Поміж книжками, понад папірцями<br />
так і живу прозаїчно,<br />
клеєм, чорнилом, пером, олівцями<br />
аркуші мажу я звично.<br />
Маючи двадцять п'ять гульденів плати<br />
спати голодний лягаю.<br />
Буду босоніж спокійно гуляти,<br />
чоботи збивши до краю.

Шеф мій — сухар. Він не цінить нічого,<br />
крім врядування і праці.<br />
Скине він поглядом гостро і строго —<br />
ми трясемось в переляці!<br />
Ручка з худої руки випадає,<br />
тільки гукне він на мене,<br />
ноги згинаються, холод проймає,<br />
серце тріпоче шалене.

Ввечері кволим вертаюсь я кроком<br />
в хатку свою на горищі,<br />
звідки вдивляюсь намореним оком<br />
в тлум, що по вулицях рище.<br />
Бачу: гуляють там панії модні,<br />
панства хизується лава.<br />
Тішить фантазія думи голодні,<br />
зменшує злидні уява.

Місяцю, вірний товаришу й брате!<br />
Ти теж над дахом блукаєш.<br />
Третій в компанії — кіт волохатий.<br />
Де він подівся? Не знаєш?<br />
Вже біля тижня не лазить по даху,<br />
не походжає щоночі,<br />
свого хвоста не стовбурчить од страху<br />
і не витріщує очі.

Мабуть, от писаря тоскної міни<br />
вирішив кіт утікати,-<br />
до веселішої рушив країни<br />
люд щасливіший шукати.<br />
Кинув на муки, страждання та болі<br />
злиднями вбиту людину.<br />
Наче той раб, що конає в неволі,<br />
гину я, з розпачу гину!

Місяцю милий! Осяй ти промінням<br />
личко дівчатка стрункого,<br />
що про коханого мріє з тремтінням,<br />
думкою лине до нього.<br />
Кинь свій промінчик матусі й дитині,<br />
що он сидять біля хати,-<br />
ну, а для мене лишаться хай тіні:<br />
злидні мої приховати.

Йди, місяченьку, за хмари поволі,<br />
кинь бідака тут самого,-<br />
писар не знайде ні щастя, ні долі<br />
посеред світу усього.<br />
Знаю: колись мій начальник погляне,-<br />
стіл мій стоїть спорожнілий!<br />
Гнів твій мене не злякає, тиране,-<br />
скривсь я за стіни могили.

1884