То було ще ранком тихим,<br />
Ще навесні моїх днів.<br />
Я минув юнацькі втіхи,<br />
Я покинув дім батьків.

Залишив я спадок власний<br />
З легким серцем — і пішком<br />
В світ з чолом дитинно ясним,<br />
З пілігримівським ціпком.

Якесь темне слово віри<br />
Й сила сонячних надій<br />
Мене гнали: ген безмірні<br />
На схід сонця всі путі.

Дійдеш Золотої Брами,<br />
І коли ввійдеш туди,<br />
Все земне — хвилинне стане<br />
Вічним сяйвом голубим.

Вечори минали, ранки,<br />
Я верстав, верстав ту даль,<br />
Та ховалась у серпанку<br />
Ціль моїх шукань, жадань.

На шляху стояли гори,<br />
Гальмували крок струмки.<br />
Прокладав стежки в ізвори<br />
І мости через річки.

А коли добравсь насилу<br />
До струмка, що плив на схід,<br />
Я пірнув у його хвилі<br />
І поплив за ним услід.

Ген в якесь велике море<br />
Понесло за грою хвиль…<br />
В порожнечі неозорій —<br />
Там була найближче ціль…

Ой, нема туди стежини.<br />
Ой, край неба в висоту<br />
Що не крок, то далі лине,<br />
Те, що там — не стане тут!



Переклад Є. Сверстюка