стоголосий свист навколо,<br />
І Шух-шух-га десь далеко<br />
З побережжя, з очерету<br />
Прокричала довгим криком,<br />
Що прибув нарешті лицар.

Так по сонних водах моря<br />
Плив на Захід Гаявата,<br />
Плив всю ніч, аж доки місяць<br />
Повновидий не сховався,<br />
А коли пригріло сонце,<br />
Припекло промінням плечі,<br />
Вгледів він перед собою<br />
На шпилі Вігвам Перлистий,<br />
Меджисогвона господу.

Знов тоді своїй пірозі<br />
Він сказав: "Вперед, пірого!"<br />
І крізь півники, лілеї<br />
Урочисто, переможно<br />
Понеслась вона по морю.<br />
І на берег Гаявата<br />
Вийшов, ніг не замочивши.

Зараз взяв він лук свій вірний,<br />
Закріпив в піску, коліном<br />
Посередині притиснув<br />
І тугою тятивою<br />
Запустив стрілу співучу,<br />
Запустив в Вігвам Перлистий,<br />
Мов послав гінця з листами,<br />
З гордим викликом боротись:<br />
"Ну, виходь на бій кривавий,<br />
Гаявата вже чекає!"

Швидко вийшов Меджисогвон<br />
Із Перлистого Вігваму,<br />
Швидко вийшов він, могучий,<br />
І високий, і плечистий,

Мовчазний, страшний, похмурий,<br />
З голови до ніг у зброї,<br />
І оздобами покритий,<br />
В фарбах жовтих і червоних,<br />
Наче ранок на світанні,<br />
А на ньому мають пера<br />
З крил широких, крил орлячих.

"А! Неначе... Гаявата?!" —<br />
Він, всміхнувшись, згорда крикнув,<br />
І, як грім, той крик рознісся.<br />
"Відступися, Шогодайя!<br />
Геть! Іди собі додому!<br />
Геть до баби, до Нокоміс!<br />
Бо уб'ю тебе на місці,<br />
Як її старого батька!"

Не злякався Гаявата<br />
І сказав йому спокійно:<br />
"Не хвались! Чванливим словом<br />
Не вразиш, як томагавком.<br />
Діло — краще слів порожніх,<br />
І гостріші глуму — стріли:<br />
Ти робив би, а не чванивсь!"

І почався бій великий,<br />
Бій невиданий під сонцем,<br />
Він удосвіта почався<br />
І смерком лише скінчився,<br />
Бо даремно гострі стріли<br />
Об перлистий панцир бились,<br />
І нічого не зробили<br />
Рукавиці — Мінджикевон —<br />
З томагавком Гаявати.

Кришить скелі томагаук,<br />
Кільця ж панциря міцного<br />
Не розіб'є томагаук.

Наближався вечір літній,<br />
Вже порвались рукавиці,<br />
Розколовся томагаук,<br />
Тільки три стріли лишилось...<br />
І схилився Гаявата,<br />
Тяжко змучений, побитий,<br />
На свого тугого лука<br />
Під столітньою сосною.<br />
Сивий мох звисав із неї,<br />
На пеньку гриби жовтіли,—<br />
Обуття мерців скорботних.

Коли враз зелений дятел<br />
Закричав до Гаявати:<br />
"Цілься в тім'я, Гаявато!<br />
Прямо в тім'я вдар стрілою,<br />
В корінь довгих кіс удар ти,<br />
Тільки там стріла застряне".

В довгих перах, в халцедоні<br />
Понеслась стріла співуча<br />
У той мент, як Меджисогвон<br />
Нахилився взяти камінь,<br />
І впилася прямо в тім'я,<br />
В корінь довгих кіс впилася.<br />
І спіткнувся, захитався<br />
Меджисогвон, наче буйвол;<br />
Так, як буйвол серед лугу,<br />
Що припав, укрився снігом.

А за першою стрілою<br />
Полетіла раптом друга,<br />
Швидше першої летіла,<br />
Глибше першої вп'ялася,<br />
І коліна душогуба<br />
Очеретом затремтіли,<br />
Затремтіли і зігнулись.

А остання понеслася<br />
Легше всіх — і Меджисогвон,<br />
Наче іскри, вгледів очі,<br />
Вгледів іскри — очі смерті.<br />
І почув він голос-поклик,<br />
Голос Погока призивний,<br />
І, підтятий, непритомно<br />
Впав могучий Меджисогвон,<br />
І не встав уже ніколи.

Зараз вдячний Гаявата<br />
Взяв з піску у руку крові<br />
І, з сосни позвавши дятла,<br />
Тою кров'ю він покрасив<br />
На голівці дятла гребінь<br />
За його послугу в бої.<br />
Так і досі Мема носить<br />
На собі чубок червоний.

А на спомин перемоги<br />
Над ворожбитом могучим<br />
Він зірвав перлистий панцир<br />
І без догляду покинув<br />
На піску бережнім тіло.

І, поховане по пояс,<br />
На піску воно лежало,<br />
Головою впавши в воду.<br />
А вгорі над тілом плавав<br />
Бойовий орел могучий<br />
І робив все менші кола,<br />
І все нижче й нижче падав.

Із Перлистого Вігваму<br />
Повиносив Гаявата<br />
Разом з Вампумом всі скарби:<br />
Хутра всі бобрів, бізонів,<br />
Соболів і горностаїв,<br />
Сайгаки і срібні стріли,<br />
І низки найкращих перлів,—<br />
І з піснями перемоги<br />
Він поплив назад, щасливий.

Там, на березі, чекали<br />
Вже давно його Нокоміс,<br />
Чайбаябос, дужий Квазінд;<br />
А народ зустрів героя<br />
Співом, криками, танками:<br />
"Слава, слава Гаяваті!<br />
Переможений ворожбит,<br />
І не встане більше, лютий!"

Дорогим лишивсь назавжди<br />
Гаяваті дятел — Мема!<br />
В честь його, на спомин бою<br />
Він свою оздобив люльку<br />
Меми чубиком червоним,

Гребінцем червоним Меми,<br />
А ворожбита всі скарби<br />
Поділив з своїм народом<br />
Так, що всім досталось рівно.

СВАТАННЯ ГАЯВАТИ

Чоловік і жінка — наче<br />
Лук з міцною тятивою.<br />
Хоч вона його згинає,<br />
Але все ж йому й покірна.<br />
Хоч вона його і тягне,<br />
Та сама з ним нерозлучна.<br />
Так. Зосібна — безкорисні.

І про се мій Гаявата<br />
Став частіш думки гадати,<br />
То зітхати, то журитись,<br />
То тривожно сподіватись.<br />
Все частіше став він марить<br />
Про красуню Міннегагу<br />
З сторони Дакотів диких.

А Нокоміс обережна<br />
Говорила Гаяваті:<br />
"Не бери собі чужинку,<br />
Не шукай по світу жінки:<br />
Хоч дочка сусіда проста,<br />
А як огнище в вігвамі,<br />
А краса чужа чужинки —<br />
Сяйво місячне, холодне,<br />
Сяйво зоряне, далеке".

Так Нокоміс говорила,<br />
Та розумно Гаявата<br />
Відповів їй: "О Нокоміс!<br />
Любе огнище в вігвамі,<br />
Та миліш зірки на небі,<br />
Та миліш на небі місяць".

А стара Нокоміс гостро<br />
Одказала: "Нам не треба<br />
Білих рук і ніг лінивих.<br />
Приведи таку дружину,<br />
Щоб з любов'ю працювала,<br />
Щоб проворні мала руки<br />
І ходить охочі ноги".

Усміхнувся Гаявата<br />
І сказав: "В землі Д а котів,<br />
У старого стрілороба,<br />
Єсть дочка, яка миліше<br />
Всіх Дакотянок прекрасних,<br />
Я візьму її, Нокоміс,<br />
І вона тобі в роботі,<br />
Як дочка, покірна буде,

Буде сяйвом зір далеких.<br />
Теплим огнищем в вігвамі.<br />
Сонцем нашого народу".

Та своє таки казала<br />
Обережна стара мати:<br />
"Ти не вводь в мою оселю,<br />
Сину мій, дочку Дакота.<br />
Люті, дикі всі Дакоти!<br />
Завжди ми б'ємося з ними,<br />
І не скінчена ще свара,<br />
Не загоїлись ще рани!"

Усміхнувшись, Гаявата<br />
Відповів на се Нокоміс:<br />
"Я тому і йду шукати<br />
Молодої в край Дакотів,<br />
Я того й піду, Нокоміс,<br />
Щоб скінчити наші свари<br />
І навік загоїть рани".

І подався в край Дакотів,<br />
В край красунь мій Гаявата<br />
По дорозі, що вилася<br />
По долинах, по пустелях,<br />
По густих лісах зелених.

Що не крок — робив він милю<br />
В дивовижних мокасинах,<br />
Та думки летіли швидше,<br />
І здавалось Гаяваті,<br />
Що нема й кінця дорозі!<br />
Коли се — він чує в лісі<br />
Десь глухий, далекий гомін.

То гриміли-гомоніли<br />
Водоспади Міннегаги.<br />
І, радіючи, він крикнув:<br />
"О, який се любий голос,<br />
Що зове до себе в тиші!"

Між деревами, де грались<br />
Світло й тіні, він угледів<br />
Череду оленів чуйних.<br />
"Ну, дивись!" — сказав він луку.<br />
"Влучно бий!" — стрілі промовив.<br />
І коли стріла співуча,<br />
Як оса, вп'ялась в оленя,<br />
Скинув він його на плечі<br />
І пішов ще легше, швидше.

За роботою в вігвамі<br />
Стрілороб сидів з дочкою,<br />
З Міннегагою-дочкою.<br />
Він точив на стріли яспис,<br />
Халцедон точив блискучий,<br />
А вона плела рогожки<br />
І замислена сиділа.<br />
Все про те, що буде з нею,<br />
Тихо дівчина гадала,<br />
Батько ж думав про минуле.

Батько згадував минуле,<br />
Як він стрілами такими<br />
Підбивав на смерть бізонів,<br />
Забивав оленів, ланей,<br />
Як у лет гусей влучав він<br />
Над водою, над лугами.<br />
Як сі стріли купували<br />
Бойові загони в нього.

Ех! Нема тепер подібних,<br />
Славних лицарів на світі!<br />
Вояки бабами стали,<br />
Язиками тільки плещуть!

Міннегага ж пригадала,<br />
Як минулою весною<br />
Раз зайшов до їх мисливець<br />
Із землі Оджибуеїв.<br />
Як сидів він у вігвамі,<br />
Як пішов він і оглянувсь,<br />
І на неї глянув потай.<br />
Батько сам хвалив чужинця<br />
За відважність і за розум.<br />
Ох, та він чи прийде знову,<br />
Чи згадає водоспади?<br />
І в задумі Міннегага<br />
Вдалечінь кудись дивилась,—<br />
Не робилася робота.

Коли враз почувся шелест,<br />
Наче хтось ішов у лісі...<br />
І шумів. Пройшла хвилина,<br />
І явився Гаявата,<br />
Розрум'янений ходою<br />
І з оленем за плечима.

Гострий погляд кинув батько<br />
На непроханого гостя,<br />
Так, пізнавши Гаявату,<br />
Швидко встав він і привітно<br />
Запросив ввійти в господу.<br />
"Будь здоровий, Гаявато!" —<br />
Так озвавсь старий до його.

Перед дівчиною скинув<br />
Свою здобич Гаявата,<br />
Положив свого оленя,<br />
А вона, піднявши вії,<br />
Одказала Гаяваті<br />
І ласкаво, і привітно:<br />
"Будь здоровий, Гаявато!"

Із оленячої шкури<br />
Був у їх вігвам просторий,<br />
Чисто прибраний і пишний,<br />
І дакотськими богами<br />
Розмальований мистецьки.<br />
Не згинався Гаявата<br />
Під високими дверима,<br />
Ледве він торкнувсь запонок<br />
Головою в чорних перах.

І, покинувши роботу,<br />
Встала з місця Міннегага,<br />
Щоб обідати подати<br />
Та сходить по свіжу воду.<br />
І в мисках усяку страву,<br />
А в кірцях холодну воду<br />
Подавала Міннегага.<br />
Потім сіла і уважно<br />
Стала слухати розмову,<br />
А сама — ані словечка,<br />
Ні словечка не сказала!

Мов крізь сон вона почула<br />
Із розмови Гаявати<br />
Про якусь стару Нокоміс,<br />
Що виховувала гостя,<br />
Про його коханих друзів,

Про достатки та розкоші<br />
На землі Оджибусїв,<br />
У долинах тихомирних.

"Після довгих літ розради,<br />
Довгих літ боїв кривавих,<br />
Тихо, любо стало в селах<br />
Оджибусїв і Дакотів".<br />
Так докінчив Гаявата<br />
І додав поволі тихо:<br />
"Щоб зміцнити мир і спокій,<br />
Закріпить навіки приязнь,<br />
Ти віддай дочку за мене,<br />
Ти пусти її зо мною<br />
В сторону Оджибусїв".

І схиливсь старий в задумі...<br />
І раніше, ніж сказати,<br />
Запалив він мовчки люльку,<br />
Подививсь на Міннегагу,<br />
Подививсь на гостя згорда<br />
І сказав йому поважно:<br />
"Се вже воля Міннегаги,—<br />
Як сама вона захоче".

Засоромилась красуня<br />
І ще краща, ще миліша<br />
Стала в соромі дівочім.<br />
Сіла поруч Гаявати,<br />
Нахилилась і озвалась,<br />
Червоніючи, озвалась:<br />
"Молодий! Піду з тобою!"

Так сказала Міннегага,<br />
Так посватавсь Гаявата,<br />
Взяв собі красуню жінку<br />
З сторони Дакотів диких.

Із вігваму побіч неї<br />
Він пішов в країну рідну<br />
По лісах і по долинах.<br />
Йшли вони рука за руку,<br />
Залишаючи самотнім<br />
Батька сивого в вігвамі,<br />
Залишаючи потоки,<br />
Водоспади Міннегаги,<br />
Що їм здалека шуміли:<br />
"На все добре, Гаявато!"

А старий, як попрощався,<br />
Сів на сонці на порозі<br />
За роботою своєю<br />
І гадав: "Такі-то дочки!<br />
Любиш, пестиш їх, шкодуєш,<br />
А дождешся допомоги —<br />
Зирк! — вже парубок приходить,<br />
По селу блука чужинець,<br />
Дзвінко грає на сопілці<br />
Та з дівчатами воркує:<br />
Де, мовляв, із вас найкраща,—<br />
І сумуй, самотній батьку!"

Ой і весело ж ішлось їм<br />
Через гори та долини,<br />
Через гори, через кручі<br />
Серед тиші лісової!<br />
Швидко час минав в дорозі,<br />
Хоч і тихо Гаявата<br />
Йшов тепер для Міннегаги,<br />
Боячись, щоб не стомилась.

На руках по кручах ніжно<br />
Ніс він дівчину-красуню,<br />
І здавалась легким пухом<br />
Ся поклажа Гаяваті.<br />
В нетрях лісу, під гілками<br />
Прокладав для неї стежку,<br />
Напинав намет їй на ніч,<br />
Готував їй з листу ліжко<br />
І запалював багаття<br />
Із сухих соснових шишок.

Вітерці, що вічно бродять<br />
По лісах і по долинах,<br />
Шелестіли поруч з ними.<br />
Зорі-очі вартували<br />
Тихий сон їх в темні ночі.<br />
Білка з дуба із-за гілки<br />
Пильно стежила за ними,<br />
А Вабассо, білий трусик,<br />
Швидко вбік тікав із стежки<br />
І, на задні лапки ставши,<br />
Із нори дивився потай<br />
І з цікавістю, і з жахом.

Ох і весело ж ішлось їм!<br />
Щебетали і співали<br />
їм пташки пісні про щастя;<br />
Щебетав Овейса синій:<br />
"Ти щасливий, Гаявато,<br />
Поруч з жінкою такою!"<br />
Щебетав, кричав Опечі:<br />
"Ти щаслива, Міннегаго,<br />
Поруч з мудрим чоловіком!"<br />
Крізь гілля дерев зелених

Ясно сонце усміхалось<br />
І казало їм: "О діти,<br />
Злість — пітьма, любов же — світло.<br />
Єсть в житті і те, і друге!<br />
Ви любовію керуйте!"<br />
Місяць з неба покотився,<br />
Зазирнув в курінь, наповнив<br />
Сутінь сяєвом таємним<br />
І сказав їм: "Діти, діти!<br />
Ніч — спокійна, день — турботний;<br />
Жінка вік іде покірна<br />
З чоловіком властолюбним,—<br />
Май терпіння, Міннегаго!"

Так вони дійшли додому,<br />
Так вернувся Гаявата<br />
Із далекої дороги,<br />
З сторони Дакотів диких,<br />
З сторони жінок вродливих<br />
З Міннегагою-красою.<br />
І вона була в вігвамі<br />
Його вогником вечірнім,<br />
Сяйвом місяця ясного,<br />
Світлим сонцем для народу.

XI

ВЕСІЛЛЯ ГАЯВАТИ

А тепер я заспіваю,<br />
Заспіваю вам про танці<br />
Єнадізі По-Пок-Ківіс;<br />
Як музика Чайбаябос,<br />
Чарівний співак-музика,<br />
Всіх захоплював піснями,<br />
Як невтомний оповідач,<br />
Говорити майстер — Ягу,<br />
На весіллі розійшовся,<br />
Щоб бенкет живіш проходив,<br />
Щоб часу не помічалось,<br />
Щоб було не нудно гостям.

І Нокоміс для онука<br />
Пишно справила весілля!<br />
Білі келихи із липи,<br />
Дорогі ложки із рогу,

Поліровані майстрами,<br />
На столі Нокоміс сяли.<br />
По вербовій гілці баба<br />
Скрізь послала по сусідах,<br />
Щоб усіх їх запросити<br />
На весілля урочисте.<br />
І посходились сусіди<br />
В барвних строях1, всі в намистах,<br />
В косах з перами ясними,<br />
І на всіх були убрання<br />
Хутряні і найдорожчі.

Спочатку на тім весіллі<br />
Спичака і щуку їли,<br />
Потім пімікан товчений<br />
І смачний бізона мозок,<br />
Горб бика і лані м'ясо'<br />
їли з жовтими коржами<br />
Із товченого маїсу.<br />
Та привітний Гаявата,<br />
Міннегага і Нокоміс<br />
Не сиділи, а стояли,<br />
Мовчки дбали, піклувались,<br />
Частували на бенкеті.

А коли обід скінчився,<br />
Всім заходлива Нокоміс<br />
Із мішка із хутра видри<br />
Кам'яні люльки набила

* У барвистім одязі.

Тютюном південним, добрим,<br />
З духовитою травою<br />
Та з корою лоз червоних.

А набивши, проказала:<br />
"Протанцюй нам, По-Пок-Ківіс,<br />
Жебрака веселий танець,<br />
Щоб живіш бенкет проходив,<br />
Щоб часу не помічалось,<br />
Щоб було не нудно гостям!"

Глянув красень По-Пок-Ківіс,<br />
Безтурботний Єнадізі,<br />
Всім відомий забіяка<br />
І паливода веселий;<br />
Глянув він і встав готовий.<br />
Зграбний був він танцюриста!<br />
Сам розважиться й розважить,<br />
Що ж до вигадок усяких —<br />
Годі рівного шукати!

На селі давно на його<br />
Вже махнули всі рукою:<br />
Е, мовляв, ледащо, картник!..<br />
Але прізвиська і посміх<br />
Пролітали мимо його:<br />
Що вони, коли він красень<br />
І жінки від його в'януть!

Він стояв в убранні білім<br />
Із оленячої шкури,<br />
Горностаями обшитім,

Обгаптованім мистецьки,<br />
Вкритім Вампумом розкішним;<br />
В головній його оздобі<br />
Лебединий пух гойдався,<br />
На козлових мокасинах<br />
Красувались голки, бісер<br />
І хвости лисиць на п'ятах.<br />
А в руках тримав він люльку<br />
І вахляр1 тримав великий.

Фарби синя і червона,<br />
Золота, кармазинова<br />
На його обличчі сяли,<br />
В коси, вимащені маслом,<br />
В коси з проділом жіночим<br />
З духовитих трав і листя<br />
Були вплетені гірлянди.<br />
Так убрався Єнадізі,<br />
Ось який підвівся з місця,<br />
Встав при звуках пісні, бубна<br />
І сопілки голосної<br />
І почав свій дивний танець.

Спочатку пройшовсь поважно<br />
Між деревами рясними,<br />
То на сонці, то під тінню<br />
Тихо, м'яко, як пантера.<br />
Потім швидше все і швидше<br />
Закрутився, завертівся,

Круг вігваму став скакати<br />
Через голови присутніх<br />
Так, що вітер, пил і листя<br />
Разом з ним кружлятись стали.

Потім вдовж по Гітчі-Гюмі,<br />
По піщанім надбережжю,<br />
Як шалений, він понісся,<br />
Вибиваючи завзято<br />
Мокасинами об землю;<br />
Вітер бурею зробився,<br />
Засвистів пісок летючий,<br />
Наче курява в пустелі...<br />
І покрилось надбережжя<br />
Бугирями Него-Воджу.

Так веселий По-Пок-Ківіс<br />
Танець Вбогого танцює!<br />
А скінчивши, повернувся<br />
На бенкет і сів з гостями,<br />
Сів, всміхаючись, спокійно<br />
З вахлярем своїм великим.

Потім друга Гаявати<br />
Чайбаябоса прохали:<br />
"Заспівай нам свою пісню,<br />
Пісню ніжну і жагучу,<br />
Щоб живіш бенкет проходив,<br />
Щоб часу не помічалось,<br />
Щоб було не нудно гостям!"

1 Буграми.

І прекрасний Чайбаябос —<br />
Сам схвильований до краю —<br />
Заспівав їм дивну пісню,<br />
Пісню ніжну і жагучу.<br />
І коли співав, натхненний,<br />
Все дививсь на Гаявату,<br />
Все дививсь на Міннегагу.

"Оневе! Прокинься, рідна!<br />
Ти, дикунко — квітко лісу!<br />
Ти, лугів зелених пташко,<br />
Дика пташко-щебетухо!

Ніжний, лагідний твій погляд,<br />
Наче тихий погляд сарни,<br />
Наче роси для лілеї<br />
В час вечірній у долині.

А твоє дихання, пташко,<br />
Наче пахощі уранці,<br />
Наче подих квітів ніжних,<br />
Подих в Місяць Листопаду.<br />
Чи не лину я всім серцем<br />
До улюбленої серця,<br />
Як до сонця лине пагін<br />
В світлі, тихі ночі Квітня?

Оневе! Тріпоче серце<br />
І, захоплене, співає,<br />
Як шумлять, співають віти<br />
В світлий місяць, Місяць Червень.

А коли ти засумуєш,—<br />
І моє темніє серце,<br />
Наче річка, коли хмари<br />
Кинуть чорну тінь на неї.

А коли ти усміхнешся,<br />
Серце знов тремтить і сяє,<br />
Як блищать під сонцем хвилі,<br />
Коли вітер з ними грає.

Хай всміхаються і сяють<br />
Небеса, земля і води,<br />
Як не можу усміхатись,<br />
Коли милої не бачу.

Я з тобою, пташко! Глянь же,<br />
Кров схвильованого серця! —<br />
Я стою. Прокинься, рідна!<br />
Оневе! Прокинься, рідна!"

Так співав їм Чайбаябос<br />
Пісню ніжну і жагучу,<br />
А старий хвастливий Ягу,<br />
Оповідач надзвичайний,<br />
Слухав з заздрістю німою.<br />
Але потім він по рухах,<br />
По очах і по усмішках<br />
Ясно вгледів, що чекають<br />
Усі гості нетерпляче<br />
І його байок веселих,<br />
І його казок брехливих.

Був хвастун великий Ягу!<br />
В найцікавіших пригодах,<br />
В найстрашніших предприємствах<br />
Завжди був героєм Ягу:<br />
Він не чув про їх, а завжди<br />
Бачив власними очима!

Коли тільки Ягу слухать,<br />
Коли тільки Ягу вірить,<br />
То ніде ніхто із лука<br />
Не стріляє краще Ягу,<br />
Не вбиває стільки ланей<br />
І не ловить стільки риби<br />
Та річних бобрів у пастку.<br />
Хто проворніший від його?<br />
Хто від його краще плава?<br />
Поринає в воду глибше?<br />
Хто набачивсь більше дива<br />
І сходив такого світу?<br />
Ну, звичайно, хто,— се Ягу,<br />
Дивовижний оповідач.

Слово Ягу стало жартом<br />
І прислів'ям у народу,<br />
І коли хвастун-мисливець<br />
Говорив щось неподібне,<br />
Чи вояк, вернувшись з бою,<br />
Вже заносився занадто,<br />
Всі кричали: "Ось і Ягу!<br />
Ягу маємо нового!"

Для хлоп'ятка Гаявати<br />
Люльку жилами оленя<br />
Хто зв'язав з кори із липи?

Ну, звичайно, хто,— се Ягу.<br />
Ягу се йому пізніше<br />
Показав, як слід робити<br />
Лука з ясеня тугого,<br />
А з сучків дубових — стріли.<br />
Отакий-то був той Ягу,<br />
Той старий брехливий Ягу,<br />
Оповідач дивовижний!

І озвалася Нокоміс:<br />
"Розкажи нам, добрий Ягу,<br />
Найдивнішу казку-байку,<br />
Щоб бенкет живіш проходив,<br />
Щоб часу не помічалось,<br />
Щоб було не нудно гостям!"

Відповів негайно Ягу:<br />
"Ви почуєте сьогодні<br />
Чарівне оповідання<br />
Про Оссео. Із Зорі він,<br />
Із Вечірньої зійшов він".

XII

СИН ЗОРІ ВЕЧІРНЬОЇ

Чи не сонце то заходить<br />
Понад водами ясними?<br />
Чи то ранений фламінго<br />
Тихо плаває, літає<br />
І кривавить хвилі кров'ю,<br />
Що спадає тихо з пір'я<br />
І наповнює повітря<br />
Дивним блиском крил червоних?

Так, то сонце потопає,<br />
Потопає в Гітчі-Гюмі,<br />
Небеса горять в пожежі,<br />
І в огні палають води!<br />
Ні, то плаває фламінго,<br />
Поринаючи у хвилі,<br />
До небес простяг він крила<br />
І оббризкав хвилі кров'ю.

Вдалині Зоря Вечірня<br />
Грає в сяєві тремтячім<br />
І у млі висить над морем.<br />
Ні! То сяє так на грудях<br />
У Життя Владики Вампум,<br />
То великий Дух проходить<br />
Понад заходом червоним.

Довго в захваті дивився<br />
На червоний захід Ягу;<br />
Раптом крикнув: "Подивіться<br />
На тремтячий синій вогник,<br />
На Зорю Вечірню гляньте!<br />
Ви почуєте сьогодні<br />
Про Оссео Чародія,<br />
Що зійшов колись з Венери.

В предковічні сиві роки,<br />
В час, коли ще до людини<br />
Було ближче синє небо<br />
І самі боги приступніш,<br />
Жив на Півночі мисливець,<br />
Жив з красунями дочками.<br />
Десять їх було у його,<br />
Як лоза, гнучких, вродливих.<br />
Та найкраща поміж ними<br />
Овіні була, найменша.

Вийшли всі дівчата заміж,<br />
Одружились з вояками,<br />
Овіні одна не швидко<br />
Молодого обібрала.<br />
Мовчазна, сумна, сувора<br />
І свавільно-вередлива

Овіні була — і довго<br />
Молодих, що залицялись,<br />
Проганяла з глузуванням.<br />
А сама взяла та й вийшла<br />
За убогого Оссео.<br />
Вічно кашляв він, як білка,<br />
Був старий, гидкий і хворий.

Але серце у Оссео<br />
Молоде було, прекрасне!<br />
Він зійшов з Зорі Венери,<br />
Він був син Зорі палкої,<br />
Син Зорі жаги й кохання!<br />
І огонь її, і чари,<br />
Променистий блиск і врода —<br />
Все таїлось в його грудях,<br />
В його голосі блищало!

Молоді, чиїм коханням<br />
Овіні погордувала,<br />
Єнадізі в пишних перах,<br />
В дивнім Вампумі пишались,<br />
Насміхалися над нею;<br />
Та вона їм так сказала:<br />
"Що для мене ваші барви,<br />
Ваші Вампуми і пера,<br />
І знущання сороміцькі,<br />
Як щаслива я з Оссео?!"

Раз увечері, в негоду<br />
Йшли веселою юрбою<br />
На веселе свято сестри,<br />
На бенкет з чоловіками;<br />
Тихо з жінкою Оссео

Йшов за ними у задумі.<br />
Жартували всі, сміялись,<br />
А вони удвох мовчали.

Вдалечінь дививсь Оссео,<br />
Вдалечінь дививсь на Захід,<br />
Од ста вав, дививсь з благанням<br />
На Зорю жаги й кохання,<br />
На її тремтяче сяйво,<br />
На її сріблястий вогник.<br />
І почули усі сестри,<br />
Як сказав Оссео тихо:<br />
"Ах, шовен-немешин, Ноза —<br />
Зглянься, змилуйся, мій батьку!"

"Чула ти,— старша сказала,—<br />
В батька він чогось прохає.<br />
Справді шкода, що старенький<br />
Не спіткнеться на дорозі,<br />
Голови собі не зверне!"<br />
І сміялись сестри злісно<br />
Сороміцьким диким сміхом.

По дорозі, в нетрях лісу<br />
Дуб лежав, що згинув в бурю,<br />
Дуб лежав, покритий мохом,<br />
Трухлий велетень колишній,<br />
Почорнілий і дуплястий.<br />
Як наткнувсь на дуб Оссео,<br />
Крикнув жалісно, і раптом<br />
Він скакнув в дупло, як в яму.<br />
І старим, гидким, безсилим<br />
Він упав в дупло, а вийшов<br />
Юнаком струнким, високим,<br />
Молодим, вродливим, дужим!

Так вернулись до Оссео<br />
Його молодість і врода.<br />
Та,— ой леле! — в ту ж хвилину<br />
З Овіні зробилось лихо:<br />
Стала бабою старою,<br />
Нагло згорбилась, зігнулась<br />
І пішла, узявши костур.<br />
І сміялися всі з неї<br />
Сороміцьким диким сміхом.

Та Оссео не сміявся,<br />
Овіні він не покинув,<br />
Ніжно взяв її за руку,<br />
Схудлу руку, темну, в зморшках,<br />
Як дубовий лист зимою.<br />
Звав коханою своєю,<br />
Милим другом, Нінімуша,<br />
На бенкет прийшов із нею,<br />
Сів в вігвамі за вечерю.

У задумі на бенкеті<br />
Увесь час сидів Оссео.<br />
Всі сміялись, жартували,<br />
Сумував один Оссео.<br />
Не торкнувся він до страви,<br />
Не сказав ні з ким ні слова<br />
І не чув розмов веселих.<br />
Все, засмучений, дивився<br />
То на Овіні, то вгору,<br />
На ясні далекі зорі.

І пронісся тихий шепіт,<br />
І почувся тихий голос<br />
Із небесної пустелі,<br />
Від далеких зір небесних

Мелодійно, тихо, ніжно.<br />
Говорив він: "О Оссео!

О улюблений мій сину,<br />
Заворожений, ти довго<br />
Йшов і ніс вагу недолі,<br />
Та розвіяні ті чари,<br />
Встань і йди до мене, сину!

Покуштуй сих страв чудесних,<br />
Покуштуй благословенних,<br />
Що стоять перед тобою;<br />
В них таємна, дивна сила:<br />
Покуштуй і станеш духом;<br />
Казани, миски в хвилину<br />
Стануть іншими у тебе.<br />
Казани засяють сріблом,<br />
А миски, як Вампум, стануть,<br />
Будуть всі огнем горіти,<br />
Блиском мушлів пурпурових.

І спаде з жінок прокляття<br />
І тяжке ярмо роботи,

Всі обернуться на птахів,<br />
Світом зоряним засяють,<br />
Золотим промінням сонця<br />
На хмарках вечірніх, ніжних".

Так сказав небесний голос,<br />
Та його слова таємні<br />
Зрозумів один Оссео.<br />
Всім же іншим він здавався<br />
Журним співом Вавонейси,<br />
Здався він пташиним співом<br />
У далеких нетрях лісу.

Коли враз уся оселя<br />
Захиталась, затремтіла,<br />
І угледіли всі гості,<br />
Що підносяться в повітря,<br />
В небеса, до зір далеких.<br />
У пітьмі гіллястих сосон<br />
Плив вігвам кудись угору.<br />
А в вігвамі увесь посуд<br />
Заблищав і загорівся,<br />
Казани звичайні з глини<br />
Раптом срібними зробились,<br />
Мов дроти великі срібні,—<br />
Стали жердки у вігвамі,<br />
В сяйві зорянім засяли.<br />
А його покрівля проста —<br />
Мов жуків блискучих крила.

Навкруги Оссео глянув<br />
І угледів, що і гості<br />
Обернулись в різних птахів.<br />
Тут були шпаки з дроздами,<br />
Тут були сороки, сойки,<br />
Всі стрибали і літали,<br />
Чепурились і співали,<br />
Вихвалялись блиском пір'я<br />
І хвостами-вихлярами.

Овіні одна осталась<br />
Тільки бабою старою<br />
І смутна сиділа мовчки,<br />
Але, глянувши угору,<br />
Закричав Оссео з болем,<br />
Закричав він, як раніше<br />
Над старим дуплястим дубом.<br />
І вернулись знов до неї

Молоді літа і врода,<br />
Все її старе убрання<br />
Стало хутром горностая<br />
І пером блискучим — костур.<br />
Так, пером блискучим, срібним

Знов вігвам понісся вгору,<br />
І поплив в прозорих хмарах<br />
По небеснім океані,<br />
І зустрів Зорю Вечірню,<br />
І спустивсь на неї тихо,<br />
Як сніжинка на сніжинку,<br />
Як листок на хвилі річки,<br />
Як пушок біленький в воду.

Там з усмішкою привіту<br />
їх зустрів Оссео батько,<br />
Дід з ясним, спокійним зором<br />
Вийшов їм назустріч, сивий,<br />
І сказав: "Повісь, Оссео,<br />
Клітку з птахами своїми,<br />
Так, повісь її у мене<br />
У вігвамі над дверима".

І прип'яв Оссео клітку,<br />
З Овіні пішов в господу,<br />
І тоді Оссео батько,<br />
Володар Зорі ясної,<br />
їм сказав: "О мій Оссео,<br />
Я почув твої благання<br />
І вернув тобі, Оссео,<br />
Знову молодість з красою,<br />
А гостей зробив за жарти<br />
Різноперими пташками,<br />
Обернув їх за знущання.

Не зумів ніхто між ними<br />
Полюбити в грудях старця,<br />
В тому вбогому каліці<br />
Серця доброго Оссео,<br />
Серця вічно молодого.<br />
Овіні одна зуміла<br />
Полюбить тебе, Оссео!

Там, на зірочці маленькій,<br />
Що блищить від нас ліворуч<br />
Ворожбит живе Вебіно,<br />
Дух і заздрості, і злості.<br />
Обернув тебе він в старця.<br />
Бійся променів Вебіно,<br />
Бо в них єсть таємна сила,<br />
Бо вони Вебіно стріли".

Довго в згоді, любо-мило<br />
На Зорі Вечірній тихій<br />
З рідним батьком жив Оссео<br />
Довго в клітці над вігвамом<br />
Щебетали і літали<br />
На кілочках срібних птахи.

А дружина молодая<br />
Принесла Оссео сина,<br />
В матір вийшов він красою,<br />
А будовою у батька.

Хлопчик вгору ріс помалу,<br />
І йому для втіхи батько<br />
Змайстрував малого лука,<br />
Одчинив велику клітку<br />
І пустив пташок на волю,<br />
Щоб хлоп'ятко постріляло<br />
І забавилося трошки.

І пташки вгорі кружляли,<br />
Заливалися піснями<br />
То про волю, то про щастя,<br />
І блищало блиском пір'я.<br />
Та напружив хлопчик лука<br />
І пустив стрілу із нього,<br />
І малий мисливець влучив!..<br />
І упала з гілки пташка<br />
В барвнім пір'ячку на землю,<br />
В серце ранена смертельно.

Але диво! Вже не пташку<br />
Бачить він перед собою,<br />
Ні, а дівчину-красуню,<br />
В серце ранену стрілою.

Ледве кров її упала<br />
І торкнулася планети,<br />
Як розвіялися чари,<br />
І стрілець, юнак відважний,<br />
Враз почув, що хтось-могутні<br />
Вниз згори його спускає<br />
На ясне Велике Море,<br />
На якийсь зелений острів.

А за ним блискучим роєм<br />
Птахи падали, летіли,<br />
Як в осінній час у лісі<br />
Листя падає на землю.<br />
А за птахами спустився<br />
І вігвам з блискучим дахом<br />
На великих срібних кроквах.<br />
І приніс вігвам Оссео,<br />
Овіні приніс з собою.

Знов тут птахи обернулись<br />
І вернули людський образ,<br />
Але зросту не вернули,<br />
Всі пігмеями остались,<br />
Так, пігмеями — Пок-Веджис.<br />
І на острові скелястім<br />
Ще танки вони і досі<br />
Водять літніми ночами<br />
Під Вечірньою Зорею.

О, се їх палац блискучий<br />
Видко в тихий літній вечір;<br />
Часто з берега рибалки<br />
Чують їх веселий гомін<br />
І танки веселі бачать".

Доказавши дивну казку,<br />
Чарівне оповідання,<br />
Всіх гостей оглянув Ягу<br />
І з промовою звернувся:<br />
"Єсть високі, чисті душі,<br />
Єсть на світі дивні люде,<br />
І я знав таких немало,<br />
Зубоскали з них сміються<br />
І глузують, нерозумні,—<br />
Я б порадив зубоскалам<br />
Про Оссео пригадати".

Гості слухали уважно<br />
Чарівне оповідання,<br />
Оповідача хвалили<br />
І питались: "Чи не ми се,<br />
І дядьки, й тітки — пігмеї,<br />
А Оссео вбогий — Ягу?"

Потім знову Чайбаябос<br />
їм співав жагучу пісню,<br />
Він співав їм про кохання<br />
Пісню дівчини сумної,<br />
Що нудилась, що журилась<br />
За Алгонкіном, за милим.

"Горе, горе, як про його,<br />
Про коханого згадаю,<br />
Все журюсь за ним, нудьгую<br />
За Алгонкіном, за милим.

Ах, коли ми розлучились,<br />
Дав мені він білий Вампум,<br />
Дав мені на спомин Вампум,<br />
Мій коханий, мій Алгонкін!

"Я піду, піду з тобою<br />
У твою країну рідну.<br />
О, дозволь",— прошепотів він,<br />
Мій улюблений Алгонкін!

"Ох, далеко край мій рідний,—<br />
Я йому на те сказала.—<br />
Ах, далеко край далекий,<br />
Мій улюблений Алгонкін!"

Обернувшись, я зітхала<br />
І дивилася на його,<br />
І в мої дививсь він очі,<br />
Мій коханий, мій Алгонкін!

Він стояв один, самотній,<br />
Під плакучою вербою,<br />
Що губила сльози в воду,<br />
Мій улюблений Алгонкін!

Горе, горе, як про його,<br />
Про коханого згадаю:<br />
Все журюсь за ним, нудьгую,<br />
За Ал гон кі ном, за милим!"

Так отак весілля грали,<br />
Так присутніх забавляли:<br />
По-Пок-Ківіс — дивним танцем,<br />
Ягу — казкою-красою,<br />
Чайбаябос — ніжним співом.<br />
Стихла пісня — край і святу.<br />
Розійшлись з весілля гості,<br />
З Гаяватою щасливим<br />
Залишили Міннегагу<br />
Під серпанком темним ночі.

XIII

БЛАГОСЛОВЕННЯ ЛАНІВ

Вихваляй, виспівуй, пісне,<br />
І лунай про Гаявату,<br />
Про щасливі дні спокою,<br />
Дні веселі, безтурботні<br />
На землі Оджибуеїв,<br />
Про Мондамін таємничий,<br />
Про ланів благословення!

І закинута сокира,<br />
І захований у землю<br />
Вже навіки томагаук.<br />
Замирилися народи,<br />
І забуті гасла бою.<br />
Тихо міг тепер мисливець<br />
Майструвать пірогу білу,<br />
На бобрів лабети ставить<br />
І ловить сітками рибу.

Тихо й жінка працювала,<br />
Гнала сік солодкий з клену,<br />
Дикий рис збирала в лузі<br />
І вичинювала шкури.

Навкруги осель щасливих<br />
Зеленіли пишно ниви,<br />
Виростав стрункий Мондамін<br />
В глянсуватих довгих перах,<br />
У м'яких, злотистих косах.<br />
Се жінки весною рано<br />
Обробляли горні ниви<br />
І ховали в землю маїс<br />
На своїх ланах родючих.<br />
А коли минало літо,<br />
Жовтий плащ зривали з його,<br />
Обривали коси, пір'я,<br />
Як учив їх Гаявата.

Раз, коли сівба кінчалась,<br />
Обережний і обачний,<br />
Завжди мудрий Гаявата<br />
Так сказав до Міннегаги:<br />
"Мусиш ти вночі сьогодні<br />
Дать ланам благословення.<br />
Чарівним ти мусиш колом<br />
Обвести свої посіви,<br />
Щоб ніщо їх не псувало,<br />
Не могло до їх торкнутись.

Ти вночі, коли все тихо,<br />
В час, коли все млою вкрито,<br />
В час, коли Дух Сну, Непавін,<br />
Зачиняє всі вігвами,<br />
І ніхто не чує вухом,

І ніхто не бачить оком,—<br />
З ліжка встань, зніми убрання<br />
Все зніми убрання з себе,<br />
Обійди свої посіви,<br />
Обійди всі ниви округ,<br />
Тільки косами прикрита,<br />
Тільки млою ночі вкрита.

І жнива багатші будуть:<br />
Від слідів твоїх на ниві<br />
Залишиться дивне коло,<br />
І тоді ні ржа, ні черви,<br />
Ні тарантул, Соббікаші,<br />
Ні могучий Ве-мок-квана —<br />
Цар гусениць волохатий,<br />
Ані бабки — Куо-ніші,<br />
Ані коник — Па-пок-кіна<br />
Вже ніколи не перейдуть<br />
Чарівне, закляте коло".

Так сказав їй Гаявата,<br />
А ворон голодних зграя,<br />
Хижий Кагагі, Цар-Ворон<br />
І його ватага чорна<br />
Спочивали на деревах<br />
І сміялись так, що сосни<br />
Колихалися від сміху,<br />
Від зловіщого їх сміху,<br />
З Гаяватиної мови.<br />
"Ах ти ж, змовнику! Мудрію!"<br />
Реготала чорна зграя.

Ось і ніч німа упала<br />
Над полями, над лісами.<br />
Ось і журний Вавонейса

Заспівав в пітьмі самотньо,<br />
Зачинив Дух Сну, Непавін,<br />
Двері кожного вігваму.<br />
І в темноті Міннегага<br />
Підвелася мовчки з ліжка,<br />
Все зняла убрання з себе<br />
І, обкутана пітьмою,<br />
Без тривоги і вагання<br />
Обійшла свої посіви<br />
І навколо обвела їх<br />
Чарівним, заклятим колом.

Тільки Північ і дивилась<br />
На її красу в темноті,<br />
Тільки журний Вавонейса<br />
Чув її дихання тихе<br />
І тремтіння ніжне серця.<br />
Ніч киреєю своєю<br />
її щільно обгорнула,<br />
Щоб ніхто не міг чванливо<br />
Кинуть: "Бачив я красуню!"

Тільки стало розсвітати,<br />
Як здобичників ватагу<br />
Кагагі, Цар-Ворон, скликав,<br />
Всіх дроздів, ворон і сойок,<br />
Що кричали на деревах,<br />
І відважно лет направив<br />
На зеленую могилу,<br />
Де спокійно спав Мондамін.

"Ми Мондаміна дістанем<br />
Із його тісної ями! —<br />
Говорила чорна зграя.—

Що для нас сліди таємні,<br />
Що для нас закляте коло,<br />
Що зробила Міннегага!"

Та розумний Гаявата<br />
Наперед про все подумав,<br />
Чув він добре, як знущались<br />
Над його словами птахи.<br />
"Ко! Мій приятель,— сказав він,<br />
Ко! Мій Кагаїі, Цар-Круку!<br />
Ти з ватагою своєю<br />
Ще не раз мене згадаєш!"

Рано-вранці він прокинувсь<br />
І для чорної ватаги<br />
Ниву всю укрив сітками,<br />
Сам же ліг в гаю сосновім<br />
І із засідки терпляче<br />
Став чекати-підглядати<br />
Всіх дроздів, ворон і сойок.

Швидко птахами все поле<br />
Зарябіло і укрилось.<br />
З криком, галасом безладним<br />
На лани упала зграя<br />
І взялася за роботу.

Та, не дивлячись на знання,<br />
Обережність і лукавство,<br />
Знання хитрощів ворожих,—<br />
Не помітила, що близько<br />
Смерть страшна її чекає,<br />
І в тенетах Гаявати<br />
Несподівано забилась.

Грізно встав тоді він з місця,<br />
Грізно з засіди він вийшов,<br />
І від жаху затремтіли<br />
Найхоробріші із бранців.<br />
Став він нищити без жалю<br />
їх направо і наліво,<br />
І десятками їх трупи<br />
На тичках високих вішав,<br />
На межі заклятій вішав,<br />
Щоб жахались його помсти.

Тільки Кагагі — Цар-Ворон,<br />
Цар розбійницької банди,<br />
Не зазнав страшної кари<br />
І заручником лишився.<br />
І із бересту вірьовка,<br />
Бойова вірьовка, бранця<br />
Міцно, міцно прив'язала<br />
До вігваму Гаявати.

"Кагагі, тебе,— озвався<br />
Гаявата,— як привідця,<br />
Як отамана ватаги,<br />
Що мене пограбувала,<br />
Я заручником покину:<br />
Запорукою ти будеш,<br />
Що вона не прийде більше".

І лишився чорний бранець<br />
Над вігвамом Гаявати.<br />
Люто хмурився Цар-Ворон<br />
В сяйві вранішнього сонця,<br />
Дико крякав він з досади,

Ляскав крилами безсило,<br />
Марно рвавсь на вільну волю<br />
І даремно кликав друзів.

Літо йшло, і Шавондазі<br />
Посилав в палких зітханнях<br />
З Півдня теплого на Північ<br />
Дивну ніжність поцілунків.<br />
Ріс і стиг на сонці маїс,<br />
І у всій красі блискучій<br />
Він нарешті став на ниві,<br />
Він прибравсь в кетяги, в пір'я,<br />
В різнобарвні, пишні строї,<br />
А його ясні початки<br />
Налились солодким соком,<br />
Заблищали з-під покровів,<br />
З-під розірваних, посохлих.

І Нокоміс стародавня<br />
Так сказала Міннегазі:<br />
"Ось і Місяць Листопаду!<br />
Дикий рис уже зібрали,<br />
І достиг нарешті маїс.<br />
Час уже іти на ниви<br />
І з Мондаміном боротись,<br />
Зняти з нього жовті строї,<br />
Зняти кетяги і пір'я".

Зараз вийшла Міннегага,<br />
Вийшла весело з вігваму<br />
З стародавньою Нокоміс.<br />
Зараз скликала жіноцтво,<br />
Молодь скликала до себе,<br />
Щоб збирать достиглий маїс,<br />
Щоб лущить його початки.

В холодку під дахом сосон,<br />
На м'якій траві узлісся<br />
Вояки, діди сиділи<br />
І люльки палили мовчки,<br />
І, втішаючись, дивились<br />
На жінок, на жваву молодь,<br />
На веселу їх роботу.<br />
Мовчки слухали уважно<br />
їх пісні, розмови, крики.<br />
Як Опечі на вігвамі,<br />
Щебетали скрізь дівчата,<br />
Як сороки, скрекотали<br />
І сміялися, як сойки.

А як дівчині щасливій<br />
Попадався дуже стиглий,<br />
Пурпуровий весь початок,<br />
"Нешка! — всі кричали разом.—<br />
Ти за красеня, щаслива,<br />
Мабуть, швидко вийдеш заміж!"<br />
"Уг!" — всі влад старі казали,<br />
"Уг!" — з-під сосон озивались.

А як часом кому-небудь<br />
Попадавсь кривий початок,<br />
Вкритий ржею і зів'ялий,<br />
Всі сміялися, співали,<br />
Йшли, зігнувшись, шкутильгали,<br />
Мов дідок старий, горбатий,<br />
Йшли і голосно співали:<br />
"Вагемін, злодюжка степу,<br />
Пемосед, грабіжник ночі!"

І дзвеніло поле сміхом;<br />
А на даху Гаявати<br />
Крякав Кагагі, Цар-Ворон,<br />
Бився в лютості безсилій,<br />
І на всіх суміжних соснах,<br />
Не стихаючи, лунали<br />
Крики чорної ватаги.<br />
"Уг!" — всі влад старі казали,<br />
"Уг!" — з-під сосон озивались.

XIV

Письмо

"Подивися, як проходить,<br />
Як усе в житті зникає!..<br />
Забувається переказ,<br />
Гине лицарськая слава,<br />
В'яне цвіт знання й мистецтва<br />
Мудрих Мідів і Вебінів,<br />
Забуваються з літами<br />
Навіть дивні сни-видіння,<br />
Мрії віщих Джосакідів.

Про людей великих слава<br />
Умирає разом з ними.<br />
Мудрість наших днів зникає,<br />
Не дійшовши до нащадків,<br />
Що мовчать в пітьмі великій<br />
Днів майбутніх, днів таємних.

На могилах наших предків<br />
Ні ознаки, ні рисунків...<br />
Хто в могилах, ми не знаєм,<br />
Знаєм тільки — наші предки.<br />
А який їх рід і плем'я,<br />
А який їх давній Тотем,—<br />
Хто — Орел, Ведмідь? Не знаєм.<br />
Знаєм тільки — "наші предки!".

Часом ми, удвох зустрівшись,<br />
Ведемо свої розмови,<br />
Розлучившись, наші тайни<br />
Доручаєм тим, яких ми<br />
Посилаємо до себе.<br />
Посланці ж як перекажуть,<br />
То виходить зовсім інше,<br />
І всім тайна вже відома".

Так сказав колись до себе<br />
Гаявата, коли думав<br />
Про народ, про край свій рідний<br />
В темних пущах, в нетрях лісу.

Він дістав з торбинки фарби,<br />
Різнобарвні вийняв фарби,<br />
І на бересті багато<br />
Він накреслив дивних знаків<br />
І фігур якихсь таємних.<br />
І ті знаки виявляли<br />
Всі слова і наші думи.

Як яйце, мій Гаявата<br />
Гітчі-Маніто накреслив;<br />
На яйці на тому цяти.<br />
Темні цяти означали

Всі чотири вітри неба.<br />
"В світі скрізь Життя Владика",<br />
Визначав сей давній символ.

Мітчі-Маніто могучий,<br />
Володар всіх Духів Злості,<br />
Був накреслений з ним поруч,<br />
Як великий змій, Кінебік.<br />
"Хоч плазує Дух сей Злості,<br />
Та меткий він і лукавий",—<br />
Визначав сей другий символ.<br />
Знак житгя — се білий обід,<br />
Гасло смерті — чорний обід.<br />
Далі йшли рисунки-знаки<br />
Неба, Місяця і Сонця,<br />
Вод, лісів і гір високих,<br />
І усіх істот, що землю,<br />
Землю й води заселяють.

Рівну лінію провів він —<br />
Се земля широка. Обрій.<br />
Для небес — дугу над нею,<br />
Далі він поставив цяти<br />
Зліва, справа і над ними:<br />
Гасла цят: Схід, Захід, Південь.<br />
Біле поле під дугою<br />
День блискучий означало.<br />
Ніч же — зорі в осередку,<br />
А хвилясті смуги — хмари,<br />
Дощ, негоду, завірюху.

Слід, що тягся до вігваму,<br />
Був емблемою запросин,<br />
Знаком дружнього бенкету,

А криваві дужі руки,<br />
Грізно підняті угору,—<br />
Знаком гніву і погрози.

Твір свій мудрий Гаявата<br />
Показав, скінчивши, людям,<br />
Розказав про зміст рисунків<br />
І промовив: "Подивіться!<br />
На могилах наших предків<br />
Знаків-символів немає.<br />
Так підіть і нарисуйте<br />
Кожний свій домовий символ,<br />
Давній, прадідівський Тотем,<br />
Щоб майбутні покоління<br />
Знаки легко розрізняли".

І на стовпчиках могильних<br />
Всі тоді нарисували<br />
Кожний — свій домовий Тотем,<br />
Кожний — свій родинний символ:<br />
Журавля, Бобра, Ведмедя,<br />
Черепаху і Оленя.<br />
Се показувало людям,<br />
Що під стовпчиком могильним<br />
Спочиває предок роду.

А пророки — Джосакіди,<br />
Характерники — Вебіни,<br />
Лікарі, стрільці-мисливці —<br />
Всі багато написали<br />
Різних знаків і рисунків,<br />
Різнобарвних і таємних,<br />
Для своїх великих гімнів:<br />
Кожний був з глибоким змістом,<br />
Кожний символом був пісні.

Ось Великий Сотворитель<br />
Ясно небо все осяяв,<br />
Ось Великий Змій, Кінебік,<br />
Вгору звів кривавий гребінь,<br />
В'ється й дивиться на небо.<br />
Поруч з бабою — високий<br />
Журавель, Орел і Пугач.<br />
Ось покарані проходять<br />
Без голів по небу люде,<br />
Вояків могучих трупи —<br />
Кожний пройнятий стрілою.<br />
Ось знялися грізно вгору<br />
Руки смерті в плямах крові,<br />
І могили, і герої,<br />
Що в обійми захопили<br />
Небеса і землю разом.

Ось такі були рисунки<br />
На корі і білій шкірі.<br />
Гімни бою, полювання,<br />
Чарівництва і лічіння —<br />
Все рисунок власний мало.

Гімн кохання, міць якого<br />
Дужча чар усіх на світі,<br />
Дужча ліків і закляття<br />
І страшніш боїв кривавих,<br />
Теж не був забутий ними,<br />
Ось як в символах і знаках<br />
Виявлявся гімн кохання.

Намальований червоним<br />
Молодий юнак, музика,

Молодий, палкий, завзятий...<br />
Зміст такий: "Я маю владу,<br />
Дивну силу над жінками".

Далі — він співає, грає<br />
І в руках тримає бубон —<br />
Означає: "Слухай, слухай,<br />
Се гримить мій дужий голос!"

Далі — та ж юнацька постать<br />
Під покрівлею вігваму;<br />
Зміст такий: "Я буду з нею:<br />
Для жаги дороги вільні!"

Далі парубок за руку<br />
Міцно дівчину тримає,<br />
Міцно стис він любій руку.<br />
"Все твоє я бачу серце,<br />
Твій рум'янець соромливий!" —<br />
Ось про що казав сей символ.

Далі — дівчина на морі,<br />
На шматку землі у морі...<br />
Зміст такий сього рисунка:<br />
"Хай далеко ти, мій милий,<br />
Хай нас море поділяє,<br />
Та жаги, мого кохання<br />
В'ються чари над тобою".

Далі — дівчина заснула,<br />
А над нею хтось схилився,<br />
Хтось, закоханий, шепоче:<br />
"Хоч далеко ти, кохана,<br />
В Царстві Сну, в Краю Мовчання,<br />
Але ти мій голос чуєш!"

Ще останній був рисунок:<br />
Серце в самім осередку<br />
Завороженого кола.<br />
"Вся душа твоя і серце<br />
Розчинилися для мене!" —<br />
Ось про що казав сей символ.

Так в своїх турботах мудрих<br />
За народ свій — Гаявата<br />
Научив його мистецтва,<br />
Мальовництва і письменства,<br />
То на бересті, на шкірі,<br />
То на стовпчиках могильних.

XV

ПЛАЧ ГАЯВАТИ

Побратимство Гаявати<br />
З Чайбаябосом прекрасним<br />
І його велика мудрість<br />
Налякали Темних Духів,<br />
І вони зробили вкупі<br />
Проти них лукаву змову.

Обережний Гаявата<br />
Каже другові, бувало:<br />
"Брате! Завжди будь зі мною!<br />
Стережися Темних Духів!"<br />
Та безжурний Чайбаябос<br />
Тільки весело сміявся,<br />
Тільки ніжно усміхався.<br />
"Не турбуйся, брате милий,<br />
Чи ж страшні вони для мене?!"<br />
Говорив він Гаяваті.

Раз, коли Велике Море<br />
Вже покрила крига синя<br />
І свистіла завірюха<br />
В почорнілім листі дуба,<br />
Обсипала снігом сосни,<br />
І вони в снігу стояли,<br />
Мов чиїсь вігвами білі,<br />
Чайбаябос необачний<br />
Не послухав Гаявати,<br />
Не злякавсь лукавих Духів,<br />
Взяв спокійно лука, лижі<br />
І пішов на полювання.

Як стріла, олень рогатий<br />
Вдалечінь летів по морю;<br />
З вітром, снігом, наче буря,<br />
Гнавсь відважний Чайбаябос,<br />
І в захопленні забув він<br />
Всі поради Гаявати.

А в воді сиділи Духи,<br />
Чайбаябоса чекали,<br />
Підломили нишком кригу,<br />
Затягли співця в безодню,<br />
Поховали під водою.<br />
Енктагі, Владика Моря,<br />
Віроломний бог Дакотів,<br />
Утопив його і кинув<br />
У могилу Гітчі-Гюмі.<br />
І вжахнувся Гаявата —<br />
І з таким відчаєм крикнув,<br />
Що від болю, що від жаху<br />
На лугах вовки завили,

Стрепенулися бізони,<br />
І луна громів на горах<br />
Розкотилася:"Бем-вава!"

І в жалобі Гаявата<br />
Почорнив і лоб, і щоки,<br />
Плащ на голову накинув,<br />
І в вігвамі сім аж тижнів<br />
Він просидів і проплакав,<br />
І усе казав, і скарживсь:

"Він умер, він згинув, ніжний,<br />
Незрівнянний, Чайбаябос!<br />
Він покинув нас навіки,<br />
Він пішов в той край, де ллються<br />
Неземні — небесні співи!..<br />
Чайбаябосе, мій брате!"

І засмучені смереки<br />
Тихо маяли гілками,<br />
Тихо віяли смутними<br />
Над вігвамом Гаявати<br />
І зітхали, і журились,<br />
Розважаючи смутного.

І весна прийшла, і довго<br />
Ждали все гаї зелені —<br />
Чи не прийде Чайбаябос?<br />
І зітхали очерети,<br />
І зітхав з ним Сібовіша.

І Овейса синьоперий<br />
На деревах все виводив:<br />
"Чайбаябос! Чайбаябос!"<br />
Він покинув нас навіки!"

І Опечі на вігвамі<br />
Щебетав, кричав і плакав:<br />
"Чайбаябос, Чайбаябос!<br />
Він покинув нас навіки!"

А у лісі серед ночі<br />
Розлягався Вавонейси<br />
Голос журний і скорботний:<br />
"Чайбаябос! Чайбаябос!<br />
Він покинув нас навіки,<br />
Наш музика незрівнянний!"

І тоді зібрались Міди,<br />
Джосакіди і Вебіни,<br />
І, у лісі збудувавши<br />
Поблизу від Гаявати<br />
Свій святий Вігвам Таємний,<br />
Мовчки,тихо і велично<br />
Всі пішли до Гаявати,<br />
І взяли мішки з собою —<br />
Шкури видрові, боброві,<br />
Шкури, повні трав, коріння<br />
Від усякої недуги.

І почув їх Гаявата,<br />
І покинув звати друга,<br />
Перестав стогнати тяжко.<br />
Він ні слова не сказав їм,<br />
Тільки плащ з очей відкинув,<br />
Змив з обличчя фарби смутку,<br />
Змив в глибокому мовчанні<br />
І пішов за ними тихо<br />
До Таємного Вігваму.

Там йому давали пити<br />
Начаровані настойки<br />
Із коріння, з трав цілющих:<br />
Нама-Веск — настойку з м'яти<br />
І Вебіно-Веск — з свиріпи.<br />
Там над ним забили в бубни<br />
І закляття заспівали,<br />
Заспівали дивну пісню:

"Ось я сам, я сам з тобою,<br />
Я, Орел могучий, сивий,<br />
Гей, збирайтесь і вважайте,<br />
Всі ворони білопері!<br />
Грім мені допомагає!<br />
Дух мені допомагає!<br />
Скрізь їх кликання я чую,<br />
Голоси їх чую в небі!<br />
Брате, встань! Одужай, хворий!<br />
Стань здоровий, Гаявато!"

"Гі-о-га!" — весь гурт озвався,<br />
"Ве-га-ве!" — весь гурт чудесний.

"Друзі всі мої! Всі змії!<br />
Слухай — шкіру соколину<br />
Потрощу над головою!<br />
Манг, норець... тебе уб'ю я,<br />
Проколю стрілою серце!<br />
Брате, встань! Одужай, хворий!<br />
Будь здоровий, Гаявато!"

"Гі-о-га!" — весь гурт озвався,<br />
"Ве-га-ве!" — весь гурт чудесний.

"Ось я, ось Пророк Великий!<br />
Говорю — і весь трясеться<br />
Мій вігвам, Вігвам Таємний!

А іду — і небо гнеться,<br />
І хвилює підо мною!<br />
Брате, встань! Одужай, хворий!<br />
Говори, о Гаявато!"

"Гі-о-га!" — весь гурт озвався,<br />
"Ве-га-ве!" — весь гурт чудесний.

Потім, трусячи мішками,<br />
Танцювали танець Мідів<br />
Круг слабого Гаявати,—<br />
І схопивсь він, стрепенувся,<br />
Ізцілився від недуги,<br />
Від страшного болю-туги.

Як пливе весною крига,<br />
Пропливали дні журливі.<br />
Як тікають з неба хмари,<br />
Розбігались думи чорні.

Далі друга Гаявати<br />
Чайбаябоса все звали,<br />
Щоб устав він із могили<br />
І Велике Море кинув.<br />
І були остільки дужі<br />
їх закляття, проклинання,<br />
Що почув їх Чайбаябос<br />
І в безодні Гітчі-Гюмі.<br />
Із пісків він встав і слухав<br />
Звуки бубнів, співи гімнів,<br />
І не зміг — прийшов на голос<br />
До самих дверей вігваму.

Там йому в щілину дверну<br />
Багаття дали у руки<br />
І владикою назвали

В царстві мертвих, в царстві духів.<br />
І звеліли, попрощавшись,<br />
Класти огнища для мертвих<br />
Для сумної їх ночівлі<br />
По дорозі в Край Поніма.<br />
Від села, вігвамів рідних,<br />
Від близьких і любих серцю,<br />
По зелених нетрях лісу,<br />
Як димок, як тінь, як хмарка,<br />
Плив-відходив Чайбаябос.

Де торкався об дерева,—<br />
Не гойдалися дерева,<br />
Де ступав — трава не м'ялась,<br />
Не шуміла під ногами.<br />
Так чотири дні і ночі<br />
Йшов він тихою ходою<br />
По дорозі всіх покійних.

А коли приходив голод,<br />
їв суниці — їжу мертвих.<br />
Через їх журливу річку<br />
Переправився на дубі,<br />
І на човні кам'яному<br />
По озерах срібних плив він,<br />
Доки в Селища Блаженних,

В царство духів, в царство тіней<br />
Не прибила його хвиля.

По дорозі він багато<br />
Бачив духів, що згинались<br />
Під поклажею важкою,<br />
Під вагою зброї, вбрання<br />
І важких горшків з харчами,<br />
Що їм з дому надавали<br />
На дорогу в Край Поніма.

Гірко скаржилися тіні:<br />
"Ах, живі на нас навіщо<br />
Накладають сю тяготу?!<br />
Краще б голими пішли ми,<br />
Краще б голод ми терпіли,<br />
Ніж нести тягар і гнутись,—<br />
Вкрай нас змучила дорога".

Гаявата ж мій надовго<br />
Рідний свій вігвам покинув,<br />
Він на Схід пішов, на Захід<br />
І народ учив вживати<br />
Трав цілющих при недугах.<br />
Так довідалися люде,<br />
Так уперше всі пізнали<br />
Дивні тайни лікування.

XVI

ПО-ПОК-КІВІС

А тепер я заспіваю,<br />
Як вродливий По-Пок-Ківіс<br />
Баламут і Єнадізі,<br />
Раз усе село обурив.<br />
Як він спасся випадково,<br />
Як тікав від Гаявати<br />
І який кінець, нарешті,<br />
Був пригодою і чудом.

Там, де ллється Гітчі-Гюмі,<br />
Де шумить Велике Море,<br />
На піщанім Него-Воджу<br />
Жив вродливий По-Пок-Ківіс.<br />
На весіллі Гаявати<br />
Він се так шалено й дико<br />
Танцював під звуки флейти<br />
І так в танці розійшовся,

Що лягав пісок шпилями,<br />
Наче хвилі в Гітчі-Гюмі.<br />
Занудившись від гулянки,<br />
Вийшов раз він із вігваму<br />
І пішов до Ягу прямо,<br />
До його пішов вігваму,<br />
Де зібралася вся молодь,<br />
Щоб казки-байки послухать.

А старий в той час присутніх<br />
Забавляв оповіданням<br />
Про Оджиго — про куницю.<br />
Як вона пробила небо,<br />
Як вона, на небо злізши,<br />
Літо випустила з нього,<br />
Як попереду хотіла<br />
Досягти сього і видра,<br />
Як борсук з бобром і риссю<br />
На верхів'я гір спинались,<br />
Бились головами в небо,<br />
Били лапами, та небо<br />
Тільки тріскалось над ними.<br />
Як відважилась, нарешті,<br />
І добилась росомаха.

"Ось як плигне росомаха,—<br />
Говорив сусідам Ягу,—<br />
Як підскоче, а над нею<br />
Так все небо і надулось,<br />
Мов весною крига в річці!<br />
Як підскоче вона вдруге,<br />
Небо так і затріщало,<br />
Наче крига в повідь в річці.<br />
А підскочила утретє —

На тріски розбила небо<br />
І мерщій туди! За нею<br />
І Оджиго за хвилину<br />
Опинилася на небі".

"Слухай! — крикнув По-Пок-Ківіс<br />
На порозі у вігвамі,—<br />
Як казки сі вже обридли!<br />
Гірше мудрих заповітів<br />
І науки Гаявати.<br />
Ми що-небудь зараз краще<br />
Відшукаєм для розваги!"

Тут розкрив він урочисто<br />
З шкури вовчої свій кошик<br />
І із нього вийняв чашу<br />
І фігури Погасена:<br />
Томагаук, Поггевогон,<br />
Невеличку рибу, КІП),<br />
Пішаки і дві гадюки,<br />
Трьох утяток і чотири<br />
Мідних диски, Озавобік.<br />
І фігури всі, крім дисків,<br />
Темних зверху, білих знизу,—

Костяні були, блискучі,<br />
Колір їх червоний зверху,<br />
Білий знизу, як у дисків.

Він поклав фігури в чашу,<br />
Потрусив, перемішав їх,<br />
Потім висипав на землю<br />
І кричати став, що вийшло:<br />
"Пішаки усі червоні!<br />
А змія, Кінебік, стала<br />
На блискучім міднім диску;<br />
Разом сто і тридцять вісім!"

Знову все перемішав він,<br />
Знову все поклав у чашу,<br />
Потім висипав на землю<br />
І кричати став, що вийшло:<br />
"Пішаки упали білим!<br />
Білим всі лежать гадюки!<br />
А фігури всі червоним;<br />
П'ятдесят і вісім разом!"

Так навчав їх По-Пок-Ківіс.<br />
Так для прикладу він кидав,<br />
Поясняючи присутнім,<br />
Як гуляти в Погасена.<br />
Дев'ять пар очей дивилось<br />
І цікавістю горіло.

"Ех! Багато грищ, багато<br />
І важких, і небезпечних<br />
Бачив я на білім світі! —<br />
Так сказав нарешті Ягу.—<br />
Хто зо мною сміє грати,<br />
Мусить буть занадто спритним!<br />
Не хвались же, По-Пок-Ківіс!<br />
Я тебеобграю зараз<br />
І жорстоко покараю!"

Почалася гра, і дико<br />
Захопились гості нею.<br />
І до півночі, до ранку<br />
Всі: старі діди і молодь —<br />
На одежу, зброю грали.<br />
І лукавий По-Пок-Ківіс

Обіграв усіх їх хитро.<br />
Взяв убрання найдорожчі,<br />
Бойову найкращу зброю,<br />
Пояси, намисто, Вампум,<br />
Взяв люльки, кисети, пір'я.<br />
Двадцять пар очей горіли,<br />
Як вовків голодних очі.

І нарешті він промовив:<br />
"Я товариша шукаю.<br />
Завжди — дома чи в дорозі —<br />
Я — один, і Мешинова,<br />
Помічник мені потрібний,<br />
Щоб носив за мною люльку.<br />
Все, що виграв я сьогодні,<br />
Все намисто, Вампум, хутра,<br />
Всю блискучу зброю, пір'я,<br />
Все, що виграв, я поставлю<br />
Ось на красеня на сього".<br />
А се був юнак високий,<br />
Молодий, веселий, жвавий,—<br />
Сирота і небіж Ягу.

Як вогонь блищить у люльці,<br />
Червоніє під золою,<br />
Заблищали очі Ягу<br />
Під похмурими бровами.<br />
"Уг!" — озвався він сердито,<br />
"Уг!" — озвалися і гості.

І костистими руками<br />
Ягу стиснув міцно чашу,<br />
Вгору високо підкинув —<br />
І посипались фігури.

І лягли червоним вгору<br />
Пішаки, качата, змії,<br />
Озавобіки ж — всі чорним;<br />
Білим — тільки рибки, Кіго,—<br />
Всього тільки п'ять упало.

Усміхнувся По-Пок-Ківіс,<br />
Положив фігури в чашу,<br />
Спритно їх підкинув вгору<br />
І розсипав переможно.<br />
Білим, чорним і червоним<br />
На землі вони блищали,<br />
І один пішак між ними<br />
Встав, як красень По-Пок-Ківіс,<br />
Встав Інайнівег і свідчить<br />
Те, що каже По-Пок-Ківіс:<br />
"П'ятдесят! Усе за мною!"

Двадцять пар очей горіли,<br />
Як вовків голодних очі,<br />
У ту мить, як По-Пок-Ківіс<br />
Встав і вийшов із вігваму,<br />
А за ним і небіж Ягу.<br />
Хлопець ніс, виносив шкури,<br />
Пір'я, хутра горностаїв,<br />
Пояси, люльки і зброю,<br />
Все, що виграв По-Пок-Ківіс.

"Однеси мерщій сю здобич<br />
В мій вігвам на Него-Воджу!" —<br />
Кинув згорда По-Пок-Ківіс,<br />
Вахлярем махнувши набік.

Від паління, гри і пилу<br />
Червоніли в його віки,<br />
Груди дихали несито<br />
Холодком приємним ранку.<br />
По гаях пташки співали,<br />
На лугах струмки шуміли,<br />
А у грудях Єнадізі<br />
Серце билось, щебетало,<br />
Щебетало, наче пташка,<br />
Як джерело в горах, билось.<br />
Йшов селом він переможно<br />
З вахлярем великим, пишним,<br />
В сірій млі, в тумані ранку<br />
І пройшов усі вігвами<br />
До останньої оселі,<br />
До вігваму Гаявати.

Та було в вігвамі тихо...<br />
На поріг ніхто не вийшов<br />
І не стрів його привітом,<br />
Тільки паслись на порозі,<br />
Щебетали і скакали<br />
По землі пташки безжурні.<br />
Тільки Кагагі з вігваму<br />
Гостя стрів суворим криком,<br />
Лопотінням крил могучих<br />
І вогняним диким зором.

"Всі пішли! В оселі пусто! —<br />
Так озвався По-Пок-Ківіс<br />
І задумав жарт недобрий.—<br />
Ні дурної Міннегаги,<br />
Ні господаря, ні баби,—<br />
Ну, тепер роби, що хочеш!"

Він здавив за шию крука<br />
І вертів ним, як млиночком,<br />
Як мішком з цілющим зіллям,<br />
Задушив його і кинув,<br />
Щоб висів він над вігвамом<br />
На зневагу Гаяваті,<br />
На ганьбу, на вічний сором!

Потім він ввійшов в оселю<br />
І розкидав круг порога<br />
Все, що тільки міг угледіть:<br />
Казани, горшки з мисками,<br />
Вампум, хутра горностаїв,<br />
Шкури буйволів і рисей —<br />
На ганьбу старій Нокоміс<br />
Та на сором Міннегазі.

І, співаючи безжурно<br />
Та посвистуючи білкам,<br />
Лісом він ішов, а білки<br />
Гризли жолуді на вітах<br />
І шкарлупою шпурляли.<br />
Він співав пташкам безжурно,<br />
А пташки з гілок зелених<br />
Так же весело і дзвінко<br />
По-Пок-Ківісу кричали.

Він нікуди не ховався.<br />
Безтурботно ліг на скелі<br />
І дививсь на Гітчі-Гюмі,<br />
І злорадно ждав на скелі<br />
Повороту Гаявати.

Вільно він розкидав руки<br />
І лежав, дрімав під сонцем.<br />
Десь під ним шуміли хвилі.<br />
Тихо билися об берег,<br />
А над ним блакитним морем<br />
Розлилось і сяло небо.<br />
Навкруги пташки літали,<br />
З криком зграями носились,<br />
Майже крилами черкали<br />
По-Пок-Ківіса на скелі.

І убив він їх багато!<br />
Він десятками їх кидав<br />
Із високих скель у море,<br />
Просто в хвилі Птчі-Гюмі.<br />
І Кайошк його пізнала,<br />
Закричала бідна чайка:<br />
"Се лукавий По-Пок— Ківіс<br />
Нищить нас і вибиває!<br />
Де ж се брат наш, Гаявата?<br />
Сповістіть же Гаявату!"

XVII

ПОГОНЯ ЗА ПО-ПОК-КІВІСОМ

Розпалився лютим гнівом,<br />
Як додому повернувся,<br />
Як угледів колотнечу,<br />
Як довідавсь Гаявата,<br />
Що накоїв По-Пок-Ківіс.

Задихався він від гніву,<br />
Зуби стиснувши, він кидав<br />
По-Пок-Ківісу прокльони,<br />
Бурмотів, гудів, як шершень.<br />
"Я уб'ю його,— сказав він,—<br />
Не втече від мене злодій,<br />
Як би швидко не тікав він.<br />
Як би довго не шукав я,—<br />
Але гнів мій переможе,<br />
Моя помста не пристане!"

Зараз він сусід покликав<br />
І пустився доганяти<br />
По-Пок-Ківіса по сліду,<br />
По лісах, де він проходив,<br />
По лісах на Гітчі-Гюмі;<br />
Та ніхто з ним не зустрівся,<br />
Відшукали тільки місце<br />
На траві, в кущах чорниці,<br />
Де лежав він на спочинку<br />
І прим'яв квітки і трави.

Аж на Мускоде зеленій,<br />
Під горою, у долині<br />
Показався По-Пок-Ківіс.<br />
Біжачи, він обернувся,<br />
Подививсь, махнув рукою —<br />
І пропав. А Гаявата<br />
Навздогін з гори гукає:<br />
"Хай дорога буде довга,<br />
Хай важка дорога буде,—<br />
Все здолає гнів мій лютий,<br />
Не втекти тобі від помсти!"

Через скелі, через багна,<br />
По кущах, по диких нетрях<br />
Біг лукавий По-Пок-Ківіс,<br />
Плигав він, неначе сарна,<br />
І, нарешті, став, спинився<br />
Над ставком в гаю, на гребл<br />
На збудованій бобрами,<br />
Серед тихої долини,<br />
Над потоком нерухомим,

Над затоном сонним, мертвим,<br />
Де в воді росли дерева,<br />
Де росли лілеї жовті,<br />
Де шуміли очерети.

Над затоном По-Пок-Ківіс<br />
Став на гатці, а крізь неї,<br />
Крізь сучки вода цідилась,<br />
І текли по ній струмочки.<br />
І бобер з затону виплив<br />
І, угледівши на греблі<br />
Несподіваного гостя,<br />
Став здивовано дивитись,<br />
Став він гостя розглядати.

Над затоном По-Пок-Ківіс<br />
Перед ним стояв в задумі.<br />
По ногах його точились<br />
І лились струмочки срібні.<br />
І з бобром заговорив він,<br />
До бобра він так звернувся:<br />
"Мій Аміку! Ти дозволиш<br />
Відпочить в вігвамі в тебе,<br />
В холодку води спочити?<br />
Оберни мене в Аміка!"

Той замислився, подумав<br />
І озвався обережно:<br />
"Дай попереду пораджусь,<br />
Поміркую з товариством".<br />
І, сказавши, наче камінь,

Опустивсь, сховався в воду,<br />
Зник в зелених очеретах,<br />
Під лілеями, під листям.

Над затоном По-Пок-Ківіс<br />
Довго ждав бобра на гатці.<br />
По ногах його струмочки<br />
Плюскотіли і точились,<br />
Пробігали через греблю<br />
І на камені скакали,<br />
І, як срібло, розливались<br />
Між камінням по долині.<br />
Навкруги зеленим листям<br />
Ліс шумів, гілля гойдалось,<br />
І крізь його світло й тіні<br />
По землі перебігали.

Тихо, мовчки, по одному<br />
Попливли бобри до греблі:<br />
Обережно зачорніла<br />
Голова, за нею — друга.<br />
Незабаром став широкий<br />
Почорнів і ними вкрився,<br />
Заблищав увесь від лиску.

І до них лукаво, хитро<br />
Так звернувся По-Пок-Ківіс:<br />
"Друзі любі! Як спокійно,<br />
Тихо як у вас в вігвамах!<br />
Всі досвідчені, розумні,<br />
Всі на вигадки багаті,—<br />
Оберніть же, любі друзі,<br />
І мене в бобра, в Аміка!"

"Що ж, гаразд! — Амік озвався,<br />
Цар бобрів, Амік озвався. —<br />
Опускайся з нами в воду,<br />
Опускайся в став з бобрами!"

Мовчки в тихий став з бобрами<br />
Опустився По-Пок-Ківіс,<br />
Чорним, рівним і блискучим<br />
Стало все його убрання,<br />
А хвости лисиць на п'ятах<br />
Збіглись в хвіст товстий і чорний —<br />
І бобром став По-Пок-Ківіс.

"Любі друзі! — знов сказав він.—<br />
Хочу бути вищим, більшим,<br />
Більшим всіх бобрів на світі!"<br />
"Що ж, гаразд! — Амік озвався.—<br />
Ось коли в оселю прийдем,<br />
В наш вігвам на дні потоку,<br />
Станеш вдесятеро більшим".

Так під темною водою<br />
Йшов з бобрами По-Пок-Ківіс,<br />
Під водою, де лежали<br />
їжа їх, пеньки і віти.<br />
І прийшов до арки з ними,<br />
Що вела в вігвам просторий.

Там він знову обернувся,<br />
Став удесятеро більшим,<br />
І бобри йому сказали:<br />
"Ватажком ти будь над нами!<br />
Будь отаманом над нами!"

Та недовго По-Пок-Ківіс<br />
Міг пошаною втішатись:<br />
Той бобер, що був на варті,<br />
В гущині лілей ховався,<br />
Нагло крикнув: "Гаявата!<br />
Гаявата тут на греблі!"

І почулись незабаром<br />
Крики, галас, тупотіння,<br />
Хмизу тріск, чиїсь розмови,<br />
А вода захвилювалась<br />
І спадати тихо стала...<br />
І бобри всі догадались,<br />
Що вода прорвала греблю.

Завалилася покрівля<br />
їх просторого вігваму,<br />
І крізь неї сонце ясно<br />
Загорілось, заблищало,<br />
І бобри ховатись стали,<br />
Де було в потоку глибше;<br />
Та великий По-Пок-Ківіс<br />
Не проліз за ними в двері:<br />
Від пихи та від прожерства<br />
Як пузир розпух, роздувся.

І дививсь на його з греблі<br />
Довго, довго Гаявата<br />
І, нарешті, крикнув: "Годі!<br />
Годі! Хитрощі даремні<br />
І даремні обертання:<br />
Ти від мене не спасешся!"

Лупцювали, молотили<br />
По-Пок-Ківіса дубцями,<br />
Молотили, наче маїс,<br />
На шматки розбили череп.<br />
Потім шість мисливців дужих<br />
Понесли його на марах,<br />
Понесли в село, додому.<br />
Та не згинув По-Пок-Ківіс,<br />
Джибі, дух його, не згинув.

Він крутився, борюкався,<br />
Бився, гнувся і качався,<br />
Як запонки дверні б'ються,<br />
Вигинаються, тріпочуть,<br />
Коли вітер дує в двері,<br />
І набрався знову сили,<br />
Обернувся у людину,<br />
Підхопивсь і став тікати<br />
По-Пок-Ківісом лукавим.

Та від зору Гаявати<br />
Він не встиг сховатись в лісі;<br />
В сутінь лагідну, блакитну<br />
Під гіллям далеких сосон,<br />
У прогалину за ними<br />
Біг як вихор По-Пок-Ківіс,<br />
Пригинав, летів по вітах,<br />
Та й крізь шум їх чув, що ззаду,<br />
Мов страшна, бурхлива злива,<br />
Доганяє Гаявата.

Задихаючись, нарешті,<br />
Став, спинився По-Пок-Ківіс<br />
Перед озером широким.

А на ньому в очереті,<br />
В гущині, між островами<br />
Тихо паслись дикі гуси:<br />
То ховались в очереті,<br />
То блищали в сяйві сонця,<br />
Піднімали вгору дзьоба,<br />
Поринали в чисту воду.

"Пішнеке! Кохані друзі! —<br />
По-Пок-Ківіс гусям крикнув,<br />
Оберніть мене у гуску,<br />
Тільки в гуску велетенську,<br />
В гуску, вдесятеро більшу,<br />
Ніж всі інші дикі гуси!"

Але ледве По-Пок-Ківіс<br />
Обернувся в дику гуску,<br />
В велетенську дику гуску,<br />
Ледве груди закруглились,<br />
Простяглись могутні крила,<br />
Ледве виріс дзьоб широкий,<br />
Як із лісу з криком вибіг<br />
І спинився Гаявата.

І знялися з криком гуси<br />
Із озерних трав і квітів,<br />
Закричали, полетіли<br />
Понад озером спокійним<br />
І сказали: "По-Пок-Ківіс!<br />
Будь тепер ти обережний!<br />
Не дивись униз, на землю,<br />
Щоб не сталося нещастя,<br />
Не було якогось лиха!"

І летіли дикі гуси<br />
Далі все, на дику Північ,<br />
То ховалися в туманах,<br />
То купались в сяйві сонця,<br />
Паслись, спали, ночували<br />
На воді боліт пустельних<br />
І до світу знов знялися.<br />
Свіжо дув Південний Вітер,<br />
Легко ніс могутні крила.

Коли враз почувсь далекий,<br />
Невловимий шум і гомін,<br />
Донеслись людські розмови,<br />
Донеслись з села під ними.<br />
То з землі дивились люде,<br />
Дивувалися на крила,<br />
Велетенські крила гуски,<br />
Що були удвоє ширші,<br />
Ширші, ніж запонки дверні.<br />
По-Пок-Ківіс слухав крики,<br />
Слухав голос Гаявати,<br />
Слухав дужий голос Ягу.<br />
Він забув гусей пораду,<br />
Подививсь згори на землю —<br />
І в одну хвилину вітер<br />
Покрутив його і кинув:<br />
Завертівся По-Пок-Ківіс.

І даремно він хапався,<br />
Сподівався затриматись!<br />
Падав вихором на землю,<br />
То її він часом бачив,<br />
То гусей під синім небом,

Бачив, що земля все ближче,<br />
А блакить небес все далі.<br />
Став він чути вже ясніше<br />
Сміх людський, розмови, гомін,<br />
Загубив гусей в тумані,<br />
Десь внизу вігвами вгледів<br />
І на землю зразу гупнув,—<br />
Так на землю з неба мертва<br />
Впала гуска велетенська.

Та його лукавий Джибі,<br />
Дух його, в одну хвилину<br />
Знов в людину обернувся,<br />
В Єнадізі, танцюриста,<br />
І почав тікати знову,<br />
А за ним побіг, погнався<br />
Гаявата з диким криком:<br />
"Хай дорога буде довга,<br />
Хай важка дорога буде,—<br />
Все здолає гнів мій лютий,<br />
Не втекти тобі від помсти!"

Доганяв вже Гаявата,<br />
Був в руках вже По-Пок-Ківіс,<br />
Але раптом завертівся,<br />
Завертів круг себе листя<br />
І пропав в дуплі дубовім,<br />
Перекинувся змією,<br />
Зник змією під корінням.

Швидко правою рукою<br />
Покришив весь дуб, розкидав<br />
Гаявата, та даремно:

Знов лукавий По-Пок-Ківіс

Обернувся у людину<br />
І понісся, наче вихор,<br />
До Червоних Скель над морем,<br />
Що вартують-оглядають<br />
Цілий край і Гітчі-Гюмі.

І Владика Гір могучий,<br />
Гірський Маніто могучий,<br />
Розчахнув Червону Скелю,<br />
Розчинив йому провалля —<br />
І сховав від Гаявати<br />
В кам'яній міцній оселі,<br />
Ввів його з ясним привітом<br />
У пітьму печер похмурих.

А знадвору Гаявата<br />
Рукавицею своєю<br />
Розбивав Червоні Скелі,<br />
Пробивав в горі печери<br />
І кричав, і стукав гнівно:<br />
"Відчини! Я — Гаявата!"<br />
Та Владика Гір не слухав,<br />
Не озвавсь до Гаявати<br />
Із своїх печер похмурих,<br />
Із безодні кам'яної.

І простяг він руки вгору,<br />
І покликав Енімікі<br />
І Вевесімо на поміч.<br />
І прийшли вони на землю<br />
З ніччю, з вихором, вітрами,

Пронеслись над Гітчі-Гюмі<br />
З Верхогір'я Громового,<br />
І злякався По-Пок-Ківіс<br />
Грому, гуркоту страшного,<br />
І злякався стріл вогняних,<br />
Стріл Вевесімо страшної,<br />
Затремтів, припав, зігнувся.

Кам'яні Червоні Скелі<br />
Раптом блискавка розбила,<br />
Над печерними дверима<br />
Вдарив грім і крикнув гнівно:<br />
"Де тут, де тут По-Пок-Ківіс?!"<br />
І розсипалися скелі,<br />
І звалився на руїни,<br />
Впав лукавий По-Пок-Ківіо,<br />
Баламут і Єнадізі.<br />
Нахилився Гаявата,<br />
Вийняв дух його із тіла<br />
І сказав: "О По-Пок-Ківіс!<br />
Ну, людиною тепер ти<br />
Вже не зробишся ніколи,<br />
Вже не будеш безтурботно<br />
Танцювати і сміятись.<br />
Тільки високо під небом<br />
Будеш плавати, шугати,<br />
Будеш ти Кіню на небі,<br />
Бойовим орлом могучим!"

А перекази в народі,<br />
А пісні, казки і досі<br />
Ще живуть про Єнадізі.

І коли в селі зимою<br />
Завірюхи затанцюють<br />
І у димарі вігваму<br />
Заспіває буйний вітер,—<br />
"Се лукавий По-Пок-Ківіс<br />
Так танцює, так шаліє!" —<br />
Кажуть люде між собою.

XVIII

СМЕРТЬ КВАЗІНДА

Слава Квазінда далеко<br />
Розлетілася по світу,<br />
Вінхуперників не бачив,<br />
Не стрівав для себе рівних.<br />
І лукаве, хитре плем'я<br />
Лютих гномів і пігмеїв,<br />
Лютих духів Пок-Веджис<br />
Вбити Квазінда поклало.

"Та коли відважний Квазінд,<br />
Всім ненависний нам Квазінд,<br />
Поживе на світі довше,<br />
Все руйнуючи без жалю,<br />
Всі дивуючи народи<br />
Духом-силою своєю,—<br />
Що ж з самими нами буде? —

Говорили Пок-Веджис.—<br />
Він розтопче нас, роздавить,<br />
Він підводним лютим духам<br />
Всіх нас кине на поживу!"

Так, зібравшись на нараду,<br />
Говорили Пок-Веджис<br />
І його поклали вбити,<br />
Так, убити і навіки<br />
Світ позбавити від його.

Сила Квазінда і кволість<br />
Тільки в тімені ховались;<br />
Так, його у тім'я тільки<br />
Можна ранити смертельно,<br />
Але зброєю чудною:<br />
Тільки шишкою з ялини.<br />
І ніхто не знав на світі<br />
Тайни дивної сієї.<br />
Знали тільки Пок-Веджис,<br />
Знали тільки злі пігмеї,<br />
Як їм ворога згубити.

І з ялин блакитних шишок<br />
По лісах над Такваміно<br />
Назбирали злі пігмеї<br />
І на березі сховали,<br />
На Червоних диких Скелях,<br />
Що звисають над водою.<br />
А самі в кущах засіли<br />
І плавця чекати стали.

Се було опівдні влітку;<br />
Не гойдалося повітря,<br />
Нерухомо спали тіні,<br />
І застигла наче річка.<br />
А над нею пробігали,<br />
Сяли іскрами комахи,<br />
І розносилось далеко<br />
їх дзижчання стоголосе,<br />
Бойові пісні і крики.<br />
Плив по річці дужий Квазінд,<br />
Вниз по річці плив ліниво,<br />
По дрімливій Такваміно.<br />
Спека дня його стомила,<br />
Тиша дня його приспала.

І спустився непомітно<br />
Понад ним Дух Сну, Непавін,<br />
По гілках беріз плакучих,<br />
Що схилялись над водою.<br />
Він спустився разом з військом<br />
На чолі незримих духів;<br />
По гілках зійшов Непавін,<br />
Став він бабкою літати,<br />
Став кружляти Деш-кво-ніші<br />
Над плавцем безсилим, сонним.

Квазінд чув неясний шепіт,<br />
Мов зітхання тихе сосон,<br />
Мов далекий плескіт моря,<br />
Мов далекий шум прибою —<br />
І відчув удари Квазінд,<br />
Томагауків удари,

Що у тім'я прямо били,<br />
Що уміло керувались<br />
Військом Духів Сну, Непавін.<br />
І від першого удару<br />
Підтяла його дрімота,<br />
А від другого — безсило<br />
Кинув він весло в пірогу,<br />
А від третього покрилась<br />
Вся околиця пітьмою,<br />
І заснув, забувся Квазінд.

Так і плив він вниз по річці,<br />
Як сліпий, сидів в пірозі,<br />
Сонний плив по Такваміно<br />
Під зеленими лісами,<br />
Під берізками стрункими,<br />
Мимо засіди пігмеїв,<br />
Мимо табору пігмеїв.

А ялин блакитні шишки<br />
Градом з берега летіли,<br />
В тім'я Квазінда летіли.<br />
"Смерть йому!" — почувся голос,<br />
Наглий поклик Пок-Веджис.

І упав на бік піроги,<br />
І звалився в воду Квазінд,<br />
Головою вниз, як видра,<br />
В воду сонну він звалився.<br />
Перекинулась пірога,<br />
Поплила кудись, безвільна,<br />
Вниз по річці Такваміно.

Так могучий Квазінд згинув,<br />
Та ім'я його ще довго<br />
Береглося у народу.<br />
І коли в лісах зимою<br />
Лютували, вили бурі,<br />
З тріском гнули і ламали<br />
На деревах голих віти,<br />
"Квазінд,— люде говорили,—<br />
Се на огнище збирає<br />
Хмиз сухий для себе Квазінд!"

XIX

ПРИВИДИ

Ой один орел ніколи<br />
Не спускається в пустелі<br />
Над пораненим бізоном,<br />
А за ним летить і другий,<br />
А за другим в синім небі<br />
Зараз з'явиться і третій,<br />
І повітря незабаром<br />
Потемніє, почорніє<br />
Від широких крил орлиних.

І біда одна не ходить,<br />
А одна пильнує другу,—<br />
Не пройшло одно ще лихо,<br />
А ідуть уже і другі<br />
І над здобиччю кружляють,<br />
В'ються, наче птахи чорні,—<br />
І від розпачу, скорботи<br />
Білий світ аж почорніє.

На похмуру Північ знову<br />
Дужий Пібоан вернувся!<br />
Крижаним своїм диханням<br />
Обернув він воду в камінь<br />
На річках і на озерах.<br />
З кіс струсив він платки снігу,<br />
І поля укрились білим<br />
Рівним килимом блискучим,<br />
Наче їх зрівняв рукою<br />
Гітчі-Маніто могучий.

По лісах у завірюху<br />
Звіролов бродив на лижах,<br />
А в селі, в вігвамах теплих,<br />
Скрізь жіноцтво працювало,<br />
Молотило кукурудзу<br />
І вичинювало шкіри,<br />
А безжурна молодь грала,<br />
Забавлялась, танцювала,<br />
Жваво бігала на лижах.

Раз увечері в вігвамі<br />
З Міннегагою Нокоміс<br />
За роботою сиділа<br />
І уважно прислухалась,<br />
Чи не чути, чи не йде ще<br />
З полювання Гаявата.

Сяйво огнища лилося,<br />
Червонило їх обличчя<br />
І в очах Нокоміс грало<br />
Блиском місяця блідого,<br />
А в очах у Міннегаги —<br />
Блиском сонця над водою.<br />
Дим, збираючись клубками,

Вилітав в димар над ними,<br />
А за ними вигинались<br />
По кутках вігваму тіні.

І одсунулась запонка<br />
Непомітно над порогом;<br />
Розгорілося в вігвамі,<br />
Дужче дим розхвилювався,<br />
І дві жінки, не озвавшись,<br />
Без звичайного привіту<br />
Тихо стали на порозі,<br />
Перебігли по вігваму<br />
І в кутку найдальшім, темнім<br />
Сіли враз і затаїлись.

По обличчю, по убранню<br />
Се були жінки-чужинки:<br />
Блідолиці і похмурі,<br />
Повні смутку, повні туги,<br />
Із кутка вони дивились<br />
І трусились, наче мерзли.

Чи не Вітер се Північний<br />
Виє в комині вігваму?<br />
Чи сова се, Куку-кугу,<br />
Застогнала в темнім лісі?<br />
І озвавсь таємний голос:<br />
"Се воскресли душі мертвих,<br />
Се вони прийшли на землю<br />
Із ясних Країн Поніма,<br />
Із ясного Того Світу".

Незабаром з полювання<br />
Повернувся Гаявата,<br />
Запорошений снігами<br />
І з оленем за плечима.

І під ноги Міннегаги<br />
Він поклав свого оленя<br />
І ще кращим, ще милішим<br />
Здався їй у сю хвилину,<br />
Ніж в той час, коли за нею<br />
Він прийшов у край Да котів,<br />
Скинув здобич перед нею,<br />
Щоб без слів сказати любій<br />
Про свою любов і намір.

А коли назад оглянувсь<br />
І жінок-чужинок вгледів,<br />
Що сиділи затаївшись,<br />
Він сказав до себе: "Хто се?..<br />
Дивні гості Міннегаги!"<br />
Та розпитувать не став їх,<br />
Тільки лагідно, привітно<br />
Запросив їх гостювати,<br />
Поки схочуть, поки можна.

Та чужинки не озвались,<br />
Не промовили ні слова,<br />
А коли дали вечерю<br />
І розрізали оленя,<br />
Із кутка вони схопились<br />
І накинулись на страву.<br />
З'їли частку Міннегаги,<br />
Не питаючи, забрали<br />
Ніжний білий жир оленя,<br />
Як голодні звірі, з'їли<br />
І в куток сховались знову,<br />
У найдальший, найтсмніший

Не озвалась Міннегага,<br />
Не озвався Гаявата,<br />
Не озвалась і Нокоміс,

42

Не поремствували навіть,<br />
Все промовчали, стерпіли.<br />
Тільки журно Міннегага<br />
Тихим голосом сказала:<br />
"їх жорстокий голод мучить,<br />
Хай беруть усе, що хочуть,<br />
Хай їдять,— їх голод мучить".

В синім небі зір багато<br />
Засвітилось і погасло,<br />
І багато днів струсили<br />
З себе темні, чорні ночі,<br />
Як дерева платки снігу.<br />
День за днем сиділи мовчки<br />
Дивні гості у вігвамі,<br />
А вночі,— в негоду навіть,<br />
В ближній ліс вони ходили,<br />
Щоб набрать шишок соснових,<br />
Щоб набрать гілля для топки,<br />
А коли світало, знову<br />
Повертались до вігваму.

І щодня, як Гаявата<br />
Повертався з полювання<br />
І вечерю подавали,<br />
Із кутка свого, як звірі,<br />
Гості кидались на страву,<br />
Не питаючись, хапали<br />
Ніжний білий жир оленя,<br />
їли частку Міннсгаги<br />
І в куток ховались знову.

І не кинув Гаявата<br />
Навіть погляду докору,<br />
Не розсердилась ні разу,

Не обурилась Нокоміс,<br />
І ніколи не сказала<br />
Навіть слова Міннегага:<br />
Все вони терпіли мовчки,<br />
Щоб ні поглядом, ні словом<br />
Не образити чужинок,<br />
Не зламати права гостя.

Раз вночі, коли журливо<br />
Гасло огнище червоне,<br />
Ледве блимало, тремтіло<br />
В тихій сутіні вігваму,<br />
Враз прокинувсь Гаявата<br />
І почув чиїсь зітхання<br />
І скорботні голосіння.

З ліжка встав він обережно,<br />
З волохатих шкур бізона,<br />
І, одкинувши завісу<br />
Із оленячої шкури,<br />
Він угледів, що се тіні,<br />
Гості стогнуть і зітхають,<br />
Гірко плачуть в тиші ночі!

І озвався він: "О гості!<br />
Що шматує ваше серце?<br />
Що примушує ридати?<br />
Може, в час лихий Нокоміс<br />
Вас образила як-небудь<br />
І забула Міннегага<br />
Обов'язки господарки?"

Тіні стихли, перестали<br />
Гірко скаржитись, ридати<br />
І сказали тихо-тихо:

"Ми покійних, мертвих душі,<br />
Що жили колись між вами,<br />
Ми прийшли з Країн Поніма —<br />
З Того Світу ми вернулись,<br />
Щоб живих вас напутити.

Стогін туги, плач скорботи<br />
Чути в Селищах Блаженних:<br />
То живі зовуть покійних,<br />
Прикликають знов на землю,<br />
Мучать нас плачем даремним.<br />
І вернулись ми на землю,<br />
І угледіли, що скрізь ми<br />
Непотрібні, скрізь ми зайві,<br />
Що чужими скрізь ми стали,<br />
Що для нас, мерців, немає<br />
На землі уже куточка.

Пам'ятай же, Гаявато,<br />
І скажи усім народам,<br />
Щоб ніколи більше слізьми<br />
Не засмучували мертвих,<br />
Що пішли у Край Поніма,<br />
В тихі Селища Блаженних.

І покійним у могили<br />
Не кладіть важкої ноші,<br />
Не потрібні для їх хутра,<br />
Казани, миски і Вампум —<br />
Ся поклажа мучить духів.<br />
Дайте тільки на дорогу<br />
їм огню і трохи їжі.

Дух чотири темних ночі<br />
І чотири дні проходить<br />
По дорозі в Край Поніма;

Через те ви і повинні<br />
Над могилами покійних<br />
Всі чотири дні і ночі<br />
Ясно огнища палити.<br />
Осявати їм дорогу,<br />
Світом радісним, веселим<br />
Осявати їх ночівлі.

А тепер прощай навіки,<br />
Благородний Гаявато, >

І тебе ми спокушали, ^лл^

І твоє терпіння довго<br />
Та даремно спокушали,—<br />
Ти таким, як був, лишився:<br />
І шляхетним, і великим.<br />
Будь же дужим, Гаявато,<br />
Не вдавайся в смуток-тугу:<br />
Ждуть тебе ще більші, важчі<br />
Боротьба і спокушення!"

І пітьма раптово впала,<br />
І наповнила оселю;<br />
І почув убрання шелест<br />
Гаявата серед тиші,<br />
І почув він, що запонку<br />
Хтось одкинув над дверима,<br />
І на небі зорі вгледів,<br />
І відчув дихання ночі,<br />
Подих холоду-морозу,<br />
Але вже не бачив духів,<br />
Тіней мертвих, душ скорботних<br />
Із ясних Країн Поніма,<br />
Душ самотніх з Того Світу.

XX

Голод

Зимо, зимо! Люта зимо!<br />
Завірюхи і морози!<br />
Що не день, то крига товща<br />
Все ставала на озерах.<br />
Білий сніг все більше й більше<br />
Замітав степи і луки,<br />
Голосніш шуміла хуга<br />
Круг осель людських по лісі.

Ледве-ледве із вігваму,<br />
Густо вкритого снігами,<br />
Міг пройти у ліс мисливець!<br />
В рукавицях, в мокасинах<br />
Дарма він бродив по лісі,<br />
Дарма здобичі шукав він!<br />
Ні пташок ніде, ні звіра,<br />
Ні оленячого сліду,<br />
Ні маленького Вабассо.

Був страшний, як привид білий,<br />
Ліс блискучий і пустельний,<br />
І від голоду, морозу<br />
Зомлівав мисливець в лісі<br />
І в снігах, зомлівши, гинув.

О всесильний Бюкадевін!<br />
О могучий Акозівін!<br />
О безмовний, грізний Погок!<br />
О страшні, жорстокі муки<br />
І сирітське голосіння!

Всю прибиту горем землю<br />
Заморив проклятий голод,<br />
Небеса й само повітря<br />
Лютим голодом нудились,<br />
І горіли в небі зорі,<br />
Як вовків голодних очі.

Знов в вігвамі Гаявати<br />
Оселилося два гості,<br />
Також мовчки і похмуро,<br />
Як і гості попередні.<br />
Без усмішки і привіту<br />
Увійшли в вігвам спокійно,<br />
Сіли побіч Міннегаги<br />
І запалими очима<br />
Уп'ялися хижо в неї.

І один сказав їй: "Бачиш —<br />
Бюкадевін я! Я — голод".<br />
А другий сказав їй: "Бачиш —<br />
Я гнітючка — Акозівін!"

1 Лихоманка.

І від слів страшних, від зорів<br />
Бідне серце Міннегаги<br />
Затремтіло, стислось жахом.<br />
Не сказавши, впала в ліжко<br />
І забилась Міннегага.<br />
І на ліжку вона довго<br />
І холола, і горіла<br />
Від страшенних слів і зорів.

Як шалений, в ліс понісся<br />
В мокасинах Гаявата,<br />
Зціпив зуби, затаїв він<br />
В серці біль страшної туги<br />
І летів... і краплі поту<br />
На чолі його змерзались.

В хутрянім своїм убранні,<br />
В рукавицях, Мінджикевон,<br />
З сагайдаком за плечима<br />
І з тугим готовим луком<br />
Він летів все далі й далі<br />
Полісах порожніх, мертвих.

"Гітчі-Маніто! — він крикнув,<br />
Журно глянувши угору.—<br />
Всемогутній, милосердний!<br />
Дай нам їжі, бо загинем...<br />
їжі дай для Міннегаги —<br />
Умирає Міннегага!"

Гучно в нетрях мовчазливих,<br />
В непроглядних нетрях лісу<br />
Пролунало голосіння,<br />
Та ніхто не відгукнувся,

Тільки десь луна озвалась<br />
І журливо покотилась:<br />
"Міннегага! Міннегага!"

І до вечора самотньо<br />
Він блукав в лісах порожніх,<br />
В темних пущах, де недавно<br />
З Міннегагою ішов він,<br />
Поруч з жінкою-красою<br />
З сторони Дакотів диких.<br />
Як їм весело ішлося!<br />
Всі квітки цвіли, пахтіли,<br />
Всі пташки пісні співали,<br />
Всі струмки блищали сонцем,<br />
І сказала Міннегага<br />
Палко, цілою душею:<br />
"Я піду з тобою, любий!"

А в вігвамі, у Нокоміс,<br />
Біля зайдів мовчазливих,<br />
Що офіру чатували,<br />
Вже в останньому конанні<br />
Умирала Міннегага.

"Чуєш,— враз вона сказала,—<br />
Чуєш шум і гук далекий<br />
Водоспадів Міннегаги?<br />
Він зове мене, Нокоміс!"

"Ні, о ні, моя дитино,—<br />
Одказала їй Нокоміс,—<br />
Се шумить у лісі вітер".

"Глянь,— сказала Міннегага,<br />
Ось мій батечко! Самотньо<br />
Він стоїть, мені киває<br />
Із питомого вігваму".

"Ні, о ні, моя дитино,—<br />
Одказала їй Нокоміс,—<br />
Се кружляє дим блакитний!"

"Ні,— сказала Міннегага,—<br />
Се блищать в пітьмі глибокій<br />
Очі Погока страшного,<br />
І рукою крижаною<br />
Він се давить мою руку!<br />
Гаявато, Гаявато!"

І нещасний Гаявата<br />
Із-за гір і нетрів лісу<br />
Уловив сей голос туги,<br />
Крик і стогін Міннегаги,<br />
Що з пітьми до себе кликав:<br />
"Гаявато, Гаявато!"

По долинах, по заметах,<br />
Під гілками білих сосон,<br />
Що згиналися від снігу,<br />
Він летів з кривавим серцем,<br />
І почув він голосіння,<br />
Голосіння-плач Нокоміс:<br />
"Вагономін, Вагономін!<br />
Краще б я сама умерла,<br />
Краще б я лягла в могилу,<br />
Вагономін, Вагономін!"

Ось він вбіг в свою оселю<br />
І угледів, як Нокоміс<br />
Заливалася сльозами...<br />
Вгледів він і Міннегагу<br />
Нерухомою на ліжку,<br />
І розпачливо він крикнув,<br />
Так розпачливо, що зорі<br />
В темнім небі затремтіли,<br />
А дерева застогнали,<br />
Затряслися до коріння.

Потім тихо Гаявата<br />
Сів на ліжко Міннегаги,<br />
Сів до ніг її холодних,<br />
До тих ніг, що вже ніколи<br />
По землі за ним не підуть<br />
І не вибіжать назустріч<br />
Вже ніколи із вігваму.

Він лице закрив руками,<br />
Сім ночей і днів на ліжку<br />
Він просидів нерухомий<br />
І сім діб не чув, не бачив —<br />
День чи темрява надворі.

Попрощались врешті з нею<br />
І могилу в темнім лісі<br />
Журно стали їй копати<br />
Під цикутою сумною.<br />
Обгорнули Міннегагу<br />
Білим хутром горностая,<br />
Наче хутром горностая,<br />
Загорнули білим снігом<br />
І поволі розійшлися.<br />
А увечері над нею<br />
Запалав огонь блискучий,

Щоб душі чотири ночі<br />
Він осяював дорогу,<br />
Шлях до Селища Блаженних.<br />
Із вігваму Гаявата<br />
Бачив, як горів він ясно,<br />
Як освітлював спіднизу<br />
Чорні віти у цикути.<br />
І не раз знімався з ліжка<br />
В довгі ночі Гаявата,<br />
І стояв, дививсь з порога,<br />
Чи у лісі не погасло,<br />
Не лишився Дух без світла.

"О, прости, прости,— сказав він,<br />
О, прости, кохана, рідна!<br />
Все моє з тобою серце<br />
Поховав я, Міннегаго!<br />
Вся душа моя сумує<br />
За тобою, Міннегаго!<br />
О, не йди, не повертайся<br />
Для страждань до нас, для праці<br />
В світ, де голод і гнітючка<br />
Мучать душу, мучать тіло!<br />
Швидко шлях свій перейду я,<br />
Швидко буду я з тобою<br />
В царстві світлого Поніма,<br />
Де життю немає краю!"

XXI

СЛІД БІЛОГО

Понад річкою, в долині,<br />
Над заметеною снігом,<br />
Дід сидів в своїм вігвамі,<br />
Дід старий, сумний, самотній.<br />
Сніговим наметом впало<br />
На його плече волосся.<br />
Плащ з оленячої шкури<br />
В його був старий, подертий,<br />
А вогонь серед вігваму<br />
Ледве жеврів, ледве блимав.<br />
І осліплений снігами,<br />
І оглушений гудінням,<br />
Свистом бурі, шумом лісу,<br />
Дід від холоду трусився.

Вугіль попелом вже взявся,<br />
Вже вмирав огонь поволі,<br />
Як нечутно показався

Молодий юнак в вігвамі.<br />
На щоках його рум'янець<br />
Розливавсь огнем рожевим,<br />
Тихо, мирно очі сяли,<br />
Як в весняні ночі зорі,<br />
А чоло його квітчала<br />
З духовитих трав гірлянда.<br />
Усміхнувсь він, і усмішка<br />
Все осяяла, як сонце.<br />
Він ступив в вігвам з квітками,<br />
Від квіток його навколо<br />
Дивні пахощі лилися.

"О мій сину,— дід озвався,—<br />
Як приємно бачить гостя.<br />
Сядь, нежданий, та погрійся,<br />
До вогню посунься ближче:<br />
Будем разом світу ждати.<br />
Ти мені свої розкажеш<br />
Дивні зустрічі-пригоди,<br />
Я — свої: в житті зробив я<br />
Не одне велике діло".

Тут він вийняв Люльку Згоди,<br />
Дуже дивну, недоладну,<br />
Із червоного каміння,<br />
З цибухом із очерету.<br />
Наложив кори він в люльку,<br />
Запалив її поволі<br />
І подав чужинцю-гостю,<br />
І таку повів розмову:

"Варт мені своїм диханням<br />
Тільки раз один подути,<br />
Як річки свій біг зупинять,<br />
Як вода закам'яніє".

Гість всміхнувся і говорить:<br />
"Варт мені своїм диханням<br />
Тільки раз один подути —<br />
Зацвітуть квітки в долинах<br />
І річки заплещуть знову".

"Варт мені від гніву злегка<br />
Затрусити головою,—<br />
Дід, насуплюючись, каже,—<br />
Як весь край сніги укриють,<br />
Опаде весь лист пожовклий,<br />
Все пов'яне і загине.<br />
З багон, з тундр, з річок замерзлих<br />
Понесеться чапля й гуска<br />
У далекий край Південний.<br />
Варт мені з вігваму вийти,—<br />
Все почне тікати з жаху,<br />
Поховається в печери<br />
І земля, як кремінь, стане".

"Ледве кучері струсну я,—<br />
Одказав юнак, всміхнувшись,—<br />
Як весняна тепла злива<br />
Скропить поле і долину,<br />
Відживить квітки і трави,<br />
На озера і на багна<br />
Упаде і гуска, й чапля,<br />
З Півдня ластівка прилине,<br />
І пташки заллються співом!<br />
Варт мені з вігваму вийти,—<br />
Луг гойдається квітками,<br />
Ліс дзвенить, шумить піснями<br />
І від листу потемнішав".

Ось і ніч пройшла в розмові.<br />
Із країн далеких Сходу,

Із палат високих, срібних,<br />
Як вояк в яскравих барвах,<br />
Вийшло сонце і сказало:<br />
"Подивіться: ось я — Гізіс,<br />
Я — великий Гізіс, сонце!"

Онімів, злякався сивий,<br />
Від землі теплом дмухнуло,<br />
Над вігвамом заспівали<br />
І Овейса, і Опечі,<br />
Задзвенів струмок в долині,<br />
Ніжний дух квіток весняних<br />
Із долин в вігвам повіяв,<br />
І при сонячному блиску<br />
Роздививсь Сегвон ясніше<br />
Діда труп холодний, мертвий —<br />
То був Пібоан могутній.

По щоках його збігали,<br />
Як потоки в час весняний,<br />
Сльози теплими струмками,<br />
Сам же він все меншав, меншав,<br />
В сяйві радісного сонця<br />
Танув парою на сонці,<br />
Тихо всмоктувався в землю.<br />
А Сегвон серед вігваму,<br />
Де вночі ще мокрий хворост,<br />
Ледве тліючи, димівся,<br />
Весняну угледів квітку,<br />
Міскодіт — красу природи.

Так на Північ після снігу,<br />
Після лютого морозу<br />
Знов прийшла весна, а з нею<br />
Зацвіли квітки і трави,<br />
І пташки вернулись з Півдня.

А на Північ, поруч з вітром,<br />
В небі зграями летіли<br />
Білі лебеді, як стріли,<br />
Як великі стріли в пір'ях,<br />
І скликалися, як люде.<br />
Ланцюгом неслися гуси,<br />
Ланцюгом, що гнувсь стрілою<br />
Із оленячої жили,<br />
Що порвалася на луці.<br />
Поодинці і по парі,<br />
З диким свистом крил веселих,<br />
В синій млі норці летіли,<br />
Мушкодази і Шух-шух-га...

В нетрях лісу і в долинах<br />
Щебетав Овейса синій,<br />
Над вігвамами Опечі<br />
Заспівав червоногрудий,<br />
Під густим наметом сосон<br />
Воркотів Омімі—голуб;<br />
І засмучений, прибитий,<br />
Онімілий Гаявата<br />
їх почув веселий поклик.<br />
Він почув і тихо вийшов<br />
Із похмурого вігваму<br />
На поріг. І вгледів сонце,<br />
Всю красу землі і неба.

Із далекого походу<br />
В царство засвіту ясного,<br />
В царство Вебіно, до Сходу<br />
Повернувся сивий Ягу,<br />
І приніс велику силу<br />
Він новин, чудних та дивних.<br />
Все село зійшлось почути,<br />
Як пригодами своїми<br />
Буде хвастатись мій Ягу...<br />
І зарані вже сміялись:

"Де вже там хто-небудь інший<br />
На таке натрапить диво!"

Він сказав, що бачив море,<br />
Більше, ніж Велике Море,<br />
Вдвоє більше Гітчі-Гюмі,<br />
А вода така солона,<br />
Що ніхто не може пити.<br />
Тут усе село всміхнулось,<br />
Вояки жінкам всміхнулись,<br />
Переглянулися мовчки<br />
І сказали: "Забрехався!<br />
Ко! — сказали.— Забрехався!"

"По тому,— сказав він,— морю<br />
Йшла кудись пірога дивна,<br />
Плив кудись крилатий човен:<br />
Та великий — більше гаю,<br />
Та високий — вище сосон!"

Тут усе село всміхнулось,<br />
Переглянулося мовчки<br />
І, киваючи, сказало:<br />
"Ко! Чомусь не йметься віри!"

"З джерела його,— сказав він,—<br />
Враз ударив грім в честь Ягу,<br />
Стріли-блискавки блиснули!"<br />
Вояки з жінками разом<br />
Безсоромно засміялись:<br />
"Ко! — сказали.— Ось так казка!"

"І плили на човні люде,—<br />
Так сказав він,— на пірозі<br />
Я сто лицарів угледів,<br />
І були, неначе в крейді,<br />
Вояків обличчя білі,<br />
Підборіддя ж їх, на диво,<br />
Покривалося волоссям".<br />
Тут уже над бідним Ягу<br />
Стали голосно знущатись,<br />
Закричали, зашуміли,<br />
Як на дереві ворони,<br />
Як круки, зареготали:<br />
"Ко! — кричали.— Ко! — сміялись.<br />
Хто ж тобі повірить, Ягу?"

Гаявата не сміявся.<br />
Він на жарти і насмішки<br />
їм одказує суворо:<br />
"Ягу нам говоре правду:<br />
Бачив я видіння дивне,<br />
Бачив я крилатий човен,<br />
Бачив я колись чужинців<br />
Блідолицих, бородатих,<br />
Із країн далеких Сходу,<br />
Царства Засвіту ясного.

Гітчі-Маніто могучий,<br />
Дух Великий Сотворитель<br />
З ними шле свої накази,<br />
Посилає нам веління.<br />
Де живуть вони, там в'ються<br />
Ті, що мед збирають — Амо,<br />
Мухи з жалами рояться;<br />
Де ідуть вони — усюди<br />
Виростає вслід за ними<br />
Міскодіт — краса природи.

І коли ми їх угледим,<br />
Ми повинні, як братів, їх<br />
Стріти ласкою, привітом.<br />
Гітчі-Маніто могучий<br />
Се звелів мені в видінні.

Він відкрив мені в видінні<br />
І Майбутнє — його тайни,<br />
Тайни днів від нас далеких.<br />
Бачив я велике військо<br />
Невідомих нам народів...<br />
Заселивши всі країни,<br />
Йшли вони кудись на Захід.

Хоч були їх різні мови,<br />
Та одно в них серце билось<br />
І кипіла неупинно<br />
їх палка, весела праця.<br />
Полісах гули сокири.<br />
По лугах міста димились,<br />
По річках і по озерах<br />
На окрилених пірогах<br />
Грім гримів, блищали стріли.

Потім вже видіння інше<br />
Проплило передо мною,<br />
Як в тумані,— невиразно.<br />
Бачив я, що гинуть наші<br />
Племена в боях кривавих,<br />
В ворожнечі між собою,<br />
Всі забувши заповіти,<br />
їх недобитки я бачив,<br />
Що на Захід подавались,<br />
Бігли врозтіч і зникали,<br />
Як розбиті вітром хмари.<br />
Як у бурю лист осінній".

XXII

ЕПІЛОГ

Там, де вічно б'ється в берег<br />
І шумить Велике Море,<br />
Рано-вранці, ранком влітку<br />
Став і ждав когось в задумі<br />
На порозі Гаявата.

В холодку ясного ранку<br />
Вся земля купалась в щасті,<br />
А над нею в сяйві сонця<br />
У гаю яснім, зеленім<br />
Ясно-злотними роями<br />
Пролітали бджоли — Амо<br />
І свої пісні співали.

Ясно сяла глиб небесна,<br />
Не шуміло Гітчі-Гюмі,<br />
Тільки часом над водою

Викидався з плеском Нама<br />
І горів, блищав на сонці.<br />
А над морем ліс зелений<br />
Вгору високо здіймався<br />
І дивився-задивлявся<br />
На верхів'я, ним відбиті.

Світлий зір у Гаявати!<br />
Не помітно більше туги<br />
На його яснім обличчі,<br />
Як туман, вона розтала.<br />
На устах його усмішка...<br />
Повний радості і щастя,<br />
Наче той, хто баче в мріях<br />
Те, що збудеться вже швидко,<br />
Він стояв біля вігваму<br />
І, ждучи, дивився вдалеч.

Він простяг до сонця руки,<br />
Обернув свої долоні,<br />
І крізь пальці світло й тіні<br />
На його обличчі грали,<br />
По його раменах голих.<br />
Так освітлює проміння<br />
Дуба-Велетня крізь листя.

По воді, в туманах сизих,<br />
Щось біліло, щось летіло,<br />
Щось плило і маячіло<br />
Вдалині, в туманах сизих;<br />
Опускалось і знімалось,<br />
І все більше наближалось.

Чи не лине то Шух-шух-га,<br />
Не гаргара поринає?<br />
Чи не плаває то баба?

Чи се, може, Во-бі-вава<br />
Бризки струшує, скидає<br />
З шиї довгої та з пір'я?

Ні, не гуска се, не баба,<br />
Не норець і не Шух-шух-га<br />
По воді пливе, біліє<br />
В легкім вранішнім тумані.<br />
То березова пірога<br />
Все гойдається на хвилях<br />
І горить на сонці в бризках;<br />
То навчитель блідолицих,<br />
їх Пророк в убранні чорнім<br />
По воді з товаришами,<br />
З поводатарями їде.

І простяг до неба руки<br />
В знак сердечного привіту,<br />
І з усмішкою ясною<br />
Ждав їх мудрий Гаявата.<br />
Ждав, поки під човном раптом<br />
Захрустить піщаний берег,<br />
І наставник блідолицих<br />
На піщаний берег вийде.

А коли пірога стала,<br />
Привітавши дужим криком,<br />
Так промовив Гаявата:<br />
"Стократ день благословенний,<br />
День, в який до нас прийшли ви!<br />
Все село вас жде, вітає,<br />
Всі розчинені вам двері!<br />
О, ніколи ще так пишно<br />
Не цвіла земля квітками,

І ніколи так не сяло<br />
В небі сонце, як сьогодні,<br />
В день, коли з країни Сходу<br />
Ви прийшли у нашу землю!

Ще ніколи наше Море<br />
Не було таке спокійне<br />
І таке ясне, безпечне,<br />
Як в сей день благословенний.<br />
Де пройшла пірога ваша,<br />
Ні піску, ні скель немає!

Наш тютюн не був ніколи<br />
Запашним таким, приємним,<br />
І поля не зеленіли<br />
Так ніколи, як сьогодні,<br />
В день, коли з країни Сходу<br />
Ви прийшли у нашу землю!"

І навчитель блідолицих,<br />
їх Пророк в убранні чорнім,<br />
Одказав йому привітно:<br />
"Мир тобі, о Гаявато!<br />
Мир твоїй країні рідній,<br />
Мир молитви і прощення,<br />
Мир Христа і мир Марії".

І покликав Гаявата<br />
Всіх гостей в свою оселю,<br />
Посадив їх там на шкурах<br />
Горностаїв і бізонів,<br />
А Нокоміс подала їм<br />
їжу в мисках із берези,<br />
Воду в корчиках із липи<br />
І Поквану, Люльку Згоди.

Всі пророки — Джосакіди,<br />
Характерники — Вебіни,<br />
Вояки-діди і Міди —<br />
Всі зійшлись перед вігвамом,<br />
Щоб чужинців привітати.<br />
І у коло посідали<br />
На землі біля порога,<br />
І люльки палили мовчки.<br />
А коли до їх з вігваму<br />
Вийшли гості, так сказали:<br />
"О брати! Які ми раді,<br />
Що навідались до нас ви<br />
Із країн далеких Сходу!"

І напутник блідолицих<br />
Одповів їм, що прийшов він<br />
Розказати всім народам<br />
Про святу Марію-Діву,<br />
Про її Ісуса-Сина,<br />
Розказать, як в дні минулі<br />
Він прийшов на землю з неба,<br />
Як Він жив, навчав, молився,<br />
Як народ, проклятий Богом,<br />
На хресті розп'яв Ісуса,<br />
Як він знов воскрес із мертвих,<br />
Знов ходив з учениками<br />
І з землі ввійшов у небо.

І народ сказав до його:<br />
"Ми прослухали уважно<br />
Всю твою промову мудру,—<br />
Дай подумати про неї.

О брати! Які ми раді,<br />
Що навідались до нас ви<br />
Із країн далеких Сходу!"

І, сказавши, попрощались,<br />
До своїх пішли вігвамів

І на селах розказали<br />
Воякам, жінкам і дітям,<br />
Що гостей з країни Сходу<br />
Гітчі-Маніто прислав їм.

Від страшної спеки Півдня<br />
Розпікалося повітря,<br />
Перешіптувалися сосни.<br />
Ледве-ледве за вігвамом<br />
На пісок лилися хвилі,<br />
Скрекотав у полі коник,<br />
Невгомонний Па-пок-кіна...<br />
Спали гості Гаявати,<br />
Спочивали після втоми<br />
В тихій сутіні вігваму.

Тихо вечір наближався,<br />
Відсвіжав палке повітря,<br />
І пускало сонце стріли,<br />
Пробивало пущі лісу,<br />
В тайники його вривалось<br />
І все пильно оглядало.<br />
Спали гості Гаявати<br />
В тихій сутіні вігваму...<br />
І підвівся Гаявата,<br />
І з Нокоміс попрощався,<br />
І озвався тихо-тихо,<br />
Щоб чужинців не збудити:

"Ну, прощай, прощай, Нокоміс!<br />
Я в далеку йду дорогу,<br />
В край Ківайдіна на Захід!<br />
Але всіх гостей, Нокоміс,<br />
Я на тебе залишаю.<br />
Бережи ти їх, турбуйся,<br />
Щоб гаразд було чужинцям,<br />
Щоб ніщо їх не смутило,<br />
Щоб в вігвамі Гаявати<br />
Завжди їм були готові<br />
І обід, і місце, й захист".

Так сказав він і покинув<br />
Свій вігвам на вічні віки;<br />
Потім він з своїм народом<br />
Попрощався і промовив:

"Я іду, о мій народе!<br />
Я відходжу в край далекий,<br />
І багато зим і весен<br />
Прийде знов і знову зникне,—<br />
А тебе я не угледжу.<br />
Та своїх гостей-чужинців<br />
Залишив я у вігвамі.<br />
Ви їх слухайтесь, о друзі,<br />
Слову мудрості навчайтесь,<br />
Бо послав їх в нашу землю<br />
Гітчі-Маніто могучий".

І на березі востаннє<br />
Гаявата обернувся<br />
І на хвилі зсунув човна,<br />
На ясні, блискучі хвилі<br />
Одіпхнув свою пірогу,<br />
І сказав він їй: "На Захід!"<br />
І в дорогу довгу рушив.

І огнем червоним хмари<br />
Загорілися, і небо,<br />
Наче прерії, палало.<br />
І розпаленим потоком<br />
Відбивався в Гітчі-Гюмі<br />
Сонця слід. Все далі й далі,<br />
Все на Захід і на Захід,<br />
В червоніючі тумани<br />
Плив по морю, по потоку,<br />
Плив до Сонця Гаявата.

Довго з берега дивився<br />
І прощавсь народ востаннє.<br />
Бачив, як його пірога<br />
Піднеслась під саме небо<br />
В морі сонячного блиску<br />
І сховалася в тумані,<br />
Молодик немов, сховалась,<br />
Потонула тихо-тихо<br />
У півмлі, в червоних далях.

І сказав: "Прости навіки,<br />
Ти прости, о Гаявато!"<br />
І лісів пустельних пущі<br />
Затрусились, і понісся<br />
Стогін в темряві по лісу:<br />
"О, прости, о Гаявато!"

І об берег хвилі бились,<br />
Розбивались і ридали,<br />
І гудів їх стогін дужий:<br />
"О, прости, о Гаявато!"<br />
І Шух-шух-га на болоті<br />
Прокричала сумно-сумно:<br />
"О, прости, о Гаявато!"

Так в рожевій млі вечірній<br />
В сяйві гаснучого сонця<br />
Зник навіки Гаявата,<br />
Одійшов у край Поніма,<br />
В край Ківайдіна далекий,<br />
В Землю Праведну Блаженних,<br />
У життя щасливе, вічне!

СЛОВНИК<br />
індіанських слів.<br />
що трапляються в поемі

Авейсо — ластівка<br />
Аджидомо — білка<br />
Акозівін — лихоманка<br />
Амік — бобер<br />
Амо — бджола<br />
Аніміка — грім

Бем-вава — звук грому<br />
Бімагут — виноград<br />
Бюкадевін — голод

Вабассо — кролик; назва північної країни,

де водиться кролик<br />
Вава — дика гуска<br />
Вава-тейзі — світляк<br />
Вавбік — урвище<br />
Вавонейса — дрімлюга<br />
Вагономін — крик горя<br />
Вампум — намисто, пояс і взагалі прикраси з мушлів та скляних намистин<br />
Вебіно — чарівник<br />
Вебіно-веск — свиріпа<br />
Вевесімо — блискавка<br />
Вендіго — велетень<br />
Вігвам — індіанське житло<br />
Ве-мок-квана — гусениця<br />
Во-бі-вава — біла гуска<br />
Вобівайон — шкіряний плащ

Мема — зелений дятел

Мешинова — помічник, служник

Міди — лікарі

Мінога — чорниці

Мінджикевон — рукавиці

Мінні-вава — шелест лісу

Міскодіт — квітка, що зветься "Слід Білого"

Міше-Моква — Великий Ведмідь

Міше-Нама — Великий Осетр

Мондамін — маїс

Моно-моні — дикий рис

Мускоде — зелений луг

Мушкодаза — глухарка

Нама — осетр

Нама-веск — настойка з зеленої м'яти,

зелена м'ята<br />
Него-Воджу — дюни Верхнього озера<br />
Непавін — Дух Сну<br />
Нешка — дивись

Нінімуша — милий друже, коханий<br />
Ноза — батько

Овейса — сиворакша<br />
Одамін — суниці

Озавобік — мідний диск (фігура для гри<br />
в кості)

Окагавіс — річковий оселедець

Омімі — голуб

Оневе — прокинься, встань

Опечі — снігур

Оссео — син Вечірньої Зорі

Па-пок-кіна — коник<br />
Пібоан — зима

Пімікан — сушене оленяче м'ясо

Назви індіанських племен Північної Америки,<br />
що трапляються в поемі

Гурони, деяавери, докоти, команчі, мендени, могоки, оджибуеї, амоги, поки, чоктоси, чорноногі

Назви деяких місяців у поемі

Місяць Ясних Ночей — квітень<br />
Місяць Листя — травень<br />
Місяць Суниці — червень<br />
Місяць опадання Листя — вересень<br />
Місяць Лиж — листопад